Зарубіжна література. Рівень стандарту. 11 клас. Ковбасенко

«Срібна доба» російської поезії

Пошуки нових принципів і форм поетичної виразності

Ще від Античності існує традиція поділяти будь-яке явище або процес (зокрема літературний) на епохи, періоди, цінність яких співвідноситься із цінністю металів. Скажімо, якщо епоха є періодом найвищого розквіту, то її називають «золотою добою». Тож поняття «срібна доба російської поезії» означає продуктивний період її розвитку, але все ж не такий плідний, як «золота доба».

«Золотою добою» російської поезії вважають пушкінську епоху. Поети «срібної доби» орієнтувалися не стільки на традиції Пушкіна, скільки на здобутки та магістральні напрями розвитку західної, зокрема французької, модерністської поезії. «Срібна доба» російської поезії почалася з розквіту символізму, його витоки пов’язують із творчістю французьких поетів кінця XIX - початку XX ст. Шарля Бодлера, Поля Верлена, Артюра Рембо, Стефана Малларме. Символісти проголосили самоцінність художньої творчості, визначили єдиною метою мистецтва осягнення духовних начал світу. Тому поезія символізму від початку мала елітарний характер, була розрахована на вузьке коло інтелектуалів.

Російський символізм був явищем неоднорідним, у ньому визначилися три головні течії. Одна з них була представлена групою, до якої увійшли Микола Мінський, Дмитро Мережковський, Зінаїда Гіппіус та ін. У 1890-ті рр. вони демонстративно відмовилися від традицій російської літератури і проголосили «нові» принципи мистецтва, запозичені в західного модернізму (критика одразу ж визнала їх декадентами). 1900 року у Петербурзі вони заснували Релігійно-філософське товариство, яке мало на меті зблизити російську інтелігенцію з церквою. Цю групу назвали «петербурзькими символістами», оскільки їхня діяльність розгорталась переважно у цьому місті.

Інша група російських символістів заявила про себе в другій половині 1890-х рр. у Москві. Течію «московських символістів» очолили Валерій Брюсов і Костянтин Бальмонт, котрі розглядали символізм як суто літературне, а не релігійно-філософське явище, як новий закономірний етап світового літературного процесу. Цим письменникам притаманне імпресіоністичне сприйняття життя і прагнення до художнього оновлення російської поезії.

Дмитро Мережковський і Зінаїда Гіппіус. 1919-1920

Ґустав Клімт. Поцілунок. 1908

Ґустав Клімт (1862-1918) - видатний представник модернізму, один із засновників Віденської сецесії - спілки вільних художників.

«Петербурзьких» і «московських» поетів-символістів називали «старшими символістами», а за ними надійшов час «молодших»: Олександра Блока, Андрія Белого, Вячеслава Іванова, Сергія Соловйова та ін., які виступили як прихильники філософсько-релігійного розуміння світу, властивого філософії Володимира Соловйова. Якщо «старші символісти» орієнтувалися переважно на західну культуру, то «молодші» - на російське національне мистецтво.

Звісно, ці групи (течії) не були відокремлені одна від одної «китайською стіною»: вони розробляли суміжні проблеми, створювали схожі образи, не сприймали реалістичного мистецтва. Об’єднувало їх і неприйняття слова у прямому значенні та прагнення втілювати свої ідеї у вигляді алегорій і символів.

Отже, символісти зміцнили зв’язки російської літератури з європейським літературним процесом, збагатили поезію новими виражальними засобами, жанрами і сюжетами, специфічним умінням навіювати найтонші відтінки почуттів, зближенням поезії з музикою.

А поруч із символізмом уже народжувалися нові літературні течії, які згодом стали його «конкурентами». 1911 року утворився т. зв. «Цех поетів», а наступного року його лідери Микола Гумільов і Сергій Городецький проголосили появу акмеїзму. За свідченням Андрія Белого, ця назва виникла у запалі полеміки й не була теоретично вмотивованою: про «акмеїзм» якось жартома сказав В’ячеслав Іванов, а Гумільов згодом охрестив групу близьких до нього поетів акмеїстами (це Михайло Кузмін, Анна Ахматова, Осип Мандельштам, Володимир Нарбут та ін.).

У перекладі з грецької «акме» (грец. ακμή) означає вершину, найвищий ступінь, пору розквіту чогось. Гумільов виступив проти символізму з його туманністю, містицизмом, орієнтацією на вузьке коло «обраних» читачів. Акмеїсти проголошували матеріальність і предметність тематики та образів, закликали до точності слова. Основоположною для акмеїзму стала вимога повернення від символістських «потойбічних» (трансцендентних1) шукань до реальності. Приміром, Городецький закликав зблизити поезію з життям, полюбити «цей світ, який звучить, має барви, форми, вагу та час».

1 Трансцендентний - той, який перебуває поза досвідом, неприступний для людського пізнання.

ПОЕТИКА СИМВОЛІЗМУ

Символісти дбали передусім про «музику» вірша, аби впливати на підсвідомість читача/слухача, неначе заколисуючи його. Створення «музики слова», часто надмірне нагромадження асонансів (збіг голосних) і алітерацій (збіг приголосних), вишукані ритми й рими, покликані сп’янити читача, приспати його свідомість, - такі їхні художні стратегії. Ось показовий вірш російського поета-символіста Костянтина Бальмонта, де майстерно використано алітерації (інтенсивне вживання звуків «в», «б» і «ч»): «Вечер. Взморье. Вздохи ветра. // Величавый возглас волн. // Близко буря. В берег бьётся // Чуждый чарам чёрный чёлн» (1894). До символізму тяжіють і деякі твори раннього Павла Тичини. У цих рядках бачимо філігранну алітерацію (домінування звука «о»): «О панно Інно, панно Інно! // Я - сам. Вікно. Сніги... // Сестру я Вашу так любив - // Дитинно, злотоцінно...» (1915).

Якщо символісти ставилися до творчості як до божественного осяяння, прозріння, прирівнюючи поета до пророка, то акмеїсти вважали поезію ремеслом, яке може осягнути кожен, хто володіє словом. Вони стверджували ясність і простоту поетичної мови. Стильові пріоритети акмеїстів задекларовано у статті Михайла Кузміна «Про чарівну ясність» (1910), де він закликав звільнити поетичне слово від романтичних і символістських «темнот» і туманностей, повернувши йому однозначність і чіткість. Те саме стосувалося системи жанрів. Розмивання жанрових меж, а цим зловживали символісти, для Кузміна неприйнятне, він обстоював сувору нормативність (майже як теоретик класицизму Нікола Буало в «Мистецтві поетичному»): «...В оповіданні нехай розповідається, у драмі нехай діють, лірику збережіть для віршів...».

Як акмеїст починала свій поетичний шлях Анна Ахматова (дружина Миколи Гумільова). Дехто навіть пов’язував термін «акмеїзм» із її псевдонімом (справжнє її ім’я, під яким її знали студенткою в Києві, - Ганна Горенко): слово «Ахматова» латиною звучить як «akmatus» і нагадує термін «акмеїзм».

Проте докорінний естетичний «злам» літературної традиції ніс у собі не символізм чи акмеїзм, а футуризм (від латин. futurum - майбутнє), який виник у Італії. Його основоположником і лідером був Філіппо Томазо Марінетті. У 1909 р. побачив світ «Маніфест футуризму», де було заявлено про абсолютний розрив із традиційною культурою, стверджувалася естетика сучасної, урбаністичної (від латин. urbi - місто; тобто міської, індустріально-технічної) цивілізації з властивою їй динамікою. Митці прагнули відтворити свідомість «людини натовпу», хаотичний пульс технізованого інтенсивного життя у міському гуркоті та диму, миттєву зміну подій і хвилювань. Італійським футуристам притаманні естетична агресія та епатаж, свідоме дратування консервативних смаків, сповідування культу сили, оспівування війни як «гігієни світу». Зокрема, Марінетті підносив «натиск, безсоння лихоманки, спортивний крок, ляпас і удар кулаком». У «Маніфесті футуризму» зазначено: «Хай живе війна - лише вона може очистити світ. Хай живе озброєння, любов до Батьківщини, руйнівна сила анархізму, високі ідеали знищення всього і вся!..». Не дивно, що таке світобачення привело декого з італійських футуристів до табору фашиста Муссоліні.

Лідерами російського футуризму були Велимир Хлебников, Володимир Маяковський, Василь Каменський, Олексій Кручоних, Давид Бурлюк та ін.

Російські футуристи (зліва направо): Бенедикт Лівшиц, Володимир Бурлюк, Володимир Маяковський, Давид Бурлюк, Олексій Кручоних

У 1914 р. зародився український футуризм. Його лідером став Михайль Семенко, який надрукував маніфести у своїх поетичних збірках «Дерзання» і «Кверофутуризм» (від латин. quero - шукати). М. Семенко оголосив війну всім мистецьким канонам. Він протестував проти «хуторянського», провінційного мистецтва. Поет виступав за «красу пошуку», за стрімкий рух мистецтва. Семенко організовував різні футуристичні групи: «Кверо» (1914), «Фламінго» (1919), «Ударна група поетів-футуристів» (1921), «Аспанфут» (асоціація панфутуристів) (1921). Футуристичні угруповання діяли також у Харкові («Ком-Космос») та Одесі («Юголіф»). У лавах футуристів перебували Олекса Слісаренко, Яків Савченко, Володимир Ярошенко, Микола Терещенко, Гео Шкурупій, Гео Коляда, Михайло Щербак. Український футуризм пройшов три головні етапи розвитку: кверофутуризм (або пре-футуризм, 1914-1918), панфутуризм (1918-1927) і діяльність «Нової генерації» (1927-1930). Між російськими і українськими футуристами були творчі та особистісні контакти. Цікавий факт: з одного боку, вони закликали «скинути Пушкіна, Толстого, Достоєвського та інших із пароплава сучасності...» («Ляпас суспільному смаку» російських футуристів) та брали на кпини «зламану бричку бабусі Музи» (українські футуристи), а з іншого - були тонкими поціновувачами класичного і старовинного мистецтва. І справді, створювати нове, тим більше передбачати майбутнє (одна із самоназв російських футуристів - «будетляне»), неможливо без опори на традицію, знання класичного і навіть старовинного мистецтва. Семенко називав себе «і футуристом, і антикваром» (!). Це яскрава антитеза, адже слово «футурист» утворене від латин. futurum - майбутнє, а слово «антиквар» - від antiquus - старовинний, давній.

Може скластися враження, що футуристи переймалися не стільки виголошенням своєї програми, скільки тим, аби викликати якомога більше заперечень і протестів, галасу та скандалу.

Ключова ідея футуристів - самоцінність художньої творчості, домінування питання «як?» над «що?». Звідси - сміливий експеримент, словотворчість, утвердження «самовитого» слова (фактично слова, щойно винайденого або «сконструйованого» митцем, тобто неологізму, а часто - навіть оказіоналізму). На думку футуристів, слід звільнитися не лише від панування звичних форм побуту і життя, а й від панування слів у загальноприйнятих значеннях і сполученнях (у царині оновлення мови особливо виділявся Велимир Хлебников). Ось показові експерименти зі словом футуристів початку XX ст.:

Оказіоналізм - різновид неологізмів, слово, утворене принагідно, для конкретного випадку; авторський неологізм.

Олексій Кручоних, представник російського футуризму

Михайль Семенко, представник українського футуризму

Дир бул щил

убещул

Скум ви co бу

рл ез

Стало льо тало

ало рюзо

юзо

бірюзо

остало квальо мало

льо

о.

Давид Бурлюк. Час. 1910

«Ляпас суспільному смаку» - перша поетична збірка кубофутуристів (поетична група «Гілея»), що побачила світ наприкінці 1912 р.

Книжка відкривалася маніфестом, який створили Д. Бурлюк, О. Кручоних, В. Маяковський і В. Хлебников упродовж одного дня в готелі «Романовка» в Москві. Згодом маніфест друкували і поширювали окремо вже як листівку.

У маніфесті «Ляпас суспільному смаку» обстоювалося право поетів «на непереборну ненависть до вже вживаної до них мови». Лунали навіть заклики до повного «зламу» і мови, і взагалі колишніх традиційних художньо-зображальних засобів. Футуристи експериментували з римою і ритмікою вірша, часто використовували внутрішню риму, асоціації, анафору та різні види звукопису (вони навіть писали вірші із самих лише голосних). В. Маяковський відмовився від традиційної строфічної форми і будував рядки «сходинками».

Усе це експериментаторство футуристів із часом кануло в Лету, проте поезія збагатилась новими інтонаціями, лексикою, прийомами римування, образами і темами.

Таку радикально новаторську концепцію життя та мистецтва футуристи протиставили, з одного боку, реалістичному відображенню дійсності, а з іншого - символістській містиці.

ЕПАТАЖ ЯК АТРИБУТ ФУТУРИЗМУ

«Візитівкою» футуризму був епатаж - прагнення вразити, шокувати, роздратувати широкий загал, тим самим привертаючи до себе загальну увагу: «А ну ж бо, де там славні палії з обпаленими руками? Давайте-но сюди! Давайте! Несіть вогню до бібліотечних полиць! Спрямуйте воду із каналів у музейні склепи і затопіть їх!.. І хай течія несе великі полотна! Хапайте кайла та лопати! Трощіть старовинні міста!.. І не деінде, а в Італії проголосили ми цей маніфест» (Філіппо Томазо Марінетті. Маніфест футуризму. Мілан, 1909).

  • 1. Що означає вислів «срібна доба» щодо літературного процесу? Назвіть митців і філософів, діяльність яких припала на «срібну добу».
  • 2. Які художні принципи та прийоми французького символізму запозичили російські символісти?
  • 3. Що означає термін «акмеїзм»? Хто з-поміж поетів належав до кола акмеїстів? Що вони декларували і як ці декларації втілювали у художній практиці?
  • 4. Що таке футуризм? Де він виник? Що зближувало італійський і російський футуризм?
  • 5. Що нового принесли в російську поезію футуристи? Ким вони були більшою мірою: руйнаторами (нігілістами) чи новаторами (творцями)?
  • 6. Підготуйте мультимедійну презентацію: «Література та культура “срібної доби” російської поезії: імена, тенденції, домінанти».