Підручник з Української літератури (рівень стандарту). 11 клас. Коваленко - Нова програма

ТВОРЕЦЬ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ПРОЗИ

ВАЛЕР'ЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ

1901-1937

...Творчість В. Підмогильного — одне із найвищих духовних явищ української літератури.

Володимир Мельник1

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ

Валер'ян Петрович Підмогильний народився 2 лютого 1901 р. у селянській родині в с. Чаплі під Катеринославом (нині — околиця міста Дніпра). У 1924 р. письменник так указав віхи своєї біографії:

«Р. 1918 закінчив 1 Катеринославську реальну школу й того самого року вступив до математичного факультету Катеринославського Університету. У 1919 році перейшов до правничого факультету, але через матеріальну скруту мусив кинути науку. Працював у різних установах у самому Катеринославі й у повітах, здебільшого в Наросвіті, і разом з тим учителював».

1 Володимир Олександрович Мельник (1941-1997) — український літературознавець.

У 1921 р. Валер'ян Підмогильний переїжджає до Києва. Він працює в редакціях видавництв і журналів, знайомиться з багатьма діячами української культури, входить до літературного угруповання «Ланка», перейменованого згодом на «МАРС» (Майстерня революційного слова). За естетичною платформою це був філіал харківського ВАПЛІТЕ. Учасники київської організації (Є. Плужник, Т. Осьмачка, Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка та інші) хоч і позитивно ставилися до радянської влади, та категорично відмовлялися служити їй.

У Києві В. Підмогильний поринає у творчість. Перші свої проби пера він зробив іще під час навчання, друкуючи вірші й оповідання в шкільному журналі та демонструючи велику начитаність (за псевдонім юнак обирає ім'я Лорд Лістер під враженням від детективної літератури).

Уже в 1920 р. у Катеринославі виходить його книга з багатообіцяючою назвою « Твори. Т. 1», а у 1922 р. в харківському видавництві з'являється повість «Остап Шаптала». У Києві письменник друкується в численних часописах, видає збірки оповідань, перекладає із зарубіжної класики. У 1928 р. опубліковано один із найвідоміших творів В. Підмогильного — роман «Місто», у 1930 р. з'являється «Невеличка драма». Довкола книг вирують обговорення й диспути. Молодь захоплено читала «Місто», а критики недоліками вважали те, що насправді було перевагами роману. Зокрема психологізм розцінювали як прояв ворожої ідеології, зацікавлення сутністю людини — викликом пропагованому тоді колективізму, адже головний герой — «безмежний індивідуаліст», та ще й став інтелігентом, вийшовши з селянського середовища. Тому висновок був категоричний: «книжка антирадянська». Маємо прикрий приклад того, як необ'єктивна критична думка фатально втручалася в долю письменника і навіть перекреслювала його життя.

Роман «Лорд Лістер» Рікмана Годлі. Фото.

У 1929 р. письменника запрошують до Харкова на посаду консультанта з іноземної літератури у видавництві «Рух».

В. Підмогильний переживає важкий період, як і інші талановиті письменники, чиї твори не вписувалися в ідеологічні константи більшовиків. У 1934 р. прозаїка заарештовано й безпідставно звинувачено в контрреволюційній діяльності. Відтак ухвалено вирок — десятирічне ув'язнення. Як особливо небезпечного злочинця його відправляють на Соловки. У 1937 р. справу письменника переглянуто, і в листопаді цього ж року новий страшний вирок — розстріл — приведений до виконання. Так трагічно обірвалося життя одного з найталановитіших прозаїків «розстріляного відродження».

Надзвичайну мужність і силу волі цієї людини засвідчують листи із заслання до матері та дружини. Він не лише заспокоює їх, а й розповідає про творчі здобутки: у жахливих табірних умовах прозаїк пише кілька оповідань, повість, роман «Осінь 1929».

В. Підмогильний увійшов в українську літературу як автор кількох збірок оповідань, романів «Місто», «Невеличка драма», як майстерний перекладач творів Вольтера, Д. Дідро, В. Гюго, О. де Бальзака, А. Доде, Гі де Мопассана, П. Меріме, А. Франса. Знання європейського мистецтва не могло не вплинути на літературно-естетичні вподобання прозаїка, його творче кредо, стиль, художній світ творів. Водночас український митець завжди залишався глибоко оригінальним, закоріненим у національну літературну традицію, представлену іменами В. Стефаника, М. Коцюбинського.

В. Підмогильний як письменник-реаліст у центрі художнього дослідження життя поставив людину та її душу — багатовимірну, складну, неоднозначну. Недаремно деякі критики-сучасники стверджували, що прозаїк «цікавився не людством, а людиною». У цьому виявилася орієнтація автора на західноєвропейську літературу з її підходом до змалювання людини в найпотаємніших порухах душі, найнепримітніших її нюансах, у широкій гамі кольорів, а не лише чорно-білими фарбами. Герої В. Підмогильного і в буденному житті, і в екстремальних випадках завжди лишаються людьми — сильними й слабкими водночас. Наприклад, оповідання «Собака» присвячене реальній події: голоду, що охопив південні регіони України у 1920-х рр. Його герой, студент Тимергей, вивчає філософські твори — І. Канта, Ф. Ніцше, Р. Декарта. В них осмислюються основи людського буття, а голодний юнак — іронічно зазначає автор — не може жити без борщу. «Кант і борщ. Ніцше й ковбаса. Тимергей пручався. Перші дні недоїдання силкувавсь переконати себе, що Кант йому дорожчий за ковбасу. Та за три дні облишив: міг уже сміливо кожному в вічі сказати, що для нього дорожче». Життя впроголодь змушує героя виробити власну філософію, підґрунтям якої були важкі умови життя після революції. Але гумор і моральне здоров'я допомагають йому вистояти: «Я обідаю тепер не менш години. Смакую все і з насолодою обгризаю пісні маслаки. Пообідавши, заплющую очі та кличу до себе Декарта [пес. — Автори.]. Питаю його:

— Декарте! Ти голодував коли?

— Ні, — каже.

— Біжи мерщій та нищи свої праці. Потім не поїж тиждень і створи нові. Тоді матимеш ти певний ґрунт. Тоді ти, наприклад, не скажеш: Cogito, ergo sum1. А закричиш: — Ой, їсточки...».

1 Я мислю, отже, існую (лат.).

Варто звернути увагу на слово «їсточки». Воно глибоко розкриває фізичні страждання юнака, промовляє більше, ніж банальне «їсти» або ж деталізований опис стану героя. Проте Тимергей як знавець філософії сумнівається, чи надовго йому вистачить гумору та душевних сил. Як щасливу закономірність хлопець сприймає зустріч із рудим псом, якого, на його думку, шукатимуть господарі, звісно ж, за винагороду. Не задумуючись, він тратить останні гроші, щоб прокормити Декарта. Юнак тішиться надією, яка і повертає йому нормальний стан — жадобу до знань, радість від спілкування з книгою, енергію та бадьорість. І хоча фінал оповідання відкритий (невідомо, чи знайшовся господар собаки й чи юнак отримав винагороду), твір сповнений віри в людину, у перемогу її людських, а не тваринних інстинктів.

Автор не коментує вчинків героя, не дає їм оцінки, а об'єктивно змальовує правдиву картину життя, що стає під його пером вражаючим документом епохи.

Справді, персонажі В. Підмогильного зазвичай живуть у конкретних обставинах, часто вкрай жорстоких (голод, війна, руїна, неп), і письменник змальовує ці реалії через сприйняття їх глибиною людської душі.

Гі де Мопассан. 1850-1893.

Деякі літературознавці знаходять у його творчості паралелі із західноєвропейською літературою. Так, герой «Міста» Степан Радченко нагадує героя роману «Любий друг» Гі де Мопассана. Деякі риси художнього світу українського прозаїка перегукуються з творами його попередників у західноєвропейській літературі: протокольність і чіткість у відтворенні часо-просторових координат зображуваного, прагнення бути літописцем споріднює В. Підмогильного з О. де Бальзаком, особлива зацікавленість темою підкорення молодою людиною міста — з Гі де Мопассаном, іронічність, розуміння людських слабкостей — з А. Франсом, постулат про неможливість щастя на чиємусь горі — з Ф. Достоєвським та А. Чеховим. Крім того, обізнаність українського письменника з філософськими трактатами Б. Спінози, Ф. Ніцше, А. Шопенгауера, З. Фройда не могла не позначитися на його творчості. Та найважливішим є те, що, з одного боку, національна, а з іншого — європейська літературні традиції зумовили появу феномена В. Підмогильного, його оригінальної інтелектуально-психологічної прози.

Анатоль Франс. 1844-1924.

Запитання та завдання

1. Поясніть, як ви розумієте епіграф до теми.

2. Проаналізуйте перекладацьку діяльність В. Підмогильного. В мережі Інтернет знайдіть інформацію про те, які твори перекладав письменник. Чи можна стверджувати, що праця перекладача мала вплив на оригінальну творчість прозаїка? Як саме?

3. Поміркуйте над таким фактом: через матеріальну скруту В. Підмогильний не здобув вищої освіти, проте сучасники називали його «університетом на дому». Про що це свідчить?

Домашнє завдання

Дайте усну відповідь на запитання: Які факти біографії В. Підмогильного вас найбільше вразили? Чому?

«Місто» (1928)

Ідейно-тематичні домінанти

Як відомо, тема підкорення міста відома в європейській літературі завдяки творам французьких прозаїків О. де Бальзака та Гі де Мопассана. Валер'ян Підмогильний робить вдалу спробу засвоїти цю традицію в українській романістиці, адже тексти французьких класиків він успішно перекладав. Та у творах є істотні відмінності. Скажімо, якщо Жорж Дюруа, «любий друг» з однойменного роману Г. де Мопассана, Ежен де Растіньяк, герой роману О. де Бальзака «Батько Горіо» та інші герої «Людської комедії» цинічно завойовують Париж, досягають матеріального добробуту ціною жертв і власного морального падіння, то герой «Міста» проходить через складні життєві випробування, які гартують його внутрішній світ і змушують усвідомити складність людського життя, навіть спробувати її відтворити в художньому слові.

В. Підмогильного цікавлять процеси внутрішнього життя людини, а з них постають вічні філософські проблеми: сенс людського життя, свобода вибору; співвідношення раціонального й емоційного, свідомого й підсвідомого в житті й в художній творчості; біологічного, духовного, соціального — у людині, роль мистецтва у її бутті. Прозаїк акцентує увагу насамперед на особистості з її екзистенційними пошуками. Саме екзистенціалісти відчули трагізм, кінечність буття, абсурдність світу, обстоювали право людини жити за власними законами. Тому й герої В. Підмогильного неоднозначні, далекі від одновимірних характерів, які побутували в тогочасній прозі й в змалюванні яких використовувалося переважно два кольори — чорний і білий, без відтінків та нюансів. Письменник створює образ Степана Радченка, у душі якого змагаються добре і зле начала, духовне й тваринне. І хоча головний герой, як й інші персонажі, виконує певну соціальну роль, залежить від оточення, автор далекий від поширеної думки: саме суспільні обставини визначають сутність людини, домінанту її духовних пошуків. Невипадково до роману «Місто» автор одним з епіграфів добирає цитату з «Талмуду»: «Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола. Як тварина — людина їсть і п'є; як тварина — вона множиться і як тварина — викидає; як янгол — вона має розум; як янгол — ходить просто і як янгол священною мовою розмовляє».

Обкладинка роману «Місто». Видання перше. 1929.

У романі якнайповніше художньо реалізується тема абсурдності життя, його фальшивої театральності. Варто пригадати, що в одному з тогочасних журналів у рубриці «Моя остання книга» В. Підмогильний зазначає: «Свій роман "Місто" я почав писати зовсім для себе несподівано — воно, за первісним задумом, мало бути кіносценарієм, і то комедією». Сам письменник цією реплікою засвідчує сприйняття світу як комедії, театру абсурдних вчинків і дій. У романі ця тема по-різному варіюється. Так, Мусінька усвідомлює, що її оточення й життя взагалі — то базар, на якому «кожен має свій крам. Один заробляє на ньому, другий докладає. Чому? Ніхто не хоче помирати». Зоська констатує абсурдність свого існування через втрачене кохання, тому закінчує життя самогубством. Поет Вигорський еволюціонує від усвідомлення абсурду до страху й відчаю та прагне знайти цілісний світ у творчості. Відчуває абсурдність життя й сам головний герой: «Край ...кручі стоячи, він почував страшну зумовленість життя, що полишає людині так мало вибору. Дитяча гра в Панаса, де одного, що з зав'язаними очима, ціла юрба жартунів смикає звідусюди, не даючись у руки, ставала йому символом, повним найглибшого змісту, втіленням основного становища людини на землі».

Спираючись на європейську та національну реалістичну традиції, поєднуючи естетичні засади психологізму та філософію екзистенціалістів, В. Підмогильний по-модерністськи художньо досліджує людину, складність її натури.

Сюжет і композиція

Письменник започатковує новаторський підхід до сюжетно-композиційної побудови твору. Події розвиваються за хронологічним принципом — від зав'язки до розв'язки. Водночас історія входження Степана Радченка в місто концентрує в собі ще й окремі самостійні сюжети — історії кохання головного героя, які, своєю чергою, позначені віхами сюжетного розгортання: зустріч, знайомство, пік почуттів, розлука. Попри таку уніфікованість, кожний любовний сюжет неповторний, бо по-новому характеризує Степана Радченка та його методи завоювання міста, хоча його сутність як чоловіка не змінюється — він по-споживацьки використовує жінок: Надійку — аби побороти ворожість міста, утвердитись у ньому, Мусіньку — аби пережити своє приниження в місті, Зоську — аби остаточно забути про село, самоствердитися. Лише роман із Ритою — вишуканою, елегантною, солодко-манірною балериною — не має завершення, хоч читач і може спроектувати його, ураховуючи попередній досвід спілкування Степана Радченка з жінками. Такий відкритий фінал як запрошення автора до співтворчості читача теж був новим для жанру роману.

Просторова організація роману — це переливання двох планів: гамірного, багатолюдного міста та обмеженого простору кімнати — першого омріяного помешкання Степана Радченка. «Коло вікна в кутку він поставив американське бюро брунатного дерева, проти дверей при стіні люстрову шафу на одежу, проти вікон — канапу, оббиту темно-червоною тканиною, поруч столу — невеличку засклену шафу на книжки... Крім того, купив килима на підлогу й півдванадцятки стільців на решту грошей, що лишились йому від гонорару за кіносценарій після великих і дрібних витрат. Але що більше Степан свою кімнату встатковував, то чужішою вона була».

Абрам Маневич. Вид на Київ.

Це ще один парадокс людського життя: реалізована давня мрія не приносить довгожданого задоволення та заспокоєння. Власне житло, здавалось би, означає для Степана Радченка перемогу над містом, засвоєння незнайомого і спершу навіть ворожого простору. Адже в певний момент головний герой «...в цій синястій від ліхтарів смузі серед нерухомих, потуплених будівель відчув дивну красу міста. Сміливі лінії вулиці... війнули на нього суворою, йому ще незнаною гармонією».

Письменник моделює не одну таку ситуацію, коли Степан Радченко вагається, бентежиться, хвилюється, зраджує своїм раціоналістично-прагматичним поглядам на життя. Низка епізодів — рішення відновити взаємини з Надійкою, ворожість літературного бомонду в ставленні до молодого письменника, смерть Зоськи — мають на меті змалювати складність і неоднозначність людської натури, зітканої не з чорно-білих кольорів, як у більшості тогочасних творів, а з напівтонів, найтонших нюансів і штрихів, коли позитивні й негативні риси людини настільки переплітаються, що нагадують нерозривну цілісність. І в цьому — разюча відмінність Степана Радченка від героїв Оноре де Бальзака та Гі де Мопассана.

Новизна й оригінальність роману виявляються і в манері оповіді. Йдеться про авторське бачення характерів, подій, зображених у творі. Письменник постає нейтральною особою, але ця нейтральність часто-густо оманлива, оскільки оповідач не боїться висловити своє ставлення, здебільшого іронічне, до окремих фактів, як-от до літературних вечірок: «Традиція прилюдних літвечірок, породження тих часів, коли паперу не вистачало навіть на цигарки і мистецтву дано було гасло виходити на вулицю, тому й література мусила стати видовиськом, а літератор — читцем-декламатором, — ця традиція вмирає перед нашими очима, і ми спокійно можемо промовити «амінь» над її труною. Література — це, зрештою, книжка, а не дикція, і виконувати її прилюдно так само чудно, як і читати без рояля музичні твори».

Оповідач дорівнює авторському «я», який за ним, оповідачем, заховався. Проте не лише в авторському відступі виявляє себе письменник. Одним словом він може окреслити своє іронічне ставлення до зображуваного, наприклад: «Напередодні весни на дереві спізнання в їхньому [Степана і Зоськи. — Автори.] Едемі жовкнув лист, облітав непомітно день у день, полишаючи голі, понурі віти».

Ще один авторський відступ позначений філософічністю, але вона знижується використанням стертого традиційного образу тернів і троянд, і в цьому теж проглядає автор-скептик: «Життя страшне своєю невпинністю, нестримним поривом, що не схиляється перед найбільшим стражданням людини, показуючи спину її найгострішому болеві. Людина може досхочу борсатись у його тернах — воно пройде мимо з своїми глашатаями, що за страх і за совість кричать світові, що без тернів не буває троянди. Воно — той всесвітній нахаба, що на прохання обібраного жебрака відповідає штовханом, лящами, ціпком і суне далі, попалюючи цигарку, навіть не повернувши до жертви свій золочений монокль. На руїнах землетрусу вмить виростають курені для живих, що з музикою кинули подушених у землю, домовини поростають травою, і жалібні серпанки спадають з облич, що давно вже прагнуть посміхнутись».

Любомир Валівець у ролі Степана Радченко. Сцена з вистави «Місто». Театр на Липках.

Зрозуміло, що в романі під назвою «Місто» зображено урбаністичні пейзажі, але й вони відтінені легкою авторською іронією: «Весну в місті несуть не ластівки, а бендюжники, що з благословення комгоспу починають довбати на вулицях злеглий сніг, вантажити його на санки й вивозити геть, де він може танути без шкоди для міського добробуту. Перш ніж з'являться ці предтечі тепла, жодна брунька на деревах бульварів не насмілюється набрякнути й розпуститись. Це було б зухвале порушення тутешніх законів і варварський замах на підвалини цивілізації».

Такий тип оповіді засвідчував новаторські шукання В. Підмогильного й протистояв тогочасній «фотографічній» прозі.

Образи

Степан Радченко. Головний герой роману змальований якнайповніше. Письменник подає його детальний портрет: «На зріст він був високий, тілом міцно збудований і смуглий на обличчі. Брови мав густі, очі великі, сірі, чоло широке, губи чутливі. Темне волосся він одкидав назад, як багато хто з селюків і дехто з поетів». Юнакові 25 років, і за його плечима — доволі динамічні віхи біографії: «...він був підпасичем-приймаком, потім просто хлопцем, далі повстанцем і наприкінці секретарем сільбюро Спілки робземлісу». Історія хлопця розгортається через зовнішні події, які з ним відбуваються і з яких вибудовується сюжет твору. Проте для автора важливою є внутрішня біографія героя, його думки, почуття, мотиви поведінки. Вони розкриваються в потрійному фокусі: через ставлення до села, до літератури та жінок.

Степан покидає рідну домівку, щоб здобути освіту в місті і знову повернутися до села — «новою культурною людиною і разом з тим привезти туди нове життя».

Спершу місто видається Степану чужим, суворим, безжальним. Надто гостро Радченко відчув приниження, коли оселився у хліві Гнідих. Він, герой війни, відома людина в селі, прирівняний до тварини. Тому почувається «жалюгідним селюком» серед галасливого й чужого міста. Лише згодом юнак звикає до цього мурашника, відчуває його дивну красу, хоч і ненавидить. Проте аналітично доходить висновку: «Не ненавидіти треба місто, а здобути!», щоб «стати ближче до міської культури». Водночас він забуває про село, про свої мрії повернутися до нього, через певний час покидає навчання («Степан Радченко гарний і без диплома»).

Натомість виникає нова перспектива — стати письменником. Ця ідея була спонтанною, майже випадковою — під впливом літературної вечірки. Хлопець прагнув популярності, упізнаваності, успіху — як міркує він сам, хоче стати обраним. Літературна справа видається легкою, надто після першого вдалого дебютного оповідання «Бритва». Та згодом під гнітючим враженням від смерті Зоськи Степан по-новому осмислює сутність літературної творчості як великої таїни, особливого знання про людей, їхні характери, долі, думки й почування. Після самогубства дівчини він аналізує своє життя в місті й згадує про село, розглядаючи можливість повернення до нього. Проте це хвилинні вагання.

Характер головного героя в зображенні В. Підмогильного надзвичайно суперечливий. З одного боку, він начитаний, постійно прагне самовдосконалюватися: вступає до економічного вишу, вивчає іноземні мови, не байдужий до громадського життя, з іншого — здатен на компроміс і пристосуванство. Так, під час громадянської війни з-під жовто-блакитних прапорів перейшов під червоні. Умів маніпулювати людьми, надто жінками. Не міг терпіти, коли «щось не по його робилось». Степан Радченко — людина раціональна: «Мав десятки знайомих і жодного друга, ходив поруч, а почував від усіх незмірну віддаль, бо завжди між ним і будь-ким було скло, збільшувальне скло дослідника». Здається, лише один раз він виявив справжні почуття — у розмові з Максимом згадав про рідну матір, яку втратив у дворічному віці.

У літературі він не лише прагне слави, а й хоче забути про своє минуле сільське життя, тому й зі Степана стає Стефаном. Із кожним новим гонораром він прагне й зовні змінитися — купити новий «міський» одяг, змінити помешкання, комфортно облаштувати його.

Образи жінок у творі не самоцінні, а підпорядковані повнішому розкриттю головного героя. Недаремно один із двох епіграфів до твору, запозичений із його роману А. Франса «Таїс» (1890), у якому є епізод, коли філософ-стоїк Евкріт говорить про важливість влади над собою, потребу вільного життя і відречення від земних благ. І тоді його опонент Нікій заперечує філософу: «Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло». У контексті роману йдеться про біологічні начала людини, зокрема, фізіологічний потяг чоловіка до жінки. Слушну думку щодо цього висловила Соломія Павличко:

«Жінка для Степана Радченка — талісман його успіху, по суті, його жертва. За винятком Марти з «Невеличкої драми» жінка є лише об'єктом почуття й екзистенціального пошуку мужчини. Однак цей пошук абсурдний, як абсурдне саме життя. Крім того, його унеможливлює нездатність чоловіків до неегоїстичного почуття. Для них це пошук самоствердження, а не кохання».

Надійка. Дівчина потрапляє першою в орбіту чуттєвості Степана Радченка, «нештучна, рідна його душі». Хлопця і дівчину поєднав приїзд до Києва. Їхнє спілкування нагадувало Степану про село, додавало сил, щоб укоренитися в місті. Наївна й щира Надійка ці взаємини сприймала за справжні почуття, тому кожної зустрічі запитувала хлопця, чи любить її. Та його серце залишалося холодним, утім, він «почував свою над нею владу і хотів, щоб вона корилась». Зрештою, через ображене самолюбство після зустрічі з критиком Світозаровим він зігнав на ній злість, ще й звинуватив у всьому, що сталося. Відчуття провини жило і в самому Степанові: «...ця дівчина, що ще недавно так його вабила, враз стала його кошмаром». Однак він зумів цинічно прогнати від себе такі тривожні думки, заспокоюючи власне сумління егоїстично-чоловічим (тваринним): «не я, так другий». Нарешті Радченко забуває про Надійку, як і про село, уособленням якого була для нього дівчина. Проте коли хлопець дізнався про залицяння Бориса до Надійки, він егоїстично міркує, що «любити вона може тільки його, Степана Радченка, і нікого більше».

Тамара Василівна, Мусінька. Це немолода жінка, яка нещаслива в шлюбі. Завдяки зв'язку з нею Радченко поліпшив свої побутові умови, тобто завоював ще одну сходинку в місті, а також здобув новий любовний досвід. Цей «півсентиментальний хатній роман», таємний і гріховний, розпалював у юнакові цікавість. Поряд із розумною дорослою жінкою всі дівчата здавалися йому «маніжними ляльками». Він був вдячний Мусіньці за щирість почуттів, мовчазність, іронічність («слово "любов" було найулюбленішим її жартом»). Та Степана не цікавили думки й почуття людини, яка дарувала йому любов: «Мусінька ніколи ні про що серйозно не казала, ніколи не турбувала його своєю душею, і він мусив би вельми вдячним їй за цю пільгу бути, бо знати чужу душу надто важкий тягар для власної душі». І коли «нічного злодія» викриває син Тамари Василівни, то Степана непокоїть не так сумління совісті, як «похитнутий спокій, матеріальна руїна та втрата коханки».

Тамара Василівна розгадала секрет її «хлопчика», сказавши, що його душа — то «грифельна дошка: досить пальцем повести, щоб стерти написане».

Зоська. Дівчина, яка поставила точний діагноз внутрішньому світові Степана: «Душа в тебе погана... Погана якась душа».

Зоська не мала яскравої зовнішності, та приваблювала хлопця харизматичним характером, міською романтикою, захопленням театром, кіно, художніми виставками. З нею він набирався міського лоску, самостверджувався як людина та автор-початківець. У якийсь момент їхніх взаємин, коли в Степана прокинулося людське, він був здивований питанням Зоськи про смерть і довго жалкував, що не сказав їй того, чого хотів, «єдиній, рідній йому людині».

Київ. Вулиця Хрещатик. Початок ХХ ст.

Із плином часу, коли для Радченка дівчина виконала свою місію, але вже закохалася у нього, він усвідомлює, що через заклопотаність не може знайти «кілька годин тижнево» на побачення із Зоською. Тонка натура дівчини вловила цю зміну «божественного» одразу, зрозуміла його лицемірство після пропозиції одружитися, і це довело її до самогубства.

Степан тим часом, як завжди, шукає виправдання собі: «...і слова вже не єднались у збудні сполучення, обертаючись у великий шаблон», «шахрайка ця Зоська! Але його так просто не піддуриш!», «...усі відносини його з цією канаркою були сущим непорозумінням. Що могло подобатися йому в ній? Тепер він трохи не почервонів від сорому за свій смак». І фінальне: «Обридла ти мені. Відчепись від мене...». Проте після звістки про отруєння Зоськи він схвильований, «...порожній. Втратив відчуття своєї істоти і відчуття світу поза собою. Немов був ніщо, ніде, ніколи. Боявся очі підвести, щоб ту пустку навколо не побачити». Однак дуже швидко, дізнавшись про можливість винаймати нове помешкання, Степан доходить думки, що взаємини із Зоською — це черговий перейдений етап у його житті.

Рита. Коли на горизонті з'явилася Рита, між нею та Степаном одразу виникає флірт. Балерина провокує хлопця, а Степан зачаровує її красномовством. І це на очах у Зоськи. Проте для Радченка жодних моральних табу не існує. Він гордий із того, що на нього, вчорашнього селюка, звернула увагу жінка, яка, як і він, кохається в мистецтві.

Водночас головний герой зізнається самому собі: «Любов — це довге алгебрійне завдання, де після всіх зусиль, розкривши дужки, дістаєш нуль. І дальше завдання таке саме. І дальше. І дальше. Міняються складники, множники, знаки, але наслідок завжди рівний собі і незмінно порожній. І безнадійно відчув, що так — захопиться нею, шукатиме її, чіплятиметься за неї... Нудьга огорнула його, як того глядача, що має побачити зараз виставу вдесяте, а з якихось невідомих причин до театру все-таки прийшов».

Жанр

«Місто» — урбаністичний роман, у якому зображено просторові координати Києва 1920-х рр. ХХ ст., відтворено його колорит, гамір, пейзажі. У творі В. Підмогильного місто протиставляється природному й органічному селу як штучне, вороже людині середовище. Водночас головний герой твору, його життєва історія підкорення міста засвідчують нові явища в українському суспільстві — зміну ставлення до нього: «В місто вливається свіжа кров села, що змінить його вигляд і істоту. І він [Степан Радченко. — Автори.] — один із цієї зміни, що їй від долі призначено перемогти».

Поліфонічного звучання надає твору поєднання в ньому елементів соціально-психологічного, екзистенціального (різновиду філософського), інтелектуального романів.

Запитання та завдання

1. Охарактеризуйте роль епіграфів до роману «Місто».

2. Проаналізуйте жіночі образи в романі. Які риси внутрішнього світу Степана Радченка розкриваються через його взаємини із жінками?

3. Поміркуйте, чому Степан Радченко «трохи побоювався» Зоськи.

4. З якою метою на сторінках роману В. Підмогильний згадує про М. Коцюбинського?

5. Як письменник зобразив процес українізації?

6. Доведіть, що автор роману «Місто» — іронічний спостерігач зображених колізій і реалій життя.

7. Прочитайте уривок із роману:

«Яша не пам'ятав, яка саме літорганізація виступатиме, але запевняв, що вхід вільний і що на кожній літвечірці можна досхочу наплескатись і нареготатись».

Поясніть таку оцінку героя твору. Яку особливість тогочасного літературного життя вона розкриває?

8. Прочитайте міркування Тамари Василівни:

«Знаєш, що таке радість? Це ефір. Він випаровує за одну мить. А біль держиться й держиться без кінця...».

Як ці слова співвідносяться із філософією екзистенціалізму?

9. Прочитайте фразу з роману:

«Він дедалі більше прихилявся до одежі як до художнього оформлення свого тіла». Поясніть, які зміни відбуваються зі Степаном Радченком.

10. Прочитайте рядки з внутрішнього монологу Степана Радченка:

«Щастя... — це недуга душевної короткозорості, можливе воно тільки в умовах неповного обчислення обставин і неповного знання про речі».

Як вони розкривають життєву позицію головного героя твору?

11. Прочитайте і прокоментуйте цитати з роману:

• «Тому ніде ще розстріли не відбувались так просто, ніколи ще трупи не лягали так покірно, як у творах Стефана Радченка, бо, прислухаючись до зойку зруйнованого панцерника, автор забував про стогін живого під його уламками».

• «Ті сторінки, що раніш він легко писав за годину, коштували йому тепер півдоби напруженої праці з прикрими перервами, коли олівець зовсім відмовлявся йому служити».

• «Передусім у літературному світі збірка усталила його, дала йому ті права літературного громадянства, яких він пошукував. Він відчув це, коли його думкою почали цікавитись, коли з Радченка він зробився просто тов. Стефаном, як давній приятель у давньому товаристві. Вислухав кілька усних похвал за свої оповідання і зрозумів тоді, що став рівний серед рівних; самолюбство його потішилось, але душа німувала».

12. Охарактеризуйте образ поета Вигорського. Яка його роль у розкритті авторського задуму?

Подискутуйте!

Роман В. Підмогильного «Місто» — бліде наслідування «Любого друга» Гі де Мопассана чи новий експериментальний твір в українській літературі?

Домашнє завдання

1. У чому виявляється неоднозначність образу Степана Радченка? Підготуйте усну відповідь на це запитання.

2. Позначте на карті Києва місця, які відвідував Степан Радченко. Простежте, як і чому змінювалося ставлення юнака до міста.

Ваші літературні проекти

1. Прочитайте роман В. Підмогильного «Невеличка драма». Обговоріть його з однокласниками та однокласницями. Чи актуальним є цей твір нині? Чому?

2. Як відомо, прообразом поета Вигорського став Євген Плужник. Поміркуйте чому.