Зарубіжна література. Рівень стандарту. 11 клас. Ковбасенко

Література другої половини XX — початку XXI ст.

Модерністські та неоавангардистські тенденції у драматургії другої половини XX ст.

Одним із найпомітніших літературних явищ другої половини XX ст., вплив якого відчутний і в XXI ст., був «театр абсурду» (або «антидрама»). Центральною категорією нової авангардної театральної естетики стало поняття «абсурд» (від латин. absurdus - недоречний, безглуздий), запозичене із філософії екзистенціалізму (Альбер Камю, Жан-Поль Сартр). Приміром, твір Камю «Міф про Сізіфа» мав промовистий підзаголовок «Есе про абсурд». Цим поняттям творці драми абсурду позначали споконвічний конфлікт людини й довкілля, особистості й суспільства, індивідуальності й натовпу, а також брак логічних, причиново-наслідкових зв’язків у діях людини й людства, і, як наслідок, - трагічну розгубленість, покинутість, відчуженість людської особистості, ба навіть неможливість використання мови для спілкування між людьми.

Виникнення «театру абсурду» пов’язують із паризькими прем’єрами «класичних» абсурдистських п’єс: «Голомоза співачка» Ежена Йонеско (1950) і «Чекаючи на Ґодо» Семюеля Беккета (1952). Розповідають, що перед прем’єрою останньої в Парижі висіли афіші з написом: «Дурнів просимо не приходити!». Можливо, Беккет передбачав, що публіка, яка звикла до традиційного театру, не сприйме стилістики драми абсурду, тож завчасно попереджав паризьких театралів про ймовірний естетичний шок. А можливо, це був такий собі рекламний хід, бо якщо просили не приходити лише дурнів, то той, хто таки прийшов, автоматично потрапляв до розряду НЕ-дурнів, тобто розумних... Хай там як, а результату було досягнуто: аншлаг! А незабаром, коли «театр абсурду» став модним, його почали відвідувати і представники богеми, і можновладці. Щиро кажучи, майже ніхто не розумів, що саме відбувається на сцені. Бо там, згідно з естетичною програмою абсурдистів, «не відбувалося нічого», принаймні нічого НЕабсурдного. Однак, немов придворні у відомій казці Г. К. Андерсена «Нове вбрання короля», усі боялися говорити про те, що бачили насправді. Лише Томас Мани зізнався: «Я заснув, чекаючи на Ґодо»...

Вистави Йонеско і Беккета буквально ошелешили глядачів безглуздям персонажів і ситуацій, бо абсурдним у них було геть усе. Приміром, у «Голомозій співачці» абсурд починається вже з назви, адже у творі на якусь «голомозу співачку» навіть натяку немає! Йонеско пояснив, що задум п’єси в нього виник після прочитання... підручника з англійської мови! Драматурга розсмішили вигадані мовленнєві ситуації, коли близькі родичі (чоловік/дружина; донька/батько) абсолютно серйозно розмовляли одне з одним про якісь банальності. «Дорогий батьку, - кидає репліку донька за сніданком, - ти знаєш, яке місто є столицею Великої Британії?». Прожувавши шматок круасана й готуючись запити його склянкою чаю «English Breakfast», батько спокійно відповідає їй: «Дорога дочко, Лондон є столицею Великої Британії»... Оцю банальну «штампованість» черствих реплік щодо якихось розмовних тем майбутній автор «Голомозої співачки» відчув як іронію або гротеск, як символ абсурдності людського буття. Недаремно ж критики називали Йонеско «їдким спостерігачем, безжальним колекціонером людської глупоти та неперевершеним знавцем дурнів». Тож цей абсурдно-штучно-шаблонний стиль спілкування Йонеско зробив своєрідним «камертоном» усієї драми абсурду, де персонажі з надзвичайно серйозним виглядом роблять... дурниці. Наприклад, герої «Голомозої співачки» начебто й спілкуються один з одним, проте по суті кожен із них говорить про себе й для себе. Та й вистава відбувається під супровід «абсурдного годинника», який відбиває «час навпаки»: то сім разів, то раптом три, а то й зовсім замовкає...

Яскравими представниками «театру абсурду», крім згаданих Е. Йонеско й С. Беккета, були Жан Жене, Артюр Адамов (Франція); Фернандо Аррабаль (Іспанія); Діно Буццаті, Еціо Д’Ерріко (Італія); Гарольд Пінтер, Норман Сімпсон (Англія); Станіслав Віткевич, Славомир Мрожек (Польша). А «класичними» й знаними у світі драмами абсурду поруч із «Голомозою співачкою» і «Чекаючи на Ґодо» стали також «Носороги» й «Стільці» Ежена Йонеско, «Щасливі дні» Семюела Беккета, «Балкон» і «Служниці» Жана Жене, «Пародія» Артюра Адамова, «Танго» Славомира Мрожека, «Шевці» Станіслава Віткевича. Дехто відносить до абсурдистських також п’єси «Гостина старої дами» Фрідріха Дюрренматта, «Санта-Крус» Макса Фріша.