Підручник з Української літератури (рівень стандарту). 11 клас. Коваленко - Нова програма

РОМАНТИК РЕВОЛЮЦІЇ

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ

1893-1933

Я До безумства люблю... Я — вірю.

Микола Хвильовий

Сила поета в Хвильовому була потужнішою від сили політика. І тому він зважився на фізичну смерть, щоб назавжди залишитися живим в історії української літератури.

Михайло Наєнко1

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ

Микола Григорович Фітільов (псевдонім — Микола Хвильовий) народився 13 грудня 1893 р. в селищі Тростянець на Харківщині (тепер Сумська область) у багатодітній родині вчителя. Навчався в школі та гімназії. Працював на різних посадах у селах. У 1916 р. мобілізований до царської армії, брав участь у воєнних діях. Саме на фронті кристалізуються його політичні погляди, зокрема симпатії до більшовицької доктрини — він вступає до лав комуністичної партії.

1 Михайло Кузьмович Наєнко (нар. 1938) — український літературознавець.

У 1921 р. Микола Хвильовий переїжджає до Харкова. У цьому місті відбувся його поетичний дебют: виходять друком одна за одною поетичні збірки «Молодість» (1921) і «Досвітні симфонії» (1922). Проте він швидко усвідомив, що його покликання — проза, і вже в 1923 р. з'являється перша збірка новел «Сині етюди», а в 1924 р. — «Осінь».

Микола Хвильовий із донькою Любою і дружиною Юлією Уманцевою.

Художній доробок автора схвально зустріла тогочасна критика. Олександр Білецький назвав Миколу Хвильового «основоположником справжньої нової української прози».

Перу письменника належать повісті: «Повість про санаторійну зону» (1924), «Сентиментальна історія» (1928), «Іван Іванович» (1929) — та роман «Вальдшнепи» (1927).

Сучасник М. Хвильового критик В. Коряк написав про свого друга: «Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п'янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорстокий до себе і до інших, хворобливо вражливий і гордий, недоторканий і суворий, а часом — ніжний і сором'язливий, химерник і характерник, залюблений у слово, у форму, мрійник».

У 1925 р. письменник ініціює проведення літературної дискусії, яка тривала кілька років (1925-1928), про шляхи розвитку української літератури. Він заперечує «червону графоманію», закликає художників слова орієнтуватися не на просвіту, а на «психологічну Європу», тобто на кращі здобутки європейської літератури. Він усвідомлює, що літературу не можуть творити ті, хто прийшов від трактора і плуга, хто не має ґрунтовних знань й освіти. Таких «літераторів» Микола Хвильовий називає «червоними писарчуками». Як талановитий публіцист і полеміст, у численних статтях він заперечував фактографізм у літературі, епігонство, сліпе наслідування традиції, натомість пропагував і гаряче обстоював творчу орієнтацію на класичні зразки, вимогливість до слова, високий художній рівень творів. Це він є автором гасла «Геть від Москви!», суть якого — незалежний шлях розвитку української літератури.

У редакції журналу «Всесвіт»: Олександр Довженко, Кость Гордієнко, Микола Хвильовий. Харків. 1925.

Ю. Луцький1 зазначав: «...Хвильовий був першим з українських комуністів, хто висловив сумнів, чи така культурна незалежність утримається при політичній і економічній залежності України від Росії. Його аналіз зривав маску з партії. Рівночасно він викривав імперіалізм Москви і безсилля України виявити опір йому».

1 Юрій Луцький (1919-2001) — літературознавець, критик, видавець, перекладач.

Микола Хвильовий був прихильником вільної України. У цьому він вбачав запоруку розвитку її літератури, позбавленої проявів провінціалізму, епігонства й естетичної вторинності.

У 1925 р. письменник разом з однодумцями створює літературну організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), яка проіснувала до 1928 р. Вона об'єднала талановитих митців, які мешкали в Харкові, — П. Тичину, Ю. Яновського, М. Куліша, М. Бажана, О. Довженка та інших. Її очолив найближчий друг прозаїка Михайло Яловий, відомий у літературі як Юліан Шпол. ВАПЛІТЕ Микола Хвильовий вважав авангардом нового мистецтва, яке в той період вважалося пролетарським.

Михайло Яловий. Фото.

Наприкінці 1920-х рр. над автором «Синіх етюдів» небо затяглося хмарами. Влада звинуватила Миколу Хвильового в прагненні відірвати українську культуру від російської. Провладні критики називали письменника і його однодумців не інакше як речниками української націоналістичної ідеї. Так дискусія про шляхи розвитку української (тоді — радянської) літератури перейшла в площину політичну, і письменника звинуватили в пропаганді культурної та економічної незалежності України. Фатальним для нього став 1933 рік. У ніч проти 13 травня арештували Михайла Ялового, і цього ж дня М. Хвильовий запрошує до себе найближчих друзів, влаштовує чаювання, жартує. А потім іде до свого робочого кабінету та стріляє собі в скроню. Він залишає посмертну записку, у якій є такі слова:

«Арешт Ялового — це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. "Отже", як говорить Семенко... ясно... Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам'ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче.

Хай живе комунізм.

Хай живе соціалістичне будівництво.

Хай живе комуністична партія».

Фрагмент сторінки справи-формуляра на Миколу Хвильового. 1927.

Він пішов із життя в розквіті сил, передчасно, на сороковому році. Письменник романтизував революцію як прийдешній світлий день, співав їй гімн, та поступово усвідомлював болісне розходження між мрією і дійсністю, між високими ідеалами та жорстокою реальністю. Ця колізія є провідною в його творчості, позначеній жагою експериментаторства, пошуком нових виражально-зображальних засобів. Прозаїк сміливо пориває з традиціями «описової» манери: «Я не хочу бути зв'язаним. Я хочу творити по-новому». У його прозі переважає не подієва насиченість, а глибокий художній аналіз реалій, здійснений на лірико-романтичних, імпресіоністичних засадах, підсилений роздумами про одвічні людські цінності. Письменник був надзвичайно уважний до вибору слова, техніки оповіді, психологічних сцен і фрагментів.

* * *

Микола Хвильовий оспівував свій час, досліджував його суперечності й драматизм, дисгармонію буття за більшовицької системи. На творах прозаїка позначилася поетична стихія: вони музичні інтонаційно, відображають розбурхані пристрасті, безсюжетні, сповнені чуттєвих образів.

Присутність Миколи Хвильового в літературному житті 1920-х рр. мала величезне значення — він став лідером цього покоління. Трагізм долі цієї непересічної людини полягав у тому, що письменник був сином свого часу. Захоплення соціалістичною ідеєю виявилося ілюзією: він усвідомив цинізм радянської влади, яка утверджувалася за масовими репресіями, порушеннями основ національної політики, організацією голоду в Україні. Отоді й пролунав фатальний постріл, яким Микола Хвильовий намагався спинити цей вал терору й несправедливості.

За світовідчуттям Микола Хвильовий — неоромантик. Він щиро вірить у торжество революційних ідеалів, у можливість перебудови світу на справедливих засадах. Так, героїко-романтична новела «Солонський яр» зі збірки «Сині етюди» належить до раннього періоду творчості Миколи Хвильового, коли її автор безоглядно вірив у те, що революційні зміни знаменують початок нової, щасливої ери. Аби змалювати драматизм часу, автор відтворює окремі яскраві епізоди, вихоплені з виру тогочасного життя. Динамізм і бурхливість епохи письменник передає за допомогою кінематографічної фрагментарності, уривчастості фрази, схвильованості інтонацій. У цьому творі письменник висловлює віру, що серця мільйонів знедолених можна запалити «комуністичним сяйвом».

Обкладинка збірки «Сині етюди». 1923.

«Я (Романтика)» (1924)

Ідейно-тематичні домінанти

Одна з провідних у творчості Миколи Хвильового — проблема гуманності та фанатизму, добра і зла. Найяскравіше її вирішено у високотрагедійній новелі «Я (Романтика)».

Уже своєю назвою твір привертає увагу читача. По-перше, указівкою на головного героя, який з усією відвертістю («Я») розкриває свою душу «м'ятежного сина», котрий день і ніч пропадає в чека. По-друге, зауваженням щодо романтики, яка може тлумачитися двояко: і як бачення революційної дійсності героєм, і як стильова особливість твору. Нагадаємо, що романтичний погляд на життя передбачає мрійливість, ідеалізацію навколишнього, душевне піднесення. А романтична домінанта — це незвичайний герой в обставинах екстремальних, його емоції та переживання, пейзажі, що їх підкреслюють і відтіняють, схвильовані інтонації твору, контрасти й символи.

Не можна не згадати й відому з давніх-давен істину про те, що революції здійснюють романтики. Здається, з таким романтичним поглядом на перебудову світу жив головний герой новели, який про себе каже: «Я — чекіст, але і людина». Проте виявляється, що дійсність украй далека від мрії про світле майбутнє людства. Адже ідеї революції утверджуються через смерть тисяч і тисяч безневинних людей. І «м'ятежний син» іменем революції вершить цю так звану революційну законність. Зображення історії молодого комунара, який убиває матір, є темою твору.

Письменник міркує над найболючішим для нього питанням — про розходження між гуманізмом і фанатичною відданістю революції. Для письменника очевидно: ціною злочину світле майбутнє не побудувати.

Сюжет і композиція

Чекіст, «главковерх чорного трибуналу комуни», засліплений революційною ідеєю, вбиває рідну матір. Для письменника зовнішня канва подій перетворюється у відправну точку для художнього дослідження людської душі, її найпотаємніших порухів і почувань, викликаних облудною дійсністю. Саме ця дійсність зумовить внутрішній конфлікт юного фанатика комуни, роздвоїть його внутрішній світ, примусить учинити страшний злочин.

Фрагмент із фільму «Я (Романтика)». Режисер Михайло Калюжний.

Микола Хвильовий художньо моделює конфлікт твору як внутрішній, що розгортається в душі героя. Сюжетна канва новели позначена калейдоскопічністю зовнішніх подій, про які згадує герой-оповідач: навколо містечка точаться запеклі бої, а «в городі тиша й мовчазний передзвін сердець». Проте в будинку шляхтича «кипить» робота — там засідає «чорний трибунал комуни», засідає темної ночі, виносить один присуд — розстріляти («.з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть»). Недаремно міські жителі стверджують: «Тут засідає садизм!».

Таке подієве тло новели, доповнене згадками про допит «женщини в траурі й мужчини в пенсне», черниць, про розстріл у бору. Ці зовнішні маркери — не лише тло, а й символи тих душевних катаклізмів, які відбуваються в душі героя-оповідача. Якнайяскравіше художньо аналізується його внутрішній світ через спогади про матір та зустрічі з нею. Він щиро зізнається, що понад усе любить революцію, яка постає в образі «загірної комуни», та свою матір. Бо він чекіст, але й людина. Власне, між цими полюсами й точиться боротьба в душі героя. Перемагає революція і засліплена більшовицькою ідеологією людина, що масово знищує безневинних, і навіть свою матір, яку безмежно любить.

Композиційно твір складається з прологу та трьох розділів. Пролог — своєрідний вступ-експозиція, у якому романтично окреслено далекі тумани й «тихі озера загірної комуни», звідки з'являється ірреальна Марія як символ майбутнього щасливого людства. Та вже в пролозі звучать тривожні ноти: передчуття грози, зів'яла, хоч і полита дощем м'ята, «дві хрустальні росинки» — материні сльози.

У першому розділі настрої передгроззя посилюються. Згадуються прифронтове містечко, фантастичний палац розстріляного шляхтича, де засідає «новий синедріон». Це члени «чорного трибуналу революції», яким прислуговує лакей, подаючи чай. Так автор акцентує думку, що насправді, хоч заповідано будівництво нового й справедливого суспільства, нічого не змінилося: є гноблені та гнобителі.

У другому розділі постає конкретна картина «революційного правосуддя», коли члени «нового синедріону» безжалісно посилають на смерть людей лише тому, що «треба спішити: в підвалі битком набито». Емоційна напруга досягає тут найвищої точки, адже в натовпі черниць юний комунар бачить свою матір.

У третьому розділі, де змальовано вбивство матері, письменник майстерно відтворює роздвоєння психології героя, яка набуває ознак божевілля, хвороби («я горів в огні фанатизму»). У такому божевільному стані він здійснює найстрашніший злочин: «...Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руки на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню». Герой приносить у жертву революції, її оманливій ідеології матір і тим самим остаточно знищує в собі все людське.

Аби художньо підкреслити думку про те, що людство століттями мріяло (і боролось) за краще майбутнє, Микола Хвильовий вдається до прийомів, які засвідчують елементи неоромантичного стилю в його творі. Письменник використовує лексику, яка пов'язана з подіями Паризької комуни (гільйотина — знаряддя для виконання смертних вироків, версальці — комунари, яких жорстоко знищили; вони перебували у Версалі — передмісті Парижа; у переносному значенні — озвірілі контрреволюціонери). Слово «інсургент» у перекладі з латини означає повстанець. Синедріон — це рада старійшин у стародавній Іудеї. Синедріон засудив Ісуса Христа до страти, а «новий синедріон» — це ще один виклик християнським заповідям любові, який виник на початку ХХ ст., адже людський син, мріючи про справедливе суспільство майбутнього, убиває матір.

Така лексика надає твору позачасового змісту, бо людство століттями мріяло про краще життя, та чи завжди засоби його досягнення відповідали меті й чи можна кривавими розправами досягти омріяного щастя?

Твір Миколи Хвильового має оригінальну присвяту — новелі М. Коцюбинського «Цвіт яблуні». Вона невипадкова. У літературній хрестоматії «За 25 літ», яку уклали в 1926 році А. Лебідь і М. Рильський, читаємо: «Революціонер з голови до п'ят, Хвильовий міцно зв'язаний з кращими традиціями української художньої літератури: можна сказати, що шукання Хвильового почались там, де урвалися шукання Коцюбинського».

М. Хвильовий створив психологічну новелу, головним героєм якої є людина з роздвоєною душею. Таке змалювання внутрішнього світу героя перегукується з новелою «Цвіт яблуні» М. Коцюбинського. У ній митець і батько є очевидцем страждань маленької донечки, котра помирає. Оповідач ловить себе на думці, що як батько він відчуває — це невимовне горе, а як письменник — відсторонено спостерігає за жахливою драмою, яка розігрується на його очах, фіксуючи найменші деталі, аби пізніше відтворити їх на папері.

Так і герой «Я (Романтики)»: мріє про «загірну комуну», а в реальності живе й діє за одним наказом: «Розстрілять!».

Символ «загірної комуни» відіграє важливу роль у творі. Це втілення віковічної мрії про рай на землі, про країну щастя й благодаті, де мають мешкати всі спраглі правди, але вона зруйнована гаслом більшовиків «Мета виправдовує засоби».

Образи новели

Микола Хвильовий майстерно змальовує головного героя — «Я» — через відтворення його психологічного стану засобом оповіді-сповіді. Автор максимально розкриває почуття, сумніви, вагання: «мислі — до неможливості натягнутий дріт». Вони викликані конкретикою часу, відтвореного скупими, промовистими деталями: дика голодна країна, горять села й степи, паніка на фронті й у тилу. Отож де та загірна комуна, в ім'я якої ллється кров безневинних людей? У душі героя точиться запекла боротьба, бо він шукає (і не може знайти) гармонії між світлою мрією і дійсністю, бо хіба можна виправдати найсвятішою метою жорстокість і смерть хоча б однієї людини? Про це думає молодий комунар, чекіст, який, захищаючи ідеали революції, вершить ніби праведний суд. Його тривожить безліч думок, а совість мучить згадка про розстріляних: «...До розстрілу присуджено, — шість! Досить! На цю ніч досить!».

Із нелюдським стражданням він усвідомлює масштаби скоєного:

«...Шість на моїй совісті?

Ні, це неправда. Шість сотень,

шість тисяч, шість мільйонів —

тьма на моїй совісті!!!

— Тьма?

І я здавлюю голову».

Цей внутрішній монолог героя загострено-гіперболізований за принципом градації. В іншій оповідній манері — нейтральній, розлогій — ідеться про суд над жінкою в траурі та чоловіком у пенсне. І знову персонажі безіменні, просто зет та ігрек, умовні величини, як і шестеро страчених. Ця безіменність персонажів продумана, художньо вмотивована. Головний герой теж безіменний. Така деталь символічна: жорстока революційна дійсність нівелює людську індивідуальність, знищує навіть її зовнішні ознаки. Письменник стверджує: увесь трагізм реалій у тому, що сьогоднішній безіменний кат може завтра стати жертвою і навпаки. Адже революційний фанатизм веде в глухий кут, сліпа віра породжує зло й беззаконня.

Аби знайти внутрішню рівновагу, юний комунар прагне виправдати власні вчинки, свою беззастережну відданість революційній ідеї. Він механічно повторює для заспокоєння «Так треба» або ж, як порятунок, згадує криваві сторінки минулого: «Тоді проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час.» Ця фраза звучить рефреном, але не приносить полегкості душі героя, не підказує йому, де знайти вихід.

Молодий комунар, з одного боку, страждає, бо бачить безліч смертей, а з іншого — по-звірячому радіє крові: «В кабінет увалився цілий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це відчував. Я довго не повертався, я смакував: всіх їх через дві години не буде!».

Якщо на початку новели герой хотів примирити в самому собі чекіста й людину, то після складного самоаналізу для нього стало очевидним роздвоєння власного «я», про яке він не має права нікому ніколи і нічого говорити. Кульмінацією цієї роздвоєності стає для героя дилема — розстріляти матір чи зберегти їй життя. Солдат революції, її «м'ятежний» син, нагадує зацькованого вовка. Цей образ невипадковий. До нього повертається письменник у фіналі твору: «...що це: дійсність чи галюцинація?

Але це була дійсність. Справжня життьова дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть».

Сліпа віра, не оперта на людяність, милосердя, добро, призводить до трагічного фіналу — син убиває матір. Він страждає, переживає важкі хвилини, перш ніж зважитися на такий дикий учинок. Микола Хвильовий посилює вчинок молодого комунара тим, що мати — це ще й символічна Марія, яка йде з долини, з тихих озер «загірної комуни», це оте світле майбутнє, заради якого згорає і роздвоюється у вогні фанатизму душа героя.

Важливу роль у розкритті психологічного стану «м'ятежного» сина-чекіста відіграє засіб контрасту, який виявляється на різних рівнях твору:

концептуальному

(хижа дійсність — тихі озера «загірної комуни»);

сюжетному

(фантастичний палац, будинок розстріляного шляхтича в темряві столітніх дубів, волохатий силует якого знову й знову повертає героя до жорстокої дійсності, — тиха кімната на околиці міста з лампадою перед образом Марії та зажурена мати, тут герой ховає «від гільйотини один кінець своєї душі»).

Людська сутність «главковерха чорного трибуналу комуни» змальовується і через оточення, зображене його ж, оповідача, очима. Так, доктор Тагабат із холодним розумом і каменем замість серця, уособлює звірячий інстинкт головного героя, його нікчемність. Дегенерат-вартовий схожий на каторжника. Цей «вірний пес революції» став сторожем душі героя новели. Він не дає йому схибити з раз і назавжди вибраного революційного шляху. І лише Андрюша, хлопець із розгубленим обличчям і кволою волею, нагадує героєві про його сумління, бо й сам не розуміє, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. Саме він пропонує молодому чекістові звільнити з-під арешту матір, але натомість чує цинічне «Навіщо ця мелодрама?» та грубе «Провалівай!».

Образ матері в новелі багатоаспектний і символічний. Це реальна мати чекіста, про яку він згадує з теплотою: «. я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди...». Жінка називає свого сина «м'ятежним комунаром», по-материнськи жаліє його, бо бачить утому й душевні страждання своєї дитини. Її любов і всепрощення безмежні. Мати не лише жаліє свого м'ятежного сина, а й прощає йому роздвоєння душі, його злочини. І цим вона нагадує Богоматір — спокоєм, мудрістю, безмежною любов'ю.

Так художньо переконливо Микола Хвильовий стверджує думку про те, що вимріяне майбутнє не може наблизити людина з роздвоєним «я», ціною злочину його не побудувати.

Запитання та завдання

1. Як ви розумієте слова М. Наєнка, винесені епіграфом до теми?

2. Чому Миколу Хвильового називали романтиком революції?

3. У чому полягає особиста драма Миколи Хвильового? Чому його життєвий шлях називають «шляхом безумної подорожі»?

4. Яку роль відіграв Микола Хвильовий у літературній дискусії 1925-1928 рр.?

5. Яка основна проблема новели «Я (Романтика)»? Як вона художньо втілюється у творі?

6. Визначте елементи сюжету та їх функції в новелі «Я (Романтика)».

7. Як у новелі поєднано неоромантичні й імпресіоністичні засоби? Наведіть приклади.

8. Поясніть твердження Ю. Коваліва: «... письменник запропонував розмаїті коди. Вони містяться вже у специфічній назві новели з номінацією займенника першої особи однини та слова Романтика з великої літератури, затиснутого в дужки, аби вказати на його небезпечний зміст. Таким. прийомом письменник загострював читацьку увагу довкола головного героя і немовби попереджав реципієнта1 про особливу, невідому подію, до якої треба бути готовим».

1 Реципієнт (лат.) — той, хто сприймає.

9. Чи погоджуєтеся Ви з думкою, що в новелі Микола Хвильовий передбачив жорстокість каральної системи радянської влади? Доведіть цю тезу двома-трьома аргументами.

Домашнє завдання

Підготуйте усну відповідь на питання, як Микола Хвильовий розкриває внутрішні суперечності в душі головного героя новели «Я (Романтика)». Доберіть цитати на підтвердження своїх міркувань.

Ваші літературні проекти

Проведіть у класі диспут на тему «Прощений чи не прощений гріх героя новели Миколи Хвильового "Я (Романтика)"?».

Ви — творча особистість

Напишіть сценарій літературного вечора, присвяченого життю й творчості Миколи Хвильового. Здійсніть постановку. За епіграф візьміть слова Миколи Хвильового з поеми «В електричний вік»:

Так споконвіку було.

Одні упирались з ганчіркою в руці,

а другі тяглися до стяга зорі

і йшли за хвостами комет,

горіх розкусивши буття.

І хіба посміє вічність

шпурнути в моє обличчя

докір?

Література в колі мистецтв

У мережі Інтернет перегляньте короткометражний фільм режисера М. Калюжного «Я (Романтика)». Враженнями поділіться з однокласниками та однокласницями. Чи вдалося творчій кіногрупі відобразити атмосферу новели й психологію персонажів? Що саме?