Антологія. Фантастика й реальність у шкільному курсі літератури. 7 клас. Качак

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Агата Крісті

1890—1976

Англійська письменниця. Повне ім’я — Агата Мері Кларісса Крісті. Її батьки були переселенцями із США. У Першу світову війну працювала медсестрою в госпіталі, потім — фармацевткою в аптеці. Багато мандрувала. Перший її детектив був надрукований із сьомої спроби зацікавити видавництво. Потім уже видавці змагалися за співпрацю з нею. За основу сюжетів брала випадки із життя, спостереження за людьми, кримінальну й судову хроніку. Її твори змушують думати, в них є загадка, сильна інтрига, але не знайти сцен насилля, крові й брутальних патологій. Твори перекладені понад ста мовами, їх сумарний наклад — два мільярди примірників. Це третій показник у світі після Біблії й творів Вільяма Шекспіра; п’єсам належить рекорд за кількістю театральних постановок.

Роман «Таємниця Індіанського острова» виходив із назвами «І не лишилося жодного», «Десять негренят». Його авторка вважала найкращим. Десять осіб хтось невідомий запрошує погостювати на відрізаному від материка острові. Вони за незбагненною послідовністю гинуть, а перед тим завжди зі столу зникає одна з десяти статуеток.

Таємниця Індіанського острова

(«Десять негренят»)

(Уривки)

Розділ 1

1

Містер Уоргрейв, суддя, який зовсім недавно вийшов у відставку, сидів у купе м’якого вагона для курців і, пихкаючи сигарою, уважно переглядав «Тайме», вибираючи переважно політичні новини. Потому відклав газету й глянув у вікно. Поїзд якраз проїжджав повз Сомерсет. Містер Уоргрейв поглянув на годинника — їхати ще дві години. Вмостившись зручніше, почав пригадувати все, що друкувалося в газетах про Індіанський острів: спочатку писалося, що його придбав якийсь американський мільйонер — заповзятий яхтсмен; повідомлялося й про розкішну віллу в стилі модерн, збудовану ним на цьому маленькому острівці біля узбережжя Девону. На жаль, виявилось, що остання — вже третя — мільйонерова дружина у незлагоді з морем, тому той надумав продати віллу й весь острів. У газетах з’явилися численні рекламні об’яви, одна спокусливіша за іншу. Десь на газетному задвір’ї промайнуло повідомлення: острів з віллою продано містерові Оуену. А далі почали поширюватись теревені світської хроніки. Мовляв, насправді Індіанський острів придбала міс Габріель Терл — голлівудська кінозірка. Їй закортіло перебути там кілька місяців самотньо, позбутися надокучливої публіки. Репортер на прізвисько Метушняк делікатно натякав: острів має стати резиденцією однієї королівської родини (?!!). Іншому ж репортерові хтось шепнув на вухо, нібито під секретом, звичайно, що острів придбано для молодого лорда А., який поступився нарешті купідоновим домаганням і має провести там медовий місяць (!). Третій достеменно знав: острів придбало Адміралтейство, щоби проводити там якісь надзвичайно таємні досліди (?!). Індіанський острів справді був невичерпним джерелом різних чуток і пліток!

Суддя Уоргрейв витягнув із кишені лист. Нерозбірлива рука автора позбавляла можливості прочитати його, проте окремі слова відзначалися несподівано чітко:

«Любий Лоуренсе... вже стільки років нічого не чула про Вас... мусите приїхати на Індіанський острів... чарівнішого місця не знайти... багато про що треба побалакати... згадати старі часи... єднання з природою... поніжитися на сонечку... о 12.40 з Падінгтонського вокзалу... зустрічатимуть в Оукбриджі...»

І розгонистий підпис: «Завжди Ваша Констенс Калмінгтон».

Суддя Уоргрейв подумки заглибився у минуле, намагаючись пригадати, коли ж це він востаннє бачив леді Констенс Калмінгтон. Певно — сім, ні — вісім років тому.

Вона тоді виїжджала до Італії — ніжитися на сонечку, єднатися з природою, спілкуватися з селянами. Пізніше чув, вона рушила далі, до Сірії, де збиралася ніжитися на ще палючішому сонечку, поєднатися з природою та з бедуїнами.

Констенс Калмінгтон, прикинув у думці Уоргрейв, належала якраз до типу жінок, що не завагались би придбати острів і оповитися атмосферою таємничості! Підморгнувши самому собі на ознаку схвалення логічного ходу своєї думки, суддя Уоргрейв заспокоївся і невдовзі почав куняти...

2

Віра Клейторн, сидячи в купе вагона третього класу, де, опріч неї, було ще п’ять пасажирів, відкинулася на бильце сидіння й примружила очі. Як задушливо сьогодні в поїзді! Зовсім непогано буде потрапити до моря! Ні, їй таки справді пощастило, що одержала цю роботу! Коли шукаєш місця на час канікул, то напевне можеш розраховувати — доглядатимеш ораву дітей; знайти в цю пору місце секретарки майже неможливо. Навіть агентство нічого не обіцяло. І раптом надійшов лист:

«Мені порекомендувало Вас агентство “Вмілі жінки’’. Як я зрозуміла, вони знають Вас особисто. Я охоче платитиму Вам, скільки Ви самі визначите, і сподіваюсь, Ви станете до роботи 8 серпня. Вам необхідно сісти на поїзд, що відходить о 12.40 з Падінгтонського вокзалу. На станції Оукбридж вас зустрічатимуть. Додаю чек на п’ять фунтів для витрат.

З пошаною,

Анна Ненсі Оуен».

А вище проставлено адресу: «Індіанський острів. Стикльхевен, Девон».

Індіанський острів! Останнім часом газети про нього писали різні плітки та непевні чутки. Хоч, відомо, таким чуткам здебільшого йняти віри не слід, втім, віллу, мабуть, справді збудовано якимось мільйонером, ще й подейкували — за останнім словом розкоші.

Втомлена напруженим навчальним роком, Віра Клейторн з тугою міркувала: «Бути вчителькою молодших класів у якійсь занедбаній школі — не бозна-яке щастя... От коли б знайти роботу в добрій школі. Ні, ні, мені таки пощастило — хоч це маю. Адже люди з упередженням ставляться до тих, хто був замішаний у справу, пов’язану з раптовою смертю, хоч слідство й відхилило будь-які обвинувачення проти мене!».

І вона пригадала, що слідчий у своєму висновку навіть похвалив її за мужність і цілковите самовладання. Годі й бажати їй успішнішого завершення слідства. І місіс Хемілтон дуже добре, з великим душевним теплом поставилася до неї... Ось тільки Х’юго... Ні, ні, вона не стане згадувати Х’юго...

Раптом, незважаючи на задуху у вагоні, вона затремтіла і пожалкувала, що їде до моря. Перед її очима виразно постала картина: Сіріл пливе до скель — його голова то з’являється на поверхні, то зникає під водою... Все частіше зникає... А вона, впевненими змахами розсікаючи хвилі, пливе слідом за ним — пливе, надто добре знаючи, що не встигне...

Щоранку пеститися на піщаному березі моря — вбирати в себе його глибоку, теплу блакить... Й звертатися думками до Х’юго, який сказав, що кохає її... Ні, ні, вона не повинна згадувати Х’юго!

Віра Клейторн розплющила очі й похмуро глянула на чоловіка, що сидів напроти. Високий на зріст, із засмаглим обличчям, світлими, близько посадженими очима й самовпевненим, майже жорстоким ротом. «Ладна побитися об заклад — він чимало помандрував по світу і багато цікавого побачив...» — подумала.

3

Філіп Ломбард, оцінююче глянувши своїми рухливими очима на дівчину, що сиділа навпроти, подумав: «Вродлива, але надто скидається на вчительку... Обачлива істота, — вже не так впевнено міркував далі. — Либонь, із тих, що не дадуть себе скривдити — і в коханні, і в зненависті... Варто б позалицятися до неї...».

Та ні, насупився. Геть усі ці недоречні думки. Рік на роботі. Він має зосередитися тільки на роботі.

Але що то за робота конкретно? Цей Морріс був страшенно таємничим:

— Воля ваша, капітане Ломбард, дати згоду чи відмовитися від доручення.

Філіп розважливо спитав:

— Ви пропонуєте сотню гіней, так?

Це вимовлено з такою байдужістю, наче сто гіней для нього — суща дурниця. Цілих сто гіней! Це тоді, коли в нього й ламаного шеляга не зосталося, коли він уже й не пам’ятав, як востаннє сито пообідав! Втім, він вважав, що й Морріс не програв на цьому, — така вже в нього вдача, — кого-кого, а цього Морріса в грошових справах не обдуриш — це він знав напевно!

Та він додав тим же байдужим тоном:

— І ви не можете подати мені додаткової інформації?

Містер Айзек Морріс заперечливо похитав своєю маленькою лисою голівкою.

— Ні, капітане Ломбард, справа з’ясується на місці. Моєму клієнтові відомо, що ви маєте репутацію спритної людини, котра не розгубиться в будь-якій скрутній ситуації. Мені наказано вручити вам сто гіней з тим, щоб ви приїхали до Стикльхевена, в Девоні. Найближча залізнична станція — Оукбридж. Там вас зустрінуть і доставлять машиною до Стикльхевена, а звідти моторним човном на Індіанський острів. Там ви віддастеся в розпорядження мого клієнта.

— На який строк? — відрубав Ломбард.

— Щонайбільше — на тиждень.

Підкручуючи свої вусики, капітан Ломбард промовив:

— Сподіваюсь, ви розумієте, що я не згоджусь чинити якісь протизаконні дії?

Вимовляючи цю фразу, він кинув на співбесідника пронизливий погляд. На товстих губах містера Морріса промайнуло щось подібне до посмішки, коли той поважно відповідав:

— Якщо вам запропонують щось протизаконне, ви, звичайно, матимете цілковите право вийти з гри.

Ач ти, миршава, прилизана тварюка! Він ще й посміхався! Посміхався так, начебто достеменно знав, що в Ломбардових діях законність не завжди обов’язкова...

Ломбард, у свою чергу, теж посміхнувся самими вустами. Тільки Бог знає, що раз чи двічі йому вже доводилось опинятися на самій межі закону! Та він завше виходив сухим із води! Ні, він не дозволить собі зайти надто далеко. І він подумав, що на Індіанському острові, певно, нудьгувати йому не доведеться...

4

Міс Емілі Брент урочисто сиділа у вагоні для некурців, як завше, струнко, неначе аршин проковтнула. Їй уже виповнилося шістдесят п’ять, і вона не схвалювала сучасної недбалості манер. Її небіжчик батько — полковник старого гарту — був надто вимогливим до цього. То нинішнє покоління поводиться безсоромно, розбещено — варто лиш подивитися, як вони сидять, та й по всьому видно...

Оповита ореолом праведності і непорушних моральних принципів, міс Брент, сидячи в переповненому вагоні третього класу, зловтішалася з приводу задухи в ньому і незручностей для пасажирів. Ач, як вони звикли до пестощів?! Їм, бачте, обов’язково потрібний знеболюючий укол перед видаленням зуба; вони вживають спеціальні ліки, щоб заснути; сидіти вони можуть не інакше, як на м’яких, зручних стільцях та канапах, а молоді дівчата дозволяють собі зодягатися казна-як, влітку ж на пляжі валяються зовсім напівголі...

Міс Брент міцно стулила губи. Своїм прикладом хотіла вона показати, як слід поводитися особам певного кола...

Вона згадала, як провела минуле літо. Ні, цього року все буде по-іншому. Індіанський острів...

5

Генерал Макартур визирнув з вікна вагона. Поїзд якраз підходив до станції Ексетер, де в нього мала бути пересадка. Під три чорти ці забарливі поїзди на другорядних залізничних вітках! Адже навпростець цей Індіанський острів зовсім поряд.

Він так і не второпав, хто такий, власне, був цей тип Оуен. Начебто приятель Спуфа Легарда і Джонні Дайєра. «Приїде дехто з ваших армійських друзів... хотілося б згадати про старі часи».

Що ж, і він з охотою згадає старі часи в колі друзів. А то в нього почало створюватися враження, наче друзі цураються його. І все через оту проклятущу плітку! Їй-богу, це дуже несправедливо — адже минуло близько тридцяти років! Либонь, Армітидж вибовкнув, — здогадувався генерал. Нахабне цуценя! Він-то що знав про все це? Так, невеселі роздуми викликають ці спомини! До того ж, багато що просто ввижається, інколи ніби ловиш на собі чийсь підозрілий погляд.

Цікаво буде подивитися, який він, оцей Індіанський острів. Немало чуток витає довкола нього. І такі чутки, буцімто Адміралтейство, чи то воєнне міністерство, чи військово-повітряні сили заволоділи цим островом — не такі вже й далекі від дійсності.

А може, правда, що Елмер Робсон, молодий американський мільйонер, забудував його з усією розкішшю, на яку тільки здатна людина, сотні тисяч доларів втратив?..

Аж ось і Ексетер! Тепер цілу годину чекати! А він не хотів чекати. Йому кортіло якнайшвидше дістатися на острів...

6

Доктор Армстронг вів свого «морріса» крізь Солсберійську рівнину й дуже втомився... Успіх має і свій зворотний бік. Був час, коли він цілими днями просиджував у своєму новенькому, розкішно мебльованому кабінеті на Харлі-стріт, убраний як на весілля, оточений найновішими приладами, — просиджував у хвилюючому чеканні: виграє він свою ставку чи програє...

Ну що ж, він виграв! Він виявився щасливим! Щасливим і, звичайно, вправним. Він був обізнаним фахівцем своєї справи — та цього ще не досить для успіху. Потрібно, щоб і поталанило. І йому таки пощастило! Точний діагноз, кілька вдячних клієнток — жіночок з грошима та з відповідним становищем у суспільстві — й пішов поголос: «Вам слід звернутися до Армстронга — зовсім молодий, але вже такий обізнаний. Візьміть бідолашну Пем: роками ходила до різних лікарів, а варто було звернутися до Армстронга, і він одразу ж поставив правильний діагноз».

Машина успіху почала свої оберти. І наслідки не забарилися — доктор Армстронг став популярним лікарем.

Тепер дні його були насичені по саме нікуди. В нього не лишалося й вільної хвилинки. Тому цього серпневого ранку, залишаючи Лондон, він щиро радів, що їде на кілька днів на якийсь острів біля узбережжя Девону. Ні, це не був відпочинок у повному розумінні слова. Лист, якого він одержав, складали досить розпливчасті вирази, та зовсім не розпливчастим виявився чек, доданий до листа. Цілком пристойний гонорар. У цих Оуенів, певно, грошима хоч греблю гати. Либонь, чоловік занепокоєний здоров’ям дружини і хоче мати кваліфікований висновок лікаря так, щоб дружина й гадки про це не мала. Вона й слухати не хоче, щоби показатися лікареві, а з її нервами...

7

Тоні Марстон мчав шляхом на Міер і мовчки розмірковував: «Кількість машин, що сяк-так пересуваються по шляхах, жахлива, завжди хтось стирчить на твоєму шляху, перешкоджає. До того ж, воліє тягтися обов’язково посеред дороги! Ні, на наших англійських шляхах не розженешся... Інше діло — Франція, там ти можеш-таки дати собі волю...».

Зупинитися в цій глушині, вихилити скляночку чи поспішити далі? Ще є час! Лишилася якась сотня миль — і все. Ні, він таки замовить тут склянку джину з імбирним лимонадом. Дуже палючий день!

А на цьому острівці, либонь, можна буде як слід порозважатися, якщо буде гарна погода, звичайно. Цікаво, хто такі ці Оуени? Певно, смердючі вискочки, яким нікуди гроші дівати. От у кого нюх на людей такого сорту, так це в Борсука. А що ж йому, бідоласі, робити: адже своїх грошей у нього ані шеляга...

Розділ 2

6

Віра сходами зійшла нагору слідом за місіс Роджерс. Служниця навстіж розчинила двері в кінці коридора, й Віра увійшла до чарівливої спальні з величезним вікном у бік моря та ще одним, що дивилось на схід. У Віри мимоволі вихопився вигук захоплення.

Місіс Роджерс між тим сказала:

— Сподіваюсь, тут усе, що вам може бути потрібно.

Віра огледілася. Її багаж уже було внесено до кімнати й навіть розпаковано. Зі спальні, крізь прочинені двері, видно було ванну кімнату, стіни якої викладено блідо-блакитним кахлем. Вона швидко відповіла:

— Так. Я вважаю, все гаразд.

— Якщо вам щось потрібне буде, міс, ось дзвоник.

Місіс Роджерс розмовляла одноманітним безбарвним голосом. Віра з цікавістю подивилася на неї. Не жива істота, а якийсь блідий безплотний дух жінки! У темній сукні, із зачесаним назад волоссям, вона мала цілком пристойний вигляд. Тільки неспокійні сірі очі були якісь дивні — їх погляд весь час перебігав з місця на місце.

«Вона виглядає так, наче боїться своєї тіні. Саме так — боїться! Вона має вигляд жінки, що постійно перебуває під страхом смерті... — подумала Віра, і в неї на спині проступили сироти. — Що ж лякає її, цю жінку?» Та вголос Віра сказала люб’язним тоном:

— Я — нова секретарка місіс Оуен. Певно, це вам відомо?

— Ні, міс, — відповіла місіс Роджерс, — мені нічого не відомо. Я одержала тільки список гостей із зазначенням, які кому призначені кімнати.

— І місіс Оуен навіть не згадувала про мене? — здивувалася Віра.

У місіс Роджерс затріпотіли вії.

— Я не бачила місіс Оуен — ще не бачила. Ми прибули сюди тільки два дні тому.

«Якісь дивні люди ці Оуени», — подумала Віра. А вголос промовила:

— І великий тут штат обслуги?

— Лише я та Роджерс, міс.

Віра насупилася. Вісім гостей. Десять чоловік з господарями, а обслуга для них — тільки одне подружжя... Місіс Роджерс, мовби прочитавши її думки, сказала:

— Я досвідчена куховарка, а Роджерс у домашніх справах — на всі руки майстер. Звичайно, ми не знали, що має зібратися така велика компанія...

— Але ж ви впораєтеся?

— Так, міс, ми впораємося. Коли ж такий гурт гостей збиратиметься часто, місіс Оуен, напевно, згодить ще когось нам на допомогу.

— І я так вважаю, — мовила Віра.

Місіс Роджерс повернулася, щоб піти. Її ноги безшумно ковзали по паркету. Вона випливла з кімнати, наче тінь.

Віра сіла на стілець біля вікна. Занепокоєння не минало. Буквально в усьому тут відчувалось щось незвичне. Відсутність господарів. Бліда, схожа на привид місіс Роджерс. І гості! Так, гості теж були якісь дивні. Незрозуміло, за якою ознакою добирали цю чудну компанію. «Краще було б заздалегідь познайомитися з Оуенами... Воліла б я знати, що вони собою являють...» — міркувала Віра, занепокоєно походжаючи по кімнаті.

То була чудова спальня, в ультрасучасному стилі. Кремові килимці на блискучому паркеті, блідаво пофарбовані, непевного кольору стіни, високе дзеркало, що освітлювалося двома бра. На камінній полиці ніяких прикрас, крім величезної шматуряки білого мармуру, що зображувала ведмедя, — зразок сучасної скульптури, в яку вставлено годинник. А над годинником у блискучій хромованій рамці висів великий, квадратної форми аркуш пергаменту з якимись віршами.

Віра зупинилась перед каміном, прочитала ці вірші. То була давня дитяча лічилка, яку вона пам’ятала ще з дитинства:

Десять індійчат пообідать сіли;

Захлинулося одне — дев’ять залишилось.

Дев’ять індійчат по обіді спали;

Не прокинулось одне — вісім їх зосталось.

Вісім індійчат Девоном блукали;

Повернулись сім назад — одного не стало.

Індійчаток семеро дрівця заготовляли;

Зарубали одне з них — шестеро зосталось.

Шість вже індійчат на пасіці зібрались;

Так одне там вжалив джміль, що їх п’ять зосталось.

П’ять веселих індійчат слідство учинили;

Вирок винесли одному — четверо лишилось.

Вдень четвірко індійчат в морі пустувало;

На гачок одне спіймалось — то вже троє стало.

Троє індійчат у звіринці стрілись;

Пригорнув ведмідь одне — двоє залишилось.

Двоє індійчат на осонні грілись;

Раптом постріл пролунав — вмить одне лишилось.

Тут самотнє індійчатко гірко заридало;

Шию зашморгом стягнуло — й нікого не стало.

Віра посміхнулась. Аякже! Адже це Індіанський острів! Вона знову підійшла до вікна й присіла, милуючись морем. Яке воно безкрає! З жодного боку звідси не побачиш суші — самий тільки велетенський блакитний простір водної гладі, покритої легкими брижами, що яскріються в променях призахідного сонця.

Море... Сьогодні зовсім мирне, а інколи таке жорстоке... Море, що принаджує тебе, затягує в безодню. Потонув... Знайдений на дні... Потонув у морі... Потонув — потонув — потонув... Ні, вона не згадуватиме... Вона не бажає думати про це! Все це давно минуло.

Розділ 3

1

Обід наближався до кінця. Страви були смачні, вина чудові. Роджерси прислужували чудово.

Всі були в доброму гуморі. Застільна бесіда набрала вже рис невимушеності й дружелюбності. Суддя Уоргрейв, захмелілий від випитого портвейну, оповідав якусь забавну історію у властивій йому саркастичній манері. Доктор Армстронг і Тоні Марстон з інтересом прислухалися до нього. Міс Брент невимушено перемовлялася з генералом Макартуром; у них виявилися спільні знайомі. Віра Клейторн ставила містерові Девісу розсудливі запитання щодо життя в Південній Африці. Містер Девіс досить жваво базікав на цю тему. До його розповіді уважно прислухався Ломбард, час від часу кидаючи на Девіса пильний, глузливий погляд примружених очей. Одночасно Ломбард нишпорив очима довкола, вивчаючи своїх співтрапезників. Нараз Ентоні Марстон вигукнув:

— Глядіть, які дивні фігурки!

У центрі стола, на круглій скляній підставці, стояли маленькі фарфорові статуетки.

— Це американські індійці, — сказав Тоні. — Ми ж на Індіанському острові. У цьому, вважаю, є сенс.

Віра нахилилася до столу, хотіла роздивитись фігурки.

— Цікаво, скільки їх тут? Десять?

— Так, рівно десять.

— Які кумедні, — вигукнула Віра. — Це ж, мабуть, ті самі десять індійчат із дитячої лічилки. В моїй кімнаті вона висить у рамці над каміном.

— У моїй кімнаті теж, — сказав Ломбард.

— І в моїй.

— І в моїй, — одноголосно ствердили всі.

— Оригінальна витівка, — сказала Віра, — хіба ні?

— Більше всього, дитяча, — гмукнув суддя Уоргрейв, підливаючи собі портвейну.

Емілі Брент і Віра Клейторн перезирнулися. Жінки разом підвелися й вийшли. У вітальні величезні, на всю стінку, вікна, що виходили на терасу, були розчинені навстіж, тому долинав шум моря, що билося хвилями об скелі.

— Люблю гуркіт моря, — мовила Емілі Брент.

— А я його ненавиджу, — відрубала Віра.

Міс Брент з подивом зиркнула на неї. Віра зашарілася й уже стриманіше додала:

— Під час шторму навряд чи тут приємно.

Емілі Брент згодилась.

— Втім, я певна, що взимку тут не живуть, — сказала вона. — Либонь, не знайти обслуги, що погодилась би зостатися тут на зиму.

— Взагалі знайти підхожу обслугу — справа нелегка, — промурмотіла Віра.

— Місіс Олівер пощастило з обслугою, — відзначила Емілі Брент. — У всякому разі, ця місіс Роджерс — добра куховарка.

Віра подумала: «Кумедно, як оці літні люди завжди плутають прізвища». А вголос:

— Я з вами згодна — місіс Оуен справді пощастило.

Емілі Брент, що вже витягнула із сумочки незакінчене вишивання, з яким ніколи не розлучалася, просиливши нитку в голку, нараз завмерла.

— Оуен? Ви сказали «Оуен»? — різко спитала.

— Так.

— За своє життя я ніколи не зустрічала людини на прізвище Оуен, — сухо сказала Емілі Брент.

Віра вражено скинула брови:

— Так це ж...

Вона не встигла докінчити фразу. Прочинилися двері, й до них приєдналися чоловіки. Слідом за ними прямував Роджерс, несучи піднос із кавою.

Суддя, ввійшовши до кімнати, сів поруч Емілі Брент. Армстронг присів біля Віри. Тоні Марстон почвалав до відчиненого вікна. Блор зі щирим подивом вивчав мідну статуетку — мабуть, розмірковуючи, чи можна вважати, що ці вайлуваті риси належать жіночій статі. Генерал Макартур, прихилившися спиною до каміна, злегка погладжував свої сиві вуса. Обід був смачний, нічого не скажеш; настрій генерала явно йшов на піднесення. Ломбард гортав сторінки гумористичного журналу «Панч», що разом з іншими газетами й журналами лежав на столику біля стіни.

Роджерс обійшов усіх із кофейним підносом. Кава була добряча — справжня чорна кава і, як годиться, гаряча. Стрілки годинника показували двадцять хвилин на десяту. Настала тиша — відчуття комфорту, пересиченості спонукало всіх до вмиротвореного мовчання. І раптом цю тишу порушив голос. Він увірвався в кімнату зненацька, без попередження — нелюдський, пронизливий, жахливий:

— Леді й джентльмени! Прошу уваги!

Всі були приголомшені. Вони очманіло дивилися одне на одного, на стіни, навкруги. Хто б це міг бути?

Між тим голос продовжував — різкий, чіткий голос:

— Ви обвинувачуєтеся:

Едвард Джордж Армстронг — у тому, що чотирнадцятого дня березня місяця 1925 року ви заподіяли смерть Луїзі Мері Кліз.

Емілі Кароліна Брент — у тому, що п’ятого дня листопада місяця 1931 року з вашої вини настала смерть Беатрис Тейлор.

Уїльям Генрі Блор — у тому, що ви спричинили смерть Джеймса Стівена Ландора, яка настала десятого жовтня 1928 року.

Віра Елізабет Клейторн — у тому, що одинадцятого серпня 1935 року ви вбили Сіріла Огільві Хемілтона.

Філіп Ломбард — у тому, що в лютому 1932 року ви обрекли на смерть двадцять одного чоловіка зі східноафриканського племені.

Джон Гордон Макартур — у тому, що четвертого січня 1917 року зловмисно послали на неминучу загибель коханця вашої дружини Артура Річмонда.

Ентоні Джеймс Марстон — у тому, що чотирнадцятого дня листопада місяця минулого року з вашої вини загинули Джон та Люсі Комбес.

Томас Роджерс і Етель Роджерс — у тому, що шостого дня травня місяця 1929 року ви вбили Дженніфер Брейді.

Лоуренс Джон Уоргрейв — у тому, що ви винні в смерті Едварда Сетона, яка сталася десятого червня 1930 року.

Обвинувачені, чи маєте ви що сказати у свій захист?

2

Голос змовк. На якусь мить настала могильна тиша, а затим розлягся приголомшливий грюкіт: Роджерс упустив тацю. Тієї ж миті в коридорі хтось зойкнув, і почувся глухий звук падаючого тіла.

Ломбард кинувся до дверей і навстіж розчинив їх: по той бік дверей безформною купою лежала знепритомніла місіс Роджерс.

— Марстон! — владно покликав Ломбард.

Ентоні кинувся йому на допомогу. Вдвох вони підняли жінку й занесли до вітальні. Хутко втрутився доктор Армстронг. Він допоміг умостити непритомну жінку на канапу й схилився над нею.

— Нічого серйозного, — невдовзі сповістив. — Вона зомліла. От і все. За хвилину опритомніє.

— Принесіть бренді, — наказав Роджерсові Ломбард.

— Слухаю, сер, — промурмотів Роджерс і миттю вислизнув з кімнати.

Віра вигукнула в нестямі:

— Хто, хто це там говорив? Де ховається ця людина? Цей голос... він схожий... схожий...

Розділ 7

2

Доктор Армстронг, вийшовши з їдальні, знову опинився на терасі. Суддя сидів у кріслі й безтурботно споглядав море. Ліворуч улаштувалися Блор і Ломбард. Мовчки курили. Як і раніше, доктор якусь мить вагався. Оцінююче глянув на суддю Уоргрейва. Необхідно було з кимось порадитися. Найбільше підходив для цього суддя. Армстронг високо цінував його гострий розум, залізну логіку. І все ж його охоплювали сумніви. Містер Уоргрейв, безперечно, дуже розумна людина, та вже в літах. А за такої халепи потрібна скоріше людина дії.

І він зробив вибір.

— Ломбарде, можна вас на хвильку?

Філіп скочив.

— Прошу.

Вони спустилися з тераси схилом до води. Коли були досить далеко, щоб їх не могли почути, Армстронг промовив:

— Я мушу порадитися з вами.

Ломбард підвів брови.

— Але ж я зовсім не розуміюсь на медицині, друже.

— Ні, я хочу радитися про наше становище.

— То інша справа.

— Скажіть відверто, якої ви думки про цю халепу?

Ломбард замислився.

— Складна ситуація. Доводиться розкидати розумом.

— Якої ви гадки про смерть місіс Роджерс? Поділяєте думку Блора?

Філіп випустив кільце диму.

— Цілком імовірно, якщо, звичайно, розглядати цей випадок окремо.

— Авжеж, — полегшено зітхнув Армстронг, тепер він упевнився, що Філіп Ломбард таки не дурень. А Філіп тим часом вів далі:

— Тобто коли виходити з того, що містер і місіс Роджерси свого часу безкарно вбили й вийшли сухими з води. Як ви гадаєте, що саме вони зробили? Отруїли стару?

— Напевно, все було набагато простіше, — задумливо відповів Армстронг. — Я спитав сьогодні вранці Роджерса, на що хворіла міс Брейді. Його відповідь пролила світло на цю подію. Не вдаватимуся до медичних тонкощів, скажу тільки — при деяких серцевих захворюваннях вживають амілнітрит. Коли починається приступ, необхідно розбити ампулу й дати хворому подихати. Якщо не зробити цього вчасно, може настати фатальна хвилина.

— Напрочуд просто, — замислено сказав Ломбард, — але ж і спокуса, либонь, неабияка.

Доктор кивнув:

— Так. Жодних активних дій, не треба хитрувати з миш’яком — роздобувати, досипати в їжу... До того ж, Роджерс таки побіг уночі за лікарем. Звідси цілковита впевненість, що ніхто не дізнається.

— А коли й дізнається, то ніколи не зможе довести їх провину, — додав Філіп Ломбард. — Дійсно, це багато що прояснює, — насупився він.

— Пробачте, про що ви? — висловив подив Армстронг.

— Я маю на увазі — це прояснює обставини нашої появи на Індіанському острові. За деякі злочини винних неможливо притягти до карної відповідальності. Приклад — випадок з Роджерсами. Або дії старого Уоргрейва. Він убив, не переступаючи закону.

— Ви повірили в це обвинувачення? — спитав Армстронг.

— Ще б пак! — посміхнувся Ломбард. — Авжеж, повірив. Він убив Едварда Сетона так само, наче штрикнув його ножем! Але ж у нього достало розуму, щоб зробити це із суддівського крісла, прикрившись париком і мантією. Тепер його звичайним шляхом не притягнеш до карної відповідальності.

В Армстронговому мозку блискавкою майнула думка: «Вбивство в лікарні. На операційному столі. Безпечно й надійно — надійно, як у банку...».

Армстронг глибоко зітхнув:

— Так, але чого нас тут зібрано?

— А ви як вважаєте? — перепитав Ломбард.

— Повернемося на хвильку до смерті місіс Роджерс, — сказав Армстронг. — Які можуть бути припущення? Перше: її вбив Роджерс — страхався, що вона розколеться. Друге: вона не дала собі ради й знайшла такий вихід зі становища.

— Інакше кажучи, це — самогубство?

— Що ви на це скажете?

— Я сказав би, що згодний, коли б не смерть Марстона, — відповів Ломбард. — Два самогубства за дванадцять годин — це вже занадто! Якщо ж ви скажете мені, що Ентоні Марстон, цей здоровезний бугай із залізними нервами й цілковитою відсутністю емоцій, заподіяв собі смерть од розкаяння, усвідомивши свою провину в загибелі двох малюків, яких переїхав, то я зарегочу вам просто у вічі! До того ж, де він міг роздобути отруту? Наскільки я знаю, ціаністий калій не так уже й часто носять у жилетній кишені. Хоч тут я не авторитет — це по вашій лінії.

— Жодна нормальна людина не триматиме при собі ціаністого калію, якщо тільки їй по роду діяльності не доводиться знищувати ос, — сказав Армстронг.

— Тобто якщо вона не садівник чи не фермер? А це робота не для Марстона. Безперечно, наявність у нього ціаністого калію так одразу не поясниш. Або Ентоні Марстон ще перед тим, як їхав сюди, надумав покінчити самогубством й тому прихопив отруту, або...

— Або? — поквапив його Армстронг.

— Ви хочете, щоб я сказав уголос? — осміхнувся Філіп Ломбард. — Адже відповідь у вас на язику?.. Звісно, Ентоні Марстона було вбито!

Крісті Агата. Три повісті: Запізніла розплата. Таємниця Індіанського острова. П’ятеро поросят / пер. В. Хазіна. Київ : Радянський письменник, 1971. 491 с.

Запитання та завдання

  • 1. Складіть «художнє досьє» на кожного з героїв твору.
  • 2. За покликанням, закодованим у QR-коді, перегляньте трейлер англомовного фільму за мотивами роману.

  • 3. Чи відтворено в ньому епізоди, про які ви прочитали?
  • 4. Уявіть, що ви детектив: хто насправді міг бути вбивцею запрошених гостей?
  • 5. Обговоріть у групах, чи можна в такий спосіб, як у романі, чинити правосуддя.

Тобі буде цікаво! Найбільшу славу Агаті Крісті принесли детективи «Убивство Роджера Екройда», «Убивство за абеткою», «І не лишилось жодного», «Кривий будиночок», «Убивство у “Східному експресі”», п’єса «Мишоловка», створена на основі однойменного оповідання.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.