Зарубіжна література. Рівень стандарту. 11 клас. Кадоб’янська

Розділ 7. Література другої половини XX — початку XXI ст.

Трагедія світових війн і тоталітарних режимів призвела до ґрунтовних змін цивілізаційних засад людства. Виникла зневіра в можливість побудови «ідеального світу», у розум людини та розумність світобудови. Це викликало кризу в культурній ситуації у світі другої половини XX — початку XXI століття.

Літературний процес другої половини XX століття визначається потужним розвитком інтелектуальної тенденції та авангардистських явищ, а також переходом від модернізму до постмодернізму.

7.1 Формування «Театру абсурду» як явища театрального авангарду

У 1950—1960-х роках XX століття у французькій літературі на зміну екзистенціалізму виникає абсурдизм. Ідеться насамперед про драматургію Семуеля Беккета, Ежена Йонеско, Жана Жене, а також п’єси Фрідріха Дюрренматта і Макса Фріша.

Згідно з постулатами екзистенціалізму письменники-абсурдисти зображують життя людини в абсурдному світі за допомогою нарочитої умовності, гіперболи, іронії, акцентуючи на безпорадності людини у світі абсурду.

«Театр абсурду» стає значним явищем театрального авангарду другої половини XX століття.

Теорія літератури

«Театр абсурду», або драма абсурду — напрям у західноєвропейській драматургії й театрі, який виник у середині XX століття. В абсурдистських п’єсах світ зображений як безглузде, позбавлене логіки накопичення фактів, учинків, слів і доль.

Термін «театр абсурду» набув поширення завдяки праці англійського літературознавця Мартіна Ессліна «Театр абсурду» (1961). Есслін об’єднав драматургів другої половини XX століття за певними типологічними ознаками.

Уводячи новий термін, Есслін підкреслював, що саме поняття абсурду щодо явищ сучасної драматургії не вміщується в його словникове значення «безглуздя» чи «нісенітниця». Воно має глибокий морально-філософський сенс, і «театр абсурду» слід розглядати не як щось негативне, а як відображення суттєвих духовних тенденцій часу, як відтворення стану сучасної людини, що перебуває у розладі зі світом, природою, іншими людьми й навіть самою собою.

Основні положення, запозичені діячами «театру абсурду» у філософів-екзистенціалістів, які вони відобразили у своїх творах:

  • ізольованість людини від зовнішнього світу;
  • індивідуалізм і замкнутість;
  • недосяжність поставленої мети;
  • непереможність зла;
  • неможливість спілкування одне з одним;
  • беззмістовність активних дій.

У драмі «театру абсурду» нічого не відбувається, а те, що діється, — незрозуміле, — чиниться невідомо чому й задля чого.

Екзистенційні традиції в «театрі абсурду»

У «театрі абсурду» не було «чистих» жанрів, тут панували «трагікомедія» і «трагіфарс», «псевдодрама» і «комічна мелодрама». Драматурги-абсурдисти майже одностайно стверджували, що комічне — трагічне, а трагедія — сміховинна. Підкреслений алогізм, ірраціоналізм у вчинках персонажів, мозаїчна композиція творів, гротеск, чорний гумор, іронія та буфонада в засобах творення стали характерними прикметами такого мистецтва.

Крізь видимий абсурд у мистецтві абсурдистів просвічувалися приховані важливі філософські проблеми.

ПРОБЛЕМАТИКА ТВОРІВ «ТЕАТРУ АБСУРДУ»

Кінець 60-х років XX століття ознаменувався міжнародним визнанням «абсурдистів»: Ежена Ионеско обрали до Французької академії, а Семюель Беккет здобув звання лауреата Нобелівської премії.

«Театр абсурду» з його болем за людину та її внутрішній світ, з його критикою автоматизму, міщанства, конформізму, деіндивідуалізації й акомунікабельності став класикою світової літератури.