Зарубіжна література. Рівень стандарту. 11 клас. Ковбасенко

Поезія, перекладена мовою прози...

ЕРНЕСТ МІЛЛЕР ГЕМІНҐВЕЙ

«Старий і море»

Якби будь-яку людину раптом попросили назвати ім’я відомого американського письменника, то, мабуть, більшість опитаних першим би назвали Ернеста Гемінґвея. А люди старшого покоління неодмінно додали б, що в середині XX ст. для молоді він був романтичним героєм. Для багатьох Гемінґвей був утіленням кодексу справжнього чоловіка: уміти постояти за себе, залишатися людиною за будь-яких обставин і знати, що «переможець не отримує нічого» (це назва збірки оповідань Е. Гемінґвея, 1933). Хто ж він такий, цей символ мужності XX ст.?

ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ

Ернест Гемінґвей

Людина створена не для поразки. Людину можна знищити, а здолати не можна.

ЕРНЕСТ МІЛЛЕР ГЕМІНҐВЕЙ (1899-1961)

Ернест Міллер Гемінґвей народився 21 липня 1899 р. у родині лікаря в невеликому містечку Оук-Парк у передмісті Чикаго (США). Він ріс у типовій американській родині, яка піклувалася про фізичне і духовне виховання шістьох дітей. Мати мала чудовий голос і намагалася прищепити дітям любов до мистецтва, а батько виховував сина справжнім чоловіком: учив бути сміливим, уміти захищати себе. Коли хлопчику виповнилося три роки, тато подарував йому рибальське знаряддя, а згодом - мікроскоп і рушницю. Відтоді рибальство та полювання супроводжуватимуть письменника впродовж усього його життя.

Про те, що у світі існують горе й бідність, майбутній письменник дізнався ще в дитинстві: батько часто брав його із собою до хворих із різних верств суспільства, він давав сину уроки не лише соціальної, а й національної толерантності, бо практикував у індіанській резервації.

Великих статків родина не мала, однак діти здобули добру освіту. Щоправда, з Ернестом постійно були проблеми: маючи неабиякі здібності до навчання, гарні стосунки з учителями й учнями, дивуючи дорослих своїми цікавими творами, юнак марив пригодами, «справжнім» життям і збайдужів до науки. Закінчивши школу в 1917 р., він категорично відмовився продовжувати навчання і заявив, що мріє потрапити на фронти Першої світової війни.

Ернест Гемінґвей у міланському шпиталі. 1918

Коли ти йдеш на війну хлопчаком, маєш величезну ілюзію безсмертя. Вбивають інших; не тебе... Але потім, коли тебе серйозно ранять уперше, ти втрачаєш цю ілюзію і знаєш, що це може статися і з тобою.

Ернест Гемінґвей

США саме розпочали воєнні дії, тож газети закликали молодь одягнути військову форму і йти «захищати цивілізацію від варварства гунів» (тобто німців). Шляхетна Ернестова душа рвалася до військових звитяг. Проте батьки були категорично проти, тому відправили його до Канзасу, де дядько влаштував Ернеста в редакцію місцевої газети «Kansas Star» («Зірка Канзасу»), Певну практику юнак уже мав, оскільки був репортером і редактором шкільної газети. Вишкіл видавця газети П. Веллінгтона, який сформулював «сто заповідей газетяра», Ернест запам’ятав на все життя. Про ті настанови згадано в повісті «Старий і море»: «Пиши короткими реченнями; перший абзац має бути коротким; мова має бути сильною; стверджуй, а не заперечуй» тощо.

Бажання воювати Ернеста не полишало, та на заваді стала давня травма - пошкоджене під час занять боксом око. Він вступив до Червоного Хреста і в травні 1918 р. як водій санітарної машини потрапив на італо-австрійський фронт. Робота була тиловою: перевезення вантажів до шпиталів. Проте вічного шукача пригод і небезпек це не влаштувало, тож його вантажівку частенько бачили на передовій. Під час однієї з таких сміливих поїздок Гемінґвея тяжко поранили в ноги. За відвагу Е. Гемінґвея, який, попри поранення, врятував з-під вогню італійського солдата, нагородили срібним хрестом, найвищою нагородою для іноземців.

Життєві враження від побаченого і пережитого сформували у Е. Гемінґвея різке відторгнення війни, згодом це втілилося в багатьох його творах, зокрема у «Прощавай, зброє!» (1929) та ін. Письменник бачив, куди рухається світ, сповнений передчуття нової війни, тому засуджував і мілітаризм, і фашизм із його підступними діями, постійно нагадуючи своїми творами про відповідальність кожної людини за життя всього людства («П’ята колона», 1938; «По кому подзвін», 1940).

Найкращими Ернестовими ліками від важких роздумів і депресії була робота. Як письменник він відбувся завдяки твердому характеру й суворому розпорядку: він сам себе «навчив писати». Здібного журналіста помітили, і канадська газета відрядила його кореспондентом до Парижа.

Тодішній Париж був справжньою культурною столицею світу, Меккою митців: на Монмартрі пили каву й дискутували на теми мистецтва ірландці Джеймс Джойс (автор роману «Улісс» та психологічного есе «Джакомо Джойс») і його секретар Семюел Беккет (творець драми абсурду «Чекаючи на Ґодо»), іспанський художник Пабло Пікассо і його французький друг поет-авангардист Ґійом Аполлінер... Та найбільше там було американців. Недаремно один із земляків-сучасників Е. Гемінґвея писав: «Вирвавшись із своїх неозорих прерій, молода Америка заполонила Париж. Вона шаленіла, неначе табун лошат, перед яким зняли бар’єр, що відділяв сухе пасовище від зеленого лужка».

Гемінґвей мріяв стати письменником, і у Парижі він потрапив до гуртка модерністки Ґертруди Стайн, де познайомився з Дж. Джойсом, Т. С. Еліотом і Е. Паундом. Згодом він потоваришував із С. Фіцджеральдом. Перші його надруковані в Парижі оповідання вийшли невеликим накладом. Про Е. Гемінґвея як про письменника вперше заговорили після виходу у світ збірки «У наш час» (1924).

Справжній успіх прийшов до Е. Гемінґвея після виходу роману «І сходить сонце» (1926). Епіграфом до твору став вислів «Ви всі - втрачена генерація», що мав таку історію. Гертруда Стайн якось спостерігала за роботою літнього власника гаража та його молодого помічника. Щось у юнака постійно не виходило, і зрештою старий француз розсердився: «Ет! Нічогісінько ви не вмієте! Узагалі всі ви - втрачена генерація». Юнак щойно повернувся з фронту Першої світової війни, а там мирного ремесла не навчали... З легкої руки Г. Стайн і Е. Гемінґвея терміном «втрачена генерація» («втрачене покоління») почали позначати помітне явище світової літератури (крім Е. Гемінґвея, до цієї течії тяжіли Еріх Марія Ремарк, Річард Олдінґтон та ін.).

Вихід роману «І сходить сонце» мав ефект вибуху бомби, бо в ньому письменник не лише зумів відтворити соціально-психологічний стан цілого покоління молодих людей, які втратили віру в життя на фронтах Першої світової війни, а й дав чітке афористичне визначення провідному умонастрою тієї доби. Письменники «втраченої генерації» воювали по різні боки фронту, але відчували те саме - відразу до війни.

Ернест Гемінґвей працює над твором «По кому подзвін». Айдахо, США. 1939

Писати насправді дуже просто. Ти сідаєш перед друкарською машинкою і починаєш спливати кров’ю.

Ернест Гемінґвей

Після публікації роману «Прощавай, зброє!» (1929) Е. Гемінґвей здобув усесвітнє визнання. Романи й оповідання, що виходили друком один за одним, розповідали про нового позитивного героя - мужню людину, яка завжди бореться з життєвими обставинами або з власного слабкістю і завжди перемагає. Читачі одразу ототожнили героя з автором. На перший погляд, вони мали рацію, адже письменник був надзвичайно активним, постійно здійснював «адреналінові» мандрівки: на сафарі до Африки, на кориду до Іспанії тощо. Повсякчасний ризик став стилем життя Е. Гемінґвея. Одного разу він допоміг заїжджому цирку. Коли дресирувальник захворів і вистава опинилася під загрозою зриву (адже треба було повертати гроші за квитки, що могло зіпсувати репутацію трупи), Гемінґвей зайшов до клітки з левом і виконав номер. Побував він і «у бика на рогах» під час кориди... З одного боку, це приголомшливі приклади сміливості. Проте, з іншого, такі вчинки могли коштувати життя письменникові, який постійно наче грався зі смертю...

Тим часом Е. Гемінґвей переживав чергову творчу кризу, з якої його вивели події громадянської війни в Іспанії. Письменник одразу збагнув, яку небезпеку несе світові фашизм, що війна в Іспанії - це перша, але не остання війна з «коричневою чумою». З 1937 по 1940 рр. він - кореспондент американських газет в Іспанії. Гемінґвей не лише передавав телефоном упродовж кількох годин іспанські репортажі, а й брав безпосередню участь у воєнних діях на боці республіканців, чию поразку сприйняв як особисту.

Будинок у Кі-Весті (Флорида, США), куди в 1931-1939 рр. приїздив Е. Гемінґвей. Тут він писав твори «По кому подзвін», «Сніги Кіліманджаро», «Мати чи не мати». У 1935 р. Е. Гемінґвею подарували кошеня на ім’я Сноубол (Сніжок), на кожній лапці якого було по шість пальців. З того часу коти в будинку не переводилися. З 2010 р. будинок, де й досі живуть знамениті «шестипалі» коти, увійшов до списку національного надбання США й отримав статус пам’ятки літературної спадщини. І зараз мільйони туристів з усього світу їдуть подивитися на «котів Гемінґвея».

Результатом іспанських вражень став один із найкращих його романів «По кому подзвін» (1940).

Під час Другої світової війни Гемінґвей оголосив Гітлерові особисту «вендету». Разом із командою друзів він виходив на своїй яхті «Пілар» у Карибське море - полювати на німецькі підводні човни. А згодом (хоча лікарі його не відпускали через поранення, допомогла професія журналіста) сміливець таки опинився в першому десанті, який форсував Ла-Манш і висадився в Нормандії, а також серед тих, хто визволяв від фашистів його улюблений Париж!

Після війни Гемінґвей оселився на Кубі. У передмістя Гавани до нього приїздили друзі й шанувальники з усього світу. Саме там він свого часу познайомився з Грегоріо Фуентесом, моряком із селища Кохімар, з яким вони разом полювали на німецькі субмарини. Фуентеса вважають одним із прототипів старого Сантьяго, героя повісті-притчі «Старий і море». Його любили показувати туристам (помер він уже на початку нового тисячоліття, доживши до 104 років!). Звісно, Сантьяго не є копією Грегоріо, це збірний образ, що увібрав у себе риси багатьох людей, проте, за словами Гемінґвея, саме Фуентеса він «уявив собі за подібних обставин», тобто під час двобою з велетенською рибою.

ЦИТАТИ ЕРНЕСТА ГЕМІНҐВЕЯ

  • Я не знаю формулу успіху, зате я знаю формулу провалу - це спроба сподобатися всім.
  • Люди завжди шукають короткі шляхи до щастя. Таких шляхів немає.
  • Кішка абсолютно щира: людські істоти з тих чи тих причин можуть приховувати свої почуття, але кішка - ніколи.
  • Найкраща можливість дізнатися, чи можеш ти довіряти людині, - довіритися їй.
  • Переїжджаючи з одного місця до іншого, ви все одно не можете втекти від себе.

Ернест Гемінґвей і марлін. Куба. Літо 1934

Повість «Старий і море» - останній твір, опублікований за життя Гемінґвея, певний логічний підсумок його творчості. Увесь наклад журналу «Life» («Життя»), де надрукували повість, розлетівся миттєво, а за тиждень вона вийшла окремим виданням у 50 тисяч примірників. 1953 року повість «Старий і море» відзначено престижною Пулітцерівською премією, а 1954 р. Гемінґвей отримав Нобелівську премію «за майстерність у мистецтві оповіді, що її він нещодавно виявив у повісті “Старий і море”, а також за вплив, який він справив на стиль сучасної прози». Отже, тріумф був цілковитий.

Останні роки життя Гемінґвея були важкими: затяжна депресія, її невдале лікування, нещастя з близькими людьми, хвороби та старі фронтові рани підірвали здоров’я письменника. 2 липня 1961 р. він пішов із життя...

Ще в 1930-х рр. в одному з листів Е. Гемінґвей писав: «Я міг би заробляти великі гроші, якби пішов до Голлівуда чи створював усілякий непотріб. Але я писатиму якомога краще і якомога правдивіше, доки не помру». І він чесно працював до останку. Уже після його смерті вдова письменника надрукувала книжку спогадів «Свято, яке завжди з тобою» (1964) і роман «Острови в океані» (1970).

Повість «Старий і море»

Історія написання і жанр твору. Задум повісті «Старий і море» визрівав упродовж тривалого часу. Гемінґвей був завзятим рибалкою. Одного разу риба вагою три центнери затягла його човен далеко в море. Він тоді переміг і повернувся живим, але на все життя запам’ятав відчуття боротьби на межі життя й смерті, яке відтворив у повісті «Старий і море». Згодом у нарисі «На блакитній воді» (1936) він описав схожий епізод із кубинським рибалкою. А остаточний текст повісті «Старий і море» опубліковано через шістнадцять років - у вересні 1952 р. Розійшлося понад п’ять мільйонів (!) примірників журналу з цим твором - успіх неймовірний. Що ж так «зачепило» читачів усього світу в цьому невеликому за обсягом творі?

«Якщо письменник знає те, про що пише, то він може пропустити багато з того, що знає, і якщо він пише правдиво, то читач відчує все пропущене так само ясно, нібито автор сказав про це. Велич руху айсберга в тім, що він лише на одну восьму здіймається над водою», - зауважив Е. Гемінґвей. Ця метафора надається до його повісті «Старий і море», яку називають притчею. Що ж у ній читач бачить «на поверхні», «над водою», а що приховано в невидимих оку глибинах?

Сюжет твору. Сюжет повісті простий: старий рибалка Сантьяго, який упродовж 84 днів не спіймав жодної рибини, за що отримав прізвисько salao (ісп. невдаха), на 85-й день знову вийшов у море, упіймав неймовірно велику рибу. Однак поки він повертався додому, рибу, прив’язану до човна, з’їли акули. Це - «надводна частина айсберга».

Проблематика і образи твору. А що ж приховано «під водою»? Почнемо з того, що всі конкретні образи: старого, моря, рибини, хлопчика, левів, акул, сонця, місяця, зірок, човна, вітрила тощо, - в тексті набувають притчового, філософсько-символічного звучання. І ці образи-символи передають напруженість протистояння і водночас уособлюють нерозривну єдність. Так стверджується думка про взаємозв’язок усього живого на землі: людей, тварин, птахів, риб... Водночас виявляється один із парадоксів життя: людина змушена полювати на живі створіння, убивати їх. «Добре, що нам не треба замірятися вбити сонце, місяць чи зорі, - розмірковує старий рибалка, який усе життя займався риболовлею, - досить і того, що ми живемо біля моря й убиваємо своїх щирих братів».

Це один із найсильніших моментів у творі. У вуста головного героя повісті автор вкладає важливі запитання про життя і смерть. Старий напівписьменний кубинський рибалка розмірковує про важливі речі на неосяжних водних просторах, не знаючи, чи повернеться додому живим: «Уже зовсім споночіло... Старий... не знав, як зветься зірка Рігель, але бачив її і знав, що незабаром засвітяться й усі інші зорі, його далекі друзі, і знову будуть з ним. - І рибина також мені друг, - мовив він уголос... - Та все одно я повинен убити її».

Сантьяго запитує: «А що, коли б людині щодня треба було вбивати місяць? ...І місяць тікав би від неї. Або коли б вона мусила щодня гнатися за сонцем, щоб убити його? Отож ми ще не такі безталанні». Ці роздуми героя асоціативно пов’язані з міфологічною мудрістю тисячоліть, коли людина пояснювала світ і Всесвіт за допомогою нестримного фантазування. Образи акул у творі іноді тлумачать як символ перешкод на життєвому шляху людини. Водночас вони є ще й відплатою моря, Природи («помста Посейдона?») хижакові-убивці - людині. Отже, у «житейському морі» кожна людина має свою мету («рибу»), проте на неї чатують вороги та перешкоди («акули»), утім існує й надія на майбутнє («хлопчик», дитина як символ початку людського життя).

До речі, співвідношення образів старого й хлопчика є надзвичайно цікавим. З одного боку, вони протилежні: старість символізує вечір, а юність - ранок життя. З іншого - хлопчик Манолін - це ніби продовження старого Сантьяго, оскільки він забезпечить йому безсмертя, отримавши разом із досвідом і частку душі старого. Тож невипадково репліка рибалки - «Ех, якби ж то зі мною був хлопець!» - рефреном звучить у повісті. І Манолін таки не кинув старого невдаху (адже здобичі той таки не привіз). У фіналі твору читаємо: «А нагорі, у своїй хатині при дорозі, старий знову спав. Він спав так само долілиць, і біля нього, пильнуючи його сон, сидів хлопець. Старому снилися леви».

Художні особливості повісті. У повісті втілилися найхарактерніші особливості стилю письменника: зовнішня простота, сувора об’єктивність, стриманий ліризм і глибинний змістовий підтекст, - усі ті гемінґвеївські інтонації, що справили відчутний вплив на сучасну прозу.

ОСОБЛИВОСТІ ЛІТЕРАТУРНОГО СТИЛЮ ЕРНЕСТА ГЕМІНҐВЕЯ

Коли мені запропонували перекласти «Фієсту» Ернеста Гемінґвея, я зрадів, пригадавши, з яким захватом читав його твори у шкільні і студентські роки. Також я зрадів, пригадавши, що Гемінґвей писав короткими, стислими реченнями, і подумав, що робота над перекладом буде легкою й невимушеною. Проте ці мої очікування «нестерпної легкості» перекладання виявилися оманливими, адже я не врахував «теорії айсберга», тобто знаменитого літературного стилю Гемінґвея, коли читач (і перекладач) бачить лише поверхню айсберга-тексту, а вся його сокровенна суть, асоціації, символіка, багатозначність залишаються в глибині, невидимі й невідомі нікому, крім самого автора. Тому нерідко простенькі на позір речення і фрази виявлялися далеко на такими простими для перекладу, й доводилося ламати голову над підспудним значенням і прихованим змістом цих фраз...

Віктор Морозов, перекладач

Митець трагічного світовідчуття, Гемінґвей протиставив несправедливості та хаосу життя віру в людину, в її духовні сили і здатність до подвигу. Свою віру в людину він утілив у «позачасовій» повісті-притчі «Старий і море», що стала своєрідним підсумком творчості письменника.

Тож цілком зрозумілими та вмотивованими видаються слова Гемінґвея про працю письменника: «Немає на світі справи важчої, ніж писати просту, чесну прозу про людину. Спочатку треба вивчити те, про що пишеш, а потім навчитися писати. На одне і на друге йде все життя».

ДІАЛОГ ІЗ ТЕКСТОМ

«Старий був кощавий, виснажений...». Ілюстрація Слави Шульц

СТАРИЙ І МОРЕ

(скорочено)

То був старий рибалка, що промишляв на Гольфстрімі сам-один у своєму човні. Ось уже вісімдесят чотири дні він виходив у море й не піймав жодної рибини. Перші сорок днів з ним був хлопець. Та по тих сорока нещасливих днях хлопцеві батьки сказали, що старий тепер рішуче й безповоротно salao1, цебто геть безталанний, і звеліли синові перейти до іншого рибалки, з яким він першого ж тижня піймав три добренні рибини. Хлопцеві було прикро бачити, як старий день у день вертається ні з чим, і він щоразу йшов допомогти йому - піднести змотану снасть, гарпун, ості або щоглу з вітрилом. Вітрило було полатане мішковиною і, обгорнуте навколо щогли, скидалося на прапор безнастанної поразки.

Старий був кощавий, виснажений, потилицю його поорали глибокі зморшки, на обличчі темніли коричневі плями нешкідливого нашкірного раку, що з’являються від сонячного проміння, відбитого тропічним морем. Ті плями збігали вниз по щоках до самої шиї. Долоні старого були посічені глибокими поперечними рубцями від плетеної жилки, якою він тягнув з води велику рибу. Та жоден з тих рубців не був свіжий - усі старі, як борозни на пересохлій землі.

Геть усе в ньому було старе, крім очей, а вони мали колір моря і блищали весело й непереможно.

- Діду Сантьяго, - сказав йому хлопець, коли вони піднімалися від берега, де залишили човен, - я міг би знову ходити в море з тобою.

Старий навчив хлопця рибалити, і той любив його.

- Ні, - відказав старий. - Ти тепер на щасливому човні.

- Але ж пригадай, як ти колись вісімдесят сім днів підряд вертався ні з чим, а потім ми три тижні ловили щодня по величезній рибині...

Вони повитягали з човна рибальське знаряддя. Старий завдав на плече щоглу, а хлопець поніс дерев’яну скриньку з тугими мотками міцної темної жилки, ості й гарпун на держалні.

1 Salao (ісп.) - невдаха.

Вони піднялися дорогою до хатини старого і зайшли у відчинені двері. Старий прихилив щоглу до стіни, а хлопець поставив поруч скриньку та решту знаряддя. Щогла була завдовжки майже така, як уся хатина, зліплена з цупких брунькових щитків королівської пальми, відомих під назвою гуано. Там стояли ліжко, стіл та стілець, а просто на долівці було вогнище, де старий розпалював деревне вугілля й варив собі їсти. На темних стінах із розрівняних і щільно припасованих один до одного шорстких волокнистих щитків висіло кольорове зображення Святого серця Господнього1 і ще одне - Мідної Богоматері2. То були пам’ятки по дружині. Колись на стіні висіла і її підфарбована фотографія, але старий зняв те фото, бо, дивлячись на нього, надто гостро відчував свою самотність, і тепер воно лежало на полиці в кутку під його чистою сорочкою...

- Як ти гадаєш - чи не купити нам лотерейний квиток з номером на вісімдесят п’ять? Адже завтра вісімдесят п’ятий день.

- Можна, - сказав хлопець. - А чом би не на вісімдесят сім? Пригадуєш, як тобі тоді пощастило?

- Двічі такого не випаде.

- Ну, я йду по сардини, - сказав хлопець.

Коли він повернувся, сонце вже зайшло, а старий спав на своєму стільці. Хлопець зняв з ліжка стару солдатську ковдру й накинув йому на плечі поверх спинки стільця. То були дивовижні плечі - і досі ще могутні, хоч які й старі, - і шия теж іще міцна, і тепер, коли старий спав, схиливши голову на груди, зморшки на потилиці вирізнялися не так чітко. Сорочка на ньому була така сама латана-перелатана, як і вітрило, й латки, нерівно повицвітавши на сонці, рябіли різними кольорами. А от обличчя було таки дуже старе і з заплющеними очима видавалося зовсім безживним. Газета лежала в нього на колінах, і рука, впавши на неї, не давала вечірньому вітрові здути її геть. Ноги старого були босі.

Хлопчик розбудив старого. Вони сіли вечеряти, розмовляли про бейсбол і риболовлю. Хлопчик пішов додому. Старому вночі снилася Африка, до її берегів він плавав у юності, та леви.

Звечора він надумав вийти далеко у відкрите море, тож ще до світанку почав збиратися.

Не чекаючи, доки зовсім розвидніє, він закинув наживу й поволі пустив човен за водою.

Минуло дві години, сонце підбилося ще вище, і очам стало не так боляче дивитись на схід. Тепер ген довкола видніло лише три човни, і здаля видавалося, ніби вони ледь підносяться над водою десь біля самого берега.

Старий спостерігав, як птах-фрегат марно переслідує летючу рибину. Водночас він сподівався, що десь неподалік ходить і його велика рибина.

Не випускаючи з рук весел і легенько орудуючи ними, він зазирнув у воду й побачив зграйку крихітних рибок такого самого кольору, як і довгі щупальця медузи; вони пливли собі між тих щупалець, у невеличкому затінку драглистої кулі, яку поволі несла течія.

Ті райдужні бульби вабили око своєю красою. Але не було в морі облудніших істот, а тому старий дуже любив дивитися, як їх поїдали великі морські черепахи.

Старий не мав забобонів щодо черепах, хоча й багато років плавав на ловецьких суднах. Йому було жаль їх усіх, навіть і гігантських шкірястих черепах, завдовжки з човен і вагою мало не в тонну. Більшість людей не має жалю до цих істот, бо серце черепахи б’ється ще кілька годин по тому, як її заб’ють і розчинять. Та старий думав собі: «Адже і в мене таке саме серце, та й руки-ноги подібні до їхніх». Щоб набратися сили, він їв білі черепашачі яйця. їв їх цілий травень, щоб бути дужим у вересні та жовтні, коли ловиться справді велика риба.

1 Зображення Святого серця Господнього - зображення Ісуса Христа з розітнутими грудьми, де видно палаюче серце.

2 Мідна Богоматір - так звана Мадонна мідних копалень, шанована на Кубі як заступниця тих, хто в морі, рибалок і Куби взагалі.

Саме в цю мить жилка, закинута з корми, туго натяглась під його ногою - він притискав нею петлю, - і, коли старий, покинувши весла й міцно вхопившись за жилку, почав вибирати її з води, він відчув вагу невеликого тунця, що дрібно сіпався на гачку.

- Albacore1, - мовив уголос. - Добрячий буде живець. Фунтів на десять, не менше.

Він не пам’ятав уже, відколи почав говорити вголос, рибалячи одинцем. Колись давніше, залишаючись на самоті, він співав; часом співав і ночами, несучи вахту на рибальських вітрильниках та ловецьких суднах, що ходили по черепах. А розмовляти сам із собою почав, мабуть, тоді, коли від нього пішов хлопець. Рибалячи разом, вони з хлопцем звичайно не озивалися один до одного без потреби. Розмовляли здебільшого ночами або ж залишаючись на березі в негоду. Між рибалок вважалося негожим базікати у морі, і старий завжди схвалював і шанував цей звичай. Але тепер він часто висловлював свої думки вголос - адже це нікому не вадило.

Тепер він уже не бачив зеленої смуги берега, а тільки верхів’я голубуватих горбів, здаля зовсім білі, неначе вкриті сніговими шапками, та ще хмари над ними, що скидалися на високі засніжені гори. Море ще дужче потемніло, і сонячні промені заломлювались у воді. Міріади порошинок планктону немовби розчинилися в світлі сонця, що стояло вже високо в небі, і тепер, крім своїх жилок, що прямовисне йшли в глибочінь, яка сягала тут доброї милі, старий бачив у синій воді лише далекі відсвіти заломленого сонячного проміння.

Він не відводив очей від жилок і саме в цю мить побачив, як одне зелене вудлище над бортом рвучко сіпнулося донизу.

«Восени й так далеко від берега це має бути велетенська рибина, - думав старий. - їж, рибо, їж сардинки. Ласуй собі на здоров’я».

Він відчув, як жилка сіпнулася знову, спершу легенько, а тоді сильніш - мабуть, голова однієї з сардин міцніше сиділа на гачку. Потім жилка завмерла.

Він чекав, тримаючи жилку між великим і вказівним пальцями, й пильнував водночас і за нею, і за іншими жилками, бо рибина могла піднятися вище чи спуститись глибше. Нарешті жилка знову так само легенько сіпнулася.

Жилка й далі потихеньку сіпалась у нього між пальцями, і старий радів з того, та раптом відчув, як вона напружилась від величезної, просто-таки неймовірної ваги. То була вага рибини, і він попускав жилку все глибше, глибше, глибше, і перший з двох запасних мотків швидко розкручувався. Жилка легко прослизала в нього між пальцями, і старий, хоч майже й не придержував її, все одно відчував величезну вагу на тому кінці.

- Оце рибина, - мовив він. - Гачок встромився їй у пащу, і тепер вона тікає з ним разом...

Цілу ніч рибина пливла так само неухильно, нікуди не збочуючи, - старий міг бачити це за зорями. Коли зайшло сонце, повітря похолоднішало, і піт на спині, плечах та ногах старого швидко висох. Ще вдень він узяв мішок, яким накрив скриньку з наживою, і простелив його на сонці сушитися. А коли сонце зайшло, обв’язав мішок навколо шиї, спустив собі на спину й обережно заправив під жилку, що її тепер держав, перепустивши за плечима. Мішок пом’якшив тиск, і старий зумів прихилитися до носа човна в такий спосіб, що йому стало майже зручно. Насправді ця поза лиш на якусь дещицю полегшила нестерпний тягар, одначе старий вважав, що тепер йому майже зручно.

1 Albacore (ісп.) - молодий тунець.

«...старий зумів прихилитися до носа човна в такий спосіб, що йому стало майже зручно». Ілюстрація Слави Шульц

«Я нічого не можу з нею вдіяти, і вона зі мною також, - подумав він. - Принаймні поки тягне отак навпростець».

Тоді мовив уголос:

- Шкода, що нема зі мною хлопця. Допоміг би мені й усе оце побачив.

«Не можна, щоб людина доживала віку в самотині, - подумав він. - Але нічого не вдієш».

Раптом йому стало жаль велику рибину, що була в нього на гачку. «Вона чудова, незвичайна рибина, і хтозна, скільки вже їй віку, - думав він. - Зроду ще не траплялося мені такої дужої рибини й щоб так дивно поводилась. Мабуть, вона дуже розумна й через те не вистрибує. Досить їй вистрибнути чи добряче смикнути - і мені капець. Та, певне, вона вже не раз попадалась на гачок і знає, що саме так треба змагатися за порятунок. їй і невтямки, що проти неї лише одна людина, та ще й стара. А яка ж вона величезна, ця рибина, і який добрий дасть виторг, коли в неї смачне м’ясо. Наживу вона взяла, як самець, і тягне, як самець, і змагається не як перелякана. Цікаво, чи вона робить це свідомо, чи просто на відчай душі, як оце я?».

Старий пригадав, як разом із хлопцем ловив колись на гачок самицю марліна. Самець весь час був поруч із нею, а коли рибину витягнули на борт човна, вистрибнув із води, щоб подивитися, де його подруга, яку він не залишив до кінця. То була найсумніша з пригод старого.

Вони з хлопцем попросили у рибини пробачення.

- Шкода, що немає хлопця, - мовив він уголос і зручніше прихилився до заокругленої носової обшивки, відчуваючи плечима, що здержували натяг жилки, могутню силу величезної рибини, що невпинно простувала до якоїсь тільки їй відомої мети.

«Це ж бо не що інше, як мої підступи змусили її зробити такий вибір, - подумав старий. - Їй було призначено жити в темних глибинах моря, далеко від усіляких тенет, пасток і підступів. А мені, єдиному в світі, було призначено дістатися туди й знайти її. Єдиному з усіх людей у світі. Отож тепер ми від самого полудня пов’язані спільною долею. І ніхто не зарадить ні їй, ні мені.

Можливо, мені не слід було ставати рибалкою, - думав він далі. - Але ж саме задля цього я й народився. От тільки б не забути з’їсти тунця, коли розвидніє».

- Рибо, - неголосно мовив він, - поки я живий, я тебе не покину.

«Та й вона мене, мабуть, не покине», - подумав старий, дожидаючи, поки розвидніє. О цій досвітній порі стало ще холодніше, і він притулився до дощок, щоб трохи зігрітись. «Усе, що здужає вона, здужаю і я», - подумав він. Зайнялося на світ, і він побачив, як жилка, тягнучись від його плеча, скісно заходить у воду. Човен невпинно посувався вперед, і коли з-за обрію виткнувся краєчок сонця, його промені впали на праве плече старого.

- Рибино, - сказав старий, - я люблю тебе й дуже поважаю. Але все одно уб’ю тебе до кінця дня.

«Будемо на це сподіватися», - додав він подумки.

З півночі до човна підлетіла невеличка пташина. То була якась співоча пташка, і летіла вона дуже низько над водою. Старий помітив, що вона геть знесилена.

Пташина сіла на корму перепочити. Потім пурхнула в старого над головою і вмостилася на жилці, де їй було зручніше.

- Скільки тобі років? - запитав старий. - Це твоя перша мандрівка?

Коли він озвався, пташина подивилася на нього. Вона була така втомлена, що навіть не примірялася, сідаючи на жилку, і тепер погойдувалась, чіпко обхопивши її своїми тендітними пазурцями.

- Жилка натягнута міцно, - сказав їй старий. - Аж надто міцно. Чого ж це ти так стомилася по безвітряній воді?

«А є ж іще яструби, - подумав він. - Ті вилітають понад морем вам навперейми». Але пташині цього не сказав, та й однаково вона його не зрозуміла б, а про яструбів скоро мала дізнатися сама.

- Добре відпочинь, мала птахо, - сказав старий. - А тоді вертай до берега й шукай своєї долі, як шукають її всі - і люди, й птахи, й риби.

Розмова трохи підбадьорила його, бо за ніч спина в нього геть затерпла й тепер уже боліла по-справжньому. Саме в цю мить рибина зненацька так рвонула жилку, що старий повалився на ніс човна й напевне випав би за борт, якби не вперся в дошки й не попустив снасть.

Коли рибина смикнула, пташина пурхнула геть, і старий не помітив, як вона зникла. Він обережно помацав жилку правою рукою і побачив на долоні кров.

- Певне, щось дошкулило їй, - мовив старий і потяг до себе снасть, пробуючи повернути рибину назад. Та, напнувши жилку до відпору, він знову сів, як раніш, лише здержуючи її натяг.

- Я бачу, рибо, все воно таки дається тобі взнаки, - сказав він. - Мені теж, бог свідок.

Він пошукав очима пташину, бо радий був хоч її товариству. Одначе пташина зникла.

«Недовго ж ти гостювала, - подумав старий. - А там, де ти тепер, тобі ще важче, аж поки дістанешся берега. Як же це я так схибив, що риба поранила мене отим єдиним посмиком? Мабуть, зовсім уже розум втрачаю. Чи, може, тому що задивився на пташину й вона відвернула мої думки. Ну, тепер-то я вже пильнуватиму як слід, а потім треба неодмінно з’їсти тунця, щоб не підупасти на силі».

- Ех, якби ж то зі мною був хлопець і якби я мав трохи солі, - промовив він уголос.

Перебравши вагу снасті на ліве плече й обережно ставши на коліна, він спустив поранену руку за борт і якусь хвилю подержав у воді, спостерігаючи, як залишається позаду кривавий слід і як невпинно струмує проти його зануреної руки зустрічний потік.

Старий поглянув на безмежний простір моря й збагнув, який він тепер самотній. Проте побачив він і райдужні відсвіти в темній товщі води, й туго напнуту жилку, що зникала в глибині, й дивне коливання тихої морської гладіні. Тепер і над морем скупчувались хмари, віщуючи пасат, а глянувши вперед, старий побачив табун диких качок, що летіли над водою, чітко вирізняючись на тлі неба, - на якийсь час їх обриси неначе затуманювались, тоді знов ставали чіткі, - і він зрозумів, що людина в морі ніколи не буває самотня.

Він подивився на небо й побачив білі купчасті хмари, подібні до накладених одна на одну апетитних кульок морозива, а над ними у високому вересневому небі видніли тонкі смужки пірчастих хмаринок.

Ліву руку йому й досі судомило, але він уже помалу розтискав пальці.

«Ненавиджу корчі, - думав він. - Гидко, що тебе зраджує власне тіло. Коли отруїшся якоюсь тухлятиною і на тебе нападає пронос чи блювота, соромно людей. А як нападуть корчі, - він подумки називав їх calambre1, - соромно самого себе, а надто коли нікого нема поруч. Якби тут був хлопець, він розтер би мені руку, і її одпустило б згори, від ліктя, - подумав старий. - Та дарма, одпустить і від пальців».

У цю мить, ще не помічаючи, як змінився нахил жилки у воді, він відчув правою рукою, що натяг слабшає. Тоді, наваживши на снасть і щосили молотячи лівою рукою по стегну, побачив, як жилка поволі підноситься все вище над водою.

- Зараз вона випливе, - мовив старий. - Ану, рука, оклигуй. Оклигуй, прошу тебе.

Жилка й далі помалу, але невпинно виринала з води, а тоді поверхня океану перед човном здулась, і рибина випливла на світ. Вона випливала довго, наче їй кінця-краю не було, і з боків її струменіла вода. Рибина виблискувала проти сонця, голова й спина в неї були темно-фіолетові, а широкі смуги на боках видавалися в сонячному промінні блідо-бузковими. Її довгий, як бейсбольна битка, і загострений на кінці меч скидався на рапіру. Рибина показалася з води на всю свою довжину, а тоді знов пірнула - без сплеску, мов досвідчений нирець, - і старий побачив, як востаннє майнув її великий, схожий на лезо коси хвіст, і одразу ж потому жилка швидко побігла у воду слідом за рибиною.

«Рибина величезна, і я повинен приборкати її, - думав старий. - Не можна давати їй відчути, яка вона дужа й на що здатна, коли б стала тікати. Бувши нею, я б зараз пішов на відчай душі й дав тягу, аж поки щось урвалося б. Та, хвалити бога, риби не такі розумні, як ми, що вбиваємо їх, зате куди благородніші й спритніші».

Старому траплялося бачити багато великої риби. Бачив він і чимало рибин, що важили понад тисячу фунтів, та й сам за своє життя зловив дві такі, але ніколи не ловив одинцем. І от тепер, сам-один далеко від берега, був припнутий до найбільшої рибини з усіх, яких він будь-коли бачив чи навіть про яких чував, а його ліва рука й досі була заклякла, мов зціплені пазурі орла.

«Дарма, відійде, - думав він. - Неодмінно відійде і допоможе правій. Вони ж усі три наче сестри - рибина й мої дві руки. Повинна відійти. Це ж просто нечесно, що вона отак поводиться».

Тим часом рибина знову притишила хід і пливла рівно, як і раніш.

«Цікаво, чого це вона виринула, - подумав старий. - Неначе тільки на те, щоб показати мені, яка вона величезна. Атож, тепер я це знаю. Добре було б показати і їй, що я за людина. Але тоді б вона побачила мою скорчену руку. Ні, нехай собі думає, ніби я дужчий, ніж насправді, а я вже постараюся не схибити. Ех, коли б то я був нею і мав усе, що має вона проти моєї єдиної зброї - волі та розуму».

1 Calambre (ісп.) - судома.

Він зручніше прихилився до бортових дощок і терпляче зносив свої муки, а рибина тим часом усе так само невпинно пливла далі, і човен повільно посувався по темній воді. Зі сходу повівав вітерець, здіймаючи на морі легку хвилю. Був уже полудень, коли ліву руку старого помалу відпустили корчі.

- Ну, рибо, тепер начувайся, - мовив він і трохи пересунув жилку на вкритих мішком плечах.

Йому було зручно, але так само тяжко, хоч він і не визнавав цього.

Проказавши молитви й почувши себе куди краще, хоч страждання його анітрохи не полегшали, а може, навіть ще й збільшились, старий сперся на носову обшивку й почав машинально згинати й розгинати пальці лівої руки.

- О Боже, хіба ж я знав, що ця рибина така величезна... І все-таки я здолаю її, - сказав він, - хоч яка вона величезна та могутня.

«Воно, звісно, несправедливо, - подумав старий. - Але я покажу їй, на що здатна людина й що вона може знести».

- Казав же я хлопцеві, що я незвичайний старий, - мовив він. - А тепер настав час це довести.

Те, що він доводив це вже тисячу разів, нічого не важило. Тепер треба було доводити знову. І так щоразу - все наново; отож, роблячи своє діло, старий ніколи не оглядався на минуле.

«Добре, якби вона заснула, тоді і я міг би поспати й побачити уві сні левів, - подумав він. - Чому ті леви - найважливіше з усього, що в мене лишилося?.. Викинь з голови ці думки, старий, - звелів він собі. - Сиди тихенько отут біля борту, відпочивай і ні про що не думай. Рибина витрачає силу. А ти повинен витрачати її якомога менше».

Коли зайшло сонце, старий, щоб додати собі певності, став пригадувати, як колись в одній таверні у Касабланці він мірявся силою з дуженним негром із Сьєнфуегоса, що був найпершим силачем у тамтешньому порту. Цілий день і цілу ніч вони сиділи, вперши лікті в риску, проведену крейдою на столі, й міцно зціпивши поставлені сторч руки, і кожен силкувався пригнути до стола руку супротивника.

На світанку старий зробив останнє рвучке зусилля і став пригинати негрову руку все нижче й нижче, аж поки вона лягла на дерев’яну стільницю. Змагання почалося в неділю вранці, а закінчилося ранком у понеділок. Багато хто з глядачів уже вимагав нічиєї, бо їм треба було йти на роботу. Коли б не це, всі вони залюбки дочекалися б кінця змагання. Та старий закінчив його вчасно, раніш ніж вони мали йти на роботу.

Ще довго потому всі називали його чемпіоном. Згодом він провів ще кілька таких змагань, але надалі відмовився від них, бо розважив, що як дуже захоче, то може перемогти будь-кого, а тим часом усе воно шкодило його правій руці в рибальстві. Раз чи два він спробував змагатися лівою, але ця рука завжди зраджувала його, не хотіла коритися, і він не мав до неї віри.

«От тепер сонце добре її пропече, - подумав він, - то вона мені не стане більше братися корчами. Аби тільки вночі не було надто холодно. Хотів би я знати, що принесе мені ця ніч».

Перед самим вечором, коли вони поминали чималий острівець саргасової трави, що колихалася на легкій хвилі так, наче океан пестив когось, укрившися жовтою ковдрою, на малу снасть попалася макрель.

- Як ти себе почуваєш, рибо? - спитав він голосно. - Я почуваю себе добре, моя ліва рука відійшла, і я маю що їсти на ніч і на день. А ти, рибо, тягни човна.

Насправді він почував себе не так добре, бо намуляні жилкою плечі тепер майже не боліли, а неначе затерпли, і це старому не подобалось. «Та я бував і в гіршій скруті, - подумав він. - Права рука в мене лише злегка подряпана, а ліву вже не корчить. З ногами теж усе гаразд. Та й щодо харчу я маю перевагу над рибиною».

Уже зовсім споночіло, як то завжди буває у вересні, коли темрява спадає одразу ж по заході сонця. Старий наліг грудьми на пошарпані носові дошки й як міг намагався відпочивати. Він не знав, як зветься зірка Рігель1, але бачив її і знав, що незабаром засвітяться й усі інші зорі, його далекі друзі, й знову будуть з ним.

- І рибина також мені друг, - мовив він уголос. - Я ще зроду не бачив такої рибини, навіть і не чував про таких. Та все одно я повинен убити її. То ще добре, що нам не доводиться полювати на зорі.

«А що, коли б людині щодня треба було вбивати місяць? - подумав старий. - І місяць тікав би від неї. Або коли б вона мусила щодня гнатися за сонцем, щоб убити його? Отож ми ще не такі безталанні», - розважив він.

Потім йому стало жаль велику рибину, яка не мала чого їсти; та хоч він і співчував рибині, проте його ні на мить не полишав твердий намір убити її. «Це ж скільки людей вона нагодує, - подумав старий. - Та чи варті вони того, щоб їсти її? Ні, аж ніяк. Ніхто не вартий їсти цю рибину, що поводиться так розумно, з такою величезною гідністю.

Я не дуже знаюся на всіх цих речах, - думав він далі. - Та все-таки добре, що нам не треба замірятися вбити сонце, місяць чи зорі. Досить і того, що ми живемо біля моря й убиваємо своїх щирих братів».

Він відпочивав, як йому гадалося, години зо дві. Місяць о цій порі сходив пізно, і старий не мав як визначити час. Відпочивав він, звісно, не по-справжньому, а відносно. Його плечі, як і раніше, здержували натяг снасті, проте він сперся лівою рукою на носовий закрайок і чимраз більше перекладав той тягар на самий човен.

«Голова в мене поки що ясна, - подумав він. - Аж надто ясна. Ясна, як зорі, мої любі сестри. І все-таки мені треба поспати. Адже вони сплять, і місяць теж спить, і сонце, і навіть океан часом спить, у ті дні, коли нема течії і стоїть мертвий штиль».

Ближче до ночі зорі світили ясніш, а повітря дедалі холоднішало. Старий з’їв півскиби м’якуша макрелі й одну летючу рибину, відрізавши їй голову та випатравши черево.

Небо на сході запиналося хмарами, і знайомі старому зорі одна по одній зникали з очей. Здавалося, ніби човен запливає в глибоку ущелину між хмар. Та й вітер зовсім ущух.

- За три-чотири дні буде негода, - сказав старий. - Але не сьогодні й не завтра. А ти, старий, спробуй трохи заснути, поки рибина пливе спокійно.

Снились йому не леви, а величезний табун морських свиней, що розтягнувся десь на вісім чи десять миль.

Потім йому наснилося, ніби він лежить на своєму ліжку в селищі, а знадвору дме північний вітер, і йому дуже холодно, і права рука в нього геть затерпла, бо він підклав її під голову замість подушки.

1 Рігель - велика зірка в сузір’ї Оріона.

Аж нарешті він побачив довгий жовтий берег і першого лева, що сходив на пісок у ранніх сутінках, а за ним ішли інші; тим часом він сам, поклавши підборіддя на носовий планшир судна, що стояло на якорі під легкими подмухами надвечірнього берегового вітерцю, чекав, чи не з’являться ще леви, і дуже тішився тим видовищем.

Давно вже зійшов місяць, та старий усе спав, а рибина невпинно тягла човен, і він усе далі заходив в утворений хмарами тунель.

Прокинувся він од різкого поштовху: стиснута в кулак права рука вдарила йому в обличчя, і жилка, чимдуж вириваючись із неї, боляче обпекла долоню. Лівої руки він не відчував і щосили намагався здержати жилку правою, та вона так само стрімко мчала за борт. Нарешті він намацав жилку лівою рукою, а тоді уперся в неї спиною, і тепер жилка обпікала йому плечі й ліву руку, на яку перекинувся весь тягар, завдаючи їй нестерпного болю. І саме в цю мить рибина розверзла поверхню океану й вихопилась із води, а тоді важко шубовснула назад. Потім вона вистрибнула знов і знов, а човен і далі мчав уперед, дарма що жилка збігала так само швидко і старий раз по раз натягував її до відпору, так що вона мало не уривалася, - натягував, попускав і знову натягував. Його притиснуло до самого носа човна, і він упирався обличчям у зрізану скибу риб’ячого м’якуша, неспроможний поворухнутись.

«Ну що ж, саме цього ми й чекали, - подумав старий. - То тепер позмагаємось».

«Поквитайся з нею за снасть, - наказував він сам собі. - Неодмінно поквитайся». Він не бачив, як вистрибувала рибина, лише чув, як гримко розверзається океан і як вона з лунким сплеском падає назад у воду. Жилка, збігаючи за борт, боляче різала йому руки, але він наперед знав, що цього не минути, й намагався перепускати її по мозолястих, зашкарублих місцях, оберігаючи від порізів долоні й пальці.

«Якби тут був хлопець, він полив би снасть водою, - подумав старий. - Атож. Якби тут був хлопець... Якби ж то він тут був...».

«Отак воно, - подумав старий. - Вона вистрибнула вже більш як десять разів і набрала повні спинні міхурі повітря, тож тепер не зможе пірнути й сконати десь у глибині, звідки мені її не витягти. Скоро вона почне кружляти, і отут мені доведеться з нею поморочитись. Цікаво, що це її підняло так зненацька? Чи то голод допік до живого, чи, може, щось наполохало в темряві? А може, раптом відчула страх. Але ж вона була така спокійна, дужа риба, начебто зовсім безстрашна й певна себе. Просто дивно».

- Та, старий, краще сам будь безстрашний і певний себе, - мовив він. - Щоправда, рибину ти знов держиш на припоні, а от жилку витягти не можеш. Та дарма, скоро вона почне кружляти.

Саме сходило сонце - уже втретє відтоді, як він вирушив у море, - коли рибина пішла колами.

З нахилу жилки над водою старий не міг помітити, що рибина починає кружляти, - було ще зарано. Він тільки відчув, що натяг трохи послабнув, і заходився помалу вибирати снасть правою рукою. Жилка знов напнулася до краю, та в ту мить, коли вона, здавалось, от-от лусне, раптом пішла вільніш. Старий швидко перепустив її над головою і скинув з плечей, а тоді став обережно й рівномірно вибирати з води. Він тягнув обома руками, кожною по черзі, щосили допомагаючи собі ногами й тулубом. Його старі ноги й плечі невпинно рухалися в такт роботи рук.

Раптом жилка туго напнулась, одначе старий і далі тяг, аж поки на ній затремтіли, виблискуючи проти сонця, дрібні краплі води. Потім вона знов пішла за борт, і старий, уклякнувши на дні човна, знехотя відпускав її у темну воду.

Уже з годину в очах старого мерехтіли темні плями, солоний піт затікав йому в очі й боляче обпікав їх і так само боляче обпікав подряпини на лобі. Темних плям старий не боявся - то була природна річ при такому напруженні, з яким він натягував снасть. Та ось уже двічі йому паморочилось у голові, і це занепокоїло його.

- Не може бути, щоб я зломився й сконав через цю рибу, - промовив він. - Та ще й тепер, коли вона робить усе, що мені треба. Боже, поможи мені вистояти.

Саме в цю мить він відчув, як снасть, що її він держав обома руками, раптом затремтіла від ударів і почала смикатись. Удари та посмики були різкі, уривчасті й дуже сильні.

«Вона б’є своїм мечем по дротяному повідцю, - подумав старий. - Цього слід було сподіватись. Так вона й має чинити. Одначе це може змусити її знову вистрибнути, а я волів би, щоб вона й далі ходила колами. Вистриби потрібні були, щоб вона набрала повітря. А тепер за кожним разом гачок дедалі розхитуватиметься в рані, і вона може зірватись».

- Не вистрибуй, рибо, - мовив він. - Не вистрибуй більше.

Рибина ще кілька разів ударила в повідець, і щоразу, як вона смикала головою, старий трохи попускав снасть.

«Не можна роз’ятрювати її біль, - подумав він. - Мій біль - то пусте. Я здатен його перебороти. А от вона може знавісніти з болю».

Незабаром рибина перестала бити в повідець і знову пішла повільними колами. Старий невпинно вибирав з води жилку. Але в голові його знову паморочилось. Він зачерпнув лівою рукою води й намочив голову. Тоді зачерпнув ще й плеснув на потилицю.

- Руку вже не корчить, - сказав він. - Рибина скоро випливе, і я цілком можу вистояти. Ти повинен вистояти. Нема тут про що й балакати.

Рибину старий побачив тоді, коли вона повертала втретє. Спочатку він побачив темну тінь - вона пропливала під човном так довго, що старий аж очам своїм не повірив.

- Ні, - мовив він. - Не може вона бути така велика.

Та рибина справді була така велика, і коли, закінчуючи це коло, вона піднялася до поверхні всього за тридцять ярдів від човна, старий побачив над водою її хвіст. Він був вищий за лезо найбільшої коси, відхилений назад, і на тлі темної води здавався ледь забарвленим у бузковий колір. Поки рибина пливла отак біля самої поверхні, старий встиг побачити її величезний тулуб і фіолетові смуги, що оперізували його. Її спинний плавець був спущений, а величезні плавці на грудях широко розпростані в боки.

Рибина йшла далі по колу, і старий розгледів її око й двох великих сірих причеп, що снували довкола у воді.

Рибина знов наближалася, виписуючи чергове коло, спокійна та велична, і тільки хвіст її розмірено коливався у воді. Старий щосили наважував на снасть, намагаючись підтягти рибину до човна. На якусь мить вона злегка похилилася на бік; тоді вирівнялась і повернула на нове коло.

- Я зрушив її, - сказав старий. - Нарешті таки зрушив.

У нього знов запаморочилося в голові, але він до краю напружував м’язи, щоб удержати цю величезну рибину. «Я таки зрушив її, - думав він. - А цього разу, може, й перекину. Тягніть же, руки, - наказував він подумки. - Держіть мене, ноги. Потерпи, голово. Потерпи задля мене. Ти ж ніколи не зраджувала мене. Цього разу я вже переверну її».

Та коли він, увесь напружившись ще до того, як рибина порівнялася з човном, щосили почав тягти, вона лише завалилася на бік, але тут-таки відновила рівновагу і попливла геть.

- Рибо, - сказав старий. - Рибо, тобі ж однаково помирати. То невже ти хочеш убити й мене?

«Ти вбиваєш мене, рибо, - подумав старий. - Одначе ти маєш на це право. Ніколи ще я не бачив такої величної, прекрасної, спокійної та благородної істоти, як ти, моя сестро. Гаразд, убий мене ти. Мені байдуже, хто кого вб’є...

Тобі каламутиться в голові, - спинив він себе. - А треба, щоб голова була ясна. Отож пильнуй своїх думок і навчися зносити злигодні, як чоловік. Або як оця рибина», - так само подумки додав старий.

Ще два кола не дали ніяких наслідків.

Він зібрав докупи весь свій біль, і останні рештки сили, й давно забуту гордість і кинув їх проти страждань, яких зазнавала рибина, і тоді рибина перевернулася на бік і отак, на боці, сумирно попливла поряд, мало не торкаючись головою обшивки човна, і вже почала була поминати човен - довжелезна, товстенна, сріблясто-сіра, оперезана фіолетовими смугами й просто-таки неосяжна У воді.

Старий упустив додолу снасть, наступив на неї ногою, заніс гарпун так високо, як міг, і скільки було сили, яка ще лишилася в ньому, й тієї, яку він прикликав на допомогу в цю мить, угородив його в бік рибини, саме позаду грудного плавця, що стримів над водою на рівні людських грудей. Він відчув, як залізне вістря заходить у рибину, і, впершись у гарпун, посунув його ще глибше, а тоді всім тілом наважив на держално.

І раптом рибина, уже вражена смертю, ожила і зринула високо над водою, немовби показуючи всю свою величінь, могутність і красу. Здавалося, вона повисла у повітрі над головою старого та його човном. А тоді з гримким сплеском упала в море, обдавши зливою бризок і старого, й весь човен.

Старого змагали млості й нудота, і він майже нічого не бачив. Та все-таки вивільнив линву гарпуна й став помалу перепускати її обдертими, закривавленими руками; а коли в очах йому трохи проясніло, побачив, що рибина лежить на спині, виставивши догори сріблясте черево. Довге держално гарпуна скісно стриміло в неї з-під грудного плавця, а море навколо стало червоне від крові з її серця. Спочатку то була велика темна пляма, схожа на косяк риби в голубій воді, що сягала на милю в глибочінь. Потім вона розпливлася, наче хмара. А рибина, срібляста, незворушна, помалу посувалася за хвилями.

Поки знов не потемніло в очах, старий пильно розглядав рибину. Тоді двічі обкрутив линву гарпуна навколо рима й похилив голову на руки.

- Прояснюйся, голово, - промовив він у носову обшивку. - Я старий і геть зморений. Одначе я вбив цю рибину, свою сестру, і тепер маю ще силу тяжкої роботи.

Він подивився на небо, потім на рибину. Пильно позирнув на сонце. «Десь трохи перейшло за полудень, - відзначив подумки. - А пасат дужчає. Снасть мені більш не потрібна, хай лишається як є. Полагоджу вдома, разом з хлопцем».

- Ану, рибо, йди сюди, - мовив він. Але рибина не йшла. Вона й далі лежала, погойдуючись на хвилях, і старий підтягнув до неї човна.

«Він прив’язав рибину...». Ілюстрація Слави Шульц

Коли човен порівнявся з рибиною і голова її опинилась біля носа, старий аж очам своїм не повірив: така вона була величезна. Рибина, раніш сріблясто-фіолетова, стала тепер уся срібляста, і смуги на її боках набрали такої ж блідо-бузкової барви, як і хвіст. Вони були ширші за чоловічу руку з розчепіреними пальцями, а мертве око рибини дивилося на світ так само відчужено, як дзеркало перископа чи святий образ під час хресного ходу.

- Тільки так я й міг її вбити, - мовив старий. Відколи ковтнув води, він почував себе краще, в голові проясніло, і він знав, що тепер уже не зомліє. «Отак, як є, нерозчинена, вона заважить більш ніж півтори тисячі фунтів, - подумав він. - А може, й ще більш. Як покласти дві третини цієї ваги на чисте м’ясо, по тридцять центів за фунт, то скільки ж воно вийде?».

- На це потрібен олівець, - мовив він. - Не така ясна моя голова, щоб полічити.

Він прив’язав рибину до носа, до корми й до середньої лавки. Вона була така величезна, що здавалося, ніби човна припнуто до іншого, куди більшого судна.

Вони пливли далі, й старий вимочував руки в солоній воді та пильнував, щоб йому не плуталось у голові. Високо в небі йшли купчасті хмари, а ще вище над ними видніло чимало пір’їстих, і старий знав, що вітер не вщухне цілу ніч. Він раз у раз поглядав на рибину, щоб пересвідчитися, чи справді вона є. Минула ще година, коли наскочила перша акула.

Акула з’явилася не випадково. Вона піднялася з глибини іще тоді, коли в морі заклубочилась і розпливлась ген-ген від поверхні темна пляма крові. Піднялася так стрімко й безбоязно, що аж розітнула поверхню голубої води й виринула проти сонця. Потім знову пірнула під воду, відчула дух крові, що тягнувся слідом за човном та рибиною, і чимдуж пустилася навздогін.

Акула була вже біля самої корми, і, коли вона метнулася до рибини, старий побачив її роззявлену пащу, і чудернацькі очі, і вискал зубів, що аж хряснули, впинаючись у рибину попереду хвоста. Голова акули була над водою, а за нею витикалася й спина, і, почувши, як акула шматує шкіру та м’якуш великої рибини, старий угородив гарпун їй у голову, в те місце, де лінія, проведена між її очима, перетиналася з лінією, що йшла вгору від носа. Насправді ніяких ліній не було. Була лише масивна, загострена голуба голова, й великі очі, й хижі, хряскітливі, всежерні щелепи. Але саме там, у тому місці, був мозок, і старий ударив туди. Ударив зраненими, закривавленими руками, щосили метнувши гострий гарпун. Ударив без надії, але сповнений рішучості й нестямної люті.

Акула перевернулась на спину, і старий побачив, що око її уже неживе. Акула якусь хвилю нерухомо лежала на воді, а старий дивився на неї. Потім вона поволі пішла на дно.

- Вона забрала в мене фунтів сорок риби, - промовив старий. «А також гарпун і всю линву, - додав він подумки. - І тепер з моєї риби знову тече кров, а це принадить інших акул».

Тепер, коли рибина була така понівечена, йому вже не хотілося дивитись на неї. Коли акула напала на рибину, він почував себе так, ніби вона напала на нього самого.

«Все було надто добре, щоб довго так тривати, - думав він далі. - Тепер я таки хотів би, щоб усе воно мені тільки наснилося і щоб не зловив я ніякої риби, а лежав би оце сам-один у своєму ліжку на газетах».

- Але людина створена не для поразки, - промовив старий уголос. - Людину можна знищити, а здолати не можна.

Старий любив міркувати про всі речі, які його цікавили, а що ні газети, ні радіо в човні не мав, то й думав собі про всячину, і от тепер міркував далі, що є гріх. «Ти вбив рибу не тільки на те, щоб вижити самому й продати її м’ясо, - заперечив він собі подумки. - Ти вбив її задля власних гордощів і тому, що ти рибалка. Але ти любив її, коли вона була жива, та й тепер любиш. А коли любиш - то і вбити не гріх. Чи, може, ще й більший гріх?».

- Забагато думаєш, старий, - промовив він уголос.

«Але ж ти радів, убиваючи dentuso1, - думав він далі. - А вона годується, полюючи на живу рибу, так само як і ти. Вона не стерв’ятниця, не підла ненажера, як інші акули. Вона гарна й благородна істота, що не знає ніякого страху».

- Я ж убив її обороняючись, - мовив старий. - І вбив чесно.

«До того ж, - подумав він, - усе на цьому світі так чи так когось чи щось убиває. От і риболовля - вона й убиває мене, й воднораз дає змогу вижити. Хлопець - ось хто допомагає мені вижити, - майнула в нього думка. - А втім, не треба обдурювати себе».

Через дві години на рибину напали акули. Старий боронив свою здобич, але акули не відступали.

- Мабуть, вони забрали добру чверть моєї риби, та ще й найкращий м’якуш, - мовив він. - Нехай би вже усе воно було вві сні, і щоб я ніколи не зловив цієї риби. Мені шкода, рибо, що так сталося. Все пішло шкереберть.

Він вже й дивитися не хотів на свою рибину. Знекровлена й вимочена у воді, вона скидалася кольором на тьмяне срібло із зворотного боку дзеркала, проте смуги ще видніли.

- Не треба було мені, рибо, запливати так далеко, - сказав старий. - І задля тебе, і задля себе не треба. Ти вже пробач.

«Цієї риби людині вистачило б, щоб прожити цілу зиму, - подумав старий. - Ет, не думай ти про це. Відпочивай собі й спробуй дати лад рукам, щоб відборонити хоч те, що від неї лишилося. Дух крові од моїх рук - суща дрібниця, як порівняти з тим, що розходиться по воді. Та й не так уже багато крозі з них точиться. А лівій кровотеча навіть на користь - може, корчі не братимуть.

Про що ж мені тепер думати? - запитав він сам себе. - Нема про що. Атож, треба ні про що не думати й чекати на нових акул. Шкода-таки, що все це не сон, - подумав він. - Але хто ж знав? Усе могло бути й добре».

Акула, що наближалася тепер, була теж широкорила і йшла одинцем. Йшла, мов свиня до корита, коли б свині мали таку пащу, в якій вільно могла вміститися людська голова. Старий дав їй час вчепитися в рибу, а тоді вдарив просто в мозок прив’язаним до весла ножем. Та акула, перевертаючись на спину, шарпнулася назад, і лезо ножа вломилось.

1 Dentuso (ісп.) - зубата.

Старий сів на місце й узявся за румпель. Не глянув навіть, як акула поволі йде на дно - спершу така ж велика, як на поверхні, потім дедалі менша й зрештою зовсім крихітна. Він завжди спостерігав це видиво, мов заворожений. Та тепер і не глянув.

- У мене ще є ості, - мовив він. - Та з них користі мало. А ще маю двоє весел, румпель і кийок.

«Тепер уже вони мене здолали, - подумав він. - Я надто старий і не можу вбивати акул кийком. Та все-таки спробую битися, поки маю весла, кийок і румпель».

Акули з’явилися знов аж перед заходом сонця.

Старий закріпив румпель, прив’язав шкот і нахилився по кийка, що лежав під кормою. То було держално, відпиляне від зламаного весла, завдовжки десь два з половиною фути. Ним можна було вправно орудувати, лише взявшись за кінець однією рукою, бо далі заважало кільце; і старий міцно обхопив кийок правою рукою, не спускаючи з ока акул, що стрімко наближалися до човна.

Обидві акули підпливли до риби водночас, і, побачивши, як ближча до нього розімкнула щелепи й увігнала їх у сріблястий риб’ячий бік, старий високо заніс кийка і щосили молоснув акулу по широкому тім’ю. Він відчув, як кийок влучив у щось туге й пружне. Але відчув і міцну твердінь кістки й тоді вдарив ще раз - по кінчику носа, і акула, відірвавшись від риби, ковзнула у воду.

Тим часом друга вже урвала шмат рибини й тепер примірялася знов, широко роззявивши пащу. Старий замахнувся і вдарив, але кийок відскочив від акулячої голови, і акула, лише позирнувши на старого, відірвала ще шмат м’якуша. Коли вона хильнулася вбік, щоб проковтнути вхоплене, старий ударив знову, але відчув під кийком ту саму тугу пружність.

Акула знов накинулась на рибину, і старий ударив її в ту мить, коли вона зімкнула щелепи. Ударив потужно, занісши кийка як міг вище. Цього разу він влучив у кістку при основі черепа, а тоді поцілив знов у те саме місце, і акула, мляво хапнувши шмат м’якуша, відірвалася від риби й пірнула в море.

Вночі наскочила ціла зграя акул. Вони шматували рибину з усіх сторін. Коли одна з акул добралася до голови, старий почав гатити її румпелем, поки той не зламався. Акула попливла геть, їсти їй було нічого.

Старий знав, що тепер він переможений остаточно й безнадійно, і повернувся на корму. Встромивши уламок румпеля у проріз стерна, він побачив, що цілком може кермувати. Тоді обгорнув плечі мішком і знову спрямував човен до берега.

«Хоч як воно є, а вітер нам усе-таки друг, - подумав він, а тоді поправився: - Буває другом. І безкрає море - у ньому в нас є і друзі, й вороги. І ліжко, - згадав він. - Ліжко теж мій друг. Атож, саме ліжко, - підтвердив подумки. - Ліжко - то чудова річ... А як легко стає на душі, коли ти переможений, - раптом подумав він. -

«Побачив і білу смугу обгризеного хребта...». Ілюстрація Слави Шульц

Я ніколи й гадки не мав, як воно легко. А хто ж тебе переміг?» - запитав старий сам себе.

- Ніхто, - сказав він. - Я заплив надто далеко в море, ото й тільки.

Коли човен зайшов у невеличку бухту, на «Терасі» вже не світилося, і старий зрозумів, що всі давно сплять.

Він зняв щоглу, обгорнув навколо неї вітрило й зав’язав мотузкою. Потім завдав щоглу на плече й рушив нагору. І тільки тепер зрозумів, як тяжко він стомився. Він на хвильку пристав, озирнувся й у відсвіті вуличного ліхтаря побачив величезний хвіст рибини, що стримів високо над кормою його човна. Побачив і білу смугу обгризеного хребта, і темне громаддя голови з випнутим уперед мечем, і весь голий кістяк.

Коли вранці хлопець заглянув у двері, старий ще спав. Вітер так розбурхався, що рибальські човни не змогли вийти в море, і хлопець устав пізніш, а тоді подався до хатини старого, як робив щоранку. Він побачив, що старий дихає, а тоді глянув на його руки і заплакав. Потім тихенько вийшов з хатини, щоб принести старому кави, і всю дорогу плакав.

Коло човна стояло багато рибалок, роздивляючись на те, що було припнуте до борту, а один, підкотивши холоші штанів, зайшов у воду й вимірював кістяк довгою мотузкою.

- Як він там? - гукнув до хлопця знизу хтось із рибалок.

- Спить! - гукнув у відповідь хлопець. Він анітрохи не соромився своїх сліз. - Хай ніхто його не турбує.

- Вісімнадцять футів від носа до хвоста, - гукнув йому той рибалка, що вимірював кістяк.

- Так я й думав, - сказав хлопець.

Він пішов на «Терасу» й попросив бляшанку кави.

- Ото була рибина, - сказав господар. - Такої тут ще ніхто не бачив. Передай йому, що мені дуже жаль.

- Дякую, - мовив хлопець.

Він одніс гарячу бляшанку з кавою до хатини старого і сидів біля ліжка, аж поки той прокинувся. Перед тим він був уже раз начебто почав прокидатися. Але потім знов поринув у важкий сон, і хлопець пішов до сусідів через дорогу позичити трохи дров, щоб зігріти вихололу каву.

Нарешті старий прокинувся.

- Не підводься, - сказав йому хлопець. - Ось на випий. - І налив кави у склянку. Старий узяв каву і випив.

- Вони здолали мене, Маноліне, - мовив він. - Таки здолали.

- Не вона ж тебе здолала. Не рибина.

- Ні. Твоя правда. То було потім.

- За човном і снастю наглядає Педріко. Що ти думаєш робити з головою?

- Нехай Педріко розрубає її на принаду в сіті.

- А меч куди?

- Візьми собі, коли хочеш.

- Хочу, - сказав хлопець. - А тепер нам треба поміркувати, що будем діяти далі.

- Мене розшукували?

- Авжеж. Берегова охорона й літаки.

- Океан величезний, а човен малий, де там його побачити, - сказав старий. Він подумав, як приємно розмовляти з кимось іншим, а не тільки з самим собою і з морем. - Мені бракувало тебе, - мовив він.

- Тепер ми знов будемо рибалити разом.

- Ні. Я безталанний. Геть безталанний став.

- К бісу той талан, - сказав хлопець. - Зі мною тобі таланитиме.

- А що скажуть у тебе вдома?

- То байдуже. Я ж привіз їм учора дві рибини. А тепер знов буду з тобою, бо мені ще багато чого треба навчитися. Дуже тяжко тобі було?

- Страшенно тяжко, - мовив старий.

- Ну, піду по їжу та газети, - сказав хлопець. - Відпочивай, діду.

Коли хлопець вийшов за двері й рушив униз побитою червонястою дорогою, він знову заплакав.

А нагорі, в своїй хатині при дорозі, старий знову спав. Він спав так само долілиць, і біля нього, пильнуючи його сон, сидів хлопець. Старому снилися леви.

1952

Переклад з англійської Володимира Митрофанова

  • 1. Яку позицію Гемінґвей зайняв як людина і письменник у часи Першої та Другої світових воєн? У яких його творах цю позицію втілено?
  • 2. Яку роль у становленні Гемінґвея-письменника відіграв Париж?
  • 3. Яким ви уявляєте собі героя Гемінґвея? Відповідь аргументуйте.
  • 4. Спробуйте визначити, до якого літературного напряму належить повість «Старий і море». Обґрунтуйте свою думку.
  • 5. Як ви розумієте вислів «утрачена генерація»? Чому це поняття стало ключовим у творчості Гемінґвея?
  • 6. Якою була творча історія повісті «Старий і море»? Чи мав старий Сантьяго реальних прототипів?
  • 7. Що таке «принцип айсберга» і як він реалізований у повісті «Старий і море»? Де у цьому творі «надводна частина», а де - «підводна», тобто підтекстова?
  • 8. Спробуйте витлумачити підтекстову символіку повісті, зокрема, що символізують: море, самотній парус, рибина тощо.
  • 9. Що таке притча? Чому за жанровим різновидом твір «Старий і море» зазвичай визначають як «повість-притчу»? Чого досяг письменник за допомогою «інакомовлення»?
  • 10. Опишіть стосунки старого і хлопчика. Чому Манолін вирішив повернутися до старого?
  • 11. Знайдіть у тексті слова, якими Сантьяго звертається до риби, місяця, зірок тощо. Як вони характеризують старого?
  • 12. На початку повісті молоді рибалки насміхалися над Сантьяго, а старші жаліли його. Чи змінилося їхнє ставлення до старого наприкінці повісті? Чому?
  • 13. Переможцем чи переможеним постає у повісті старий Сантьяго?
  • 14. Як ви розумієте висловлювання «переможець не отримує нічого»? Які особистісні риси письменника, на вашу думку, утілилися в цьому формулюванні?
  • 15. Знайдіть у тексті афоризми, які характеризують людину. Поясніть їхнє значення.
  • 16. Напишіть есе на одну з тем: «Життя, сповнене романтики (життєвий і творчий шлях Гемінґвея)»; «Людину можна знищити, перемогти - неможливо (за повістю Гемінґвея “Старий і море”)».
  • 17. Перегляньте різні екранізації повісті «Старий і море» (наприклад фільм Джада Тейлора 1990 р.). Порівняйте кіно- та телеінтерпретації з текстом книжки. Чи можна назвати екранізації вдалими? Обґрунтуйте свою думку.