Зарубіжна література. Рівень стандарту. 11 клас. Ковбасенко

Писав, усвідомлюючи відповідальність...

ГЕНРІХ БЕЛЛЬ

«Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...»

Під час гітлерівської навали, коли Україна палала від заходу до сходу (недаремно Олександр Довженко назвав свою відому кіноповість «Україна в огні»), поміж тисяч і тисяч вояків вермахту, що крокували дорогами нашої Батьківщини, йшов солдат, котрому за кілька років судилося винести вирок фашизму. Ні, він не виступав на Нюрнберзькому процесі чи у високих міжнародних судах, вимагаючи смертної кари найближчим приспішникам Гітлера. Свій присуд він виніс на сторінках власних творів. І звали цього солдата Генріх Белль...

ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ

Генріх Белль. 1980-ті

Гітлер і Сталін надто полегшили моєму поколінню діалог із комунізмом: перший відібрав у нас шанс, а другий позбавив небезпеки приєднатися до цього руху.

ГЕНРІХ БЕЛЛЬ (1917-1985)

Народився майбутній письменник Генріх Теодор Белль 21 грудня 1917 р. в Кельні в родині майстра-червонодеревника.

Прадавній Кельн із його романськими й готичними соборами був осередком католицької опозиції у протестантській Німеччині. Тим, хто сповідував загальнолюдські цінності, важко було сприймати ідеологію фашизму. З одного боку, на пряжках ременів солдатів вермахту був напис «Gott mit uns» («З нами Бог»), а з іншого - гітлерівська юнь (гітлерюгенд) співала марш, у якому проголошувала своїм батьком Гітлера, а новим богом - Хорста Бесселя, керівника цієї організації.

Генріх Белль таких пісень не співав, а, забачивши «бадьору гітлерівську молодь», завертав у перший-ліпший провулок, аби не віддавати честь її ватажкам. Прихід до влади фашистів (1933) родина Беллів сприйняла як особисте нещастя. З п’яти їхніх дітей старший син став членом підпільної антифашистської спілки католицької молоді, Генріх так і не вступив до гітлерюгенду (серед випускників греко-латинської гімназії таких було не більше ніж п’ятеро), а ось його брата Алоїза родина принесла в жертву (щоб майстерня батька отримала вигідні замовлення), умовивши записатися у штурмовики. Алоїз родичам цього ніколи не пробачив. А Генріх після закінчення гімназії намагався продовжити навчання в університеті, вивчаючи германістику і класичну філологію, та не мати з режимом нічого спільного. Однак ця внутрішня еміграція тривати довго не могла: спочатку його мобілізували на земляні роботи, а в липні 1939 р. він став солдатом вермахту.

Генріх Белль. 1941

Письменникові, бувало, дорікали ті, хто народився після Другої світової війни, мовляв, чому ж їхня сім’я все-таки не емігрувала з нацистської Німеччини, як-от Ремарк, Анна Зеґерс, брати Манни, Брехт і багато інших відомих німців. Майбутній Нобелівський лауреат відповідав: «Таке нам і на думку не спало б: це однаково, якби мене хтось запитав, чому я не замовляю таксі, щоб вирушити на Місяць... Куди і хто ми такі?».

Я був солдатом шість років і міг би послатися на те, що був тільки телефоністом. І моя гвинтівка залишалася в обозі, і я згадував про неї тільки тоді, коли отримував від фельдфебеля наряди за те, що вона була нечищена. Однак це не виправдання. Я був солдатом тієї армії, яка напала на Польщу, Голландію, Бельгію, Францію і на вашу країну. Я як німецький солдат входив до зруйнованого бомбардуваннями Києва і такої самої зруйнованої після багатьох днів оборони Одеси. У Києві бачив, як гнали євреїв до Бабиного Яру. В Одесі - як гнали одеських євреїв у гетто. Я усвідомлюю всю відповідальність за злочини гітлерівського вермахту. Через усвідомлення цієї відповідальності я і пишу.

Генріх Белль. 1962

Генріх Белль упродовж шести років воював на Західному та Східному фронтах, зокрема і в Україні. Про це розповідають його твори. У героя роману «Дім без господаря» (1954) батько загинув десь між Запоріжжям і Дніпром, а персонаж повісті «Поїзд приходить вчасно», життя якого теж обірвалося в Україні, згадував Львів. У пам’яті Белля війна назавжди залишилася «жахливою машиною кривавого отупіння».

Улітку 1944 р. з підробленим наказом про відпустку Г. Белль поїхав до Меца, де отримав уже справжнє відпускне посвідчення і подався додому. Чи був він боягузом? Навряд чи. У нього був шанс залишитися живим на фронті, і жодного шансу, якби його викрили. Після закінчення війни майбутній письменник кілька місяців провів у американському полоні й уже назавжди повернувся додому.

Літературна творчість вабила Г. Белля ще до війни, перші його оповідання з’явилися 1947 р., коли він увійшов до «Групи 47». А вже від початку 1960-х його вважали одним із найвідоміших письменників ФРН. Хоча, ніде правди діти, тоді не всі літературні авторитети визнавали Белля великим майстром пера і часто щиро дивувалися його популярності. Найімовірніше, через те, що мова його творів була підкреслено простою, конфлікти - зрозумілими звичайному читачеві, а герої - пересічними особистостями. У «Франкфуртських лекціях» письменник писав: «Мене часто (і дещо зневажливо) називали письменником маленьких людей; я мушу зізнатися, що завжди сприймав такі обмовки як компліменти. Може, я і справді дотепер знаходив велич лише в маленьких людях?». Однак до Г. Белля прийшло визнання: 1972 р. він став лауреатом Нобелівської премії, згодом - президентом міжнародного ПЕН-клубу.

Кронпринц Карл Ґюстав вручає Генріху Беллю Нобелівську премію з літератури. 19 жовтня 1972 р.

З роками тема війни у творчості письменника лунала дедалі тихіше. За чотири місяці до смерті (що сталася 16 липня 1985 р.) Белль надрукував «Лист до моїх синів», антивоєнний і антифашистський пафос якого став своєрідним духовним заповітом митця.

«ГРУПА 47»

«Група 47» (нім. «Gruppe 47») була найвпливовішим у ФРН літературним об’єднанням німецькомовних письменників, до їхньої думки дослухався навіть уряд країни. Створив групу 1947 р. (звідси й назва) письменник Ганс Ріхтер, запросивши до неї таких відомих майстрів слова, як Генріх Белль, Гюнтер Грасс, Петер Вайс, Пауль Целан та ін. «Група 47» працювала до 1972 р.

На відміну від більшості літоб’єднань, її учасники принципово не розробляли якоїсь єдиної ідейно-естетичної платформи, програми чи методу. їхнє неприйняття тоталітаризму (фашизму) було настільки сильним, що будь-яку програму вони сприймали як насилля над творчою особистістю. А єднали їх спільна відраза до гітлеризму та прагнення відродити німецьку культуру й мову, деформовані за роки фашистської диктатури та Другої світової війни. Члени «Групи 47» вважали, що німецька мова потребувала суттєвого оновлення, оскільки була дуже засмічена пропагандистською брехнею і фальшивим тоталітарним пафосом. Тому вони (і Генріх Белль також) писали надзвичайно просто та щиро. Провідну для цієї групи тематику назвали «темою розрахунку з минулим».

«Так, ми писали про війну, про повернення додому, про руїни, - зазначав Генріх Белль. - Звідси й народилися ті три визначення, якими наділили нашу літературу: “література про війну”, “література тих, хто повернувся”, “література руїн”. Ці визначення обґрунтовані: була війна - шість довгих років. Ми повернулися додому з цієї війни, ми застали руїни і ми писали про це».

Оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...»

Оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» Белль написав 1950 р. Від часу капітуляції гітлерівської Німеччини минуло п’ять років, цілком достатньо, аби побачити ту війну «на відстані». А потім поставити непросте й болісне запитання: як могло трапитися, що цивілізована європейська країна, яка подарувала світу Канта й Феєрбаха, Ґете й Шиллера, Бетховена й Баха, застосовувала газові камери та винищувала цілі народи? Коли і як змінили свідомість німців? Генріх Белль досліджує, сказати б, «коріння» цих питань - шкільне виховання майбутніх гітлерівців.

Дія «Подорожнього...» розгортається в будинку колишньої гімназії. Белль добре знав систему виховання молоді, яку труїли гаслами про арійську винятковість, апелюючи до самопроголошеного «права на світове панування».

Гітлерівське виховання як маніпуляція: ІСТОРІЯ СПАРТИ

«Спартанське виховання» - це синонім терплячості, витривалості, мужності. Його символом стала неодноразово згадана в оповіданні Белля статуя хлопчика, який виймає з ноги тернину. За переказом, він загнав скалку ще на початку змагання з бігу. Однак, потерпаючи від страшного болю, прибіг першим і лише після перемоги сів її виймати. Саме цей момент і відтворено в скульптурі, копії якої фашисти ставили в гімназіях зовсім не випадково. Адже вони хотіли виховати мужніх вояків, переможців, «володарів світу», готових обрати смерть, але не поразку, так само як триста спартанців на чолі з царем Леонідом. Саме тому вчитель і примушував героя «Подорожнього...» писати на дошці епітафію Симоніда Кеоського, висічену на монументі еллінським героям у Фермопілах: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту, передай її жителям, // Що всі ми полягли тут, бо так звелів нам закон». Ось тільки мета у фашистів була прямо протилежною спартанській. Греки загинули, зупинивши Ксеркса, що дало змогу Елладі підготуватися до відсічі і зрештою перемогти перських загарбників. Фашисти ж зазіхали на чужі країни (зокрема Україну), тому й зазнали нищівної поразки, адже наші діди-прадіди, як тоді писали газети, «добили фашистського хижака-агресора в його ж лігві». Тому те, що герой оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» цієї фрази так і не дописав, є глибоко символічним: не годиться загарбникам прирівнювати себе до патріотів, які воюють за рідну країну.

Вдумливий читач знайде в тексті низку промовистих деталей, зокрема згадку про колишню африканську колонію Того, яку німці втратили внаслідок поразки в Першій світовій війні. Вочевидь, неодноразово згаданий у творі «строкатий краєвид Того» розміщено на видному місці, аби постійно нагадувати гімназистам про цю втрату. Він покликаний пробуджувати в них ще й реваншистські настрої: мовляв, слід відвоювати у Другій світовій війні не лише колишню колонію, а й усе, що Німеччина втратила раніше.

Імені героя «Подорожнього...» автор не називає. Та й для чого воно читачеві, коли таких учорашніх німецьких гімназистів зі скаліченими душами й тілами було тоді сотні тисяч? Тим самим Г. Белль ніби розширює значення образу Невідомого (від чийого імені ведеться оповідь), ніби робить його представником або й символом цілої генерації німців, обдурених фашистськими пропагандою і освітою та скалічених війною.

Час дії оповідання - якийсь десяток хвилин, доки героя твору несуть із вантажівки до операційної. Хлопець потрапив на фронт просто з-за шкільної парти. Його пораненого привезли до школи, переобладнаної під шпиталь. Це також символічно: гімназія, де виховували «завойовників світу», закономірно перетворилася на шпиталь, де цих скалічених завойовників оперують, і часто без шансів на життя.

Понад усе герой оповідання хоче дізнатися, яка в нього рана і чи саме до своєї школи він потрапив. Відповіді на ці запитання юнак знаходить одночасно. З’ясувалося, він-таки у своїй школі, адже на класній дошці залишився незакінчений напис (який і став назвою оповідання), зроблений його рукою. Це початок відомої епітафії (надмогильного напису) Симоніда Кеоського про подвиг 300 спартанців: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту, передай її жителям, // Що всі ми полягли тут, бо так звелів нам закон». Стало зрозуміло, що герой оповідання поранений надзвичайно тяжко, бо позбувся обох рук і ноги. Отже, дописати згадану епітафію він уже не зможе, навіть якби захотів...

Розповідаючи про трагедію вчорашнього школяра, Г. Белль показує усю жорстокість, протиприродність і антигуманну сутність війни. Ми не знаємо, за яких умов юнака поранено. Найімовірніше, вир війни затяг героя проти його волі й викинув, як непотріб, на шпитальне ліжко. Було його поранення випадковістю чи проявом героїзму? Цього ми також не знаємо. Війна підійшла до стін його рідного міста, але хто її розв’язав? Адже коричнева чума поповзла світом саме з німецької землі. Так, юнак пішов на фронт, аби захистити свою домівку від ворога. Однак цього ворога Німеччина сама накликала, розпалюючи загарбницьку війну.

Це діаметрально протилежна ситуація до тієї, яка була в Елладі, коли 300 спартанців учинили свій видатний подвиг. Спартанці захищали від загарбника свою землю і мужньо полягли в бою, «бо так звелів їм закон». А за що віддали свої життя мільйони гітлерівців? За які ідеали скалічено безіменного героя «Подорожнього...»? Особливий цинізм фашистської пропаганди й освіти полягав у тому, що вони використовували прекрасні зразки античної звитяги й патріотизму воїнів-спартанців, щоби виховувати покоління загарбників-гітлерівців, яке прагнуло підкорити світ.

Тому, побачивши список учнів школи, які загинули під час війни, герой твору так і не зміг збагнути, за що ж, власне, його ровесники полягли? Розмірковуючи над тим, що у шкільному календарі могли би написати особисто про нього, герой «Подорожнього...» так і не зміг закінчити фрази «Пішов зі школи на фронт і поліг за...». Бо він сам «ще не знав, за що».

Таким чином колишній фронтовик Генріх Белль виніс вирок фашизму.

ДІАЛОГ ІЗ ТЕКСТУ

«ПОДОРОЖНІЙ, КОЛИ ТИ ПРИЙДЕШ У СПА...»

(скорочено)

Машина зупинилася, але мотор ще гурчав; десь відчинилася велика брама. Крізь розтрощене вікно в машину ввірвалося світло, і тоді я побачив, що й лампочку під стелею розбито вщент, лишень звій ще стирчав у патроні - кілька мерехтливих дротиків з рештками скла. Потому мотор замовк, і знадвору добувся чийсь голос:

- Мерців сюди. Є там мерці?

- Туди до біса, - вилаявся шофер. - Ви що, вже більше не робите затемнення?

- Поможе тут затемнення, коли все місто горить огнем! - гукнув той самий голос. - Мерці є, питаюся?

- Не знаю.

- Мерців сюди, чув? А решту сходами нагору, до зали малювання, зрозумів?

- Так, так, зрозумів.

Та я не був ще мертвий, я належав до решти, і мене понесли сходами нагору.

Спершу йшли довгим, тьмяно освітленим коридором, із зеленими, мальованими олійною фарбою стінами, у які повбивано чорні, криві, старосвітські гачки на одяг; ось виринули двері з емальованими табличками: 6-А і 6-Б, між тими дверима висіла, злагідна поблискуючи під склом у чорній рамі, Феєрбахова «Медея» з поглядом у далечінь; потому пішли двері з табличками: 5-А і 5-Б, а між ними - «Хлопчик, що виймає терня» - прегарне, з червонястим полиском фото в каштановій рамі.

А ось уже й колона перед виходом на сходовий помісток, і довгий, вузький фриз Парфенону за нею, справжній, античний - мистецьки зроблений з жовтавого гіпсу макет, і все інше, віддавна знайоме: грецький гопліт, до п’ят озброєний, наїжачений і грізний, схожий на розлюченого півня. На самому ж помістку, на стіні, пофарбованій жовтим, пишалися всі вони - од Великого курфюрста1 до Гітлера...

І знову мої ноші похилилися, повз мене попливли тепер взірці арійської породи: нордичний капітан з орлиним поглядом і дурним ротом, жіноча модель із Західного Мозелю, трохи сухорлява й костиста, остзейський дурносміх із носом-цибулиною й довгим профілем верховинця з кінофільмів; а далі знов потягся коридор, і знов якусь хвилину я лежав на ношах рівно, і перш ніж санітари стали сходити на третій поверх, я встиг побачити і її - перевиту камінним лавровим вінком таблицю з іменами полеглих, з великим золотим Залізним хрестом угорі.

Усе це перебігло дуже швидко: я не важкий і санітари квапились. Не диво, якщо воно мені й примарилось: я весь горів, усе в мене боліло - голова, руки, ноги, й серце калаталось, мов несамовите. Чого лишень не привидиться у гарячці!

Та коли ми поминули взірцевих арійців, за ними виринуло й усе інше: троє погруддів - Цезар, Цицерон і Марк Аврелій, рядочком, один біля одного, - чудові копії, усі жовті, античні, поважні, стояли вони попід стіною. А коли ми зайшли за ріг, з’явилася й Гермесова колона, а далі, у глибині коридору, - коридор тут був пофарбований у рожевий колір, - аж ген у глибині, над дверима зали малювання, висіла величезна мармиза Зевса, але до неї було ще далеко. Праворуч у вікні я бачив заграву пожежі - усе небо було червоне, й по ньому врочисто пливли чорні, густі хмари диму...

І знов я мимохідь глянув ліворуч, і знов побачив двері з табличками: 01-А й 01-Б, а поміж тими бурими, немов просякнутими затхлістю дверима вгледів у золотій рамі вуса й кінчик носа Ніцше - другу половину портрета було заліплено папером із написом: «Легка хірургія».

Якщо зараз, майнуло в мене в голові, якщо зараз... Та ось і він, я його вже побачив, - краєвид Того, великий і яскравий, плаский, як старовинна гравюра, чудова олеографія, і на першому плані, поперед колоніальних будиночків, поперед негрів і німецького солдата, що безглуздо стовбичив там із гвинтівкою, на першому плані картини красувалася велика, змальована в натуральну величину, в’язка бананів - ліворуч кетяг, праворуч кетяг, і саме на середньому банані в правім кетягу було щось надряпано; я розгледів той напис, бо, здається, сам його й надряпав...

Аж ось широко відчинилися двері зали малювання, я вплив туди під Зевсовим зображенням і заплющив очі. Я не хотів більше нічого бачити...

У залі малювання тхнуло йодом, калом, марлею й тютюном і стояв гомін.

Ноші поставили на підлогу, і я сказав санітарам:

- Устроміть мені в рот сигарету, вгорі, в лівій кишені.

Я відчув, як хтось полапав у моїй кишені, потім тернули сірником, і в мене в роті опинилася запалена сигарета. Я затягся.

- Дякую, - сказав я.

Усе це, думалося мені, ще не доказ. Кінець кінцем, у кожній гімназії є зали малювання, коридори з зеленими й жовтими стінами і кривими, старомодними гачками в них; кінець кінцем, те, що «Медея» висить межи 6-А й 6-Б, - ще не доказ, що я у своїй школі. Мабуть, є правила, де сказано, що саме там вони мають висіти. Правила внутрішнього розпорядку для класичних гімназій у Пруссії. «Медея» - межи 6-А й 6-Б, «Хлопчик, що виймає терня» - там-таки, Цезар, Марк Аврелій, Цицерон - у коридорі, а Ніцше - вище, де вже вивчають філософію. Фриз Парфенону й строкатий краєвид Того... «Хлопчик, що виймає терня» і фриз Парфенону - це, зрештою, добрий давній шкільний реквізит, що переходив від покоління до покоління, і я, певне, був не єдиний гімназист, якому заманулося надряпати на банані «Хай живе Того!». Адже й дотепи в усіх гімназіях однакові. Крім цього, може, я з гарячки почав марити.

1 Курфюрст - можновладний князь, який мав право брати участь у виборах імператора.

Болю я тепер не відчував. У машині було мені дуже кепсько; коли її трясло на вибоях, я те й знав, що кричав. Уже краще великі вирви: машина то здіймалася, то опускалась, немов корабель на морських хвилях. Але тепер почала, мабуть, діяти ін’єкція, яку мені десь у пітьмі зробили в руку: я відчув, як голка пронизала шкіру й десь аж у нозі зробилося гаряче.

Цього ніяк не може бути, думав я, машина просто не могла проїхати таку велику відстань - із тридцять кілометрів. І ще одне: ти нічогісінько не почуваєш; жодне чуття тобі нічого не каже, самі тільки очі; жодне чуття не говорить тобі, що ти у своїй школі, у своїй школі, яку всього три місяці тому покинув. Вісім років - не дрібниця, невже ж ти, провчившись тут вісім років, пізнавав би все самими лише очима?

Я лежав, склепивши повіки, й бачив усе те знову, воно снувалося, мов який фільм: коридор унизу - зелена фарба, сходи нагору - жовта фарба, таблиця з іменами полеглих, знову коридор, знов сходи, Цезар, Цицерон, Марк Аврелій... Гермес, вуса Ніцше, Того, Зевсове зображення...

Я виплюнув сигарету й закричав; коли кричиш, легшає, треба тільки кричати дужче, кричати було так добре, я кричав, як навіжений. Хтось нахилився наді мною, але я не розплющував очей; я відчув чийсь незнайомий подих - тепло й нудотно війнуло тютюном та цибулею, і якийсь голос спокійно запитав:

- Ну, чого?

- Пити, - сказав я, - і ще сигарету, в кишені, угорі.

Знову хтось помацав у моїй кишені, знову тернув сірником, і мені встромили в рота запалену сигарету.

- Де ми? - спитав я.

- У Бендорфі.

- Дякую, - сказав я й затягся.

Мабуть, я таки в Бендорфі, себто вдома, і якби в мене не ця страшенна гарячка, я міг би твердити напевне, що я в якійсь класичній гімназії; принаймні, що я в школі, - це безперечно. Хіба ж той голос унизу не гукнув: «Решту до зали малювання!». Я був один із решти, був живий, живі, напевне, й становили «решту». Ось я в залі малювання, а якщо слух мене не одурив, то чого б одурили очі? І тоді я насправді впізнав Цезаря, Цицерона й Марка Аврелія, а вони могли бути лише в класичній гімназії, - навряд чи по інших школах у коридорах попід стінами виставляють цих типів.

Нарешті він приніс мені води, знову від нього війнуло на мене духом тютюну й цибулі, я несамохіть розплющив очі й побачив утомлене, старе, неголене обличчя в пожежній формі, і старечий голос тихо мовив:

- Пий, друзяко!

Я почав пити, то була вода, але ж вода - чудовий напій; я відчував на губах металевий смак казанка, з насолодою усвідомлював, як багато ще там води, але пожежник несподівано відняв казанка від моїх губ і подався геть; я закричав, але

він не озирнувся, тільки втомлено знизав плечима й пішов далі; поранений, що лежав біля мене, спокійно сказав:

- Дарма галасувати, у них нема води, ти ж бачиш.

Я бачив, хоч вікна й були затемнені, - за чорними заслонами жевріло й миготіло, - чорне на червоному, як у грубці, коли туди підсипати вугілля. Так, я бачив: місто горіло.

- Яке це місто? - спитав я того, що лежав біля мене.

- Бендорф, - відказав він.

- Дякую.

Я дивився просто перед собою - на ряди вікон, інколи й на стелю. Стеля була ще незаймана, біла й гладенька, з вузьким класичним ліпленим карнизом, але стелі з такими карнизами були в залах малювання по всіх школах, принаймні - по добрих давніх класичних гімназіях.

Тепер уже годі було сумніватися, що я лежу в залі малювання якоїсь класичної гімназії в Бендорфі. У Бендорфі три класичні гімназії: гімназія Фрідріха Великого, гімназія Альберта й - може, краще було б цього й не казати, - але остання, третя, звалася гімназія Адольфа Гітлера.

Хіба ж у гімназії Фрідріха Великого не висів на сходовій клітці такий яскравий, такий гарний, величезний портрет старого Фріца? Я провчився в тій гімназії вісім років, але хіба достоту такий портрет не міг висіти в іншій школі на тому ж таки місці, такий яскравий, що відразу впадав у очі, тільки-но ступиш на другий поверх?..

Тепер я чув, як десь били важкі гармати. А так усе було майже спокійно; тільки інколи за темною заслоною дужче спалахувало полум’я та падав у темряві фронтон будинку. Гармати били впевнено й розмірено, і я думав: любі гармати! Я знаю, що це підло, але я так думав. Господи, як миротворно, як заспокійливо гули ті гармати: глухо й суворо, мов тиха, майже піднесена органна музика. Якось шляхетно. Як на мене, у гарматах є щось шляхетне, навіть коли вони стріляють. Така врочиста луна, достоту як у тій війні, про яку пишуть у книжках з малюнками... Потім я міркував, скільки імен буде на тій таблиці полеглих, яку, мабуть, приб’ють тут згодом, оздобивши її ще більшим золотим Залізним хрестом і вквітчавши ще більшим лавровим вінком. І зненацька мені спало на думку, що коли я справді у своїй школі, то й моє ім’я стоятиме там, укарбоване в камінь, а в шкільному календарі проти мого прізвища буде написано: «Пішов зі школи на фронт і поліг за...».

Та я ще не знав за що, й не знав ще напевне, чи я у своїй школі, я хотів тепер про це дізнатися будь-що. Адже й на дошці полеглих не було нічого особливого, нічого прикметного, вона була така сама, як і скрізь, штампована дошка полеглих: їх, певне, усім постачає якесь одне управління...

Я знов повів очима довкола, але картини вони познімали, а що можна визначити з кількох парт, складених стосом у кутку, з вузьких високих вікон, густо поставлених одне біля одного, як і годиться в залі малювання, де має бути якомога більше світла? Серце в мені не озивалося. Чи то б воно й тоді не обізвалося, якби я опинився в тій кімнаті, де цілих вісім років малював вази й писав шрифти? Стрункі, чудові, вишукані вази, прекрасні копії римських оригіналів, - учитель малювання завжди ставив їх перед нами на підставку, - і всілякі шрифти: рондо, рівний, римський, італійський. Я ненавидів ті уроки над усе в гімназії, я годинами гинув з нудьги й жодного разу не зумів до ладу намалювати вазу або написати літеру. І де ж ділися мої прокльони, де ділась моя пекуча ненависть до цих остогидлих, ніби вилинялих стін? Ніщо в мені не озивалось, і я мовчки похитав головою.

Я раз у раз стирав, застругував олівця, знову стирав... І - нічогісінько...

Я не пам’ятав, як мене поранено, я знав одне: що не ворухну руками й правою ногою, лише лівою, та й то тільки злегенька. Я думав, може, це вони так цупко примотали мені руки до тулуба, що я не можу поворушити ними.

Я виплюнув другу сигарету в прохід між солом’яниками й спробував посовати руками, але відчув такий біль, що знову закричав; я кричав не вгаваючи, від крику ж мало бути легше, а ще я лютував, що не міг поворушити руками.

Нарешті переді мною виріс лікар; він скинув окуляри і, кліпаючи очима, мовчки дивився на мене; позад нього стояв пожежник, що давав мені пити. Він щось зашепотів на вухо лікареві, й той знову начепив окуляри; я виразно побачив за товстими скельцями великі сірі очі з ледь тремтливими зіницями. Він дивився на мене довго, так довго, що я відвів очі, а тоді тихо сказав:

- Хвилиночку, вже скоро ваша черга...

Потім санітари підняли мого сусіду й понесли за дошку. Я повів за ними поглядом; вони розсунули дошку, поставили її впоперек і завісили прогалину між дошкою та стіною простирадлом; за дошкою горіло яскраве світло...

Звідти нічого не було чути, аж поки простирадло знову відхилили й винесли мого сусіду. Санітари з байдужим, утомленим виглядом понесли його до дверей.

Я знов заплющив очі й подумав: ти мусиш, мусиш дізнатися, що в тебе за рана й чи ти справді у своїй школі. Усе тут було таке далеке мені та байдуже, неначе мене принесли до якогось музею міста мертвих, у світ, глибоко чужий для мене й нецікавий, який чомусь пізнавали мої очі, але самі тільки очі; ні, не могло бути, що лише три місяці минуло, як я сидів отут, малював вази й писав шрифти, а на перервах, узявши свій бутерброд з повидлом, спроквола сходив униз, - повз Ніцше, Гермеса, Того, повз Цезаря, Цицерона, Марка Аврелія, - у коридор, де висіла «Медея», і, минувши її, простував до сторожа Біргелера пити молоко. Мабуть, мого сусіду понесли вниз, туди, де клали мертвих; може, мерців відносили в маленьку тьмяну Біргелерову кімнатчину, де пахло теплим молоком, пилом і дешевим Біргелеровим тютюном...

Гітлерівське виховання як маніпуляція: МЕДЕЯ

Медея (дав.-грец. мужня) - героїня давньогрецької міфології, онука бога сонця Геліоса, небога Кірки, донька колхідського правителя Еета. Вона допомогла Ясону не лише здобути золоте руно, а й повернутися додому і помститися за смерть батька. Медея заради кохання до Ясона пожертвувала батьківщиною і ріднею, натомість чоловік зрадив її. Вирішивши одружитися з донькою правителя Коринфу, Ясон наказав відправити Медею одну, без дітей, у вигнання. Проклинаючи невдячного чоловіка, Медея помстилася йому: вбила їхніх спільних синів і покинула Коринф. Після смерті боги перенесли Медею на Острови блаженних, де вона стала дружиною Ахілла.

Образ Медеї здавна приваблював митців. Серед них був і австрійський художник Ансельм Феєрбах (1829-1880). У нього є кілька картин, присвячених Медеї. Найвідоміша - «Човен для Медеї перед вигнанням, або Медея». Це епічне полотно майже три метри завдовжки. Медея зображена на ньому у найтрагічніший момент життя. Вона, зраджена і безневинно покарана, повинна прийняти рішення: підкоритися і вирушити у вигнання чи помститися через несправедливість. Художник зобразив Медею прекрасною матір’ю, яка ніжно любить своїх дітей, проте ніхто не знає, що за мить вона перетвориться на сувору месницю.

Однією зі складових нацистської ідеології була політика реваншизму (букв, «помсти у відповідь»). Тож образ Медеї-месниці, неодноразово згаданий у творі Белля, нацистська ідеологічна машина тонко використовувала саме для такої пропаганди.

Аж ось санітари знову ввійшли до зали, тепер вони підняли мене й понесли туди, за дошку. Я вдруге поплив повз двері й, пропливаючи, нагледів ще одну прикмету: тут, над дверима, висів колись хрест, як гімназія звалася ще школою Святого Хоми; хреста вони потім зняли, але на тому місці на стіні лишився свіжий темно-жовтий слід від нього, такий виразний, що його було, мабуть, ще краще видно, ніж сам той старий, маленький, благенький хрест, який вони зняли; напрочуд помітний і гарно відбитий, проступав той знак на злинялій фарбі стіни. Тоді вони зозла перефарбували всю стіну, та марно, бо маляр не зумів як слід добрати барви, і хрест знову виступив, буруватий і чіткий на рожевому тлі стіни. Вони лаялися, та нічого не зарадили: темний і виразний, хрест, як і раніше, виділявся на ясній стіні, і, я гадаю, вони вичерпали весь свій кошторис на фарби, проте не могли нічого вдіяти. Хреста було видно, і, як приглянутися пильніше, можна було розгледіти навіть нерівний слід на правому кінці поперечки, там, де роками висіла букова галузка, яку чіпляв сторож Біргелер, коли ще дозволяли чіпляти по школах хрести...

Усе це промайнуло в мене в голові за ту коротку мить, поки мене несли за дошку, де горіло яскраве світло.

Мене поклали на операційний стіл, і я добре побачив самого себе, тільки маленького, ніби вкороченого, угорі, у ясному склі лампочки - такий куценький, білий, вузький сувій марлі, неначе химерний, тендітний кокон; виходить, то було моє відображення.

Лікар повернувся до мене спиною і, нахилившись над столом, порпався в інструментах; старий, обважнілий пожежник стояв навпроти дошки й усміхався мені; він усміхався втомлено й скорботно, і заросле, невмиване його обличчя було таке, ніби він спав. І раптом за його плечима, на нестертому другому боці дошки я побачив щось таке, від чого вперше, відколи я опинився в цьому мертвому домі, озвалося моє серце; десь у потаємному його куточку зринув переляк, глибокий і страшний, і воно закалатало в мене в грудях - на дошці був напис моєю рукою. У горі, у найвищому рядку. Я знаю свою руку; побачити своє письмо - гірше, ніж побачити себе самого в дзеркалі, - куди більше ймовірності. Ідентичність власного письма я вже ніяк не міг узяти під сумнів. Усе інше не було ще доказом: ані «Медея», ні Ніцше, ні профіль верховинця з кінофільму, ні банани з Того, ні навіть слід хреста над дверима; усе це могло бути й по всіх інших школах. Та навряд щоб по інших школах писали на дошках моєю рукою. Он він, ще й досі там, той вислів, який нам звеліли тоді написати, у тім безнадійному житті, яке скінчилося всього три місяці тому: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...».

О, я пам’ятаю, мені не вистачило дошки, і вчитель малювання розкричався, що я не розрахував як слід, узяв завеликі літери, а тоді сам, хитаючи головою, написав тим-таки шрифтом нижче: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...». Сім раз було там написано - моїм письмом, латинським шрифтом, готичним, курсивом, римським, італійським і рондо: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...».

На тихий лікарів поклик пожежник відступив від дошки, і я побачив увесь вислів, тільки трохи зіпсований, бо я не розрахував як слід, вибрав завеликі літери, взяв забагато пунктів. Я стенувся, відчувши укол у ліве стегно, хотів був підвестися на лікті й не зміг, а проте встиг поглянути на себе й побачив, - мене вже розмотали, - що в мене немає обох рук, немає правої ноги, тим-то я відразу впав на спину, бо не мав тепер на що спертися; я закричав; лікар з пожежником злякано подивилися на мене; та лікар тільки знизав плечима й знов натиснув на поршень шприца, що поволі й твердо пішов донизу; я хотів ще раз подивитися на дошку, але пожежник стояв тепер зовсім близько біля мене й заступав її; він міцно тримав мене за плечі, і я чув лише дух смалятини й бруду, що йшов від його мундира, бачив тільки його втомлене, скорботне обличчя; і раптом я його впізнав: то був Біргелер.

- Молока, - тихо сказав я...

Переклад з німецької Євгени Горевої

  • 1. Поясніть назву оповідання. Чому, на вашу думку, розповідь у творі йде від першої особи?
  • 2. Чому герой оповідання так довго не міг упізнати рідної школи? Які деталі підказують йому, що він саме там?
  • 3. Поясніть функції епітафії трьомстам спартанцям у творі. Чи випадково герой оповідання не зміг дописати фразу: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...»?
  • 4. Як герой оповідання опинився на фронті? Скільки йому років? Чому не згадано його імені?
  • 5. Які два речення герою оповідання так і не вдалося закінчити? Чому?
  • 6. Чому всі школи Третього райху були обладнані однаково? Відповідь аргументуйте.
  • 7. Чому герой оповідання «мусив, мусив дізнатися», чи у своїй він школі і яка в нього рана?
  • 8. Війна дійшла до вулиць рідного міста героя оповідання. Чому ж тоді він так і не зміг закінчити фразу: «Пішов зі школи на фронт і поліг за...»?
  • 9. Знайдіть у тексті повтори. Яку роль у будові твору вони виконують?
  • 10. Чому, дізнавшись про своє каліцтво, герой оповідання просить... молока?
  • 11. Чому гімназію Святого Хоми перейменували на гімназію Фрідріха Великого?
  • 12. Чи можна стверджувати, що зафарбований хрест, який попри все виділявся на стіні, є важливим символом твору? Відповідь аргументуйте.
  • 13. Чому з-поміж іншого шкільного обладнання в оповіданні найчастіше згадано скульптуру «Хлопчик, що виймає терня» і репродукцію краєвиду Того?
  • 14. Чому гімназистам «звеліли тоді написати» саме епітафію з пам’ятника трьомстам спартанцям?
  • 15. Напишіть твір «За що воював герой Белля? (за оповіданням “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...”)».
  • 16. Пригадайте твори про війну, з якими ви ознайомилися на уроках зарубіжної літератури («Добре вмирати тому...» Тіртея; «Пісня про хліб і шовк» Ду Фу та ін.). Чи є спільні елементи в цих творах?
  • 17. Проектна діяльність. Використовуючи інтернет та інші джерела інформації, підготуйте розвідки про історичні постаті та мистецькі явища, згадані в оповіданні Белля.

БЕЛЛЬ І УКРАЇНА

Генріх Белль цікавився долею дисидентів, зокрема став на захист українського поета-політв’язня Василя Стуса. Коли журналістка німецького радіо запитала Генріха Белля, у чому полягає злочин Стуса, письменник відповів:

«Його так званий злочин полягає в тому, що він пише свої поезії по-українськи, а це інтерпретують як антирадянську діяльність... Стус пише свідомо по-українськи. Це єдиний закид, що мені відомий. Навіть не закид у націоналізмі, що також легко застосовують, а винятково на підставі української творчості, що трактують як антирадянську діяльність».

З інтерв'ю німецькому радіо. 10 січня 1985 р.