Підручник з Української літератури (рівень стандарту). 11 клас. Коваленко - Нова програма

ПОЕТ НЕЗЛАМНОЇ СИЛИ ДУХУ

ВАСИЛЬ СТУС

1938-1985

Ми двічі не вмираємо.

Ми сущі раз — і навіки, і на все життя.

Василь Стус

То був чоловік, який говорив і писав за будь-яких обставин ясно, як перед Богом, і платив за це життям.

Євген Сверстюк

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ

Василь Семенович Стус народився 6 січня 1938 р. в селі Рахнівка на Вінниччині. В 1939 р. батьки переїжджають до міста Сталіно (нині — Донецьк). Гартування характеру Василя, як і всіх його ровесників, відбувалося в роки Другої світової війни та повоєнної відбудови. В умовах голоду й нестач у хлопчика вироблялися співчуття до ближнього, готовність допомогти, людяність, доброта. Про один із епізодів повоєнного життя В. Стус згадуватиме: «Коли мені було дев'ять літ, ми будували хату. І помирав тато — з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман1, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам'ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама... Пас чужу корову — за це мене годували. Я знав, що мама голодна — і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом».

1 Саман — будівельний матеріал, саморобна невипалена цегла, виготовлена із глини, соломи й піску.

Після закінчення школи зі срібною медаллю В. Стус вступає на історико-філологічний факультет місцевого педагогічного інституту, згодом служить в армії, учителює на Донеччині. Молодого вчителя української мови та літератури вражав розмах русифікації в краї. Він звертається з листом до поета А. Малишка, який тоді був депутатом Верховної Ради УРСР, з проханням протидіяти денаціоналізації на Сході. «...Я вважаю, — писав він, — що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов'їні пісні... Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією». Наскільки прозорливим був поет у своїх передбаченнях, ми спостерігаємо нині.

У 1963 р. В. Стус вступає до аспірантури Інституту літератури АН УРСР ім. Т. Г. Шевченка та переїздить до Києва. Навчання він поєднує з художньою творчістю та громадською діяльністю. Віршувати В. Стус почав ще в студентські роки, а 1959 р. «Літературна газета» надрукувала його ліричні твори з передмовою А. Малишка. У 1964 р. поет публікує першу збірку віршів «Круговерть». І хоча відгуки рецензентів на неї були схвальні, видавництво відхилило її друк, як і наступну збірку «Зимові дерева» (1970 р.; поширювалася у самвидаві та була надрукована в 1980 р. у Брюсселі).

Змолоду В. Стус обрав своїм життєвим принципом гасло: «Якщо не я, то хто?» Тому завжди протидіяв і словом, і справами процесам нищення України.

Наприклад, він пише лист до Спілки письменників України, у якому критикує її керівництво за ставлення до творчої молоді (В. Голобородька, В. Кордуна та інших); ставить підпис під «Листом-протестом 139- ти», у якому вимагалося припинити незаконні судові процеси; бере участь у протесті проти арешту І. Світличного, звинувачує владу в смерті А. Горської. У вересні 1965 р. під час прем'єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» В. Стус виступає перед глядачами й просить підвестися в залі тих, хто проти арештів української інтелігенції. Згодом у пояснювальній записці керівництву Інституту літератури щодо своєї участі в акції він напише: «...Я говорив з обуренням про те, що ці підозріливі арешти створюють ґрунт для страшних аналогій. Тінь кривавого тисяча дев'ятсот тридцять третього року надто близька, щоби можна було не реагувати на подібні симптоми. Чисто психологічно, чисто громадянськи, я не міг стриматись...» За антирадянську діяльність В. Стуса відраховано з аспірантури, він перебивається тимчасовими заробітками: в будівельній бригаді, кочегаром, працює співробітником Центрального державного історичного архіву УРСР, старшим інженером відділу технічної інформації проектно-конструкторського бюро Міністерства промисловості й будівельних матеріалів УРСР.

Суворі життєві обставини не зламали поета. Він укладає поетичну збірку «Веселий цвинтар» (1971), що, як і попередні, поширювалася в самвидаві, пише літературно-критичні статті, ґрунтовну розвідку «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)», у якій аналізує причини деградації таланту П. Тичини. Усі ці праці під час арешту В. Стуса в 1972 р. будуть конфісковані і стануть підставою для звинувачення його в антирадянській діяльності. Влада робила все, аби знищити українських митців, які ставали на захист свободи особистості й незалежності України, і В. Стус був одним із таких сміливців. Перебуваючи під слідством, поет створює збірку «Час творчості» (1972), до якої увійшли як оригінальні власні твори, так і переклади віршів Ґете. Поета було засуджено до п'яти років ув'язнення в таборах Мордовії та трьох років заслання в Магаданській області. Умови перебування у таборах нестерпні, часто керівництво в'язниці влаштовувало провокації з участю кримінальних злочинців, але все це не зламало духу митця. В. Стус пише вірші, різними способами прагне передати їх на волю. А ще він самотужки вивчає латинську, англійську та французьку мови, перекладає із німецької та іспанської.

Відбувши покарання, у серпні 1979 р. поет повернувся до Києва, але на волі пробув лише вісім місяців. Він працює формувальником на заводі ім. Паризької комуни, згодом на конвеєрі фабрики взуття «Спорт». На початку жовтня 1979 р. Василь Стус вступає до Української Гельсинської спілки. Тож у 1980 р. його заарештовують вдруге й карають десятирічним ув'язненням у таборі особливо суворого режиму в Пермській області та п'ятьма роками заслання. Як напише він у коротенькому щоденнику із дванадцяти записів «З таборового зошита», умови перебування там були ще суворіші, ніж під час першого ув'язнення. За публікацію цих нотаток за кордоном у 1982 р. Василя Стуса було покарано додатковим роком ізоляції в камері-одиночці.

У 1971-1980-х рр. поет створює кілька варіантів збірки «Палімпсести1», за яку Г. Бьолль висунув його на здобуття Нобелівської премії. Радянська влада не могла допустити визнання митця світовою спільнотою, тому, за однією з версій, прискорила його смерть. За іншою — В. Стус помер від серцевого нападу. Поета поховано на Уралі, де перебував в ув'язненні, і лише в 1989 р. його тіло перевезено в Україну та перепоховано на Байковому кладовищі.

1 Палімпсест — пергамент, на якому стерли первісний текст і написали новий.

У 1991 р. за збірку вибраних поезій «Дорога болю» В. Стусові присуджено Державну премію України імені Т. Г. Шевченка (посмертно).

Жертовне життя В. Стуса та всіх патріотів сприяло здобуттю Україною державності. У незалежній Україні видано шеститомне видання в дев'яти книгах спадщини поета. Важко уявити, як міг би розкритися талант митця, якби В. Стус працював у сприятливих умовах. Багато його віршів втрачено назавжди, збірка «Птах душі» (1980-1985) конфіскована КДБ2 й досі не вдається її повернути, не дійшли до адресатів чимало його листів, знищено 300 віршів, чимало перекладів, літературно-критичних і публіцистичних статей.

2 КДБ (Комітет державної безпеки СРСР) — орган із забезпечення державної безпеки.

Але навіть якби В. Стус не написав нічого, крім збірки «Палімпсести», він однаково увійшов би в історію світової культури. Ця книжка — концентрований згусток страждань і водночас найвищий вияв стоїцизму, гідності людського духу. Обмежений тринадцять років в'язничними мурами, поет був морально вільним і духовно вищим за своїх катів. У збірці є вірші, що відтворюють страшні умови існування, але і тоді поет відчуває себе щасливішим за своїх надзирачів, бо має внутрішню свободу, гідність, доброту, і відсутні у вартового. Він звертається до свого ката:

Ти ж — за мене вдвоє

нещасніший. Я сам. А ти лиш тінь.

Я є добро. А ти труха і тлінь.

А спільне в нас, що в'язні ми обоє

дверей обабоки.

В. Стус співчуває надзирачеві, бо той раб, дух якого пригнічений, хоч кожна людина створена для добра: «Невже ти народився, чоловіче, / щоб зазирати в келію мою?». Але ще більше його пригнічують українці, які, залякані репресивною системою, перетворилися на духовних рабів. Саме з їхньої мовчазної згоди стали можливі всі злочини над українським народом. Такі манкурти1 перетворюють Вітчизну на «нестерпну рідну чужину», зрадливу й зраджену водночас:

радійте, лицеміри й богомази,

що рідний край мій — царство німоти.

Та сам я єсм! І є грудний мій біль,

і є сльоза, що наскрізь пропікає

камінний мур...

1 Манкурт — людина, позбавлена національної пам'яті, власної волі, вона втратила моральні орієнтири.

Водночас Україна мариться поетові передусім у теплих спогадах, чарівних пейзажах:

Пам'яте, верни

із чебреця, із липня жаротою.

Хай яблука останнього достою

в мої, червонобокі, виснуть сни.

Нехай Дніпра уроча течія

бодай у сні в маячні струмує,

і я гукну. І край мене почує.

Верни до мене, пам'яте моя.

У візіях В. Стуса Україна постає то в образі матері як символу жертовності, то дружини як уособлення вірності. У поета Батьківщина, як і в Є. Маланюка, має дві іпостасі. Вона і «благословенний край», і водночас «царство німоти», «країна мертвих», «зрадлива, зваджена». Але, як справжній син Вітчизни, В. Стус у ненависті до рабської України виборює її право бути вільною й щасливою: «Благословенні сходження і прірви / і славен рідний і нищівний край!» Він не мислить свого життя без України: «Для мене / без тебе й життя нема». Вибір поета пройти весь шлях із Батьківщиною, присвятити їй своє життя, є свідомим. У нотатках «З таборового зошита» В. Стус пише: «За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло — за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож, її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас». І Василь Стус усім своїм життям захищає Україну від імперського геноциду. Хоч що би писав поет, уся його лірика спрямована на пізнання самого себе.

Ю. Шевельов зазначає: «Але тут постає Стусів парадокс: шлях до себе, шлях перебування в собі веде водночас до пізнання життя взагалі, життя в нашому сьогоднішньому світі зокрема, світі всепроникливих сексотів і стукачів, уніформованих зарізяк і колючих дротів, коротше казавши — тому світі, що намагається знищити внутрішнє й особисте в зовнішньому й централізовано-імперському».

Позбавлений волі, В. Стус став внутрішньо вільний. Йому вже не було чого втрачати, а отже, він вільний у своїх діях: поет бунтує проти країни зла, протиставляє себе як духовно сильну особистість цілій репресивній системі, що нищить і знеособлює людину. Аби гідно пройти свій шлях на Голгофу, поет прагне вивільнитися духовно. Тому у віршах звучить думка про відречення від тіла як уособлення всього матеріального й перетворення себе на чистий Дух («Як хочеться вмерти!»). Поет живе за принципом «самособоюнаповнення». Воно полягає в індивідуалізмі і свідомому стражданні як шляху до духовного очищення. Така філософія є основою висунутої ним ще в 1970-х рр. «естетики страждання», що полягає в духовному народженні у віршах: «...і вірш твій вирвався без титла, / і дух твій вирвався з тенет...», «...хай і на смерть, а — вперед». Як бачимо, обстоюючи Україну й українців від імперського геноциду, В. Стус від національного підноситься до загальнолюдського — і цим його творчість стає актуальною для будь-якої людини незалежно від національності.

Лірика поета інтелектуальна й сувора, а яскраві художні засоби передають експресію переживання ліричного героя. У збірці «Палімпсести» переважає верлібр.

«Поезія Стуса, — писав Ю. Шевельов, — наскрізь людська й людяна, вона повна піднесень і падінь, одчаїв і спалахів радости, прокльонів і прощень, криків болю і скреготів зціплених зубів, зіщулень у собі й розкривань безмежности світу. Перед нами не «живий смолоскип», а людина. Коли хочете, — Людина з великої літери».

Підсумовуючи, зазначимо, що в основу творчості В. Стуса покладено постулати філософії екзистенціалізму1.

1 Екзистенціалізм (від лат. exsistentia — існування) — напрям у філософії ХХ ст., який досліджує людину як духовну істоту, здатну до власного вибору.

«Крізь сотні сумнівів я йду до тебе...» (1972)

У цій поезії В. Стус утілив екзистенційні ідеї. У ній ліричний герой постає духовною особистістю, яка зробила свій буттєвий вибір на користь добра і правди, тобто загальнолюдських цінностей.

Автор вживанням гіперболи відтворює нелегкий процес вибору — «Крізь сотні сумнівів», «Через сто / зневір». Але неприйняття фальші, нетерпимість до зла освітлюють шлях ліричному героєві: «Моя душа, запрагла неба, / в буремнім леті держить путь на стовп / високого вогню...». Ліричний герой самостійно та усвідомлено вибирає шлях духовності, «...туди, / де не лягали ще людські сліди». Цей путь складний, мало хто на нього ступає, адже він небезпечний, потребує високої жертовності, великої сили волі, духовної роботи:

зі щовба на щовб2, аж поза смертні грані

людських дерзань, за чорну порожнечу,

де вже нема ні щастя, ні біди.

2 Щовб — шпиль гори; прямовисна скеля.

Провідним мотивом вірша є віра в себе, утвердження сили волі, незламності духу, надія на здолання усіх перешкод на шляху до духовності.

Ліричний герой і водночас автор вірша постають взірцем великої мужності, вони усвідомлюють свою місію бути «предтечею», тобто бути першим на обраному шляху.

Використання епітетів буремний лет, високий вогонь, смертні грані, людські дерзання, чорна порожнеча, шлях правдивий та метафор добро і правдо віку, душа запрагла неба, душа держить путь, поза смертні хлані, врочить подив відтворюють експресію думки, порив, напруженість. Вірш написаний верлібром.

«Господи, гніву пречистого...»

У листі до друзів у 1978 р. (пік цькування поета) В. Стус писав: «Я особисто буду стояти на цьому до кінця, бо за мною — мій скривджений, зганьблений, застрашений, здеморалізований народ... Щоб запобігти нівеляції українського народу, треба офірувати кращих його синів. Інших пожертв Бог не визнає. І кращі мої брати й сестри мусять іти за колючі горожі, дбаючи постійно про власну чистоту — задля чистої справи порятунку рідного народу. Я пишаюся тим, що доля подала мені знак — я сміливо йду за її покликом. Бо хочу бути гідним того народу рідного, який народиться завтра, скинувши із себе ганьбу вікового нидіння. І в тому народові я здобуду безсмертя».

Поезія є прикладом естетичного втілення ідейних засад Василя Стуса, зразок стоїчної поезії у світовій літературі. У її основу покладено екзистенційну проблему вибору. Ліричний герой став на шлях служіння народові й звертається до Бога, аби Він надавав йому сил для втілення цієї гуманістичної мети. У поезії сумнівам він протиставляє віру («Вірою тугу розвіюю»), надія буде силою, що допоможе здолати всі перешкоди: «Де не стоятиму — вистою». Ліричний герой звертається до матері як символу жертовності й чистоти. Він вдячний їй за ті духовні основи, що допомагають йому йти по життю:

щоби був я завжди такий,

яким мене мати родила

і благословила у світи.

Мотивом поезії є утвердження сили людського духу, віри служити людям як духовного покликання патріота.

Епітети гнів пречистий; мале людське життя та метафори думою тугу розвіюю; надією довжу його у віки надають поезії ліризму, задушевності, адже ліричний герой звертається до Бога з молитвою підтримати його на складних життєвих дорогах.

Запитання та завдання

1. Прокоментуйте, як ви розумієте назву теми та епіграфи до неї.

2. Назвіть два-три епізоди із біографії В. Стуса, які вас найбільше вразили чи запам'яталися.

3. У 1976 р., відбуваючи перше покарання, В. Стус написав відмову від радянського громадянства: «Бути радянським громадянином — значить бути рабом...». Поясніть, як цей крок характеризує поета?

4. У листі до Івана Дзюби В. Стус писав: «Довічною ганьбою цієї країни буде те, що нас розпинали на хресті не за якусь радикальну громадську позицію, а за саме лиш бажання мати почуття самоповаги, людської й національної гідності». Поясніть, як ці погляди відтворено у творчості поета.

5. Проаналізуйте твори «Господи, гніву пречистого...» та «Крізь сотні сумнівів я йду до тебе...».

6. Випишіть у робочий зошит художні засоби та поясніть їх роль у розкритті ідейного змісту поезій «Господи, гніву пречистого...» та «Крізь сотні сумнівів я йду до тебе...».

Домашнє завдання

1. Напишіть коротке есе про особистість В. Стуса, використавши епіграфом його слова «Хай і на смерть, а — уперед».

2. Збереглися листи, які Василь Стус писав своєму синові Дмитру. У них поет постає ніжним і турботливим батьком. Уявіть собі, що у вас є можливість звернутися до митця. Що ви хотіли б йому сказати? Напишіть лист до нього.

Ваші літературні проекти

Літературознавці проводять паралелі між біографіями В. Стуса та Т. Шевченка. Здійсніть дослідження, у якому визначте збіги в життєвому шляху поетів та спільні ознаки їхньої творчості.