Зарубіжна література. Рівень стандарту. 11 клас. Ковбасенко

Розташування сузір’їв сприяло йому...

ЙОГАНН-ВОЛЬФҐАНҐ ҐЕТЕ

«Фауст»

Йоганн-Вольфґанґ Ґете є одним із основоположників німецької літератури Нового часу, а його творчість - вершиною європейського Просвітництва. З часу опублікування його філософської трагедії «Фауст» німецькі митці почали домінувати в літературі, а також мали великий вплив на духовну атмосферу Європи. Тому невипадково на початку XIX ст. у добу романтизму саме Німеччина визначала західноєвропейську літературну моду. «Величезний, дивний вплив, який справив “Фауст” на літературу європейську, - писали тогочасні рецензенти, - не цілком можна віднести до його поетичних і філософських чеснот. Значна частина його сили полягала в його сучасності. Він виражав момент переходу європейської освіченості від впливу французького до впливу німецького. Фауст є XIX століттям, яке тоді народжувалося. Він так само німець, як Кандид був французом, Гамлет - англійцем, а Дон Жуан - іспано-італійцем».

ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ

Джозеф Карл Стилер. Йоганн-Вольфґанґ фон Ґете. 1828

Набагато легше знайти помилку, ніж істину. Помилка лежить на поверхні, і її помічаєш одразу, а істина прихована в глибині, і не кожен може відшукати її.

ЙОГАНН-ВОЛЬФҐАНҐ ҐЕТЕ (1749-1832)

Німецький поет, драматург, державний діяч, мислитель і натураліст Й.-В. Ґете народився 28 серпня 1749 р. у Франкфурті-на-Майні. Був надзвичайно обдарованою дитиною, у сім років уже знав латину і грецьку, пізніше, здобуваючи домашню освіту, вивчив французьку та італійську мови.

У 16 років Ґете вступив до Лейпцизького університету на факультет права, навчання продовжив у Страсбурзі, де захопився медициною, вивчав природничі науки, займався літературою.

1769 року побачила світ перша книжка віршів, яка започаткувала літературну біографію Ґете. Поетичний доробок поета величезний - майже 1600 творів (елегії, епіграми, оди, філософська лірика, епічні поеми, балади).

У роки навчання Ґете познайомився з відомим письменником і критиком Й.-Ґ. Гердером, який був одним із натхненників літературного руху «Буря і натиск» («Sturm und Drang»), спрямованого на запровадження літературних реформ і суспільних змін у Німеччині. Згодом Ґете очолив страсбурзьку групу штюрмерів.

Пам’ятник Ґете й Шиллеру. За проектом Ернста Ритшеля. Веймар, 1857

ҐЕТЕ І ШИЛЛЕР

Після повернення з Італії Ґете познайомився з Шиллером, слава про якого гриміла по всій Німеччині. Ґете із Шиллером поводився стримано. На Шиллера він справив враження егоїстичної та зверхньої людини, а насправді таку поведінку Ґете зумовило його неприхильне ставлення до Шиллерової драми «Розбійники». Ґете, і надалі ухиляючись від товаришування з Шиллером, усе ж сприяв його призначенню професором історії в Єнському університеті.

Минуло шість років, поки митці ближче змогли пізнати один одного. Ґете нарешті знайшов людину, яка здатна була цілком його зрозуміти. Між Шиллером і Ґете зав’язалася тісна творча дружба на все життя.

Найвідомішим твором штюрмерського періоду стала його бунтарська драма з історії Великої селянської війни початку XVI ст. «Ґец фон Берліхінґен» (1772-1773). Ґете відмовився від драматургічних принципів французького класицизму, взявши за зразок історичні хроніки Шекспіра. Драма містить глибоку критику феодально-станових відносин і закликає до національної єдності Німеччини.

Дія в сентиментально-психологічному романі «Страждання юного Вертера» (1774) відбувається в сучасній Ґете Німеччині. Це історія нещасливого кохання молодого обдарованого юнака у ворожому до щирого людського почуття суспільстві. Трагічний фінал роману сприймався як протест проти несправедливої дійсності.

На запрошення веймарського герцога в 1775 р. Ґете переїхав до Веймара, де, за винятком двох років перебування в Італії, прожив усе своє життя. Найкращими творами періоду «веймарського класицизму» стали написані на античні сюжети трагедія «Іфігенія в Тавриді», «Римські елегії», епічна поема «Герман і Доротея», а також роман-виховання «Вільгельм Мейстер». Упродовж кількох десятиліть Ґете працював над вершинним твором свого життя - трагедією «Фауст».

Трагедія «Фауст»

Тож як Ґете створював цей безсмертний шедевр, що без нього нині годі уявити не лише європейську, а й світову культуру, а головні герої якого, Фауст і Мефістофель, стали «вічними» образами світової літератури? Філософська трагедія «Фауст» - це величний підсумок не лише німецького, а і європейського Просвітництва. Автор писав її упродовж усього свого життя: з 1773 по 1831 р. Шість десятиліть напруженої інтелектуальної та емоційної праці генія! У цьому творі втілено усю потугу письменницького таланту й могутнього інтелекту автора, а також унікальне поєднання, з одного боку, юнацької запальної емоційності (коли юний Ґете розпочинав роботу над текстом), а з іншого - зваженості та життєвого досвіду непересічної зрілої особистості (коли письменник, уже сивочолий патріарх, завершив своє творіння). Недаремно трагедію «Фауст», яку називають поетичним заповітом Ґете людству, перекладено майже всіма європейськими мовами.

У 1773-1775 рр. двадцятирічний Ґете створив перший нарис «Фауста» (т. зв. «Прафауст»; нім. «Urfaust»), де намітив ключові сюжетні вузли майбутнього твору. Попри те, що в паперах письменника цей нарис не зберігся, якимось дивом у 1887 р., тобто через півстоліття після смерті Ґете, його запис знайшли в архіві однієї з шанувальниць творчості поета (справді, «рукописи не горять»). У «Прафаусті» головний герой повстав проти «пилу і тліну» книжкової схоластики, прагнучи повноти життя.

1790 р. було опубліковано «Фауст. Фрагмент» (сказати б, скорочений «Прафауст»). Цей твір високо оцінив геніальний німецький драматург Фрідріх Шиллер. Він наполіг, аби Ґете продовжив роботу над «Фаустом», що той і зробив: упродовж 1797-1801 рр. написав «Присвяту», «Театральний пролог», «Пролог на небі», сцени «Кабінет Фауста» і «Вальпуржина ніч». А повністю першу частину завершено 1806 р. (надруковано 1808 р.).

Складніше давалася Ґете символіко-алегорична друга частина «Фауста»: хоча її задум визрів ще у 1797-1801 рр., утілено його було лише за чверть століття, та й то за наполяганням Йоганна Петера Еккермана, секретаря письменника.

Повністю Ґете завершив трагедію 1831 р., а першодрук повного тексту побачив світ 1832 р. у «Посмертному виданні творів» письменника.

ХРОНОЛОГІЯ НАПИСАННЯ ТРАГЕДІЇ «ФАУСТ»

«Прафауст» (нариси майбутнього твору)

1773-1775

«Фауст. Фрагмент»

1790

«Присвята», «Театральний пролог», «Пролог на небі», сцени «Кабінет Фауста» і «Вальпуржина ніч»

1797-1801

Завершення першої частини

1806 (друк 1808)

Завершення другої частини (окрім епізоду з Єленою, написаного 1800 р.)

1831

Публікація повного тексту трагедії «Фауст»

1832

Сюжет і композиція твору

Парадоксально, але факт: Ґете створив шедевр на основі двох загальновідомих тоді сюжетів, які тогочасна «висока література» оминала: 1) про такого собі пройдисвіта, мага-чорнокнижника Фауста; 2) про трагічну долю спокушеної дівчини.

Перший сюжет бере початок у німецькому середньовічному фольклорі. Прототипом героя трагедії Ґете став реальний маг і чорнокнижник Фауст (перша половина XVI ст.), про якого на межі Середньовіччя й Відродження побутувала народна легенда. Причому в «історичного» Фауста амплуа було мінливим: він поставав то чаклуном, то поетом. Зауважимо, що ці два «ремесла» в Середньовіччі аж ніяк не суперечили одне одному: приміром, слово «шаїр» (поет) арабською спочатку означало «чаклун». Та й у пізніші епохи люди наділяли поета магічною силою чаклуна (наприклад, у вірші Тараса Шевченка «Перебендя» український кобзар, немов шаман, лине духом у потойбічні сфери, а його «думка край світа на хмарі гуля. // Орлом сизокрилим літає, ширяє, // Аж небо блакитне широкими б’є»). Можливо, Ґете, свідомо чи підсвідомо, певного мірою асоціював із Фаустом себе, бо мав схожі риси: упродовж життя шукав нових знань у науці, не зупиняючись водночас на досягнутому в літературній творчості.

Першу літературну версію легенди про Фауста видав Йоганн Шпіс 1587 р. у Франкфурті-на-Майні, рідному місті Ґете. Вона мала довжелезну назву: «Історія про доктора Йоганна Фауста, всесвітньо відомого чаклуна і чорнокнижника, як він уклав на певний термін із дияволом угоду, які були з ним за цей час рідкісні пригоди, поки він, нарешті, не отримав заслуженої ним відплати. Складена здебільшого за його власними творами, що залишилися після нього, у страшне повчання, жахливий приклад і доброзичливе застереження всім зарозумілим, великомудрим і безбожним людям». Шпіс звинуватив Фауста в тому, що той «прив’язав собі орлині крила і прагнув дослідити і небо, й землю - все до кінця»1. Для цього чорнокнижник підписав власного кров’ю домовленість із Мефістофелем, який після закінчення терміну дії угоди безжально вбив Фауста.

Цікаво переосмислив образ Фауста Шекспірів сучасник, англійський драматург Крістофер Марло. У «Трагічній історії доктора Фауста» (1589) знання вченому були потрібні для збагачення та влади, проте він усе ж сприймався як сміливий бунтівник проти закостенілих суспільних законів.

У XVIII ст. видатний німецький просвітник Ґотгольд Ефраїм Лессінґ у нарисах до драми «Фауст» уперше зобразив не поразку, а перемогу Фауста. Його герой - учений, одержимий жагою пізнання, що наближає до тлумачення цього образу Йоганном Ґете. До того ж Ґете тримав у пам’яті сюжети лялькових драм про Фауста, які ще дитиною бачив на народних гуляннях.

Другий сюжет - про спокушену дівчину - є типовим для фольклору багатьох народів світу, зокрема й українського (Тарас Шевченко творчо обробив його в поемі «Катерина»). Отже, трагедію «Фауст» Ґете створював, спираючись на могутню культурну традицію.

Трагедія «Фауст» складається із трьох вступних текстів (ліричної присвяти друзям юності, «Театрального прологу», «Прологу на небі») і двох частин.

У «Пролозі на небі» намічено зав’язку твору, що, за зізнанням Ґете, нагадує фрагмент біблійної оповіді про Іова, якого випробовував диявол, заклавшись із самим Богом. Подібну угоду уклали Бог і Мефістофель, які побилися об заклад на душу Фауста. Бог вірив у те, що врешті-решт Фауст залишиться вірним Йому, оскільки вірив у світлий первень людини («В душі, що прагне потемки добра, // Є правого шляху свідомість»). Однак Мефістофель був переконаний у протилежному, оскільки людський рід він глибоко зневажав («я свідок лиш мізерності людської»). Власне, ця суперечка двох сил і є початком конфлікту твору.

Образи трагедії

Образ Фауста. Схильність Фауста до дії, його невситима жага до безмежного пізнання на противагу накопиченню непотрібного схоластичного знання, що було властиве сухому педанту Вагнеру, дають підставу сприймати образ Фауста як символ розвитку нової європейської («фаустіанської») цивілізації, лідера світового прогресу. Тут, зокрема, міститься і ключ до розуміння перекладу Фаустом Євангелія від Іоана. Перший рядок «Споконвіку було СЛОВО...» (у перекладі Миколи Лукаша: «Було в почині Слово!») діяльний учений воліє перекласти як «Була в почині ДІЯ!». Звісно, читачі розуміють, що це не просто гра сенсів, яку майстерно використовує Ґете. Адже в релігійних першоджерелах грецька лексема «λογος» («логос»), нині перекладена українською як «слово», мала ще й значення «думка, вчення». Проте саме для Біблії найактуальнішим є ще одне її значення: «Логос» = «Бог»! Тому читаємо: «Споконвіку був Бог, а Слово в Бога було...». І тоді нарешті все стає на свої місця, бо інакше ХТО САМЕ вимовив те найперше у Всесвіті СЛОВО, яке згадане у Євангелії? І такому багаторівневому кодуванню Біблії, такій вишуканій грі слів і сенсів дивуватися не слід, оскільки саме Євангеліє від Іоана, яке обрав для перекладу Фауст, є наймістичнішим і найсимволічнішим з-поміж усіх чотирьох канонічних Євангелій.

1 За усієї несхожості трагедії Ґете і книжки Шпіса в цих творах є спільні моменти, аж до текстуальних збігів. Пор. наведене звинувачення із таким фрагментом «Фауста» Ґете (репліка Фауста): «Вмістить в собі всі радощі і муки, // Все те, що людству випало на долю. // І глиб, і вись - все духом охоплю я...».

Фауст у творі Ґете не ідеалізований, він має вкрай негативні риси. Зокрема, він збезчестив і знедолив Гретхен («...Я ще й її життя розбив зухвало»), вбив її брата Валентина, призвів до загибелі стареньких Філемона й Бавкіди, які нічим не завинили, тощо. Усього цього Ґете не згладжує і аж ніяк не приховує. Тоді чому ж душа грішника Фауста не потрапила до Пекла, тим паче, що Мефістофель цього прагнув, бо саме це мало стати його нагородою у суперечці з Богом? Адже для нечистої сили немає вищої насолоди й нагороди, аніж переконатися у «нечистій» природі людини, а надто що - занурити людину в скверну. Недаремно ж одне з імен чорта - Вельзевул1.

Річ у тім, що Фауст «спиняє мить» не задля себе, а в передчутті блага та звільнення для всього людства: «...Коли б побачив, що стою // З народом вільним в вільному краю, // Я міг би в захваті гукнути: // Спинись, хвилино, гарна ти!..». А тому Мефістофель уже не має влади над людиною, котра хай і недосконала та грішна, але просить щастя для людського роду, а не насолоди для себе особисто (згадаймо спокуси Фауста в першій частині трагедії: винарня Ауербаха, насолода кохання з юною Гретхен тощо). Саме за це душа Фауста не лише врятована, а й гідна зустрітися в потойбічні з душею Гретхен, котра стала її провідником, достоту як душа Беатріче для Данте в «Божественній комедії».

Образ Мефістофеля є однією з найбільших творчих знахідок Ґете. Уїдлива скептичність цього героя, його схильність постійно «все піддавати сумніву», дотепність і гострий розум - усе це робить його певного мірою привабливим. Здавалося б, як представник потойбічних сил зла, Мефістофель мав викликати в читачів страх і різкий осуд.

Проте вже у «Пролозі на небі» є натяк на те, чому образ Мефістофеля як утілення зла привертає увагу читачів. Він не дає лінивій за своєю природою людині заспокоїтися: «Господь: Людина не всякчас діяльності радіє, // Понад усе кохає супокій; // Потрібен їй супутник ворушкий, // Щоб бісом грав і збуджував до дії».

Причому Мефістофель дуже небезпечний, підступний і безжальний. Пригадаймо хоча б, як він спокусив коштовними прикрасами чисту й невинну Гретхен, як підло вбив Валентина, кров’ю якого заплямував руки й душу Фауста. Однак Мефістофель водночас викликає в читачів і явну симпатію. Чому? Невже справді «пікантне» зло є привабливішим за «прісне» добро? Секрет у тім, що Мефістофель не мав би такого успіху, якби не люди з їхніми вадами, котрі таки заслуговують на покарання. Тому в творі й складається неоднозначна, амбівалентна (різноспрямована) ситуація: як представник потойбічних сил зла Мефістофель водночас карає те саме зло (людські жадібність, нещирість тощо). І нехай навіть «бруд відмивається брудом», але, караючи зло, тим самим чорт фактично служить добру! Зауважимо, що діалектичний підхід Ґете до розв’язання проблеми добра і зла згодом використав Михайло Булгаков у романі «Майстер і Маргарита», де чорт на ім’я Воланд (пор. друге ім’я Мефістофеля - «Фоланд»1) також карає зло в Москві. Чому, наприклад, Мефістофель зміг здійснити оборудку при імператорському дворі? Авантюрі з грошима, забезпеченими «золотим запасом», який неможливо добути з-під землі, сприяв прогнилий і корумпований суспільний устрій. Тож Мефістофель покарав шахраїв, які на це заслуговують, тим самим виконавши функції правосуддя. Отже, він і мав право заявити: «Я - тої сили часть, // Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого».

1 «Єврейське дієслово “zabal” (“вивозити нечистоти”) у равиністичній літературі вживали як метафору для позначення духовної “нечистоти” - відступництва, ідолопоклонства тощо, в такім разі “Вельзевул” означає “володар скверни”» (Сергій Аверінцев).

СТИЛІСТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ «ФАУСТА»

У першій частині трагедії переважає реалістичне зображення: змальовано конкретні типи жителів німецького міста (сцена «За воротами міста»); описано історію взаємин Фауста з Маргаритою-Гретхен. Мефістофель намагався спокусити Фауста насолодами життя: тут і вино (склеп Авербаха у Лейпцигу), і чуттєве кохання (стосунки з Гретхен). Проте Фауст так і не впав, «вспокоєний, на ліні ложе» і не гукнув: «Спинися, мить! Прекрасна ти!». Ба більше, саме трагічна загибель Маргарити остаточно переконала його відмовитися від індивідуалістичного пошуку сенсу буття і щастя, а звернути увагу на інших людей, подумати про долю людства.

Рядки, присвячені стосункам Фауста і Маргарити, є одними з найліричніших і водночас найтрагічніших у світовій літературі. Зіткнення дівочої чистоти з диявольською спокусою, щирі порухи душі героїв на тлі сатанинського задуму Мефістофеля - усе це тримає читача у постійній напрузі.

Друга частина трагедії значно складніша, алегоричніша і символічніша (недаремно Генріх Гайне схарактеризував її як «алегорично заплутані нетрі»). Наприклад, сцени при імператорському дворі часто тлумачили як алегорію приреченості феодалізму. Проте Ґете був занадто скептичним для того, аби насправді вважати буржуазний устрій, який прийшов на зміну феодалізму, ідеальним суспільним ладом. Це засвідчують слова Мефістофеля: «Грабіж, торгівля (тобто бізнес, новий, капіталістичний устрій. - Авт.) і війна - це все одно, в них ціль одна».

Образ Гретхен також відіграє надзвичайно важливу роль у творі. Вона стала не просто засобом спокушання Фауста, її життєвий шлях - це ілюстрація людського гріхопадіння загалом. Мила, чиста, світла дівчина стала потрійною вбивцею!

Через неї загинули її мати й брат, навіть - її дитина! Як це могло статися, адже спочатку Мефістофель сказав Фаустові, що не має над нею влади? До того ж Гретхен якимось чистим, дитинним чуттям одразу збагнула, що Мефістофель - це зло, їй при ньому було незатишно. Однак угода про зваблення Фауста діяла, і диявол почав спокушати скромну дівчину коштовними прикрасами, які Гретхен врешті-решт прийняла - і пропала. Золото - це начебто просто метал, але «люди гинуть за метал» - пригадаймо відомий рядок із опери Шарля Ґуно «Фауст» (фр. «Ой brille l’ardent metal!..»). До того ж стати на слизьку стежину дівчину спонукала Марта, недаремно її проклинає Валентин перед своєю загибеллю. Проте вже у в’язниці, приречена на страту, Гретхен відмовилася втекти з Фаустом, а прийняла вирок, чим спокутала свою провину і таким чином урятувала свою душу. Фактично вона повторила шлях людства, начертаний великим Данте у його «Божественній комедії»: через спокуту до очищення.

1 Фоланд (нім. Volland) - середньовічна німецька назва чорта.

Михайло Врубель. Фауст. 1896. Триптих: Мефістофель і учень, Маргарита, Фауст

Жанр твору. Непростим є і питання щодо жанрової належності «Фауста». Згідно з визначенням Ґете, цей твір є трагедією (філософською трагедією). Проте він мало зорієнтований саме на сценічне втілення. Крім суто драматургійних, у ньому наявні численні ліричні та епічні елементи, а окремі частини схожі на поему. Образ Фауста як персонажа саме трагедії дослідники творчості Ґете також сприймають неоднозначно: «Про цього пройдисвіта можна написати хіба що фарс». З іншого боку, можливо саме тому Ґете наполягав на жанровому визначенні «Фауста» як трагедії, прагнувши по-новому витлумачити образ відомого авантюриста, шахрая. Адже щира, безмежна й невситима жага Фауста до пізнання, його служіння ідеї пошуку щастя для всього людства не лише підносить цей образ, перетворюючи його на персонажа «високої трагедії», а й робить символом допитливості людини, призначення якої полягає у пізнанні Всесвіту. Ця магістральна лінія пронизує всю світову літературу, починаючи від доби Античності.

Видатний грецький трагік Софокл (V ст. до н. е.) у трагедії «Антігона» оспівав людину, яку визнають восьмим дивом світу: «Дивних багато в світі див, найдивніше із них - людина...». З цього погляду авторське жанрове визначення «Фауста» як трагедії постає цілком умотивованим і логічним.

Проблематика твору. Ключовими у трагедії є «вічні» питання: хто є людина? У чому сенс її земного буття? Куди прямує людство і в чому його щастя?

На прикладі долі Фауста в першій частині твору Ґете показав здійснення усіх можливих бажань людини, а в другій частині - безмежні можливості всього людства. Проте абсолютне здійснення людських бажань може обернутися на трагедію: гонитва Фауста за насолодою у першій частині спричинила загибель Маргарити, а в другій частині на трагедію перетворилося його прагнення вдосконалити природу, внести власні прагматичні корективи у світобудову. Фінал другої частини позначений певним скепсисом: через Фауста загинули Філемон і Бавкіда, осліплий Фауст звуки заступів сприймав як роботу задля майбутнього людського щастя, а насправді це злі лемури копали йому могилу (тут один крок до світової антиутопії).

Однак душу Фауста врятовано, а це найголовніше, бо символізує спасіння не лише окремо взятої людини, а й усього людства (в цьому «Фауст» Ґете наближається до «Божественної комедії» Данте). 6 червня 1831 р., тобто вже наприкінці свого життєвого й творчого шляху, в розмові з Еккерманом Ґете так прокоментував слова «Стремління вічне й ревний труд сподобляться покути» з фіналу трагедії: «У цих віршах міститься ключ до спасіння Фауста. У самому Фаусті - це діяльність до кінця життя, що стає дедалі вищою та чистішою, а з Неба - це одвічна любов, що приходить йому на допомогу».

Однією з провідних у трагедії є також проблема боротьби за людську гідність особистості та її право на самовизначення в житті, її звільнення від духовних, етичних і соціальних пут Середньовіччя. Тут утілилася характерна для Просвітництва віра в Людину, у можливості її розуму - як опозиція церковному догмату щодо її нікчемності та безсилля. Перевагу інтелекту та прагнення до справжніх знань Фауста над марними зусиллями Вагнера, який відгородився від життя, від практики та людей, Ґете передає словами, що нині стали афоризмом: «Теорія завжди, мій друже, сіра, а древо жизні - золоте».

Підсумком шукань Фауста стало його переконання в тому, що прагнути до ідеалу та втілювати його потрібно не в потойбічних сферах, а в реальному світі. Глибоко символічним є остаточний висновок Фауста як «верх премудрощів земних» (враховуючи час завершення трагедії - наприкінці життя Ґете, можливо, й самого автора): «Лиш той життя і волі гідний, // Хто б’ється день у день за них».

Саме тому трагедія «Фауст», попри те, що закінчується смертю головного героя, не тисне на читачів відчуттям безвиході через свій похмурий фінал. Ґете пробуджує відчуття якогось душевного просвітління (Аристотель називав це «катарсисом», грец. καθαρσις - очищення). І невипадково твір завершується апофеозом1, у якім людству даровано надію на світле майбуття: «...Яви минущого // Нам ніби сняться; // То - символ сущого, // Де сни здійсняться...».

ДІАЛОГ З ТЕКСТОМ

ФАУСТ

(скорочено)

Пролог на небі2

Відкривається величною картиною Всесвіту, який славлять ангели з архангелом Рафаїлом. З’являється Господь і викликає Мефістофеля, щоб дізнатися, як справи у людей. Мефістофель вважає, що смертна людина мізерна, тому причина - її розум. Господь протилежної думки, він сповнений віри в людину, в її бажання пізнати істину, згадує водночас про доктора Фауста, який ще «в мороці блукає». Усевишній йому допоможе, покаже «до правди вхід». Мефістофель готовий закластися, що зведе Фауста «на стежку зла». Господь упевнений, що в цьому поєдинку з Мефістофелем не програє і що людину треба спонукати до дії. Фауст лише отримає новий імпульс для пошуку, що відкриє в людині усвідомлення свого високого призначення.

Частина перша

НІЧ

Вузька кімната з високим готичним склепінням. Фауст неспокійно сидить в кріслі біля столу.

Фауст

У філософію я вник,

До краю всіх наук дійшов -

Уже я й лікар, і правнйк,

І, на нещастя, богослов...

Ну і до чого ж я довчивсь?

Як дурнем був, так і лишивсь.

Хоч маю докторське звання

І десять років навмання

Туди й сюди, навкрив-навкіс

1 Апофеоз (грец. αποθεωσις - обожнювання) - прославляння якоїсь особи або події; святкове завершення події.

2 Написано близько 1800 р. Як указував сам Ґете, цей пролог навіяний аналогічною сценою в біблійній книзі Іова, де диявол спокушає людину з Божої волі. Ім’я Мефістофеля запозичене

3 народної легенди; етимологія його неясна. Пропонувалися тлумачення: мефіз-тофель (євр.) - «руїнник-брехун»; ме-фаусто-філес (грец.) - «не Фауста друг» тощо.

Воджу я учнів своїх за ніс, -

А серце крається в самого:

Не можем знати ми нічого!

Хоч я й розумніший, як бевзні ті всякі,

Учені, магістри, попи та писаки,

Хоч я в забобони й страхи не вдаюся,

Із пекла сміюся, чортів не боюся, -

Зате ніяких радощів не маю,

Не вірю я, що я щось знаю,

Не вмію я людей навчати,

Не вмію їх на добре напучати...

Грошей, добра я не нажив

І слави теж не заслужив;

Собака, й той не став би так жити!

Тому-то й почав я ворожити, -

Чи не одкриє духів міць

Мені одвічних таємниць,

Щоб я дарма не мудрував,

Чого не знаю, не казав,

Щоб я збагнув почин думок

І світу внутрішній зв’язок,

Щоб я пізнав основ основу,

А не кидав слова-полову...

Бажаючи пізнати таїну природи, Фауст викликав Духа Землі, котрий зник, не давши жодної відповіді.

Увіходить Вагнер у шлафроці1, в нічному ковпаку, з лампою в руці. Фауст відвертається з нехіттю.

Вагнер

Даруйте, ви декламували;

Це з грецької трагедії, мабуть?

Це вміння має значення чимале,

І я б хотів його здобуть.

Чував я, що й священик-казнодія

Повчитись часом може в лицедія.

Фауст

Без почуття й мистецтво все даремне,

Коли ж говорить з вас душа,

То слово щире і буремне

Усі людські серця зруша.

А ви?.. Сидіть та компонуйте

З чужих недоїдків стряпню,

Та в попілець ретельно дуйте -

Ачей здобудете вогню!

Як вам це всмак, то дурні й діти

1 Шлафрок - домашній халат.

З вас подивують інший раз;

Але шкода серцями володіти,

Коли немає серця в вас.

Вагнер

Та красномовство все ж нам не байдуже,

А я, на жаль, в нім знаюся не дуже.

Фауст Шукай заслуги не в словах,

Не шийся в галасливі блазні!

Як розум є в твоїх речах,

То будуть без окрас виразні,

Бо для правдивих мудреців

Не треба вишуканих слів.

Всі ваші фрази дуті, беззмістовні,

Цяцьковані, бундючно-пишномовні, -

То вітер лиш, що десь між верховіть

Сухим осіннім листям шарудить.

Вагнер

Ох, довгий лан знання,

А ми недовговічні!

Всі досліди мої критичні

Не раз ця думка зупини.

Як важко досвіду набратись,

Щоб до самих джерел дістатись!

А там, дивись, на півшляху

Спіткаєш нагло смерть лиху.

Фауст

Пергаментом жаги не вгамувати,

Не в нім свята, живуща течія;

Повік тобі на спрагу знемагати,

Коли суха душа твоя.

Вагнер

А світ? А людський ум і почуття?

Пізнати їх усякий з нас бажає.

Фауст

А що ж «пізнати» означає?

Хто справжнім іменем назве дитя?

Так, мало хто пізнать хоч дещо зміг,

Та й ті провидці, серцем необачні,

Несли свої думки юрбі невдячній;

За те й палили, й розпинали їх...

Даруйте, друже, мабуть, час кінчати,

Бо вже, дивіться, - пізня ніч.

Вагнер виходить.

Фауст (сам)

Іще його не зрадила надія;

Копається в гноїську, скарб шука,

А знайде часом черв’яка,

То, дурень, і тому радіє...

Марґрет Хофхайнц-Деринґ. Фауст розмовляє з Духом Землі. 1969

Не рівня я богам, і знаю, що це так;

Мабуть, проскнію вік, немов сліпий

гробак...

Хіба ж не пил то, з безлічі полиць

Злітаючи, мій мозок сушить?

Не мотлох то, що тисяччю дрібниць

Мене в цім затхлім світі душить?

Чи ж тут знайду, чого шукав?

Нащо мені у сотнях книг читати,

Що рід людський завжди і скрізь

страждав,

А хто-не-хто і щастя міг зазнати?

Чом вищиривсь ти, черепе пустий?

Твій мозок, як і мій, колись серед туману

Шукав ясного дня, й блукав у тьмі густій,

До правди рвавсь, і потрапляв в оману.

Стоять, мене на глузи беручи,

Вали, зубці, колеса, кулі...

Біля дверей б’ючись, я мав вас за ключі, -

Та ви мені замка не відімкнули...

Бо, повна тайн і білим днем,

Природа не відслонить запинала,

І що вона тобі від духу заховала,

Того не витягнеш гвинтом і важелем.

Фауст вирішив вкоротити собі віку, однак Великодні співи і дзвони повертають йому бажання жити.

ЗА МІСЬКОЮ БРАМОЮ

Картина народного святкування. Люди шанобливо ставляться до Фауста, вони вдячні йому та його батьку за допомогу під час епідемії. У розмові з Вагнером він визнає, що на таку шану не заслуговує, наука була безсилою

проти страшної хвороби. Вагнер, на противагу Фаусту, не відчуває своєї відповідальності перед людьми. І якщо у Вагнера «одна знайома путь», то Фауст перебуває на роздоріжжі, у ньому живуть дві душі: одна прагне земного, інша рветься в небесну височінь. Фауст і Вагнер помітили чорного пуделя, який біг за ними.

КАБІНЕТ ФАУСТА

Фауст із пуделем зайшов до кабінету. Доктор намагався перекладати Біблію. Він помітив, що пес раптом почав рости і втрачати собачу подобу.

Мефістофель

(виступає, коли туман розійшовся, з-за печі в одязі мандрованого схоласта* 1) Що тут за шум? Чим можу вам служити?

Фауст

Так ось хто в пуделі сидів!

Мандрований схоласт! Оце так

насмішив!

Мефістофель

Вітаю вас, великовчений муже!

Од ваших чарів впрів я дуже.

Фауст

Як звешся ти?

Мефістофель

Як дивно запит цей

Від того чуть, хто зневажає слово,

Й, не звикши мислить поверхово,

Зглибляє дійсну суть речей.

Фауст

Таких, як ти, відома суть -

Аж світиться крізь покрив назви;

Пізнаєтесь усюди враз ви,

Коли «лихими» вас «спокусниками» звуть.

Ну, добре, хто ж ти є?

Мефістофель

Я - тої сили часть,

Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого.

Фауст

Це загадка! Розгадку ж хто подасть?

Мефістофель

Я - заперечення усього!

1 Мандрований схоласт (латин. scholasticus vagans) - характерна для середніх віків фігура напівученого-напівшарлатана, що ходив від міста до міста, пропонуючи всім охочим послуги лікаря і ворожбита.

Бо всяка річ, що постає,

Кінець кінцем нічим стає,

І жодна річ буття не гідна.

А все, що ви звете гріхом,

Чи згубою, чи просто злом, -

Ото моя стихія рідна.

Фауст

Ти кажеш, що ти - часть, а сам з’явивсь

цілком.

Мефістофель

Мені чужа зарозумілість.

Це ж тільки ви з своїм дурним світком

Себе вважаєте за цілість.

Я ж - часть од часті лиш, що перше всім

була,

Частинка тої тьми, що світло привела,

Те світло гордеє, що хочеться йому

З одвічних володінь прогнати матір-тьму.

Та це йому не вдасться - шкода сил,

Воно навік приковане до тіл:

Од тіл тече, в тілах лише прекрасне,

Тілами лиш спиняється в ході,

А згинуть ті тіла - тоді

Й воно разом з тілами згасне.

Фауст

А, ось до чого ти згодивсь!

Велике знищить - неспромога,

Так ти з маленьким заходивсь.

Мефістофель

Та й тут непевна перемога!

Цей світ, оце нікчемне Щось,

Проти Ніщо мов затялось;

На всякі способи я брався,

А все удачі не діждався:

Проти пожеж, потопів, бур

Земля стоїть собі, як мур!

Людське й звірине кодло теж набридло:

Як можна так поводитися підло?

Вже я їх бив, губив, - і знов,

Дивись, шумує свіжа кров.

І скрізь таке, хоч бийся в груди -

В землі, в воді, в повітрі, - всюди

Мільйони родяться життів,

В теплі і в холоді, в сирому і в сухому...

Остався б я, напевне, ні при чому,

Коли б огонь служить не захотів.

Фауст

На всеблагу творящу силу,

Підступний, ниций, хижий біс,

Ти руку, смертно-зледенілу,

Даремно, грозячи, підніс.

До чогось іншого б узявся,

Потворний дух, поріддя тьми!..

Фауст

То в пеклі теж свої закони?

Чудова річ! То з вами можна й пакт

Надійний підписати, безумовно?

Мефістофель

Як хто формальний укладе контракт,

Обіцяне завжди одержить сповна.

Колись питання це складне

Ми обговорим неодмінно.

Ну, а тепер пусти мене,

Прошу тебе, прошу уклінно.

Фауст

Чи я шукав тебе, скажи?

Ти ж сам попавсь мені на щастя.

Хто чорта вловить, то держи,

Хто зна, чи ще коли впіймати вдасться.

Мефістофель

Гаразд, на все я пристаю,

Як хочеш, я лишусь з тобою,

Але дозволь фантазію твою

Потішити мого мистецтва грою.

Фауст

Роби, що хоч, але гляди,

Щоб не було в тій грі нуди.

Мефістофель, який мусив вийти так, як і зайшов, не міг покинути кабінет Фауста, бо двері захищала пентаграма. Під хор духів Фауст засинає, а Мефістофель наказує пацюку прогризти знак пентаграми, щоб він міг вибратися. Коли Фауст прокинувся, нікого не було, все щезло.

Мефістофель

Дійдем до злагоди ми духом.

Дивись, яким прийшов я зухом:

В червець убрався, в блаватас,

Плащем обвинувся єдвабним1,

Вдяг капелюх з пером привабним,

1 Червець - червона, блаватас - блакитна шовкова матерія, єдваб - тип шовкової тканини. За народною легендою, Мефістофель ходив із Фаустом у чернечому перевдязі; пізніше, коли вертепна комедія про Фауста поширилась у католицьких краях, Мефістофель фігурував у ній уже в багатому світському вбранні.

Ще й шпагу замашну припас.

Послухай дружньої поради,

Вдягни й собі такі наряди,

Покинь нікчемні заняття, -

Узнаєш, що таке життя.

Фауст Шкода мені у шати ті вбиратись,

Турбот життя й на них лежить печать.

Я застарий, щоб тільки гратись,

Замолодий, шоб не бажать.

Чого ж мені од світу ждати?

І що той світ спроможний дати?

Страждай, терпи! Терпи, страждай! -

Цей спів я чую щохвилини,

І щогодини і щоднини

Усе життя - із краю в край.

Онавіснів мені тягар буття -

Я кличу смерть, ненавиджу життя.

Мефістофель

Кинь панькатись із вічною журбою,

Що круком серце рве тобі з грудей.

Відчуєш ти, оточений юрбою,

Що й ти людина між людей.

Не хочу я, правда, рівнять

Тебе до того наброду.

Я сам не великого роду;

Але, коли схочеш пристать

До мене в життєвій дорозі,

То буду тобі по змозі

Товаришем вірним,

Слугою покірним,

А хочеш - і псом,

Безмежно відданим рабом.

Фауст

Якої ж ти від мене хочеш плати?

Мефістофель

Того часу ще досить довго ждати.

Фауст

Ні, ні! Ти, чорте, егоїст,

І так не зробиш, Бога ради,

Комусь другому щось в користь.

Кажи, якої хочеш плати,

А то не буду і наймати.

Мефістофель

Я маю тут тобі у всім служить,

Скоряючись завжди твоєму слову.

Коли ж ми там зустрінемося знову -

Ти мусиш те ж мені робить.

Фауст

Що буде там – мене це не обходить.

Ти можеш світ якийсь новий виводить,

Коли зруйнуєш той, що є.

На цій землі я радістю втішаюсь,

Під небом цим я муками караюсь,

І аж тоді, як з ними попрощаюсь,

Нехай що хоче настає.

І не бере мене цікавість

Спізнати той інакший світ,

Чи є і там любов, ненависть,

Чи є і там і верх, і спід.

Мефістофель

Та якщо так, тобі немає риску.

Угодьмося. Лиш дай мені підписку,

Я дам тобі таке, чого повік

Іще не бачив чоловік.

Фауст

Що хочеш ти, нещасний чорте, дати?

Чи можеш ти стремління ті узнати,

Що їх плекає дух людський?

Є в тебе їжа – в ній нема поживи;

Є в тебе злото – та воно рухливе,

Із рук виприскує, як стій;

Покажеш гру – в ній виграть неможливо,

Даси коханку – а вона, зрадлива,

З моїх обіймів іншому морга;

Є в тебе честь і слава дорога –

Мов метеор, вона щезає;

У тебе плід зеленим зогниває,

А дерево лиш мить одну цвіте.

Мефістофель

Така вимога біса не злякає,

Я можу дать тобі все те.

Та, друже мій, колись і щось хороше

Утішити в спокої прийде нас.

Фауст

Коли, вспокоєний, впаду на ліні ложе,

То буде мій останній час!

Коли тобі, лукавче, вдасться

Мене собою вдовольнить,

Коли знайду в розкошах щастя, –

Нехай загину я в ту мить!

Ідем в заклад?

Мефістофель

Ідем!

Фауст

Дай руку, переб’єм!

Як буду змушений гукнути:

«Спинися, мить! Прекрасна ти!» -

Тоді закуй мене у пута,

Тоді я рад на згубу йти.

Тоді хай дзвін на вмерле дзвонить,

Тоді хай послух твій мине,

Годинник стане, стрілку зронить,

І безвік поглине мене.

Мефістофель

Сьогодні ж, пане докторе, в обід

Я до своєї служби приступаю.

Але - життям і смертю заклинаю, -

Розписку дай, щоб все було як слід.

Фауст

Не бійсь, що я угоду цю порушу:

Мою нестримно пориває душу

До того, що тобі прирік.

Даремно я себе дурив:

Не більш од тебе я заважив.

Великий дух мене зневажив,

До тайн природи вхід закрив.

Тепер порвалась нитка мислі,

Науки стали мені ненависні.

Тепер у вирі чуттєвих втіх

Я пристрасті пломінь заспокою,

За чарівною пеленою

Набачусь див і чуд усіх.

Риньмося сміло в часу прибій,

В потік випадків і подій,

Ежен Делакруа. Поява Мефістофеля. 1828

Нехай і сміх, і плач,

І щастя, й біль невдач

Перехлюпуються, як хвилі рік:

Лиш в русі проявить себе чоловік.

Мефістофель

В нас не питай, де міра й край:

Всього досхочу, до жадоби.

Бери, хапай, що до вподоби,

І на здоров’я поживай.

Лиш не губись, держися сміло.

Фауст

Та зрозумій, не в насолодах діло.

В стражданнях радощі відчути я готов,

Утіху - в розпачі, в ненависті - любов.

Мій дух звільнивсь уже од пут науки,

Чутким зробивсь до будь-якого болю,

Вмістить в собі всі радощі і муки,

Все те, що людству випало на долю.

І глиб, і вись - все духом охоплю я,

І втіху, й біль - все в серце уберу я,

Щоб всім єством своїм з єством

вселюдським злитись

І разом з ним у безвість провалитись.

Мефістофель

І я жую вже ряд тисячоліть

Той шмат черствий, мій друже милий!

Ніхто з людей, з колиски й до могили,

Старої закваски ніяк не міг стравить.

Повір мені, для себе сам

Бог сотворив цей світ, як цілість;

Він в вічнім світлі сяє там,

Нам дав лиш пітьму, ну а вам

І день і ніч послав, як милість.

Фауст

Коли ж я хочу!

Мефістофель

Це воно!

Але... тут є «але» одно.

Мистецтво довге, вік короткий,

Ти б мусив знати це давно.

Нехай який-небудь поет солодкий,

У мріях смілий, у серці кроткий,

Для тебе аж у хмари зайде,

Найкращі якості там найде;

Ти будеш сміливий, як лев,

І, як сайгак, прудкий,

Як півдня син, яркий, палкий,

Як сіверяк, кріпкий.

І будеш ти зразком лицарства

І водночас верхом лукавства,

Зумієш пристрастю палати

І розраховано кохати.

Таку прояву високосну

Значу я знаком мікрокосму.

Фауст

Хто ж я такий, що досягти

Я мрії людськості не можу,

Якою душу я тривожу?..

Не радує мене тих знань скарбниця,

Що я збирав на протязі років...

Я ніби й ріс - а добре придивиться,

То духом я ні крихти не зміцнів;

Не став я ні на волос вищий,

До безконечного не ближчий.

Мефістофель

Мій друже, дивишся на речі

Ти якось надто по-старечи;

Ні, треба діяти не так,

Поки в житті ми чуєм смак...

Мерщій покиньмо всі думки

І в світ пориньмо навпрямки!..

Ось тільки я дмухну югою -

Легенько скрізь летітиметься нам!

Поздоровляю вас з новим життям!

Мефістофель привів Фауста в Авербахів склеп у Лейпцигу, щоб він подивився, «як весело живе гульвіса». Але гультяйське життя не звабило Фауста. Тоді Мефістофель веде Фауста на відьмину кухню, яка зображена за відомими в той час картинами Брейґеля чи Теньє. У дзеркалі Фауст бачить образ Єлени Троянської і згоджується пройти обряд омолодження. Завдяки відьомським чарам він став молодшим на тридцять років. На вулиці помолоділий Фауст залицяється до незнайомої дівчини. Це Маргарита, що йшла зі сповіді й рішуче відкинула загравання невідомого шляхтича. Фауст вимагає від Мефістофеля, щоб біс здобув йому вподобану дівчину. Мефістофель говорить, що в нього немає влади над Маргаритою, оскільки душа її безгрішна, але обіцяє спробувати спокусити дівчину. Біс залишає у шафі Маргарити скриньку з прикрасами. Дівчина знаходить її та приміряє золоті прикраси, які їй дуже сподобалися. Мати примушує доньку віддати священику несподівану знахідку, бо «неправе добро душу бентежить, збурює кров». Фауст вимагає від Мефістофеля, щоб він дістав дівчині інші прикраси. Маргарита приносить сусідці Марті, що не один рік чекає чоловіка, який пропав, ще одну скриньку з коштовностями, яку знайшла в себе в кімнаті. Марта радить їй нічого не говорити матері, щоб вона і ці прикраси не віднесла священику. Маргарита убирається в золото, і в цей час до будинку Марти заходить Мефістофель, який вітається з дівчиною, як зі шляхетною панною. Він сповіщає Марту про смерть її чоловіка і про свою готовність засвідчити в суді його кончину, а також домовляється з нею про вечірнє побачення в саду.

САД

Маргарита під руку з Фаустом, а Марта з Мефістофелем гуляють по саду.

Маргарита

Я бачу, ви, жалкуючи мене,

Знижаєтесь - мені аж сором.

Життя, напевне, мандрівне

Навчило вас не буть суворим.

Не для таких досвідчених людей

Убожество моїх простих речей.

Фауст

Один твій зір, одне слівце твоє -

Чи ж де дорожча мудрість є? (Цілує їй руку.)

Маргарита

Та чи подоба ж вам ту руку цілувати?

Вона негарна, шкарубка.

Мені доводиться усього пильнувати,

А мати строга ще така.

Проходять.

Маргарита

Аби з очей, то вже й з думок.

Хоч ґречність вас і прикрасила;

У вас розумних друзів сила,

Мені до них - як до зірок.

Фауст

О серце, вір, те, що розумним звуть -

То інколи обмеженість пуста.

Маргарита

Як?

Фауст

Ах, свята невинність, простота -

Ніяк собі ціни не пізнають!

Сумирність, лагідність - що краще

є в природі?

Ці найкоштовніші з окрас...

Маргарита

Хоч раз мене згадайте при нагоді,

А я про вас гадатиму всякчас,

Фауст

Не часто ходиш ти гуляти?

Маргарита

Та в нас хазяйство не яке,

Але, нівроку, клопітке:

В нас наймички нема; сама вбирай у хаті,

Сама вари й печи, сама і ший, і мий,

А мати в мене ще такі чепуркуваті,

Що Боже крий!

А стан у нас не дуже і скрутний;

Таки не гірш, як у людей, достаток:

Од батька нам оставсь порядний статок -

Будинок свій, садок при нім густий.

Тепер уже спокійні дні настали;

В солдатах1 братик мій,

Сестричку поховали...

Мені з тим дитинчам був клопіт немалий,

Та я б воліла з ним возитися і далі -

Воно...

Фауст

Таке, як ти, було, мов янголя...

Маргарита

Мене любило дуже те маля.

Воно знайшлось уже по смерті тата.

А мамі тяжко так прийшлось -

Вже думали, що їй більш рясту

не топтати,

Але таки очуняла якось.

Куди вже їй було гадати

Те пташенятко годувати!

От я й давай його тоді

Поїть на молоці й воді...

В моїх руках воно й росло -

Таке гарнесеньке було...

Фауст

Ти щастя чистого зазнала.

Маргарита

Та й горя гіркого немало.

Вночі, було, по десять раз встаю

Я до колиски немовляти;

І напою,

Й візьму до себе, і давай люляти;

А як кричить, беру я лялечку свою

Та й ну по хаті взад-вперед гуляти...

1 Брат Гретхен, як і чоловік Марти, - ландскнехт, найманий солдат.

Мефістофель і Фауст перед входом до винарні. Скульптор Матьє Молітор. Лейпциг

Склеп Авербаха був місцем гулятики лейпцизьких студентів; свого часу вчащав туди і Ґете. У трактирі були дві фрески, з яких одна зображувала студентський бенкет з участю Фауста, а друга - Фауста, що летить верхи на діжці (примітка М. Лукаша).

А вранці вже над ночвами стою,

А там базар, а там в печі попорай -

І так щодня, сьогодні, як і вчора.

Отак-то, паночку, доводиться усяк.

Зате вже всмак їси і спочиваєш всмак.

Проходять.

Фауст

То ти мене впізнала враз,

Як тільки ми зайшли до вас?

Маргарита

Ви ж бачили, як очі я спустила?

Фауст

І ти мені зухвальство те простила,

Що я тебе так зачепив,

Коли на вулиці зустрів?

Маргарита

Мене тоді аж кинуло у кров,

Бо зроду я ще не ходила в славі;

Я думала: невже в моїй поставі

Нечемне щось, нахабне він знайшов,

Що він до мене прямо так підходить

І жарти, мов із дівкою, заводить!

Признаюся, щось у мені в той час

Озвалось в вашу користь мимовільно;

Я гнівалась сама на себе сильно,

Що гнівалась не дуже я на вас.

Фауст

Серденько!

Маргарита

Гетьте лиш! (Зірвала айстру і обриває пелюсточки один по одному.)

Фауст

Це що? Вінок плести?

Маргарита

Ні, гра така.

Фауст

Яка?

Маргарита

Вам все на сміх звести. (Обриває пелюстки і щось шепоче.)

Фауст

Що шепчеш ти?

Маргарита (ворожить далі)

Любить - не любить, любить - не любить... (Зриваючи останній пелюсточок, по-дитячому радіючи.) Любить!

Фауст

Так, дитино! І це слово квітки

Хай буде словом Бога. Любить!

Ти знаєш, що це значить? Любить!

(Схопив її за обидві руки.)

Маргарита

Я вся тремчу...

Фауст

О, не лякайсь! Нехай мій зір,

Хай потиск рук тобі те скаже,

Що словом не сказать.

Віддатись повністю, й блаженства

Зажить, що вічним бути мусить!

Вічним! Кінець його - то був би розпач!

Ні, без кінця! Без кінця!

Маргарита стискає його руки, випручується і тікає. Він стоїть хвилю в задумі, потім спішить за нею.

Марта (надходить)

Вже поночі.

Мефістофель

Так, нам додому час.

Марта

Я довше б вас лишитися просила,

Але лихі тут люди в нас,

Неначе їм нема другого діла, -

Вони завсіди

Розглядують, що робиться в сусіди,

І пустять поговір, - хоч хай хто як живе...

А наша парочка?

Мефістофель

Десь аж у тій алеї...

Прудкі метелики!..

Марта

Він закохавсь у неї.

Мефістофель

Вона у нього. Діло світове!

На побаченні Маргарита цікавиться, чи вірить Фауст у Бога, та признається, що їй не подобається Мефістофель, якого вона «боїться душею» і не може при ньому молитися. Дівчина бідкається, що їй уночі важко зустрічатися з коханим через матір. Фауст дає Маргариті зілля і просить додати кілька крапель до пиття. Дівчина переживає, щоб вони не нашкодили матері. Фауст запевняє, що все буде добре. Валентин, брат Маргарити, вночі біля дверей сестри помічає Фауста і Мефістофеля. Намагаючись покарати тих, хто знеславив його сестру, він б’ється на шпагах із Мефістофелем. Коли чорт вибив зброю з рук Валентина, Фауст проштрикнув солдата. Мефістофель і Фауст, злякавшись суду, тікають. Помираючи, Валентин проклинає сестру і звідницю сусідку Марту.

ПОХМУРИЙ ДЕНЬ. ПОЛЕ1

Фауст, дізнавшись, що Маргарита у в'язниці, дорікає Мефістофелю, який це від нього приховував. На вимогу врятувати дівчину диявол зауважує, що саме він, Фауст, її занапастив. Мефістофель погодився допомогти: він приспить сторожу, а Фауст добуде ключ від в'язниці й виведе звідти Маргариту. Мефістофель буде наготові з чарівними кіньми.

В’ЯЗНИЦЯ2

Фауст з низкою ключів і лампою перед залізними дверима.

1 Написано до 1775 р. Це - єдина прозова сцена, що залишилася з «Прафауста» неперевіршованою.

2 Сцена була спочатку написана прозою (до 1775 р.) і значно пізніше перевіршована.

Джозеф Фей. Фауст і Мефістофель. 1848

Фауст

Знов біль мене проймає незборимий,

У серці знов весь біль всіх серць

людських.

Тут, тут вона, за мурами сирими

Карається за свій безгрішний гріх!

Ти боїшся ввійти до неї?

Ти страшишся вини своєї?

Йди, не гайся! Смерть іде на поріг.

Кидається до замка. Зсередини чути спів.

Пісня

Моя мати, ледащо1,

Зарізала мене!

Мій батько, гультяй,

Із’їв мене!

А сестричка мала

Взяла й знесла

Кістки в зелений гай;

Я пташечкою полинула -

Вилітай! Вилітай!

Фауст (відмикаючи)

Не думає вона, що милий тут,

Соломи шелест чує, брязкіт пут. (Входить.)

Маргарита (ховаючись у солому)

Ой горе! Йдуть... Ой смерть, не йди!..

Фауст (тихо)

Цить, цить! Я випущу тебе на волю.

1 «Моя мати, ледащо...» - це пісня з німецької народної казки про дівчину, замордовану злою мачухою.

Маргарита (кидаючись йому до ніг)

Коли людина ти, згляньсь на мою недолю!

Фауст

Та не кричи, сторожі не збуди! (Схоплює кайдани, щоб відімкнути.)

Маргарита (навколішки)

А хто ж тобі цю владу дав

Наді мною, кате?!

Крові вночі вже зажадав...

Ой зжалься, встигнеш ще скарати!

Чи ждати ранку тобі шкода? (Встає.)

Я ж молода ще, молода!

І мушу вмерти!

Я гарною була, і в тім причина смерті.

В мене був дружок, а тепер нема,

Хтось порвав вінок, квіти поламав...

Ой, пусти! За що така насила?

Пощади! Що я тобі зробила?

Вчуй мою благальну річ...

Та я ж не бачила тебе й навіч!

Фауст

Чи ж виживу я цю стражденну ніч!

Маргарита

Тепер твоя тут воля, кате.

Дай хоч дитя погодувати,

Всю ніч воно ще тут було;

Вони взяли його, мені на зло,

І кажуть, що я вбивця немовляти.

І я безрадісно помру.

Пісень про мене співають...

То нелюди - шакали.

Вони ту казочку стару

До мене приклали.

Фауст (падає їй до ніг)

Тобі до ніг упав коханий,

Прийшов розбить твої кайдани.

Маргарита (кидається до нього)

Усім святим повинні помолиться ми!

Дивись! Під східцями

Горить огненна

Страшна геєна!

Лукавий,

Губитель кривавий,

Рикає, мов звірюга!

Фауст (голосно)

Гретхен! Гретхен!

Маргарита (наслухаючи)

Я чую голос друга! (Зривається на ноги, кайдани спадають.)

Де він, де? Я вчула слово кличне!

Вільна я! Зникає тло темничне!

Швидше, швидше пригорнути,

Упасти на груди!

Крикнув він: «Гретхен!» Той голос

любовний

Крізь регіт глумливий і скрегіт зубовний,

Крізь ревіт пекельний, диявольський

сказ -

Той голос коханий впізнала я враз!

Фауст

Це я!

Маргарита

Це ти! Ох, ще скажи! Ще раз! (Обіймає його.)

Це він, це він! Не стало мук, образ,

І тьми тюрми, й кайданів, і недолі!..

Це ти! Я знов на волі!

Ти мене спас!

Дивись, ось тая вулиця,

Де вперше ми ззирнулися,

А ось і той садок,

Де з Мартою тебе я ждала в вечорок.

Фауст (хоче вивести її)

Ходім! Ходім!

Маргарита (пестить його)

Лишись!

І я тут лишусь, як ти лишишся!

Фауст

Та не барись!

Як забаришся,

То нам на волі не бувать.

Маргарита

Ти що? Не вмієш цілувать?

Зі мною тільки розлучився,

Вже й цілуватись розучився?

Чому ж такий страшний тепер став?

А ти ж було речами і очами

До мене небо прихиляв,

І цілував-заціловував до нестями.

Цілуй мене!

Бо цілуватиму тебе! (Обіймає його.)

Ой! Уста твої холодні і німі!

Чого?

Не стало кохання

Зарання...

Хто відняв його? (Одвертається.)

Фауст

Ходім! За мною! Люба, схаменись!

Люблю тебе стократне, як колись,

Молю тебе, за мною лиш іди!

Маргарита

Рідну неньку з світу я звела,

Втопила рідне дитя.

Твоє й моє було в нім життя.

Твоє... Це ти? Чи, може, ні?

Дай руку мені! То це не вві сні?!

Люба, мила рука! - Ой, вона ж вогка!

Обітри! Здається, мов

То кров.

Боже! Кого ти заколов?

В піхви сховай свій меч,

Не супереч!

Фауст

Що було - те пройшло, тому край!

Мене не карай!

Маргарита Ні, будь живий і цілий,

Мусиш упорать могили;

Готуй для кожного ямку

З самого ранку.

Матері - кращу містину,

Поруч із нею - сину,

А мені - чуть в стороні,

Недалеко од рідні!

А дитинку мені по праву грудь,

Більш там нікому не бути! -

Тебе до серця горнути,

То було щастя - повік не забуть!

Але його вже більш не вернути,

Порив мій до тебе чимсь ніби скутий,

Ніби ти хочеш мене відштовхнуть;

А все ж - це ти, і добрий, як завжди.

Фауст

Ти ж бачиш, це я. Іди ж, іди.

Маргарита

Коли нас жде там вічний дім,

Тоді ходім, ходім!

Піду я в тихий той куток,

І далі - ні на крок...

Ти йдеш? О Генріху, коли б і я могла...

Фауст

Ти можеш, аби хіть!

Глянь, двері вже відкриті.

Маргарита

Нема мені надії на цім світі -

Впіймають скрізь, куди б я не втекла!

Ой тяжко-важко ходить попідтинням,

А ще до того з нечистим сумлінням...

Ой тяжко-важко в чужині блукати,

І щогодини ждати розплати!

Фауст

Я лишусь з тобою!

Маргарита

Облиш! Облиш!

Дитя рятуй скоріш!

Туди, туди

Під гору йди,

Понад ручай

І прямо в гай,

І до ставка,

Де кладочка...

Витягай, витягай!

Воно ще виринає,

Воно ще б’ється!

Рятуй! Рятуй!

Фауст

Отямся! Чуй!

Один лиш крок - і вільна ти!

Маргарита

Коли б нам мимо гори пройти!

На камені там моя мати сидить,

Аж жах шибає мною!

На камені там моя мати сидить,

Хитає головою!

Ні, вже не кива... - ой, важка голова...

Спить - не проспиться, жива - нежива...

Спить, щоб ми вдвох раювали.

Щасні ті хвилі бували!

Мефістофель (на порозі)

Швидше! Бо тут вам хвилина остання.

Годі вагання й словами змагання.

Коней моїх здригання

День провіщає близький.

Маргарита

Хто це, хто це такий?

Він! Він! Прожени!

Чого він прийшов сюди з глибини?

По мене!

Фауст

Ти будеш жить!

Маргарита

Суд Божий буде мене судить!

Мефістофель (до Фауста)

Ходім! Бо кину тут тебе із нею!

Маргарита

Боже, зжалься над рабою твоєю!

Ви, херувими і серафими,

Мене осініте крильми благими!

Генріх! Який ти страшний!

Мефістофель

Вона рокована!

Голос (з неба)

Врятована!1

Мефістофель (до Фауста)

Мерщій! (Зникає з Фаустом.)

Голос (зсередини, завмираючи)

Генріху! Генріху!

Частина друга

Мефістофель привів Фауста до цісарського двору, де панував безлад через збідніння скарбниці. Чорт, що видавав себе за блазня, запропонував увести до обігу паперові гроші, заставою яких оголосили скарби, які в різні часи закопали в землю їхні власники. Обдурене населення охоче витрачало ці гроші на розваги.

Мефістофель вручив Фаустові чарівний ключ, що дав можливість проникнути у світ поганських богів і героїв і викликати Паріса й Гелену, що уособлюють чоловічу і жіночу красу.

Далі Мефістофель із Фаустом опинилися в колишньому кабінеті Фауста. Старанний Вагнер, чекаючи повернення вчителя, створив людину Гомункула. Гомункул, Фауст і Мефістофель опинилися в античній добі. Гомункул краявся через те, що не міг вирватися зі скляної колби, де народився. Спроба вивільнитися закінчилася трагічно: колба розбилася, і від Гомункула залишилося тільки сяйне світло.

Гелена хотіла потрапити в палац Менелая у Спарті, але таємничі сили не дали їй цього зробити. Вона зустріла Фауста. У них народилася дитина, позначена геніальністю. Однак прекрасний Евфоріон прожив недовго: він вирішив злетіти до небес, стрибнув із високої скелі і впав до ніг батьків. Зусиллями Мефістофеля Фауст опиняється в Середньовіччі. Він намірився побудувати греблю, щоб захистити велику частину суші, яку заливає морський приплив, і зробити з неї оазу з каналами, чудовими садами і пишним замком. Це не до вподоби Філемону і Бавкіді, які там мешкали і не бажали переселитися на пропозицію

1 Врятована! - дописано в остаточній редакції. Указує на символічну роль Маргарити в трагедії.

Фауста в інше місце й затишнішу оселю. Фауст, якому дошкуляв дзвін каплиці, що у ній молилися ці двоє старих, звернувся до Мефістофеля, щоб той допоміг упоратися з упертюхами. Мефістофель разом з охоронцями вбив їхнього гостя, Філемон і Бавкіда через потрясіння померли, від випадкової іскри зайнялася їхня оселя. Фауст не бажав загибелі людям, він у розпачі, знову постарів, осліп, відчуває, що життя добігає кінця. Всі його думки - про зведення греблі. Почувши голоси і стукіт заступів, зрадів, адже здійснюється його мрія. Фауст не міг бачити, що це не будівельники працюють, а лемури, злі духи, які за вказівкою Мефістофеля копають йому могилу.

Фауст

Край гір лежить гниле багно,

Весь край струїть грозить воно;

Його ми мусим осушити

І тим наш подвиг довершити.

Мільйонам ми настачим місця тут -

Стихію зборе їх свободний труд.

Простеляться лани широкополі,

Стада рясні заграють на роздоллі,

Круті горби зведе трудящий люд,

Укриє їх узорами споруд -

І заживе в цім краї, як у раї...

Нехай лютують хвиль скажені зграї,

Хай спробують де греблю ту прорвать -

Здолає гурт прорив затамувать.

Служить цій справі заповідній -

Це верх премудрощів земних:

Лиш той життя і волі гідний,

Хто б’ється день у день за них.

Нехай же вік і молоде й старе

Життєві блага з бою тут бере.

Коли б побачив, що стою

З народом вільним в вільному краю,

Я міг би в захваті гукнути:

Спинись, хвилино, гарна ти!

Ніяка вічність не поглине

Мої діла, мої труди!

Провидячи те щасне майбуття,

Вкушаю я найвищу мить життя.

Фауст заточується. Лемури підхоплюють його і кладуть на землю. Мефістофель задоволений. Та в останню мить ангели, обдуривши його, забрали душу Фауста прямо з-під носа диявола. Мефістофель оскаженів і прокляв сам себе. За межею земного існування врятована Фаустова душа зустрілася з душею Гретхен, що стала його провідником у потойбічному світі.

Переклад із німецької Миколи Лукаша

ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТА ПЕРЕКЛАДАЧА

МИКОЛА ЛУКАШ

Микола Лукаш (1919-1988) - видатний український перекладач і унікальна особистість. Його життя оповите легендами та містифікаціями. Унаслідок потрясіння, пережитого під час «розкуркулення», коли Лукашів вигнали з власної хати, Микола до п’яти років не розмовляв. А якось утік із циганами і повернувся за кілька днів, жваво белькочучи їхньою мовою.

Ще в школі М. Лукаш зацікавився трагедією Ґете «Фауст» і почав працювати над її перекладом, який закінчив у Харкові, навчаючись в інституті іноземних мов. Академія наук Німеччини визнала його переклад найкращим у світі.

Коли Івана Дзюбу засудили за книжку «Націоналізм чи русифікація?», Микола Лукаш звернувся до влади і запропонував замість нього ув’язнити себе. За це Лукаша виключили зі Спілки письменників, звільнили з роботи та заборонили друкувати переклади. Лукашеві радили визнати помилковість свого листа, однак він категорично відмовився це зробити. У 1986 р. М. Лукаша поновили у Спілці письменників, готувався до друку великий том його перекладів «Від Боккаччо до Аполлінера» (1990), якого Майстер так і не дочекався...

У МИСТЕЦЬКОМУ КОНТЕКСТІ

Історія доктора Фауста, розказана Й.-В. Ґете, привернула увагу багатьох митців, зокрема композиторів-романтиків. Франц Шуберт, Гектор Берліоз, Ференц Ліст - ось далеко не повний перелік видатних музикантів, які створили власні інтерпретації трагедії Ґете. Був серед них і французький композитор Шарль Ґуно (1818-1893). Його опера «Фауст» стала першою ліричною оперою, яка визначила високі професійні стандарти у цьому музичному жанрі.

Однак шлях до успіху творіння Ш. Ґуно був довгим і тернистим. Паризький Національний будинок опери відмовився ставити «Фауста», бо начебто вистава була недостатньо видовищною. Адміністрація Ліричного театру вважала, що вона не зацікавить глядачів, оскільки саме в цей час ішла однойменна драма іншого автора, але все-таки погодилася на постановку в 1859 р. Спочатку опера великого успіху не мала, хоча йшла на сценах театрів Німеччини, Бельгії та Франції. Лише через десять років, після прем’єри в паризькій «Гранд Опера», публіка оцінила її належним чином. Ставили оперу Ґуно і в Харківському національному оперному театрі імені Миколи Лисенка. У цій виставі брали участь видатні українські оперні співаки: Анатолій Солов’яненко (молодий Фауст), Анатолій Кочерга (Мефістофель), Анатолій Мокренко (Валентин). У 1982 р. студія «Укртелефільм» зняла фільм-оперу «Фауст».

Василь Сліпак (1974-2016)

Арія Мефістофеля була улюбленою в репертуарі талановитого співака Василя Сліпака, який поклав на вівтар служіння Україні не лише свій талант, а й життя: він загинув на сході України, боронячи батьківщину від проросійських бойовиків. Саме з огляду на виконання арії Мефістофеля він і отримав свій позивний - Міф.

  • 1. Визначте жанрові особливості твору Ґете «Фауст». Як пов’язана його публікація зі статусом німецької літератури в загальноєвропейському літературному процесі?
  • 2. Як довго тривала робота над текстом «Фауста»? Про що це свідчить?
  • 3. Визначте джерела образу Фауста та прокоментуйте його варіанти, хто він: маг, поет, науковець, шарлатан? Як ви думаєте, чому Ґете зацікавився саме цим образом?
  • 4. Визначте і проілюструйте цитатами коло проблем, порушених у першій частині «Фауста».
  • 5. Як ви розумієте вислови: «Хто йде вперед, той завше блудить» та «В душі, що прагне потемки добра, // Є правого шляху свідомість»?
  • 6. Яку роль у творі відіграє «Пролог на небі»?
  • 7. Як ви інтерпретуєте сцену перекладу Фаустом «Євангелія від Іоана»? Як впливає на сприйняття заміна лише одного слова у цьому фрагменті з Біблії? Як це характеризує самого Фауста?
  • 8. Заповніть таблицю, використавши інформацію з підручника та інших джерел.

Варіант перекладу Фаустом рядка «Євангелія від Іоана»

Значення перекладеного рядка

«Було в почині СЛОВО...»

«Була в почині МИСЛЬ...»

«Була в почині ДІЯ...»

  • 9. У чому розчарувався Фауст і до чого він прагне? Чому народна шана викликає в нього роздратування?
  • 10. Чому Фауст пішов на угоду з дияволом?
  • 11. Як ви розумієте вислів: «Я - тої сили часть, // Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого»? Що доброго зробив Мефістофель? Відповідь аргументуйте.
  • 12. Через які спокуси проводить Мефістофель Фауста в першій частині? Чи вдалося дияволу досягти своєї мети?
  • 13. У чому суть протистояння Фауста й Мефістофеля? Чи є в цих образах щось спільне? Чому їх вважають вічними?
  • 14. За першої зустрічі Фауста з Маргаритою Мефістофель відмовився допомагати у звабленні дівчини, бо не мав над нею жодної влади. Як диявол проник у душу дівчини?
  • 15. Яким було життя Маргарити до зустрічі з Фаустом? Як воно змінилося під впливом кохання? Які почуття викликає образ Маргарити у вас? Чому?
  • 16. Порівняйте ставлення Маргарити до Фауста і Фауста до Маргарити. У чому полягає відмінність?
  • 17. Чому Фауст покинув Маргариту? Чому знову повернувся по неї до в’язниці? Чи кохав він дівчину? Відповідь аргументуйте.
  • 18. Чому Маргарита, засуджена до страти, відмовилася втекти з в’язниці?
  • 19. Доберіть цитати до характеристики образів Фауста, Мефістофеля, Маргарити.
  • 20. Чи зробив особисто Мефістофель щось злочинне в першій частині твору? У чому полягає його роль?
  • 21. Чому Мефістофель, обеззброївши Валентина, запропонував саме Фаустові завдати йому фатального удару?
  • 22. У чому полягає звабна й згубна сила Мефістофеля?
  • 23. Чому душу грішниці Маргарити було врятовано? А чому врятовано душу грішника Фауста?
  • 24. Підготуйте мультимедійну презентацію «Герої Ґете і світова художня культура» з використанням фрагментів художніх і мультиплікаційних фільмів, знятих за творами письменника.
  • 25. Підготуйте мультимедійну презентацію інтернет-мандрівки «Шляхами Ґете», а також знайдіть і вмонтуйте в показ меморіальні знаки, які увічнюють пам’ять про нього.
  • 26. У 1827 р. Ґете обрали почесним членом Ради Харківського університету. Підготуйте повідомлення про цей факт.
  • 27. Порівняйте музичні фрагменти: класичне та рок-виконання фрагментів опери Шарля Гуно «Фауст».

ВІДЛУННЯ

Максим Рильський

Війнулася фіранка на вікні,

Рожевим сяйвом спалахнувши раптом.

І вітер у вечірній тишині

Побіг по улиці за синім клаптем.

Там, за вікном, схилився над столом

Дівочий тихий, променистий профіль,

А серед площі дивляться на дом

Старі знайомі: Фавст і Мефістофель.

Собор послався тінню по землі,

Під ним коти снують, немов примари,

І круглоокий сичик на шпилі

Їм посилає безнадійні чари.

Плащі в пилу, ступіли леза шпаг,

Бажання розгубилися в завії,

Та дивляться з надією в очах,

Як молода фіранка рожевіє.

1922