Українська література. 8 клас. Коваленко

Народні співці — кобзарі, бандуристи, лірники

У цьому розділі йдеться про народних співців — кобзарів, бандуристів і лірників. Вони були спадкоємцями гуслярів-билинників Київської Русі.

Попрацюйте в парі!

З уроків зарубіжної літератури пригадайте, якою була традиція виконання творів героїчного епосу в інших європейських країнах.

Історичні пісні та думи в Україні виконували народні співці — кобзарі, бандуристи та лірники.

Цікава думка

«В Україні від села до села і від хати до хати ходять похилі віком дідусі-кобзарі і співають пісні про минулу славу, про зруйновану могутність хоробрих козаків, пісні, в яких правдиво... змальована історія, звичаї цього народу, пісні великої історичної вартості... У жодного слов'янського народу національний історичний епос так своєрідно не розвинувся, як в українців... Навіть те, про що історія, літописи, які зберігаються в монастирях, не дають жодної довідки, збереглося в народних піснях неспотвореним і правдивим», — писав ще в XIX ст. німецький учений Г. Тріттен.

Як бачимо, саме народних співців Г. Тріттен вважає творцями та поширювачами історичних пісень і дум, а самі твори — хранителями історичної пам'яті народу.

Хто ж вони — кобзарі, бандуристи та лірники? Це народні співці й музиканти. Ще до початку ХІХ ст. в Україні їх називали Божими людьми або старцями, згодом їх почали величати кобзарями. Ними часто ставали покалічені в боях козаки, які мали музичний хист, або ті, які вже за віком не могли воювати.

Хоч у сучасників образ кобзаря асоціюється зі сліпим виконавцем народних дум і пісень, але на народних картинах козака Мамая зображено молодим, здоровим і зрячим. На полотні він виконує пісню в супроводі кобзи, але в будь-яку хвилину готовий стати до бою.

Народна картина «Козак Мамай»

Загальновідомо, що автором історичних пісень і дум був народ. Але в їх творенні часто брали участь свідки бойових дій або їх учасники, козаки, серед яких було багато зі знанням іноземних мов та освітою, здобутою в українських чи європейських вищих навчальних закладах.

З ліквідацією Запорозької Січі кобзарями ставали музично обдаровані особистості, переважно незрячі. Вони ходили від села до села й несли слово правди про події минувшини. Народні рапсоди1 виконували музичні твори й виховували в українців патріотичні почуття.

1 Рапсод — в античній Греції мандрівний народний співець і декламатор, виконавець епічних творів. // Виконавець народних пісень.

Спочатку кобзарі складали думи й історичні пісні про події, учасниками або свідками яких вони були самі. Але з кінця XVIII ст. політичне життя в Україні почало занепадати, царат цілеспрямовано перетворював українські землі на глуху провінцію. Це призвело до уповільнення розвитку культури, зокрема й процесу створення історичних пісень і дум. У цих умовах кобзарі стали переважно виконавцями вже відомих творів.

Кобзарі були особливою кастою в Україні. Ними могли стати люди, які пройшли навчання й посвяту, тобто вони були професійними виконавцями. Уже в XVII—XVIII ст. народного співу можна було навчитись у музичних цехах чи кобзарських братствах. У цих громадах був ретельний відбір претендентів, існувала ієрархія керівництва зі своїми отаманами, соцькими, десяцькими, скарбниками. У цехах і братствах усі мали дотримувати єдиного морального кодексу та строгих правил поведінки.

Терміни навчання всюди були різні, але переважно до трьох років. Про опанування гри на кобзі найвідоміший український рапсод Остап Вересай розповідав так: «...учитель дає учневі інструмент, ставить руки учня на струни або клавіші і, обнявши учня за спину, накладає поверх його рук свої так, що грає учневими руками. Коли ж учень уже добре починає перебирати пальцями, тоді вчитель каже йому грати самому й одночасно грає ту саму річ на другій кобзі чи лірі».

Кобзарі, бандуристи та лірники відрізнялися між собою інструментом, на якому вони виконували твори, та репертуаром.

Ліра — струнний музичний інструмент. Звук ліри протяжний, а мелодія повільна й тужлива. На ній виконували переважно твори духовного змісту (псалми, канти), хоч іноді й думи. Лірники були популярними переважно на території Середньої Наддніпрянщини.

Ліра

Кобза — струнний щипковий музичний інструмент. На ній грали щипком струн, а не притисканням до грифу. Бандури й кобзи з часом удосконалювались і стали дуже схожими за будовою й однаково популярними переважно на Лівобережжі.

Кобза

Відомо також, що кобзарі розвивали в собі дар характерництва й часто ставали розвідниками в козаків. Особливо важливою їхня допомога була в періоди визвольної боротьби з чужинцями. Кобзар міг пройти в будь-яку місцевість, не викликаючи підозри у влади, і вивідати важливу інформацію. Він був здатний навіть влаштувати якусь диверсію у ворожому стані. Таємну інформацію, яку стороннім не можна було розголошувати, кобзарі передавали за допомогою спеціально створеної мови, яку називали лебійською (лебій — сліпець). Високо оцінював допомогу кобзарів у визвольній війні проти польської шляхти гетьман Б. Хмельницький. Для поширення кобзарського ремесла він наказав створити музичний цех на Лівобережній Україні. Та й сам Б. Хмельницький, за свідченнями сучасників, був непоганим кобзарем.

Бандура

Отже, кобзарство в Україні — явище набагато ширше, ніж просте виконання музичних творів. Це особлива філософія буття, спосіб мислення та ставлення до світу. Вона спиралася на етику, мораль народу, вироблену сотнями століть його буття. Прикладом свого життя і творами кобзарі показували слухачам, що таке добро і зло, доносили до них важливі істини: моральний обов’язок громадянина — служити Батьківщині, бути здатним на самопожертву в ім’я народу.

Саме тому кожна окупаційна влада вважала кобзарів своїми ворогами й жорстоко розправлялася з народними співцями. У всі часи, як зазначив дослідник українського кобзарства В. Нолл, вони були «неконтрольованим джерелом морального авторитету на селі, безпосереднім конкурентом тоталітарної держави».

Переслідував кобзарів, знищував їхні інструменти російський царизм. Маховик репресій став ще сильнішим із приходом до влади більшовицького режиму. Були заборонені кобза, бандура та ліра як «класово ворожі інструменти», під приводом знищення жебраків переслідували кобзарів. Репресії над кобзарями, бандуристами та лірниками досягли свого піку в грудні 1934 р. Тоді в Харкові було скликано З’їзд народних співців Радянської України. Нібито для поїздки до Москви на З’їзд народних співців народів СРСР їх повантажили до вагонів і вивезли на околиці станції Козача Лопань. За деякими джерелами, там було розстріляно понад 200, за іншими — 1234 народні співці. Масштаби репресій радянської влади вражають. Так, якщо на початку XX ст. на Київщині було приблизно 200 кобзарів і лірників, то перед початком Другої світової війни не залишилося жодного.

Переслідувань зазнали навіть культурні діячі, які досліджували кобзарське мистецтво. Серед них — видатний історик Дмитро Яворницький, поет і фольклорист Максим Рильський, чоловік Лесі Українки Климент Квітка, художник та етнограф Опанас Сластіон, письменник і кобзар Гнат Хоткевич.

У ХІХ — на початку XX ст. відомими в Україні були виконавці І. Круковський, О. Вересай, М. Кравченко, П. Древченко, П. Гащенко, Т. Пархоменко, А. Шут, І. Кучеренко, І. Нетеса, Г. Кожушко; лірники С. Веселий, І. Зозуля. За межами України відомим був Григорій Китастий зі своєю капелою бандуристів. Непростим було їхнє життя. Злидні, кочовий спосіб життя, часті переслідування дочасно зводили їх у могилу. Але надавала їм сил відданість своєму ремеслу, патріотизм і віра в народ і його майбутнє.

Історичні координати

Щоб зберегти унікальну епічну співотворчість українських кобзарів, на початку XX ст. українські культурні діячі організували запис дум і народних пісень на фонографі1. Ідея виникла в 1902 р. на XII Археологічному з’їзді в Харкові. Зініціював проект історик, бандурист й етнограф Гнат Хоткевич, його підтримали інженер Олександр Бородай і художник Опанас Сластіон. У 1903 р. вони записали першу думу «Маруся Богуславка» у виконанні кобзаря Михайла Кравченка.

Роботу відновила в 1907 р. Леся Українка. Вона витратила зі свого посагу 300 рублів (дуже великі на той час кошти!), щоб спорядити на Полтавщину експедицію на чолі з композитором Філаретом Колессою. Результатом роботи став збірник «Мелодії українських народних дум» (1910 і 1913 рр.).

Нині українські вчені оцифровують записи кобзарів, записані понад 100 років тому.

1 Фонограф — звукозаписувальний пристрій, який винайшов у 1877 р. Томас Едісон.

Про кількох видатних виконавців XIX — початку XX ст. розповімо детальніше.

Найвідоміший серед кобзарів — Остап Микитович Вересай (1803-1890). Народився він у родині сліпого скрипаля-кріпака. Змалку хлопчика захопила краса музики. Особливе враження на нього справляла гра кобзарів, він завмирав, чуючи звуки цього інструмента.

У чотири роки Остап осліп. Відсутність зору загострила в нього інші органи чуття, зокрема слух, розвинула музичну пам’ять. Він легко запам’ятовував мелодії та слова великих епічних творів. Найкраща освіта для сліпого сина, вирішив батько, — це наука в кобзаря. Тому з 15-ти років Остапа віддають на навчання. Спочатку він переймав мистецтво виконання в кобзаря Ю. Андріяшівського, потім — С. Кошового та Н. Коляди.

Цінуючи талант Остапа Вересая, відомий український просвітитель і меценат Григорій Галаган викупив його з кріпацтва, познайомив з багатьма видатними культурними діячами. У маєтку Галагана О. Вересай зустрівся з Л. Жемчужниковим, який першим привернув увагу сучасників до такого унікального явища, як кобзарство. Вересай був знайомий із Т. Шевченком, П. Кулішем, М. Лисенком, М. Мурашком, його виступи слухали в Санкт-Петербурзі П. Чайковський і М. Римський-Корсаков.

Пам’ятник Остапу Вересаю в Сокиринцях (Чернігівська область)

Слава про кобзаря-самородка ширилася царською Росією.

У 1875 р. О. Вересай побував у Санкт-Петербурзі. Там він узяв участь у кількох культурно-мистецьких заходах. На запрошення професора Міллера, який читав для синів російського царя лекції з мистецтва, він виконав кілька дум і пісень. Вражені кобзарським співом, царевичі подарували йому срібну табакерку з написом «Кобзарю Остапу Вересаю від великих князів Сергія та Павла Олександровичів березня 4-го 1875 р.». Ця коштовна річ стала для митця своєрідним оберегом і, як він казав, «пачпортом». Відомий, наприклад, факт, що по дорозі додому О. Вересая заарештували й ув’язнили в Прилуках за виконання пісні «Нема в світі правди». Після того як поліцейські побачили табакерку з написом, його відразу відпустили.

Народні пісні та думи у виконанні Остапа Вересая нікого не залишали байдужим. Ось як про українського Гомера розповів у своєму оповіданні «Пісня про Правду» австрійський письменник Райнер Марія Рільке.

ПІСНЯ ПРО ПРАВДУ

Уривок

Знадвору щось шаруділо по стінах, немовби нічний птах стиха черкав крильми колоди... І потім знов ніби якийсь великий звір зачалапав навкруг дому, його обережні кроки чулися водночас від усіх стін. Олекса тихо підвівся зі свого ослона, і в ту саму мить світло в дверях заступило щось високе, чорне, — воно геть витіснило вечір, внесло до хати ніч і непевно просувалося своєю здоровенною постаттю вперед. «Остап!» — сказала поганкувата своїм злим голосом. І тоді всі його впізнали. То був один із сліпих кобзарів, дід, що ходив зі своєю дванадцятиструнною бандурою по селах і співав про велику славу козаків, про їхню одвагу й вірність, про їхніх гетьманів, про Кирдягу, Кукубенка, Бульбу та про інших героїв, і всі охоче слухали його пісні...

...На шести довгих струнах бандури зродився звук, він ріс, танув і відбивався, завмираючи, і так повторювалося багато разів у дедалі швидшому темпі, так що наостанку доводилося лячно заплющувати очі, щоб не бачити, як ця шалена стрімка мелодія впаде, мов підтята; тоді гра урвалася, поступившись місцем лункому кобзаревому голосу, який незабаром виповнив цілу хату і хутко скликав з сусідніх хат людей, що почали збиратися біля дверей та під вікнами. Але не про героїв ішлося цього разу в пісні. Добре була вже всім відома слава Бульби, Остряниці й Наливайка. Не про їхні звитяги йшлося нині у пісні... Слідом за кобзарем усі похилили голови, пригнічені смутною піснею:

Нема в світі Правди, не знайти, немає.

Хто забуту Правду нині відшукає?

Нема в світі Правди, не знайти до скону,

Правда — під п’ятою лютого Закону

Тепер свята Правда сидить у темниці,

а вельможна Кривда — з панами в світлиці.

Правду зневажають, як сірому голу,

а Кривда сідає до панського столу.

Тепер святу Правду топтано ногами,

а вельможну Кривду поєно медами.

Правдо, мати рідна, орлице крилата,

де ж той син, що прийде тебе відшукати?

Стане Бог великий йому на підмогу

і вкаже, єдиний, праведну дорогу.

І голови почали важко підводитися, і на кожному обличчі позначилося мовчання. І по недовгій, поважній тиші знов заграла бандура; цього разу її гра була краще зрозуміла натовпу, який усе зростав. Тричі проспівав Остап свою «Пісню про Правду». І щоразу — по-новому. Коли першого разу була скарга, то вдруге вона здалася докором, і, нарешті, коли кобзар утретє з високо піднятою головою вигукнув її низкою коротких наказів, то з трепетної мови вихопився нестямний гнів, проймаючи всіх і сповнюючи безмежним і водночас моторошним захватом.

До репертуару О. Вересая входило шість дум: «Як три брати з Азова втікали», «Отчим», «Невольницька», «Про бурю на Чорному морі», «Про вдову і трьох синів», «Дума про Хведора Безрідного», сатиричні й жартівливі твори.

Відомим виконавцем українських дум був також Гнат Тихонович Гончаренко (1835-1917). За спогадами сучасників, він був одним із найвизначніших кобзарів свого часу.

Леся Українка, особисто знайома з митцем, у листі до Ф. Колесси від 5 березня 1913 р. розповіла про нього так:

«З фактів я пам’ятаю тільки, що Гончаренко походить з кріпацької родини, що він осліп, маючи 12 літ, по довгій хворобі очей, що вже як він був безнадійно хворий на очі, пан, властитель його батька (прізвисько пана і назву хутора, десь під Харковом, де вродився і зріс Гончаренко, я забула), випадково побачив його і наказав повезти в Харків до славного окуліста, але окуліст сказав, що вже запізно гоїти очі, а якби привезли раніше, то можна було б вигоїти. Коли я бачила Гончаренка, — 1908 р., то він сказав, що має 72 роки...

Навчився він гри на бандурі уже сліпим від старого кобзаря з Харківщини, але ймення його вчителя я не пам’ятаю. Колись, казав, заробляв чимало по ярмарках, але пізніше поліція заважала, і він під старість, повдовівши, пішов жити до свого сина, залізничного робітника в Севастополі...

Все в ньому повне благородної простоти, особливо кидається в вічі його рука з тонкими артистичними пальцями і велична поза високої, стрункої, зовсім не згорбленої постаті. Не тільки грошей, але й найменшої послуги він не вважає за можливе приймати дарма... Він, очевидно, любить свій хист не тільки через те, що він дав йому зарібок, бо дуже часто у вільний час грає сам собі свої музикальні п’єси без співу... До етнографів відноситься з повагою і без упередження — як до людей, що роблять якесь потрібне і серйозне діло. Мене дивувало, як він, терпляче і принатурюючись до незносних часом капризів нашого фонографа, готовий був годинами співати, по скільки раз проказувати слова, стараючись при тому виразною повільною рецитацією улегшити мені роботу записувача».

Г. Гончаренко був високоморальною людиною, неухильно дотримувався так званих Вустинських і Кахтирських книг1, що були в кобзарському середовищі своєрідною конституцією. За нею мали жити всі народні виконавці.

1 Вустинські і Кахтирські книги — сукупність усних, а з кінця XVIII ст. й письмових законів життя та побуту кобзарів, лірників, бандуристів, вироблених на основі духовних і світоглядних норм українського козацтва.

До репертуару Г. Гончаренка входили думи «Олексій Попович», «Про вдову», «Про сестру і брата», псалми та сатиричні пісні.

Михайло Степанович Кравченко (1858-1917) також був талановитим виконавцем ліро-епічних творів. Він народився в с. Великі Сорочинці на Полтавщині. Осліп у п’ятнадцять років після тяжкої хвороби. Маючи хист до музики, пішов навчатися до миргородського кобзаря Самійла Яшного, потім удосконалював уміння в Холодного.

Мистецтвом М. Кравченка захоплювались у Харкові, Одесі, Катеринославі, Ялті й Петербурзі. Сприяв його поїздці до північної столиці Росії етнограф і художник О. Сластіон. Проводжаючи кобзаря на виставку й на засідання Імператорського географічного товариства до Петербурга, він запитав:

— А що, дядьку Михайле, якби... Вам довелося співати перед самим царем, що б ви тоді?

— А що ж, — відповідав кобзар, — якщо Бог приведе до того, то прохатиму, щоб усій нашій братії було вільно ходить, де хочеш, а мені самому нічого не треба.

О. Сластіон захоплювався виконавською майстерністю М. Кравченка. Він розшукав його, щоб першим з-поміж інших кобзарів записати на фонографі. Записував кобзаря львівський професор Ф. Колесса. Він залишив свої враження про українського рапсода: «Кравченко дуже охоче співає думи і виказує в їх рецітованю велику вправу. Мимо важкого життя і своїх п’ятдесятьох літ наш кобзар держиться ще досить добре. Сильної будови, присадковатий, круглолиций, із добрячим усміхненим видом, любить навіть пожартувати. Через поневірку стратив уже голос, тому ж і спів його виходить якби рубаний і частенько перериваний павзами через те, що кобзареви не стає віддиху».

М. Кравченко був свідком повстання у Великих Сорочинцях у 1905 р. Розправа над селянами так вразила кобзаря, що він написав дві думи: «Чорна неділя в Сорочинцях» та «Про Сорочинські події 1905 року». Із давніх дум до його репертуару входили «Втеча трьох братів з города Азова», «Три брати самарські», «Невольники на турецькій каторзі», «Плач невольників», «Бідна вдова і три сини», «Маруся Богуславка».

Для манери виконання М. Кравченка притаманний імпровізаторський характер. На запитання О. Сластіона, чому він щоразу змінює текст, кобзар відповів: «Е... се ж не пісня. Як підійде, знаєте: іноді й коротко, а іноді й довше буде... То вже всякий так: те забуде — друге вигада, або й од іншого згадує що-небудь. То вже у пісні друге діло, а то ж таки!..».

На фольклорні твори час не впливає. Вони завжди залишаються сучасними. Нині активно відроджуються кобзарські традиції. Василь та Микола Литвини, В. Нечепа, В. Пашник, І. Запорожченко, С. Власно, О. Кіндрачук — ось далеко не повний перелік народних кобзарів XX — початку XXI ст. Виконавці мають змогу показати своє мистецтво на фестивалях народного співу, які проводять у різних куточках України. Це «Козацька Трійця», «Козацька ліра», «Вересаєве свято», «Кобзарська юнь України» та багато інших.

Кобза дедалі більше завойовує серця сучасних слухачів завдяки виконанню джазових, рокових і популярних композицій. Вона надає музичним творам особливого, своєрідного звучання. Цікавими нині в цій царині є пошуки секстету юних бандуристів «Шпилясті Кобзарі» зі Львова, інтерпретації народних мелодій у напрямі етно-джазу молодого співака Я. Джуся тощо.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

  • 1. Розкажіть, коли виникло кобзарство як культурне явище і які його особливості.
  • 2. Чим відрізняються між собою народні музичні інструменти — кобза, бандура та ліра?
  • 3. Розкажіть, як кобзарів переслідували за царської та радянської влади. Які причини такого ставлення влади до них?
  • 4. Стисло перекажіть біографії відомих українських кобзарів. Як розвивається кобзарське мистецтво нині?
  • 5. Прокоментуйте вислів Павла Тичини: «Історія кобзарства на Україні, як і всяка історія, не являє собою чогось рівного, гладенького. Історія кобзарства переживала різні етапи свого розвитку: наростання, розквіт і занепад. А відповідно до цього весь час мінявся і самий образ кобзаря — від активного, бойового до підтоптаного нуждою, злиднями побитого і навпаки».

ТИ — ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ

  • 1. Якщо ви зацікавилися життям народних співців, підготуйте дослідження для участі в Малій академії наук на тему «Лебійська мова та таємничі сторони життя українських кобзарів». Результатами своїх наукових пошуків спочатку поділіться з однокласниками.
  • 2. В історії української культури багато прикладів самовідданого служіння ідеї чи народу. Яскравим є приклад кобзаря В. Горбатюка, який прожив біля могили Т. Шевченка в Каневі десять років. Проведіть дослідження про одного з українських кобзарів і узагальніть його результати у вигляді презентації. Виголосіть її на уроці.

Література в колі мистецтв

На каналі YouTube перегляньте фільм режисера Олеся Саніна «Поводир, або Квіти мають очі» (автори сценарію — Ірен Роздобудько, Олександр Ірванець та ін.).

Поділіться в класі своїми враженнями від перегляду.

Кадр із фільму «Поводир» (2014 р.)

Постер фільму «Поводир»

МУЗЕЙНА МАПА УКРАЇНИ

У м. Переяславі-Хмельницькому розташовано унікальний Музей кобзарського мистецтва. Експозиція розповідає про історію його зародження та розвитку й унікальну творчість кобзарів. У музеї експонують кобзи, лютні, торбани, гуслі, бандури, цитру, речі відомих кобзарів. У с. Сокиринцях, на батьківщині Остапа Вересая, працює музей, присвячений життю і творчості цього виконавця.

В Україні кілька музеїв, у яких популяризується та досліджується козаччина.

У Києві, в «будиночку Мазепи» на вул. Спаській, 16-б, відкрито Музей Гетьманства. Музей Історії розвитку Українського козацтва розташований у м. Одесі. Унікальний Музей історії запорозького козацтва на острові Хортиця працює в м. Запоріжжі. У них зібрано пам’ятки матеріальної та духовної культури козацько-гетьманської доби. Екскурсія національним історико-меморіальним заповідником «Поле Берестецької битви» також перенесе нас у часи козацької доби.

А ще цікаво завітати до м. Кам’янця-Подільського. Там є Національний історико-архітектурний заповідник «Кам’янець», що належить до «Семи чудес України». Одну з експозицій у Кам’янець-Подільській фортеці цього заповідника присвячено ватажку українських повстанців Кармалюку.