Зарубіжна література. Рівень стандарту. 11 клас. Ковбасенко

Його твори випередили свій час

МИЛОРАД ПАВИЧ

«Скляний равлик»

На схилку XX ст., щойно ознайомившись із першими творами серба Милорада Павича, читачі відчули справжнісінький культурний шок. Звідки взявся цей письменник-віртуоз? Де початки або джерела тієї неймовірної сили та чарівливості його тексту, що спонукали літературну критику XX ст. назвати Павича «першим письменником XXI століття»? І таку реакцію можна було зрозуміти, адже перед читачами розгорнулися не просто сторінки чудової прози, а не знаний доти космос загадкової слов’янської душі, оповитий імлистим серпанком постмодерністської оповіді, помножений на культурну традицію прадавньої Візантії. То хто ж він такий, цей успішний науковець (у різний час професор Белградського, Віденського, Фрайбурзького й Регенсбурзького університетів, а також паризької Сорбонни), який раптом «змінив ремесло» і став «однією з великих фігур світової літератури»?

ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ

Милорад Павич

Я борюся за кожного свого читача кожним своїм реченням.

Милорад Павич

МИЛОРАД ПАВИЧ (1929-2009)

Народився Милорад Павич 15 жовтня 1929 р. у м. Белграді (Сербія) в родині скульптора й викладачки філософії. Мати була знавцем сербського фольклору, а серед родичів Милорада були письменники, тому він уважав літературу своїм спадковим покликанням. Перші літературні спроби Милорада були у шкільні роки.

Юність Павича припала на Другу світову війну. Переживши два бомбардування Белграда, під час яких загинули 25 тисяч осіб, п’ятнадцятирічний хлопець потрапив до рук німецьких солдатів: його зупинив патруль, а він не мав документів, лише учнівський квиток. Завдяки батькові, який трохи знав німецьку й зумів порозумітися із солдатами, Милорада тоді не розстріляли.

Павич закінчив філософський факультет Белградського університету (1953), а докторський ступінь здобув в університеті Загреба. Він відомий як літературознавець, перекладач, викладач, дослідник сербського бароко і поезії символізму.

1973 року вийшла друком перша книжка Милорада Павича - збірка оповідань «Залізна завіса», та особливої слави вона авторові не принесла. До «вищої ліги» світової літератури Павич увірвався завдяки роману «Хозарський словник» (1984). Написаний у формі словникових статей, цей твір наочно ілюструє потенційні можливості гіпертексту: кожен може читати його по-своєму: з початку, з кінця, із середини, з будь-якого місця... «Хозарський словник» став ще й яскравим утіленням особливостей постмодерністської естетики, доктрини, відповідно до якої немає центру і периферії, яку потім підхопили постмодерністи всього світу.

Милорад Павич. Малюнок Джоя Ратковича Гавели

Критики були вражені: ніхто не чекав появи такого потужного автора в регіоні, де, на їхню думку, не було продуктивної літературної традиції. Адже поствізантійський культурний ареал перебував, як багатьом здавалося, на узбіччі літературного мейнстриму. Тож Милорадові Павичу довелося розкривати духовний і культурний потенціал своєї країни. «Візантійська культура, - писав він, - до якої належить сербська література, охоплює певний простір. У тому просторі я відчував себе вдома. Йдеться про т. зв. Східну Римську імперію, як іменують цю східну половину європейської цивілізації. Багато хто плутає її з Росією, але Росія - лише далека, провінційна частина тієї цивілізації. І хоча згодом Східна Римська імперія змінювалася, ми й далі живемо тут, на цих землях, усі разом, діти візантійської цивілізації. Моя наукова діяльність, як і літературна праця, були прив’язані до цього розуміння світу, до цієї концепції, яку я визначив для себе і прийняв, - можливо, з дещо глибшим відчуттям і розумінням, аніж хтось інший, кому не пощастило такою мірою, як мені, заглибитись в історію розвитку цієї цивілізації».

Отже, критики й читачі роман «Хозарський словник» прийняли захоплено, назвавши його першим зразком нелінійної прози. Наступні твори такого приголомшливого успіху не мали, проте й письменником одного твору Павич не став. Постмодерні експерименти успішно продовжилися в романі-клепсидрі, романі-кросворді та романі-ворожінні на картах Таро. А втім, надамо слово самому письменникові, який так описував свій життєвий і творчий шлях:

«Народився я 1929 р. на узбережжі однієї з чотирьох райських річок (Дунай, Дністер, Дніпро й Дон. - Авт.) о 8:30 ранку під знаком Терезів (підзнак Скорпіона), за ацтекським гороскопом - Змія.

Уперше зазнав бомбардувань у віці 12 років. Удруге - у віці 15 років. Поміж тими двома бомбардуваннями я вперше закохався і під німецькою окупацією примусово вивчив німецьку. Тоді ж потайки я навчився англійської від одного пана, який курив люльку з духмяним тютюном. У той же час я вперше забув французьку (пізніше я забував її ще двічі). Нарешті, на одній псарні, куди я потрапив, ховаючись від англо-американського бомбардування, один російський емігрант, царський офіцер, почав мені давати уроки російської з книжок Фета і Тютчева. Інших російських книжок у нього не було. Тепер я думаю, що вивчення мов було до певної міри перевтіленням у різноманітних заворожених звірят.

Я любив двох Іоаннів - Іоанна Дамаскіна і Іоанна Золотоустого (Хризостома). У моїх книжках я реалізував набагато більше любові, аніж у своєму житті...

До 1984 р. я був найменш читаним письменником у своїй країні, а від того року поспіль - найбільш читаним...

Вважаю, що роман - це рак. Існує завдяки своїм метастазам. З кожним днем я дедалі менше є автором своїх книжок, що вже існують, але дедалі більше автором майбутніх, яких, можливо, так ніколи й не напишу.

На мій подив, мої книжки дотепер перекладені 66 разів на різні мови. Словом, я не маю біографії. Маю лише бібліографію.

Критики у Франції та Іспанії відзначили, що я - перший письменник XXI ст., а жив я у XX ст., коли треба було доводити невинність, а не провину.

Найбільше розчарувань у житті я спізнав від перемог. Перемога не виплачується.

Гадаю, що Бог осипав мене безмежною милістю, подарувавши мені радість писання, але тією ж мірою і покарав мене, либонь, що через ту ж таки радість...».

2009 року Милорад Павич відійшов у засвіти. Однак, як писав Горацій, смерті весь не скорився, - його твори живі й дотепер зачаровують читачів.

Оповідання «Скляний равлик»

Оповідання «Скляний равлик» одразу здивує непідготовленого читача своєю формою, адже його розділи («Панна Хатчепсут», «Пан Давид Сенмут, архітектор», «Дочка, яка могла зватися Ніферуре» та ін.), які в лінійній літературі читають поспіль, один за одним, розірвані позатекстовими вказівками автора на кшталт «Читач може сам обрати початок цього оповідання...». І вже зовсім несподіваним у паперовому творі є словосполучення «Центральна клавіша», бо це ж не комп’ютер. Уявіть собі таку дивину, скажімо, в «Старому і морі» Ернеста Гемінґвея, не кажучи вже про «Фауста» Ґете або Гомерову «Одіссею»...

«Фірмовим прийомом» Павича було те, що він свідомо робив читача своїм «співавтором», відмовившись від споконвічного «монопольного авторського права» на твір. Тому він пропонує читачеві трансформувати сюжетні лінії, компонувати елементи твору тощо. Одним із утілень такого ставлення письменника до власного тексту якраз і стало оповідання «Скляний равлик», частини якого розділені/зв’язані наведеними прямими спонуканнями читачів до «співавторства». Іншими словами, письменник фактично перетворює традиційний для художньої літератури лінійний текст на гіпертекст (англ. hypertext), тобто таку форму організації тексту, коли його фрагменти представлені не в лінійній послідовності, а як система можливих (віртуальних) переходів і зв’язків між ними. Актуалізуючи конкретні зв’язки, твір можна читати в будь-якому порядку, утворюючи різні лінійні тексти. До речі, найпростіший приклад гіпертексту «доінтернетної доби» - це словник або енциклопедія, де кожна стаття має посилання на інші статті цього ж словника.

У КОНТЕКСТІ

Не я змішую фарби, а твій погляд. Я лиш кладу їх на стіну одну за одною в природному порядку, а той, хто дивиться, сам змішує їх у своєму оці, наче кашу. Тут і є таємниця. Хто краще зварить кашу, той матиме кращий малюнок, але ніхто не може зварити доброї каші з поганої гречки. Важливішою є, отже, віра споглядання, слухання й читання, аніж віра малювання, співу чи писання (читай: діяльність не автора, а глядача, слухача й читача. - Авт.).

Милорад Павич. «Хозарський словник»

Увесь інтернет по суті є одним гігантським гіпертекстом (в абревіатурі «http» дві перші літери саме й означають «Hiper Text»). Тож користувачі інтернету вже звикли не до лінійного, а саме до «гіпертекстового» сприйняття інформації. І Павич у багатьох своїх творах, зокрема й оповіданні «Скляний равлик», це врахував. Читач, послуговуючись підказками автора (на кшталт: «Якщо ви не прочитали розділ “Панна Хатчепсут”, прочитайте цей розділ. Якщо прочитали, йдіть на середню клавішу під заголовком...»), може прокладати власний «маршрут читання». Таке сприйняття твору називають «інтерактивним читанням» («інтерактивною літературою»), а по суті це різновид тієї самої гри з читачем і текстом, яка притаманна усій літературі постмодернізму.

В оповіданні «Скляний равлик» є два діаметрально протилежні фінали: 1) трагічний: «Коли запальничка спалахнула і втретє, сильний вибух розтрощив помешкання і їх обох у ньому...»; 2) оптимістичний, «щасливий»: «І вдруге запальничка спрацювала добре. Але на третій раз ні. Дала осічку...». Отже, навіть така концептуально важлива частина художнього твору, як фінал, теж перебуває в руках не автора, а саме читача, який сам обирає той варіант, який йому подобається. Утім Милорад Павич зазначає: «Автор у будь-якому разі радить прочитати обидва закінчення, оскільки лише в оповіданнях можуть існувати дві різні кінцівки, не так, як у житті».

Герої «Скляного равлика» мають доволі екзотичні як для сучасності імена: Хатчепсут, Давид Сенмут, Ніферуре... Звісно, це також своєрідна гра з читачем, але цього разу вона пов’язана з «віртуальним історизмом», оскільки тут згадані історичні постаті Стародавнього Єгипту. Приміром, скромній продавчині з крамниці жіночої білизни автор дає ім’я Хатчепсут.

У реальності Хатшепсут (приблизно 1490-1468 рр. до н. е.) була жінкою-фараоном Нового Царства Стародавнього Єгипту із XVIII династії (ця цифра також є в тексті оповідання). Її ім’я українською перекладається як «найперша з-поміж шляхетних дам». Сенмут (у творі Павича - Давид Сенмут) був державним діячем при дворі Хатшепсут і, на думку деяких єгиптологів, її коханим і навіть вихователем її доньки Нефрури (в оповіданні - Ніферуре).

Сенмут був також архітектором найвидатніших споруд доби Хатшепсут, зокрема - Джесер Джесеру («Священний зі священних»), її поховального храму в Дель аль Бахрі. Уважний читач пов’яже ці факти з таким фрагментом оповідання «Скляний равлик»: «Для такої варто будувати будинки, опікуватися нею, бути ким завгодно, доглядати дітей, стати палким коханцем або приятелем...».

Грою з читачем є також образи скляного равлика та запальнички, які дослідники і читачі розуміють по-своєму (зокрема, равлик нагадує лабіринт, символ-роздільник в інтернет-адресах також називають «равликом»). Павич дуже любить імлисті метафори, непрояснені символи, - на те він і постмодерніст.

Сенмут із Нефрурою на руках. Британський музей

Отже, оповідання «Скляний равлик» стало конкретним утіленням думки Милорада Павича: «Класичний спосіб прочитання книжок уже вичерпав себе, прийшов час змінити його - передовсім, коли йдеться про художню прозу. Я намагаюся дати читачеві більшу свободу; він разом зі мною несе відповідальність за розвиток сюжету книжки. Я намагаюсь надати читачеві можливість самому вирішувати, де починається і де завершується роман, яка зав’язка і розв’язка, якою буде доля головних героїв. Це можна назвати інтерактивною літературою - літературою, що рівняє читача з письменником».

ДІАЛОГ ІЗ ТЕКСТОМ

СКЛЯНИЙ РАВЛИК

Передсвяткова історія

(скорочено)

ПЕРШЕ ПЕРЕХРЕСТЯ

Читач може сам обрати початок цього оповідання. Він може почати з розділу «Панна Хатчепсут» або з розділу «Пан Давид Сенмут, архітектор».

Панна Хатчепсут

Панна Хатчепсут, продавщиця в магазині жіночої білизни, прокинулася знову досить пізно і з почуттям самотності. Їй наснився дзбан із двома шийками. Вві сні вино зв’язалося вузлом і двома струменями наповнило водночас два келихи.

Як завжди, коли почувалась самотньою, вона відразу здогадалася, що треба зробити. Насамперед поглянула на річки. Хмари були несилі накрити воду, пливли проти течії вздовж правого берега Дунаю й перепиняли вітри біля гирла Сави. Надвечір вона рушила на роботу. Працювала в другу зміну, до пізньої ночі. Цього дня біля газетного кіоску, що на розі, панна помітила вишуканого незнайомця в зимовому пальті кольору чорного лаку, стала поруч із ним, простягла однією рукою газетяреві гроші, а другою з пайової лівої кишені поцупила річ, яку там намацала. Продавець дав їй газету, і панна зникла. Пан сів у машину кольору свого пальта й теж зник.

Зараз для панни Хатчепсут лишилася простіша частина роботи. На Теразіях вона витягла зі своєї сумочки малесеньке дзеркальце та втупилась у нього. Своїм виглядом, що побачила в дзеркалі, вона лишилася задоволена:

Прикро, що це зображення тут не може лишитися. Та хто його знає, бува, й позостане? Зрештою, бодай розпишусь. І панна поцілувала дзеркальце, лишивши на ньому слід напомаджених губів. У підземному переході на Теразіях панна піднімалась ескалатором та нишком укинула дзеркало до сумки якоїсь перехожої.

Справу було успішно завершено, й панна Хатчепсут полегшено відітхнула. В магазин жіночої білизни, де працювала, вона ввійшла, неначе відроджена, немов упродовж годин була на масажі, в сауні або ж попотіла на знаряддях спортзалу. Почуття самотності! зникло, як і завжди, коли вона так діяла. Завжди однаково. Одну річ украсти в когось, іншу - комусь підсунути. Не вибираючи, ані що, ані кому. Інколи - залежно від обставин - вона змушена була змінювати послідовність дій і спочатку дарувати, а вже потім - красти. Та цього разу все було звичайно.

Вже пізніше, тільки-но на хвилинку лишившись сама в крамниці, панна Хатчепсут нарешті глянула, що ж то вона поцупила з кишені пана в чорнолаковому пальті. Це була запальничка. Коштовна й нова-новісінька. З блискучого шкіряного футляра ще видніла гарантія. На рудій верблюдячій шкірі було витиснуто: MOZIS III. Щось, наче знак власника. А на кришці вигравіювано:

Якщо мною тричі поспіль креснеш, твоє бажання здійсниться.

Панна Хатчепсут не встигла докладніше розгледіти свою здобич, бо до крамниці зайшов покупець. Взявшись поза спиною лівою рукою за лікоть правої, вона подивилася на нього.

Це був молодик у джинсах, блакитній сорочці та темному піджаку, в черевиках із кошлатого хутра. У руці тримав дощовик та маленьку коробочку, загорнуту в золотий папір і зверху перев’язану стрічечкою. Перше, на що панна поглянула, були його кишені. Вони виявились цілком відповідні, трохи зяяли. Тоді панна огледіла й того, кому ці кишені належали. Він на диво був із сивиною, дарма що молодий. На голові мав п’ять проділів упоперек голови, від вуха до вуха. Стрункий, із дивним поглядом.

«Цей і вві сні недобачає», - подумала Хатчепсут і спитала, чим може бути йому корисною.

Він поклав свій плащ та коробочку на столик біля її крісла й мовив сором’язливо:

- Я хотів би купити нічну сорочку. Як різдвяний подарунок дружині. Вона носить четвертий розмір.

«Тепло такого голосу можна відчути вночі між двома кроками самотньої жінки на пустій вулиці...» - так подумала панна Хатчепсут, а вголос сказала:

- Цей розмір угорі, на полиці. - Й присунула драбинку. Піднімаючись, вона відчула його погляд на собі. Тримала цей погляд на одному й тому ж місці, на рівні стегон, і коли спустилась, то, відсовуючи драбинку, непомітно підштовхнула нею золоту коробочку так, що та впала зі столу на крісло. Тепер ту штучку було ізольовано від плаща. Панна Хатчепсут сподівалася, що молодик нічого не помітить і забуде пакетик у крамниці.

Але тут він мовив щось таке, аж вона забула про драбинку й утупилася йому в очі. Молодик дивився на неї, наче крізь воду, крізь декілька тисяч років. Ці очі були блакитні від часу, крізь який дивилися.

- Можливо, моє прохання вам здасться недоречним, - промовив він, - та я не вмію купляти жіночу білизну. Чи не могли б ви вдягти сорочку? Так би я знав, чи пасуватиме вона дружині, чи ні. Моя жінка майже такої статури, як і ви...

Коли б на кріслі не лежала коробочка, панна Хатчепсут відразу б одкинула пропозицію, але тут відповіла:

- Не ви один про це просите. Вдягну її в кабінці, і ви потім подивитеся. Тільки спочатку приберу цю драбинку.

Знаючи, що жіночий зір завжди спритніший за чоловічий, панна Хатчепсут легенько штовхнула юнака драбинкою, тим самим знайшовши нагоду непомітно покласти в його кишеню запальничку.

Ввійшовши до залу в нічній сорочці четвертого розміру, панна Хатчепсут помітила, що йому заціпило. В короткозорих очах прочитала щось на зразок: «Ця ніч вагітна, важка новим, найдивовижнішим днем!».

Натомість він сумно проказав:

- Знаєте, тепер і з великим бажанням я не зможу купити цю сорочку. Вона вам так пасує, що я ввечері, кожного разу, коли моя дружина її вдягатиме, мусив би згадувати вас... А це негоже. Ви й самі розумієте, еге ж? Наразі дякую вам і добраніч...

З цими словами він вийшов з крамниці, на ходу вдягаючи свій плащ, а панна Хатчепсут, геть збентежена, провела його поглядом уздовж вулиці. Потім, і досі в нічній сорочці, вона тремкими пальцями розпакувала коробочку, про всяк випадок не пошкодивши золотий папір та стрічечку.

Всередині лежало щось чарівне, вона не відразу вгадала його призначення. Дивовижний скляний равлик, повний срібного пилу та заткнутий рожевим воском із ґнотом посередині. Це було щось на зразок декоративної свічки. Панна Хатчепсут хотіла була її запалити, та згадала, що сама в нічній сорочці сидить посеред крамниці і вже не має запальнички.

(Якщо ви не прочитали розділ «Пан Давид Сенмут, архітектор», читайте цей розділ. Якщо ж прочитали, йдіть на середню клавішу під заголовком «Дочка, яка могла зватися Ніферуре».)

Пан Давид Сенмут, архітектор

Саме того дня колишня дружина молодого архітектора Давида Сенмута відчула себе особливо самотньою. Вона відразу здогадалася, що треба зробити. Насамперед поглянула на річки. Хмари були несилі накрити воду, пливли проти течії вздовж правого берега Дунаю й перепиняли вітри біля гирла Сави. Колишня пані Сенмут тремкими пальцями розпакувала маленьку коробочку, загорнуту в золотавий папір. Всередині лежало щось чарівне, чому вона, днем раніше, там, у магазині кришталю, де купила цю штучку, відразу не могла вгадати призначення. Дивовижний скляний равлик, повний якогось рожевого пилу, заткнутий рожевим воском із ґнотом усередині. Це було щось на зразок декоративної свічки. Подарунок для колишнього чоловіка. В першу хвилину хотіла була написати якусь присвяту на прозорому панцирі равлика, та передумала. Вона не довіряла мові.

Пані знала: мова є лише мапою думок, почуттів та спогадів людини. Як і всі мали, міркувала вона, мова є в сотні тисяч разів зменшеною картиною того, що намагається зобразити. В сотні тисяч разів звуженою картиною людських почуттів, думок та спогадів. На цій мапі моря не солоні, річки не течуть, гори рівні, а сніг на них не холодний. Замість ураганів та бур намальовано там лише малесеньку троянду вітрів...

Отак, замість того щоб щось написати, колишня пані Сенмут обережно вийняла воскове заткальце, висипала в умивальник рожевий порох із скляної шкаралупи равлика й натомість із баночки, на якій було написано: «Вибухівка високої руйнівної сили. Вогненебезпечно!» - насипала сріблястого піску. Потім обережно знову вставила в скляний панцир воскову затичку з ґнотом усередині.

Коли равлик знову був у своїй коробочці, колишня пані Сенмут загорнула подарунок у золотий папір і перев’язала стрічкою.

- Перед цим Давид точно не зможе встояти, - пробурмотіла вона, поставила коробочку із стрічкою на креслярський стіл, що донедавна належав її чоловікові, й вийшла з квартири.

Молодий архітектор Давид Сенмут тут більше не мешкав. Після розлучення він винайняв інше помешкання, проте одна пара ключів від старої квартири, де жила зараз його колишня дружина, й надалі була в нього. Він мав право заходити коли завгодно, але за умови, що на той час колишньої пані Сенмут там не буде. Міг дивитися телевізор, щось випити, але нічого не виносити. Так було домовлено. Якщо ж ні, а його колишня дружина добре знала, чому так робить, замок тієї ж миті буде замінено, а поліції повідомлено, чого в квартирі бракує.

Цього дня архітектор Сенмут також заглянув сюди тоді, коли знав, що не застане тут свою колишню дружину. Він почистив зуби старою щіткою, випив віскі з содовою та й сів. Але йому не сиділося. Вже сутеніло, коли на своєму креслярському столі він помітив коробочку в золотому папері, перев’язану стрічкою. Він спокусився, взяв її, хоча насправді таки вкрав. І вийшов на вулицю.

Давид Сенмут трохи потинявся містом, сподіваючись украсти ще щось у якому-небудь готелі та чекаючи нагоди роздивитися вже вкрадену річ у своєї колишньої дружини. Тоді у вітрині крамниці жіночої білизни помітив нічні сорочки. Не вагаючись, увійшов. Там була молода продавщиця, яка могла підійти його намірам. Він знав з досвіду - якщо крадеш, мусиш іншого ошукати раніше, ніж йому скажеш «добридень». Потім буде вже пізно. Тільки-но ввійшов, він кинув оком на нічні сорочки, старанно складені на прилавку. Жодна з них не була четвертого розміру. Він привітався й поклав свої речі на стіл. Сказав, ніби хоче купити сорочку, для дружини.

- Вона носить четвертий розмір, - мовив він.

- Сорочки на прилавку третього розміру. Четвертий розмір на полиці, - відповіла дівчина. Вона взяла драбинку й піднялася, щоб дістати замовлений товар, а він спробував схопити з прилавка одну з нічних сорочок третього розміру. Та дівчина вже спустилася, тримаючи товар, у тісній крамниці складаючи драбинку, й трохи штовхонула його, обдавши запахом імпортних п’янких парфумів. Це перебило його план, через те Сенмут сором’язливо мовив:

- Я не вмію купляти жіночу білизну. Чи не могли б ви вдягти сорочку?.. Моя дружина десь такої статури, як і ви... Ви мені дуже допомогли б...

Вона зміряла його поглядом, вагою щонайменше кіло й триста грамів. Але, на його подив, погодилася. Вона зайшла в кабінку вдягти нічку сорочку, а цей час пан архітектор Давид Сенмут не проґавив. Цього разу він запхав до кишені одну з нічних сорочок третього розміру, лишивши на прилавку акуратно загорнуту коробку, так що нічого не можна було запідозрити.

Коли дівчина вийшла з кабінки в нічній сорочці, він подумав, засліплений її виглядом: «Немов уперше її бачу. Завжди в таких випадках видається, наче зустрів знайомого з попереднього життя. Для такої варто будувати будинки, опікуватися нею, бути ким завгодно, доглядати дітей, стати палким коханцем або приятелем...».

Так він подумав. А вголос промовив:

- Знаєте, я не можу купити цю сорочку. Вона занадто дорога для мене.

Й вилетів з крамниці зі здобиччю в кишені. Ледь устиг захопити свій дощовик.

Після відвідання кількох кав’ярень, щоб згаяти час, після двох чи трьох дрібних крадіжок сигарет, близько опівночі вдома, тобто - перед дверима винайнятої квартири, він побачив викинутий на східці свій телефон. Через несплачені рахунки його виставили з квартири. В сусідній кав’ярні він у розпачі на хвилинку ввімкнув автовідповідач і прослухав повідомлення. Було лише одне. Говорила його колишня дружина, голос був лагідний:

- Я знаю, що ти заходив. Знаю, й що вчинив. Знову ти щось украв: малу золоту коробочку зі стрічкою. Але не хвилюйся, я не заявила в поліцію. Поки що. Цього разу ти лише взяв подарунок, який я приготувала була тобі на Різдво...

На цьому місці він раптово урвав послання й почав нишпорити по кишенях. Але коробочки в золотому папері із стрічечкою там не було. Давид Сенмут сушив голову, намагаючись пригадати, де міг її забути, та нічого не спадало на думку. Він ще раз пошукав по кишенях і намацав щось, форму чого не міг уявити навпомацки. Давид Сенмут дістав з кишені коштовну чоловічу запальничку в шкіряному футлярі, не відаючи, яким чином ця річ потрапила до його піджака та коли і в кого він її вкрав... На запальничці було вигравіювано: ЯКЩО МЕНЕ ТРИЧІ ПОСПІЛЬ КРЕСНЕШ, ТВОЄ БАЖАННЯ ЗДІЙСНИТЬСЯ.

(Якщо ви не прочитали розділ «Панна Хатчепсут», прочитайте цей розділ. Якщо прочитали, йдіть на середню клавішу під заголовком «Дочка, яка могла зватися Ніферуре».)

ЦЕНТРАЛЬНА КЛАВІША

Дочка, яка могла зватися Ніферуре

Переночував Давид Сенмут у найближчому готелі, вранці винайняв на віру нову квартиру й десь надвечір обійшов кав’ярні, в яких провів частину попередньої ночі. Ніде не було ані сліду від того подарунка, загорнутого в золотий папір. Тоді він згадав про дівчину в крамниці жіночої білизни. В першому-ліпшому магазині паперових виробів купив темно-синю торбинку, всипану зірками, і поклав туди вкрадену вчора ввечері нічну сорочку. Потім пішов до крамниці жіночої білизни та сказав дівчині, простягаючи паперовий кульок:

- Я прийшов, панно, щоб вибачитися. Вчора я вас обманув, а це негарно. Я не маю дружини й не збирався нікому купляти сорочку. Просто я хотів побачити вас у нічній сорочці. Вона вам так личила, що вночі я не міг заснути. Насилу діждався, поки відчиняться магазини, й купив вам у подарунок таку ж саму.

- Вона не така сама, - посміхнулась дівчина, - ця третього розміру.

Почувши, молодик упав у крісло. Він був збентежений. Нарешті мовив із відчаєм у голосі:

- До речі, я хотів у вас щось спитати... Чи не забув я тут учора пакуночка в золотому папері?

- Пакуночок у золотому папері? Переповитий стрічечкою?

- Атож, атож!

- Тут ви його не забули, - рішуче відповіла дівчина, - я б його знайшла і могла б, як ми завжди робимо, коли покупці щось у нас забувають, повернути... Та зараз я запитаю вас про інше. Що ви робите, коли ввечері перед Різдвом почуваєтеся самотньо? Чи є спосіб непомітно щезнути з цього світу?

Давид Сенмут уражено дивився на неї. Її вії зачіпали брови і створювали там безлад. З її очей було видно, що вічність є несиметричною. Він спитав:

- Чи ви мали колись дочку? Багато, багато років тому.

- Гадаєте, чотири тисячі років тому? Може, й мала. Та зараз не маю. Й тому на свята я сама. Ви хотіли б прийти на Святвечір до мене доглянути її?

- Кого?

- Та ту дочку, якої не маю. Ось вам моя адреса.

- Охоче, - відказав молодик, поцілував продавщицю у вухо й пішов. У дверях він зупинився й докинув:

- Я знаю її ім’я.

- Чиє?

- Та цієї дочки, якої не маете. Вона звалася Ніферуре.

ДРУГЕ ПЕРЕХРЕСТЯ

Тут читач може знову вибрати свій шлях, щоб визначитися щодо двох результатів оповідання. Розділ «Декоративна свічка» подає трагічний кінець оповідання, а розділ «Запальничка» має happy end. Автор у будь-якому разі радить прочитати обидва закінчення, оскільки лише в оповіданнях можуть існувати дві різні кінцівки, не так, як у житті.

Декоративна свічка

Панна Хатчепсут любила тварин, особливо котів, обожнювала імпортні парфуми та імпортні квіти. Проте для цих своїх уподобань не мала достатніх прибутків. У неї не було грошей навіть на поганеньке цуценя. До Святвечора вона ледь спромоглась на рибу та локшину, щоб приготувати її зі сливами. Про подарунки, звичайно, не могла й мріяти. Після того як приготувала вечерю, вона вдяглася, чорною фарбою низько опустила внутрішні кутики очей, віддаливши їх від носа, а зовнішні подовжила жирною лінією майже до вух. Чоло перев’язала стрічкою. Верхня губа була рівно підведена, а нижня - підкреслено вивернута. Їй стало добре, вона була задоволена своїм виглядом, неначе завойовник перед походом. Вона підійшла до вікна, поглянула на річки й зробила висновок:

- Хмари перейшли воду.

Потім обережно розгорнула золотавий папір і вийняла скляного равлика, їй не подобався сріблястий пісок, яким було наповнено скляний панцир. Панна Хатчепсут обережно вийняла воскову затичку й висипала вміст равлика в умивальник. Після цього вимила панцир, висушила його й наповнила своїм ароматним блакитним порошком для ванни. Потім поставила на місце воскову затичку з гнотом. Равлик знову став декоративною свічкою й дивно миготів блакитними нутрощами. Колір равлика зараз нагадував очі хлопця, приходу якого вона чекала.

- Атлантидно-блакитні, - мовила панна, й слова ці її саму здивували.

- Дурниці, - буркнула вона сама собі. - Звідки відомо, що це «атлантидно-блакитне»?

За кілька хвилин скляний равлик знову був у своїй коробочці, загорнутий золотим папером та перев’язаний стрічкою із бантиком. Готовий для вручення в дарунок.

Тут почувся дзвінок у двері. Відвідувач приніс вино. Й той лагідний голос. Вона посадовила його за стіл і сіла поруч. Взяла чотири горіхи й кинула їх на чотири боки, хрестячи кімнату. Тоді з шухляди дістала коробочку зі скляним равликом і простягла йому.

- Це тобі різдвяний подарунок від мене, - мовила вона і поцілувала його.

Очі його засяяли, і він, наче дитина, затремтівши, розгорнув золотий папір і вийняв скляного равлика. На його обличчі закарбувалось приголомшення.

- Невже ти не знав, що у коробочці? - спитала панна Хатчепсут.

- Не знав, - відказав Давид Сенмут.

- Ти розчарований?

- Так.

- Так?

- Ні. Він чудовий. Дякую тобі!

Потім Давид обійняв її.

- Я теж маю для тебе подарунок, - докинув він із наміром трохи виправити справу й поклав на стіл темно-синю торбинку, обсипану крихітними дзеркальцями. Панна Хатчепсут розгорнула подарунок і дістала звідти вже знайому їй запальничку з вигравіюваним написом про здійснення бажань. Панна Хатчепсут була трохи збентежена перебігом цього вечора, навіть розчарована. Тож, аби зі свого боку трохи залагодити справу, заявила:

- Я знаю, як тебе звати.

- Звідки?

- Не знаю звідки, але знаю. До того ж давно. Може, вгадала по запаху. Тебе звати Сенмут.

- Уперше чую. Що за ідея! - Він поставив равлика на срібне блюдце, щоб вечеряти при запаленій свічці.

- Як гарно! - вигукнула панна Хатчепсут, простягши йому запальничку. - Будь ласка, запали скляного равлика, поки я принесу вечерю.

Архітектор Сенмут узяв запальничку й голосно прочитав напис на ній: «Якщо мене тричі поспіль креснеш, твоє бажання здійсниться».

- І таки здійсниться, щоб ти знав! Ще сьогодні ввечері, - додала вона, посміхаючись.

Тут він креснув раз запальничкою. Дівчина заплескала в долоні. Він підніс пломінчик до ґноту равлика й запалив його. Скляний равлик заблищав на столі й перетворився в найпрекраснішу декоративну свічку. Кімната, наче відділившись од підлоги, занурилась у м’яку кулю світла.

- Що ти робиш?! - вигукнула панна. - Треба креснути тричі!

- Навіщо кресати тричі, якщо я запалив свічку з першого разу?

- Але там так написано! Хіба не знаєш? Кожна річ, щоб бути раз почутою, має бути тричі сказаною.

Тоді він креснув удруге, й із запальнички вигнався зелений пломінчик, який вона зустріла голосним «Браво!». Коли запальничка спалахнула і втретє, сильний вибух розтрощив помешкання і їх обох у ньому. Лишились тільки імена, їх можна знайти у будь-якому підручнику з історії Єгипту (XVIII династія).

(Якщо ви не прочитали розділ «Запальничка», то прочитайте. Якщо ж прочитали, то це вам кінець оповідання.)

Запальничка

Напередодні Різдва архітектор Давид Сенмут знову навідавсь у помешкання своєї колишньої дружини, яка на той час була у від’їзді. Він помився, почистив зуби, гладенько зачесав волосся й сів, обхопивши руками коліна так, що став схожим на якийсь гральний кубик. Зо дві хвилини Давид Сенмут відпочивав у цьому положенні. Раптом йому запраглось потримати в руках якесь маленьке створіння, може, дівчинку, захищати її й боронити... Потому він вийняв з кишені оту запальничку й поклав її в темно-синю торбинку, всипану друзками крихітних дзеркалець. Він випив віскі й дістав із жінчиного бару пляшку білого італійського шипучого вина. Давид Сенмут надавав перевагу білому жіночому шампанському «блу», отому більш солодкому, із написом «muscadet», а не чоловічому, з написом «brut». Загортаючи пляшку у білий папір, він подумав, що вино - то вічний хворий, як і жінка, однак помирає як чоловік, і лише рідко яке вино переживе людський вік...

У записці продавщиці жіночої білизни він прочитав, де вона мешкає, й рушив туди, з шампанським. Вона зустріла його серед соломи, якою було посыпано підлогу квартири, й обійняла, простягла йому коробочку в золотому папері з бантиком.

- Це неможливо! - вигукнув він.

- Мій різдвяний подарунок для тебе, - мовила вона.

Вражений, Давид подивився на неї, і йому спало на думку, що темрява зійшла з неба до її очей, щоб тут заночувати. Самий лише брязкіт її дешевих браслетів із бубонцями був коштовніший за найдорожчого пса.

Давид розгорнув золотавий папір і на свій подив побачив усередині тільки особливу свічку для разового застосування у вигляді равлика, наповненого блакитним пилом.

«Моя колишня дружина таки справді вміє образити чоловіка. І це подарунок?» - подумав він.

- Ти розчарований? - запитала продавщиця жіночої білизни.

- Ні. Навпаки, - відказав він, вийняв з кишені темно-синю торбинку й простяг дівчині:

- Я теж приніс тобі подарунок.

З торбинки вона витягла вже знайому їй запальничку, яку зо два дні тому вкрала в пана в чорно-лакованому пальті.

- Чудово, мені якраз бракувало запальнички!

Вона обійняла, поцілувала архітектора Давида Сенмута й додала:

- Запали скляного равлика, поки я принесу вечерю.

- Що на ній написано? - докинула вона йому, пораючись біля їжі.

- На чому?

- На запальничці.

- Маєш на увазі інструкцію для користування? Не знаю. Я її викинув. Навіщо тобі інструкція?

- Та ні, я питаю, що написано на самій запальничці!

- Не пригадую, зараз подивлюся...

Тут панна Хатчепсут випередила його й продекламувала напам’ять:

- «Якщо мене тричі поспіль креснеш, твоє бажання здійсниться!». Хіба не це там написано?

Архітектор Давид Сенмут ще раз упродовж цього вечора був приголомшений. Він ніяк не міг пригадати, коли в продавщиці жіночої білизни вкрав ще й запальничку. Проте, якщо ця штуковина не була її, звідки дівчина знала навіть те, що на ній вигравіювано. Про нічну сорочку третього розміру він знав, але про те, що вкрав у неї ще й запальничку, не мав і гадки.

Безперечно, справи із подарунками пішли шкереберть. Треба було щось зробити, щоб не зіпсувати вечір. І він бовкнув перше, що спало йому на думку:

- Я знаю, як тебе звати!

- Невже? - відповіла продавщиця жіночої білизни. - Звідки знаєш?

- Не знаю звідки, але знаю. Тебе звати Хатчепсут.

- Уперше чую, - відказала вона і поставила скляного равлика на срібне блюдце, що стояло посередині столу.

Тут архітектор Давид Сенмут креснув запальничкою. Перший раз вона висікла гарний, блакитнуватий пломінчик. І пан Сенмут засвітив скляного равлика. Світло розлилося по столі, осяяло кімнату. Золоте сяйво було всюди, навіть на їхніх вустах. Це було видно кожного разу, коли вони щось промовляли.

- Кресни ще раз, - мовила вона, - треба тричі!

І вдруге запальничка спрацювала добре. Але на третій раз ні. Дала осічку.

- Дарма! - мовив архітектор Сенмут панні Хатчепсут. - Не здійсниться моє бажання.

- Здійсниться, ще й як здійсниться, - сказала вона й поцілувала свого архітектора так, як його ніхто досі не цілував.

Під тим довгим поцілунком лежала на підлозі, в тіні столу, викинута інструкція щодо поводження із запальничкою:

УВАГА! НЕБЕЗПЕЧНО ДЛЯ ЖИТТЯ!

Тримати подалі від вогню. Це не проста запальничка.

Це зброя особливого призначення.

Динамітний набій у ній активується після третього послідовного загоряння приладу.

(Якщо ви не прочитали розділ «Декоративна свічка», прочитайте його. Якщо прочитали, це вже кінець оповідання.)

Переклад із сербської Оксани Микитенко

  • 1. Назвіть провідні риси постмодерністської естетики та літератури.
  • 2. Які з цих рис утілено в оповіданні «Скляний равлик»?
  • 3. Знайдіть у тексті повтори («Насамперед поглянула на річки. Хмари були несилі накрити воду, пливли проти течії вздовж правого берега Дунаю й перепиняли вітри біля гирла Сави»). Яку художню роль вони відіграють?
  • 4. Що дає для розуміння твору можливість його інтерактивного прочитання?
  • 5. Як ви думаєте, для чого автор використовує імена і реалії історії Стародавнього Єгипту?
  • 6. Чи бачите ви в тексті оповідання риси «інтерактивної літератури - літератури, що рівняє читача з письменником»? Відповідь аргументуйте.
  • 7. Спробуйте прочитати оповідання різними шляхами. Як саме змінюється ваше сприйняття залежно від шляху прочитання?
  • 8. Якій літературі - лінійній чи нелінійній, традиційній чи інтерактивній - ви віддаєте перевагу? Чому?
  • 9. Підготуйте мультимедійну презентацію «Література постмодернізму».