Сучасна художня література. 7 клас. Івасюк

Милий читачу!

Пропонована хрестоматія із сучасної літератури містить твори, які неодмінно зацікавлять тебе. Тут тексти авторів української, зарубіжної та літератури національних спільнот із твого списку позакласного читання, незалежно від місця планети, де їх було створено: література не має кордонів. Так само невід’ємною від світової літератури є й сучасна поезія, зокрема українська. Ці твори тут не просто так: вони допоможуть тобі сформувати життєві принципи, обрати власний шлях, вчитися приймати правильні рішення та дотримуватися слова.

Чи знаєш ти, які хобі має автор чи авторка твоєї улюбленої книги? Де і коли йому чи їй подобається писати або з чого почалася його чи її кар’єра? У посібнику ти можеш дізнатися це не лише з коротких дотепних розповідей про письменників, а й перейти за посиланням і погортати їхні стрічки в соцмережах. Письменники та письменниці хочуть особисто познайомитися зі своїми читачами й читачками. Цей посібник — гарна нагода: за QR-кодами ти знайдеш посилання на відео, у якому автор / авторка більше розповість про себе та твір. Такі засоби подачі інформації роблять посібник оригінальним, інтерактивним та є функціонально доцільними в цьому виданні. Дехто з письменників має багато творів, які тобі будуть цікавими: їх знайдеш у рубриці «Продовжуй читати».

Після знайомства з авторами можеш сміливо братися за прочитання уривка твору. Провідниками літературним світом стануть герої посібника — бабуся Наталя з онуком Ярославом. Вони, як і ти, прочитали багато книг та обговорили чимало сюжетів. Для цього використовували кожну хвильку: їдучи в авто на баскетбол чи карате, готуючи їжу, чи коли поверталися з хору. Усередині тексту знайдеш виокремлену цитату — вона заохотить тебе до роздумів впродовж читання.

Поринь у контекст кожного твору, вивчи факти, пов’язані з ним. Блок «Запитання, роздуми та дискусії» містить теми для обговорення, які відповідають фрагментам творів. Під час розмірковувань над їхнім змістом ти дізнаєшся чимало родинних історій, поринеш у пошуки того, хто ми є насправді, знайдеш друзів і навіть скарби.

Не читай текст як просто нову інформацію. Аналізуй його, шукай зв’язки між творами різних письменників та зіставляй його з подіями свого життя.

Хрестоматія мотивуватиме тебе читати ще більше, пізнавати різноманіття літератур.

Розділ 1. Українська література

КОКОТЮХА Андрій

«Мисливці за привидами»

ЛУЩЕВСЬКА Оксана

«Задзеркалля»

МАЛИК Галина

«Злочинці з паралельного світу»

МАРЧЕНКО Мія

«Місто тіней»

МУЛЯР Марина

«Гра. Рівень перший: Синій Коридор»

ПАВЛЕНКО Марина

«Життя видатних дітей. Сонячні секрети Іринки Жиленко», «Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія»

ПРОЦЮК Степан

«Марійка і Костик»

РАДУШИНСЬКА Оксана

«Метелики у крижаних панцирах»

РОЗДОБУДЬКО Ірен

«Арсен»

РУТКІВСЬКИЙ Володимир

«Потерчата»

Андрій Кокотюха

Свій перший художній твір Андрій Кокотюха написав у 7 років, а сьогодні він один із найвідоміших авторів країни. Хлопчик із Ніжина, який мріяв стати бібліотекарем, отримав освіту журналіста і звання «батька українського готичного детективу». Він захоплюється кіно й пише сценарії для українських телеканалів.

А ще Андрій Кокотюха став першим письменником, який представив Україну на Міжнародному фестивалі детективної літератури у Франції. Це й не дивно, адже персонажі його дитячих книг - справжні герої і відчайдухи. Вони не бояться ні злочинців, ні привидів. Готовий вирушати в небезпечні пригоди разом з ними?

Мисливці за привидами

Двоє хлопців, Максим Білан і Денис Черненко, и не думали, що зможуть потоваришувати. Адже, здавалося, між ними немає нічого спільного. Проте тепер їх об’єднує одна нечувана пригода: у ліфті вони зустрілися з привидом! Тепер юні детективи починають розслідування.

(уривки)

10. Знову разом

Наступного ранку Максим вийшов з дому раніше, ніж завжди. Після побаченого він усе одно вночі майже не спав. Варто було ледь зануритися в сон, як із темряви знову починали блимати сатанинські очі. Хлопець скрикував, підхоплювався, сідав на ліжку. Нічого, знайома кімната, тиша, спокій, безпека. Кілька разів навіть світло вмикав, аби переконатися, що все в порядку. Вставав, підходив до вікна, визирав обережно — очі з темряви не блищали.

Батьки здивувалися: зазвичай Максим був соньком, з ліжка рано його доводилося буквально видряпувати. А тут сам підхопився, швиденько прийняв душ, утовк у себе сніданок, не показуючи повну відсутність апетиту, підхопив наплічника, вдягнув куртку — і вперед. Знаючи, якою дорогою ходить до школи Черненко, Максим знайшов там у дворі лавку, присів і почав чекати, сподіваючись перехопити його.

— Так, Ярку, як твій хор сьогодні ? Ходімо швидше до авта, бо вітер дме якийсь різкий.

— Добре, ба! У хорі співати цікаво. Хочу спробувати в джаз-бенді. Лиш ти не смійся. Це буде наступного року. Сьогодні в мене читання якраз багато. Як думаєш, яку стратегію читання вибрати? Щоб швидко?

— Звичайно, добре поринути у твір, завжди цікаво уявляти прочитане. Заголовок може натякати на тему, виділяючи важливу ідею чи образ. Ось, спробуй сьогодні візуалізувати все, що прочитаєш. Лише зараз обгорни шаликом горло.

Вони водночас побачили один одного. Максим підхопився з лавки і завмер. Денис зупинився, розставив ноги і з цікавістю подивився на Білана.

— Чого ти тут? — крикнув він, не поспішаючи підходити.

— Чекаю. Ти мені потрібен, — так само голосно відповів Максим.

Люди, котрі проходили повз них, почали звертати увагу на двох школярів, які перегукуються з різних кінців двору, і хлопці, не змовляючись, пішли один одному назустріч. Максим простягнув руку. Денис демонстративно не звернув на неї уваги.

— А ти мені — ні! — відрубав він, навіть заводячи руку за спину.

— Слухай, закінчуй цей дитячий садок, — примирливо мовив Білан. — Ти ж прекрасно знаєш — я нічого поганого не зробив. Ось якби тебе посадили з кимось у шахи грати?

— Я б дав супернику в лоба, і всі діла, — буркнув Денис. — Ніхто б більше грати не захотів.

— Ти ж сам не віриш у те, що говориш. Розумнішим за себе ти в лоба не даєш, а з дурнішими просто не зв’язуєшся. Давай миритися, мені допомога потрібна.

— Хтось пресує? Комусь у лоба треба дати? — Максим відчув, що Денис не глузує — просто ламається, марку витримує.

— Нечистої сили боїшся? — запитав прямо, аби відразу зацікавити товариша. — Вона дістає. З нею повоюй. Слабо?

— Так, Білане, ти мене на «слабо» не бери, казками не годуй, я в них не вірю.

— Саме тому ти швидше допоможеш мені, ніж хтось інший. Бо я, коли чесно, в різні казки повірити можу. Хоч і розумію, що все це — дурня. А ти в принципі не віриш. Значить, разом ми все пояснимо.

— Слухай, не грузи мене і не плутай. Давай спочатку послухаю твою казочку. Все одно самому йти нуднувато. Алгебра — перший урок, і контрольна, як на те...

— Ходімо. З алгеброю розберемося швидше, ніж з привидами, — пообіцяв Максим. — І казочка не зовсім моя. Коротше, справа ось у чому...

По дорозі Білан розповів Черненкові все, що сталося за останні дні. Останній квартал до школи справді довелося бігти підтюпцем, тому Денис ніяк на дивну історію не реагував. Вже коли проходили в клас, сказав:

— Спочатку треба все перевірити, правильно? Казки про привидів на голому місці не оживають. Після уроків до однієї моєї сусідки зайдемо.

— А вона хто? — поцікавився Максим.

— Вона все знає, можеш мені повірити. А там сам побачиш.

11. Легенда про Лихе Око

Жінка, до якої хлопці поспішили після школи, жила поверхом вище великої родини Черненків.

Вона виявилася охайною старенькою в окулярах із масивною оправою, які робили досить просто, по-домашньому вдягнену бабцю схожою на якусь добру няню з казок народів світу, якими свого часу зачитувався Максим. Дениса вона цмокнула в чоло, ставши при цьому навпочіпки, і спортсмен помітно знітився.

— Ось це баба Люба, — сказав він Максимові. — А це — Максим Білан, із нашого класу.

— Проходьте, діти, проходьте, — приязно закивала хазяйка. — Вас годувати чи чаєм поїти?

— Чаєм, — поспішно зголосився Максим. Не вистачало, аби стара і, видно, самотня жінка почала клопотатися, щоб нагодувати двох здорових лобурів.

— У мене на травах. Я магазинного не п’ю, — попередила баба Люба. — Є м’ята, є ромашка, є з чебрецем...

— М’ята, — вибрав Максим, Денис байдуже кивнув.

Старенька швидко заварила духмяний м’ятний чайок, щедро присмачила його настоєм зі шматочків лимона і хотіла запитати про щось своє, та Черненко вирішив порушити неписані закони, коли спочатку говорять про погоду та успіхи в школі.

— Бабо Любо, ви ж у нашому Будинку школярів довго працювали, правда?

— Правда. Там колись бібліотека своя була. Книги, газети, журнали. Це років десять тому її зовсім закрили, а до того часу довго не поповнювали...

— Ми саме по цих справах, бібліотечних, — промовив Денис, і Максим, почувши це, ледь не захлинувся чаєм. — Ви там років тридцять працювали чи як?

— Так і є. Як тільки його урочисто відкрили, так я і стала працювати. У нас одне із найкращих зібрань книжок для дітей та юнацтва колись було! Всі відмінники, хто хотів хороший реферат написати, не кудись ішли, а до мене під крило.

— О! Ми теж до вас за такою порадою. Де можна почитати щось про місцеві казки й легенди? Не може такого бути, аби на Чоколівці ніколи привиди не жили.

«Молодець! — подумки похвалив товариша Максим. — Відразу змикитив, як розмову треба вести».

— Це в школі зараз таке вивчають? — здивувалася баба Люба.

— Не зовсім, — вступив Білан. — До Дня Києва нам дали завдання зробити спеціальний випуск стінної газети. Щось про історію району, щось — про сучасність. Про Будинок школярів теж історії збираємо. Хто з видатних там займався, в якому гуртку, знаєте...

— О-о, про це я багато і довго говорити можу! — протягнула баба Люба. — А якісь там місцеві легенди... У нас же не Андріївський узвіз і не Лиса гора, це місце легендами не овіяне. Будуватися тут почали трошки більше ста років тому. Ви ж знаєте, колись тут заправляв багатій Чоколов, своя друкарня в нього була...

— Я ж тобі казав! — роздратовано буркнув Денис. — Нема в нашому районі нічого цікавого, про що можна розказати...

Незадоволення Черненко зіграв поганенько, зате — щиро. Сьогодні Білан відкривав для себе несподівані та зовсім не розвинені таланти свого приятеля. Баба Люба ж, захоплена спогадами, зовсім не зауважила цієї нещирості. Навпаки — гримнула на нього:

— Ти чого це, Дениску, всіх із толку збиваєш! Не тільки в Києві — всюди в нас куди не плюнь є про що розказати. Ось хоч про Лихе Око — не чули?

Хлопці перезирнулися.

— Ні, — обережно промовив Максим. — Що за «око» таке?

— Колись давно, коли ще на цьому місці нічого не будували, лише гаї шуміли, ходила одна цікава й повчальна історія, — баба Люба вмостилася зручніше. — Хочете — казка, хочете — легенда, але діло було так. Захотів один тутешній міщанин слави собі здобути. Дім у нього хороший, родина велика, справи успішно йдуть.

— Зірок з неба не хапає, живе, як усі. Але в тому-то і штука: хотів цей міщанин схопити зірку з неба. Розумієте, про що кажу? — Хлопці дружно кивнули. — Можна за гроші дворянський титул купити. Тільки хіба після цього станеш знаменитим дворянином? Слава, повага — вони ж не кожному даються. Але прочув міщанин про стару ворожку з Олександрівської слобідки. Про неї говорили: вона славу до людей привертає. Яким способом — Бог його знає. Зібрався, значить, міщанин до неї пізнього вечора. Тільки поріг переступив, ворожка йому з кутка скрипучим голосом: «Знаю, чоловіче, за чим ти прийшов. Тільки марнославство — гріх великий. Все в тебе для щастя є, іди собі з миром». Не йде міщанин. Тоді, — баба Люба трошки стишила голос, — ворожка йому й каже: «Піди в гай, коли зовсім стемніє. Я хочу на тебе подивитися». Той здивувався: «Ось я, перед тобою. Дивися». Ворожка йому: «Ні. Так я нічого не побачу. Там, у гаю, місце особливе. Краще людину видно — буде в неї марна слава чи ні». Раз треба — то треба. Прийшов міщанин у гай, темно навкруги, страшно, вітер дерева гойдає. Іде він повільно, роззирається. Аж раптом просто перед ним із темряви двоє очей — луп! Великі очі, не людські, вогнем палають. Сіпнувся міщанин праворуч — очі за ним рухаються. Сіпнувся ліворуч — вони за ним. Повернувся, побіг геть. Незчувся, як удома опинився. Більше до ворожки не ходив, нікому про це не розказав. Тільки з того часу все в його житті шкереберть пішло. Родина хворіти почала, справи не вдавалися, дім мало не згорів. Пішов із відчаю міщанин до священника, сповідався. А той і каже: «Це тебе Лихе Око пристріло. Воно всім являється, хто своїм скромним життям невдоволений і кому незаслужена слава потрібна».

Баба Люба замовкла. Хлопці знову перезирнулися.

— А далі що? — запитав Максим.

— Далі — нічого, — розвела руками старенька. — Тільки про Лихе Око в цих краях час від часу згадують. Заслужена слава до людини сама прийде. Хто незаслуженої хоче, на того Лихе Око дивиться. Попереджає — знай, чоловіче, своє місце. Ось так, хлопчики. Годиться вам така історійка?

• Які легенди про своє місто, містечко чи село ти знаєш? Поцікався у рідних чи пошукай в інтернеті.

Білан помовчав, тоді обережно поцікавився:

— І де це Лихе Око може марнославного перестріти?

— Де завгодно, — відповіла баба Люба. — Тому ті, хто в такі казки вірить, його й побоюються.

12. Несподівані підозри

Вийшовши від старенької бібліотекарки, хлопці спочатку хотіли йти до Оксани. Навіть пів дороги пройшли. Та враз Максим зупинився, почухав потилицю, кинув на Дениса дивний погляд і промовив:

— Пішли до мене. Тут не все так просто.

«До мене» означало до бабусиної хати. Зачинивши зсередини двері і для чогось визирнувши у вікно, ніби привид міг чатувати на видноті, Максим запнув штори, кивнув приятелеві на диван, а сам примостився в кріслі навпроти.

— Чого ти? — поцікавився Черненко.

— Нічого... Ти звідки бабу Любу знаєш?

— Як це — звідки? Сусідка.

— Скажу тобі чесно — я не знаю, як виглядають наші сусіди згори. А з тими, котрі за стінкою, ми лише вітаємося. У батьків є друзі, товариші, знайомі, тільки це — у жодному разі не сусіди.

— Тю! Це — ваші проблеми! — розвів руками Денис. — У нас із сусідами все нормально. Матінка з усіма дружить. Баба Люба — та взагалі майже своя. За малими нашими час від часу гляділа, їсти їм готувала, коли ті хворіли, а мама не могла з ними сидіти через роботу. Чого це ти раптом про таке запитав?

— Ви давно знаєтеся, а казку про Лихе Око ти вперше почув, скажи?

— Скажу, — погодився Денис. — Уперше. Що з того?

— Сам подумай. Склади два і два. Я пару палаючих очисьок у темряві бачив сам. Навіть потойбічний шепіт у слухавці чув. Але, — Максим підніс вказівного пальця догори, — я не був разом із Оксаною-Тіною, коли вона бачила ці очі. Я повірив їй на слово. А ти в свою чергу повірив мені.

— То й що? — далі не розумів Черненко.

— Мені, скажімо, немає жодного смислу тобі брехати. І ти від мене доказів не вимагаєш. Але я готовий повірити, що Тіна справді бачила привида в темній кімнаті. Значить, — хлопець трошки подався вперед, — уся ця історія з привидом могла бути спектаклем для мене. Нехай нечиста сила є і тусується десь у паралельних світах. Такі речі землянам не зрозуміти. Тільки навряд чи безплотний дух міг подзвонити по телефону. Отже, — переможно закінчив він, — комусь дуже хочеться, аби я повірив у існування нечистої сили.

— Для чого це треба?

— Ось тут починаються головні непонятки. Розумієш, у мене раптом з’явилася підозра: в «Гурту Тіни» є якісь невідомі нікому проблеми. Оксана Дорошенко хоче зійти з дистанції, не готова брати участь у серйозному конкурсі. Але при цьому вона хоче, аби її відмова від конкурсу — чи взагалі відмова від музики — не вважалася поразкою. Про це мені дівчина з «Кицьки Нявки» говорила. Їй Тіна теж на привидів жалілася.

— Гм... Це якось дуже складно... Хоча, — Денис стрепенувся. — Знаєш, у спорті все простіше, та все одно — так само. Колись Костя Сірий із десятого «А» та Антон Макєєв із десятого «Б» вирішили битися за школою. Обоє на бокс ходять, тільки Макєєв знав, що він реально слабший за Сірого. Ось він і придумав собі пошкоджене коліно. На очах у купи народу впав, почав верещати, по підлозі качатися. Його — в медпункт, забинтували, який же після цього поєдинок? Потім історія забулася, так пацани й не побилися. Головне — Сірий здогадувався, що Макєєв махлює, тільки довести не міг. Старші про це в роздягалці базікали, я чув. Так що в цих музикантів цілком можуть бути подібні заморочки.

— Чи так, чи інакше, — підвів риску під нарадою Максим, — нам треба дізнатися, кому ще баба Люба розповідала свою казку. Не забувай: очі з мороку показалися мені дуже скоро після того, як я почав цікавитися всією цією дивиною.

Ще одна думка крутилася в голові Білана. Тільки він вирішив поки що не говорити про свої найважливіші сумніви вголос.

На кого дивиться Лихе Око? На того, хто хоче слави, якої не вартий і не гідний.

Можливо, Оксана Дорошенко знає це і зовсім не придумує хитрих комбінацій. Навпаки, Лихе Око почало переконувати її: перемога в конкурсі шкільних ансамблів — не для неї. Не своєю справою займається дівчина, тому й хвилюється.

А раз так, то погляд Лихого Ока на нього, Максима Білана, міг означати тільки одне: не бери на себе надто багато. Не гідний ти, хлопче, слави великого сищика.

13. Кабіна ліфта

Допізна сиділи хлопці в бабусиній хаті.

Чортівня поступово захопила й Дениса. Суперечки до хрипоти та порвані в запалі аркуші ні до чого не привели. Беззаперечно прийняли тільки дві істини. Перша: по телефону Максимові дзвонила реальна людина, отже — без людських капостей тут не обійшлося. Друга: ця невідома людина, яка вміє давати раду привидам, напевне знає легенду про Лихе Око.

Захопившись, Максим із Денисом справді перестали стежити за годинником. Тому коли в їхню суперечку раптово увірвався дзвінок телефону, обоє здригнулися.

Дзвінок повторився. Ще раз. Іще.

Максим відчув, як зрадливо затремтіли руки. А Денис це побачив: підійшов до апарата, зняв трубку і простягнув приятелеві. Білан обережно наблизився до неї. Не торкаючись руками, приклав до слухавки вухо.

— Алло...

— Ти заснув там чи як?

— Х-ху-у-у-х!

Максим полегшено зітхнув. Мама! Йому захотілося засміятися, в першу чергу — із себе.

— Та ні, я тут однією справою зайнятий, — тепер він зміг взяти трубку рукою, додав: — Уроками, коротше...

— Хоч би не брехав! Знаємо ми твої уроки... Так, сину, вилазь із комп’ютера і збирайся додому. Темно вже.

У квітні темніло не дуже рано, але за вікном сутінки вже повільно переходили в пізній вечір. Хлопці не помітили цього — штори запнуті.

— Скоро буду, — пообіцяв Максим і поклав трубку. — Отак. Збиратися треба. Може, до завтра щось придумається.

— Знаєш що? — діловито запитав Денис. — Ти ж мало не зомлів із переляку. Тільки не кажи нічого, добре?

— Я хіба щось маю проти? — знизав плечима Білан. — Тобі б у трубці прогуділо: «Морок дивиться на тебе», — він зробив страшні очі. — До речі, я так і не зрозумів, що за голос: чоловічий, жіночий... Наче з труби гуло або з колодязя.

— Так я й кажу: доведу тебе додому. Під самі двері. Аби не боявся.

— Та я взагалі-то...

— Так, не ламайся. Сказано — проведу, значить, проведу. Тепер вважай, що я твій особистий охоронець. Бо ми типу мисливці за привидами, хе-хе. Бачив колись мультик такий?

— Та бачив, бачив, — пробурчав Максим, збираючи речі. — У тому-то й справа, що несправжні полювачі, а лише, як ти кажеш, «типу мисливці». Гаразд, раз тобі хочеться — гайда.

— Можна подумати, тобі не хочеться!

Так, гарикаючись, вони вийшли на вулицю і рушили до будинку, де жив Максим.

Хоч початок квітня видався на диво теплим, людей гуляло небагато. Де-не-де блимали поодинокі цигаркові вогники та чулася тиха розмова. Неквапом рухалися в бік парку парочки.

Біля Максимового під’їзду вже навіть найстійкіші бабці не сиділи. Підходячи до нього, Білан раптом відчув — щось не так.

Хоча все ніби було нормально й спокійно, життя о цій порі хоч і не буяло, але все одно тривало. Одначе щось його непокоїло.

Стоп! Вже коли він підійшов до дверей і збирався прощатися з Денисом, до Максима дійшло, в чому справа.

Вікна квартир затишно світилися. Світилися спокоєм і вікна під’їздів. Усі, окрім його власного. На сходових майданчиках стояла суцільна темрява. Ніби тут раптово й одночасно перегоріли лампочки на кожному з дев’яти поверхів, або...

Або хтось навмисне вирубив світло саме в цьому під’їзді.

— Темно, — прошепотів Максим, наполовину прочиняючи двері й обережно зазираючи всередину. — А кругом світиться...

Відсторонивши його, Денис зробив крок у темряву. Другий... Третій... Нога наткнулася на першу сходинку. Обережно ступивши на неї, Черненко подався вперед, ніби намагаючись щось видивитися в суцільному мороці. Позаду почулося сопіння — це за ним наважився посунути Білан.

— Тримайся мене. Проскочимо до ліфта, — скомандував Денис.

Дістатися до підйомника — один хороший ривок. Опинившись біля ліфта, Денис намацав кнопку, натиснув. Максимові на мить здалося, що підйомник теж не працює, та загуло вгорі, і він заспокоївся. Може, він дарма лякався. Може, справді щось сталося з електрикою лише в їхньому під’їзді. Так бувало кілька разів.

Гудіння наближалося. Кабіна поволі спускалася вниз. У темряві Денис полегшено зітхнув, навіть гмикнув.

Кабіна зупинилася на першому поверсі. Двері відчинилися. Світла в кабіні ліфта так само не було.

Просто на хлопців звідти дивилася, не блимаючи, пара палаючих очей.

14. Пригоди в темряві

Першим зі ступору вийшов Максим.

Голосно кричати не було сили: він видавив із себе щось схоже на скавчання побитого песика й позадкував до стіни. Очі ніби наскрізь пропікали. Денис залишився на місці, а потім зробив крок до кабіни.

Двері зачинилися. Очі зникли. Клацнуло, загуло — кабіна посунула вгору.

— Бачив? — прошепотів Максим. — Ти бачив це?

— Будь тихо, — не повертаючись, відповів Денис. — Я не тільки побачив. Я інше зрозумів: хтось викликав ліфт нагору. І якщо зараз ніхто не закричить дурним голосом, значить, там, нагорі, — той, кого ми шукаємо.

— Хто?

— Друг усіх привидів на світі, — процідив крізь зуби Денис, і його тон не віщував нічого доброго для того, хто міг зачаїтися на верхніх поверхах.

Ліфт зупинився десь вище.

— Четвертий або п’ятий, — припустив Максим.

Шум дверей, що розсуваються. Тиша. Потім — шум дверей, що зачиняються. Знову тиша.

— Ніхто не волає... Та-ак... Стій тут. Рахуй до десяти, потім сильно хрясни дверима в під’їзд, наче виходить хтось. Сам повертайся, чекай. Як ліфт поїде на тебе — лови того, хто з нього вийде.

— Кричи, наче різаний, ясно? — розпорядився Денис, скинув наплічник, аби нічого не сковувало руху. А потім зник у темряві.

Максим нарешті остаточно прийшов до тями і теж скинув наплічник. Враз пригадалося, як ганебно стояв на воротах. Нічого. Людина — не м’яч, зловити легше. До того ж удруге він ґав не ловитиме. Порахував подумки — раз-два-три-чотири-п’ять-шість-сім-вісім-дев’ять-десять! — а тоді побіг до дверей, сильно хряснув ними.

Тим часом Денис, переступаючи своїми довгими ногами через дві сходинки, тихцем піднімався вище й вище. Світла не було, тож доводилося рухатися навпомацки. На кожному поверсі могла чигати небезпека, і все ж рухатися краще, ніж стояти. Очі звикали до темряви, і хлопець зрозумів — не така вона вже й суцільна. Знадвору відблискують вікна сусіднього будинку. Слабенько, але є. Ступив на другий поверх — нікого, нічого. Третій — так само. Почувши, як знизу хряснули двері, похитав головою: ранувато він це зробив, поспішив, чорт забирай... Та все ж таки посунув далі.

Четвертий поверх. Темно й тихо.

П’ятий...

Якась темна, наче згусток мороку, постать тихцем рухалася просто на нього. Картаючи приятеля за брак терпцю, Денис сам не витримав — рвонувся до постаті, крикнув:

— Стій, гад! Ану, стояти!

Художниця Вікторія Дунаєва

Тепер і темному ворогові не було потреби критися. Постать шаснула вгору і, тупаючи, подалася геть. Денис сподівався, що втікач, ким би він не був, таки кинеться в ліфт. Але де там: відчайдушним ривком ворог спритно подолав сходовий проліт і, поки Денис хекав на шостому, випередив погоню щонайменше на півповерх. Далі відстань збільшувалася.

— Стій, гірше буде! — для чогось знову крикнув Черненко.

Не подіяло. Маючи зовсім невелику перевагу, темний втікач скористався нею повною мірою. Коли Денис пробігав восьмий поверх, він вже забіг на дев’ятий. «Ось ти й попався!» — подумав Черненко. Вище, здається, нема куди...

Помилився. Забігши на дев’ятий, хлопець почув, як у темряві просто над його головою гупнуло щось металеве. Тут же наткнувся на залізну драбину, що вела на горище. Раз-два, видерся на неї. Голова вперлася в ляду, яку або зачинили, або чимось придавили з того боку.

Стукнув кулаком, скреготнув від безсилля зубами.

Нічого. Не стрибатиме ж цей гад із даху. Якщо він, звичайно, не той самий знаменитий Бетмен — Людина-кажан. Гаразд, почекаємо. Вилізе рано чи пізно, ким би не був.

Денис підійшов до шахти ліфта, намацав кнопку, натиснув. Ліфт піднявся, двері відчинилися. З темної кабіни на хлопця вже нічого не дивилося. Він навіть ступив усередину, помацав рукою стіну.

Стіна як стіна. Тільки в одному місці чомусь волога. Та-ак... Він далі нічого не розумів, хоча своїм очам вірив: кілька хвилин тому з ліфта на них таки щось дивилося.

— Піднімайся! — гукнув Максимові на всю силу легенів. — Кабіна чиста!

Мабуть, Білан таки почув. Двері зачинилися, кабіна рушила вниз і скоро повернулася. Максим вийшов, навпомацки підійшов до приятеля.

— Там заховався, гад повзучий, — пояснив Денис. — У вас що, горище не зачиняється?

— Як людей у цих квартирах почало заливати — перестали. Аби майстри в будь-який час могли прийти. А звідти, зсередини, заблокуватися можна. Сів на ляду — і привіт.

— Ну й нехай сидить. Ми теж посидимо.

За всіма цими пригодами Максим навіть забув, що він — поруч із власною квартирою. Про те, аби покликати когось на допомогу, хлопці навіть думати забули. Присіли в темряві на підлогу, набралися терпіння.

Хвилин десять чи п’ятнадцять минуло — кілька пар ніг рішуче загупало знизу. Кроки наближалися, до них явно хтось поспішав. Хлопці підвелися, ще не розуміючи, що відбувається і як треба себе поводити. Враз знизу, дуже близько, чоловічий басок гаркнув:

— Стояти! Не рухатись! Міліція!

За мить збентежені «мисливці за привидами» вже мружилися від променів потужних ліхтариків, що освітили їх хрест-навхрест. Справді, на сходовому майданчику між восьмим і дев’ятим поверхами стояли двоє патрульних міліціонерів.

Один навіть стискав у руці пістолет. Побачивши двох школярів, він з бурчанням заховав зброю.

15. Дрібне хуліганство

Максим відразу почав кричати, що він у цьому під’їзді живе. Не послухали.

Патруль ліфтом спустив затриманих униз. Добре хоч наплічники свої встигли прихопити. Лише на вулиці Черненко почав активно опиратися і зчинив такий гармидер, що на дядьків-міліціонерів, що воюють з двома підлітками, почали звертати увагу поодинокі о цій порі перехожі. Усе ж таки вся компанія встигла відійти за ріг будинку, аж поки один із патрульних не вирішив перевірити — а раптом правда, що зловлений малолітній порушник тут десь живе?

Максим назвав номер свого домашнього телефону. Міліціонер набрав його з мобілки. І дуже скоро до гурту приєдналися знервовані Максимові батьки. Мама майже силою видерла руку сина з чіпкої міліцейської правиці, а тато спочатку запитав, хто старший, а потім — що сталося. Старшим назвався лейтенант Кандиба. Козирнув, документи показав і все пояснив.

Хвилин п’ятнадцять, а може, тепер уже всі двадцять тому хтось подзвонив у міліцію за всім відомим номером «102», назвав адресу й сказав: якісь малолітні хулігани бешкетують у під’їзді.

Треба негайно втрутитися. Сигнал негайно передали всім патрулям, які чергують у названому районі. Так вони прийняли тривожний виклик і пішли розбиратися.

Тепер настала черга хлопців усе пояснювати. Правда, про привида в ліфті вони дружно вирішили промовчати. Точно не повірять. Замість того Максим на ходу придумав історію, як Денис його проводжав, у під’їзді не було світла, і хтось наскочив на них у темряві. Денис тут же прийняв естафету і повів далі: він погнався за невідомим, який налякав його приятеля, але той заховався на горищі.

Наступну годину міліціонери витратили ось на що. Спочатку піднялися на дев’ятий поверх, аби переконатися: ляда на горищі відчинена, а всередині нікого нема. Потім, на особисте і наполегливе прохання Білана-старшого, перевірили з ліхтариками всі лампочки. Аби переконатися: вони не розбиті, їх хтось старанно повикручував. Не до кінця — досить раз повернути, аби вони горіти перестали. Крім четвертого і шостого поверхів — там лампочки давно перегоріли, і їх ніхто не міняв з місяць. Далі патрульні разом із Максимовим татом обійшли по черзі всі квартири, аби переконатися під кінець: ніхто з сусідів міліцію не викликав. Нарешті останнє відкриття: у ліфті лампочку справді пошкодили. Кабіна була старенька, пластиковий плафон — тріснутий, дістатися до лампочки можна запросто.

Білан-старший виніс табуретку і сам особисто закрутив назад усі лампочки на всіх поверхах, крім четвертого і шостого. Патрульним довелося визнати: Максим і Денис справді ні в чому не винні, тут затівалося якесь хуліганство. Очевидно, загнаний у глухий кут хуліган мав при собі мобільний телефон, викликав міліцію, а потім, скориставшись гармидером, тихенько вислизнув.

— Хто ж міг злякатися двох школярів? — поцікавився Білан-старший.

— Не знаю, — знизав плечима лейтенант Кандиба. — Дорослому це ніби не личить. А підліток до лампочок не дотягнеться. Дорослий, між іншим, теж на ослінчика стає, — наглядач порядку потер старанно поголене підборіддя: — Не можу вам, шановні, нічого сказати. Саджайте хіба консьєржку в під’їзд, бо ці двері з кодовим замком — дурня. Той, кому треба, посидить трошки на лавці біля під’їзду, хтось із місцевих та й відчинить їх.

— Як ви думаєте, що це могло бути взагалі?

— Якесь дрібне хуліганство, шановний, — впевнено мовив Кандиба.

— Одна лампочка розбита. І то невідомо, чи вона зранку горіла.

— Горіла, підтверджую, — заявив Максимів тато.

— То й що? Ви ж не знаєте, хто й коли її грохнув?

З цими словами лейтенант козирнув, і патрульні забралися геть. Скориставшись моментом, швиденько попрощався і злиняв Денис — знайомитися з батьками приятеля якось не входило в його плани. Та й самі Максимові батьки хоч і поговорили за вечірнім чаєм про сумнівних типів, котрі вештаються по під’їздах, досить швидко забули про цю пригоду.

А Максим перед сном визирнув за вікно. Ніч сьогодні була сліпою.

Заснув спокійно. Думка про те, що до всієї цієї потойбічності причетна якась реальна людина, котра, до того ж, їх побоюється, заспокоїла його.

Людину легше вирахувати, ніж привида.

16. Список Хіміка

Зустрілися хлопці, як завжди, по дорозі до школи.

— Забув тобі вчора сказати, — Черненко виглядав якось винувато. — Точніше, не забув, а з голови вилетіло. Стіна в ліфті вологою була. Не мокрою, а саме вологою. Знаєш, наче по ній ганчіркою мазнули.

— Навіть так? — зацікавився Максим. — Після того, що ми вже знаємо, цілком може бути. І це вписується в загальну картину.

— І яка ж у нас загальна картина?

— Нас хтось лякає. Точніше — мене. Той, хто цим займається, не підозрював, що ти підеш мене проводжати. Очі в ліфті призначалися для мене. Не треба спеціально попереджати про їх появу воістину пекельним телефонним дзвінком, бо я викличу ліфт — і побачу їх. Далі я зроблю ось що: закричу і втечу. Тим часом мій недруг викличе ліфт і ліквідує Лихе Око. Тобто — просто зітре очі ганчіркою зі стіни.

— Все так просто? — не повірив Денис.

— Простіше, ніж ти думаєш. Очі малюють від руки якоюсь спеціальною гидотою, яка світиться в темряві. Це я вчора на сон грядущий склав два і два й дещо згадав. Розумієш, ті гарячі очі були не однакові, не зовсім правильної форми. І ті, що я бачив із вікна, і ті, які на нас дивилися вчора. Так міг намалювати нашвидку не зовсім вправний художник. Комусь дуже хочеться далі лякати мене, бо я запхав у цю історію носа. Але цей «хтось» не знає ані про тебе, ані про те, що ми ходили до баби Люби. Бо тоді діяв би інакше.

Біля шкільного входу приятелі зустріли Оксану Дорошенко. Максим зробив привітальний жест, вона відповіла. Та замість того аби зупинитися і поговорити, прискорив ходу. Він, прокинувшись сьогодні, зробив ще один висновок: якщо Тіна нікому не бовкнула про їхню домовленість, то, значить, його підозри щодо неї та її брехні таки мають підстави.

Дочекавшись великої перерви, Максим побіг до хімічного кабінету. Це були безроздільні володіння Юхима Юхимовича, вчителя хімії, найстарішого та найшанованішого педагога їхньої школи. Усі звали його просто Хіміком. Без його допомоги Білан і Черненко свого часу не змогли б урятувати від крадіїв Золотий кубок, а потім — знайти самих крадіїв.

Побачивши Максима, Юхим Юхимович відсунув свої пробірки, витер руки об халат і простягнув хлопцеві правицю.

— Вітаю юного сищика. Знову якась таємниця, га? — він підморгнув.

— Та ну, чого відразу сищик, — знітився той. — Сищиків не буває, так само, як і привидів.

— Отаке! Чого це ти раптом про привидів згадав? Хімія — така наука, яка може як придумати нечисть, так і довести неможливість її існування.

— Тому я до вас, Юхиме Юхимовичу, і прийшов. Є якась речовина, здатна світитися в темряві?

— Слухайте, юначе, ви хоч і не вивчаєте ще мій предмет, а про такі речі знати мусите, — насварився пальцем Хімік. — Ви говорите про фосфор. Годинники з фосфорними циферблатами тощо. Хочете більш живий приклад? Будь ласка: лиходій у повісті Конан Дойля мастив фосфором свого велетенського пса, аби сильно налякати останнього нащадка давнього роду Баскервілів. Невже не читали?

— Читали, аякже! — поспішив виправдатися Максим. — А фосфор може сильно світитися?

— Дивлячись який склад домішати до речовини. Ясно, за пів кілометра ви нічого толком не побачите. Але до п’яти-десяти метрів — цілком. До речі, зараз мої «алхіміки» саме займаються фосфором. Забавляються, в кого ефектніше вийде.

«Алхіміками» Юхим Юхимович називав членів керованого ним хімічного гуртка «Алхімік», дуже популярного в школі.

— А скажіть... Сторонніх на заняття ви не пускаєте?

— Кому-кому, а вам, юначе, після нещодавніх історій треба знати: цей кабінет — неприступний бастіон. Сюди приходять тільки ті, кому дозволено. Ось, можете глянути — список всіх, хто займається в гуртку. Окрім списку — тільки за спецдозволом. Після вашої, хе-хе, березневої пригоди таких випадків не було.

Максим перебіг список очима. Зачепився за одне прізвище. Тицьнув пальцем.

— Ось це — хто? У нього є молодша сестра?

— Звичайно, — відповів Хімік.

17. Оксана згодна програти

Наступного вечора в кімнаті, виділеній у Будинку школярів для репетицій шкільних ансамблів, зібралися вісім осіб.

Четверо — двоє хлопців і дві дівчини, серед яких Оксана Дорошенко, — називали себе «Гуртом Тіни». Інші четверо — один хлопець і три дівчини, серед яких Люда Остапчук, — іменувалися «Кицькою Нявкою». Їх попросила прийти особисто Оксана.

— Що у вас сталося? — поцікавилася Люда-Нявка.

— Це у вас сталося, — Оксана-Тіна спробувала посміхнутися, та в неї вийшла сумна гримаска. — Якщо ви вважали нас своїми головними конкурентами на конкурсі, то тепер можете грати спокійно. Ми відмовляємося, не будемо.

Решта «Гурту Тіни» від несподіванки обурено заґелґотіла. Барабанщик Сашко Коритний, найбільш запальний з усіх, навіть шарпнув солістку за плече.

— Ти чого, блекоти наїлася, Тінко? Скажи, що пожартувала!

— Ніяких жартів, — Оксана намагалася не дивитися на друзів.

— Я не відчуваю себе готовою. Не потягну, чесно. Можете навіть шукати іншу солістку, проти не буду. Тільки подумайте — краще зробити паузу і набратися досвіду, аніж ганьбитися на людях.

— Яку солістку? Тінко, це ж ти все придумала! На тобі все тримається! — розпачливо закричала Таня Супрун, яка мала абсолютний слух і грала на клавішах.

— А я чув, що їй наче наврочили, — обережно промовив Гена Ревель, він грав у «Кицьці Нявці» на бас-гітарі.

Люда показала йому худенького кулака, і він замовк — лідерка групи мала сильний авторитет.

— Звичайно, Тіно, це благородно з твого боку, — натомість промовила вона. — Хоча ти трошки забагато на себе взяла. «Гурт Тіни» — не основний наш конкурент. Ми розраховуємо на перемогу, але — так само, як кожен із вас...

— Із них, — печально виправила Оксана. — Тепер ми полегшимо «Кицьці Нявці» задачу.

— Зрадниця! — розпачливо кинув Сашко Коритний і, не зважаючи на спроби інших зупинити його, розвернувся і вибіг з кімнати. Далі всі стояли в цілковитій тиші. Потім кімнату залишив бас-гітарист «Гурту Тіни» Мишко Зубов. Через деякий час так само мовчки вийшла Таня Супрун.

...Ані Оксана, ані жоден із «Кицьки Нявки» не бачив, що робилося на вулиці. А там за рогом зайняв позицію Денис Черненко. Коли вийшов розлючений і розгублений водночас барабанщик Сашко, той свиснув, привертаючи увагу до себе. Коли Коритний побачив його, Денис жестом підкликав його до себе.

— Іди сюди, брате. Розмова є.

Таким самим способом Черненко підкликав до себе решту ображених друзів Оксани. А розмовляв з усіма Максим Білан.

Тепер вони остаточно знали, що і як треба робити. Бо перед тим, як почати рішучі дії, Денис іще раз сходив до баби Люби, зробив усе так, як навчив Максим, і отримав результат.

18. Обличчя привида

Пізній вечір.

Люди вже розійшлися по квартирах. Хтось умостився перед телевізором, хтось вирішив попрати, комусь цікаво почитати книгу або газету, комусь — пірнути в інтернет. Є такі, хто вечорами має час і натхнення когось виховувати. До когось прийшли гості на чай, до чаю спеціально спечений запашний пиріг із варенням.

Але є й такі, кому не сидиться вдома. Хто не має спокою і не знає його.

Пізнього теплого квітневого вечора темними дворами пробиралася темна постать. Чорні штани, чорна куртка з каптуром. Куртка наглухо застебнута, каптур на голові. На руках — темні рукавички. Під пахвою — темний згорток.

Ось і дім, де живе Максим Білан. У під’їзді горить світло, та більше гратися з лампочками не хочеться. Зате можна погратися з чимось іншим. Це певніше. Хлопець виявився справжнім «ботаніком». Сприйняв усе за чисту монету, перелякався. Щоправда, не заспокоївся. Нічого. Ще один крок, ще один штрих — і картина готова. Спечеться він, запросто спечеться.

Постать обходить дім, перетинає двір. Рухається спритно і тихо. Хтось побачить випадково, подумає — справді привид.

Ось тут очиська світилися минулого разу. Справжнє Лихе Око, іноді навіть трошки лячно стає. Привид зупинився, роззирнувся, розгорнув згорток. Там виявилася майонезна баночка, щільно закрита капроновою кришечкою, і величенький пензель.

Рука в рукавичці зняла кришку, піднесла баночку до носа. Ф-фу... Запах різкий, неприємний, зате суміш — що треба, далеко видно і яскраво світиться.

Пензель пірнув у баночку. Рука звично почала виводити на стіні малюнок. Трошки терпіння — і враз на стіні в темряві засяяло одне око, дуже схоже на котяче.

Поруч з’явилося друге. Не зовсім однакові, зате величенькі. Вразливого — вразять.

Ступивши крок назад, аби помилуватися своєю роботою, привид обережно поклав банку та пензель під ноги. З правої кишені витягнув мобільний телефон, з лівої — невеличку металеву трубочку. Так голос ніколи не впізнають, і він звучатиме по-пекельному.

Пальці вже набирали номер домашнього телефону Максима Білана.

— Добрий вечір, — говорити треба приязно. — Чи можна Максима запросити? Дуже дякую.

У трубці почувся його голос. Рука піднесла трубку до губів. Ноги зігнулися в колінах, присів.

— Мор-рок дивиться-а на те-е-бе-е! — прогудів привид.

І раптом яскравий промінь ліхтарика розпоров темряву, ніби витягаючи темну постать із густих сутінків. Привид зойкнув, упустив телефон, закрився від світла рукою.

— Нічна варта! — почувся зовсім поруч глузливий хлопчачий голос. — Боже помагай!

Денис Черненко стояв і світив ліхтариком просто в обличчя Люді Остапчук, лідеру гурту «Кицька Нявка». А трошки далі, за бузковим кущем, маячила Оксана Дорошенко.

Навіть після того, що бачила зараз, вона все одно не до кінця в усе повірила.

ЗАПИТАННЯ, РОЗДУМИ ТА ДИСКУСІЇ

• 1. Чи обов'язково твір повинен мати назву? Чому?
• 2. Яких відомих літературних героїв-детективів ти знаєш?
• 3. Письменник веде розповідь від власного імені чи від імені когось з героїв?
• 4. Яка мораль легенди про Лихе Око?
• 5. ПІДГОТУЙ ВИСТУП-РОЗДУМ про те, як ти розумієш поняття «підступність» і «заздрість».
• 6. ОБГОВОРЕННЯ У ГРУПАХ: що таке чесна конкуренція?
• 7. РОБОТА З ДЖЕРЕЛАМИ ІНФОРМАЦІЇ: знайди, якими книгами, посібниками користується письменник у своїй роботі.
• 8. МОЗКОВИЙ ШТУРМ: які умови, на твою думку, необхідні для плідної письменницької праці?

СЛОВНИК

Бастіон - укріплення.

Гармидер - безладний галас, метушня.

Марнославство - пиха, погорда, надмірно висока думка про себе.

Ослінчик - переносна кімнатна лава.

Присмачити - додати їжі присмаку.

«Собака Баскервілів» - детективний роман англійського письменника Артура Конан-Дойля.

«Справжні мисливці за привидами» (англ. «The Real Ghostbusters») - американський мультсеріал про пригоди мисливців за привидами.

Чигати - підстерігати кого-небудь.

Шаснути - швидко пробігти, шмигнути.

Продовжуй читати:

Кокотюха А. «Гімназист і Чорна Рука», «Колекція гадів», «Подвійний капкан»