Зарубіжна література. Рівень стандарту. 11 клас. Ісаєва

Анна Ахматова

(1889—1966)

І зовсім я не пророчиця,

Й життя моє — блиск ручаїв,

А просто співати не хочеться

Під дзвін тюремних ключів.

Анна Ахматова

Переклад із російської Михайла Москаленка

«ЗЛАТОУСТА АННА»1

«Від одного погляду на неї перехоплювало подих. Високу, з темним волоссям, смагляву, струнку, і неймовірно гнучку, з блідо-зеленими очима сніжного барса, її протягом півстоліття малювали і писали фарбами, ліпили з гіпсу і виточували з мармуру, фотографували... Присвячені їй вірші склали б більше томів, ніж усі її твори», — писав про Анну Ахматову поет Йосиф Бродський. Зовнішності й душевному стану Ахматової були притаманні особливі шляхетність і стриманість, які надавали величності усьому, що вона робила. Царствена, але водночас позбавлена погордливості, Ахматова прийшла в літературу срібної доби, щоб зберегти й пронести високе слово доби «золотої».

1 Так назвала Анну Ахматову поетеса Марина Цвєтаєва.

Анна Ахматова (Анна Андріївна Горенко) народилась 11 червня 1889 року на Одещині, в містечку Великий Фонтан. Вона була третьою із шести дітей у сім'ї. Коли дівчинці виповнився один рік, родина переїхала до Царського Села, міста біля Санкт-Петербурга, де Анна жила і вчилася до 16 років. Із самого дитинства вона вдихала вільне повітря царськосельських парків, насичене європейською культурою й російською поезією, та найбільше — творчістю Олександра Пушкіна, якого обожнювала і сприймала не як поета далекого минулого, а як близьку людину, сучасника. Царське Село, на думку багатьох дослідників, стало «вратами» ахматовського художнього світу.

Кожного літа Аня разом із сестрами відпочивала на березі Чорного моря, поблизу Севастополя. Її називали «диким дівчиськом», бо схожою вона була більше на хлопця, ніж на молоду панянку: бігала босоніж, купалася з ранку до ночі, любила засмагати, дружила з моряками. Найсильніше враження тих років — Херсонес. Таємничий південь, як і сувора пушкінська північ, став ліричною вітчизною Анни Ахматової.

Перший вірш Аня написала в 11 років, але батько не підтримав захоплення доньки й заборонив підписуватися своїм прізвищем, щоб «не ганьбила». Тоді Анна обрала літературний псевдонім — Ахматова — на честь прабабусі по материнській лінії, яка вважала, що її рід іде від прославленого ординського хана Ахмата.

У 1905 році батьки дівчинки розлучились. Анна з матір'ю переїхала до Євпаторії, а потім до родичів у Київ, де навчалася у Фундуклеївській гімназії. Саме там дівчинка захопилася літературою, особливо полюбила поезію О. Блока. Закінчивши гімназію, вона вступила на юридичний факультет Вищих жіночих курсів, та, усвідомивши своє поетичне покликання, продовжила освіту на історико-літературних курсах у Петербурзі. Цій події передувало весілля. У 1910 році Ахматова вийшла заміж за свого давнього приятеля по царськосельській гімназії Миколу Гумільова, який на той час став уже відомим поетом-акмеїстом. Молоді обвінчалися в одній із церков на околиці Києва, а жити переїхали до Петербурга. Через два роки в них народився син — Лев.

Анна Ахматова з Миколою Гумільовим і сином Львом (1915)

М. Гумільов знайомить Анну зі своїми літературними однодумцями, і вона приєднується до поетичного угруповання акмеїстів «Цех поетів». Ахматова багато пише, виступає з віршами, друкується в московських і петербурзьких виданнях. Одна за одною виходять збірки: «Вечір» (1912), «Чотки» (1914), «Біла зграя» (1917), «Подорожник» (1921), «Anno Domini» (1922). Уже перша книга принесла великий успіх. Про що ж були вірші Ахматової? Про любов...

Двадцять перше. Вже ніч. Понеділок.

Ледве видно столицю в імлі.

І придумав же хтось від безділля,

Що буває любов на землі...

Переклад із російської Оксани Лозової

Ні тоді, ні раніше так ніхто не писав. Ранні вірші Анни Ахматової були про радощі й прикрощі земного кохання, про довіру, розлуку, зраду, тугу, самотність, про те, що близьке кожному. Але жінку, її почуття Ахматова не тільки оспівувала, земна жінка відтепер стала ліричною героїнею. Це було новаторство в російській поезії, а про Ахматову казали, що з'явилася друга лірична поетеса після Сапфо.

Революцію 1917 року Анна Андріївна не прийняла, але й відмовилася емігрувати. Вірші Ахматової не вписувалися в нову ідеологію, і до 1939 року їх майже не друкували. «Тоді я вперше була присутня при своїй громадській смерті. Мені було 35 років», — скаже поетеса про вимушене мовчання. У цей час мисткиня досліджувала архітектуру давнього Петербурга і творчість О. Пушкіна. У страшні роки сталінських репресій і Другої світової війни Ахматова пережила арешт сина й чоловіка, смерть друзів, евакуацію, тяжку хворобу. Найважливіший твір пізнього періоду — поема «Реквієм» (1935-1940). Протягом першого післявоєнного року Анна Андріївна написала більше 20 віршів, багато й успішно виступала. Та в 1946 році вийшла постанова Політбюро Комуністичної партії, у якій творчість поетеси було оголошено антирадянською. Знову настали тяжкі роки забуття. Ахматова багато й успішно перекладала. У 60-х роках вона закінчила філософську «Поему без героя», над якою працювала понад 20 років. Прийшло й міжнародне визнання — поетеса здобула літературну премію «Етна-Таорміна» (Італія), була обрана почесною докторкою Оксфордського університету (Англія). У 1965 році вийшов її останній прижиттєвий збірник «Біг часу», а навесні 1966-го, після тяжкої хвороби, Анна Андріївна пішла з життя.

Завершуючи автобіографію, Ахматова писала: «Я не переставала писати вірші. Для мене в них — мій зв’язок із часом, з новим життям мого народу. Коли я писала їх, я жила тими ритмами, що звучали в героїчній історії моєї країни. Я щаслива, що жила в ті роки й була свідком подій, яким немає рівних».

  • 1. Розкажіть про головні віхи життєвого і творчого шляху Анни Ахматової. Що найбільше вас вразило у долі поетеси?
  • 2. Подумайте, завдяки яким якостям характеру Ахматовій вдалося вижити і не зламатися у трагічні часи.
  • 3. Яким містам в ахматовській топографії належить особлива роль? Поясніть свою відповідь.

УКРАЇНСЬКІ СТЕЖИНИ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

У біографії Анни Ахматової є одеські, євпаторійські, севастопольські сторінки. Але справді «ахматовським» містом України був Київ. У Києві Ахматова вчилася, вінчалася, тут відчула себе поетесою. А вірші з її «Київського зошита» увійшли до першої збірки «Вечір».

А ще було Поділля. У селі Слобідка-Шелехівська на Хмельниччині зберігся будинок тітки Ахматової по материнській лінії, де неодноразово бувала поетеса. Тепер у ньому розташований Літературно-меморіальний музей Анни Ахматової.

Ахматова добре знала українську мову й переклала «Вільні сонети» та «Зів'яле листя» Івана Франка. Відомо також, що й українські митці цікавилися творчістю Ахматової, а деякі з них були особисто знайомі з поетесою. Зокрема Микола Бажан був разом з Ахматовою в Італії, коли їй вручали премію «Етна-Таорміна», а Григорій Кочур відвідав поетесу в останні роки її життя. Українською Ахматова звучить у перекладах Дмитра Павличка, Петра Перебийноса, Михайла Москаленка, Світлани Жолоб, Володимира Затуливітра та інших.

Один із пам'ятників Анні Ахматовій у Києві, установлений 2003 року студентами і викладачами Інституту реклами