Підручник з Української літератури (рівень стандарту). 11 клас. Коваленко - Нова програма

СОВІСТЬ НАЦІЇ

ЛІНА КОСТЕНКО

НАРОДИЛАСЯ 1930 р.

Без таких людей усі розмови про високе призначення поета — тільки красиві слова...

Володимир Базилевський

Саме вона прищепила сотням тисяч українців непохитну впевненість у тому, що цензура — це зло і злочин, а самоцензура дорівнює самогубству. Саме вона привчила не дуже сміливих людей до того, що слова «незалежність», «гідність» і «свобода» існують у мові не просто так.

Юрій Андрухович

Пригадайте!

Що вам відомо про Ліну Костенко? Які її твори ви читали?

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. в місті Ржищеві, що на Київщині. Після арешту батька — директора школи, освіченого й доброго чоловіка — мати із семимісячною Ліною залишилася сама в м. Кам'яний Брід на Луганщині, де на той час мешкала родина. І тоді бабуся, яку поетеса все життя називатиме «старшою мамою», забирає дівчинку до себе на виховання. За рік після арешту батько повертається з в'язниці й родина переїжджає до Києва. Коли почалася війна, Ліна навчалася в четвертому класі. У перші дні оборони Києва, в окопі, де вона ховалася від бомбардування, дівчинка галузкою вишкрябує на стіні віршовані рядки. Пізніше ці враження стануть основою вірша «Мій перший вірш написаний в окопі»:

Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій сипкій од вибухів стіні,

коли згубило зорі в гороскопі

моє дитинство, убите на війні.

Після закінчення школи Л. Костенко складає іспити до Київського державного університету імені Тараса Шевченка, але її не приймають, бо батько репресований. Ліна вступає до Київського педагогічного інституту імені Максима Горького. Атмосфера у виші — задушлива, «навіть старослов'янський «ять» був настояний на ідеології», — згадувала згодом поетеса. Вчитися було нудно й нецікаво. За порадою харківського поета В. Федорова вона вступає до Літературного інституту в Москві. Середовище, у яке потрапляє майбутня поетеса, було творчим й відносно вільнолюбним. Зустрічі з відомими радянськими й зарубіжними письменниками, спілкування з О. Довженком, театри й музеї, професіонали-викладачі — все це сприяло розвитку таланту майбутньої поетеси. Перед захистом диплому викладач інституту, російський письменник Вс. Іванов запропонував Л. Костенко залишитися в Москві, обіцяв підтримати її як поетесу, натякаючи на несприятливі умови для творчості в Києві. Річ у тім, що в радянських республіках творча несвобода, звинувачення всіх патріотів у «буржуазному націоналізмі» гнітили значно сильніше, ніж у центрі, у Росії. Ліна Костенко відмовляється від пропозиції, ще не знаючи, наскільки Вс. Іванов мав рацію.

У 1956 р. Ліна Костенко повертається до Києва, а вже в наступні роки з'являються її поетичні збірки «Проміння Землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівки серця» (1961), у яких виявлено ту рису характеру і творчості поетеси, яку називають «духовною суверенністю». Ця суверенність виявлялася в демократичності, глибокій повазі до людини, переживанні моральних проблем народу, принциповій громадянській позиції, філософічності. Ранні збірки поетеси стали своєрідною предтечею літературного «шістдесятництва». Неприйняття фальші, спротив догматизму, прагнення оновлення — це те підґрунтя, на якому вибудовуються творчі й особисті зв'язки Л. Костенко із «шістдесятниками».

Л. Костенко бере участь у зібраннях «шістдесятників», їздить на суди дисидентів Б. Гориня, М. Осадчого, В. Чорновола, збирає підписи під листами на захист І. Дзюби, В. Чорновола, долучається до акції протесту інтелігенції під час показу фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків». Лише одного з цих учинків на той час було достатньо, аби потрапити до в'язниці. За активну діяльність влада звинувачує її в «буржуазному націоналізмі». Поетеса та її родина чекали на арешт, та влада не наважилася на цей крок, оскільки популярність Л. Костенко була дуже великою.

Ліну Василівну ізолюють по-іншому — тотальним замовчуванням творчості. Її заносять до списку літераторів, чиї твори було заборонено друкувати. Уже 1963 р. підготовлену до друку збірку «Зоряний інтеграл» було розсипано, така сама доля чекала в 1972 р. й на поетичну книжку «Княжа гора», цензура не пропускає до друку історичний роман у віршах «Маруся Чурай». Довгих шістнадцять років Л. Костенко писала «в шухляду». Лише наприкінці 1970-х рр. вона змогла надрукувати свої твори: збірку віршів «Над берегами вічної ріки» (1977), історичний роман у віршах «Маруся Чурай» (1979), збірку «Неповторність» (1980). За роман у віршах «Маруся Чурай» та збірку «Неповторність» поетесу у 1987 р. відзначили Державною премією імені Т. Г. Шевченка.

Однією з визначальних ознак індивідуального стилю Л. Костенко є історіософізм. Поетеса мала задум створити низку історичних романів.

«Я хотіла дати, — пише поетеса, — всю українську історію в строфі... Я хочу це подати так, щоби це всі читали й не знали, власне, чому це все так западає в пам'ять?!».

Після першого кроку в реалізації такого задуму — твору «Маруся Чурай» — поетеса друкує історичний роман «Берестечко» (1999). Його темою авторка обрала одну з драматичних подій в українській історії — поразку військ Богдана Хмельницького під Берестечком із її трагічними для України наслідками. Це була поразка не лише військова, вважає Л. Костенко, а передусім політична й ментальна, підсумки якої проявлятимуться в діях народу протягом століть: «поразка — це поразка. Вона нас істребля». Національна історія розкривається також у книжці «Над берегами вічної ріки», у драматичній поемі «Дума про братів неазовських».

Творчості Л. Костенко притаманне жанрове різноманіття: ліричні вірші, драматичні поеми, поема-балада, історичні романи у віршах, публіцистичні твори, роман «Записки українського самашедшого» (2010). Поетеса також прокладає своєрідний культурний місток між народами, перекладаючи українською з польської, чеської, вірменської, грузинської. Твоя повага до інших народів, стверджує поетка, гарантує їхню повагу до твого народу.

Л. Костенко часто називають совістю нації. Вона не йде на компроміси з владою, не дозволяє підкупити себе державними нагородами та відзнаками. Вона безкомпромісна в оцінках людей незалежно від чинів і звань — і себе не дозволяє улестити й заколисати. Так, вона не прийняла премії «Золотий письменник України», відмовилася від звання Героя України, яке хотів присвоїти їй В. Ющенко. «Політичної біжутерії не ношу», — пояснює вона свою громадянську позицію.

«Страшні слова, коли вони мовчать...» (1977)

Дочка Ліни Костенко, літературознавиця й письменниця Оксана Пахльовська якось нагадала матері про один випадок із життя: «Я пам'ятаю, як Ти колись шукала рядок, коли писала "Сніг у Флоренції": настрій у Тебе поганий, до Тебе не підступись. Я така сумна ішла потім на роботу в Інститут літератури. Думаю, через що ж у Тебе зупинилась робота? Стою на зупинці автобуса. А Ти, сяюча, з балкона мені показуєш на мигах: знайшла!».

Цей епізод є одним зі штрихів до розуміння складного процесу творення поезії. Ліна Костенко зізнається, що часто поетичне самовираження набуває в неї якогось метафізичного змісту: «...раптом рядок приходить сам собою. І не можу пояснити чому: просто знаю, що він є», — зізнається мисткиня. І тоді в неї з'являється відчуття, що «...ще слів нема. Поезія вже є».

Але поетична творчість — це ще й наполеглива праця, мета якої — відшукати той образ, який якнайточніше передасть енергію думки. Це дійство Л. Костенко порівнювала зі створенням скульптури, коли, як казав Мікеланджело1, треба взяти брилу мармуру й відсікти від неї зайве. У поезії це виражається в доборі слів великої духовної сили.

1 Мікеланджело Буонарроті (1475-1564) — італійський скульптор, автор всесвітньо відомих робіт «Давид», «П'єта», «Мойсей» та ін.

Провідний мотив вірша — утвердження думки про неповторність і безсмертність справжньої поезії. Лірична героїня твору відчуває відповідальність за кожний створений образ, адже «всі слова були вже чиїмись». Епітет «страшні слова» відтворює бентежний стан авторки перед початком творення. У першій строфі ліричне переживання передається також через уживання кількох підрядних речень. Вони надають віршу посиленої емоційності й напруженості, відчуття натягнутості всіх душевних струн. Поетка усвідомлює, що справжній високохудожній твір — це завжди задушевна розмова автора з читачем сам на сам, «безсмертний дотик до душі». Аби знайти дорогу до серця кожного, необхідно встановити з ним емоційний контакт. Тільки тоді поетове слово стане відкриттям. Гіпербола «Людей мільярди й мільярди слів» указує на велику відповідальність, яку відчуває поетка перед своїми читачами.

«Хай буде легко. Дотиком пера...» (1980)

Поезія відтворює переживання, які навіяв ліричній героїні сон, що «ледь торкнувся пам'яті». Вірш побудовано на контрастних образах минулого — теперішнього, світлих — темних барв, гірких — солодких спогадів про пережите кохання. У минулому — «чорні дні», але вони не залишили гіркоти, тому що виринає час від часу «спомин пресвітлий», «спогад предивний». У душі ліричної героїні переважають теплі почуття, які коханий залишив про себе навічно — і вона йому за це вдячна. Повагу до милого поетеса передає, звертаючись до нього на «Ви».

Лірична героїня ніби заспокоює сама себе, що минулі почуття її вже не бентежать, звідси — образи пізньої осені та снігу в другій строфі як символ завершеного кохання. Але звідки тоді ця схвильованість, яку передають короткі прості речення в кожній строфі? Чи справді пережиті почуття вже згасли? Напевне, ні, якщо вірш справляє враження молитви, заклинання. Такого ефекту авторка досягає вживанням у кожній строфі дієслів наказового способу з анафорою частки хай і повторенням у першій та останній строфах прохання «Хай буде легко».

«Недумано, негадано...»

Вірш-сповідь переповнений почуттями. Лірична героїня відтворює свій душевний стан, викликаний сильними емоційними переживаннями, навіяними зустріччю з природою. «Глухомань» лірична героїня сприймає як священне місце, храм. Зорові (світанок, проміння), слухові (музика беріз), тактильні (холодно, оніміння), запахові (ладан, м'ята) образи викликають багатий асоціативний ряд, що розгортає пейзаж до картини природи космічного масштабу. Цьому сприяють також асонанси «о», «а» в кожному рядку твору.

Природа у поезії Л. Костенко так само одухотворена, як і людська душа.

Внутрішній світ ліричної героїні гармонійний. Вона відчуває єдність з усім живим, співналаштованість струн душі зі Всесвітом. І не знаєш, чого в її душі більше, — любові до природи чи закоханості в конкретного чоловіка. У цьому поєднанні особистих і загальнолюдських почуттів утілено усвідомлення неподільності всього живого.

Настрій вірша піднесений, радісний, поривчастий. Такого ефекту поетеса досягає повторами та вживанням риторичних речень.

«По сей день Посейдон посідає свій трон...»

Вірш написано під впливом вражень від перебування на Сицилії. Цей острів у Середземному морі — «густий концентрат античності», тому для втілення художньої ідеї авторка використовує образи давньогрецької міфології. Аби зрозуміти зміст вірша, проаналізуємо спочатку кожну його строфу.

У першій строфі з'являється образ Посейдона — могутнього давньогрецького бога, володаря світових вод. У руці він тримає тризуб як символ влади над усім підводним царством. У метафоричному образі голубої «одіссеї реліктових крон» відтворено постійний рух вод, красу й вічність, а водночас і небезпеку моря.

У другій строфі земний світ, населений богами й духами, утілено в образах Фавна, Амура та Афродіти («виходить із піни антична гламур») як уособлення духів природи та кохання. Земний світ є також домівкою для людини, прекрасної й мужньої водночас.

У третій строфі відтворено небесну, божественну сферу в образах «величавого Парнасу» та Олімпу як символів високої поезії та верховної влади. Цікаво, що ці три світи не відмежовані один від одного: Афродіта, богиня кохання, виходить із води (за міфом, вона з неї народжена), а Пегас, чарівний крилатий кінь, що літає в небі, у міфі пов'язаний із Посейдоном1. У такий спосіб Л. Костенко творить вертикальну вісь — небесний, земний і підводний світи. Цей міфопростір існує в єдності, гармонії і красі. Він нерукотворний, вічний і весь одухотворений, сповнений величі та спокою.

1 Герой Беллерофонт приніс жертву Посейдону, після чого богиня Афіна подарувала йому золоті віжки, які він накинув на Пегаса, осідлав його і здолав на ньому потвору Химеру.

Античний світ протиставлено сучасному — мінливому, небезпечному й дисгармонійному (четверта строфа). Його у творі символізують давньогрецькі чудовиська, уособлення небезпек технічного розвитку людства. Завдяки цьому образному ряду Л. Костенко творить другу вісь, часову, у якій відбувається перетікання минулого в теперішнє й майбутнє. Минуле довершене, теперішнє — це коротка мить спокою та краси («хочеться моря... І богиню із піни, невзуту»), майбутнє — руйнівне (танкер «розіллє муари2 мазуту»).

2 Муар — шовкова тканина з мінливим хвилеподібним полиском.

Як бачимо, вірш належить до філософської лірики й відтворює контрастне світовідчуття поетеси: людина — природа, гармонія — дисгармонія, мить — вічність.

Запитання та завдання

1. Прокоментуйте, як ви розумієте назву теми та епіграфи до неї.

2. Розкажіть епізод / епізоди з біографії Л. Костенко, який / які вас найбільше вразили.

3. Поясніть, як у ліриці поетеси знаходить відображення формула «Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі». Наведіть приклади з творів Л. Костенко.

4. Доведіть, що твір «По сей день Посейдон посідає свій трон...» належить до філософської лірики.

5. Випишіть у робочий зошит художні засоби із вивчених поезій та поясніть їх роль у розкритті мотивів творів.

Домашнє завдання

1. Вивчіть напам'ять одну з поезій Л. Костенко (на вибір).

2. Напишіть есе, взявши за епіграф слова Л. Костенко «Поезія — це не слова, а Слово» (за бажанням).

Пригадайте!

Що вам відомо про постать легендарної народної співачки Марусі Чурай? Які твори їй приписують і які їх мотиви?

«Маруся Чурай» (1979)

Ідейно-тематичні домінанти

Першим великим ліро-епічним твором Л. Костенко, який розповідає про історію українського народу в часи виборювання свободи, став роман у віршах «Маруся Чурай». Авторка обирає один із найдраматичніших періодів доби Хмельниччини — нищівну поразку козацького війська в битві під Берестечком у 1651 р. На тлі цих історичних подій змальовано останній рік життя легендарної народної піснярки Марусі Чурай, яку її земляки звинуватили в отруєнні коханого.

Тема роману — зображення драматичного кохання української дівчини-піснетворки на тлі історичних подій середини XVII ст.

В основу роману покладено проблему вірності та зради, яку Л. Костенко вирішує на двох рівнях — окремої особистості та загальнонародному. Відповідно кожен із цих рівнів авторка втілює у двох сюжетних лініях. У центрі першої — нещасливе кохання Марусі Чурай до Грицька Бобренка, який зрадив її почуття, другої — наслідки відступництва для України своїх «воріженьків».

Особиста драма Марусі Чурай розгортається на тлі загальнонародної трагедії. У 1651 р. Богдан Хмельницький із військом зазнає нищівної поразки у війні з Річчю Посполитою, цього ж року підписано невигідний для України Білоцерківський договір, який спричинив утрату попередніх військово-політичних здобутків та спустошливі походи в Україну загонів польського князя Я. Радзивілла. Але зрозуміти початок конфлікту можна, якщо перенестися на понад десять років назад — у 1637-1638 рр. — період антипольського повстання нереєстрових козаків під проводом гетьмана Павла Павлюка. Серед його учасників — батько Чураївни Гордій. То були події, які Маруся назвала «шляхи, до слави найкоротші». Тобто, якби нація консолідувалася, Україні не довелося б, можливо, пройти кривавими випробуваннями наступних десятиліть. Але малодуха старшина, аби зберегти своє життя після поразки в бою під Боровицею, видала на розправу польській владі найбільш активних учасників, зокрема Павлюка й Гордія Чурая. Публічна страта ватажків відбулася у Варшаві в жовтні 1638 р., а згодом голови страчених возили на показ у всі полкові міста. Акт про видачу провідників повстання й козацьку капітуляцію тоді підписав Б. Хмельницький, тобто, цим кроком він зрадив співвітчизників. Про цей його вчинок Маруся згадувала: «А він, тоді ще писар войськовий, / підписував ту прокляту угоду». Тоді ж, у 1638 р., за відданість польська влада відзначила Б. Хмельницького і Ф. Вишняка посадами сотників Чигиринського полку. Тому для Марусі Чурай вони обидва були зрадниками її батька, а невірність Грицька, що хотів одружитися з дочкою Вишняка, стала продовженням того давнього віроломства.

Галерею національних відступників у романі також складають Ярема Вишневецький та Іван Виговський. Перший — «Уломок лицарського роду, / мучитель власного народу», «Ярема, син Раїни, / страшний руйнатор України». Він, нащадок славного козака Байди, який перед смертю сміявся у вічі ворогам, став провідником польської колонізації України, призвідцем тотальної руйнації на українських землях. Другий — зрадник інтересів козацької держави, жорстокий кат, який заради власної політичної вигоди ладен був кинути Вітчизну під ноги Московському царству.

Власне, й уславлений герой Іван Іскра, закоханий у Чураївну, за кілька років після зображених подій заради досягнення гетьманської влади їздитиме з доносами на І. Виговського до Москви. А вже його син, Іван Іванович Іскра, разом із Кочубеєм написали донос московському цареві на гетьмана І. Мазепу, який прагнув побудувати не залежну від Москви Українську державу.

Як бачимо, тема зради заради вигоди була актуальною, стверджує Л. Костенко, не лише в особистому, а й у національному плані. І якщо відступництво в коханні — це катастрофа в масштабах душі окремої людини, то політичне ренегатство призводить до трагедії всього народу, яка триває десятиліттями. Тему страждання України через негідні, непатріотичні вчинки й недержавне мислення її очільників поетеса розгортає повномасштабно передусім у розділі «Проща». Ліна Костенко зображує запустіння козацького краю:

Тут од Лубен до самої Волині

лежать навколо села удовині.

Причілки виглядають із кропиви.

А тут, як бач, немає і вдови.

Тікав по трупах Єремія звідси.

Та все карав, карав, карав призвідців.

Рубав їм руки, вішав, розпинав,

садив на палі, голови стинав.

Страшний по ньому залишався слід —

козацьких тіл кривавий живопліт.

Маруся Чурай із мандрівним дяком стають свідками спустошення України, голоду, відчуження між людьми: «Зчерствіли люди од всіляких лих. / Неволя давня душі роздвоїла».

Доповнює картину руйнації України вигляд знищеного військами Я. Радзивілла Києва, який три дні пломенів у вогні:

Оце мій Київ, це моя вітчизна.

Залиті кров'ю київські вали.

Ой люди, люди, Божа подобизна,

до чого ж ви цю землю довели?!

Але Л. Костенко не властивий історичний песимізм. Вона бачить здоровий національний дух рідного народу. Він плекався упродовж тисячоліть у духовній роботі нації, яку уособлюють імена Нестора-літописця, київського іконописця Аліпія (Алипія), першого відомого на Русі лікаря Агапіта. Цей дух гартувався також у визвольних боріннях народу, представлених іменами таких народних ватажків, як Яків Остряниця, Северин Наливайко, Павло Павлюк, Мартин Пушкар. І коли нависла загроза загарбання земель після Білоцерківської мирної угоди, вся Україна знову постала згуртованою. Символом народної монолітності оборонців Вітчизни у творі є місто Полтава. Воно посилає чотири роки на війну своїх громадян, мужньо тримає оборону під час польської облоги. Про героїзм нації Л. Костенко пише:

Такі часи були благофортунні,

що кожен подвизався зокрема.

І жоден подвиг не лишився втуні...

Крім згадки про великих духовних і воєнних сподвижників України, Л. Костенко зображує також наш народ носієм давніх демократичних традицій. У романі згадується, що міста дотримуються Литовського статуту та Магдебурзького права, зі змісту першого розділу стає відомо, що всі спірні питання життя громади вирішують суди із широким народним представництвом у них. Тож поетеса художньо втілює думку про великий потенціал народу, здатного до державотворення.

Ідея твору — засудження особистої й національної зради, оспівування вільнолюбного духу народу, його визвольних змагань.

Важливою проблемою, порушеною в романі, є роль митця як громадянина свого часу. Ця проблема була актуальною в усі часи. Істинна патріотка Ліна Костенко зазначає, що в кожну історичну добу митець — це більше ніж укладач римованих рядків. Поет — і хранитель історичної пам'яті, і творець краси, і вихователь народу. Принагідно зауважимо, що це розумів і Богдан Хмельницький. У 1652 році він підписав «Універсал до всіх музик Задніпров'я», яким бажав посилити вплив гетьманської влади на народних співаків. Гетьман усвідомлював, що народна музика відігравала об'єднавчу й агітаційну роль, українська дума й українська пісня сприяли самоідентифікації народу. Так само висловлюється й мандрівний дяк у розмові з Марусею. Він засуджує віршомазів, які «убогі словом, мислію порочні». Взірцем народної поезії вважає кобзарів, але розуміє, що ще не народився поет, який напише «велику книгу нашого народу». Він жалкує, що українська земля не має свого Гомера, хоч українська історія не менш героїчна, ніж антична:

Усі віки ми чуєм брязкіт зброї,

були боги в нас і були герої,

який нас ворог тільки не терзав!

Але говорять: «Як руїни Трої».

Про Київ так ніхто ще не сказав.

Цими словами Л. Костенко зверталася й до сучасників, митців, які свої таланти повинні поставити на службу народу.

Важливими в романі є роздуми поетеси над проблемою міжнаціональних відносин. Упродовж століть польський та український народи проливали невинну кров. Як гуманістка, Л. Костенко заперечує національну ворожнечу, покладає відповідальність за її розпалювання на політичні еліти двох країн. Вустами мандрівного дяка авторка стверджує:

... можновладці — тяжко винуваті.

А що зробив народові народ?!

Кожен має усвідомити свою провину, а для цього необхідно відчути всю глибину особистого болю від утрати. Саме тому мандрівний дяк жаліє поляка, який схилився над могилами рідних: «Скорбото всеочисна! / Оце вже і є його вітчизна». І далі: «А цей старий? Людина між людьми, / живе, як ми, і мучиться, як ми».

Л. Костенко виступає за рівність народів. Цю ідею окреслено в епізоді, коли Пушкар із міського валу на своєму списі подав полякам такий «універсал»:

Панове! Ви й ми — це рівні два народи.

В боях рішили спір, і вільні ми тепер.

Серед інших порушених у романі проблем — шляхетність людських взаємин, поєднання духовного і прагматичного в житті людини, людські цінності і шляхи їхнього формування, нелегка місія митця.

Сюжет і композиція

Широка проблематика роману зумовила необхідність ускладненої композиції з двома пов'язаними сюжетними лініями.

Перша відтворює долю талановитої народної поетки Марусі Чурай, чиє почуття зневажене зрадливим коханим.

Друга — долю прекрасної й духовно потужної України, яку розпинають зовнішні вороги, а «допомагають» їм українці-відступники.

Твір складається з дев'яти розділів, події в яких зображені в лінійній послідовності.

Елементи першої сюжетної лінії

• згадка про пожежу в Полтаві у 1658 р., під час якої згоріли всі папери судової справи Марусі Чурай — пролог;

• суд над Чураївною, під час якого зав'язується конфлікт між її прихильниками (Мартин Пушкар, Іван Іскра, Ящиха, Лесько Черкес) та недоброзичливцями (Бобренчиха, Параска Демиха, Галя Вишняк). Марусі виносять смертний вирок — зав'язка;

• Маруся Чурай три дні у в'язниці очікує на страту; Іскра, який її кохає, їде до Б. Хмельницького, просить в нього для дівчини помилування; гра долі: гетьман колись підписував Гордію Чураю грамоту про видачу на страту, а тепер його дочці — угоду про її помилування від смерті — розвиток дії;

• день страти; Іскра встигає привезти виконавцям вироку гетьманську грамоту — кульмінація;

• Маруся йде на прощу до Києва, по дорозі знайомиться з дяком; вони бачать руїну України, до якої призвели свої й чужі вороги, повернення Марусі до Полтави, згасання життя дівчини під час облоги міста — розв'язка;

• настає весна, і Маруся чує, як дівчата співають її пісні — епілог.

Ліна Костенко майстерно вибудовує сюжетну канву роману. Аби тримати увагу читачів у постійній напрузі, вона кульмінацію першої сюжетної лінії подає всередині твору (V розділ). Подовжена в часі розв'язка дає змогу авторці не лише зобразити наповнене безцільне після Грицькової смерті Марусине життя, а й панорамно відтворити історичні події та підвести до кульмінації другої, історичної сюжетної лінії.

Елементи другої сюжетної лінії

• повідомлення посланця із Січі про те, що «Богдан козацтво стягує під Білу. / Потрібна поміч. І потрібен порох./ Потоцький йде на зустріч Радзивіллу» — експозиція;

• «Полтавський полк виходить на зорі» в похід — зав'язка;

• розорена Україна, що постає під час поїздки Івана Іскри до Б. Хмельницького, та подорожі Марусі з дяком на прощу до Києва — розвиток дії;

• тривала облога Полтави — кульмінація;

• облогу Полтави знято, «Скасовано угоду. / Вся Україна знову у вогні», полтавський полк виходить знову в похід під пісні Марусі Чурай — розв'язка.

Особливістю композиції роману є велика кількість позасюжетних елементів. Це передусім екскурси в давнє минуле (часів Київської Русі, Байди Вишневецького, діда Галерника, згадки про повстання козаків) та в майбутнє (зауваги про подальше життя Леська Черкеса та Івана Іскри), уривки Марусиних пісень. Цей прийом дає змогу зобразити Україну в історичній перспективі, показати її духовні віхи на шляху утвердження державності. Водночас Л. Костенко відтворює географію України через низку назв: Полтава, Трубіж, Переяслав, Дніпро, Трахтемирів, Київ, Фастів, Біла Церква, Іква, Ірпінь, Солониця. Це місця визвольних змагань українського народу. Завдяки такому прийому постає картина життя українського суспільства XVII ст.

Образи твору

Головна героїня — Маруся Чурай — легендарна піснярка XVII ст. Силою художньої уяви Л. Костенко створила повнокровний образ українки, що поєднує в собі яскраві індивідуальні й типові національні якості. Її зображено в неоромантичному стилі як гармонійну особистість, що поривається до вищих ідеалів життя.

Маруся втілює багатовіковий талант свого народу. Вона його засвоювала з піснями кобзарів, які оспівували героїку визвольних змагань, вбирала з розповідями батька та діда Галерника, з романтикою релігійних свят Різдва, Водохрещ, Купала. Дівчина була також носієм книжного знання, засвоєного в школі. Почуття виливалися в поетичне слово ще замолоду, але вперше вона усвідомила себе поетесою, коли почула кобзареву пісню про подвиг свого батька Гордія, який був для неї уособленням честі й лицарської доблесті.

Гідність Марусі дарували батьки. Тато «гордий був, Гордієм він і звався / Він лицар був, дарма, що постоли», а мати «була красива молодичка, / вуста сміються, а в очах печаль». I дівчина захоплювалася їхньою шляхетністю:

Звела їх доля, наче в нагороду

за те, що мали незглибимі душі.

Батько навчив Марусю пишатися своїм народом та історією. Мати виховала в доньки внутрішню красу й гідність: «Здушили сльози — не виходь на люди. / Болить душа — не виявляй на вид», — повчала вона доньку. Мати була також для Марусі взірцем вірності чоловікові: навіть коли він загинув, Чураїха не зрадила його пам'яті. Такі взаємини стали для Марусі ідеалом власної родини. Тому, коли покохала Грицька Бобренка, не роздумуючи, віддала йому всі свої почуття. У ньому дівчина бачила свого тата:

Він, мамо, гордий. Він козак. Він лицар.

І що для нього гроші, мамо? Дим.

Хіба наш батько ласий був на гроші?

Хоч таляр він у вузлик зав'язав?

Хіба ж не ви були в Золотоноші

єдине золото, яке він там узяв?

Марусин характер не терпить середини: чи любити, чи ненавидіти — щиро й до краю. Тому і Гриця покохала всією душею:

У цій любові щось було священне,

таке, чого не можна осквернить.

Це неймовірне кохання надихало її на творчість, давало наснагу творити неповторні пісні. Маруся у своєму почутті не помічала, що Гриць ніколи не дорівняється в шляхетності до її батька. Лише згодом прийшло прозріння:

Моя любов чолом сягала неба,

а Гриць ходив ногами по землі.

...Наш батько — з тих, що умирали перші.

А Гриць Бобренко — з тих, що хочуть жить.

У такий спосіб Л. Костенко зображує «нерівність душ» героїв. Зрада Гриця Бобренка та його смерть ніби кинули Марусину душу в прірву. Їй стало байдуже, чи засудять її, чи стратять, що люди звинувачують її в страшному християнському гріху. І лише коли вона йшла на прощу до Києва та побачила страждання всього народу, то зрозуміла: «Хіба я вже нещасніша за всіх?». Під час мандрівки перед Марусею постає уся трагедія України, розтерзаної ворогами і власними зрадниками, розореної війнами, спустошеної навалами. Як кожному митцеві, горе всієї країни заступило Чураївні власні страждання. Образом Марусі Л. Костенко доносить ідею про нерозривний зв'язок митця з народом.

Іншим зображено в романі Гриця Бобренка. Добрий і щирий від природи, він виховувався в родині з іншими, ніж у Чураїв, цінностями. Їх моделювала в сім'ї його мати. Вона вийшла заміж за Чураєвого товариша, відважного козака. Але побут і Бобренчишина жадоба розбагатіти зробили його слухняним пристосуванцем. Для Грицевої матері головне — багатство. Навіть після поразки під Берестечком вона каже синові: «От ти прийшов із великого походу, / а не приніс ні слави, ні добра». Сумнівною видається слава після походу, який став ганебною національною поразкою. А ще дивнішим було принести з такого бою якесь «добро».

Закономірною тому є роздвоєність Грицевої душі, адже його виховували люди з різними життєвими цінностями — Чураї та Бобренки. З одного боку, він сміливий козак, що чотири роки воював у походах, з іншого — слухняна іграшка в материних руках. І хоч він щиро кохав Марусю, але щоденні материні настанови — «Любов любов'ю, а життя важке» — зробили своє. Заради спокою в родині та матеріальної вигоди Гриць зневажає своє та Марусине кохання, і це призводить його до смерті. Як бачимо, проблему зради й на рівні окремої особистості, і на рівні держави Л. Костенко вирішує безкомпромісно: зрада — це моральний злочин, який нищить усе — і душу людини, і державу.

Романтикою героїзму овіяні образи Івана Іскри та Леська Черкеса. Вони сміливі козаки, віддані своєму народові, високо цінують талант землячки. Іскра розуміє, що митець — це частина духовного життя народу, тому й каже про неї: «Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа». Заради збереження Марусиного життя він готовий жертвувати собою, поспішає привезти від Б. Хмельницького указ про помилування коханої. Коли Іскра бачить, як згасає Марусине життя, пропонує їй одружитися, але дівчина йому відмовляє: мертва душа нікого не може зігріти теплом.

Символом нескореності українського народу, його відданості рідній землі зображено діда Галерника. Він пережив двадцятирічну турецьку неволю, але не схилився перед ворогами. І навіть коли Полтаву оточили ворожі війська, старий відмовився сховатися за міськими мурами: він на своїй землі й нікого не боїться.

Зовсім по-іншому проявили себе під час облоги війт Горбань і сотник Вишняк. Можновладці, які мали подавати приклад патріотизму й хоробрості, є взірцем боягузтва й ренегатства. Наприклад, Горбань боїться насамперед за власне життя:

Лише Горбань хапає дрижаки.

Кричить: — Угода! Нарушать не смійте! —

Він думає, — як впустять їх таки,

то перш за все вони повісять війта.

Вишняк, хитрий пристосуванець, що «всіх панів перепанує», ладен зрадити народні інтереси:

Учора, кажуть, приміряв жупан.

Іти послом до шляхти пропонує.

Незважаючи на сумні сторінки історії, у романі звучить віра в нездоланні сили українського народу, його духовний потенціал, гідне майбутнє.

Жанр твору

За жанром «Маруся Чурай» — історичний роман у віршах. Він поєднує особливості роману (сюжет, розгалужена система персонажів, широке епічне зображення подій, проблематика) з ліричним началом (наявність ліричного героя, а не оповідача, ліричне переживання, суб'єктивність сприйняття подій). Роман написано у віршовій формі, що надає тексту підвищеної емоційності оповіді.

Запитання та завдання

1. Розкажіть, що ви знаєте про історію появи роману «Маруся Чурай».

2. Поясніть, які історичні події відтворено в романі. Як Л. Костенко їх інтерпретує?

3. Визначте проблематику твору. Проаналізуйте проблеми роману, які не висвітлені в підручнику.

4. У чому полягає складність композиції твору? Відповідь ілюструйте прикладами.

5. До позасюжетних елементів роману належить Марусин сон під час її ув'язнення. Яке його значення у творі?

6. Поясніть, як Л. Костенко в романі розв'язує такі конфлікти:

• Глибоке кохання — життєвий реалізм (Маруся — Гриць — Галя);

• героїчно-максималістське — практичне світосприйняття (Чураї — Бобренки, Вишняки);

• «поетичний» — «прозовий» рівні народного буття.

7. Визначте образи-символи в романі. Яке їх значення для розкриття ідейного задуму твору? Наведіть приклади.

8. Поясніть, що символізує в романі образ Хо, який являється ув'язненій Марусі.

9. Поясніть, що мав на увазі мандрівний дяк, коли сказав:

У душі людській, крім видимого неба,

є одинадцять всячеських небес.

10. Охарактеризуйте образи Марусі Чурай, Гриця Бобренка, мандрівного дяка.

11. Визначте тему та ідею роману.

Подискутуйте!

Коли говорять про справжню людину, то мають на увазі наявність у неї системи духовних цінностей, на яких ґрунтується її особистість.

Що ви розумієте під поняттям «духовні цінності»? Які ваші духовні цінності як людини і громадянина України?

Домашнє завдання

Напишіть роздум, у якому висвітліть, як проблему «нерівності душ» розв'язують Л. Костенко («Маруся Чурай») та Леся Українка («Лісова пісня»).

Література в колі мистецтв

Прослухайте пісні на слова Л. Костенко. Проілюструйте один із творів (на вибір).

Розгляньте ілюстрації художника С. Якутовича до поетичної збірки Л. Костенко «Річка Геракліта» та прослухайте музичний супровід до них у виконанні відомої української скрипальки М. Которович. Як різні види мистецтва доповнюють силу поетичного слова Л. Костенко? Поділіться враженнями про це на сторінках соцмереж зі своїми однокласниками та однокласницями.

Ваші літературні проекти

Перекладіть ваш улюблений вірш Л. Костенко іноземною мовою, яку ви вивчаєте.

Ви — творча особистість

Проведіть у школі акцію «Один день із Ліною Костенко». Запишіть на аудіо ваші улюблені вірші поетеси, пісні на її слова. На перервах нехай звучать її твори в школі або у класі. Кожен урок почніть із її вірша чи афоризму.

Я — читач, або перевіряємо себе

  • 1. На прикладі ліричних та ліро-епічних творів Л. Костенко розкрийте тему мистецтва й ролі митця в житті народу.
  • 2. Назвіть зразки інтимної лірики поетеси. Охарактеризуйте ліричну героїню цих творів.
  • 3. Доведіть, що індивідуальному стилю Л. Костенко притаманна філософічність мислення.
  • 4. Творчість Л. Костенко наскрізь афористична. Із творів поетеси доберіть крилаті вислови, які можна опублікувати на сайті «Вікіцитати».
  • 5. Як у романі «Маруся Чурай» розв'язується проблема зради? Наведіть приклади з твору.
  • 6. Яку художню ідею втілює Л. Костенко в образі Б. Хмельницького? Наскільки він відповідає історичному портрету гетьмана?
  • 7. Схарактеризуйте образ України в романі «Маруся Чурай».
  • 8. Поясніть, як у романі на історичному матеріалі відображено проблеми сучасності.
  • 9. Напишіть мотиваційне есе, у якому обгрунтуйте думку, чому варто читати твори Л. Костенко.