Зарубіжна література. 11 клас. Ісаєва

Маркус Зузак

(нар. 1975)

Поваги гідний той, хто сам стоїть на арені... хто відважно бореться; хто робить промахи й помилки, тому що жодна праця не обходиться без них...

Теодор Рузвельт, 26-й президент США

Крадійка книжок

Присвячується Елізабет і Гельмуту Зузакам.

З любов’ю і захватом

ПРОЛОГ

Гірський хребет з уламків каменю

Тут оповідач знайомить нас: із собою — кольорами — і крадійкою книжок

Смерть і шоколад

Спершу кольори.

Потім люди.

Так я зазвичай бачу світ.

Чи, принаймні, намагаюся.

ОСЬ МАЛЕНЬКИЙ ФАКТ

Одного дня ви помрете.

Я направду стараюся зробити все, щоб ця тема не була для вас такою песимістичною, хоча більшість людей заледве чи вірять мені і не звертають на мої заперечення жодної уваги. Прошу вас, повірте. Я насправді можу бути оптимістичним. Я можу бути приязним. Поштивим. Привітним. І це лише на одну літеру. Єдине — не просіть мене бути милим. Це аж ніяк не про мене.

РЕАКЦІЯ НА ВИЩЕЗГАДАНИЙ ФАКТ

Це вас тривожить?

Закликаю вас — не бійтеся.

Я, передусім, справедливий.

Звісно, мені слід відрекомендуватися.

Вступ, так би мовити.

Як же це я міг забути про свої гарні манери?

Я міг би належним чином відрекомендуватися, але, насправді, у цьому немає необхідності. Незабаром ми з вами добре зазнайомимося — й у пригоді нам стануть найрізноманітніші ситуації. Досить зазначити, що одного дня я привітно схилюся над вами. На моїх руках спочине ваша душа. На моєму плечі влаштується якийсь колір. Я обережно віднесу вас.

А в цей час ви лежатимете (дуже рідко я застаю людей на ногах). Ваше тіло задерев’яніє. Можливо, вас хтось знайде; крик розсиплеться у повітрі дрібними бризками. Опісля я почую лише свій подих, звук запаху і своїх кроків.

Питання в тому, якою барвою буде зафарбовано усе навколо, коли я прийду по вас. Яким буде небо?

Мені, приміром, подобається небо кольору шоколаду. Темного, темного шоколаду. Кажуть, що він мені личить. Я ж, проте, намагаюся насолоджуватися усіма кольорами, що потрапляють мені на очі, — усім спектром. Мільярд, а то й більше, відтінків, усі вони такі різні, і небо — я його повільно втягую. Це дещо полегшує мій тягар. Допомагає мені розслабитися.

КОРОТЕНЬКА ТЕОРІЯ

Люди помічають колір дня лише на світанку і при заході сонця, а я добре знаю, що кожної секунди день пронизують міріади відтінків та інтонацій. Навіть одна година може містити в собі тисячі різних кольорів. Жовтих, як віск, забризканих крапельками кольору блакитного марева.

Похмурих, як темрява.

Така вже у мене робота, що я вирішив для себе їх помічати.

Як я і натякав, мене рятує лише відволікання. Це допомагає не з’їхати з глузду. Допомагає з усім впоратися — зважаючи на те, як довго я виконую цю роботу. Цікаво, чи зможе хто-небудь замінити мене? Хто зможе зайняти моє місце, коли мені захочеться взяти відпустку і провести її на якомусь із ваших стандартних курортів — чи то на пляжі, чи то в горах? Відповідь, звичайно ж, — ніхто, і це підштовхнуло мене до цілком свідомого і зваженого рішення: відволікання — це і буде моєю відпусткою. Не варто й казати, що моя відпустка — це фрагменти. Це кольори.

Хоча, ви можете запитати, навіщо йому взагалі потрібна відпустка? Від чого б це йому відволікатися?

Це наближає нас до наступного пункту.

Люди, які залишилися.

Які вижили.

Саме їх я не терплю, не можу на них дивитися, проте частенько таки не втримуюсь і дивлюсь. Я навмисне вишукую кольори, щоб не думати про них, але то тут, то там я помічаю тих, хто залишився, я бачу, як вони подаються під тягарем загадок усвідомлення, відчаю і подиву. У них проколоті серця. У них пробиті легені. Це, своєю чергою, наближає мене до того, про що я розповім вам сьогодні ввечері, чи вдень, чи хоч якою б там була година або колір. Це історія про одного з тих, хто завжди залишається, — про умільця виживати.

Це коротка історія, у якій також ітиметься про:

• дівчинку;

• деякі слова;

• акордеоніста;

• деяких фанатичних німців;

• єврейського кулачного бійця;

• і безліч крадіжок.

Крадійку книжок я бачив тричі.

ПОБЛИЗУ ЗАЛІЗНИЧНОЇ КОЛІЇ

Спершу виринуло щось біле. Сліпучого різновиду.

Напевне, дехто з вас вважає, що білий — це ніякий не колір, та вірить у всілякі інші, далеко не нові, нісенітниці. Так от, я тут для того, щоб сказати, що ви помиляєтесь. Білий — це, безперечно, колір, і особисто я думаю, що вам не хотілося б зі мною сперечатися.

ЗАСПОКІЙЛИВА ЗАЯВА

Будь ласка, заспокойтеся і не зважайте на попередню погрозу.

Я просто вихвалявся —

Я зовсім не страшний.

Я зовсім не злий.

Я — підсумок.

Справді, усе біле.

Здавалося, ніби весь світ зодягнувся у сніг. Ніби натягнув його на себе, як ви надягаєте светра. Поблизу колії — сліди ніг, що занурилися в сніг ледь не по коліна. Дерева були вкриті сніговими покривалами.

Як ви уже зрозуміли — хтось помер.

Вони не могли просто залишити його на землі. На даний момент у цьому не було великої проблеми, але невдовзі дорогу попереду розчистять і поїзд рушить далі.

Там було двоє кондукторів.

Там були одна мама і її донька.

Один труп.

Мама, дівчинка і труп були впертими і мовчазними.

— Ну, то чого ти від мене хочеш?

Один кондуктор був високим, другий — низьким. Високий завжди говорив першим, хоча й не був головним. Він подивився на меншого і круглішого. У того ще було м’ясисте червоне обличчя.

— Ну, — відповів низький, — ми ж не можемо просто залишити їх тут, так?

Високому вривався терпець.

— А чом би й ні?

Низький страшенно розлютився, аж ледь не вибухнув від гніву. Він втупився у підборіддя високого і прокричав:

— Spinnst du?! Ти геть дурний?

З кожною секундою на його щоках густіла огида. Шкіра натягнулася.

— Ходи, — продираючись крізь сніг, сказав він. — Ми занесемо усіх трьох досередини, якщо доведеться. Повідомимо наступну станцію.

А от я вже встиг припуститися найелементарнішої помилки. Та не знаю, як пояснити вам глибину свого розчарування в самому собі. Загалом я зробив усе правильно.

Я уважно роздивився сліпуче сніжно-біле небо, яке пропливало у вікнах потяга, що вже рушив. Я майже вдихнув його, проте все одно вагався — я зацікавився. Дівчинкою. Допитливість заволоділа мною, тож я вирішив залишитися довше — наскільки це дозволяв мій графік, і поспостерігати.

За двадцять три хвилини потяг зупинився, і я вийшов разом з ними.

На моїх руках лежала маленька душа.

Я стояв трохи праворуч.

Дует енергійних кондукторів рушив до мами, дівчинки і трупа маленького хлопчика. Добре пам’ятаю, що того дня я голосно дихав. Дивно, що кондуктори не помітили мене, коли проходили поряд. А світ уже прогинався під вагою усього того снігу.

Зліва, десь за десять метрів від мене, стояла бліда і голодна дівчинка і тремтіла від холоду.

Вона цокотіла зубами.

Вона обіймала себе холодними руками.

На обличчі крадійки книжок замерзли сльози.

Затемнення

Далі були чорні завитки — щоб продемонструвати вам, так би мовити, полюси моєї різнобічності. Це був найтемніший час перед світанком.

Цього разу я прийшов по молодого чоловіка — йому було не більше ніж двадцять чотири роки. Літак досі чмихав. Дим струменів із обох його легень.

Розбиваючись, він залишив на землі три глибокі рани. Крила скидалися на відпиляні руки. Вони більше не зможуть змахнути. Ця маленька металева пташка більше не полетить.

ЩЕ ДЕКІЛЬКА МАЛЕНЬКИХ ФАКТІВ

Інколи я приходжу занадто рано.

Я поспішаю, і деякі люди тримаються за життя довше, ніж мали б.

Минуло декілька хвилин, і диму не стало. Вже не було, що віддавати.

Першим прибіг хлопчик — важко дихаючи, з чимось, схожим на ящичок для інструментів, у руці. Страшенно хвилюючись, він підійшов до кабіни і глянув на пілота, вагаючись, чи той іще живий (пілот іще був живий). Десь за тридцять секунд прибігла крадійка книжок.

Минуло багато років, та я впізнав її.

Вона важко дихала.

Із ящичка хлопчик витягнув — що б ви подумали? — плюшевого ведмедика.

Тоді просунув руку крізь розбите вітрове скло і поклав ведмедика пілотові на груди. Посеред румовища з людських уламків і крові сидів усміхнений ведмедик. Декілька хвилин по тому я вирішив ризикнути. Час настав.

Я підійшов, вийняв його душу й обережно відніс її.

У кабіні залишилися тільки тіло, ледь вловимий запах диму й усміхнений плюшевий ведмедик.

Коли навколо зібралася юрба, усе, звісно ж, змінилося. Обрій почав зафарбовуватися сірим, як сажа, кольором. Від чорноти над головою не залишилося нічого, окрім якихось закарлючок, та й ті швидко зникали.

Чоловік, натомість, був кісткового кольору. Його шкіра набула скелетного відтінку. Пошарпана уніформа. Очі — холодні і бурі, як плями від кави, а остання закарлючка, що досі висіла в небі, мала, як на мене, незвичну, проте таку знайому форму. Підпис.

Юрба поводилась так, як поводиться зазвичай.

Поки я пробирався крізь неї, кожен, хто там стояв, підсилював тишу своєю присутністю. Це була ледь концентрована суміш безладних рухів руками, приглушених розмов і мовчазних, тривожних обертів навкруги.

Коли я кинув погляд на літак, мені здалося, що пілот усміхається відкритим ротом.

Такий собі останній сороміцький жарт.

Ще одна кульмінація людського життя.

Пілот лежав, загорнутий у свою уніформу, а дедалі сивіше світло боролося з небом. Як і в багатьох інших випадках, коли я розвертався, щоб піти геть, якась тінь з’явилася на мить, ніби останній подих затемнення, ніби знамення того, що відійшла ще одна душа.

Знаєте, незважаючи на усі барви, яких торкаюся, які вишукую в усьому, що є в цьому світі, я завжди ловлю затемнення, коли помирає людина, нехай навіть це лише мить.

Я бачив мільйони таких затемнень.

Я бачив їх стільки, що всіх уже й не пригадаю.

Прапор

Коли я востаннє її бачив, усе було багряним. Небо скидалося на суп, воно кипіло і вирувало. А в деяких місцях воно пригоріло. Багрянець був поцяткований чорними крихтами і зернами перцю.

Колись діти тут грали у «класики» — на вулиці, схожій на засмальцьовану олією сторінку. Коли я прибув, іще була луна. Кроки стукотіли по дорозі. Дзвінкими голосами сміялись діти, а усмішки — солоні, та вони швидко танули.

А тоді — бомби.

Цього разу було вже запізно.

Сирени. Зозуля репетує по радіо. Та вже занадто пізно.

За лічені хвилини виросли, нагромадилися насипи з бетону і землі. Вулиці перетворилися на розірвані вени. Кров лилася, доки земля не ввібрала її, а тіла в’язнули в ній, як колоди після повені.

Приклеєні до землі. Всі до одного. Сила-силенна душ.

Це була доля?

А може, погана вдача?

Невже саме це приклеїло їх до землі?

Ні, аж ніяк.

Будьмо справедливими.

Напевне, винними у цьому були бомби, скинуті людьми, що ховалися десь у хмарах.

А небо — тепер воно було схожим на домашній суп якогось нестерпно-пекельного багряного кольору. Маленьке німецьке містечко знову розірвало на шматки. Сніжинки попелу чарівливо кружляли над головою, аж так і хотілося висолопити язика і ловити їх, куштувати їх. Та ці сніжинки обпекли б ваші губи. Вони б спопелили ваш рот.

Я добре усе пам’ятаю.

Я саме збирався йти, коли помітив її — вона стояла навколішки.

Виписаний, окреслений гірський хребет із уламків каменю підіймався довкола неї. В руках вона стискала книжку.

Окрім усього іншого, крадійка книжок відчайдушно прагнула повернутися до підвалу, писати, або перечитати свою історію ще один, останній раз. Вона згадувала минуле, ці спогади чітко відбивалися на її обличчі. Більше за життя вона хотіла опинитися в підвалі — там безпечно, там дім, — але не могла зрушити з місця. Та й підвалу більше не було. Він став частиною пошматованого краєвиду.

Знову прошу вас, повірте мені.

Я хотів спинитися. Присісти біля неї.

Я хотів сказати: «Пробач, дитино».

Але це заборонено.

Я не присів біля неї. Нічого не сказав.

Натомість я певний час спостерігав за нею. Коли вона спромоглася зрушити з місця, я пішов за нею.

Вона впустила книжку.

Вона опустилась на коліна.

Крадійка книжок завила.

Поки розбирали завали, на її книжку декілька разів наступили, і, хоча була команда розчищати лише уламки бетону, найцінніше, що було в дівчинки, теж закинули до вантажівки зі сміттям, і тут я не втримався. Я заліз до вантажівки і взяв книжку, не підозрюючи, що збережу її й тисячі разів звертатиму на неї погляд протягом усіх цих років. Я переглядатиму ті місця, у яких ми перетиналися, і дивуватимусь, що дівчинка тоді бачила і як вона вижила. Це найкраще, що мені до снаги, — дивитися, як усе стає на свої місця в тій історії, яку я спостерігав увесь цей час.

Згадуючи її, я бачу довгий перелік кольорів, та найбільше врізалися в пам’ять ті три кольори, у яких вона постала переді мною наживо. Іноді мені вдається злетіти і ширяти високо над цими трьома миттєвостями. Я зависаю в повітрі, а гнила правда кровоточить, доки не приходить прозріння.

От тоді вони й складаються у формулу:

КОЛЬОРИ

Вони накладаються один на одний. Чорна закарлючка на сліпучо-білу кулю і на густу супово-багряну барву.

Так, мені частенько доводилося згадувати її, і в незліченній кількості своїх кишень я носив її історію — щоб розповісти. Вона — одна з небагатьох, які я ношу з собою. Кожна з тих історій — це спроба, це неабияка спроба довести собі, що ви і ваше земне існування маєте значення.

Ось вона. Одна із пригорщі.

Крадійка книжок.

Якщо маєте бажання, ходіть зі мною. Я розповім вам історію.

Я вам щось покажу.

ЧАСТИНА 1

«Посібник гробаря»

а також:

Небесна вулиця — мистецтво бути saumensch — жінка з прасковим кулаком — спроба поцілунку — Джессі Овенс — аждачний папір — запах дружби — чемпіонка у важкій вазі — та неабияка watschen.

Прибуття на Небесну вулицю

Востаннє.

Це багряне небо...

Що ж сталося, чому крадійка книжок стояла навколішки і вила, зусібіч оточена купою безглуздих, запилюжених, обпалених рукотворних уламків?

За декілька років до того усе почалося зі снігу.

Час настав. Для когось.

ПРИГОЛОМШЛИВО ТРАГІЧНИЙ МОМЕНТ

Потяг швидко мчав.

Він був напханий людьми.

У третьому вагоні помер шестирічний хлопчик.

Крадійка книжок і її братик їхали до Мюнхена, де їх незабаром мали передати прийомним батькам. Тепер ви, звісно ж, знаєте, що хлопчик не доїхав.

ЯК УСЕ СТАЛОСЯ

Сильний напад кашлю.

Майже натхненний напад кашлю.

А тоді — нічого.

Коли кашель припинився, не залишилось нічого, окрім нікчемності життя, що із шелестом пронеслося повз, чи ледь чутної судоми. Тоді несподіванка дісталася до його вуст — вони були іржаво-коричневого кольору і лущилися, як стара фарба. Вже давно потребували ремонту.

Їхня мама спала.

Я увійшов до потяга.

Мої ноги крокували захаращеним проходом, моя долоня миттєво прикрила його губи.

Ніхто й не помітив.

Поїзд стрімголов мчав у далечінь.

Крім дівчинки.

Одне око розплющене, друге ще досі дрімає — крадійка книжок, також відома як Лізель Мемінґер, — зрозуміла, у цьому немає сумніву, що її молодший братик, Вернер, лежав на боці мертвий.

Його блакитні очі втупилися в підлогу.

Але нічого не бачили.

До того як прокинутись, крадійка книжок бачила сон про фюрера — Адольфа Гітлера. У сні вона була на мітингу, де він виступав, і дивилась на проділ черепового кольору та бездоганний квадратик вусів. Вона із задоволенням слухала слова, що потоком ринули з його рота. Ті фрази виблискували на світлі. У якийсь, трохи спокійніший момент, він навіть схилився й усміхнувся їй. Вона усміхнулась у відповідь і промовила: «Gutten Tag, Herr Führer. Wie geht’s dir heut?»1 Вона ще не навчилася добре говорити чи бодай читати німецькою, бо нечасто бувала у школі. Причину цього вона дізнається пізніше — всьому свій час.

1 Добрий день, пане фюрере. Як ся маєте сьогодні? (нім.) — Тут і далі прим. пер., якщо не вказано інше.

Вона прокинулась саме тоді, коли фюрер збирався їй щось відповісти.

Ішов січень 1939 року. Їй було дев’ять років, незабаром мало виповнитись десять.

Її братик помер.

Одне око розплющене.

Одне ще досі дрімає.

Гадаю, краще б вона міцно спала, але, правду кажучи, на це я не маю жодного впливу.

Друге око вмить розплющилося, і вона впіймала мене на гарячому, я певен у цьому. Я саме опустився на коліна і вийняв його душу, що безсило повисла на моїх набряклих руках. Потім душа швиденько зігрілась, та, коли я тільки-но вийняв її, вона була м’якою і холодною, як морозиво. Хлопчик почав танути на моїх руках. А тоді повністю зігрівся. Зцілився.

А на Лізель Мемінґер навалилася безвольна нерухомість, її охопили заплутані і суперечливі думки. Es stimmt nicht. Цього не може бути. Цього не може бути.

І тряска.

Чому вони завжди трясуть їх?

А, так, знаю, знаю. Припускаю, що це пов’язано з інстинктом. Щоб стримати наплив усвідомлення правди. Тієї миті її серце було слизьким, і гарячим, і гучним, таким гучним, таким гучним.

Я вчинив по-дурному — я залишився. І спостерігав.

Тепер мама.

Дівчинка розбудила її такою ж несамовитою тряскою.

Якщо вам важко це уявити, подумайте про незграбну тишу. Про шматки й уривки відчаю, що пропливають повз. Про те, як воно — потонути в потязі.

Сніг безперестанку падав, і мюнхенський потяг мусив зупинитися через ремонт пошкодженої колії. Голосила жінка. Біля неї стояла заціпеніла дівчинка.

У нестямі жінка відчинила двері.

Тримаючи маленьке тільце, вона зійшла у сніг.

Дівчинка рушила за нею — а що ще їй залишалося?

Як ви вже знаєте, двоє кондукторів також зійшли з потяга. Вони вирішували, що робити, і сперечалися. Ситуація була щонайменше неприємною. Врешті-решт було вирішено довезти усіх трьох до наступної станції, і нехай уже там із цим розбираються.

Тепер потяг плентався засніженою дорогою.

А тоді спіткнувся і зупинився.

Вони зійшли на перон — тіло хлопчика на маминих руках.

Вони стояли.

Хлопчик ставав усе важчим.

Лізель і гадки не мала, де вона. Навколо усе було білим, і, доки вони були на станції, вона могла споглядати лише вицвілий напис на вказівнику напроти. Назва міста нічого їй не говорила, але саме тут, два дні по тому, поховають її братика Вернера. Серед свідків — священик і двоє гробарів, що тремтіли від холоду.

СПОСТЕРЕЖЕННЯ

Двоє кондукторів.

Двоє гробарів.

Коли дійшло до діла, один із них віддавав накази.

А інший робив те, що йому наказували.

Питання: а що, як інший — це більше, ніж один?

Помилки, помилки — здається, іноді це єдине, на що я спроможний.

Два дні я займався своїми справами. Я подорожував світом і переносив душі на конвеєр вічності. Я дивився, як вони безвольно котилися вдалину. Декілька разів я застерігав себе триматися подалі від місця поховання братика Лізель Мемінґер. Але знехтував своєю ж порадою.

Уже за декілька миль1, поки наближався до них, я зміг розгледіти маленьку групку людей, що заклякли посеред неосяжного засніженого простору. Кладовище зустріло мене, як друга, і невдовзі я стояв поряд із ними. Я схилив голову.

1 Миля — міра довжини, приблизно дорівнює 1,6 км.

Ліворуч від Лізель стояли двоє гробарів, вони терли руки і жалілися на сніг та погані умови для копання в таку погоду. «Так важко розкопати весь той лід» — і таке інше. Одному з них було не більше чотирнадцяти. Учень. Коли він трохи відійшов, десь кроків на двадцять, із кишені його куртки безневинно випала чорна книжка, а він цього навіть не помітив.

Декілька хвилин по тому мама Лізель рушила зі священиком. Вона дякувала йому за поховання сина.

А от дівчинка залишилася.

Її коліна вгрузли у землю. Прийшов її час.

Досі не вірячи, вона почала копати. Він не міг померти. Він не міг померти. Він не міг...

За лічені секунди сніг вгризся в її шкіру.

На руках розтріскалася замерзла кров.

Десь там, під усім тим снігом, вона бачила своє серце, розбите на два шматки. Обидва горіли і билися під цим білим покровом. Вона зрозуміла, що мама прийшла по неї, тільки тоді, коли мамина кістлява рука опустилась на її плече. Її потягнули геть. Гарячий крик заповнив її горло.

МАЛЕНЬКА КАРТИНКА, ДЕСЬ МЕТРІВ ЗА ДВАДЦЯТЬ

Коли дівчинку нарешті відтягнули, вони з мамою стояли і переводили подих.

Щось чорне і квадратне виднілося посеред снігу.

Тільки дівчинка помітила це.

Вона схилилась, підняла ту річ і міцно вчепилася в неї пальцями.

На обкладинці був сріблястий напис.

Вони трималися за руки.

Відпустили останнє, заплакане прощання і вийшли з кладовища, озирнувшись кілька разів.

А от я залишився трохи довше.

Я махав рукою.

Але ніхто не помахав мені у відповідь.

Мама й донька покинули кладовище і попрямували до наступного мюнхенського потяга.

Обидві були худі й бліді.

В обох потріскалися губи.

Лізель помітила це у брудному, запилюженому вікні потяга, на який вони сіли якраз перед полуднем. Як згодом написала сама крадійка книжок, ця подорож продовжилася так, ніби усе вже сталося.

Коли потяг прибув на мюнхенський вокзал, люди висипали з нього, як із розірваного пакунка. Там були люди різного ґатунку, але серед цієї юрби найлегше було розпізнати бідняків. Злидарі завжди в русі, ніби зміна місця може чимось їм допомогти. Вони не розуміють, що наприкінці мандрівки їх все одно чекає та сама біда, хіба що в новій обгортці — як осоружний родич.

Думаю, мама дівчинки добре це розуміла. Її дитину не чекали в елітних сім’ях Мюнхена, але прийомних батьків їй таки знайшли, тож вони, принаймні, зможуть трохи краще годувати дівчинку і хлопчика та дадуть їм нормальну освіту.

Хлопчик.

Лізель не сумнівалася, що мама несе пам’ять про нього, що вона звалила її собі на плечі. Ось вона впустила його. Дівчинка бачить, як його п’яти, його ноги й усе тіло вдаряються об перон.

Як ця жінка може йти?

Як вона може рухатися?

Це те, чого я ніколи не знав, ніколи не міг збагнути, — на що здатні люди.

Вона підняла його і пішла далі, а дівчинка припала до неї збоку.

Відбулася зустріч із чиновниками, підняли свої вразливі голови питання про те, чому вони спізнилися і що сталося з хлопчиком. Доки її мама, із заціпенілими думками, сиділа на жорсткому стільці, Лізель забилася в куток маленького запилюженого офісу.

Тоді — безладні прощання.

Одне було плаксивим. Дівчинка зарилася обличчям у мамине зношене шерстяне пальто. Її знову відтягували.

На деякій відстані, серед околиць Мюнхена, заховалося містечко під назвою Molching, а нам із вами краще вимовляти «Молькінґ». Саме туди везли дівчинку — на вулицю, що називалася

Himmel.

ПЕРЕКЛАД

Himmel — Небеса

Той, хто вибрав назву для Небесної вулиці, безперечно мав здорове почуття гумору. Не скажу, що там було пекло на землі. Ні. Проте там не було й раю.

Хоч як би там було, прийомні батьки вже чекали на Лізель.

Губерманни.

Вони чекали на дівчинку і хлопчика і мали отримувати невелику допомогу на їх утримання. Ви б не хотіли бути тим, хто принесе Розі Губерманн новину про те, що хлопчик не пережив поїздку. Правду кажучи, ніхто взагалі не хотів щось їй казати. Коли вже зайшла мова про характери, то в Рози він був не з кращих, але в минулому їй вдавалося гарно виховувати прийомних дітей. Декількох вона, без сумніву, перевиховала.

Лізель їхала туди на машині.

Раніше вона ніколи не їздила на машині.

Її шлунок то підскакував, то опускався донизу, вона марно сподівалася, що вони зіб’ються з дороги чи передумають. Серед цих думок вона незмінно поверталася до мами, що залишилась на вокзалі й чекала наступного потяга. Вона тремтить. Закуталася в те нікудишнє пальто. Очікуючи на той потяг, вона гризтиме нігті. Довгий і неприємний перон — шматок холодного цементу. Коли повертатиметься назад, чи виглядатиме те місце, де поховали її сина? Чи її здолає важкий сон?

Машина все їхала, а Лізель боялася останнього, смертельного повороту.

День був сірим — кольору Європи.

Машину зусібіч обступила заслона дощу.

— Майже приїхали. — Чиновниця з державного управління опіки, пані Гайнріх, обернулася до дівчинки й усміхнулася. — Dein neues Haus. Твій новий дім.

Лізель витерла круг на запітнілому вікні і визирнула.

ФОТОГРАФІЯ НЕБЕСНОЇ ВУЛИЦІ

Здавалося, що будівлі приклеєні одна до одної, а це здебільшого маленькі будинки і житлові блоки, які почуваються геть некомфортно.

Темний сніг простелився, як килим.

Бетон, голі дерева, що скидаються на вішаки, і сіре повітря.

У машині також був чоловік. Він залишився з дівчинкою, поки пані Гайнріх була у будинку. Він не промовив ні слова. Лізель вирішила, що він тут для того, щоб вона не втекла, або заштовхає її досередини, якщо з нею виникнуть якісь проблеми. Але згодом, коли проблеми таки виникли, він просто сидів і спостерігав. Напевне, він був крайнім заходом, останнім способом.

За декілька хвилин вийшов високий чоловік. Ганс Губерманн, прийомний батько Лізель. З одного боку біля нього стояла середнього зросту пані Гайнріх. З іншого — приземкувата Роза Губерманн, що скидалася на маленьку шафу, з накинутим поверх пальтом. Було помітно, що вона ходить перевальцем. Майже симпатична, якби не обличчя з пом’ятого картону і такий роздратований вираз на ньому, ніби вона ледве може усе це стерпіти. Її чоловік крокував прямо, у його пальцях тліла цигарка. Він сам їх скручував.

Діло було так.

Лізель відмовлялась виходити з машини.

— Was ist loss mit dem Kind? — запитала Роза Губерманн. Повторила запитання знову. — Що це з дитиною? — Тоді просунула обличчя в машину і сказала: — Νa, komm. Komm1.

1 Ну, виходь. Виходь. (нім.)

Сидіння попереду відсунули. Коридор холодного повітря запрошував вийти. Дівчинка не зрушила з місця.

Назовні, крізь круг, який вона витерла, Лізель бачила пальці високого чоловіка, які тримали цигарку. Попіл оступився з її кінця, декілька разів крутнувся і підлетів, а тоді розсипався по землі. П’ятнадцять хвилин її вмовляли вийти з машини. Це вдалося високому чоловікові.

Спокійно.

Далі була хвіртка, дівчинка вчепилася за неї.

З очей лилися струмки сліз, а вона трималася за хвіртку і відмовлялася заходити на подвір’я. На вулиці збиралися люди, доки Роза Губерманн їх не збештала і вони не розійшлися хто куди.

ПЕРЕКЛАД ТОГО, ЩО ПОВІДОМИЛА ЇМ РОЗА ГУБЕРМАНН

«Чого повитріщалися, недоумки?»

Врешті Лізель боязко зайшла в будинок. Ганс Губерманн тримав її за одну руку. За другу її тримала маленька валіза. У валізі, під шаром складеного одягу, заховалася маленька чорна книжка, що її, як ми можемо лише здогадуватися, уже декілька годин шукав чотирнадцятирічний гробар із невідомого міста. Уявляю, як він каже своєму начальнику: «Чесне слово, я не знаю, де вона. Я вже все обшукав. Все обшукав!» Я впевнений, що він ніколи б не запідозрив дівчинку, проте ось вона — чорна книжка зі сріблястими літерами, під куполом її одягу.

«ПОСІБНИК ГРОБАРЯ

Дванадцятикрокова інструкція з Успішного копання могил.

Видана Баварською асоціацією кладовищ»

Перша здобич крадійки книжок — початок її видатної кар’єри.

ПЕРЕТВОРЕННЯ НА SAUMENSCH1

1 Можна перекласти як «свинючка» (нім.).

Так, видатна кар’єра.

Покваплюся зазначити, проте, що між крадіжкою першої і другої книжки минуло чимало часу. Іншим, не менш важливим фактом є те, що першу книжку вона вкрала у снігу, а другу — у вогню. Також не варто забувати, що деякі книжки їй дали. Загалом у неї було чотирнадцять книжок, та вона вважала, що здебільшого її історію створили десять книжок. Із тих десяти шість вона вкрала, одна з’явилася на кухонному столі, дві написав для неї схований єврей, а ще одну приніс лагідний, зодягнений у жовте вечір.

Вирішивши написати свою історію, вона дивуватиметься, коли саме книжки і слова не просто почали мати якесь значення, а стали для неї всім. Може, тоді, коли вона вперше побачила кімнату, де були цілі стелажі з книжками? Або тоді, коли на Небесній вулиці з’явився Макс Ванденбурґ із пригорщею страждань і «Mein Kampf»2 Гітлера? А може, це через читання в бомбосховищі? Чи через останній марш у Дахау? Чи «Струшувачку слів» ? Мабуть, точної відповіді, коли і де це сталося, ми з вами так і не отримаємо. А втім, я не забігатиму наперед. Перш ніж дістатися до котрогось із цих варіантів, нам слід подивитися, як почалося життя Лізель Мемінґер на Небесній вулиці, й дізнатися про мистецтво бути saumensch.

2 «Моя боротьба» — книжка Адольфа Гітлера, яка стала ідеологічною основою німецького націонал-соціалізму. Вперше опублікована 1925 року. Перша частина є автобіографією Гітлера, де він описав, зокрема, свої погляди на соціально-політичні проблемі Австро-Угорщини та Німеччини. Головними ворогами він бачив світове єврейство, інтернаціоналізм і комуністичний рух. Друга частина була політичною пропагандою його партії, НСРПН. Нацисти проголосили «Мою боротьбу» головною книжкою для населення третього рейху.

Коли вона прибула, на її руках іще виднілися сліди від укусів снігу, а з пальців іще не стерлася замерзла кров. Вона вся здавалася якоюсь недогодованою. Дротяні ноги. Руки, як вішаки для пальта. Це їй далося нелегко, але коли таки далося, то вийшла якась зголодніла усмішка.

Кольором її волосся майже не відрізнялося від білявого німецького сорту, але в неї були небезпечні очі. Темно-карі. На той час у Німеччині вам не хотілося б мати карих очей. Напевне, вона успадкувала їх від тата, однак достеменно цього не знала, бо зовсім його не пам’ятала. Насправді про тата вона знала лише одне. Це був ярлик, якого вона не розуміла.

ДИВНЕ СЛОВО

Комуніст

Не один раз вона чула його в минулому.

«Комуніст».

Пансіони були напхані людьми, кімнати переповнені запитаннями. І це слово. Це дивне слово завжди було десь там, у кутку, воно визирало з темряви. Воно носило костюми, уніформи. Хоч куди б вони подалися, воно було там, щойно згадували її тата. Вона могла вловити його запах, відчути його на смак. А от вимовити чи зрозуміти не могла. Коли дівчинка спитала маму, що воно означає, та відповіла, що це не має значення, тож їй не слід цим перейматися. В одному з пансіонів була здоровіша жінка, яка намагалася навчити дітей писати, виводячи щось вуглиною на стіні. Лізель кортіло спитати значення того слова, але вона так цього й не зробила. Одного дня ту жінку забрали на допит. Вона більше не повернулася.

Прибувши до Молькінґа, Лізель таки усвідомлювала, що тут її порятунок, але це її зовсім не тішило. Якщо мама любить її, то чому залишила на чужому порозі? Чому? Чому?

Чому?

Той факт, що відповідь була їй відома — нехай навіть на елементарному рівні, — здавалося, не мав жодного значення. Мама постійно хворіла, а на лікування завжди бракувало грошей. Лізель про це знала. Та це зовсім не означало, що вона мусить із цим змиритися. Хоч скільки б разів їй казали, що її люблять, дівчинка не вірила, що доказ любові — це рішення залишити її. Ніщо не міняло тієї обставини, що вона була загубленою худорлявою дитиною в чужому місці, з чужими людьми. Сама-самісінька.

Губерманни жили в одному з маленьких коробкоподібних будинків на Небесній вулиці. Декілька кімнат, кухня і спільний із сусідами туалет надворі. Дах був пласким, а під будинком розташовувався неглибокий підвал для зберігання всякої всячини. Вважалося, що підвал недостатньо глибокий. У 1939 році це нікого не турбувало. А от згодом, у 1942-му і 1943-му, з цим уже виникли проблеми. Під час бомбардувань доводилося бігти вулицею до кращого укриття.

На початку дівчинку найбільше ошелешила лайка. Вона була такою рясною і запальною. Буквально через слово вона чула Saumensch, Saukerl або Arschloch. Для тих, кому ці слова незнайомі, варто їх пояснити. «Sau — це, звичайно ж, свиня. Слово Saumensch вживалося для того, щоб обізвати, вилаяти чи просто принизити жінку. Saukerl1 (вимовляється як «заукерль») — те саме, тільки для чоловіків. Arschloch можна перекласти як «недоумок». Проте це слово не має статевої приналежності. Воно просто є.

1 Можна перекласти як «свинтус» (нім.)

— Saumensch, du dreckiges!2 — прокричала прийомна мама того вечора, коли дівчинка відмовилася прийняти ванну. — Ти, брудна свиня! Чого не роздягаєшся?

2 Свинючко, ти брудна! (нім.)

Вона добре вміла лютувати. Насправді можна сказати, що обличчя Рози Губерманн незмінно прикрашала лють. Саме тому на її картонній шкірі з’являлися зморшки.

Лізель, ясна річ, купалася — у тривозі. Нізащо вона не полізе ні до якої ванни, та й лягати в ліжко вона теж не мала наміру. Вона забилася в куток схожої на комірчину умивальні, чіпляючись за відсутні ручки на стінах, щоб опертися бодай на щось. Та навколо не було нічого, крім сухої фарби, забитого подиху і потоку лайки, що виливався з Рози.

— Відчепися від неї. — У сварку втрутився Ганс Губерманн. Ніби протиснувшись крізь натовп, його лагідний голос прослизнув досередини. — Я сам.

Він наблизився до дівчинки і сів на підлогу, обпершись на стіну. Плитка була холодною і непривітною.

— Ти вмієш скручувати цигарки? — запитав він, і наступну годину, а може й більше, вони сиділи в калюжі темряви, яка все більше заповнювала кімнату, забавляючись цигарковим папером і тютюном, який Ганс Губерманн потім скурював.

За годину Лізель уже могла скручувати непогані цигарки. Але досі не скупалася.

ДЕЯКІ ВІДОМОСТІ ПРО ГАНСА ГУБЕРМАННА

Він любив курити.

Найбільше у цьому занятті йому подобалося скручувати цигарки.

За професією він був малярем і грав на акордеоні.

Це його вміння стало у пригоді, особливо взимку, коли він міг заробити трохи грошей, граючи у пивних Молькінґа, на кшталт «Кноллера».

Він уже обдурив мене на одній війні, згодом потрапить на іншу (якась безглузда винагорода), але йому знову якось вдасться мене уникнути.

Більшість людей заледве чи помічали Ганса Губерманна. Він був непоказним. Безперечно, маляр із нього був чудовий. Його музичні вміння — вище середнього. Проте якимось чином — упевнений, що вам доводилося зустрічати таких людей, — йому завжди вдавалося зливатися з тлом, навіть якщо він був першим у черзі. Він просто був там . Непримітний. Неважливий і не вельми цінний.

Найсумнішою в такій зовнішності була, як ви можете собі уявити, її цілковита, так би мовити, невідповідність. Безперечно, у Ганса була цінність, і Лізель Мемінґер помітила її. (Діти іноді бувають набагато мудрішими за хвалькуватих і нудних дорослих.) Вона одразу це розгледіла.

Його поведінку.

Спокій, що його оточував.

Коли він увімкнув світло в маленькій бездушній умивальні, Лізель помітила, які в її прийомного тата незвичні очі. Вони були зроблені з доброти і срібла. М’якого срібла, що плавиться. Побачивши його очі, Лізель зрозуміла, що Ганс Губерманн має неабияку цінність.

ДЕЯКІ ВІДОМОСТІ ПРО РОЗУ ГУБЕРМАНН

Вона мала п’ять футів1 і один дюйм2 зросту, а своє туге, каштанове з сивими пасмами волосся збирала у пучок.

Щоб поповнити сімейний бюджет Губерманнів, вона прала і прасувала для п’яти заможних сімей Молькінґа.

Куховарила вона жахливо.

Вона мала унікальне вміння дратувати майже всіх, кого зустрічала.

Але вона направду любила Лізель Мемінґер.

Просто якось дивно виявляла свої почуття.

Як-от, лупцювала її дерев’яною ложкою і кидалася словами — поперемінно, з різною частотою.

1 Фут — міра довжини, приблизно 30 см.

2 Дюйм — міра довжини, приблизно 2,5 см.

Коли Лізель таки покупалася, за два тижні після свого прибуття на Небесну вулицю, Роза стиснула її в сильних, ледь не травматичних, обіймах. Майже розчавивши її, вона промовила:

— Saumensch, du dreckiges — пора купатися!

За декілька місяців більше не було пана і пані Губерманнів. Послуговуючись звичною пригоршнею слів, Роза сказала:

— Послухай-но Лізель, від сьогодні ти називатимеш мене «мама». — Вона на хвилинку замислилась. — Як ти називала свою справжню маму?

Лізель швиденько відповіла:

— Auch Мama — також мама.

— Ну, тоді я твоя друга мама. — Вона подивилася на чоловіка. — А той, отам. — Здавалося, вона зібрала слова у жменю, зім’яла їх і шпурнула через стіл. — Той Saukerl, той брудний свинтус, — називатимеш його тато, verstehst? Зрозуміла?

— Так, — одразу погодилась Лізель. У цьому домі цінувалися швидкі відповіді.

— Так, мамо, — виправила її Роза. — Saumensch. Називай мене мамою, коли звертаєшся до мене.

Тієї миті Ганс Губерманн саме закінчив скручувати цигарку, облизав папір і склеїв його. Подивився на Лізель і підморгнув їй. Вона залюбки називатиме його татом.

Жінка з прасковим кулаком

Кілька перших місяців були, звичайно ж, найважчими.

Лізель щоночі снилися кошмари.

Обличчя брата.

Що втупилося у підлогу.

Прокидаючись, вона борсалася в ліжку, кричала і тонула у вирі простирадл. Навпроти, з іншого боку кімнати, братове ліжко пливло, наче човен, у темряві. Лізель повільно приходила до тями, а ліжко, здавалося, осідало на підлогу. Це видіння її не вельми заспокоювало, тож минало ще трохи часу, перш ніж дівчинка припиняла кричати.

Чи не єдиним плюсом кошмарів було те, що до її кімнати приходив Ганс Губерманн, новий тато, щоб заспокоїти її, щоб подарувати свою любов.

Він приходив щоночі і сидів біля неї. Декілька разів на початку він просто був там — стороння людина, що проганяла її самотність. За декілька ночей він уже шепотів: «Тихенько, я тут, усе добре». За три тижні він обійняв її. Між ними зростала довіра, головним чином через грубу силу його лагідності, його присутності. Від самого початку дівчинка знала, що Ганс Губерманн прийде посеред крику і не покине її.

ВИЗНАЧЕННЯ, ЯКОГО НЕ ЗНАЙДЕТЕ У СЛОВНИКУ

Непокидання — вияв довіри і любові, який часто розпізнають діти.

Ганс Губерманн, із заспаними очима, сидів на ліжку, а Лізель плакала в його рукав і вдихала його запах. Кожного разу після другої години ночі вона знову засинала, огорнута цим запахом. Це була суміш викурених цигарок, старої фарби і людської шкіри. Спочатку вона втягувала цей запах, потім дихала ним, доки не тонула в ньому. Щоранку Ганс сидів у кріслі за декілька футів від неї, з опущеною головою, зігнутий ледь не навпіл. Він ніколи не лягав на сусіднє ліжко. Лізель злазила з ліжка й обережно цілувала його в щоку, а він прокидався й усміхався їй.

Іноді тато казав їй залізти на ліжко і почекати хвилинку, а тоді повертався з акордеоном і грав для неї. Лізель сиділа, щось наспівувала, від задоволення стиснувши холодні пальці на ногах. Ніколи раніше для неї не грали. Вона по-дурному сама до себе усміхалася, і спостерігала, як на татовому обличчі вимальовуються лінії, і вдивлялася в розплавлений метал його очей — доки з кухні не долинали прокльони.

— ДОСИТЬ БРИНЬКАТИ, SAUKERL!

Тато ще трохи грав.

А тоді підморгував їй, і вона незграбно підморгувала йому.

Декілька разів, просто щоб іще більше розізлити маму, він приносив акордеон на кухню і грав під час сніданку.

Татовий хліб із джемом лежав напівз’їдений на тарілці, вигнутий у формі укусів, а музика вдивлялася в обличчя Лізель. Знаю, це звучить дивно, та саме такі були в неї відчуття. Татова права рука мандрувала клавішами зубного кольору. Ліва рука натискала кнопки. (Найбільше Лізель подобалося дивитися, як він торкався сріблястої блискучої кнопки — до мажор). Подряпані, та досі лискучі чорні боки акордеона рухалися туди-сюди, коли татові руки стискали запилюжені міхи, примушуючи їх втягувати повітря, а потім виштовхувати його назад. У такі ранки на кухні тато оживляв свого акордеона. Мені здається, що це не так уже й безглуздо, якщо добре подумати.

Як визначити, чи хтось живий?

Перевірити, чи дихає. Звук акордеона, зрештою, був ознакою безпеки. Денне світло. Вдень не міг приснитися брат. Вона сумувала за ним і частенько ледь чутно плакала у крихітній умивальні, проте раділа, що не спить. У першу ніч перебування в домі Губерманнів Лізель заховала останню річ, яка пов’язувала її з братом, — «Посібник гробаря» — під матрацом і час від часу витягала книжку, щоб потримати в руках. Вона розглядала напис на обкладинці, торкалася пальцями букв усередині, але й гадки не мала, що там написано. Насправді їй було байдуже, про що ця книжка. Важливішим було те, що вона означала.

ЗНАЧЕННЯ КНИЖКИ

1. Останній раз, коли вона бачила братика.

2. Останній раз, коли вона бачила маму.

Іноді вона шепотіла «мама» — і згадувала мамине обличчя сотню разів на день. Та ці страждання здавалися дріб’язковими порівняно з нічними жахіттями. Там, на неосяжних просторах снів, вона почувалася як ніколи самотньою.

Впевнений, ви вже помітили, що в домі не було інших дітей.

Губерманни мали двох рідних дітей, але вони були дорослі і жили окремо. Ганс-молодший працював у центрі Мюнхена, а Труді підробляла покоївкою й нянею. Незабаром обох поглине війна. Вона виготовлятиме патрони, він ними стрілятиме.

Школа, як ви можете здогадатися, була жахливим провалом.

Хоча вона і була державною, там відчувався сильний католицький вплив, а Лізель була лютеранкою. Не найкращий початок, еге ж? А тоді виявилося, що вона не вміє читати й писати.

Яка ганьба — Лізель перевели до найменших дітей, які тільки починали вчити абетку. Нехай вона й була худорлявою і блідою, серед тієї малечі почувалася просто гігантською і частенько хотіла побліднути настільки, щоб зовсім розчинитися в повітрі.

Та й удома не було кому її вчити.

— Ти навіть не питай його, — зауважила мама. — Той Saukerl. — Тато виглядав у вікно — така у нього була звичка. — Він кинув школу в четвертому класі.

Не обертаючись, тато м’яко, але ущипливо відповів:

— Ну, її можеш теж не питати. — Він струсив дрібку попелу через вікно. — Вона кинула школу в третьому .

У домі не було книжок (крім однієї, захованої під матрацом), і Лізель могла хіба повторювати абетку собі під ніс, доки їй не веліли замовкнути вельми недвозначними фразами. Саме лише бурмотіння... А вже згодом, після жахливого випадку з обпісяним ліжком, почалися уроки читання. Неофіційно їх прозвали опівнічними уроками, хоча зазвичай вони починалися близько другої години ночі. Та про це потім. У середині лютого, коли їй виповнилося десять, Лізель отримала в подарунок стару ляльку з жовтим волоссям і без однієї ноги.

— Це найкраще, що в нас є, — вибачився тато.

— Що ти таке верзеш? Та їй пощастило мати хоча б це, — дорікнула мама.

Ганс розглядав наявну в ляльки ногу, а Лізель приміряла нову форму. Десять років означало «Гітлер’юґенд». А «Гітлер’юґенд» — це маленька коричнева форма. Оскільки Лізель була дівчинкою, то належала до того, що називалося БДМ.

ПОЯСНЕННЯ АБРЕВІАТУРИ

Bund Deutscher MEadchen — Союз німецьких дівчат.

Найперше, на що там звертали увагу, — це правильне виконання привітання «heil Hitler»1. Тоді їх вчили марширувати строєм, робити перев’язку і зашивати одяг. Вони також ходили в походи і займалися іншими, схожими заняттями. На середу і суботу завжди призначалися збори, які тривали з третьої до п’ятої.

1 «Слава Гітлеру» або «Хай живе Гітлер» (нім.)

Щосереди і щосуботи тато відводив туди Лізель, а за дві години забирав. Вони майже ніколи про це не говорили. Вони просто трималися за руки і прислухалися до власних кроків, а тато ще й викурював одну або дві цигарки.

Єдине тривожило Лізель — тато завжди кудись ішов. Дуже часто ввечері він заходив до вітальні (яка також правила Губерманнам за спальню), витягав зі старого серванту акордеона і протискувався кухнею в напрямку вхідних дверей.

Він ішов Небесною вулицею, а мама відчиняла вікно і викрикувала:

— Не засиджуйся допізна!

— Може, крикнеш іще голосніше? — обертався і вигукував тато у відповідь.

— Saukerl! Поцілуй мене в дупу! Буду кричати так голосно, як захочу!

Відлуння її лайки неслося за ним вулицею. Тато ніколи не оглядався, ну, принаймні доти, доки не був упевнений, що його дружина вже не визирає з вікна. Такими вечорами, із акордеоном у руках, у кінці вулиці, якраз на розі перед крамницею пані Діллер, він озирався і бачив постать, що замінила Розу у вікні. На мить його довга, примарна рука підіймалася, а тоді він розвертався і помаленьку йшов далі. Коли Лізель бачила його знову, була вже друга година ночі, і тато лагідно висмикував її з обіймів нічного кошмару.

Вечорами в маленькій кухні завжди було гамірно. Роза Губерманн без угаву говорила, а бесіда в її розумінні — це schimpfen1. Вона постійно сперечалася і нарікала. Насправді сперечатися не було з ким, а тому мама користалася кожною нагодою. На кухні вона могла сперечатися з усім світом, і майже щовечора вона так і робила. Після вечері, коли тато йшов, Лізель і Роза зазвичай залишалися на кухні, і мама бралася прасувати.

1 Лаятися (нім.)

Декілька разів на тиждень, коли Лізель поверталася зі школи, вони з мамою простували вулицями Молькінґа — забирали і розносили випраний та випрасуваний одяг найзаможнішим мешканцям міста. На вулицю Кнаупта, на Верескову вулицю. На декілька інших вулиць. Мама віддавала і забирала одяг із удаваною посмішкою, та щойно зачинялися двері і вона трохи відходила від будинку, то починала бештати усіх цих багатіїв разом із усіма їхніми грошима і лінощами.

— Ну такі вже g’schtinkerdt2, що не можуть самі собі попрати, — завжди повторювала мама, незважаючи на те що залежала від цих людей. — Отой, — ганила вона пана Фоґеля з Верескової вулиці, — всі гроші дісталися йому від батька. А він тринькає їх на жінок і пиятику. І на прання з прасуванням, звісно.

2 Ледацюга (нім.)

Це було щось на кшталт в’їдливої переклички.

Пан Фоґель, пан і пані Пфаффельгюрвери, Хелена Шмідт, сім’я Вайнґартнерів. Усі вони були у чомусь винні.

Окрім пияцтва і тринькання грошей на розпусту Ернст Фоґель, за словами Рози, постійно шкрябав свою обліплену вошами голову, облизував пальці і лише тоді давав їй гроші.

— Їх треба прати, перш ніж приносити додому, — підсумувала вона.

Пфаффельгюрвери ретельно перевіряли її роботу.

— «Будь ласка, щоб на цих сорочках не було жодної складки, — передражнювала Роза. — І жодної зморщечки на цьому костюмі». І вони стоять там, оглядають, простісінько переді мною. Простісінько в мене під носом. Gsindel!3 Погань!

3 Навололч (нім.)

Вайнґартнери, очевидно, були людьми геть недалекими, та ще й із линючою кішкою, що її Роза теж величала Saumensch.

— Ти знаєш, скільки часу мені треба, щоб здихатися тієї шерсті? Вона усюди!

Хелена Шмідт була заможною вдовою.

— Та стара шкапа — сидить там і нидіє. За все життя вона ні дня не працювала.

Проте найбільше презирства Роза приберегла для будинку під номером вісім по вулиці Ґранде. Цей великий особняк стояв на пагорбі у верхній частині Молькінґа.

— Оце, — вказала вона, коли вперше привела туди Лізель, — будинок мера. Того пройдисвіта. Його дружина цілими днями не виходить з дому, до того ж вона така скупа, що навіть вогню не розведе, — у них там холод собачий. Вона схиблена. — Роза повторила, наголошуючи на кожному слові: — Геть схиблена. На всю голову.

Біля хвіртки вона махнула дівчинці рукою:

— Ти йди.

Лізель страшенно перелякалася. Величезні коричневі двері з мідним молотком нависали над східцями.

— Що?

— Ти мені не щокай, Saumensch. Рухайся!

Лізель пішла. Вона минула стежку, піднялася східцями на ґанок, трохи повагалася, а тоді постукала.

Двері відчинив купальний халат.

А в ньому — жінка з переляканими очима, волоссям, що скидалося на пух, у позі загнаного звіра. Вона помітила маму біля хвіртки і віддала дівчинці мішок із білизною.

— Дякую, — промовила Лізель, але відповіді не отримала. Лише двері. Вони зачинилися.

— Бачиш? — сказала Роза, коли дівчинка підійшла до хвіртки. — Отаке мені доводиться терпіти. Всіх тих багатих паршивців, тих ледачих свиней...

Уже йдучи з мішком у руках, Лізель озирнулася. Мідний молоток на дверях не зводив з неї погляду.

Закінчивши бештати людей, на яких вона працювала, Роза Губерманн, за своєю звичкою, переходила до іншої улюбленої теми для презирства. Свого чоловіка. Вона дивилася на мішок з одягом і похилі будинки і говорила, говорила, говорила.

— Якби з твого тата була хоч якась користь, — казала вона дівчинці щоразу, коли вони проходили через Молькінґ, — то мені не довелося б цим займатися. — І вона глузливо фиркала. — Маляр! І нащо мені здався той Arschloch? І чого я вийшла за нього? Вони мені так і казали — мої батьки себто. — Їхні кроки хрускотіли на стежці. — І що я тепер — плентаюся вулицями і гну спину на кухні, бо той Saukerl ніколи не має роботи? Справжньої роботи. Тільки того жалюгідного акордеона і щовечора ті брудні гадючники.

— Так, мамо.

— І це все, що ти можеш сказати? — Мамині очі були схожі на блідо-блакитні латки, приклеєні до обличчя.

Вони йшли далі.

Лізель несла мішок.

Удома всю білизну прали у титані біля плити, розвішували біля каміна у вітальні, а тоді прасували на кухні. Вся робота кипіла на кухні.

— Ти це чула? — запитувала мама майже щовечора. У руці вона тримала праску, нагріту на плиті. Світло в усьому будинку було тьмяним, і Лізель сиділа за кухонним столом, вдивляючись у щілини між язиками полум’я.

— Що? — відповідала дівчинка. — Що таке?

— Це була Гольцапфель! — Роза уже зірвалася зі стільця. — Та Saumensch щойно знову плюнула на наші двері.

Для пані Гольцапфель, однієї з сусідок, плювання на двері Губерманнів щоразу, коли вона проходила повз, було традицією. Вхідні двері були за якийсь метр від хвіртки, тож можна стверджувати, що вона була досить вправною і влучною.

Плювання на двері було наслідком того, що вони з Розою Губерманн ось уже понад десять років перебували у якомусь словесному конфлікті. Ніхто не знав, як той конфлікт виник. Та вони й самі, ймовірно, цього вже не пам’ятали.

Пані Гольцапфель була жінкою дротяною й, очевидно, досить недоброзичливою. Вона не була заміжньою, проте мала двох синів, на декілька років старших за сина Губерманнів. Обоє були в армії, й обоє, в епізодичних ролях, іще з’являться на цих сторінках, я вам обіцяю.

А щодо плювання мушу зазначити, що пані Гольцапфель виконувала свій обов’язок дуже ретельно. Жодного разу, коли проходила повз, вона не забувала spuck1 на двері будинку під номером тридцять три і крикнути Schweine!2. Про німців я дізнався одну цікаву річ.

1 Плюнути (нім.)

2 Свиня (нім.)

Скидається на те, що вони дуже люблять свиней.

НЕВЕЛИЧКЕ ЗАПИТАННЯ І ВІДПОВІДЬ НА НЬОГО

Кому, на вашу думку, доводилося щовечора витирати слину з дверей?

Так — ви вгадали.

Коли жінка із прасковим кулаком каже вам іти надвір і витирати слину з дверей, ви так і робите. Особливо тоді, коли праска парує.

Насправді це було частиною щоденних обов’язків.

Щовечора Лізель виходила на ґанок, витирала двері і дивилася на небо. Зазвичай воно нагадувало їй калабаню — холодну і густу, слизьку і сіру, — та іноді декілька зірок знаходили сміливість висунутися і затриматися на поверхні, нехай навіть на кілька хвилин. Такими вечорами дівчинка залишалася надворі трохи довше і чекала.

— Привіт, зірочки!

Очікування.

На голос із кухні.

Чи доки зірки не скотяться донизу, у хвилі німецького неба.

Поцілунок

(Дитячий спосіб приймати рішення)

Як і більшість маленьких містечок, Молькінґ населяло багато диваків. Жменька таких жила на Небесній вулиці. Пані Гольцапфель була лише однією з них.

Серед інших були:

• Руді Штайнер — хлопчик, що жив по сусідству і був схиблений на темношкірому американському легкоатлеті Джессі Овенсі1.

• Пані Діллер — непохитна арійка, власниця крамниці на розі.

• Томмі Мюллер — хлопчик із хронічною інфекцією вуха, що призвела до декількох операцій, рожевого струмка шкіри, що пробігав через його обличчя, і звички смикатися.

• Чоловік, здебільшого знаний як Пфіффікус, — порівняно з його лайкою Роза Губерманн здавалася святою, та ще й вельми красномовною.

1 Джессі Овенс — темношкірий легкоатлет, що виграв чотири золоті медалі (біг на сто і двісті метрів, стрибки в довжину, естафета 4 х 100 метрів) і побив два світові рекорди на Олімпіаді 1926 року в Берліні. Таким чином він показав абсурдність теорії Гітлера про переваги арійської раси над усіма іншими расами світу.

Загалом вулицю населяли переважно бідні люди, незважаючи на значний ріст економіки Німеччини за часів Гітлера. Бідні райони міста нікуди не зникли.

Як я вже казав, будинок по сусідству від Губерманнів орендувала сім’я Штайнерів. У них було шестеро дітей. Один із них, сумнозвісний Руді, незабаром стане найкращим другом Лізель, а пізніше і співучасником, а інколи й підбурювачем її злочинів. Вони познайомилися на вулиці.

За декілька днів після першого прийому ванни мама дозволила Лізель вийти надвір і погратися з сусідськими дітьми. На Небесній вулиці друзів знаходили надворі, хоч би якою була погода. Діти рідко ходили одне до одного в гості, бо будинки здебільшого були невеликими і в них мало що було. До того ж вони займалися своєю улюбленою розвагою, як професіонали, на вулиці. Футболом. Команди вже були набрані. Баки для сміття слугували воротами.

Оскільки Лізель була новенькою, її одразу ж запхали поміж баки (і нарешті звільнили Томмі Мюллера, хоч він і був найжалюгіднішим футболістом Небесної вулиці).

Спершу все було добре, а тоді Томмі Мюллер збив Руді Штайнера в сніг, відчайдушно намагаючись забрати в нього м’яча.

— Що?! — вигукнув Томмі. Його обличчя посмикувалося від обурення. — Що я зробив?!

Усі гравці команди Руді виступили за пенальті, й Руді Штайнер став навпроти новенької, Лізель Мемінґер.

Він розмістив м’яча на купці брудного снігу, упевнений у звичному результаті. Зрештою Руді забив усі вісімнадцять пенальті, і навіть тоді, коли суперники випхали з воріт Томмі Мюллера. Та хоч ким би його замінили, Руді все одно заб’є.

Цього разу вони намагалися випхати з воріт Лізель. Як ви вже здогадалися, вона не погодилася, та й Руді був не проти.

— Ні, ні. — Він посміхнувся. — Нехай стоїть. — Він потирав руки.

Сніг уже не падав на брудну вулицю, і між ними згромадилися багнисті сліди. Руді доплентав до м’яча, вдарив, а Лізель стрибнула і якось відбила його ліктем. Тоді, із самовдоволеною посмішкою, вона піднялася на ноги, та в обличчя одразу ж полетіла сніжка. Наполовину з грязюки. І нестерпно пекла.

— Ну що, сподобалось? — вишкірився хлопчик і побіг по м’яча.

— Saukerl, — прошепотіла Лізель. Вона швидко засвоювала мову нової сім’ї.

ДЕЯКІ ВІДОМОСТІ ПРО РУДІ ШТАЙНЕРА

Він був на вісім місяців старший за Лізель, у нього були худі ноги, гострі зуби, витрішкуваті блакитні очі і волосся лимонного кольору.

Один із шести дітей Штайнерів, він завжди був голодним.

На Небесній вулиці його вважали трохи схибленим.

А все через подію, про яку мало хто говорив, але усі чули, — «випадок із Джессі Овенсом», — коли Руді вимазався вугіллям і вночі прийшов на місцевий стадіон, щоб пробігти стометрівку.

Схиблений він чи ні, Руді завжди судилося стати найкращим другом Лізель. А сніжка в обличчя — це, безсумнівно, бездоганний початок тривалої дружби.

За декілька днів Лізель ходила до школи зі Штайнерами. Мама Руді, Барбара, примусила його пообіцяти, що він супроводжуватиме нову дівчинку — примусила, перш за все, через те, що дізналася про сніжку. Віддаючи належне Руді, слід сказати, що він із задоволенням погодився. Він не був із тих хлопців, що ненавидять дівчат. Йому дівчата подобалися, і Лізель зокрема (звідси й сніжка). Насправді Руді Штайнер був одним із тих зухвалих маленьких негідників, що мріють про дівчат. Напевне, серед марева і перипетій кожного дитинства знайдеться такий хлопчина. Він не боїться протилежної статі лише тому, що інші хлопці сповнені такого страху. Він належить до тих, хто не боїться приймати рішення. І щодо Лізель Мемінґер Руді вже все вирішив.

По дорозі до школи він намагався показувати їй місцеві цікавинки, чи, принаймні, втиснути їх поміж криками на своїх молодших братів і сестер, щоб ті заткнули пельку, і криками старших, які веліли заткнути пельку йому. Найпершою цікавинкою в його переліку було маленьке віконце на другому поверсі житлового блоку.

— Там живе Томмі Мюллер. — Він побачив, що Лізель не пам’ятає. — Ну, той, що смикається. Коли йому було п’ять, він загубився на ринку, а тоді був найхолодніший день усього року. Коли його знайшли за три години, він перетворився на бурульку, а від холоду в нього страшенно боліло вухо. За певний час у вусі з’явилася інфекція, йому зробили три чи чотири операції й пошкодили нерви. От він тепер і смикається.

— І погано грає у футбол, — докинула Лізель.

— Найгірше зі всіх.

Далі була крамничка на розі, наприкінці Небесної вулиці. Вона належала пані Діллер.

ВАЖЛИВЕ ЗАУВАЖЕННЯ ПРО ПАНІ ДІЛЛЕР

У неї було одне золоте правило.

Пані Діллер була кутастою жінкою з товстими окулярами і лиховісним поглядом. Такий зловісний вигляд вона виробила для того, щоб ні в кого не було навіть найменшого бажання вкрасти щось із її крамниці, якою вона керувала з військовою поставою і крижаним голосом — навіть її подих пахнув як «heil Hitler». Крамниця була білою, холодною і зовсім неживою. Маленький будиночок, що притиснувся до крамниці, тремтів більше за інші будинки на Небесній вулиці. Саме пані Діллер вселяла це тремтіння — вона роздавала його, як єдиний свій безкоштовний товар. Вона жила для своєї крамниці, а її крамниця жила для Третього рейху. І навіть тоді, коли пізніше того року ввели продуктові картки, казали, що пані Діллер продає з-під прилавка деякі важкодоступні товари і жертвує гроші нацистській партії. На стіні, позаду того місця, де вона зазвичай сиділа, висіло фото фюрера в рамочці. Якщо ви зайдете до її крамниці і забудете сказати «heil Hitler», то пані Діллер нічого вам не продасть. Проходячи повз, Руді показав Лізель куленепробивні очі, що скоса поглядали на них із вікна крамниці.

— Кажи heil, коли заходиш туди, — застеріг він. — Якщо не хочеш шукати якусь іншу крамницю.

Коли вони вже проминули пані Діллер, Лізель іще раз озирнулася, та збільшені очі досі були там, приклеєні до вікна.

За рогом була Мюнхенська вулиця (головна дорога в Молькінґ і з Молькінґа), заляпана грязюкою.

Як це тепер часто бувало, вулицею на тренування марширували солдати. Струнко крокувала їхня уніформа, а чорні черевики ще більше бруднили сніг. Їхні обличчя зосереджено вдивлялися вперед.

Коли солдати зникли з виду, Лізель і групка Штайнерів проминули ще декілька вітрин і приголомшливу ратушу, яку пізніше обрубають на коліні й закопають у землю. Декілька крамниць були порожніми, а їх стіни вкривали жовті зірки і принизливі слова про євреїв. Далі по вулиці була церква, що тягнулася до неба, а її дах скидався на малюнок зі старанно викладеної черепиці. Вулиця була схожа на довгий сірий тунель — вогкий коридор, де люди зіщулюються від холоду, а кроки відлунюють так, ніби ви йдете по воді. Раптом Руді помчав уперед, тягнучи за собою Лізель.

Він постукав у вікно кравецької крамниці.

Якби дівчинка зуміла прочитати вивіску, то зрозуміла б, що крамниця належить татові Руді. Вона ще не відчинилася, та чоловік усередині вже розкладав на прилавку якийсь одяг. Він підвів голову і помахав рукою.

— Мій тато, — повідомив Руді, і невдовзі вони опинилися серед Штайнерів різного штибу, які махали татові, чи посилали йому повітряні поцілунки, або просто стояли і кивали головою (як це робили старші), а тоді почимчикували далі, до останньої цікавинки на шляху до школи.

ОСТАННЯ ЗУПИНКА

Дорога жовтих зірок.

Ніхто не хотів тут затримуватися, проте майже всі зупинялися й озиралися. Дорога — наче довга зламана рука, а на ній — декілька будинків із пошматованими вікнами і пощербленими стінами. На дверях намальовані зірки Давида. Ті будинки стояли там, як прокажені. Гнійні виразки на зраненому тілі німецької землі — це щонайменше.

— Вулиця Шиллера, — сказав Руді. — Дорога жовтих зірок.

Внизу вулицею снували якісь люди. Через мряку вони скидалися на привидів. Не люди — лише тіні, що метушаться під свинцевими хмарами.

— Ходіть, ви двоє, — покликав Курт (найстарший із дітей Штайнерів), і Руді та Лізель швиденько підійшли до нього.

У школі Руді навмисне вишукував Лізель під час перерви. Йому було байдуже, що там казали інші про тупість новенької. Він був із нею від самого початку і буде з нею потім, коли вона вибухне образою. Проте він не буде безкорисливим.

ГІРШИМ ЗА ХЛОПЦЯ, ЯКИЙ ВАС НЕНАВИДИТЬ,

може бути хіба хлопець, який вас любить.

Наприкінці квітня, повернувшись зі школи, Руді і Лізель вешталися Небесною вулицею і чекали, поки усі зберуться, щоб пограти у футбол. Вони прийшли трохи раніше, тож інших дітей іще не було. На вулиці був лише лайливий Пфіффікус.

— Дивись! — показав Руді.

ПОРТРЕТ ПФІФФІКУСА

Хирлявий.

Біле волосся.

Чорний дощовик, бурі штани,

розлізлі черевики і язик — та ще й неабиякий.

— Гей, Пфіффікусе!

Коли фігура віддалік озирнулася, Руді засвистів.

Старигань випростався й одразу ж взявся лаятися, і то з такою люттю, що її гріх не назвати винятковим талантом. Ніхто не знав, яке було його справжнє ім’я, а якщо й знали, то ніколи його не називали. Всі кликали його Пфіффікус, бо таке ім’я пасує тому, хто полюбляє свистіти, а Пфіффікус свистіти таки любив. Він постійно насвистував мелодію, відому як «Марш Радецького»1, і всі діти Молькінґа, викрикнувши його ім’я, починали насвистувати ту мелодію. Отоді Пфіффікус забував про свою звичну манеру ходити (нахил уперед, великі розмашисті кроки, руки за спиною дощовика) і, вмить випроставшись, заходився сипати лайкою. Відтак ілюзія сумирності розбивалася на друзки, а його голос вивергав лють.

1 Марш Радецького — популярний марш, написаний 1848 року Йоганном Штраусом на честь фельдмаршала графа Радецького.

Цього разу Лізель автоматично повторила кепкування Руді.

— Пфіффікус! — вигукнула вона, миттєво опановуючи відповідну жорстокість, якої, скидається на те, потребує дитинство. Свистіла вона жахливо, та зараз не було часу вчитися.

Він побіг за ними, викрикуючи прокльони. Почав він із Gehscheissen1, а далі пішли міцніші слівця. Спершу всю свою лайку він спрямував на хлопчика, а тоді перейшов і до Лізель.

1 Засранець (нім.)

— Ти, мала шльондра! — ревів він. Його слова врізалися їй у спину. — Раніше я тебе тут не бачив!

Уявіть собі: назвати десятилітню дівчинку шльондрою. Отакий він був, той Пфіффікус. Багато хто вважав, що вони з пані Гольцапфель були б пречудовою парою.

— Ану поверніться! — останні слова, які долетіли до них, коли вони бігли. А добігли вони аж до Мюнхенської вулиці.

— Біжімо, — промовив Руді, щойно перевів подих. — Он туди, вже недалеко.

Він привів її на «Овал Губерта», де стався випадок із Джессі Овенсом, і вони стояли там, запхавши руки в кишені. Бігова доріжка витягнулася перед ними. Тут могло статися лише одне. І Руді почав.

— Сто метрів, — під’юджував він. — Б’юся об заклад, що я тебе пережену.

Лізель із ним не погодилася.

— А я кажу, що не переженеш.

— То на що закладемося, мала Saumensch? Маєш якісь гроші?

— Звідки? А ти маєш?

— Не маю. — Але в Руді вже з’явилася ідея. У ньому прокинувся ловелас. — Якщо я переможу, то я тебе поцілую. — Він схилився і почав закочувати штани.

Лізель, м’яко кажучи, стривожилась.

— Нащо тобі мене цілувати? Я ж брудна.

— І я брудний. — Руді справді не розумів, чому трохи грязюки має стати йому на заваді. Вони обоє вже давненько не купалися.

Дівчинка думала про це, оглядаючи худі ноги свого суперника. Вони були такими ж худими, як і її власні. Йому нізащо мене не перегнати, подумала вона. І серйозно кивнула. Домовились.

— Ти можеш поцілувати мене, якщо виграєш. Але якщо виграю я, то мені більше не доведеться стояти на воротах.

Руді обдумав пропозицію.

— Справедливо. — І вони потисли руки.

Небо було темним, його затягнуло імлою, а на землю вже опускалися дрібні крупинки дощу.

Бігова доріжка була болотистішою, ніж здавалася на перший погляд.

Бігуни приготувалися.

Замість стартового пострілу Руді підкинув камінця. Коли той упав на землю, обоє побігли.

— Я навіть не бачу, де фініш, — поскаржилась Лізель.

— А я бачу?

Камінь вгруз у землю.

Вони бігли пліч-о-пліч, штовхаючись ліктями, намагаючись вирватися вперед. Слизька земля чвакотіла під ногами, а за якихось двадцять метрів до фінішу обоє розпласталися у грязюці.

— Ісус, Марія і Йосип! — викрикнув Руді. — Я весь у цьому лайні.

— Це не лайно, — виправила Лізель, — це грязюка. — Проте вона теж не була цілком певна.

Вони проїхали ще метрів зо п’ять до фінішу.

— То що, нічия?

Руді глянув на неї — усюди його гострі зуби і витрішкуваті блакитні очі. Півобличчя вимазано грязюкою.

— Якщо нічия, я все одно отримаю свій поцілунок?

— Ще чого! — Лізель підвелася і змахнула трохи грязюки зі своєї куртки.

— Я не поставлю тебе на ворота.

— Та пропади ти з тими воротами!

Вони поверталися на Небесну вулицю, і Руді застеріг її.

— Колись, Лізель, — сказав він, — тобі самій страшенно захочеться мене поцілувати.

Та Лізель знала своє.

Вона поклялася.

Допоки вони з Руді Штайнером житимуть на цьому світі, вона ніколи не поцілує того жалюгідного брудного Saukerl’я. Не сьогодні — це точно. Зараз у неї важливіші справи. Вона оглянула свою заболочену одежу і констатувала очевидне:

— Вона мене вб’є.

Вона — це, звичайно ж, Роза Губерманн, також відома як мама, і вона таки справді ледь її не вбила. Слово Saumensch ні на мить не покидало дівчинку у процесі здійснення покарання.

Роза перемолола її на фарш.

Випадок із Джессі Овенсом

Як ми з вами знаємо, Лізель іще не було на Небесній вулиці, коли Руді витворив свій ганебний дитячий подвиг. Одначе, коли вона озиралася, їй здавалося, що вона таки була там. У своїх спогадах Лізель якимось дивом стояла серед уявних вболівальників. Ніхто не розповідав їй про той випадок, та Руді, безперечно, компенсував це з надлишком, тож, коли вона почала пригадувати свою історію, випадок із Джессі Овенсом був такою ж частиною розповіді, як і все, що вона бачила на власні очі.

Був 1936 рік. Олімпійські ігри. Ігри Гітлера.

Джессі Овенс щойно закінчив естафету 4x100 метрів і виграв свою четверту золоту медаль. По всьому світу гомоніли про те, що він неповноцінна людина, бо темношкірий, і саме тому Гітлер відмовився потиснути йому руку. Та навіть найзатятіші расисти Німеччини захоплювалися досягненнями Овенса, і слава про його перемоги просочилася крізь шпарини. Але ніхто не захоплювався ним так, як Руді Штайнер.

Усе його сімейство зібралося у вітальні, а він прошмигнув повз і вийшов на кухню. Там вигріб трохи вугілля з печі і заповнив ним свої невеликі долоні.

— Ось так. — Він усміхнувся. Прийшов його час.

Руді намазував вугілля рівним і товстим шаром, доки повністю не почорнів. Він втер його навіть у волосся.

Подивився на своє відображення у вікні, вишкірився наче навіжений і, в самих трусах і майці, тихенько викотив братового велосипеда й помчав вулицею до «Овалу Губерта». В одній кишені він приберіг декілька вуглинок, на випадок якщо його забарвлення зітреться.

Лізель уявляла, що тої ночі місяць був пришпилений до неба, а навколо були пришиті хмари.

Іржавий велосипед увігнався в огорожу стадіону, і Руді переліз через неї. Він приземлився по інший бік і несміливим кроком подріботів до старту стометрівки. Трохи пожвавішавши, він взявся незграбно розминатися. Вишпортав з землі стартову позначку.

Очікуючи своєї миті, він походжав по стадіону, намагаючись зосередитися під чорнотою неба, а місяць і зірки дивилися на нього прискіпливо.

— Овенс у гарній формі, — почав Руді коментувати. — Це може бути його найбільша перемога за всі...

Він потис уявні руки інших бігунів і побажав їм удачі, хоча й знав: у них не було жодного шансу.

Стартовий постріл скомандував їм бігти. Весь стадіон, кожний його дюйм, заполонили вболівальники. Усі вони скандували одне. Вони вигукували ім’я Руді Штайнера, а його звати Джессі Овенс.

Усе стихло.

Босі ноги вросли в землю. Він відчував її між пальцями.

За командою «приготуватися» він взяв низький старт, і постріл продірявив нічне повітря.

Третину дистанції він пробіг нарівні з іншими, та незабаром вугільний Овенс вирвався вперед і відірвався від суперників.

— Овенс вирвався вперед, — пролунав пронизливий голос Руді, поки він мчав порожнім стадіоном, простісінько в обійми бурхливих овацій олімпійського тріумфу. Він навіть відчув, як на грудях розірвалася фінішна стрічка. Він прибіг першим. Найшвидша у світі людина.

І лише на колі пошани його спіткала неприємність. Серед натовпу, якраз на фініші, стояв, ніби страховисько, тато. Якщо точніше, то страховисько було в костюмі. (Як я казав раніше, тато Руді був кравцем. Вкрай рідко він виходив з дому без костюма і краватки. Цього разу на ньому були тільки костюм і розхристана сорочка.)

— Was ist los? — запитав він сина, коли той підійшов у всій своїй вугільній красі. — Що тут, в біса, відбувається?

Натовп вболівальників розчинився у повітрі. Подув легенький вітерець.

— Я спав у кріслі, коли Курт помітив, що ти кудись зник. Усі тебе шукають.

За нормальних обставин пан Штайнер був надзвичайно ввічливим. Але те, що один із його синів літньої ночі вимазався вугіллям, він аж ніяк не вважав нормальним.

— Хлопець збожеволів, — пробурмотів він, хоча, зважаючи на те, що мав шестеро дітей, він завжди припускав таку можливість. Принаймні один міг виявитися непутящим. І ось тато дивиться на того непутящого, очікуючи пояснення.

— Я слухаю.

Руді зігнувся, вперся долонями в коліна і важко дихав.

— Я був Джессі Овенсом, — сказав він так, ніби це було найзвичайнісіньким заняттям. У голосі навіть вчувалося якесь роздратування, от ніби він хотів додати: «А на що це, в біса, схоже?». Проте роздратування зникло, щойно він помітив, як напружилися недоспані мішки під татовими очима.

— Джессі Овенсом? — Пан Штайнер належав до тих людей, яких можна назвати дерев’яними.

Його голос був твердим і суворим. Його тіло було високим і важким, як дуб. Його волосся скидалося на скалки. — І що там з ним?

— Тату, ти ж знаєш — Чорне Диво.

— Зараз я тобі покажу чорне диво. — І він двома пальцями схопив сина за вухо.

Руді поморщився.

— Ай, болить.

— Та невже? — Тато більше переймався тим, що в’язке вугілля повимазує йому пальці. «Обмазався з голови до п’ят, — подумав він. — Боже, і навіть про вуха не забув». — Ходи.

По дорозі додому пан Штайнер вирішив поговорити з хлопчиком про політику і якомога доступніше усе пояснити. Лише декілька років по тому Руді зрозуміє — та буде вже занадто пізно, щоб цим перейматися.

СУПЕРЕЧЛИВА ПОЛІТИКА АЛЕКСА ШТАЙНЕРА

Пункт перший: Він був членом нацистської партії, але не відчував ненависті до євреїв чи ще когось, якщо вже зайшла про це мова.

Пункт другий: Проте таємно він таки відчував якусь частку полегшення (чи навіть гірше — радості!) від того, що торговців-євреїв позбавили бізнесу, адже пропаганда запевнила його, що навала кравців-євреїв, які переманять усіх його клієнтів, — це лише справа часу.

Пункт третій: Але невже це означає, що їх слід прогнати назавжди?

Пункт четвертий: Його сім’я. Він, звичайно ж, мусить робити усе, щоб її забезпечити. Якщо це означає, що він мусить вступити в партію, він мусить вступити в партію.

Пункт п’ятий: Десь там, на самому дні його серця, щось свербіло, та він наказав собі нічого не шкрябати.

Він боявся того, що могло звідти витекти.

Коли, звернувши декілька разів, вони вийшли на Небесну вулицю, Алекс промовив:

— Синку, не можна ходити по вулиці, вимазавшись чорним, чуєш мене?

Руді було цікаво, але в той же час він розгубився. Місяць уже відпороли, і він міг вільно рухатися небом, то вверх, то вниз, і стікати хлопчикові на обличчя, яке стало серйозним і похмурим, як його думки.

— Тату, а чому не можна?

— Тому що тебе заберуть.

— Чому?

— Тому що не треба намагатися стати чорним, чи євреєм, чи ще кимось, хто... не такий, як ми.

— А хто такі євреї?

— Пам’ятаєш пана Кауфманна, мого давнього клієнта? У нього ми купили тобі черевики.

— Ага.

— Так от, він єврей.

— Я не знав. Щоб бути євреєм, треба платити? Треба мати дозвіл?

— Ні, Руді. — Однією рукою пан Штайнер тягнув велосипеда, другою — Руді. Йому було нелегко розмовляти. Він досі не відпустив синове вухо. Він геть про це забув. — Це те саме, що бути німцем чи католиком.

— О. А Джессі Овенс — католик?

— Я не знаю! — Він перечепився через педаль велосипеда і відпустив хлопчикове вухо.

Якийсь час вони йшли мовчки, а тоді Руді сказав:

— Тату, я хотів би бути таким, як Джессі Овенс.

Пан Штайнер опустив руку синові на голову і пояснив:

— Я знаю, Руді. Але ти маєш гарне світле волосся й великі блакитні очі. Радій тому, що є, зрозумів?

Та нічого не було зрозуміло.

Руді не зрозумів нічого, а та ніч була лише початком того, що мало статися. За два з половиною роки від взуттєвої крамниці Кауфманна залишаться тільки друзки, а всі черевики, ще у коробках, полетять до кузова вантажівки.

Зворотний бік наждачного паперу

Припускаю, що в людей трапляються вирішальні моменти, особливо у дитинстві. Для одних це випадок із Джессі Овенсом. Для інших — істерика з обмоченим ліжком.

Це було наприкінці травня 1939 року, і той вечір нічим не відрізнявся від інших вечорів. Мама вимахувала прасковим кулаком. Тата знову не було вдома. Лізель витерла вхідні двері і споглядала небо над Небесною вулицею.

Перед тим був парад.

Мюнхенською вулицею в брунатних сорочках йшли радикали з НСРПН1 (також знаної як нацистська партія), гордо тримаючи свої знамена, високо, ніби на палицях, несучи свої голови. Їхні голоси лунали піснями, а насамкінець вони гучно завели «Deutschland Е uber Alles». «Німеччина понад усе».

1 НСРПН — Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини.

Як завжди, їм аплодували.

Пришпорені, вони прямували невідь-куди.

Люди стояли на вулиці і спостерігали, хто — салютуючи жестом «heil Hitler», хто — з долонями, що горіли від аплодисментів. У декого обличчя було серйозним і гордим, як у пані Діллер, а місцями траплялися поодинокі, якісь чужі тут, люди — такі, як Алекс Штайнер, що стояв там, ніби людиноподібна дерев’яна колода, і плескав у долоні, розмірено і старанно. І прекрасно. Покора.

Лізель, разом із татом і Руді, стояла на тротуарі. Обличчя Ганса Губерманна затьмарювали сутінки.

ДЕКІЛЬКА ДОЛЕНОСНИХ ЧИСЕЛ

У 1933 році близько дев’яноста відсотків німців рішуче підтримали Адольфа Гітлера.

Залишається десять відсотків тих, хто його не підтримав.

Ганс Губерманн належав до них.

На це він мав причину.

Уночі Лізель снилися уже звичні сни. Спершу вона побачила, як крокують брунатні сорочки, а невдовзі вони привели її до потяга, де чекало незмінне відкриття. Її братик знову втупився в підлогу.

Із криком прокинувшись, дівчинка одразу збагнула, що цього разу щось не так. Із-під простирадл пробивався запах, теплий і нудотний. Спочатку Лізель намагалася переконати себе, що нічого не сталося, та, коли тато наблизився й обійняв її, вона розплакалася і зізналася йому на вухо.

— Тату, — прошепотіла вона, — тату, — і більше нічого. Напевне, він уже відчув запах.

Він обережно взяв її на руки і відніс до умивальні. Все сталося за декілька хвилин.

— Ми знімемо простирадла, — сказав тато, і, щойно він запхав руку під матрац та потягнув тканину, звідти щось випало і вдарилося об підлогу. Чорна книжка зі сріблястим написом на обкладинці вислизнула і приземлилася на підлозі між Гансовими ступнями.

Він глянув на книжку.

Перевів погляд на дівчинку, що ніяково здвигнула плечима.

А тоді прочитав назву — зосереджено і вголос:

— «Посібник гробаря».

То ось як вона називається, подумала Лізель.

Тепер поміж них простелилася латка мовчання. Чоловік, дівчинка і книжка. Він підняв її і заговорив м’яко, як вата.

РОЗМОВА О ДРУГІЙ ГОДИНІ НОЧІ

— Це твоє?

— Так, тату.

— Хочеш її почитати?

Знову «так, тату».

Втомлена усмішка.

Металеві очі, що плавляться.

— Що ж, тоді будемо читати.

Чотири роки по тому, коли Лізель писатиме в підвалі, у неї з’являться дві думки про травму з обмоченим ліжком. По-перше, вона зрозуміє, як неймовірно їй пощастило, що саме тато знайшов тоді книжку. (На щастя, коли простирадла прали раніше, Роза примушувала її знімати і застеляти їх самостійно. «Рухайся, Saumensch! Думаєш цілий день вовтузитись?») По-друге, вона дуже пишалася вкладом Ганса Губерманна в її освіту. Хто б міг подумати, — писала вона, — що читати я навчуся далеко не в школі. Мене навчив тато. Люди не вважають його дуже розумним, і він справді читає не надто швидко, але незабаром я дізналася, що слова і їх написання якось урятували йому життя. Чи, принаймні, слова і той чоловік, що навчив його грати на акордеоні...

— Все по порядку, — сказав тієї ночі Ганс Губерманн. Він виправ простирадла і розвісив їх сушитися. — Ось так, — повернувшись, повідомив він. — А тепер можна розпочати наш опівнічний урок.

У жовтому світлі роїлися пилинки.

Лізель сиділа на чистих і прохолодних простирадлах, присоромлена і щаслива. Згадка про обмочене ліжко досі їй дошкуляла, але зараз вона читатиме. Вона читатиме книжку.

В ній наростала тривога.

Яскраво спалахнули картинки обдарованої десятилітньої дівчинки, яка вміє читати.

От тільки б це було так просто.

— Чесно кажучи, — щиро зізнався тато, — я й сам не дуже вмілий читач.

Нехай він і читав повільно — це не мало жодного значення. Зрештою, швидкість читання Ганса була нижче середнього. Може, буде менше дивуватися, що дівчинка поки небагато вміє.

Втім, спочатку Ганс почувався ніяково, тримаючи в руках книжку, гортаючи сторінки.

Він підійшов і сів на ліжко поряд із дівчинкою, відкинувся назад і звісив зігнуті ноги. Тоді знову оглянув книжку і поклав її на простирадло.

— Чому така хороша дівчинка, як ти, хоче читати таку книжку?

Лізель знову знизала плечима. Якби учень гробаря читав повне зібрання творів Гете чи ще когось із геніїв літератури, то зараз перед ними лежала б зовсім інша книжка. Вона спробувала пояснити.

— Я... коли... вона лежала на снігу, і... — ледь чутні слова злетіли з ліжка й осипалися на підлогу, наче пилинки.

Але тато знав, що сказати. Він завжди знав, що треба говорити.

Він погладив її заспане волосся і промовив:

— Що ж, Лізель, тоді пообіцяй мені дещо. Якщо я незабаром помру, простеж, щоб мене поховали так, як пише книжка.

Вона кивнула — дуже щиро.

— Дивися, щоб не пропустили шостого розділу і четвертого пункту розділу дев’ятого. — Він усміхнувся, а з ним і ліжкова замазура. — Радий, що ми дійшли згоди. А тепер можемо братися до читання.

Він вмостився зручніше, і його кістки заскрипіли, як шкряботливі дошки на підлозі.

— А тепер починаються розваги!

У глибокій нічній тиші розгорнулася книжка, ніби подув вітерця.

Озираючись назад, Лізель точно знає, про що думав тато, коли його очі пробігли першою сторінкою «Посібника гробаря» . Він побачив, що текст не з легких, і добре знав, що книжка далеко не бездоганна. Там були слова, яких він і сам не знав. Не кажучи вже про невеселу тему. А от у дівчинки виникло несподіване бажання прочитати книжку, і вона навіть не намагалася зрозуміти, звідки воно взялося. З одного боку, вона хотіла пересвідчитися, що її братика поховали правильно. Хоч би якою була причина, Лізель так нестерпно хотілось її почитати, як тільки може кортіти десятилітній дитині.

Перший розділ називався «Крок перший: вибір правильного інструменту» . У короткому вступному абзаці перелічувалося те, про що розповідатимуть наступні двадцять сторінок. Описувалося, яких видів бувають лопати, кайла, рукавиці і таке інше, а також ішлося про те, що надзвичайно важливо належно за ними доглядати. Копання могил — це вам не абищо.

Ганс перегортав сторінки і відчував, що Лізель не відриває від нього очей. Вони тягнулися до нього, чіплялися за нього, чекали, поки щось, хоч що-небудь, злетить з його губ.

— Так. — Він знову підсунувся і віддав книжку Лізель. — Подивись на цю сторінку і скажи, скільки слів ти можеш прочитати.

Вона подивилася на слова — і збрехала:

— Десь половину.

— Почитай їх для мене. — Звісно ж, вона не могла. Коли тато попросив показати слова, які вона може прочитати, таких виявилося лише три — три основні німецькі займенники. А на всій сторінці було зо дві сотні слів.

«Це може бути важче, ніж я думав».

Дівчинка спіймала його на цій думці, лише на мить.

Ганс випростався, підвівся з ліжка і вийшов.

Повернувшись, він сказав:

— Знаєш, у мене є краща ідея. — У руці він тримав грубого малярського олівця і купку наждачного паперу. — Почнемо від самого початку.

У Лізель не було причин не погодитися.

У лівому куті зворотного боку наждачного аркуша він намалював маленький квадрат і написав усередині велику літеру А. У протилежному куті притулилася маленька а.

— A, — сказала Лізель.

— Яке ти знаєш слово на букву А?

— Apfel, — усміхнулась Лізель.

Тато написав слово великими літерами, а під ним намалював кривобоке яблуко. Він був малярем, не художником. Домалювавши яблуко, він зміряв його поглядом і сказав:

— А тепер наступна.

Вони проходили абетку, і очі дівчинки все більше круглішали. Вона вивчала її в школі, у початковому класі, та цього разу все було набагато краще. Тут була лише вона, і вона не почувалася переростком. Їй подобалося спостерігати, як татова рука виводить слова і повільно малює простенькі ілюстрації.

— Ну ж бо, Лізель, — сказав тато, коли в неї виникли труднощі зі словами. — Що починається на літеру S? Це ж так просто. Ти мене розчаровуєш.

Вона не могла пригадати жодного слова.

— Ну ж бо! — Його голос жартував з нею. — Подумай про маму.

Аж раптом слово тріснуло її по обличчю, ніби хтось дав ляпаса. Мимовільна усмішка.

— SAUMENSCH! — прокричала Лізель, а тато вибухнув сміхом і одразу ж стих.

— Ш-ш-ш-ш, не треба так шуміти. — Та він знову розсміявся, а тоді написав слово, доповнивши його малюнком.

ТИПОВА ІЛЮСТРАЦІЯ ГАНСА ГУБЕРМАННА

— Тату! — прошепотіла дівчинка. — У мене немає очей!

Ганс погладив її по голові. Вона втрапила у його пастку.

— З такою усмішкою, як у тебе, — сказав він, — не потрібні очі. — Він обійняв її і знову подивився на малюнок, його обличчя — тепле срібло. — А тепер літера Т.

Коли вони завершили з алфавітом, а потім переглянули його ще з десяток разів, тато схилився до Лізель і промовив:

— На сьогодні досить.

— А може, ще декілька слів?

Але тато стояв на своєму.

— Досить. Коли ти прокинешся, я зіграю тобі на акордеоні.

— Дякую, тату.

— Добраніч. — Тихенький, коротенький смішок. — Добраніч, Saumensch.

— Добраніч, тату.

Він вимкнув світло, повернувся і сів у крісло. У темряві Лізель не заплющувала очей. Вона дивилася на слова.

Запах дружби

Навчання тривало.

Декілька наступних тижнів, а потім і влітку, опівнічні уроки починалися одразу після чергового нічного кошмару. За той час трапилося ще два випадки обмоченого ліжка, та Ганс Губерманн, як це було раніше, героїчно прав простирадла, а тоді брався до читання, малювання і розповідання. Перед ранком тихенькі голоси лунали голосно.

У вівторок, після третьої, мама звеліла Лізель зібратися і разом з нею віднести готове прання. У тата ж були інші плани. Він зайшов до кухні і сказав:

— Вибачай, мамо, та сьогодні вона з тобою не піде.

Мама не зволила навіть очей відірвати від мішка з пранням.

— Тебе хтось питав, Arschloch? Лізель, ходімо!

— Вона читає, — відповів він. Тато подарував дівчинці підбадьорливу усмішку і підморгнув. — Зі мною. Я її вчу. Ми йдемо до Амперу, вверх за течією, — туди, де я колись вчився грати на акордеоні.

Ось тепер Роза на нього подивилася.

Вона поставила прання на стіл і хвацько налаштувалася на відповідний рівень цинізму.

— Що ти сказав?

— Я думаю, ти добре мене почула, Розо.

Мама розсміялася.

— Чого, в біса, ти можеш її навчити? — Картонна посмішка. Слова нижче пояса. — Ніби сам вмієш добре читати, Saukerl.

Кухня застигла в очікуванні. Тато завдав удару у відповідь:

— Ми віднесемо твоє прання.

— Ти, брудний... — Роза затнулася. Слова застрягли в неї в горлі, вона зважувала сказане. — Щоб до смерку були вдома.

— Ми не можемо читати в темряві, мамо, — промовила Лізель.

— Що ти сказала, Saumensch?

— Нічого, мамо.

Тато усміхнувся і показав пальцем на дівчинку.

— Книжку, наждачку, олівець, — скомандував він, — і акордеон! — коли вона уже вийшла.

Незабаром вони опинилися на Небесній вулиці. Несучи слова, музику і випрану білизну.

По дорозі до крамниці пані Діллер вони декілька разів озиралися, щоб перевірити, чи мама досі стоїть біля хвіртки і спостерігає за ними. Вона таки стояла. В якийсь момент вона вигукнула:

— Лізель, тримай мішок рівно! Дивись мені, щоб жодної складочки!

— Так, мамо.

Вони зробили ще декілька кроків.

— Лізель, ти тепло вдягнулася?!

— Що, мамо?

— Saumensch dreckiges, ти ніколи нічого не чуєш! Ти тепло вдягнулася? Ввечері може похолодніти!

За рогом тато присів, щоб зав’язати шнурівки.

— Лізель, можеш скрутити мені цигарку?

Для неї не могло бути більшої втіхи.

Вони рознесли прання і попрямували до річки Ампер, що огинала місто. Вона бігла поряд, несучи свої води у напрямку Дахау, концентраційного табору.

Через річку перекинувся дерев’яний міст.

Вони примостилися на траві, десь за тридцять метрів від мосту вниз за течією, і писали слова, і читали їх уголос, а коли почало смеркатися, Ганс узяв акордеона. Лізель дивилася на нього і слухала, хоча й не одразу помітила спантеличений вираз його обличчя, коли він грав того вечора.

ТАТОВЕ ОБЛИЧЧЯ

Воно блукало і чудувалося, але не виказало жодної відповіді.

Не зараз.

У ньому сталася якась зміна. Маленький злам.

Дівчинка помітила це, але не усвідомлювала доти, доки всі історії не зійшлися в одну. Вона не помітила, що, граючи на акордеоні, тато кудись вдивлявся, адже гадки не мала, що акордеон Ганса Губерманна — це теж історія. Але настане день, коли ця історія раннього ранку з’явиться на Небесній вулиці, на порозі будинку під номером тридцять три, з розкуйовдженими плечима і в тремтячій куртці. Вона принесе валізу, книжку і два запитання. А ще — історію. Історію за історією. Історію всередині історії.

А зараз, наскільки було відомо Лізель, історія була одна, і вона їй дуже подобалась.

Дівчинка лягла на спину і поринула в неосяжні обійми трави.

Вона заплющила очі, а її вуха вбирали мелодію.

Траплялися, звичайно ж, і певні труднощі. Декілька разів тато ледь стримувався, щоб не крикнути на неї.

— Ну ж бо, Лізель! — казав він. — Ти знаєш це слово, ти знаєш його!

Тоді, коли здавалося, що справи у них ідуть неймовірно добре, вони наштовхувалися на якісь перепони.

Якщо випадала гарна погода, після обіду вони ходили до річки. Коли погода їм не сприяла, вони спускалися в підвал. Здебільшого через маму. Спершу вони намагалися читати на кухні, та це їм не дуже вдавалося.

— Розо, — якось звернувся до дружини Ганс. Його слова тихенько вклинилися поміж її реченнями. — Чи не могла б ти зробити мені одну послугу?

Вона обернулася біля плити.

— Яку?

— Я тебе прошу, я тебе благаю, будь ласка, хоч на п’ять хвилин закрий свого рота.

Можете собі уявити її реакцію.

Саме так вони опинилися в підвалі.

Там не було світла, тож вони принесли гасову лампу, і, крок за кроком, між школою і домом, від річки до підвалу, від поганих днів до хороших, Лізель вчилася читати і писати.

— Незабаром, — запевнив тато, — ти зможеш прочитати ту жахливу книжку для трунарів, навіть із заплющеними очима.

— І мене переведуть із класу для малявок.

Вона промовила ці слова, як рішуча господиня.

Під час одного з підвальних уроків тато відклав наждачний папір (запаси швидко закінчувалися) і витягнув пензлика. У Губерманнів не було розкошів, але в підвалі зберігалося багато фарби, і вона стала у пригоді для навчання Лізель. Тато казав слово, і дівчинка вимовляла його по буквах, а тоді малювала його на стіні, доки не виходило правильно. Щомісяця стіну перефарбовували. Новий цементний аркуш.

Іноді ввечері, після уроків у підвалі, Лізель зіщулювалася у ванні і слухала слова, щоразу ті самі, які лунали з кухні.

— Від тебе тхне, — говорила мама Гансові. — Цигарками і гасом.

Дівчинка сиділа у воді і уявляла той запах, що осів на татовому одязі. Це, перш за все, був запах дружби, і вона теж ним пахла. Лізель обожнювала той запах. Вона нюхала свою руку й усміхалася, а вода навколо неї вистигала.

Чемпіонка шкільного двору у важкій вазі

Літо 1939 року квапилося, чи, можливо, квапилася Лізель. Вона грала у футбол з Руді та іншими дітьми з Небесної вулиці (цілорічна розвага), розносила з мамою прання по всьому місту і вчила слова. Здавалося, що минуло лише декілька днів, а літо вже закінчилося.

Восени сталися дві події.

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ГІТЛЕРА, 1940 РІК

Усупереч усій безнадійності Лізель щодня зазирала до поштової скриньки — цілий березень і майже половину квітня. Навіть попри те, що пані Гайнріх, яку викликав Ганс, повідомила Губерманнам, що управління опіки втратило зв’язок з Паулою Мемінґер. Дівчинка все одно не здавалася, проте, як ви можете здогадатися, щодня перевіряючи пошту, вона нічого не знаходила.

Молькінґ, як і вся Німеччина, був заклопотаний підготовкою до дня народження Гітлера. Цього року, зважаючи на перебіг війни і нинішню виграшну позицію Гітлера, місцеві нацистські радикали прагнули організувати особливо гідне святкування. Буде парад. Марш. Музика. Співи. А ще — багаття.

Поки Лізель обходила Молькінґ, забираючи і розносячи прання, члени нацистської партії збирали поживу для вогню. Декілька разів вона бачила, як чоловіки і жінки стукали в двері і запитували мешканців, чи ті, бува, не мають речей, яких варто позбутися чи знищити. Татовий примірник «Молькінґ Експресс» оголошував, що на головній площі міста буде святкове багаття, і всі члени місцевих підрозділів «Гітлер’юґенд» мають бути присутні. Це багаття вшанує не тільки день народження фюрера, а й перемогу над ворогами і перешкодами, що стримували Німеччину з часу закінчення Першої світової війни. «Будь-які речі, — вимагала газета, — з тих часів — газети, плакати, книжки, прапори та іншу ворожу пропаганду — необхідно віднести до відділення Нацистської партії на Мюнхенській вулиці». Навіть вулицю Шиллера — дорогу жовтих зірок, що досі чекала реконструкції, — ще раз обнишпорили у пошуках чого-небудь, будь-чого, що можна спалити на славу фюрера. Не було б нічого дивного, якби деякі партійці кудись зникли, щоб надрукувати тисячу-дві книжок чи плакатів морально-згубного змісту, лише для того, щоб потім їх спалити.

Усе було готово до неперевершеного 20 квітня. Цей день стане днем багать і схвальних вигуків.

І книжкових крадіжок.

У домі Губерманнів цей ранок був цілком звичним.

— Той Saukerl знову виглядає з вікна, — сварилася Роза Губерманн. — Щодня, — продовжувала вона. — На що ти там весь час витріщаєшся?

— Ооох, — задоволено протягнув тато. Згори йому на спину спадав прапор. — Ти тільки глянь на цю жінку. — Він глянув через плече і лукаво посміхнувся Лізель. — От зараз вибіжу і наздожену її. Тобі до неї далеко, мамо.

— Schwein! — вона помахала на нього дерев’яною ложкою.

Тато не відривав погляду від вікна, уявної жінки і дуже реального коридору німецьких прапорів.

Того дня усі вікна на вулицях Молькінґа були прикрашені для фюрера. У декого, як у пані Діллер, вікна були ретельно вимиті, а свастика, наче діамант, майоріла на червоно-білому полотнищі. А в когось прапор звисав з вікна, як мокра білизна. Але він таки висів.

Перед тим трапилася невеличка катастрофа. Губерманни не могли знайти свого прапора.

— Вони прийдуть по нас, — застерігала мама. — Вони прийдуть і заберуть нас. — Вони. — Ми мусимо його знайти!

Якоїсь миті здалося, що тато спуститься до підвалу і намалює прапор на одному із полотен. На щастя, той знайшовся, заритий десь у серванті, позаду акордеона.

— Той клятий акордеон, через нього я нічого не бачила! — Мама різко обернулася. — Лізель!

Дівчинці випала честь прикріпити прапор до віконної рами.

Ганс-молодший і Труді прибули додому на обід, як це зазвичай бувало на Різдво і Великдень. Здається, саме час, щоб краще вас познайомити з ними.

Ганс-молодший мав татові очі і татовий зріст. Однак срібло його очей не було таким теплим, як татове, — їх уже торкнувся фюрер . До того ж на його костях було більше м’яса, його біляве волосся було колючим, а шкіра була сіруватого відтінку.

Труді, або Трудель, як її часто називали, була всього лиш на декілька дюймів вищою за маму. Вона успадкувала мамину невдатну манеру ходити, але в усьому іншому була набагато приємнішою за Розу. Оскільки Труді жила і працювала покоївкою в багатому районі Мюнхена, вона, напевне, уже втомилася від дітей, але спромоглася декілька разів звернутися до Лізель усміхненим словом. У неї були м’які губи. І тихий голос.

Брат із сестрою разом приїхали додому мюнхенським потягом, і вже незабаром прокинулися старі протиріччя.

КОРОТКА ОПОВІДЬ ПРО СУПЕРЕЧКУ ГАНСА ГУБЕРМАННА ТА ЙОГО СИНА

Молодий чоловік був нацистом. На думку Ганса-молодшого, його батько належав до покоління старої зношеної Німеччини — тієї, що дозволила, так би мовити, вилізти собі на голову, в той час як її народ страждав.

Уже у підлітковому віці він знав, що його батька називають «Der Juden Maler» — єврейський маляр — за те, що він фарбував будинки євреїв.

А тоді сталося те, що я невдовзі опишу вам у всіх подробицях — той день, коли Ганс провалився за крок від вступу до партії. У сім було відомо, що не слід замальовувати прокльони, написані на фасаді єврейської крамниці.

Вважалося, що така поведінка шкодить Німеччині, а ще вона була шкідливою і для самого правопорушника.

— То що, вони тебе прийняли? — Ганс-молодший продовжив з того місця, де вони закінчили на Різдво.

— Прийняли куди?

— Здогадайся — в партію.

— Ні, вони, напевне, забули про мене.

— А ти хоч звертався до них ще раз? Ти не можеш просто сидіти і чекати, поки тебе поглине новий світ. Ти мусиш відірватися від крісла і стати його частиною — попри твої попередні помилки.

Тато глянув на нього:

— Помилки? У своєму житті я зробив чимало помилок, але те, що не вступив до Нацистської партії, я помилкою не вважаю. У них є моя заява — і ти знаєш про це, — але я не піду знову проситися. Я просто...

Саме тоді їх охопило сильне тремтіння.

Воно прослизнуло у вікно разом з протягом. Може, це був подих Третього рейху, що накопичував ще більшу силу. А може, це Європа знову вдихнула. Що б це не було, воно пронеслося поміж батьком і сином, коли їхні металеві очі зіштовхнулися, як дві бляшанки.

— Тобі завжди було начхати на цю країну, — сказав Ганс-молодший.

— Тобі байдуже!

Татові очі почали іржавіти. Та це не зупинило його сина. Тепер він шукав причину, щоб присікатися до дівчинки. Розставивши сторч усі три свої книжки на столі, ніби на офіційних переговорах, Лізель беззвучно ворушила губами, читаючи одну з них.

— Що за непотріб читає це дівчисько? Їй слід читати «Mein Kampf». Лізель підняла очі.

— Не хвилюйся, Лізель, — промовив тато. — Читай. Він не розуміє, що каже.

Та Ганс-молодший ще не закінчив. Він наблизився і сказав:

— Ти або з фюрером, або проти нього — і мені здається, що ти проти нього. І завжди був.

Лізель вивчала обличчя Ганса-молодшого, її погляд прикували його тонкі губи і міцний ряд нижніх зубів.

— Це жалюгідно — щоб хтось стояв осторонь і навіть пальцем не поворухнув, поки вся нація розгрібає сміття на шляху до своєї величі.

Труді і мама сиділи тихенько, перелякано, як і Лізель. Кухню сповнював запах горохового супу, чогось підгорілого і протистояння.

Усі чекали наступних слів.

Їх вимовив син. Лише два слова.

— Ти — боягуз! — він швиргонув ними татові в обличчя і рвучко вийшов з кухні і з будинку.

Хоч це й було марно, тато вийшов на поріг і вигукнув, звертаючись до сина:

— Боягуз? Це я боягуз?!

А тоді підбіг до хвіртки і кинувся наздоганяти його. Мама поспішила до вікна, зірвала прапора і відчинила його. Вона, Труді та Лізель, усі троє збилися докупи і спостерігали, як тато наздогнав сина і вчепився в нього, благаючи зупинитися. Вони не могли розібрати слів, але те, як Ганс-молодший скинув татову руку, промовляло голосніше за будь-які слова. Постать тата, що дивився, як його син йшов геть, волала до них з вулиці.

— Гансі! — нарешті вигукнула мама. Труді і Лізель здригнулися від її голосу. — Повернись!

Хлопець пішов.

Так, він пішов, і мені б дуже хотілося запевнити вас, що у молодшого Ганса Губерманна усе склалося якнайкраще, але це не так.

Коли того дня, в ім’я фюрера, він вивітрився з Небесної вулиці, його закинуло до іншої історії, події якої, крок за кроком, приводили його все ближче до Росії.

До Сталінграда.

ДЕЯКІ ВІДОМОСТІ ПРО СТАЛІНГРАД

1. У 1942 році і на початку 1943 року небо над тим містом щоранку затягувало кольором білого простирадла.

2. Весь день я носив небом душі, а простирадло забризкувало кров’ю, доки воно просякало нею наскрізь і обвисало до землі.

3. Ввечері його викручували і знову вибілювали, готуючи до наступного світанку.

4. І це лише тоді, коли бої йшли вдень.

Його син уже зник за обрієм, а Ганс Губерманн затримався ще на декілька хвилин. Вулиця здавалася такою широкою.

Коли він повернувся до будинку, мама втупилася в нього, але не промовила жодного слова. Вона не докоряла йому, зовсім, а це, як ви знаєте, дуже незвично. Напевне, вона вирішила, що Ганс уже настраждався, отримавши ярлик боягуза від свого власного сина.

Після закінчення обіду він ще деякий час мовчки сидів за столом. Чи справді він був боягузом, на що так жорстоко вказав йому син? Звісно, під час Першої світової війни він вважав себе таким. Саме боягузтву він завдячував своїм життям. Але визнання свого страху — хіба це боягузтво? Хіба це боягузливо — радіти з того, що вижив?

Його думки виводили плутані узори на поверхні столу, а він не міг відірвати від нього погляду.

— Тату! — покликала Лізель, та він не глянув на неї. — Про що він говорив? Що він хотів сказати, коли...

— Нічого, — відказав тато. Він говорив тихим і спокійним голосом, до столу. — Нічого. Забудь про нього, Лізель. — Мабуть, минула ціла хвилина, доки він спромігся заговорити знову. — Хіба тобі не треба збиратися? — Цього разу він подивився на дівчинку. — Хіба тобі не треба йти до багаття?

— Так, тату.

Крадійка книжок пішла і переодягнулася у форму «Гітлер’юґенд», а через півгодини вони з татом вийшли з дому і попрямували до відділення БДМ. Звідти дітей підрозділами відведуть на міську площу.

Лунатимуть промови.

Спалахне багаття.

Буде вкрадено книжку.

Стовідсотковий чистий німецький піт

Люди вишикувалися на вулицях, а німецька молодь марширувала до ратуші і міської площі.

Декілька разів Лізель забувала про свою маму та інші проблеми, які вона тоді мала. Коли люди плескали їм, у неї в грудях щось наростало. Деякі діти махали своїм батькам, але швиденько — у них були чіткі вказівки марширувати прямо, не озиратися і не махати юрбі.

Коли підрозділ Руді зайшов на площу й отримав наказ зупинитися, щось пішло не так. Томмі Мюллер. Усі вже зупинилися, і Томмі наштовхнувся на хлопчика, що стояв перед ним.

— Dummkopf1! — сплюнув хлопець перед тим, як обернутися.

1 Дурень (нім.)

— Вибач, — промовив Томмі і ніяково здвигнув плечима. Його обличчя несамовито пересмикувалося. — Я не чув. — Лише мить, що була провісницею майбутніх прикрощів. Для Томмі. Для Руді.

Коли марш закінчився, підрозділам «Гітлер’юґенд» дозволили розійтись. Втримати усіх вкупі, коли в їхніх очах уже палає багаття, коли воно так п’янить, було майже неможливо. Усі разом діти дружно вигукнули «heil Hitler» і отримали дозвіл розійтися хто куди. Лізель шукала Руді, та щойно дитяча юрба розпорошилась, її оточила мішанина бурих форм і гучних вигуків. Діти перегукувалися між собою.

О пів на п’яту повітря відчутно похолоднішало.

Люди жартували, що їм треба зігрітися.

— З того непотребу і так жодної користі.

Усе це звозили тачками. Складали на купу посеред площі і поливали чимось солодким. Книжки, газети та інші речі сповзали або падали додолу, а їх підбирали і знову кидали на купу. Здалеку вона нагадувала щось вулканічне. Або щось вигадливе і позаземне, що, якимось дивом, опинилося посеред міста і його треба негайно і швиденько позбутися.

Вилитий згори запах навалювався на юрбу, яку тримали на чималій відстані від багаття. Кількість глядачів добряче перевалила за тисячу — вони були на вулицях, на східцях ратуші, на дахах будинків, що оточували площу.

Коли Лізель спробувала протиснутися крізь натовп, тріскучий звук наштовхнув її на думку, що ту купу уже підпалили. Але ні. Так звучала жвава юрба, бурхлива і бадьора.

Почали без мене!

Хоча всередині щось підказувало їй, що це злочин, — зрештою, три книжки були найціннішим з усього, що у неї було, — дівчинці кортіло побачити, як підпалять ту купу. І вона не могла нічого з собою вдіяти. Гадаю, люди полюбляють споглядати невеликі руйнації. Піщані замки, карткові будинки — з цього все й починається. Велике вміння людини — це здатність рости.

Тривога, що вона усе проґавила, трохи відпустила Лізель, коли вона виявила просвіт між тілами і змогла розгледіти той гріховний курган, досі ніким не торкнутий. Його штурхали, обливали, навіть плювали на нього. Він нагадував дівчинці маленького невдаху, самотнього і спантеличеного, безсилого змінити свою долю. Він нікому не подобався. Похнюплений. Руки в кишенях. Навіки. Амінь.

Дрібки і крихти опускалися обабіч його схилів, а Лізель шукала Руді. Куди ж подівся той Saukerl?

Кола вона підняла голову, небо зіщулилось.

Обрій затягнули нацистські прапори, довкола височіли брунатні однострої, які заступали їй огляд щоразу, коли вона намагалася розгледіти бодай щось понад головою нижчої дитини. Усе марно. Юрба поводилася як завжди. Вам її не розштовхати, не протиснутися поміж нею, не переконати. Ви дихаєте з нею і співаєте її пісні. Ви очікуєте її багаття.

Чоловік на трибуні вимагав тиші. Його бура форма аж вилискувала. Здавалося, що від неї ще не відірвали праску. Усе стихло.

Його перші слова:

— Heil Hitler!

Його перша дія: салютування фюреру.

— Сьогодні чудовий день, — продовжив він. — Це не лише день народження нашого великого вождя, й день, коли ми зупинили наших ворогів, знову. Ми не дозволили їм проникнути в нашу свідомість...

Лізель, як і раніше, намагалася вибратися з натовпу.

— Ми покінчили із напастю, що ширилася Німеччиною останні двадцять років, якщо не більше! — Тепер він вдався до прийому, що називався Schreierei1, — віртуозної демонстрації запальних вигуків, — застерігаючи людей бути пильними, бути насторожі, вишукувати і присікати усі підступні інтриги, що мають на меті заразити Батьківщину своїми мерзенними ідеями.

1 Крик (нім.)

— Негідники! Kommunisten! — Знову це слово. Старе знайоме слово. Темні кімнати. Люди у костюмах. — Die Juden — євреї!

Десь на середині промови Лізель не витримала. Коли в неї вп’ялося слово «комуніст », усі інші слова нацистської пропаганди пролетіли обабіч і розсипалися навколо, десь під ногами натовпу німців. Водоспади слів. Дівчинка ступала по воді. Вона знову замислилась. Kommunisten.

Досі на зустрічах БДМ їм вбивали в голову, що німці — це вища раса, проте інших рас конкретно не називали. Звісно ж, усі знали про євреїв і про те, що вони найбільше шкодили Німеччині й оскверняли ідеали нацистів. Але жодного разу, принаймні до сьогоднішнього дня, ніхто не згадував комуністів, хоча люди з такими політичними гаслами, безперечно, теж заслуговували на покарання.

Їй необхідно вибратися.

Перед нею голова з проділом посередині і двома коротенькими косичками непорушно трималася на плечах. Лізель вдивлялася в неї і знову перенеслася до темних кімнат свого минулого, до своєї мами, що відповідала на запитання з одного слова.

Перед Лізель постала чітка картина.

Її виснажена голодом мама, її тато, який зник безвісти. Kommunisten.

Її мертвий братик.

— А зараз ми розпрощаємося з цим непотребом, з цією отрутою.

Якраз перед тим, як Лізель з огидою відвернулась, щоб протиснутись крізь юрбу, лискуча буросорочкова істота зійшла з трибуни. Він взяв у підлеглого факела і підпалив курган, що навис над ним усією своєю провиною.

— Heil Hitler!

Юрба відповіла:

— Heil Hitler!

Зграя чоловіків зійшла з підвищення і оточила купу, теж її підпалюючи, — усе на потіху глядачів. Голоси видиралися на плечі, і запах чистого німецького поту, що спершу ледь пробивався, тепер розлився навколо. Він ширився, ріг за рогом затоплюючи все місто. Усі плавали в ньому. Слова, піт. Усмішки. Не варто забувати про усмішки.

Далі прозвучали безліч веселих коментарів і ще один залп «heil Hitler». Знаєте, мені іноді дуже цікаво, чи усе це, бува, не вибрало комусь око, не поранило руку чи зап’ястя. Вам треба, всього-на-всього, опинитися не в тому місці не в той час, або, щонайменше, стати занадто близько біля іншої людини. Хтозна, може когось це й поранило. Від себе можу запевнити, що від цього ніхто не помер, ну, принаймні фізично. Окрім сорока мільйонів душ, які я зібрав, доки уся ця колотнеча скінчилася, але це уже метафори. Однак пропоную повернутися до багаття.

Жовтогаряче полум’я махало юрбі, поки у ньому розчинялися папір і літери. Охоплені вогнем літери виривало з речень.

По інший бік, поміж розмитого жару, можна було розгледіти брунатні сорочки і свастики, що взялися за руки. Не було видно людей. Лише однострої і емблеми.

Птахи кружляли над головами.

Вони облітали площу, їх притягувала заграва — доки не підлітали надто близько до вогню. А може, це були люди? Жар, звичайно ж, ні до чого.

Дівчинка намагалася вибратись з натовпу, коли її настиг голос.

— Лізель!

Він продерся до неї, і вона впізнала його. Це був не Руді, але вона знала його.

Вона вивернулася з юрби і побачила обличчя, якому належав голос. О ні. Людвіґ Шмайкль. Проте він, попри її очікування, не став глузувати і жартувати чи бодай щось говорити. Він лише спромігся притягнути її до себе і вказати на свою щиколотку. Її розтовкли в загальному сум’ятті, і тепер рана лиховісно плямувала темною кров’ю шкарпетку. На його обличчі, під плутаним білявим волоссям, застиг безпорадний вираз. Тварина. Не олень, засліплений фарами. Нічого типового чи характерного. Він нагадував звичайну тварину, що поранилася в загальній колотнечі таких, як він сам, і вони от-от його затопчуть.

Лізель так-сяк допомогла йому піднятися і потягла у кінець юрби. На свіже повітря.

Обоє, похитуючись, поплентались до східців обабіч церкви. Знайшли вільне місце і примостилися там з полегшенням.

Зі Шмайклевого рота виривався подих. Ковзав донизу, у горло. Нарешті він заговорив.

Опустившись на сходинку, він вхопив свою щиколотку і поглядом знайшов обличчя Лізель Мемінґер.

— Дякую, — промовив він, звертаючись радше до її губ, аніж до очей. Вдихнув ще декілька шматків повітря. — І... — Перед ними постали картини глузувань на шкільному дворі, що закінчилися бійкою — теж на шкільному дворі. — Вибач — ну, ти знаєш.

Лізель знову почула те слово.

Kommunisten.

Вона, проте, повернулась до Людвіґа Шмайкля.

— І ти мене.

Тоді обоє зосередились на диханні, бо більше не знали, що сказати. Їхні справи закінчилися.

Кров розтеклася по щиколотці хлопця.

На дівчинку навалювалося одне-єдине слово.

А ліворуч від них юрба вітала багаття і палаючі книжки, немов героїв.

Хвіртка до крадіжок

Лізель залишилася на сходах в очікуванні тата і дивилася на ширяння попелу і трупи нагромаджених книжок. Видовище було невтішне. Жовтогарячі і багряні жарини скидалися на викинуті льодяники. Більшість людей уже розійшлися. Вона бачила, як ішли пані Діллер (вельми задоволена) і Пфіффікус (біле волосся, нацистська форма, ті самі розлізлі черевики і тріумфальний свист). Залишилося тільки прибрати, і незабаром нікому й на думку не спаде, що тут щось відбувалося.

Але запах нікуди не зникне.

— Що ти тут робиш?

Ганс Губерманн підійшов до церковних східців.

— Привіт, тату.

— Ти мала бути біля ратуші.

— Вибач, тату.

Він опустився на східці біля неї, зігнувши свій зріст навпіл на бетоні, і взяв пасмо її волосся.

Лагідними пальцями він обережно заправив його дівчинці за вухо.

— Лізель, що сталося?

Деякий час вона мовчала. Вона підраховувала, хоча й знала відповідь. Про одинадцятирічну дівчинку можна сказати багато, але дурною вона аж ніяк не була.

НЕВЕЛИЧКЕ ДОДАВАННЯ

Слово комуніст + велике багаття + колекція мертвих листів + страждання її мами + смерть її братика = фюрер.

Фюрер.

Це він — ті вони, про яких говорили Ганс з Розою того вечора, коли Лізель написала першого листа до мами. Вона знала, але мусила запитати.

— Моя мама комуністка? — Погляд. У порожнечу. — Перед тим як я прибула сюди, вони питали її про всякі речі.

Тато нахилився трохи вперед, роздумуючи, з чого розпочати свою брехню.

— Я не знаю, я її ніколи не зустрічав.

— Її забрав фюрер?

Запитання спантеличило обох, а тато навіть підвівся. Він глянув на буросорочкових чоловіків, що з лопатами підступали до купи попелу. Він чув, як лопати врізалися в неї. Нова брехня уже крутилася йому на язиці, але він не зміг її озвучити.

— Так, думаю, він міг.

— Я так і знала.

Слова полетіли на східці, і Лізель відчула, як у животі гаряче завирувала калюжа гніву. — Я ненавиджу фюрера. — сказала вона. — Я ненавиджу його.

А що Ганс Губерманн?

Що він зробив?

Що він відповів?

Схилився й обійняв свою прийомну дочку, як і хотів? Чи сказав, що йому дуже шкода дівчинку, її маму і братика?

Не зовсім.

Він зажмурився. Розплющив очі. І дав Лізель Мемінґер нічогенького ляпаса.

— Більше ніколи такого не говори! — Його голос був тихим, але суворим.

Дівчинка похитнулася й осіла на сходах, а Ганс сидів біля неї, затуливши обличчя долонями. Комусь могло здатися, що на церковних східцях примостився собі якийсь високий, зсутулений і обтяжений проблемами чоловік, але це було не так. За той час Лізель і гадки не мала, що її прийомний тато, Ганс Губерманн, ламав собі голову над однією з найнебезпечніших для німця дилем. Більше того, ця дилема займала його думки ось уже майже рік.

— Тату?

Здивування, що звучало у її голосі, напливло на дівчинку і скувало. Вона хотіла втекти, але не могла. Watschen від черниць і Рози вона ще могла стерпіти, але татова прочуханка нестерпно їй боліла. Руки відірвалися від татового обличчя, і він знайшов у собі сили знову заговорити:

— Ти можеш казати це вдома, — промовив він, сумовито оглядаючи щоку Лізель. — Але ніколи не говори такого на вулиці, в школі, в БДМ — ніколи! — Він став перед нею і підняв за плечі.

Потрусив. — Ти чуєш мене?

З широко розплющеними очима, ніби вона потрапила у капкан, Лізель покірно кивнула.

Правду кажучи, це була репетиція майбутньої лекції, коли найгірші страхи Ганса Губерманна, трохи пізніше того ж року, раннього листопадового ранку прибудуть на Небесну вулицю.

— От і добре. — Він опустив її на місце. — А тепер давай-но спробуємо... — Біля підніжжя східців тато виструнчився і витягнув руку. Сорок п’ять градусів. — «Heil Hitler».

Лізель підвелася і теж витягнула руку. З великою мукою вона повторила за татом «Heil Hitler». Це було неабияке видовище — одинадцятирічна дівчинка на східцях церкви, з усіх сил намагаючись не заплакати, салютує фюреру, а голоси у тата за плечима кришать і шматують темну купу на задньому плані.

— Ми все ще друзі?

Десь за чверть години тато, на знак примирення, простягнув дівчинці руку з папером і тютюном, який нещодавно отримав. Не промовивши й слова, Лізель понуро простягнула свою і взялася скручувати цигарки.

Вони просиділи там ще якийсь час, разом.

Дим звивався татові поза плечі.

Через якихось десять хвилин хвіртка до крадіжок ледь-ледь прочиниться, а Лізель Мемінґер ще трохи її відхилить і прослизне досередини.

ДВА ПИТАННЯ

Чи хвіртка зачиниться за нею?

Чи, може, буде такою люб’язною, що дозволить їй вийти?

Як згодом довідається Лізель, гарній крадійці потрібно багато вмінь.

Вправність. Рішучість. Швидкість.

Проте куди важливішою за попередні була ще одна, остання вимога.

Удача.

А втім.

Забудьте про десять хвилин.

Хвіртка уже прочиняється.

Книжка з вогню

Темрява опустилася шматками, і, щойно догоріла цигарка, Лізель і Ганс Губерманн підвелися, щоб іти додому. Аби покинути площу, їм слід було оминути згарище і маленьким бічним провулком вийти на Мюнхенську вулицю. Вони туди не дійшли.

Їх покликав підстаркуватий тесля на ім’я Вольфґанґ Едель. Він зводив трибуну, на якій стояли і милувалися багаттям великі цабе з Нацистської партії, а тепер він її розбирав.

— Ганс Губерманн? — У нього були довгі бакенбарди, що тягнулися до самого рота, і темний голос. — Гансі!

— Здоров, Вольфґанґу, — відповів Ганс. Далі було знайомство з дівчинкою і «heil Hitler». — Молодчинка, Лізель.

Перших декілька хвилин Лізель була у радіусі п’яти метрів від розмови. Повз неї пролітали якісь уривки, але вона не звертала на них жодної уваги.

— Маєш багато роботи?

— Та де там, нині скрутні часи. Знаєш, як воно, особливо якщо ти не в партії.

— Ти ж казав, що вступаєш, Гансі.

— Я спробував, але зробив помилку — мабуть, вони досі роздумують.

Лізель побрела до гори попелу. Вона стояла там як магніт, як посміховисько. Притягувала погляд, як і вулиця жовтих зірок.

Як раніше їй кортіло побачити займання кургану, так і зараз вона не могла відірвати від нього погляду. Лізель залишилася з ним наодинці, і їй забракло сили волі, щоб триматися віддалік. Курган вабив її, і дівчинка почала його обходити.

Небо у неї над головою майже повністю зафарбувалося темрявою, але вдалині, за плечима гори, ще не зникли бліді рештки світла.

— Pass auf, Kind, — зненацька кинув їй однострій. — Обережно, дитино, — насипаючи ще одну лопату попелу у тачку.

Недалеко від ратуші під ліхтарем стояли якісь тіні і розмовляли — напевне, потішалися удатним багаттям. До Лізель долинали лише звуки. Жодних слів.

Декілька хвилин вона спостерігала, як чоловіки згрібають купу, підкопуючи з боків, щоб більше обсипалося згори. Вони ходили туди-сюди, від купи до вантажівки, і, після трьох таких мандрівок, коли на споді поменшало попелу, звідти висунулося щось вціліле.

ВЦІЛІЛЕ

Половинка червоного прапора, два плакати з інформацією про єврейського поета, три книжки і дерев’яний знак із якимось написом на івриті.

Можливо, вони були вогкі. Можливо, багаття горіло недостатньо довго, і полум’я не проникло у той закуток, де вони лежали. Та, хоч як би там було, вони збилися докупи серед попелу і тремтіли. Вцілілі.

— Три книжки, — тихесенько промовила Лізель і глянула на спини чоловіків.

— Ну ж бо, — сказав один з них. — Рухайтесь там. Я помираю з голоду. Вони підійшли до вантажівки.

Трійко книжок вистромили з попелу свої носи.

Лізель наблизилась.

Жар досі парував і грів дівчинку, яка стояла біля підніжжя попільної купи. Простягнула руку — і її вжалило, та за другим разом вона постаралася зробити усе якомога швидше. Лізель вчепилася в найближчу книжку. Та була гарячою, а також вогкою. Обгоріли лише краї, досередини полум’я не дісталося.

Книжка була блакитного кольору.

На дотик обкладинка була немов сплетена з сотень туго натягнутих і спресованих ниток. Поверх ниток було викарбувано червоні літери. Єдине слово, яке Лізель встигла прочитати — «плечима». На інші слова не було часу, до того ж виникла проблема. Дим.

Обкладинка диміла, поки Лізель, перекидаючи її в руках, квапилася геть. Вона опустила голову, а хвороблива привабливість адреналіну з кожним кроком ставала небезпечнішою. Дівчинка встигла зробити чотирнадцять кроків, коли пролунав голос.

Він гримнув позаду.

— Агов!

Вона вже хотіла побігти назад і кинути книжку на купу, але не змогла. Єдине, на що вона спромоглася, — озирнутися.

— Тут ще не все згоріло! — це озвався один з прибиральників. Він не дивився на дівчинку, його погляд, радше, був звернений до людей біля ратуші.

— То ще раз підпали! — пролунало у відповідь. — І простеж, щоб цього разу згоріло все.

— Здається, воно відсиріло.

— Ісус, Марія і Йосип, невже мені доведеться все робити самому? — Поряд пролунали кроки. Це був мер, у чорному плащі поверх нацистської форми. Він не помітив дівчинки, яка застигла неподалік.

УЯВЛЕННЯ

На площі стояла статуя крадійки книжок...

Рідкісне явище, хіба ні, щоб статуя з’явилася ще до того, як прославилась її натхненниця.

Їй відлягло від серця.

Захват від того, що її не помітили!

Книжка трохи охолола, і її вже можна заховати під форму. Спершу на грудях було тепло і приємно. Та щойно дівчинка зробила декілька кроків, книжка почала знову нагріватися.

Поки Лізель дійшла до тата і Вольфґанґа Еделя, книжка почала її обпалювати. Здавалося, що вона спалахнула.

Двоє чоловіків глянули на дівчинку.

Вона усміхнулась.

Тієї миті, коли усмішка сповзла з її губ, Лізель відчула ще щось. Вірніше — когось. Вона не могла помилитися — за нею стежили. Відчуття оповило її, а всі тривоги підтвердилися, коли дівчинка насмілилась глянути на тіні біля ратуші. Біля зграйки силуетів, збоку, трохи віддалік, стояв ще один, і Лізель усвідомила дві речі.

ДЕКІЛЬКА ШМАТОЧКІВ УСВІДОМЛЕННЯ

1. Власник тіні.

2. Той факт, що він усе бачив.

Тінь сховала руки в кишенях пальта.

У неї було пухнасте волосся.

Якби було обличчя, воно б виражало біль.

— Gottverdammt, — промовила Лізель так, щоб ніхто, крім неї, не почув. — Прокляття.

— Можемо йти?

В мить найбільшої небезпеки тато розпрощався з Вольфґанґом Еделем і приготувався відвести дівчинку додому.

— Можемо, — відповів тато.

Вони почали віддалятися від місця злочину, а книжка уже по-справжньому, добряче обпікала її. «Знизування плечима» припеклася до її ребер.

Вони минали лиховісні тіні біля ратуші, і крадійка книжок стрепенулася.

— Що сталося? — запитав тато.

— Нічого.

Втім, дещо було не так.

З-під коміра Лізель просочувався дим.

Крапельки поту намистом проступили на шиї.

Під сорочкою книжка пожирала її.

ЧАСТИНА 3

«Mein Kampf»

а також: дорога додому — зламана жінка — боєць — хитрун — ознаки літа — арійська крамарка — храпунка — двоє спритників — і помста у вигляді суміші льодяників

ДОРОГА ДОДОМУ

«Mein Kampf».

Книжка, написана рукою самого фюрера.

Це була третя надзвичайно важлива книжка, що потрапила до Лізель Мемінґер, тільки цього разу вона її не крала. Вона нагрянула за адресою Небесна вулиця, 33, десь за годину після того, як Лізель, прокинувшись від звичного кошмару, знову поринула в сон.

Хтось може сказати — це диво, що книжка взагалі у неї з’явилася.

Її подорож почалася з дороги додому того вечора, коли палало багаття.

Лізель з татом пройшли уже півдороги до Небесної вулиці, і тут дівчинка уже не мала сили терпіти. Вона зігнулася і вийняла книжку, що диміла, дозволивши їй боязко перестрибувати з руки на руку.

Коли вона достатньо охолола, обоє якусь мить дивилися на неї, очікуючи слів.

Тато:

— Що це, в біса, таке?

Він простягнув руку і вихопив «Знизування плечима». Не було потреби щось пояснювати. Було очевидним, що дівчинка поцупила її з вогню. Книжка була теплою і вогкою, блакитною і червоною — спантеличеною, — і Ганс Губерманн розгорнув її. Сторінки тридцять вісім і тридцять дев’ять.

— Ще одна?

Лізель потерла ребра.

Так.

Ще одна.

— Скидається на те, — припустив тато, — що мені більше не доведеться обмінювати цигарки, еге ж? Ти встигаєш красти їх частіше, ніж я — купляти.

Лізель, натомість, мовчала. Можливо, вона вперше усвідомила, що злочин промовляє сам за себе. Неспростовно.

Тато розглядав назву, ймовірно дивуючись, чим саме ця книжка загрожувала душам і мізкам німців. Тоді віддав її дівчинці. Щось сталося.

— Ісус, Марія і Йосип. — Кожне слово облущувалося по краях. Тоді відламувалось і утворювало наступне.

Крадійка більше не могла стримуватися:

— Що, тату? Що таке?

— Звісно.

Як і більшість людей на порозі відкриття, Ганс Губерманн заціпенів. Наступні слова він або викрикне, або вони не продеруться крізь його зуби. Або, швидше за все, стануть повторенням того, що він уже сказав секунду тому.

— Звісно.

Цього разу його голос звучав як кулак, який тільки-но стукнув по столу.

Чоловік щось бачив. Перед його очима, швиденько, наче на перегонах, одна за одною мінялися картинки, але видіння було надто високо і надто далеко, тож Лізель не могла його бачити.

Вона просила:

— Тату, ну скажи, що таке? — Дівчинка стривожилась, що він розповість мамі про книжку. Як це зазвичай буває у людей, Лізель переймалася тільки цим. — Ти розкажеш їй?

— Що?

— Ти знаєш. Ти розкажеш мамі?

Ганс Губерман досі переглядав картинки — високий і далекий.

— Про що?

Вона підняла книжку.

— Про це. — Лізель помахала нею в повітрі, ніби револьвером.

Тато здивувався.

— Чого б це?

Вона ненавиділа такі запитання. Вони примушували її визнати огидну правду, показати свою мерзенну крадійську природу.

— Бо я знову вкрала.

Тато зігнувся і присів навпочіпки, а тоді знову підвівся й опустив руку дівчинці на голову. Погладив її волосся довгими шорсткими пальцями і промовив:

— Звичайно ж, не розкажу. Не бійся.

— А що ти зробиш?

Оце було питання.

Яку дивовижну відповідь Ганс Губерманн знайде у розрідженому повітрі Небесної вулиці?

Перед тим як дізнаєтесь, хотів би показати вам, що промайнуло у його голові перед прийняттям рішення.

ТАТОВІ ШВИДКОПЛИННІ ВИДІННЯ:

Спершу він побачив книжки Лізель: «Посібник гробаря», «Собака на ім’я Фауст», «Маяк», а тепер і «Знизування плечима».

Далі — кухню і запального Ганса-молодшого, що читає ті книжки за столом, де їх часто читає дівчинка.

Він каже: « Що за непотріб читає це дівчисько?»

Син повторює те саме питання тричі, а тоді пропонує годящу літературу.

— Послухай, Лізель, — тато обійняв її за плечі, і вони продовжили йти. — Ця книжка — наша таємниця. Ми читатимемо її вночі або в підвалі, як інші книжки, але ти мусиш мені дещо пообіцяти.

— Будь-що, тату.

Ніч була спокійною і нечутною. Усе прислухалося.

— Якщо я коли-небудь попрошу тебе зберегти для мене таємницю, ти нікому не розкажеш.

— Обіцяю.

— От і добре. Ходімо. Якщо ми запізнимось, мама нас уб’є, а ми цього не хочемо, правда? Як тоді красти книжки, еге ж?

Лізель усміхнулась.

Лише згодом вона дізналася, що через декілька днів її прийомному татові вдалося обміняти трохи цигарок на іншу книжку, яка, втім, була не для неї. Він постукав у двері Молькінзького відділення Нацистської партії і насмілився запитати про свою заявку на членство. Коли це питання обговорили, він простягнув їм свої останні копійки і дюжину цигарок. За це він отримав вживаний примірник «Mein Kampf».

— Приємного читання, — сказав один із членів партії.

— Дякую, — кивнув Ганс.

Він уже вийшов на вулицю, та все одно почув розмову чоловіків за дверима. Один голос лунав особливо виразно.

— Його ніколи не приймуть, — сказав він, — навіть якщо він купить сотню примірників «Mein Kampf».

Цю заяву підтримали одноголосно.

Ганс тримав книжку у правій руці і міркував про поштові витрати, безцигаркове існування і прийомну дочку, яка підкинула йому геніальну ідею.

— Дякую, — повторив він, а перехожий перепитав, що він сказав.

З притаманною йому привітністю Ганс відповів:

— Нічого, друже, це пусте. Heil Hitler! — і попрямував уздовж Мюнхенської вулиці зі сторінками фюрера в руці.

Мабуть, у ту мить у нього була добра пригоршня суперечливих почуттів, адже ідею йому підказала не лише Лізель, а й його син. Можливо, він справді боявся, що вже ніколи його не побачить? А з іншого боку, він був у захват від цієї захопливої ідеї, поки не насмілюючись уявити усі складнощі, ризики і лиховісні дурниці. Зараз самої ідеї було достатньо. Вона була незнищенною. Втілити її в життя — ну, це вже зовсім інше. А сьогодні нехай уже він порадіє.

Дамо йому сім місяців.

А тоді прийдемо по нього.

О, ще й як прийдемо.

Мерова бібліотека

На Небесну вулицю, 33, без сумніву, насувалося щось надзвичайне, та Лізель про це ще не знала. Трохи перекручу відомий людський вислів — дівчинку обсіли куди нагальніші клопоти.

Вона поцупила книжку.

Хтось це бачив.

Крадійка книжок відреагувала. Належним чином.

Хвилину за хвилиною, годину за годиною, дівчинку не відпускала тривога чи, вірніше, параноя. Ось що крадійство може зробити з людиною, а що вже казати про дитину. Одразу уявляються розмаїті способи піймання на гарячому. Декілька прикладів. Люди, що вискакують з провулків. Вчителі, яким, не знати звідки, відомо про всі ваші гріхи. Шелесне листок чи десь поблизу грюкне хвіртка, а на порозі уже ввижається поліція.

Сама параноя була покаранням для Лізель, бо дівчинка боялася відносити прання до мерового будинку. Думаю, ви зрозуміли — коли цей день настав, Лізель не просто так оминула будинок на вулиці Ґранде. Вона віднесла білизну покрученій артритом Хелені Шмідт і забрала прання від котолюбів Вайнґартнерів, але не навідалася до будинку, де мешкали В ... urgermeister Хайнц Германн і його дружина Ільза.

ЩЕ ОДИН ШВИДЕНЬКИЙ ПЕРЕКЛАД

Burgermeister = мер

Спершу Лізель сказала, що просто забула про них, — найжалюгідніша відмовка з усіх, що я чув, адже будинок стоїть на пагорбі, здіймаючись над усім містом, і не помітити його просто неможливо. Коли вона знову пішла до мера і вкотре повернулася з порожніми руками, то збрехала, що нікого не було вдома.

— Нікого не було вдома? — недовірливо перепитала мама. А від недовірливості у неї свербіли руки взятися за дерев’яну ложку. Вона помахала нею до дівчинки і сказала: — Негайно повертайся туди, а якщо прийдеш з порожніми руками, можеш взагалі не приходити додому.

— Так і сказала?

Це Руді перепитував Лізель, коли та розповіла йому про маму.

— Хочеш, втечемо разом?

— Ми помремо з голоду.

— Та я й так помираю. — Обоє засміялися.

— Ні, — сказала Лізель. — Я мушу це зробити.

Вони йшли містом, як завжди, коли Руді її супроводжував. Він намагався бути джентльменом і нести мішок, але дівчинка завжди відмовлялася. Загроза Watschen’y нависала тільки над її головою, тож лише вона могла правильно нести мішка. Хтось інший міг підкидати його, крутити ним чи зробити з ним ще якусь необачну маніпуляцію, нехай навіть найнезначнішу, тому дівчинка не хотіла ризикувати. А ще вона підозрювала, що, коли дозволить Руді нести мішка, за свою допомогу той вимагатиме поцілунку, а це теж неприпустимо. До того ж Лізель уже звикла до своєї ноші. Вона переносила її з одного плеча на інше, поперемінно, десь через кожних сто кроків.

Лізель йшла зліва, Руді простував справа. Майже всю дорогу він базікав — про останній футбольний матч на Небесній вулиці, про роботу в татовій кравецькій крамниці, і ще про різну всячину, що спадала йому на думку. Лізель намагалася слухати, але їй не вдавалося. Усе, що вона чула — це страх, який дзвенів у вухах, і з кожним кроком до вулиці Ґранде він усе більше наростав.

— Що ти робиш? Це хіба не тут?

Лізель кивнула на підтвердження його слів, бо перед цим намагалася оминути мерів будинок і виграти ще трохи часу.

— Ну, то йди, — поквапив її Руді. Молькінґ огортала темрява. З-під землі виповзав холод. — Рухайся, Saumensch. — Він залишився біля хвіртки.

Після стежки до ґанку вели вісім сходинок, а далі були величезні страхітливі двері. Лізель насуплено глянула на мідний дверний молоток.

— Чого ти чекаєш? — вигукнув Руді.

Лізель обернулася і зміряла поглядом вулицю. Чи є в неї якийсь, будь-який спосіб уникнути цього? Чи є ще якась відмовка, а по правді — брехня, про яку вона не подумала?

— Ти ще довго будеш там стовбичити? — здалеку знову пролунав голос Руді. — Чого ти, в біса, чекаєш?

— Може, ти вже стулиш свою пельку, Штайнере? — Це був вигук, який вона прокричала шепотом.

— Що ти сказала?

— Я сказала, закрийся, дурний Saukerl ...

На цих словах Лізель знову повернулася до дверей, взялася за мідного молотка і повільно, тричі постукала в двері. По той бік наблизились кроки.

Спершу дівчинка не дивилась на жінку, а втупилась в мішок з білизною, який тримала в руці. Передаючи його, уважно розглянула шнурочок, яким стягувався мішок. Їй передали гроші і все, більше нічого. Мерова жінка, яка ніколи не говорила, просто стояла у своєму купальному халаті, а її м’яке пухнасте волосся було зібрано у короткий хвостик. Протяг нагадав про себе. Щось на кшталт уявного дихання трупа. Досі жодного слова від жінки, а, коли Лізель нарешті насмілилась глянути на неї, її обличчя не засуджувало, воно було холодним і далеким. Якусь мить вона дивилася на Руді поверх її плеча, а тоді кивнула, зробила крок назад і зачинила двері.

Якийсь час Лізель стояла на ґанку й оглядала вертикальне полотно дверей.

— Агов, Saumensch! — Ніякої реакції. — Лізель!

Дівчинка відступила.

Обережно.

Вона прозадкувала декілька кроків, розмірковуючи.

Може, жінка таки не бачила, як вона поцупила книжку. Тоді вже сутеніло. Може, це був якраз один з тих випадків, коли здається, що хтось дивиться прямісінько на вас, а потім виявляється, що він дивиться на щось інше, або просто замріявся. Як би там не було, Лізель відмовилась від подальшого аналізу. Їй зійшло з рук, от і добре.

Дівчинка обернулася і решту східців пройшла уже нормально, перестрибнувши три останні.

— Ходімо, Saukerl. — Вона навіть розсміялась. Параноя в одинадцять років — хоч куди. А позбутися клопотів в одинадцять років — це просто блаженство.

МАЛЕНЬКЕ ЗАУВАЖЕННЯ, ЩО ЗІПСУЄ БЛАЖЕНСТВО

Нічого їй з рук не зійшло.

Мерова дружина дуже добре її розгледіла.

Вона лише чекала зручної нагоди.

Минуло декілька тижнів.

Футбол на Небесній вулиці.

Читання «Знизування плечима» з другої до третьої ночі після кошмарів або вдень у підвалі.

Ще один безпечний візит до мерового будинку.

Усе йшло чудово.

До.

Наступного візиту Лізель, без Руді, і можливості проявити себе. То був день збору прання.

Мерова дружина відчинила двері, але в руках у неї не було мішка, як зазвичай. Натомість вона відійшла вбік і жестом крейдяної руки і зап’ястя запросила дівчинку ввійти.

— Я прийшла тільки для того, щоб забрати білизну. — Кров висохла в її жилах. Вони розкришились. Лізель мало не розсипалась на шматочки просто на східцях.

Тоді жінка промовила до неї перше слово. Вона простягнула руку з холодними пальцями і сказала:

— Warte — почекай.

Впевнившись, що дівчинка заспокоїлась, жінка повернулась і швиденько зайшла в будинок.

— Слава Богу, — видихнула Лізель. — Вона принесе його. — Його — це мішок з білизною.

Але те, з чим повернулась жінка, навіть трішки не скидалося на мішок.

Вона зупинилася з неймовірно тендітною непохитністю, тримаючи біля живота башточку книжок, що сягала її грудей. Вона здавалася такою крихітною проти тих велетенських дверей. Довгі світлі вії і легесенький порух обличчям. Запрошення.

Зайди і подивись, ніби промовляла вона.

Вона буде мене катувати, подумала Лізель. Вона затягне мене досередини, розведе вогонь у каміні і кине туди мене, книжки і все інше. Або зачинить у підвалі без їжі.

Однак, з якоїсь причини — напевне, її заманили книжки, — дівчинка зрозуміла, що заходить в будинок. Рипіння її туфель по дерев’яній підлозі примусило Лізель зіщулитись, а, коли вона досягла найболючішого місця і дерево застогнало, вона майже зупинилася. Мерова дружина від цього не збентежилась. Вона лише мигцем озирнулася і пішла далі, до дверей каштанового кольору. На її обличчі з’явилося запитання.

Ти готова?

Лізель трохи витягнула шию, ніби хотіла заглянути крізь двері, що стали їй на заваді. Це, звісно ж, означало, що вона хоче їх відчинити.

— Ісус, Марія...

Вона промовила це вголос, і слова розсипалися по кімнаті, заповненій холодним повітрям і книжками. Книжки були скрізь! Кожна стіна озброїлася вщерть забитими, проте акуратними стелажами книжок. Важко було розгледіти колір стін. Написи розмаїтих форм і розмірів вкривали корінці чорних, червоних, сірих та інших різнобарвних книжок. Одне з найпрекрасніших місць, яке Лізель коли-небудь бачила.

Зачудована, вона усміхнулася.

Невже така кімната справді існує?

Вона спробувала стерти усмішку рукою, але одразу зрозуміла, що марно старається. Дівчинка відчувала очі жінки, що вивчали її з ніг до голови, а, коли глянула на неї, погляд зупинився на її обличчі.

Вона і гадки не мала, що може бути так тихо. Тиша розтягнулася, як гумка, що нестерпно хоче тріснути. Лізель розірвала її.

— Можна?

Слово повисло серед неосяжного і пустого простору з дерев’яною підлогою. Між книжками і дівчинкою пролягли милі.

Жінка кивнула.

Так, можна.

Поступово кімната зменшилась, і крадійці книжок вистачило декілька кроків, щоб дотягнутися до полиць. Тильною стороною долоні Лізель провела по першій полиці, прислухаючись до шереху нігтів, що ковзали корінцями книжок. Прозвучало, ніби якийсь інструмент або мелодія лунких кроків. Вона провела двома руками. Вона пробігала полиці. Одну за одною. І сміялась. Її голос розплескувався, клекотав у горлі, і коли вона врешті зупинилась посеред кімнати, то ще довгенько переводила погляд з полиць на свої пальці і знову на полиці.

Скількох книжок вона торкнулася?

Скільки з них вона відчула?

Вона підійшла до стелажів і знову пробігла рукою корінцями, цього разу набагато повільніше, внутрішньою стороною долоні, так, що її м’яка шкіра відчувала невеликий хребет кожної книжки. Люстра кидала донизу яскраві смуги світла, і дівчинці здавалося, що це якась магія, щось неймовірне. Декілька разів Лізель ледь не витягла книжку з полиці, але врешті не насмілювалась їх тривожити. Все було занадто бездоганно.

Ліворуч вона знову побачила жінку — та стояла біля великого письмового столу і досі тримала перед собою маленьку башточку. Стояла, трішки схилившись від захвату. Здавалося, що усмішка застигла на її губах.

— Ви хочете, щоб я...?

Лізель не докінчила запитання, а просто показала те, що хотіла запитати, — вона підійшла й обережно взяла книжки з рук жінки. Тоді помістила їх у прогалину на стелажі, недалеко від прочиненого вікна. Всередину заповзав холод.

На мить Лізель завагалася, чи, бува, не зачинити вікно, але вирішила залишити все, як є. Це не її дім, та й узагалі, краще не пхати носа в чужі справи. Замість того вона повернулася до жінки, чия посмішка тепер скидалася на синець, а руки делікатно повисли вздовж тіла. Руки, як у дівчинки.

Що тепер?

Ніяковість прослизнула до кімнати, й Лізель кинула останній швидкий погляд на стіни книжок. У неї на язику вертілися слова, і вона поспіхом кинула:

— Мені треба йти.

Тричі вона намагалася покинути будинок.

Дівчинка декілька хвилин простояла у передпокої, але жінка так і не вийшла, а коли Лізель повернулася до входу в кімнату, то побачила, що вона сидить за столом і невидющим поглядом дивиться на одну з книжок. Дівчинка вирішила не турбувати її. У передпокої вона взяла мішок з пранням.

Цього разу Лізель оминула болюче місце на підлозі і пройшла довгим коридором, притримуючись стіни ліворуч. Коли вона зачинила за собою двері, мідний молоток забряжчав у її вухах. Притиснувши до себе мішка з білизною, дівчинка погладила дерев’яну плоть.

— Час іти, — промовила вона.

Спершу Лізель була геть приголомшена.

Неймовірні враження від переповненої книжками кімнати і зламана жінка простували поряд із нею. Вона споглядала їх на будинках, ніби виставу. Мабуть, це було схоже на ті відчуття, які переповнювали Ганса, коли йому стукнула ідея з «Mein Kampf». Куди б дівчинка не глянула, їй всюди ввижалася мерова дружина з купкою книжок у руках. На поворотах їй вчувалося, як шурхотять її руки, що потривожили книжкові корінці на полицях. Вона бачила прочинене вікно, бачила, як виходила, не кинувши бодай нікчемного «дякую».

Згодом на зміну спокою прийшли роздратування і самокритика. Вона почала картати себе.

— Ти навіть нічого не сказала. — Вона різко струсонула головою, не припиняючи поспішно крокувати. — Хоча б «до побачення». Чи «дякую». Чи «це найпрекрасніше з усього, що я коли-небудь бачила». Нічого!

Лізель, звісно ж, була крадійкою книжок, але ж це зовсім не означає, що вона має бути невихованою. Це не означає, що вона може забути про ввічливість.

Ще декілька хвилин вона йшла і боролася зі своєю нерішучістю.

На Мюнхенській вулиці боротьба припинилася.

Щойно Лізель розгледіла вивіску «STEINER — SCHNEIDERMEISTER»1, вона зненацька розвернулася і побігла назад.

1 «ШТАЙНЕР — КРАВЕЦЬ» (нім.)

Цього разу вона не вагалася.

Дівчинка гупнула по дверях, а ті відлунили міддю крізь дерево.

Scheisse!2

2 Чорт (нім.)

Перед нею стояла не мерова дружина, а пан мер власною персоною. Поспішаючи, Лізель не помітила, що на вулиці навпроти будинку стояла машина.

Вусатий і чорнокостюмний, чоловік сказав:

— Чим я можу допомогти?

Лізель не могла промовити й слова. Поки що не могла. Вона зігнулася, задихаючись, та, на її щастя, жінка з’явилася, тільки-но вона трохи відхекалась. Ільза Германн зупинилася за спиною свого чоловіка, трохи збоку. — Я забула, — сказала Лізель. Вона підняла мішок і показала його жінці. Попри уривчастий подих дівчинка протискувала слова крізь просвіт у дверях — поміж мером і дверима — до його дружини. Вона докладала стільки зусиль, щоб дихати, що слова вилітали клаптями. — Я забула... тобто я просто... хотіла, — видихнула Лізель, — по... подякувати вам.

На обличчі мерової дружини знову виник синець. Вона подалася вперед, стала поряд із чоловіком, ледь-ледь кивнула і зачинила двері.

Лізель ще хвилину-дві затрималась на ґанку.

Вона усміхалася східцям.

Знайомство з борцем

А зараз трохи поміняємо декорації.

Досі усе було якось занадто просто, друже, чи не так? Спробуймо на хвилинку-другу залишити Молькінґ.

Це піде нам на користь.

А ще — це важливо для історії.

Ми трішки помандруємо — до таємного сховку — і побачимо те, що побачимо.

ЕКСКУРСІЯ СТРАЖДАННЯМИ

Ліворуч,

а може, праворуч,

а може, й навіть прямо,

ви побачите маленьку чорну кімнату.

В ній сидить єврей.

Він — покидьок.

Він помирає з голоду.

Він боїться.

Прошу вас, спробуйте не відводити погляду.

Декілька миль на південний захід, у Штутгарті, далеко від крадійок книжок, мерових дружин і Небесної вулиці, у темряві сидів чоловік.

Це було найкраще місце, так вони вирішили. У темряві єврей не такий примітний.

Він сидів на своїй валізі і чекав. Скільки днів уже минуло?

Здавалося, що минуло вже багато тижнів, а все, що він їв, — це смердючий подих власного голоду, більше не було нічого. Час від часу поряд снували голоси, а інколи він навіть прагнув, щоб хтось із них постукав, відчинив двері і витяг його звідси, на нестерпне світло. Та все, що йому залишалося, — це сидіти на валізковому дивані, підперши долонями підборіддя, і пропалювати ліктями стегна.

Був сон, голодний сон, роздратування від напівсвідомості і покарання підлоги.

Не зважай на ноги, що сверблять.

Не шкрябай ступні.

І не дуже рухайся.

Нехай усе буде так, як є, чого б воно тобі не коштувало. Можливо, незабаром настане час вирушати. Світло, як постріл. Як вибухівка для очей. Можливо, незабаром вирушати. Можливо, незабаром, тож прокинься. Негайно прокинься, щоб тобі! Прокинься.

Двері відчинились і зачинились, над ним схилилася якась постать. Рука поплескала холодні хвилі його одягу і замурзані потоки під ними. За рукою з’явився голос.

— Максе, — прошепотів він. — Максе, прокинься.

Його очі відреагували не так, як це зазвичай буває від шоку. Він не кліпав, не мружився, не водив ними, як навіжений. Так буває, коли прокидаєшся від кошмару, а не посеред нього. Ні, він повільно розплющив очі, з темряви у морок. А от його тіло відреагувало — він смикнувся вгору і викинув руку, ловлячи повітря.

Голос взявся його заспокоювати.

— Вибач, що так довго не приходив, мені здавалося, що за мною хтось стежить. Та й той чоловік щось затягнув із виготовленням посвідчення особи, але... — Невелика пауза. — Тепер воно у тебе є. Не найкращої якості, але, якщо пощастить, допоможе тобі доїхати туди, коли вже не буде іншого виходу. — Він присів і махнув на валізу. В іншій руці він тримав щось плоске і важке. — Ну ж бо, підводься.

Макс послухався, підвівся і пошкрябався. Він відчував, як напружилися його кості.

— Посвідчення всередині. — Він простягнув книжку. — Тобі також слід покласти туди карту і вказівки. Там ще є ключ — захований усередині в обкладинці. — Він якомога тихіше розстебнув валізу і поклав туди книжку, наче якусь бомбу. — Я повернуся за декілька днів.

Він залишив невеликого мішечка з хлібом, салом і трьома маленькими морквинами. А ще — пляшкою води. Він не вибачався.

— Це все, що мені вдалося дістати.

Двері відчинилися, двері зачинилися.

Знову наодинці.

І одразу ж до нього долинув звук.

У темряві, наодинці, усе здавалося неймовірно шумним. Кожен його рух відлунював, ніби шурхіт складки. Він почувався як людина у паперовому костюмі.

Їжа.

Макс розділив хліб на три шматки і відклав два. А тоді накинувся на той, що тримав у руці, жував і ковтав, проштовхуючи його пересохлим коридором свого горла. Сало було холодним і твердим, воно ривками опускалося донизу, подекуди затримуючись на своєму шляху. Великі ковтки відривали його і зіштовхували донизу.

Тоді морквини.

Він знову відклав дві і жадібно вгризся у третю. Звук був неймовірний. Жодних сумнівів, до самого фюрера долинали звуки помаранчевої трощі в його роті. Зуби ламалися від кожного укусу. Запиваючи, він був упевнений, що ковтає їх. Наступного разу, порадив сам собі, спочатку пий.

Пізніше, йому на полегшення, коли відлуння облишили його і він знайшов у собі сміливість перевірити їх пальцями, Макс виявив, що усі його зуби на місці, неушкоджені.

Він спробував усміхнутися, але усмішка все не приходила. Він міг лише уявити цю боязку спробу і свій рот, повен зламаних зубів. Декілька годин він і далі обмацував їх.

Тоді розстебнув валізу і вийняв книжку.

У темряві він не міг розгледіти назви, а ризик запалити сірника зараз був як ніколи великим.

Він заговорив, а на смак було як шепіт.

— Будь ласка, — промовив Макс. — Будь ласка.

Він звертався до чоловіка, якого ніколи не зустрічав. Окрім декількох інших важливих подробиць він знав його ім’я. Ганс Губерманн. Він знову звернувся до нього, до цього далекого незнайомця. Він благав.

— Будь ласка.

Ознаки літа

Так от, тепер ви знаєте.

Вам добре відомо, що з’явиться на Небесній вулиці наприкінці 1940 року.

Я знаю.

Ви знаєте.

Лізель Мемінґер, однак, до цієї категорії не належить.

Для крадійки книжок це було звичайнісіньке літо. Воно складалося з чотирьох основних елементів, або ознак. Інколи вона дивуватиметься, яка з них була найсильнішою.

А СЕРЕД ПРЕТЕНДЕНТІВ...

1. Щонічне просування сторінками «Знизування плечима».

2. Читання на підлозі мерової бібліотеки.

3. Футбол на Небесній вулиці.

4. Використання різноманітних можливостей для крадійства.

«Знизування плечима» Лізель вважала чудовою книжкою. Щоночі, заспокоївшись після чергового кошмару, вона раділа від того, що прокинулась і може взятися за читання.

— Кілька сторінок? — запитував тато, а Лізель кивала. Іноді вони дочитували розділ уже наступного дня, у підвалі.

Претензії влади до цієї книжки були очевидними. Головний герой — єврей, і його описували вельми позитивно. Таке не можна пробачити. Він був заможним чоловіком, який втомився від того, що життя проходить повз, — як він ще казав, він втомився знизувати плечима на усі труднощі та втіхи людського буття.

У Молькінґу саме починалося літо, і тато з дівчинкою дійшли до того моменту, де розповідалося, що чоловік їде у справах до Амстердама, а надворі тремтить сніг. Лізель дуже подобався цей фрагмент — про тремтіння снігу.

— Саме це він і робить, коли падає, — розповідала вона Гансу. Обоє сиділи на ліжку — тато у напівсні, а Лізель із широко розплющеними очима.

Іноді вона спостерігала, як тато спить, дізнаючись про нього більше і менше, ніж кожен із них усвідомлював. Часто дівчинка чула, як вони з мамою обговорюють брак роботи або заводять невеселу розмову про те, як Ганс збирався провідати сина, а, приїхавши до нього, дізнався, що той більше не орендує квартиру і, ймовірно, уже прямує на війну.

— Schlaf gut, тату, — говорила Лізель у такі дні. — Гарних снів, — і, перелізши через нього, сповзала з ліжка, щоб вимкнути світло.

Наступною ознакою, як я уже казав, була мерова бібліотека.

Щоб ви зрозуміли, про що йдеться, пропоную поглянути на прохолодний липневий день. Руді був обурений, м’яко кажучи.

За кого вона себе має, ця Лізель Мемінґер, заявляючи йому, що сьогодні вона понесе прання і прасування без нього? Що це він, не гідний іти поряд з нею?

— Досить скиглити, Saukerl, — дорікнула йому дівчинка. — Я просто погано почуваюся. А ти пропустиш гру.

Він глянув на неї через плече.

— Ну, якщо ти так кажеш. — Він показав їй Schmunzeln. — Тримай собі своє прання. — Руді побіг і, не гаючи часу, приєднався до команди. Лізель дійшла до кінця Небесної вулиці і озирнулася саме вчасно, щоб побачити, що хлопчик зупинився біля ближніх саморобних воріт.

Він махав їй.

— Saukerl, — засміялася дівчинка, і, підіймаючи руку, вона була упевнена, що в ту саму мить Руді назвав її Saumensch. Думаю, що це любов — така, яка може бути в одинадцять років.

Вона побігла — до вулиці Ґранде і мерового будинку.

Звісно ж, тут був і піт, і зім’яте важке дихання, що простягнулося перед нею.

Але вона читала.

Мерова дружина — вона уже вчетверте приймала у себе Лізель — сиділа за письмовим столом і просто дивилася на книжки. Під час другого візиту дівчинка отримала від неї дозвіл вийняти з полиці книжку і проглянути її, а це спонукало Лізель вийняти ще одну, а тоді ще одну, доки до неї не пристали з півдесятка книжок — дівчинка тримала їх під пахвою або складала на купку, що росла в іншій руці.

Цього разу дівчинка стояла посеред прохолодної кімнати, у неї гуркотіло в животі, проте безмовна і зламана жінка ніяк на це не відреагувала. Вона була у своєму незмінному халаті і, хоча й кілька разів глянула на дівчинку, надовго погляду не затримувала. Її увагу куди більше привертало те, що було поряд, те, чого їй бракувало. Вікно було прочинене навстіж, ніби холодна квадратна пащека з поодинокими поривчастими подихами.

Лізель сиділа на підлозі. Навколо розкинулися книжки.

Минуло сорок хвилин, і вона підвелася, щоб іти. Кожна книжка повернулася на місце. — До побачення, пані Германн. — Ці слова завжди звучали якось неймовірно. — Дякую. — Жінка дала їй гроші за прання, і Лізель пішла. Не можна було гаяти ні хвилини, і дівчинка побігла додому.

Літо тривало, а кімната, заповнена книжками, ставала теплішою, і з кожним новим візитом підлога уже не була такою неприємною. Лізель сиділа, а поряд лежала купка книжок — вона читала по декілька абзаців кожної з них, намагаючись запам’ятати слова, яких не знала, щоб вдома запитати про них у тата. Пізніше, уже підлітком, коли вона писала про ці книжки, Лізель не могла пригадати їхніх назв. Жодної з них. Можливо, вона б краще запам’ятала, якби вкрала їх.

Проте у її пам’яті закарбувалося ім’я, що незграбними літерами було виведене на внутрішній стороні обкладинки однієї книжки з малюнками.

ІМ’Я ХЛОПЦЯ

Йоганн Германн

Лізель прикусила губу, але довго стримуватися не могла. Все ще сидячи на підлозі, дівчинка обернулася, глянула на закутану у халат жінку і поцікавилась:

— Йоганн Германн, — промовила вона. — Хто це?

Жінка дивилася повз неї, кудись біля її колін.

Лізель перепросила:

— Вибачте. Мені не слід було питати... — Вона залишила речення помирати власною смертю.

Обличчя жінки не змінилося, однак вона таки заговорила:

— Для цього світу він більше ніхто, — пояснила вона. — Він був моїм...

АРХІВ СПОГАДІВ

О, я добре його пам’ятаю.

Небо було похмурим і глибоким, як трясовина.

Молодого хлопця, ніби величезним терновим вінком, обплутав колючий дріт. Я розплутав його і виніс звідти.

Високо над землею ми обоє опустилися на коліна.

Минав іще один день 1918 року.

— Крім того, — мовила вона, — він замерз на смерть. — Якусь мить жінка перебирала руками, а тоді повторила: — Він замерз на смерть, я впевнена.

Мерова дружина — одна з багатьох таких самих жінок. Без сумніву, ви її зустрічали. У своїх розповідях, віршах, на тих екранах, що ви так любите на них дивитися. Вони є всюди, то чом би їй не бути і в нашій історії? На мальовничому пагорбі у маленькому німецькому містечку? Тут можна страждати так, як і в будь-якому іншому місці.

Річ у тім, що для Ільзи Германн страждання було відрадою. Коли воно не схотіло відпускати, жінка поступилася і прийняла його.

Вона могла застрелитися, роздряпати себе нігтями чи обрати якийсь інший спосіб самокатування, але схилилася до того, що, мабуть так вона думала, було найслабшим, — терпіти примхи погоди. Лізель чомусь думала, що жінка просить Бога, аби літні дні були холодними й мокрими. І мешкала вона у вельми підходящому місці.

Того дня, перед тим як піти додому, дівчинка зніяковіло звернулася до жінки. Це можна витлумачити якось так: Лізель боролася з двома велетенськими словами, що сиділи у неї на плечах, а тоді скинула цю громіздку ношу під ноги Ільзи Германн. Слова хилилися в обидва боки, доки дівчинка хиталася, намагаючись їх втримати, та, зрештою, впустила. Слова разом лежали на підлозі — великі, незграбні і гучні.

КОРОТКА ІСТОРІЯ ЄВРЕЙСЬКОГО КУЛАЧНОГО БІЙЦЯ

Макс Ванденбурґ народився 1916 року.

Він виріс у Штутґарті.

У дитинстві він понад усе любив гарну кулачну бійку.

Свій перший поєдинок Макс провів у одинадцять років, коли він був таким худим, як сточений ножем держак від швабри.

Вензель Ґрубер.

Ось з ким він бився.

Він був гострий на язик, той Ґрубер, і мав дротяне кучеряве волосся. Місцеві дітлахи підбурювали їх до бійки, а хлопці і самі були не проти.

Вони билися, як чемпіони.

Десь хвилину.

Якраз на найцікавішому місці їх відтягли одне від одного за коміри. Пильні батьки.

Цівка крові звивалася з кутика Максового рота.

Він облизав її, і смак йому сподобався.

У його кварталі було небагато забіяк, а ті, що були, не билися кулаками. Кажуть, що в ті дні євреї радше терпіли усі кривди. Краще тихенько стерпіти образу і своїми силами знову здобувати собі краще життя. Очевидно, не всі євреї однакові.

Максові було близько двох років, коли загинув його батько, коли на порослому травою пагорбі його розірвало на шматки.

Коли хлопчикові було дев’ять, у його мами зовсім не залишилося грошей. Вона продала музичну студію, що була їм також за помешкання, і вони переїхали жити до його дядька. Там він зростав з шістьма двоюрідними братами і сестрами, які лупцювали, дратували і любили його. Бійки зі старшим, Ісааком, підготували його до кулачних боїв. Ісаак тлумив його майже щовечора.

У тринадцять удару завдала нова трагедія — помер його дядько.

Як свідчить статистика, його дядько не був таким шибайголовою, як Макс. Він належав до тих людей, які сумирно працюють за копійки. Він був замкнутим і усім жертвував заради своєї сім’ї — він помер від якогось наросту у животі. Чогось схожого на отруйну кулю для боулінгу.

Як це часто буває, сім’я зібралася навколо його смертного ложа і дивилася, як він капітулює.

Чомусь, поміж горем і смутком від утрати, Макс Ванденбурґ — уже підліток, з міцними руками, підбитим оком і хворим зубом — був трохи розчарованим. Навіть роздратованим. Він бачив, як його дядько повільно згасає на ліжку, і вирішив, що ніколи не дозволить собі померти так, як він.

Обличчя чоловіка не мало жодних заперечень, воно з усім погоджувалося.

Воно було жовтим і спокійним, незважаючи на сильну будову його черепа — нескінченну лінію підборіддя, що тягнеться на милі, гострі випнуті вилиці і провали очей. Таким спокійним, аж хлопцеві закортіло спитати.

А де ж бійка? — ніяк не міг збагнути Макс.

Де воля до життя?

У тринадцять років його осуд, звісно ж, був надто суворим. Він ще не дивився в обличчя комусь на кшталт мене . Поки що.

Разом з іншими він стояв біля ліжка і дивився, як дядько помирає — безпечний сплав, від життя до смерті. Світло за вікном було сірим і помаранчевим, кольору літньої шкіри, і здавалося, що дядькові полегшало, коли він видихнув востаннє.

Коли смерть прийде по мене, заприсягнувся хлопець, її пика відчує мій кулак.

Знаєте, а мені це подобається. Така марнославна хоробрість.

Так.

Дуже подобається.

З того дня Макс бився набагато частіше. Зграя сміливців, друзів і ворогів, збиралася в невеликому закутку в самому кінці вулиці Штебера і билася в останніх променях дня. Чистокровний німець, дивакуватий єврей, хлопці зі сходу. Усе це не мало значення. Коли треба вихлюпнути підліткову енергію, немає нічого кращого за гарну бійку. Навіть вороги були за крок від дружби.

Йому подобалися щільне коло і невідомість.

Солодкаво-гіркий присмак непевності:

Поразка або перемога.

Це відчуття, що весь час бовталося в животі, доки Макс більше не міг його терпіти. Від нього були одні ліки — вийти і комусь врізати. А він не належав до тих, хто до самої смерті задовольнятиметься лише думками.

Тепер, коли він пригадує своє минуле, його улюбленою була п’ята за рахунком бійка з високим, міцним і спритним п’ятнадцятилітнім хлопчаком на ім’я Вальтер Куґлер. Він поклав Макса на лопатки у всіх чотирьох попередніх поєдинках, але цього разу Макс відчував, що все буде по-іншому. У його жилах пульсувала нова кров — кров переможця, — що водночас бентежила і лякала.

Їх, як завжди, оточувало щільне коло глядачів. Грязюка під ногами. Обличчя присутніх ніби обмотані посмішками. Брудні пальці стискають гроші, а заклики і вигуки сповнені такої бадьорості, що, окрім них, більше нічого не чути.

Боже, скільки було втіхи і страху, яка то була видатна метушня.

Обох бійців скувала напруга цієї миті, їхні обличчя насуплені, підкреслені стресом. Очі втупилися одне в одного.

Хвилину-дві випробовуючи одне одного, вони почали наближатися і йти на ризик. Зрештою, це ж вулична бійка, а не годинний бій за чемпіонський титул. Нема чого тягнути довше.

— Ану, Максе! — вигукував один з його друзів. Жодного вдиху між словами. — Давай, Максі-Таксі, вріж йому, єврейчику, вріж йому, вріж йому!

Малий, з м’яким дереноподібним волоссям, розбитим носом і трясовинними очима, Макс був на добру голову нижчим за свого супротивника. Його стиль ведення бою був геть незграбним: він весь час згинався, кидався вперед і швидко замахувався Куґлеру в обличчя. А той, без сумніву сильніший і досвідченіший, тримався рівно і відповідав ударами, що досягали Максових вилиць і підборіддя.

Та Макс не відступав.

Навіть після того, як прийняв важкі удари і покарання, він наступав. Кров знебарвила його губи. Скоро вона засохне йому на зубах.

Глядачі заревли, коли його збили з ніг. Гроші передавали з рук у руки. Макс підвівся.

Його ще раз повалили на землю, а тоді він вирішив змінити тактику, заманюючи Вальтера Куґлера ще ближче, ніж той мав намір підійти. Коли він наблизився, Макс зміг завдати йому короткого різкого удару в обличчя. І поцілив. Прямісінько в ніс.

Куґлер, якого миттєво засліпило, подався назад, і Макс використав можливість. Він підскочив до хлопця справа, ще раз йому врізав, а ударом у ребра примусив його відкритися. Правий кулак, що добив Куґлера, вцідив йому в підборіддя. Вальтер опинився на землі, його біляве волосся присипало пилюкою. Він широко розкинув ноги. Сльози, схожі на кристалики, бігли його обличчям, хоча він і не плакав. Ці сльози з нього вибили.

Коло глядачів почало рахувати.

Вони завжди рахували, про всяк випадок. Голоси і цифри.

У них був звичай — після поразки переможений має підняти руку переможця. Нарешті Вальтер Куґлер підвівся, похмуро поплентався до Макса і підняв у повітря його руку.

— Дякую, — сказав йому Макс.

Куґлер відповів погрозою:

— Наступного разу я тебе прикінчу.

Протягом наступних років вони билися ще тринадцять разів. Вальтер намагався помститися за ту Максову перемогу, а Макс хотів перевершити свій попередній тріумф. У підсумку рахунок був 10:3 на користь Вальтера.

Вони билися до 1933 року, коли обом виповнилося по сімнадцять. Скупа повага перетворилася на щиру дружбу, і бажання битися зникло. Обоє працювали, доки Макса з іншими євреями у 1935 році не звільнили з механічного заводу Єдермана. Це сталося незадовго після виходу Нюрнберзьких законів1, що забороняли євреям мати німецьке громадянство і одружуватися з німцями.

1 Нюрнберзькі закони — гітлерівські расистьські закони про так зване «громадянство Рейху» та «охорони німецької крові та німецької честі», ухвалений рейстаґом 15 вересня 1935 року. Забороняла шлюби з неарійцями і визнавали громадянські права лише за особами, які документально довели арійське походження.

— Господи, — сказав Вальтер одного вечора, коли вони зустрілися у тому крихітному закутку, де колись билися. — Ото були часи, еге ж? Ніхто й не думав про такі дурниці. — Тильною стороною долоні він ляснув зірку на Максовому плечі. — Ми більше не зможемо битися так, як тоді.

Макс заперечив.

— Чому це? Зможемо. Ти не можеш одружитися з єврейкою, але битися з євреєм закон не забороняє.

Вальтер усміхнувся.

— Мабуть є закон, який до цього заохочує, — в разі твоєї перемоги.

У наступні роки вони бачилися лише зрідка. Макса разом з іншими євреями постійно утискали, усі витирали об них ноги, а Вальтер поринув у роботу. У друкарській фірмі.

Якщо вам цікаво, то скажу — так, у той час в Макса було декілька дівчат. Одну звали Марта, іншу — Хільді. Але жодна з них не затрималась надовго. У Макса не було на них часу — здебільшого через непевність його ситуації і посилення тиску. Він був у постійних пошуках роботи. Що він міг запропонувати тим дівчатам? До 1938 року важко було уявити, що життя може бути ще гіршим.

А тоді — 9 листопада. Кришталева ніч. Ніч розбитого скла.

Та подія, яка знищила багатьох представників його народу, для Макса стала можливістю втекти. Йому було двадцять два.

Багато єврейських будинків уже майстерно розтрощили і пограбували, коли це кісточки пальців постукали і в його двері. Його тітка, мама, брати і сестри з дітьми і сам Макс втиснулися у вітальню.

— Aufmachen!

Вони перезирнулися. Великою була спокуса розбігтися по різних кімнатах, але передчуття — дивовижна штука. Жоден з них не міг зрушити з місця.

І знову:

— Відчиняйте!

Ісаак підвівся і підійшов до дверей. Дерево було живим, воно досі вібрувало від ударів, яких йому щойно завдали. Він озирнувся на обличчя, оголені страхом, повернув замок і відчинив двері.

Як вони й очікували, перед ними був нацист. У формі.

— Нізащо.

Це була перша реакція Макса.

Він вчепився в мамину руку і руку найближчої до нього сестри Сари.

— Я не піду. Якщо всі не можуть піти, то я теж не піду.

Він злукавив.

Коли сім’я виштовхала його, всередині, ніби щось непристойне, заворушилося полегшення. Він не хотів його відчувати, але таки відчував, і так сильно, що його від цього нудило. Як він міг?

Як він міг?

Проте він зміг.

— Нічого не бери, — сказав Вальтер. — Іди так, як є. Решту я тобі принесу.

— Максе. — Це озвалася його мама.

З шухляди вона витягла старий клаптик паперу і запхала в кишеню його куртки.

— Якщо коли-небудь... — Вона востаннє його обійняла, обхопивши за лікті. — Може, це твоя остання надія.

Макс зазирнув у мамине постаріле обличчя і поцілував її, міцно, в губи.

— Ходімо, — потягнув його Вальтер, доки інші члени його сім’ї прощалися, пхали йому гроші і якісь коштовності. — На вулиці хаос, і це нам на руку.

Вони вийшли не озираючись.

Макс картав себе.

Якби ж він востаннє глянув на свою сім’ю, коли виходив за двері. Може б, тоді його совість трохи заспокоїлась. Бодай останнє «прощавайте».

Бодай остання зустріч очима.

Нічого, він просто пішов.

Протягом наступних двох років він переховувався у порожній комірчині. У тій будівлі, де Вальтер раніше працював. Їжі було дуже мало. Зате було багато побоювань. Тутешні заможні євреї емігрували. Бідні євреї теж намагалися, але марно. Родина Макса належала до другої категорії. Час від часу Вальтер провідував їх, намагаючись не потрапляти нікому на очі. Одного дня двері відчинив незнайомець.

Коли Макс про це дізнався, його тіло ніби стисли в клубок, як закалякану помилками сторінку. Як сміття.

Втім, йому щодня вдавалося розгортатись і випрямлятись, з огидою і вдячністю. Пожмаканий, та чомусь не роздертий на шматки.

Минула майже половина 1939 року, а заразом і півроку його переховувань, і вони вирішили діяти іншим чином. Вони прочитали клаптик паперу, який Макс отримав перед своїм дезертирством. Саме так — він був дезертиром, а не втікачем. Так він це сприймав, крізь призму абсурдності свого полегшення. Ви уже знаєте, що було написано на тому клаптику:

ОДНЕ ІМ’Я, ОДНА АДРЕСА

Ганс Губерманн

Небесна вулиця 33, Молькінґ

— Стає тільки гірше. — розповів Максові Вальтер. — Нас можуть викрити будь-якої миті. — У темряві заворушилися погані передчуття. — Не знаю, що може статися. Мене можуть спіймати. Тобі доведеться знайти це місце... Я боюся звертатися до когось по допомогу. Мене можуть виказати. — Вихід був лише один. — Я поїду туди і розшукаю того чоловіка. Якщо він теж приєднався до нацистів — що дуже ймовірно, — я просто розвернуся і піду геть. Принаймні будемо знати, richtig?

Макс віддав йому на поїздку останні гроші і декілька днів по тому, коли Вальтер повернувся, обоє обійнялися, а тоді Макс затамував подих.

— Ну?

Вальтер кивнув.

— Добрий чоловік. Він досі грає на акордеоні, про який тобі казала мама, — на тому, що належав твоєму батькові. Він не є членом партії. Він дав мені трохи грошей. — Поки що Ганс Губерманн був лише переліком якостей. — Він досить бідний, одружений і має дитину.

Макс спалахнув іще більшою цікавістю.

— Скільки років?

— Десять. Не може ж усе бути бездоганно.

— Ага. У дітей довгі язики.

— Нам і так дуже пощастило.

Якийсь час вони сиділи в тиші. Макс порушив її.

— Він уже мене ненавидить, еге ж?

— Не думаю. Він дав мені гроші, забув? Він сказав, що обіцянка є обіцянка.

За тиждень прийшов лист. Ганс повідомив Вальтера: щойно зможе, постарається надіслати усе необхідне. У листі також був аркуш із картою Молькінґа і Великого Мюнхена і пряма дорога з Пазінґа (надійніша станція) до його будинку. Останні слова листа були очевидними:

Будьте обережні.

Десь у середині червня 1940 року прибула «Mein Kampf» з ключем під палітуркою.

Цей чоловік — геній, подумав Макс, але він досі тремтів, коли думав про поїздку до Мюнхена. Зрозуміло, що він, як і інші сторони, вплутані у цю справу, хотів би, щоб цієї мандрівки ніколи не було.

Але ми не завжди отримуємо те, чого хочемо.

Особливо у нацистській Німеччині.

Час і далі спливав.

Війна йшла повним ходом.

Макс ховався від світу в іншій порожній комірчині.

Доки не сталося неминуче.

Вальтера повідомили, що його відсилають до Польщі — утверджувати німецьку владу над поляками і євреями. А чим вони кращі за інших? Час настав.

Макс дістався Мюнхена, а звідти — Молькінґа, а тепер сидів на кухні незнайомого чоловіка, благаючи про допомогу, якої він так прагнув, страждаючи від докорів сумління, на які він, без сумніву, заслужив.

Ганс Губерманн потис йому руку і відрекомендувався.

У темряві він заварив Максові кави.

Дівчинка уже давно пішла, та до його прибуття наблизились іще чиїсь кроки. З рукава витягли туза.

У темряві всі троє були відірвані одне від одного. Вони вдивлялися. І тільки жінка говорила.

Гнів Рози

Лізель якраз знову поринала в сон, коли це до кухні ввірвався беззаперечний голос Рози Губерманн. Він розтермосив дівчинку від сну.

— Was ist los?

Дівчинку охопила цікавість, і вона навіть уявила, якими потоками лайки може пролитися мамин гнів. Унизу було чутно якісь рухи, а потім хтось відсунув стільця.

Після десяти хвилин, коли Лізель намагалася вгамувати свою цікавість, вона таки вийшла в коридор, і те, що побачила на кухні, неабияк її здивувало: Роза Губерманн стояла за плечима Макса Ванденбурґа і дивилася, як він жадібно ковтає її сумнозвісний гороховий суп. На столі примостилося полум’я від свічки. Воно не колихалося.

Мама насупилася.

Її пухкенька постать випромінювала тривогу.

Однак у той же час її обличчя чомусь мало тріумфальний вираз — і не тому, що вона врятувала іншу людину від переслідувань. Це більше нагадувало щось на кшталт: «Бачите? Принаймні, він не перебирає харчами». Вона переводила погляд з супу на єврея і знову на суп.

Вона знову заговорила лише для того, щоб запитати, чи не хоче він добавки.

Макс відмовився, а натомість підскочив до умивальника і виблював. Його спина здригалася, він широко розкинув руки. Пальці вхопилися за метал.

— Ісус, Марія і Йосип, — пробурчала Роза. — Ще один.

Макс обернувся і перепросив. Його слова були маленькі і слизькі, приглушені кислотою.

— Вибачте. Здається, я забагато з’їв. Мій шлунок, знаєте, минуло так багато часу відколи... Мабуть, не зміг перетравити стільки...

— Посунься, — скомандувала Роза. І взялася прибирати.

Закінчивши, вона побачила, що молодий чоловік сидів за столом, похмуріший за ніч. Навпроти сидів Ганс — його складені човником руки лежали на поверхні дерева.

З коридору Лізель бачила виснажене обличчя незнайомця, а позаду нього — занепокоєний вираз, безладно намазюканий на маминому обличчі.

Вона глянула на обох своїх прийомних батьків.

Хто вони, ці люди?

Лекція для Лізель

Те, якими насправді були Ганс і Роза Губерманни, — питання не з легких. Добрими? Сміховинно необізнаними? А може, божевільними?

Легше буде визначити їхнє скрутне становище.

СТАНОВИЩЕ ГАНСА І РОЗИ ГУБЕРМАННІВ

Дуже хистке, таки так.

Вірніше, страшенно хистке.

Коли до вашого помешкання раннього ранку, та ще й у самому серці нацизму, заявиться єврей, ви, швидше за все, будете неабияк спантеличені. Тривога, недовіра, параноя. Кожен компонент грає свою роль, і кожен тягне за собою бридкі підозри, що незабаром на вас чекають далеко не найприємніші наслідки. Страх вилискує. Нещадно дивиться в очі.

Проте слід згадати й про одну дивну річ — всупереч веселковому полиску страху, що світився у темряві, їм якось вдалось побороти приступ істерики.

Мама прогнала Лізель.

— Bett, Saumensch1. — Голос спокійний, але твердий. Розі таке не притаманно.

1 В ліжко, свинючко (нім.)

Тато прийшов за кілька хвилин і відкинув простирадло на сусідньому незайнятому ліжку.

— Alles gut, Лізель? Все добре?

— Так, тату.

— Як бачиш, у нас гість. — У темряві вона змогла роздивитися лише високий силует Ганса Губерманна. — Сьогодні він спатиме тут.

— Так, тату.

Минуло ще декілька хвилин, і до кімнати ввійшов Макс Ванденбурґ, нечутний і непримітний. Він не дихав. Він не рухався. Втім, він якось дістався від дверей до ліжка й опинився під простирадлами.

— Все добре? — Це знову тато, але тепер він звертався до Макса.

Відповідь злетіла йому з губ і плямою розтеклася по стелі. Так йому було соромно.

— Так. Дякую. — Він повторив ще раз, коли тато посів своє звичне місце на стільці біля ліжка Лізель. — Дякую.

Минула ще година, доки дівчинка нарешті заснула.

Вона спала міцно і довго.

Десь о пів на дев’яту її розбудила рука.

Голос, який тягнувся за нею, повідомив, що сьогодні Лізель не піде до школи. Скажімо, вона захворіла.

Остаточно прокинувшись, дівчинка вивчала незнайомця на сусідньому ліжку. З-під простирадла визирало тільки кубло скуйовдженого волосся на маківці, і він не видавав жодного звуку (ніби навчився навіть спати тихіше за інших). Дуже обережно Лізель пройшла вздовж його ліжка і попрямувала за татом у коридор.

Уперше за увесь час і кухня і мама були спокійними. Це була якась приголомшлива тиша-передвісниця. На полегшення Лізель, вона тривала не більше кількох хвилин.

З’явилася їжа і звук її поглинання.

Мама оголосила порядок денний. Вона сіла за стіл і сказала: — Послухай, Лізель, тато хоче щось тобі розказати. — Справа серйозна — вона навіть не сказала Saumensch. Її особистий подвиг самоконтролю. — Він буде розказувати тобі, а ти уважно слухай. Зрозуміла?

Дівчинка ще не встигла проковтнути сніданок.

— Зрозуміла, Saumensch?

Оце вже краще.

Лізель кивнула.

Коли вона повернулася до кімнати, щоб забрати одяг, тіло на сусідньому ліжку обернулося на інший бік і скрутилося калачиком. Воно більше не скидалося на пряму колоду, тепер воно нагадувало літеру Z і діагонально простягнулося з одного кінця в інший. Зигзагом через усе ліжко.

Тепер у втомленому світлі вона змогла роздивитися його обличчя. Він спав з відкритим ротом, а його шкіра була кольору яєчних шкаралуп. Щетина вкривала його щелепу і підборіддя, вуха були тверді і плоскі. Маленький, але скривлений ніс.

— Лізель!

Вона обернулася.

— Рухайся!

Вона рухнулась — до умивальні.

Дівчинка переодягнулася, вийшла в коридор і зрозуміла, що далеко вона сьогодні не зайде. Тато стояв біля дверей у підвал. Він легенько посміхнувся, засвітив лампу і пропустив її вперед.

Посеред пагорбів, накиданих з полотен, і запаху фарби, тато сказав їй примоститися якомога зручніше. На стіні горіли слова, які вони колись вчили.

— Мені треба дещо тобі розказати.

Лізель сиділа на купі полотен метрової висоти, тато — на п’ятнадцятилітровій банці фарби. Декілька хвилин він намагався дібрати слова. Коли вони таки знайшлися, він підвівся, щоб їх виголосити. Потер очі.

— Лізель, — тихенько промовив він. — Я ніколи не був певен, що це станеться, тому й нічого не розповідав. Про себе. Про чоловіка нагорі. — Він зміряв кроками підвал — з кінця в кінець, а світло від лампи підживлювало його тінь. Здавалося, що то якийсь велет снує туди-сюди по стіні.

Коли він нарешті зупинився, тінь повисла за ним, спостерігаючи. Хтось завжди спостерігав.

— Знаєш мій акордеон? — спитав тато і почав свою оповідь.

Він розповів про Першу світову війну, Еріка Ванденбурґа і відвідини його дружини.

— Хлопчик, який тоді зайшов до кімнати, зараз спить нагорі. Verstehst? Розумієш?

Крадійка книжок сиділа і слухала історію Ганса Губерманна. Він присвятив їй добру годину, а тоді настав момент істини, який потребував такої очевидної і необхідної вступної лекції.

— Лізель, уважно мене послухай. — Тато поставив її на ноги і взяв за руку.

Обоє стояли обличчям до стіни.

Темні обриси і практика словописання.

Тато міцно стискав її пальці.

— Пам’ятаєш день народження фюрера — коли ми поверталися додому після багаття? Пам’ятаєш, що ти мені пообіцяла?

Дівчинка підтвердила. Стіні вона сказала:

— Що я збережу таємницю.

— Саме так. — Між тінями, що трималися за руки, розсипалися виведені фарбою слова — вони сиділи у них на плечах, примостилися на головах, звисали з рук. — Лізель, якщо ти кому-небудь розкажеш про чоловіка нагорі, ми всі вскочимо у велику халепу. — Він ішов по лезу ножа: йому треба було налякати дівчинку, щоб вона нікому не проговорилася, і водночас заспокоїти, щоб вона не дуже хвилювалась. Тато частував її реченнями і спостерігав за реакцією своїми металевими очима. Відчай і безтурботність. — Щонайгірше — нас із мамою заберуть. — Ганс справді переживав, що переступить межу і налякає її до смерті, але він розрахував ризик, і краще трохи переборщити з дозою страху, ніж трохи не додати. Згода дівчинки має бути цілковитою і непорушною.

Наприкінці Ганс Губерманн глянув на Лізель Мемінґер і переконався, що вона уважно його слухає.

Він навів їй перелік наслідків.

— Якщо ти кому-небудь розкажеш про того чоловіка...

Вчительці.

Руді.

Немає значення кому.

Головне, що за будь-кого з них тебе буде покарано.

— Для початку, — сказав він, — я заберу усі твої книжки, одну за одною, і спалю їх. — Це було безсердечно. — Я вкину їх у пічку або в камін. — Він, звісно ж, поводився як тиран, але це було необхідно. — Зрозуміла?

Потрясіння було таким сильним, що пробило в ній дірку — дуже охайну, дуже чітку.

Навернулися сльози.

— Так, тату.

— Далі. — Він мусив бути суворим, хоча це й вимагало неабияких зусиль. — Вони заберуть тебе від мене. Ти цього хочеш?

Тепер вона плакала, по-справжньому.

— Nein.

— Добре. — Він ще сильніше стиснув її руку. — Вони заберуть того чоловіка, що нагорі, а може, й маму і мене... і ми більше ніколи, ніколи не повернемось.

І це подіяло.

Дівчинка почала нестримно схлипувати, і Гансу до смерті закортіло притягнути її до себе і міцно обійняти. Але він стримався. Натомість він присів навпочіпки і подивився їй просто у вічі. І вивільнив свої найтихіші слова.

— Verstehst du mich? Ти мене зрозуміла?

Лізель кивнула. Вона не припиняла плакати і зараз, переможений, зламаний, тато обійняв її, у розфарбованому повітрі і керосиновому світлі.

— Я зрозуміла, тату. Справді.

Її голос зарився в його одяг, і вони декілька хвилин так простояли — Лізель зі здушеним диханням і тато, що гладив її по спині.

Коли вони піднялися нагору, то побачили на кухні маму — вона сиділа, самотня і замислена. Вона помітила їх, підвелася і кивнула Лізель, щоб та підійшла, — Роза розгледіла уже підсохлі струмочки сліз. Вона притягнула дівчинку до себе і здушила її у своїх звичних незграбних обіймах.

— Alles gut, Saumensch?

Вона не потребувала відповіді.

Усе було добре.

Втім, усе було жахливо.

СТОРІНКИ З ПІДВАЛУ

Десь із тиждень Лізель нізащо не пускали до підвалу. Мама з татом самі носили Максові їсти.

— Ні, Saumensch, — відмовляла мама щоразу, коли дівчинка хотіла спуститися до підвалу. У неї завжди були якісь відмовки. — А чом би тобі не зайнятися чимось корисним тут, наприклад закінчити прасування? Думаєш розносити білизну містом — то дуже велика робота? А ти спробуй-но попрасуй. — Якщо вже маєте репутацію сварливої баби, то для гарної справи можете послуговуватись будь-якими хитрощами. Розині хитрощі працювали на славу. За той тиждень Макс вирізав декілька сторінок з «Mein Kampf» і замалював їх білою фарбою. Тоді за прищепки підвісив їх до мотузки, натягнутої через цілий підвал. Коли вони висохли, почалася найважча робота. Макс був досить освіченим, але він аж ніяк не був письменником чи художником. Однак він вигадав потрібні слова і подумки повторяв їх доти, доки не зміг розповісти без жодної помилки. Лише тоді він почав писати історію, покриваючи нею папір, що зсутулився і вкрився бульбашками під натиском підсохлої фарби. Пером йому слугував маленький чорний пензлик.

«Навислий чоловік».

Макс підрахував, що йому знадобиться тринадцять сторінок, тому пофарбував сорок, припускаючи, що зіпсованих буде принаймні вдвічі більше, ніж успішних. Він також вправлявся на сторінках «Молькінзького Експресу» — намагався довести до пуття свої незграбні малюнки. Він працював, а у вухах лунав шепіт дівчинки: «Його волосся, — казала вона, — як пір’я».

Коли з писаниною було покінчено, він узяв ножа, проштрикнув кожну сторінку і скріпив їх мотузкою. У нього вийшла тринадцятисторінкова книжечка, у якій розповідалося про таке:

Наприкінці лютого, коли Лізель над ранок прокинулась, до її кімнати прослизнув силует. Властивість Макса — з’являтися якомога тихіше, наче безшумна тінь.

Дівчинка вглядалася в темряву, проте ледь-ледь розгледіла чоловіка, що наближався до неї.

— Агов?

Жодної відповіді.

Нічого, окрім тиші його кроків, що підступала, коли він підійшов до ліжка і поклав книжечку на підлогу, поряд із її шкарпетками. Сторінки хруснули. Злегка. Один їх край загинався до підлоги.

— Агов?

Цього разу він відповів.

Лізель не могла точно визначити, звідки пролунали слова. Головне, що вона їх почула. Вони наблизились і опустились на коліна біля ліжка.

— Запізнілий подарунок на день народження. Подивишся зранку. Добраніч.

Якийсь час вона то засинала, то знову прокидалася, уже не певна, чи Макс справді приходив, чи це їй наснилося.

Вранці, коли Лізель прокинулась і перекотилася на край ліжка, на підлозі вона помітила сторінки. Вона простягнула руку і підняла їх, прислухаючись, як папір шурхотить у її вранішніх руках.

«Все своє життя я боявся людей, які нависали наді мною...».

Дівчинка гортала сторінки, а вони тріщали, ніби перешкоди у радіоприймачі.

«Три дні, як мені потім розповіли... і що я побачив, коли прокинувся?»

Затерті сторінки «Mein Kampf», їм затулили рота, вони задихалися під шаром фарби, коли їх гортали.

«Тоді я зрозумів, що найкращий навислий чоловік у моєму житті...»

Лізель тричі читала і переглядала Максів подарунок, щоразу звертаючи увагу на новий штрих чи нове слово. Прочитавши її втретє, дівчинка тихенько вибралася з ліжка і попрямувала до кімнати батьків. Виділене місце біля каміна було порожнім.

Вона роздумувала, як вчинити, і дійшла висновку, що було б добре, ба більше — було б просто бездоганно — подякувати йому там, де творилася книжка.

Лізель спустилася східцями до підвалу. Вона помітила, що на стіні проступає уявна фотокартка в рамці — таємниця з лагідною усмішкою.

Лише кілька метрів — а така довга та дорога до полотен і банок з-під фарби, які ховали за собою Макса Ванденбурґа. Вона відсунула ближні до стіни полотнища, і утворився вузенький коридор, крізь який можна було зазирнути досередини.

Спершу Лізель побачила його плече, тоді повільно і натужно просунула руку крізь невеличку щілину і торкнулася плеча. Його одяг був холодним. Він не прокинувся.

Дівчинка відчувала його ледь чутне дихання, бачила, як плече трішки підіймається, а тоді знову опускається. Декілька секунд вона спостерігала. Тоді сіла і сперлася на стіну.

Здавалося, що заспане повітря припленталося за нею до підвалу.

Незграбні літери з її уроків велично розтягнулися на стіні біля східців — зазубрені, такі дитячі і такі милі. Вони споглядали, як захований єврей і маленька дівчинка сплять, рукою до плеча.

Обоє дихали.

Німецькі і єврейські легені.

Біля стіни лежав «Навислий чоловік», німий і задоволений, як приємна сверблячка в ногах Лізель Мемінґер.

ЧАСТИНА 5

«Свистун»

а також:

плавуча книжка — гравці — маленький привид — дві стрижки — юність Руді — невдахи і замальовки — свистун і пара туфель — три дурнуваті вчинки — і переляканий хлопчик зі змерзлими ногами

Плавуча книжка (Частина І)

За течією річки Ампер пливла книжка.

Хлопець скочив у воду, наздогнав її і схопив правою рукою. Він широко усміхався.

Він до пояса занурився у крижану грудневу воду.

— А тепер поцілуєш, Saumensch? — запитав він.

Навколишнє повітря було чарівливо, неймовірно, до нудоти холодним, не кажучи вже про бетонні лещата води, що обхопили його від пальців до пояса.

А тепер поцілуєш?

А тепер поцілуєш?

Бідолашний Руді.

МАЛЕНЬКЕ ОГОЛОШЕННЯ СТОСОВНО РУДІ ШТАЙНЕРА

Він не заслужив померти так, як помер.

Мабуть, ви уявляєте, як мокрі сторінки липнуть до його пальців. Ви бачите тремтячу біляву чуприну. І, зазираючи наперед, вирішуєте, як би і я вирішив, що Руді помер того ж дня, від переохолодження. Але ні. Такі спогади просто нагадують мені, що хлопець не заслужив на ту долю, яка знайшла його майже два роки по тому.

У багатьох відношеннях забрати такого хлопчика, як Руді, — це просто грабунок: іще стільки життя, ще стільки причин, щоб жити, проте, я чомусь у цьому впевнений, йому б сподобалося те страшне румовище з битого каменю і набрякле небо, що нависло над містом тієї ночі, коли він загинув. Він би скрикнув, обернувся і засміявся, якби побачив, що крадійка книжок опустилась на коліна біля його знищеного тіла. Він би дуже втішився, якби побачив, що вона цілує його запилюжені, зранені бомбою губи.

Так, я це знаю.

У глибині мого серця, що пульсує темрявою, я знаю. Що не кажіть, йому б це дуже сподобалося.

Бачите?

Навіть смерть має серце.

Гравці (семигранний кубик)

Що ж це я, такий нечемний. Зіпсував кінцівку — не лише цілої книжки, а й цієї частини. Я наперед розкрив вам дві події, тому що мені нецікаво затягувати їх таємничістю. Таємничість нудна. Вона мене втомлює. Я знаю, що станеться, а тепер знаєте і ви. Саме спритність, яка привела нас сюди, найбільше бентежить, спантеличує, інтригує і вражає мене.

Ще є над чим замислитись.

Ще так багато треба розповісти.

Звісно ж, є книжка під назвою «Свистун», яку нам ще треба обговорити, не забуваючи і про те, яким чином вона опинилася посеред річки Ампер незадовго до Різдва 1941 року. Спершу треба з’ясувати це, як думаєте?

Тоді домовились.

З’ясуємо.

Усе почалося з гри. Киньте кубика, сховавши у себе єврея, і ось яким буде ваше життя. Десь таким.

НАСТІННІ СЛОВА МАКСА ВАНДЕНБУРҐА

Був понеділок, і вони йшли до сонця по канату.

Боксер: кінець травня

Максові Ванденбурґу залишилися тільки холодний цемент і море часу наодинці з ним.

Хвилини були безсердечними.

Години — нещадними.

У ті миті, коли він не спав, над Максом завжди нависала рука часу — і ніколи не соромилась його викручувати. Усміхалася, здушувала і дозволяла жити. Яке велике зло — дозволити комусь жити.

Хоча б раз на день Ганс Губерманн спускався східцями донизу і трохи з ним розмовляв. Час від часу Роза приносила зайву скоринку хліба. Та найбільше він цікавився життям лише тоді, коли у підвалі з’являлася Лізель. Спершу він опирався таким відчуттям, але щоразу йому ставало все важче, адже кожного дня дівчинка приходила з новим звітом про погоду — то ясне блакитне небо і картонні хмари, то сонце, що пробивається, ніби Бог, який сидить після надто пишного обіду.

Коли Макс залишався наодинці, найчіткішим його відчуттям було зникнення. Весь його одяг був сірим — мабуть, він так і вирушив у дорогу — і штани, і вовняний светр, і куртка, що тепер стікала з нього, як вода. Він частенько перевіряв, чи, бува, не облущується його шкіра — йому здавалося, що він розчиняється.

Чого йому бракувало, так це якихось нових занять. Перше, що спало на думку, — тренування. Макс почав з відтискань — лягав животом на холодну підлогу і підіймав тіло вгору. Було відчуття, що лікті з хрускотом поламаються, а серце просочиться крізь грудну клітку і жалюгідно хляпне на підлогу. У Штутґарті, коли ще був підлітком, Макс міг зробити до п’ятдесяти відтискань за раз. А тепер, коли йому двадцять чотири і він схуд на п’ятнадцять фунтів, ледь-ледь дотягує до десяти разів. За тиждень Макс уже виконував три підходи по шістнадцять віджимань і двадцять два присідання. Закінчивши, він сідав біля стіни зі своїми товаришами, банками з фарбою, а серце пульсувало у нього на зубах. Його м’язи горіли і тверднули.

Бувало, Макс запитував себе, чи всі ці тренування мають бодай якийсь сенс. Втім, іноді, коли серцебиття заспокоювалось, а тіло знову поверталося до нормального стану, він гасив лампу і стояв у темряві підвалу.

Йому було двадцять чотири, але він ще не забув, як це — фантазувати.

— У синьому кутку, — тихенько коментував Макс, — чемпіон світу, арійський шедевр — фюрер. — Він вдихнув і розвернувся. — А в червоному кутку — єврей, щуропикий претендент Макс Ванденбурґ.

Ця фантазія ожила навколо нього.

Біле світло впало на боксерський ринг, натовп перешіптувався — чарівний звук сотень голосів, що говорять водночас. Невже усім потрібно щось сказати саме цієї миті? Ринг був бездоганним. Неперевершене покриття, гарні канати. Навіть ворсинки, що вибилися зі скручених мотузок, бездоганні, вони виблискують у напруженому білому світлі. Приміщення наповнює запах пива і цигарок.

Напроти по діагоналі у кутку стоїть Адольф Гітлер зі своїми прихильниками. З-під червоно-білого халату з випаленою на спині чорною свастикою проглядають його ноги. Вуса пришиті до обличчя. Йому щось шепоче тренер, Геббельс. Гітлер переступає з ноги на ногу, усміхається. І голосно регоче, коли коментатор перераховує усі його досягнення, які юрба обожнювачів зустрічає гучними аплодисментами.

— Непереможний! — оголошує коментатор. — Проти купи євреїв та інших загроз для німецької ідеології. Пане фюрер, — завершує він, — вітаємо вас!

Юрба: бій!

Далі, коли всі вже втихомирились, прийшла черга суперника.

Коментатор повернувся до Макса, що одинцем стояв у протилежному кутку. Ні халата. Ні прихильників. Лише самотній молодий єврей зі смердючим подихом, голим торсом, втомленими руками і ногами. Його шорти, звісно ж, були сірими. Він теж переступав з ноги на ногу, але дуже обережно, зберігаючи сили. Йому довелося попотіти в спортзалі, щоб набрати вагу.

— Претендент на чемпіонський титул! — проспівав коментатор. — У його жилах, — він зробив паузу для ефекту, — єврейська кров. — Натовп охнув, ніби зграя упирів. — З вагою...

Далі вже ніхто не слухав. Коментатора заглушила лайка з трибун, а Макс спостерігав, як його супротивник скинув халата і вийшов на середину рингу, щоб послухати правила і потиснути руки.

— Guten Tag, пане Гітлер, — кивнув Макс, але фюрер тільки зблиснув своїми жовтими зубами і знову прикрив їх губами.

— Панове, — почав огрядний суддя у чорних шортах і блакитній сорочці. Метелик прилип йому до горла. — Найперше і найважливіше — ми всі хочемо чесного бою. — А тепер він звертався лише до фюрера . — Якщо, звісно ж, пан Гітлер не почне програвати. Якби таке трапилося, ми не проти заплющити очі на будь-яку нечисту гру, до якої ви можете вдатися, щоб розтерти по підлозі цього смердючого єврейського покидька. — Тоді кивнув, дуже люб’язно. — Все зрозуміло?

Фюрер вперше заговорив:

— Цілком.

А от Максові суддя кинув погрозу.

— На твоєму місці, мій єврейський друже, я б поводився дуже обережно. Таки-так, дуже обережно, — і обох відправили до їхніх кутків.

На мить запала тиша.

І гонг.

Першим з кутка вирвався фюрер — худий, на незграбних ногах, він підлетів до Макса і сильно зацідив йому в обличчя. Юрба захвилювалася, звук від гонга досі бринів у її вухах, а задоволені усмішки обліпили канати. Ротом Гітлер випускав своє задимлене дихання, а його руки цілили Максові в обличчя, завдали декілька ударів в губи, ніс, підборіддя — та Макс досі не вийшов зі свого кутка. Щоб трохи пом’якшити удари, від затулив обличчя обома руками, але фюрер кинувся атакувати його ребра, нирки і легені. А очі, очі фюрера. Такі чудові карі очі — як і в єврея — сповнені такої рішучості, що навіть Макс на мить застиг, приголомшений, зустрівши їх погляд поміж змазаними ударами боксерських рукавиць.

Був тільки один раунд, і він тривав годинами, майже без змін.

Фюрер гамселив єврейську боксерську грушу.

Все було забризкано єврейською кров’ю.

Ніби червоні дощові хмари на білому небі, покриття під їхніми ногами.

З часом у Макса почали підкошуватися ноги, його вилиці беззвучно стогнали, а радісне обличчя фюрера все віддалялося, віддалялося, доки виснажений, збитий і поламаний єврей не гепнувся на підлогу.

Спершу — ревіння.

Тоді — тиша.

Суддя почав рахувати. У нього був золотий зуб і жмути волосся у ніздрях.

Повільно Макс Ванденбурґ, єврей, підвівся на ноги і випростався. Його голос тремтів. Насмішка.

— Ну ж бо, фюрере, — промовив він, і цього разу, коли Адольф Гітлер намірився його вдарити, єврей трохи відступив і швиргонув його в куток. Завдав декілька ударів, постійно цілячись у те саме місце.

У вуса.

На сьомому ударі Макс схибив. Удар припав на підборіддя фюрера. Гітлер одразу врізався в канати, зігнувся і впав на коліна. Цього разу суддя не рахував. Він втік до кутка. Юрба відвела очі, втупилася у своє пиво. Все ще на колінах, фюрер перевірив, чи ніде немає крові, і пригладив волосся — справа наліво. Піднявшись на ноги, під схвальні вигуки багатотисячного натовпу, він трохи подався вперед і зробив щось дуже дивне. Він обернувся до єврея спиною і стягнув боксерські рукавиці.

Юрба заціпеніла від подиву.

— Він здався, — прошепотів хтось, проте за мить Адольф Гітлер уже видерся на канати і звернувся до них з трибуни.

— Мої співвітчизники! — вигукнув він. — Ви бачите, що тут щойно сталося, чи не так? — З голими грудьми, з переможним поглядом, він вказав на Макса. — Ви бачите, що те, з чим ми маємо справу, набагато підступніше, ніж ми собі уявляли? Ви бачите?

Юрба відповіла:

— Бачимо, фюрере!

— Ви ж бачите, що цей ворог знайшов способи — свої мерзенні способи — пробити нашу оборону, і я, звісно ж, не можу стояти тут наодинці і боротися з ним. — Його слова можна було розгледіти. Вони посипалися з його рота, ніби дорогоцінне каміння. — Подивіться на нього! Добре подивіться. — Всі подивилися. На закривавленого Макса Ванденбурґа. — Поки ми тут говоримо, він підступом намагається проникнути на вашу вулицю. Поселитися у сусідньому будинку. Усюди вовтузяться його родичі, він хоче вижити вас. Він... — Гітлер кинув на Макса короткий погляд, сповнений відрази. — Він заволодіє вами і незабаром уже не стоятиме за прилавком вашої крамниці, а сидітиме в задній кімнаті і куритиме люльку. Ви не встигнете й отямитися, як будете працювати на нього за мізерну платню, а він ледве переставлятиме ноги від купи грошей у власних кишенях. Ви просто стоятимете і дозволите йому зробити це? Ви стоятимете осторонь, як ваші правителі у минулому, що віддали нашу землю кому попало, що продали її ціною кількох підписів? Ви стоятимете, безсилі щось вдіяти? Чи... — тепер він видерся ще на один канат, — чи ви підніметеся на цей ринг разом зі мною?

Макс стрепенувся. У нього в животі нерозбірливо озвався страх.

Адольф добив його.

— Чи ви підніметеся сюди зі мною і ми разом подолаємо цього ворога?

У підвалі будинку під номером тридцять три, що на Небесній вулиці, Макс Ванденбурґ відчував на собі кулаки цілої нації. Один за одним німці видиралися до боксерського рингу і збивали його з ніг. Вони вибили з нього кров. Залишили корчитися від болю. Мільйони — доки він востаннє не звівся на ноги...

Він побачив, як ще одна постать перелізла через канати. Дівчинка, вона повільно перейшла ринг. Макс помітив сльозу, що прорізала її ліву щоку. У правій руці вона тримала газету.

— Кросворд, — лагідно промовила вона, — нерозгаданий, — і простягнула газету йому.

Темрява.

Нічого, окрім темряви.

Лише підвал. Лише єврей.

Новий сон: декілька ночей по тому

Було за полудень. Лізель спустилася до підвалу. Макс саме відтискався.

Вона якийсь час безмовно спостерігала, а коли підійшла і сіла біля нього, Макс підвівся і сперся на стіну.

— Чи я розказував тобі, — запитав він, — що останнім часом мені сняться нові сни?

Лізель трохи посунулася, щоб розгледіти його обличчя.

— Але вони сняться мені тоді, коли я не сплю. — Він кивнув на незапалену гасову лампу. — Інколи я гашу світло. Тоді стою тут і чекаю.

— На що?

Макс виправив:

— Не на що. На кого.

Якийсь час Лізель нічого не відповідала. То була одна з тих розмов, коли між репліками має минути трохи часу.

— На кого ти чекаєш?

Макс не рухався.

— На фюрера. — Він промовив це цілком серйозно. — Тому я і тренуюся.

— Відтискаєшся?

— Саме так. — Він підійшов до бетонних сходів. — Щоночі у темряві я чекаю, поки фюрер спуститься цими східцями до підвалу. Він приходить, і ми з ним б’ємося, годинами.

Лізель теж підвелася.

— Хто перемагає?

Спершу Макс хотів сказати, що жоден з них, але краєм ока помітив банки з фарбою, полотнища і купу газет, що росла вгору. Він дивився на слова, довгу хмару і фігурки на стіні.

— Я, — відповів він.

Так, ніби розкрив її долоню, поклав туди слова і знову її закрив.

Під землею, у Молькінґу, в Німеччині, двоє людей стояли в підвалі і розмовляли. Звучить як початок якогось жарту:

— Отож, сидять у підвалі єврей і німець...

Це, однак, жартом не було.

Малярі: початок червня

Іншим заняттям Макса стали залишки «Mein Kampf». Він обережно вийняв з книжки кожну сторіночку і розклав їх на підлозі, щоб укрити шаром фарби. Тоді розвісив на мотузці, щоб ті підсохли, і знову помістив до палітурки. Одного дня, коли Лізель після школи спустилася до підвалу, вона побачила, що Макс, Роза і тато разом розфарбовують сторінки. Більшість з них уже висіли на мотузці, прикріплені прищепками, — мабуть, саме так вони і виготовили «Навислого чоловіка».

Усі троє підвели на неї очі і сказали:

— Привіт, Лізель!

— Ось, Лізель, тримай пензлика.

— Ти вже давно мала прийти, Saumensch. Де тебе носило?

Дівчинка взялася до малярства і уявляла, як Макс Ванденбурґ б’ється з фюрером, саме так, як він їй описав.

ВИДІННЯ У ПІДВАЛІ, ЧЕРВЕНЬ 1941 РОКУ

У повітрі свистять удари, юрба вилазить зі стін.

Макс і фюрер б’ються на смерть, обоє відскакують від сходів.

Вуса фюрера заплямовані кров’ю, як і його проділ на правому боці голови.

«Ну ж бо, фюрере, — каже єврей.

Порухом руки він підкликає його до себе. — Ну ж бо, фюрере».

Коли видіння розчинилися і Лізель дофарбувала першу сторінку, тато підморгнув їй. Мама побештала її за те, що наляпала фарбою. Макс оглянув кожну сторінку, напевне роздумуючи, що на них написати. Багато місяців по тому він зафарбує ще й обкладинку і дасть книжці нову назву — на честь тієї історії, яку він напише і проілюструє.

Того дня у таємному сховку під будинком 33 на Небесній вулиці Губерманни, Лізель Мемінґер і Макс Ванденбурґ підготували сторінки для «Струшувачки слів».

Як чудово бути малярем.

Кидок кубика: 24 червня

А тепер випадає сьома грань кубика. Через два дні після того, як Німеччина вторглася у Росію. За два дні до того, як Велика Британія і Радянський Союз об’єдналися.

Сім.

Ви кидаєте його, бачите, як він котиться, і знаєте, що це незвичайний кубик. Ви стверджуєте, що вам не пощастило, але весь цей час ви добре розуміли, що це мало коли-небудь статися. Ви самі принесли його до кімнати. Стіл почув його у вашому подиху. Єврей з самого початку стирчав із вашої кишені. Він розмазався по вашому лацкані, і тієї миті, коли ви кидаєте кубика, ви наперед знаєте, що випаде сімка — саме те, що може вам нашкодити. Кубик падає. Сімка дивиться вам просто у вічі, дивовижна і бридка, і ви відвертаєтесь, а вона примощується у вас на грудях.

Вам просто не пощастило.

Так ви стверджуєте.

Але все буде добре.

Ви примушуєте себе у це повірити, адже глибоко в душі усвідомлюєте, що цей невеличкий шматочок невдачі — провісник того, що чекає на вас попереду. Ви ховаєте єврея. Тому поплатитесь за це. Так чи інакше — доведеться поплатитися.

Згадуючи минуле, Лізель не бачила в цьому нічого страшного. Можливо тому, що до того часу, коли вона почала писати в підвалі свою історію, трапилося дуже багато інших речей. В розумінні Лізель те, що мер з дружиною відмовилися від послуг Рози, аж ніяк не підпадало під категорію «не пощастило». І це не мало жодного стосунку до схованого в їхньому домі єврея. Причиною стало ще більше війни. У той час, однак, Лізель сприймала їх відмову як покарання.

Усе почалося десь за тиждень до 24 червня. Лізель, як завжди, вишукала серед сміття газету для Макса Ванденбурґа. Вона сягнула рукою в бак, коли минала Мюнхенську вулицю, і запхала свою здобич під пахву. Коли вона передала газету Максу, він, почавши її читати, звів погляд на дівчинку і вказав на фотографію на першій сторінці.

— Хіба це не той, кому ти носиш прання і прасування?

Лізель відійшла від стіни. Поряд з Максовим малюнком мотузяної хмари і сонця, що стікає, вона шість разів написала слово «суперечка» .

Він передав їй газету, і дівчинка підтвердила.

— Так, це він.

Лізель взялася читати статтю, у якій цитували мера, Гайнца Германна, який сказав, що, хоча війна й просувається блискавично, мешканці Молькінґа, як і всі інші свідомі німці, повинні вдатися до відповідних заходів і підготуватися до можливих важких часів.

— Ніхто не може знати напевне, — зазначив він, — що в наших ворогів на думці і як вони спробують нас ослабити.

Через тиждень мерові слова принесли свої гіркі плоди. Лізель, як завжди, прийшла на вулицю Ґранде і читала «Свистуна» на підлозі мерової бібліотеки. Мерова дружина не проявляла жодних ознак ненормальності (а якщо по правді — жодних додаткових ознак), доки Лізель не підвелася, щоб іти додому.

Цього разу пропонуючи дівчинці «Свистуна», жінка наполягла, щоб вона його взяла.

— Будь ласка. — Вона майже благала. У тендітній руці вона міцно стискала книжку. — Візьми її. Будь ласка, візьми.

Лізель, зворушена дивакуватістю цієї жінки, не хотіла ще більше її засмучувати. Книжка у сірій обкладинці із ледь пожовклими сторінками потрапила їй до рук і пішла разом з нею коридором. Дівчинка хотіла запитати про прання, але мерова дружина кинула на неї останній погляд халатного смутку. Вона сягнула до комоду і вийняла звідти конверта. Її голос, незграбний від нечастого використання, викашляв слова:

— Мені дуже шкода. Це для твоєї мами.

Лізель затамувала подих.

Раптом їй здалося, що ступні в туфлях стали якимись порожніми. Щось зашкряботіло у горлі. Вона затремтіла. Коли нарешті простягнула руку і взяла конверт, почула звук годинника у бібліотеці. Похмуро зауважила, що вистукування годинника і близько не нагадувало цокання. Воно більше скидалося на удари кирки, що раз за разом врізалася в землю. Звук могили. От би мою вже викопали, подумала Лізель Мемінґер, бо тієї миті вона понад усе хотіла померти. Їй не було так прикро, коли відмовлялися інші клієнти. У неї все одно залишалися мер, його бібліотека і зв’язок з його дружиною. До того ж вони були останніми клієнтами, останньою надією, якої теж не стало. Для неї це була найстрашніша зрада.

Як вона покажеться на очі мамі?

Розі цих пару копійок ставали у пригоді в різних трапунках. Додаткова жменька борошна. Шматочок сала.

Ільза Германн і сама помирала — хотіла якомога швидше здихатись Лізель. Дівчинка помітила це, коли жінка щільніше закуталася в халат. Ніякова жалість досі тримала її біля дівчинки, та було очевидно, що вона хоче з усім цим покінчити.

— Передай мамі, — жінка знову заговорила. Її голос трохи заспокоївся, і одне речення перетекло в інше. — Скажи, що нам шкода. — Вона почала випроваджувати дівчинку до дверей.

Тепер Лізель відчула, плечима. Біль, слід від останньої відмови.

«Так просто? — запитувала сама у себе. — Викидаєш мене за двері?»

Повільно вона підібрала порожнього мішка і підійшла до дверей. Уже надворі Лізель обернулася і востаннє глянула на мерову дружину. Вона подивилася їй просто у вічі з якоюсь майже злою гордістю.

— Danke schön1, — промовила Лізель, а Ільза Германн усміхнулася якоюсь нещасною, поламаною усмішкою.

1 Дуже дякую (нім.)

— Якщо колись захочеш прийти почитати, — збрехала жінка (принаймні дівчинка, приголомшена і засмучена, сприйняла її слова як брехню), — тобі тут завжди раді.

Тієї миті Лізель зачудувала ширина дверей. Такі просторі. Навіщо людям такі широкі двері, щоб заходити в будинок? Якби Руді був тут, він назвав би її дурепою — через ці двері можна занести усі свої пожитки.

— До побачення, — сказала дівчинка, і повільно, з неабияким смутком, двері зачинилися.

Лізель не пішла.

Вона ще довго сиділа на східцях і дивилась на Молькінґ. Не було ні тепло, ні холодно, а місто було світлим і спокійним. Ніби в банці.

Лізель розкрила конверта. У листі мер Гайнц Германн дуже дипломатично пояснив, чому вони змушені відмовитися від послуг Рози Губерманн. Здебільшого він виправдовувався тим, що був би лицеміром, якби дозволив собі таку, навіть невелику розкіш, закликаючи всіх інших готуватися до важчих часів.

Вона нарешті підвелася і пішла додому, та, щойно дійшла до Мюнхенської вулиці і побачила вивіску «STEINER — SCHNEIDERMEISTER», знову збунтувалась. Більше не залишилося розпачу, тепер нею заволоділа лють.

— Покидьок цей мер, — прошепотіла Лізель. — І та його нікчемна дружина.

Якщо вже насуваються важкі часи, то хіба це не причина давати Розі роботу? Але ж ні, вони її звільнили. А втім, підсумувала дівчинка, нехай самі перуть і прасують свій чортовий одяг, як усі нормальні люди. Як усі бідні люди.

Лізель сильніше стиснула «Свистуна».

— Значить, даєш мені книжку, — промовила Лізель, — з жалощів, щоб заспокоїти свою совість...

Той факт, що книжку їй пропонували і раніше, дівчинка до уваги не брала.

Вона розвернулася, як це було колись, і попрямувала до вулиці Ґранде, 8. Вона так і поривалася бігти, але стрималась, щоб мати силу говорити.

Підійшовши до будинку, Лізель навіть розчарувалась, що мера не було вдома. На узбіччі не стояла акуратно припаркована машина — хоча, може, воно й на краще. Якби вона була там, не знаю, що б Лізель зробила з нею в мить протистояння багатих і бідних.

Перестрибуючи сходинки, вона досягла дверей і постукала так сильно, щоб завдати їм болю. Ці маленькі болючі уламки їй дуже подобались.

Мерова дружина, без сумніву, геть спантеличилась, побачивши на порозі Лізель. Її пухнасте волосся було трохи вологим, а зморшки розширились, коли вона помітила, що завжди бліде обличчя дівчинки залила така відверта лють. Жінка розтулила рота, але не промовила жодного слова — і дуже доречно, бо саме Лізель взяла на себе розмову.

— Ви думаєте, — почала вона, — що можете відкупитися від мене своєю книжкою? — Її голос, хоча й тремтів, вчепився жінці в горло. Блискучий гнів стискав і витягував усі сили, але дівчинці вдалося продертись крізь нього. Вона і далі боролася з собою, аж по щоках потекли сльози.

— Ви даєте мені цю смердючу книжку і думаєте, що від цього мені стане легше, коли я прийду додому і повідомлю мамі, що від нас відмовилися останні? А ви будете сидіти тут у своєму великому будинку?

Руки мерової дружини.

Вони повисли вздовж її тіла.

Її обличчя осунулось.

Лізель, однак, не зупинилась. Вона виплюнула свої слова прямісінько в очі жінки.

— Ви і ваш чоловік. Сидите тут. — Тепер вона не добирала слів. Була такою уїдливою і безжальною, що навіть сама собі дивувалась.

Рани від слів.

Так, жорстокість цих слів.

Лізель викликала їх з якогось місця, котре було відоме лише їй, і швиргонула ними в Ільзу Германн.

— Вже час, — сказала вона, — вам самій прати ваш бридкий одяг. Вже час вам змиритися з тим, що ваш син помер. Що його вбили! Що його задушили і порізали на шматки двадцять років тому! Чи він замерз на смерть? Хоч як би там було — він помер! Він помер, а ви жалюгідно сидите у власному домі і здригаєтесь від холоду, караєте себе. Думаєте, тільки ви страждаєте?

Одразу ж.

Біля неї з’явився братик.

Він шепоче, просить її зупинитися, але і він помер, його слова нічого не варті.

Він помер у потязі.

Вони поховали його у снігу.

Лізель глянула на нього, але не могла спинитися. Не зараз.

— Ця книжка, — продовжила дівчинка. Вона зіштовхнула хлопчика зі сходів, він упав. — Я не хочу її. — Слова вже не такі гучні, але досі гарячі. Вона кинула «Свистуна» жінці під ноги і почула, як книжка клацнула, гепнувшись об цемент. — Не треба мені вашої нещасної книжки...

Вона це зробила. І замовкла.

Її горло спорожніло. Аж до обрію — жодного слова.

Її братик, що тримався за розбите коліно, теж зник.

Після незручної паузи мерова дружина схилилась і підняла книжку. Вона була зранена і розбита, але цього разу — не від усмішки. Лізель бачила це на її обличчі. Кров цівкою витікала їй з носа, скапувала на губи. Її очі заплили від синців. Кровоточили порізи, а на шкірі проявлялися численні рани. Усе це заподіяли слова. Слова Лізель.

З книжкою в руці Ільза Германн випросталась, знову хотіла вибачатись, але речення так і не злетіли з її губів.

Вдар мене, подумала Лізель. Ну ж бо, вдар мене.

Але жінка не вдарила. Вона лише відступила, занурилась у мерзенне повітря свого гарного будинку, і Лізель знову залишилась сама, чіпляючись за сходинки. Вона боялась озирнутися, бо знала, що скляний купол над Молькінґом розлетівся на друзки і це її тільки потішить.

Щоб покінчити з усім цим, дівчинка ще раз перечитала листа, а дійшовши до хвіртки, щосили його зіжмакала і, ніби камінь, жбурнула до дверей. Не знаю, чого очікувала крадійка книжок, але паперовий м’ячик відбився від могутньої поверхні дверей і поцвіркав по сходинках вниз, до її ніг.

— Як завжди, — підсумувала Лізель і копнула його в траву. — Жодного толку.

Цього разу по дорозі додому вона уявляла, що станеться з папером, коли впаде дощ і заново склеєний докупи ковпак над Молькінґом перевернеться догори. Вона бачила, як слова розпливалися, буква за буквою, доки на папері нічого не залишилось. Чистий аркуш. На землі.

Коли Лізель повернулась додому, Роза, як на зло, була на кухні.

— І? — запитала вона. — Де прання?

— Сьогодні нема прання, — відповіла Лізель.

Роза підійшла і сіла за стіл. Вона все зрозуміла. Раптом Роза дуже постаріла. Дівчинка уявила, який вигляд вона б мала, якби розпустила свій пучок і волосся впало їй на плечі. Сіра пелена гумового волосся.

— Що ти там так довго робила, Saumensch? — Речення заціпеніло. Жінка не змогла додати йому свого звичного яду.

— Це я у всьому винна, — зізналась Лізель. — Тільки я. Я образила мерову дружину і сказала їй, щоб вона припинила оплакувати свого мертвого сина. Назвала її жалюгідною. І тоді вони тебе звільнили. Ось. — Дівчинка підійшла до дерев’яних ложок, взяла кілька і виклала на столі перед Розою. — Вибирай.

Роза доторкнулася до однієї, взяла в руку, але так нею і не скористалась.

— Я тобі не вірю.

Лізель розривалася між переживаннями і подивом. Єдине, чого вона зараз прагнула, — отримати Watschen, а її ніхто не карав!

— Це я у всьому винна!

— Неправда, — промовила мама, а тоді підвелася і погладила жирне немите волосся Лізель. — Я впевнена, що ти б ніколи такого не сказала.

— Я сказала!

— Добре, ти сказала.

Лізель виходила і чула, як дерев’яні ложки із дзенькотом повертаються на своє місце у металевій банці. Коли вона дійшла до спальні, усі вони, разом з банкою, полетіли на підлогу.

Пізніше вона спустилася до підвалу, де у темряві стояв Макс — напевне, боровся з фюрером.

— Максе? — Світло, ніби червона монетка, жевріло у кутку. — Можеш навчити мене відтискатися?

Макс показав їй і, допомагаючи, кілька разів притримував, проте, незважаючи на худорлявість, дівчинка була досить сильна і сама могла впоратися з вагою свого тіла. Вона не рахувала, скільки відтискань зробила, але тієї ночі у скупому освітленні підвалу крадійка книжок виконала достатньо вправ для того, щоб її м’язи боліли ще декілька днів. Лізель не зупинилась навіть тоді, коли Макс застеріг, що їй уже годі.

Перед сном вони з татом читали, і він помітив, що з нею щось не так. Вперше за останній місяць він підійшов, сів біля неї, і вона нехай трішки, але заспокоїлась. Чомусь Ганс Губерманн завжди знав, що і коли сказати, а коли краще дати їй спокій. Мабуть, Лізель була чи не єдиним, на чому він добре знався.

— Вся річ у пранні? — запитав тато.

Він не голився уже кілька днів і кожні дві-три хвилини шкрябав свою сверблячу бороду. Його сріблясті очі були спокійними і рівними, трохи теплими — як завжди, коли йшлося про Лізель.

Читання поступово стихло, і тато заснув. Тоді Лізель прошепотіла те, що вже давно хотіла сказати.

— Тату, — промовила вона, — здається, я потраплю до пекла.

Її ступні були теплими, коліна — холодними.

Вона пригадала ночі з обмоченим ліжком і тата, який прав її простирадла, а потім вчив з нею літери. Зараз його дихання обдувало ковдру, і дівчинка поцілувала його сверблячу бороду.

— Тобі треба поголитися, — сказала вона.

— Ти не потрапиш до пекла, — відповів тато.

Декілька секунд Лізель не зводила з нього погляду. Тоді лягла, притулилась до нього, і обоє заснули — недалеко від Мюнхена, десь там, на сьомій грані німецького кубика.

Юність Руді

Врешті Лізель довелося дати йому те, що він просив. Він знав, що має робити.

ЧАСТИНА 6

«Носій снів»

а також: щоденник смерті — сніговик — тринадцять подарунків — наступна книжка — жахіття з єврейським трупом — газетне небо — відвідувач — schmunzeler — і останній поцілунок отруйних щік

Щоденник смерті: 1942 рік

То був рік, вартий цілої епохи, як 79-й чи 1346-й, — таких було чимало. Та яка там коса, щоб її чорти побрали, мені б не завадила мітла чи швабра. А ще — відпустка.

МАЛЕНЬКИЙ ШМАТОЧОК ПРАВДИ

Я не ношу серп чи косу.

Чорний балахон з каптуром я надягаю лише тоді, коли холодно.

І моє обличчя не має тих черепоподібних рис, які вам так подобається на мене чіпляти.

Хочете знати, який мій справжній вигляд?

Я вам підкажу. Пошукайте собі дзеркало, а я тим часом продовжу.

Правду кажучи, зараз я почуваюся неабияким егоїстом — тільки про себе та про себе. Про свої мандри, про те, що я бачив у 1942-му. З іншого боку, ви ж людина, і самозакоханість вам теж знайома. Річ у тім, що у мене є вагома причина розповідати вам про те, що я тоді бачив. Більшість тих подій вплинуть на Лізель Мемінґер. Вони притягнуть війну на Небесну вулицю, а війна потягне за компанію ще й мене.

Того року мені довелося намотати кілька кругів — з Польщі до Росії, тоді до Африки і знову до Польщі. Ви скажете, що я намотую круги що року, проте іноді люди полюбляють додавати мені роботи. Зростає кількість тіл та їхніх вивільнених душ. Зазвичай вистачає кількох бомб. Або газової камери, чи тріщання далекої автоматної черги. А коли вже й це не докінчує справу, то, принаймні, залишає людей без даху над головою, і в усіх куточках я зустрічаю безпритульних. Часто вони біжать за мною, коли я проходжу вулицями спустошених міст. Вони благають забрати їх зі собою, вони не розуміють, що я не маю на них часу.

— Ваш час настане, — запевняю їх і намагаюся не озиратись. Часом хочеться сказати щось на кшталт: «Хіба не бачите, що мені й без вас не бракує роботи?», але завжди мовчу. Повертаюся до роботи, жаліючись про себе, і трапляються роки, коли тіла не просто додаються — вони множаться.

КОРОТКА ПЕРЕКЛИЧКА ЗА 1942 РІК

1. Стражденні євреї — я тримаю їхні душі на колінах, і ми сидимо на даху поблизу димарів, що парують.

2. Російські солдати — вони брали мінімальну кількість боєприпасів, розраховуючи взяти решту у загиблих товаришів.

3. Вимочені тіла на французькому узбережжі — їх викинуло на пісок і гальку.

Я міг би продовжувати, але вирішив, що наразі і цих трьох прикладів достатньо. Саме від цих трьох прикладів ви відчуєте на язиці присмак попелу, що всюди супроводжував мене того року.

Стільки людей.

Стільки кольорів.

Вони перевертаються всередині. Вони тривожать мої спогади. Я бачу їх у високих купах, вони навалилися одне на одного. Пластмасове повітря, горизонт наче застиглий клей. Усе небо встелене людьми, воно пробите, протікає, а м’які вугільні хмари пульсують, ніби чорне серце.

А тоді.

Смерть.

Продирається крізь усе це.

Зовні: холоднокровна, непохитна.

Всередині: схвильована, спантеличена і розбита.

Чесне слово (знаю, я вже й так занадто багато скаржуся), я ще не встиг оклигати після Сталіна в Росії. Так званої «другої революції» — винищення власного народу.

І одразу ж з’явився Гітлер.

Кажуть, що війна — найкращий друг смерті, але мушу висловити іншу точку зору. Для мене війна — ніби новий начальник, який вимагає неможливого. Він стоїть за плечем і без упину повторяє те саме: «Виконуй, виконуй». Доводиться докладати ще більше зусиль. Виконувати роботу. А начальник навіть не подякує. Він вимагатиме ще більше.

Частенько я намагаюся пригадати розкидані шматочки прекрасного, що теж траплялося мені у той час. Я перекопую зібрання своїх історій.

Насправді ж зараз я вибрав одну.

Певен, що половину ви вже знаєте, але, якщо підете зі мною, я покажу вам другу частину крадійки книжок.

Вона навіть не підозрює, що попереду на неї чекає безліч подій, які я згадав хвилину тому, але вона чекає і на вас.

Зараз вона носить сніг — куди б ви подумали — у підвал.

Пригоршні замерзлої води будь-кого примусять усміхнутися, але не зможуть примусити забути.

Погляньте, он вона.

Сніговик

Життя Лізель Мемінґер на початку 1942 року можна описати десь так.

Їй виповнилося тринадцять. Груди ще не виросли. Місячні ще не почалися. Молодий чоловік із підвалу опинився в її ліжку.

ЗАПИТАННЯ І ВІДПОВІДЬ

Яким чином Макс Ванденбурґ опинився у ліжку Лізель?

Він упав.

Здогадки різнилися, але Роза Губерманн стверджувала, що перші ознаки лиха з’явилися минулого Різдва.

24 грудня було голодним і замерзлим, але у цьому був і свій плюс — ніяких тривалих візитів. Ганс-молодший водночас стріляв у російських солдатів і бойкотував свою сім’ю. Труді змогла забігти на вихідних перед Різдвом, і то лише на кілька годин. Вона від’їжджала з сім’єю, у якій працювала. На канікули для зовсім іншого класу німців.

У Святвечір Лізель принесла Максові подарунок — пригорщі снігу.

— Заплющ очі, — сказала дівчинка. — Простягни руки. — Щойно сніг опустився на його долоні, Макс здригнувся і засміявся, але досі не розплющував очей. Він лише похапцем спробував сніг, дозволивши йому змочити свої губи.

— Це звіт про сьогоднішню погоду?

Лізель стояла біля нього.

Обережно вона торкнулася його руки.

Макс знову підніс долоні до рота.

— Дякую, Лізель.

Таким був початок найкращого в світі Різдва. Трохи їжі. Жодних подарунків. Зате у їхньому підвалі був сніговик.

Передавши Максові першу порцію снігу, Лізель пересвідчилась, що надворі нікого немає, і винесла з дому усі відра і горщики, які їй вдалося знайти. З лихвою насипала в них снігу і льоду, що встеляв вузеньку смужку планети — Небесну вулицю. Наповнивши усі посудини, вона затягнула їх всередину і по черзі переправила до підвалу.

Правду кажучи, Лізель перша кинула в Макса сніжку, а тоді отримала відповідь у живіт. Макс навіть кинув одну в Ганса Губерманна, коли той спускався до підвалу.

— Arschloch! — вигукнув тато. — Лізель, ану дай мені того снігу. Ціле відро! — На якусь мить вони забулися. Ніхто вже не кричав і не зойкав, але вони не могли стримати уривки легенького сміху. Зрештою, вони звичайнісінькі люди, що тішаться снігом у підвалі.

Тато глянув на горщики зі снігом.

— Що будемо робити з рештою?

— Зліпимо сніговика, — запропонувала Лізель. — Давайте зліпимо сніговика.

Тато покликав Розу.

У відповідь йому жбурнули уже звичне:

— Чого тобі треба, Saukerl?

— Спустися-но до нас.

Коли мама з’явилася в підвалі, Ганс Губерманн, ризикуючи власним життям, кинув у неї чудовою сніжкою. Трішки схибивши, вона врізалася у стіну і розпласталася, а мама отримала причину лаятися не переводячи подиху. Висипавши всю свою лайку, Роза спустилася і допомогла їм ліпити сніговика. Вона навіть принесла ґудзики, щоб зробити очі й ніс, і огризок мотузки для усмішки. На додачу цього двофутового сніговика закутали у шарф і вдягнули у шапку.

— Ото коротун, — сказав Макс.

— Що будемо робити, коли він розтане? — запитала Лізель.

Роза мала відповідь:

— Усе повитираєш, Saumensch, і то швиденько.

Тато не погодився.

— Він не розтане. — Він потер руки і подмухав на них. — Тут самому можна замерзнути.

Хоча сніговик таки розтанув, у душі кожного з них він височів гордо і струнко. Мабуть, того Святвечора кожен з них бачив його перед сном. У вухах лунав акордеон, перед очима стояв сніговик, а Лізель іще й пригадувала слова Макса, які почула, коли прощалася з ним біля каміна.

РІЗДВЯНЕ ПРИВІТАННЯ МАКСА ВАНДЕНБУРҐА

«Часто я бажаю, щоб усе це скінчилося,

Лізель, але тоді ти робиш щось таке

неочікуване — як-от спускаєшся до підвалу зі сніговиком у руках».

На жаль, той вечір пророкував різке погіршення Максового здоров’я. Перші ознаки були досить незначними і дуже типовими. Він ніяк не міг зігрітися. У нього трусилися руки. Почастішали видіння боксу з фюрером. І лише тоді, коли навіть відтискання і присідання не змогли його зігріти, Макс направду занепокоївся. Хоч як близько він присувався до вогню, здоровішим не ставав. День за днем, спотикаючись, облітала його вага. Режим тренувань похитнувся і розсипався, а Макс припав щокою до похмурої підлоги підвалу.

До кінця січня йому так-сяк вдалося протриматись, але на початку лютого йому дуже погіршало. Він важко прокидався біля каміна, міг проспати мало не до обіду, його рот скривився, а вилиці почали напухати. Але на всі питання запевняв, що з ним все добре.

В середині лютого, за кілька днів до тринадцятого дня народження Лізель, Макс підійшов до каміна і мало не знепритомнів. Ще трохи, і він би впав у вогонь.

— Гансе, — прошепотів він, а його обличчя звело судомою. Ноги йому підігнулися, і він вдарився головою об футляр від акордеона.

У ту саму мить дерев’яна ложка хляпнулася в суп і Роза Губерманн уже стояла біля нього.

Вона притримувала голову Макса і через цілу кімнату гавкнула на Лізель:

— Та не стій ти там, біжи принеси простирадла. Поклади на своє ліжко. А ти! — Тепер вона кричала до тата. — Допоможи мені його підняти і перенести у кімнату Лізель. Schnell!

Татове обличчя витягнулося від хвилювання. Його сірі очі дзенькнули, і він сам підняв Макса.

Юнак був легеньким, як маленьке хлопча.

— А ми не можемо покласти його на наше ліжко?

Роза уже все обдумала.

— Не можемо. Вдень ми мусимо піднімати штори, інакше сусіди щось запідозрять.

— Твоя правда. — Ганс поніс його нагору.

Лізель спостерігала, не випускаючи з рук простирадла.

Коридором пропливли безсилі ступні і звисле волосся. З його ноги злетів черевик.

— Посунься.

Позаду перевальцем ступала мама.

Коли Макс опинився у ліжку, його вкрили горою простирадл і гарненько підібгали їх з усіх боків.

— Мамо?

І все. Лізель не змогла вимовити жодного слова.

— Що? — Роза так сильно стягнула волосся у пучок, що аж страх брав. А коли вона повторила своє запитання, пучок, здавалося, натягнувся ще тугіше. — Що, Лізель?

Дівчинка підійшла, боячись почути відповідь.

— Він живий?

Пучок кивнув.

Роза обернулася і дуже переконливо заявила:

— Послухай, Лізель. Я впустила його в наш дім не для того, щоб дивитися, як він помирає.

Затямила?

Лізель кивнула.

— А тепер іди.

У коридорі тато обійняв її.

Вона цього конче потребувала.

Пізніше, вночі, вона почула, як Ганс і Роза перешіптуються. Роза поклала її спати у їхній кімнаті, і дівчинка лежала біля ліжка на підлозі на матраці, який вони притягнули з підвалу.

(Були підозри, чи він, бува, не заражений, але всі погодилися, що ці підозри безпідставні. Причиною Максової хвороби не була інфекція, тож вони принесли матрац нагору і застелили його чистим простирадлом.)

Подумавши, що дівчинка уже заснула, мама висловила свою точку зору.

— Той клятий сніговик, — прошепотіла вона. — Закладаюся, усе почалося саме з нього: вигадали ж таке — бавитися снігом і льодом у тому холодному підвалі.

Тато був налаштований по-філософському.

— Розо, усе почалося з Адольфа. — Він сів на ліжку. — Треба глянути, як він там.

За ніч Макса провідували сім разів.

Відвідувачі Макса Ванденбурґа

РАХУНОК

Ганс Губерманн: 2

Роза Губерманн: 2

Лізель Мемінґер: 3

Уранці Лізель принесла з підвалу його книжку замальовок і поклала на тумбочку біля ліжка. Вона жахливо почувалася через те, що минулого року посміла до неї зазирнути. Тож тепер, з поваги до Макса, вона твердо вирішила не розгортати її.

Коли до кімнати ввійшов тато, вона не озирнулася, не глянула на нього, а заговорила до стіни, біля якої лежав Макс.

— І нащо я принесла той сніг до підвалу? — картала себе дівчинка. — Все почалося через сніг, хіба ні, тату? — Склала руки, ніби для молитви. — Нащо мені заманулося ліпити того сніговика?

Тато, вічна йому хвала, був непохитним.

— Лізель, — сказав він, — так було треба.

Вона годинами сиділа поряд з Максом, поки він тремтів і спав.

— Не помирай, — шепотіла дівчинка. — Будь ласка, Максе, тільки не помирай.

Це був уже другий сніговик, що танув у неї на очах, але цей був зовсім іншим. Парадокс.

Що холоднішим він ставав, то більше танув.

Тринадцять подарунків

Це було схоже на приїзд Макса, повторний.

Пір’їнки знову перетворилися на гілочки. Гладенька шкіра пошерхла. Ознаки, яких вишукувала Лізель, не забарилися. Він живий.

Перші дні вона сиділа біля ліжка і розмовляла з ним. У свій день народження дівчинка розповіла, що на кухні чекає величезний торт, йому варто лише прокинутися.

Але Макс не прокинувся.

Та й на кухні не було ніякого торта.

УРИВКИ ПІЗНЬОЇ НОЧІ

Набагато пізніше я пригадав, що у той час я таки навідувався на Небесну вулицю, 33. Мабуть, це було у якийсь із тих моментів, коли дівчинки не було поряд з ним, бо я бачив лише чоловіка на ліжку. Я опустився на коліна. Приготувався просунути руки крізь простирадла. Аж раптом він ожив — з неймовірною силою відштовхнув мої важкі долоні.

Я відступив — у мене було ще багато роботи, але мені було приємно, що хтось боровся зі мною у тій маленькій похмурій кімнаті. Я навіть дозволив собі заплющити очі і якусь хвильку спокійно постояти у цілковитій тиші. А тоді пішов геть.

На п’ятий день усі дуже втішилися — Макс розплющив очі, нехай і на кілька секунд. Він не розгледів майже нічого, крім Рози Губерманн (та ще й так близько, що, мабуть, налякався), яка ледь не залила йому до рота цілу миску супу.

— Ковтай, — порадила вона. — Не думай. Просто ковтай.

Коли мама віддала миску Лізель, дівчинка спробувала глянути на Максове обличчя, але його заступила спина годувальниці.

— Він вже отямився?

Роза обернулася і нічого не відповіла.

Минув майже тиждень, і Макс прокинувся вдруге — цього разу в кімнаті були тато і Лізель. Обоє спостерігали за тілом на ліжку, коли раптом почули короткий стогін. Тато випав вгору зі стільця, якщо таке взагалі можливо.

— Поглянь, — видихнула Лізель. — Не засинай, Максе, не засинай.

Кілька секунд Макс розглядав її, але так і не впізнав. Очі вивчали її, ніби головоломку. А тоді він знову провалився в сон.

— Тату, що сталося?

Ганс упав на крісло.

Пізніше він запропонував дівчинці почитати для Макса.

— Ну ж бо, Лізель, останнім часом ти так гарно читаєш — хоча для мене досі загадка, звідки у тебе взялася ця книжка.

— Я вже казала, тату. Мені дала її одна черниця зі школи.

Тато підняв руки і жартівливо запевнив:

— Знаю, знаю. — Він зітхнув з висоти свого зросту. — Тільки... — Він поступово добирав слова. — Дивись, щоб не спіймали. — І це каже чоловік, який вкрав єврея.

Від того дня Лізель читала Максові «Свистуна», поки він займав її ліжко. Єдиним розчаруванням було те, що їй доводилось пропускати цілі розділи, тому що багато сторінок злиплися. Книжка ще добре не підсохла. Але дівчинка продиралася і дійшла до того місця, звідки до кінця залишалося прочитати тільки чверть книжки. Загалом вона мала триста дев’яносто шість сторінок.

У зовнішньому світі Лізель щодня квапилася зі школи, сподіваючись, що Максу покращало.

— Він прокинувся? Він щось їв?

— Йди надвір, — благала її мама. — Ти мені дірку в животі прогризеш своїми питаннями. Ну, йди. Заради Бога, йди надвір, пограй у футбол.

— Так, мамо. — Вона вже відчиняла двері. — Але ти прийдеш і забереш мене додому, коли він прокинеться, правда? Вигадай щось. Накричи на мене так, ніби я щось натворила. Висвари мене. Не переживай, всі одразу в це повірять.

На таке навіть Роза усміхнулася. Вона вперлася кулаками у стегна і гарненько їй пояснила, що вона ще не така доросла, щоб за такі слова її оминула Watschen.

— І щоб забила гола, — пригрозила Роза, — інакше можеш додому не повертатися.

— Обов’язково, мамо.

— А краще два, Saumensch!

— Добре, мамо.

— І припини огризатися.

Лізель на хвильку замислилась, а тоді вилетіла на вулицю, щоб позмагатися з Руді на слизькій багнюці.

— Чого так довго, дупошкрябко? — Руді привітав її у звичний спосіб, коли вони боролися за м’яча. — Де тебе носило?

Десь за півгодини м’яча розчавила машина (вкрай рідко вони проїжджали Небесною вулицею), і Лізель знайшла перший подарунок для Макса. Дійшовши висновку, що з нього вже нічого не буде, діти засмучено розбрелися по домівках, а м’яч, посмикуючись, залишився валятися на холодній пухирчатій землі. Лізель і Руді схилилися над його здутим тілом. У нього на боці зяяла діра, що своєю формою нагадувала рот.

— Хочеш його взяти? — запитала Лізель.

Руді здвигнув плечима.

— Нащо мені здався той засраний розчавлений м’яч? Ми вже не зможемо його накачати, правильно?

— То береш чи ні?

— Ні, щиро дякую. — Руді обережно пхнув його ногою, так, ніби то була мертва тварина. Або тварина, що могла бути мертвою.

Руді пішов додому, а Лізель підібрала м’яча і запхала під пахву. Вона чула, як хлопець крикнув:

— Агов, Saumensch. — Вона вичікувала. — Saumensch!

Дівчинка здалася.

— Чого тобі?

— Я маю велосипед без коліс, може хочеш?

— Та йди ти зі своїм велосипедом.

Останнім, що вона почула з того місця, де стояла, був регіт того Saukerl’я, Руді Штайнера.

Вдома вона одразу пішла нагору. Принесла Максові м’яча і поклала біля його ніг.

— Вибач, — промовила дівчинка, — знаю, це небагато. Але, коли ти прокинешся, я розкажу тобі його історію. Я розкажу, що то був найсіріший у світі день і машина з виключеними фарами наїхала просто на нашого м’яча. З неї виліз чоловік і почав на нас кричати. А тоді запитав дорогу. От нахаба...

«Прокинься!» — хотіла закричати Лізель.

Або потрусити його.

Але нічого не зробила.

Вона могла лишень дивитися на м’яча, на його розчавлену, обдерту шкуру. То був перший подарунок з багатьох.

ПОДАРУНКИ № 2-5 Одна стрічка, одна шишка. Один ґудзик, один камінець.

Футбольний м’яч наштовхнув її на одну ідею.

Тепер щоразу, коли йшла або поверталася зі школи, Лізель видивлялася викинуті речі, які могли б бути цінними для чоловіка при смерті. Спершу вона дивувалася, чому це так важливо.

Як може такий відвертий непотріб когось втішити? Стрічка у канаві. Шишка на дорозі. Ґудзик, що недбало прихилився до стіни у класі. Плаский круглий камінець з річки. Хай там як, але вони показували, що дівчинці не байдуже і, можливо, потім, коли Макс прокинеться, ті подарунки стануть першою темою для розмови.

Наодинці Лізель розігрувала такі діалоги.

— Ну, і що це таке? — запитав би Макс. — Що це за мотлох?

— Мотлох? — Вона уявляла, що сидить на краєчку ліжка. — Максе, це ніякий не мотлох. Саме завдяки їм ти прокинувся.

«СЛОВНИК ДУДЕНА»1.

ЗНАЧЕННЯ № 1

Zufriedenheit — Щастя:

походить від слова «щасливий» — який відчуває радість і задоволення.

Схожі слова: веселощі, втіха, вдатність, процвітання.

Трилогія

1 «Словник Дудена» — зведення правил граматики і правопису німецької мови, вперше опублікований 1880 року Конрадом Дуденом.

Поки Лізель працювала, Руді бігав.

Він намотував круги на «Овалі Губерта», бігав навколо їхнього кварталу і наперегони з усіма від початку Небесної вулиці і до крамниці пані Діллер, даючи суперникам різну фору.

Декілька разів, коли Лізель допомагала мамі на кухні, Роза визирала з вікна і примовляла:

— Що той малий Saukerl вигадав цього разу? Чого він гасає туди-сюди?

Лізель підходила до вікна.

— Принаймні, він більше не вимазується вугіллям.

— І то вже добре, еге ж?

ПРИЧИНИ РУДІ

У середині серпня проводився фестиваль «Гітлер’юґенд», і Руді мав намір перемогти у чотирьох змаганнях: 1500, 400, 200 і, звісно ж, 100 метрів. Йому подобалися лідери його нового підрозділу, і хлопець хотів їх потішити, але найбільше він хотів довести своєму старому другові Францу Дойчеру, що теж чогось вартий.

— Чотири золоті медалі, — сказав він Лізель одного дня, коли вона разом з ним бігала «Овалом Губерта». — Як Джессі Овенс у тридцять шостому.

— Ти досі на ньому схиблений?

Ноги Руді римувалися з його диханням.

— Та ні, але було б класно, скажи? Я б показав усім тим недоумкам, які казали, що я несповна розуму. Щоб вони побачили, що я не дурніший за них.

— Ти справді віриш, що зможеш перемогти у всіх чотирьох змаганнях? Вони сповільнили біг і зупинилися на фініші. Руді вперся руками в коліна.

— Я мушу.

Шість тижнів він тренувався, а коли в середині серпня настав день фестивалю, небо було сонячно-спекотним і безхмарним. Траву затопили підрозділи «Гітлер’юґенд» і їхні батьки, всюди сновигали буросорочкові лідери. Руді Штайнер був у чудовій формі.

— Глянь, — вказав він. — Он там Дойчер.

Поміж скупченням людей біляве втілення ідеалу «Гітлер’юґенд» роздавало накази двом хлопцям з його підрозділу. Обоє кивали і час від часу виструнчувались. Один з них салютувальним жестом прикрив очі від сонця.

— Хочеш привітатися? — запитала Лізель.

— Ні, дякую. Краще вже потім.

Коли переможу.

Він не промовив уголос, але ці слова, без сумніву, зависли в повітрі, десь між блакитними очима Руді та вказівними руками Дойчера.

Фестиваль почався обов’язковим маршируванням навколо стадіону.

Далі було виконання гімну.

Heil Hitler.

І лише після цього йшли розваги.

Вікову групу Руді викликали для бігу на 1500 метрів, і Лізель побажала йому удачі у звичній для німців манері.

— Hals und Beinbruck, Saukerl.

Вона побажала йому зламати шию і ногу.

Хлопці зібралися на дальньому кінці круглого поля. Хтось розминався, хтось намагався зосередитись, а хтось стояв там, бо їх примусили.

Поруч із Лізель сиділи Барбара, мама Руді, і її молодші діти. Тонке покривало було всипане дітьми і видертою травою.

— Ви бачите Руді? — запитала Барбара. — Він крайній зліва. — Барбара Штайнер була доброю жінкою, а її волосся завжди мало такий вигляд, ніби його щойно причесали.

— Де? — запитала одна з дівчаток. Мабуть Беттіна, наймолодша. — Я ніде його не бачу.

— Крайній. Ні, не там. Он там.

Вони й далі намагалися його розгледіти, аж раптом пролунав стартовий вистріл і з пістолета вихопився димок. Малі Штайнери кинулись до огорожі.

На першому колі вперед вирвалося сім хлопців. На другому їх було вже п’ятеро, а на третьому — четверо. Руді весь час біг четвертим, і так до останнього кола. Чоловік, що стояв праворуч, сказав, що найкраще виглядає другий бігун. Найвищий з усіх.

— Почекай, почекай, — він звернувся до своєї здивованої дружини. — За двісті метрів від фінішу він рване вперед. — Але той чоловік помилявся.

Гігантський розпорядник оголосив, що вони мають пробігти ще одне коло. Він явно не страждав від карткової системи. Він прокричав своє повідомлення, коли групка лідерів перетнула фінішну пряму, і до неї рвонув не другий бігун, а четвертий. Та ще й на двісті метрів раніше.

Руді біг.

Він жодного разу не озирнувся.

Він відривався від суперників, ніби натягував гумовий канат, поки всі надії його переслідувачів на перемогу не луснули, як повітряна кулька. Він летів по біговій доріжці, поки троє інших бігунів виривали одне в одного об’їдки. На фінішній прямій не було нічого, окрім лимонної голови і простору, але, перетнувши лінію, хлопець не зупинився. Він не викинув вгору руки. Навіть не схилився перевести подих. Він пройшов іще з десяток метрів і глянув через плече, як інші бігуни перетинають лінію.

По дорозі до своєї родини він спершу зустрів свого лідера, а тоді перетнувся з Францом Дойчером. Обоє кивнули.

— Штайнер.

— Дойчер.

— Схоже на те, що всі ті забіги стадіоном, які я призначав, пішли тобі на користь, еге ж?

— Схоже на те.

Руді не усміхнеться, доки не переможе в усіх чотирьох змаганнях.

ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ ОЗНАЙОМЛЕННЯ

Тепер Руді міг похизуватися не лише успіхами у школі. Він виявився талановитим спортсменом.

Спочатку Лізель брала участь у бігу на чотириста метрів. Вона фінішувала сьомою, а в змаганні на двісті метрів прибігла четвертою. Перед собою вона бачила тільки підколінні сухожилля і підстрибуючі хвостики дівчат попереду. У стрибках на довжину її більше втішив розсипаний навколо пісок, ніж дальність самого стрибка, та й штовхання ядра не стало для неї тріумфом. Вона розуміла, що цей день належав Руді.

У фіналі бігу на чотириста метрів він з самого старту вирвався вперед і першим добіг до фінішу, та й двісті метрів він виграв з мінімальним відривом.

— Ще не втомився? — запитала Лізель. Уже минув полудень.

— Звичайно, що ні. — Хлопець важко дихав і розминав ноги. — Що ти таке верзеш, Saumensch?

Що ти, в біса, розумієш?

Коли почали викликати бігунів на сто метрів, Руді повільно підвівся і разом з іншими хлопчаками вервечкою рушив до старту. Лізель пішла за ним.

— Агов, Руді. — Вона потягнула його за рукав. — Удачі!

— Я не втомився, — відповів він.

— Я знаю.

Він підморгнув.

Він таки втомився.

У відбірковому забігу Руді сповільнив темп і прибіг другим, а через десять хвилин забіги завершились і оголосили фінал. Двоє його суперників мали грізний вигляд, і Лізель нутром чула, що в цьому змаганні він не переможе. Томмі Мюллер, який на відборі прибіг другим з кінця, приєднався до неї біля огорожі.

— Він переможе, — запевнив Томмі.

— Я знаю.

Ні, не переможе.

Коли фіналісти вишикувались на старті, Руді опустився на коліна і взявся руками викопувати відправну позначку. Лисий у бурій сорочці, не гаячи ні секунди, підійшла до нього і наказала негайно ж припинити. Лізель бачила вказівний палець чоловіка і розгледіла, як на землю падає грязюка, що її Руді струшував зі своїх долонь.

Пролунала команда «приготуватися», і Лізель міцніше вчепилася в огорожу. Один з хлопців стартував передчасно; стартовий постріл пролунав двічі. То був Руді. Розпорядник знову щось йому сказав, і хлопець кивнув. Іще раз, і його дискваліфікують.

Бігуни знову приготувалися, Лізель зосереджено спостерігала і кілька секунд не могла повірити своїм очам. Ще один передчасний старт, і знову той самий бігун. Лізель уже уявляла ідеальний забіг: Руді плентався позаду, але на останніх метрах вирвався вперед. Насправді ж вона побачила, як Руді дискваліфікували. Його провели до краю поля і залишили там самотньо стояти, а його колишні суперники приготуватися бігти.

Порівнялися і рвонули.

Хлопець з вицвілим каштановим волоссям і розмашистим кроком обігнав свого суперника як мінімум на п’ять метрів.

Руді залишився позаду.

Пізніше, коли наблизився вечір, а з Небесної вулиці хтось забрав сонце, Лізель сиділа з другом на тротуарі.

Вони говорили про все на світі — від обличчя Франца Дойчера після того, як Руді пробіг тисячу п’ятсот метрів, до одинадцятирічної дівчинки і коника, якого вона викинула, коли програла змагання з метання диска.

Перед тим як обоє розійшлися по домівках, голос Руді потягнувся і вручив Лізель правду.

Якийсь час вона сиділа у неї на плечі, а кілька думок по тому дісталася її вуха.

ГОЛОС РУДІ

— Я зробив це навмисно.

Коли до неї дійшло його зізнання, Лізель мала лише одне запитання:

— Але навіщо, Руді? Навіщо ти це зробив?

Він стояв, впершись рукою в стегно, і нічого не відповів. Жодної реакції, тільки хитро посміхнувся і ліниво поплентав додому. Про той випадок вони більше не говорили.

А от Лізель частенько думала, що б відповів Руді, якби вона його таки дотисла. Можливо, трьома медалями він довів те, що хотів, а може, він боявся програти останній забіг. Врешті, єдине пояснення, яке прийняла дівчинка, підлітковим голосом прозвучало в її голові.

— Тому що він не Джессі Овенс.

Лізель підвелася, щоб іти додому, і лише тоді помітила три медалі з фальшивого золота, що лежали біля неї. Вона постукала в двері Штайнерів і простягнула їх Руді.

— Ти забув.

— Нічого подібного. — Він зачинив двері, і Лізель забрала медалі додому. Вона принесла їх до підвалу і розповіла Максу про свого друга, Руді Штайнера.

— Він справді недоумкуватий, — зробила висновок Лізель.

— Точно, — погодився Макс, але сумніваюся, що він на це купився.

Тоді обоє взялися за роботу — Макс за свої замальовки, а Лізель за читання «Носія снів» .

Вона вже наближалася до кінця книжки, де молодий священник після зустрічі з дивною елегантною жінкою почав сумніватися у своїй вірі.

Дівчинка поклала книжку на коліна корінцем догори, і Макс запитав, коли вона планує її дочитати.

— Думаю, за кілька днів.

— А тоді почнеш читати нову?

Крадійка книжок подивилася на стелю.

— Може, й так, Максе. — Вона згорнула книжку і підперла стіну. — Якщо мені пощастить.

НАСТУПНА КНИЖКА

Це не «Словник і тезаурус Дудена», як ви могли подумати.

Ні, словник з’явиться наприкінці коротенької трилогії, а ми дійшли тільки до другої частини.

Тут ітиметься про те, що Лізель дочитує «Носія снів» і краде нову книжку під назвою «Пісня у темряві». Як і попередню, вона поцупила її у меровій бібліотеці. Єдиною відмінністю було те, що цього разу вона пішла туди сама. Обійшлася того дня без Руді.

Був ранок, щедрий на сонце і пінисті хмари.

Лізель стояла посеред мерової бібліотеки з жадобою в пальцях і книжковими назвами на губах.

Цього разу вона насмілилась пробігти пальцями по корінцях — коротенький спогад першого візиту до цієї кімнати — і, рухаючись уздовж полиць, пошепки промовляла назви багатьох книжок.

«Під вишнею».

«Десятий лейтенант».

Як завжди, її вабило багато книжок, однак, кілька хвилин походивши кімнатою, вона зупинилася на «Пісні у темряві », найімовірніше тому, що книжка мала зелену обкладинку, а такого кольору в її колекції ще не було. Відтиснутий на обкладинці напис був білим, а між назвою та іменем автора було розміщено малесенький малюнок — флейту. Лізель взяла книжку і вибралася надвір, на ходу кинувши «дякую».

Без Руді вона почувалася досить самотньо, але саме того ранку крадійка книжок чомусь була щасливішою наодинці. Вона взялася за роботу — сіла читати книжку на березі річки Ампер, на безпечній відстані від можливого лігва Віктора Хеммеля і колишньої зграї Артура Берґа. Ніхто не прийшов, ніхто їй не заважав, і Лізель прочитала чотири коротенькі розділи «Пісні у темряві» і була дуже щаслива.

Втіха і задоволення.

Від успішної крадіжки.

За тиждень трилогія щастя скінчилася.

Наприкінці серпня прибув, чи, радше, знайшовся, подарунок.

Надвечір Лізель дивилася, як на Небесній вулиці Крістіна Мюллер стрибає через скакалку.

Руді Штайнер на братовому велосипеді різко пригальмував навпроти неї.

— Ти не дуже зайнята?

Вона здвигнула плечима.

— А що таке?

— Думаю, тобі варто поїхати зі мною. — Він кинув свого велосипеда і побіг додому, щоб притягти ще одного. Лізель дивилася, як перед нею крутяться педалі.

Вони виїхали на вулицю Ґранде, і Руді зупинився, вичікуючи.

— Ну, — запитала Лізель, — що сталося?

Руді кудись вказав.

— Подивись уважніше.

Вони потихеньку під’їхали до будинку і зайняли позицію під голубою ялиною. Крізь колючі гілки Лізель розгледіла зачинене вікно і якусь річ, прихилену до шибки.

— Оце...?

Руді кивнув.

Вони довгенько сперечалися, але врешті вирішили, що це треба зробити.

Без сумніву, книжку залишили там навмисне, і, навіть якщо це пастка, вона варта того, щоб ризикнути.

Поміж присипаних синявою гілок Лізель промовила:

— Це робота для крадійки книжок.

Вона кинула велосипеда, оглянула вулицю і перейшла двір. У сутінковій траві ховалися тіні від хмар. То були ями, в які можна провалитися, чи латки додаткової темряви, в яких можна сховатися? Уява штовхнула її в одну з тих ям, і дівчинка полетіла прямісінько в страшні лапища самого мера. Принаймні, ці думки відволікли її і вона дісталася до вікна швидше, ніж сподівалась.

Це нагадувало пригоду зі «Свистуном» .

Нерви облизували її долоні.

Під пахвами дзюрчали струмочки поту.

Лізель підняла голову і прочитала назву. «Повний словник і тезаурус Дудена». На мить обернувшись до Руді, вона беззвучно прошепотіла:

— Це словник. — Він здвигнув плечима і викинув руки.

Лізель діяла послідовно — посунула раму вгору, уявляючи, як це може виглядати зсередини будинку. Вона так і бачила свою крадійську руку, що тягнеться до вікна, штовхає його догори, поки книжка не падає на підвіконня. Словник посувається повільно, ніби зрубане дерево.

Витягла.

Без метушні і зайвого шуму.

Книжка просто нахилилася до неї, і Лізель вхопила її вільною рукою. І навіть зачинила вікно, обережно і плавно, а тоді розвернулася і пішла назад через провали хмар.

— Чудово, — похвалив Руді, подаючи їй велосипеда.

— Дякую.

Вони доїхали до повороту, і тут їх наздогнала важливість того дня. Лізель так і знала. Знову було відчуття, що за нею хтось стежить. Голос всередині тиснув на педалі. Два кола.

Подивись на вікно. Подивись на вікно.

Дівчинка підкорилася.

Ніби сверблячка, що потребує нігтя, Лізель охопило нестерпне бажання зупинитися.

Вона поставила ноги на землю, обернулася до мерового будинку, до вікна бібліотеки, і побачила. Вона, звісно ж, мала припустити, що це може статися, але все одно не змогла приховати сум’яття, що піднялося всередині, коли вона помітила за вікном мерову дружину.

Хоча й прозора, але вона стояла там. Її волосся, як завжди, було пухнастим, а смутні очі, рот і болісний вираз обличчя були виставлені ніби напоказ.

Дуже повільно вона підняла руку — для крадійки книжок надворі. Нерухомий помах.

Геть спантеличена, Лізель нічого не сказала ні Руді, ні собі. Лише випросталась, відновила рівновагу і підняла руку — у відповідь меровій дружині, яка стояла за вікном.

«СЛОВНИК ДУДЕНА». ЗНАЧЕННЯ № 2

Verzeihung — Прощення:

зречення гніву, ворожості чи образи.

Схожі слова: виправдання, відпущення, милосердя.

По дорозі додому вони зупинилися на мості і оглянули важку чорну книжку. Руді гортав сторінки і натрапив на листа. Він вийняв його і повільно підняв очі на крадійку книжок.

— Тут написано твоє ім’я.

Річка бігла своїм шляхом.

Дівчинка взяла листа.

ЛИСТ

Люба Лізель.

Знаю, ти вважаєш, що я нікчемна і огидна (можеш пошукати в словнику, якщо ці слова тобі невідомі), але маю сказати, що я не настільки дурна, щоб не помітити в бібліотеці твоїх слідів. Коли я виявила, що кудись зникла перша книжка, то спочатку подумала, що поклала її в інше місце, а тоді побачила відбитки чиїхось п’ят, що виблискували на підлозі у променях сонячного світла.

Це мене насмішило.

Я була рада, що ти взяла книжку, яка тобі належалася. І припустила, що більше ти не прийдеш. Але я помилялася.

Коли ти знову повернулася, я мала б лютувати, але ні, не лютувала. Останнього разу я почула, що ти прийшла, але вирішила тебе не турбувати. Ти завжди брала тільки одну книжку, тож тут їх вистачить ще на тисячу візитів. Я лише сподіваюся, що одного дня ти постукаєш у двері і зайдеш до бібліотеки у більш цивілізований спосіб.

Знову перепрошую за те, що були змушені відмовитись від послуг твоєї прийомної мами.

І останнє. Сподіваюся, що цей словник і тезаурус буде корисним для читання твоїх крадених книжок.

Щиро твоя,

Ільза Германн

— Давай, їдемо додому, — покликав Руді, але Лізель не зрушила з місця.

— Можеш почекати мене десять хвилин?

— Добре.

Лізель помчала на вулицю Ґранде, 8 і сіла на знайомих східцях біля вхідних дверей. Книжка залишилася в Руді, а вона тримала листа, терла папір кінчиками пальців, а сходи під нею вивищувалися, робилися крутішими. Чотири рази вона намагалася постукати по моторошній поверхні дверей, але ніяк не могла примусити себе. Найбільше, на що вона спромоглася, — обережно прикласти кісточки пальців до теплого дерева.

Поряд знову з’явився братик.

Він стояв на останній сходинці, його коліно вже гарненько зажило. Він сказав:

— Ну ж бо, Лізель, постукай.

Тікаючи вже вдруге, вона розгледіла далеку постать Руді, що стояв на мосту. Вітер колихав його волосся. Ноги ковзали разом з педалями.

Лізель Мемінґер — злочинниця.

І не тому, що поцупила кілька книжок і винесла їх через вікно.

— Ти мала постукати, — думала вона, і, хоч їй і дошкуляли докори сумління, вона не змогла стримати дитячого сміху.

Вони їхали, і Лізель намагалася у чомусь себе переконати.

— Ти не заслуговуєш на таке щастя, Лізель, справді не заслуговуєш.

Чи можливо вкрасти щастя? Чи це ще один облудний людський фокус? Дівчинка струсила невеселі думки. Вона переїхала міст і поквапила Руді, нагадавши, щоб він не забув книжку.

На іржавих велосипедах вони поверталися додому.

То була мандрівка довжиною в кілька миль, з літа в осінь, з тихого надвечір’я в розкотисте зітхання мюнхенських бомб. Звучання сирен.

Разом з невеличкою сумою грошей, які він заробив за літо, Ганс приніс додому вживаний радіоприймач.

— Тепер, — сказав він, — ми будемо знати про атаки ще до того, як завиють сирени. По радіо лунає кування зозулі, і тоді оголошують райони під загрозою.

Він поставив його на кухонний стіл і ввімкнув. Вони намагалися налаштували радіо в підвалі, щоб і Макс міг його слухати, але не отримали нічого, крім перешкод та розірваних голосів.

Під час першої тривоги у вересні вони не почули кування зозулі, тому що спали.

Або той радіоприймач не був цілком справний, або його сигнал затопило плакучим вереском сирен.

Лізель ще спала, і чиясь рука легенько потрясла її за плече.

За нею пролунав татів голос, наляканий:

— Лізель, прокидайся. Нам треба йти.

Вона ще не очуняла від обірваного сну і майже не розбирала обрисів татового обличчя.

Єдиним, що вона добре бачила, був його голос.

У коридорі вони зупинились.

— Заждіть-но, — сказала Роза.

У темряві вони кинулися до підвалу.

Лампа горіла.

Макс трохи висунувся з-за банок фарби і навислих полотен. У нього було стомлене обличчя, він нервово обсмикував пальцями штани.

— Час іти, еге ж?

Ганс підійшов до нього.

— Так, час іти. — Він похитав головою і ляснув у долоні. — Побачимось, коли ми повернемося додому, так?

— Звісно.

Роза обійняла його, і Лізель теж.

— Бувай, Максе.

За кілька тижнів до того вони вирішували, чи їм чотирьом залишатися у їхньому підвалі, чи Ганс, Роза і Лізель мають іти до підвалу сім’ї Фідлерів. Макс переконав їх.

— Вони ж казали, що ваш підвал недостатньо глибокий. Ви й так занадто через мене ризикуєте.

Ганс кивнув.

— Дуже шкода, що не можемо взяти тебе з собою. Це просто ганьба.

— Що маємо, те маємо.

Надворі завивали сирени, і люди вискакували з будинків, спотикалися, бігли до сховку. Ніч спостерігала. Деякі люди кидали погляди на неї, намагаючись розгледіти бляшані літаки, що плили по небу.

Небесну вулицю заповнила процесія заплутаних людей, які не відпускали найціннішого. Хтось тримав дитину. Хтось ніс купку фотоальбомів чи дерев’яну шкатулку. Лізель прихопила свої книжки, вона притисла їх руками до ребер. Пані Гольцапфель натужно тягла тротуаром валізу — вибалушені очі, дрібненькі кроки.

Тато, який не взяв нічого — навіть свого акордеона, — кинувся до неї і вирятував валізу з її мертвої хватки.

— Ісус, Марія і Йосип, що ви туди запхали? — запитав він. — Ковадло?

Пані Гольцапфель нагнала його.

— Найнеобхідніше.

Фідлери жили через шість будинків. У сім’ї їх було четверо — усі з пшеничним волоссям і бездоганними німецькими очима. Та головне, що у них був гарний глибокий підвал. Туди набилося двадцять дві людини, включно зі Штайнерами, пані Гольцапфель, Пфіффікусом, якимось юнаком і сім’єю Єнсонів. Задля громадського спокою Роза Губерманн і пані Гольцапфель трималися на певній відстані одна від одної, хоча є речі, важливіші за дріб’язкові суперечки.

Зі стелі звисала одинока лампочка, у підвалі було темно і холодно. Зубаті стіни випинали свої ікла і тицяли у спину людям, що стояли і розмовляли. Хтозна звідки всередину затікало приглушене виття сирен. Усі чули їхні спотворені голоси, що якось пробралися до підвалу.

Хоча це й спричинило чимало підозрінь у надійності бомбосховища, вони, принаймні, зможуть почути три сирени, що означають закінчення повітряної атаки і спасіння. Для цього їм не знадобиться Luftschutzwart — відповідальний за повітряну оборону.

Майже одразу Руді знайшов Лізель і став біля неї. Його волосся вказувало кудись на стелю.

— Правда ж, класно?

— Ага, прекрасно.

— Та ну, Лізель, не будь такою злюкою. Та що поганого може статися, крім того, що нас всіх розчавить і підсмажить, чи що там іще роблять ті бомби?

Лізель озирнулась, вивчаючи обличчя. І взялася складати перелік тих, хто боявся найбільше.

ЗІРКОВИЙ ПЕРЕЛІК

1. Пані Гольцапфель.

2. Пан Фідлер.

3. Юнак.

4. Роза Губерманн.

Пані Гольцапфель широко розплющила очі. Її дротяна фігура зсутулилась, а рот округлився.

Пан Фідлер відволікався тим, що запитував людей, іноді по кілька разів, як вони почуваються.

Юнак, Рольф Шульц, усамітнився в кутку і беззвучно розмовляв з повітрям, за щось його бештаючи. Руки його прикипіли до кишень. Роза легенько хиталася взад-вперед.

— Лізель, — прошепотіла вона, — підійди до мене.

Вона схопила дівчинку ззаду, міцно притисла до себе. Вона щось наспівувала, але так тихо, що Лізель не могла розібрати слів. Ноти народжувались на видиху і помирали на її губах. Біля неї тихенько і нерухомо сидів тато. Якоїсь миті він опустив свою теплу долоню на холодну маківку Лізель. Ти виживеш, промовляла долоня, і вона мала рацію.

Зліва, разом з молодшими дітьми, Еммою і Беттіною, стояли Штайнери. Двоє дівчаток вчепилися в мамину праву ногу. Найстарший, Курт, дивився перед собою, як зразковий представник «Гітлер’юґенд», і тримав за руку Карін, крихітну навіть на свої сім років.

Десятирічна Анна-Марія гралася крихкою поверхнею цементної стіни.

Навпроти Штайнерів стояли Пфіффікус і сім’я Єнсонів.

Пфіффікус не насвистував.

Бородатий пан Єнсон міцно обіймав дружину, а двоє їхніх дітей то говорили, то замовкали. Час від часу вони дражнили одне одного, але щойно доходило до серозної сварки, вони одразу затихали.

На десять хвилин підвал поринув у нерухомість. Тіла притислися одне до одного, і тільки ноги міняли положення чи вагу. Їхні обличчя скувало заціпеніння. Вони дивилися одне на одного і чекали.

«СЛОВНИК ДУДЕНА». ЗНАЧЕННЯ № 3

Angst — Страх:

неприємне яскраво виражене відчуття, спричинене передчуттям чи усвідомленням небезпеки.

Схожі слова: жах, переляк, паніка, побоювання, переполох.

Казали, що в інших бомбосховищах співали «Deutschland uber Alles» чи сварилися в затхлості власного подиху. У підвалі Фідлера такого не було. Його наповнювали страх і погані передчуття, а також мертва пісня на картонних губах Рози Губерманн.

Незадовго до того, як сирени оголосили кінець атаки, Алекс Штайнер — чоловік з незворушним дерев’яним обличчям — умовив дітей відпустити мамину ногу. Тоді навпомацки знайшов вільну руку сина. А Курт, мужній і зосереджений, сильніше стис тендітну ручку сестри. Незабаром уже всі тримали одне одного за руки і групка німців утворила незграбне коло. Холодні руки танули в теплих долонях, а комусь передавався і чужий пульс. Він проходив крізь нашарування блідої загрубілої шкіри. Хтось заплющував очі в очікуванні свого кінця, а хтось — у надії на якийсь знак, що наліт вже закінчився.

Чи заслужили вони на кращу долю, усі ці люди?

Скільки з них, загіпнотизовані запахом Гітлерового погляду, активно долучалися до переслідувань інших людей, повторюючи вислови, абзаци, цілі сторінки свого фюрера? Чи була у чомусь винна Роза Губерманн? Переховувачка єврея? Чи Ганс? Невже вони всі заслуговували на смерть? А діти?

Мене дуже цікавлять відповіді на ці запитання, але я не можу дозволити їм спокусити себе. Я лише знаю, що тієї ночі всі ті люди, окрім хіба найменших дітей, могли відчути мене. Я був натяком. Я був порадою, і мої уявні ноги човгали кухнею і коридором.

Як це часто буває з людьми, коли я читав їх словами крадійки книжок, я жалів їх, хоча й не так сильно, як тих, кого у ті дні збирав по таборах. Німці у підвалах викликали жалість, але у них, принаймні, був шанс. Підвал — не душова. Їх ніхто туди не заганяв. Для них життя було ще досяжним.

У нерівному колі крапали хвилини.

Лізель тримала за руки маму і Руді.

Її засмучувала лише одна думка.

Макс.

Як йому вижити, якщо бомби впадуть на Небесну вулицю?

Дівчинка оглянула підвал Фідлерів. Він був набагато міцнішим і глибшим, ніж їхній, на Небесній вулиці, 33.

Вона безмовно запитувала тата:

— Ти теж про нього думаєш?

Почув він її безмовне запитання чи ні, але Ганс легенько кивнув. А за кілька хвилин пролунали три сирени тимчасового спокою.

Люди під будинком на Небесній вулиці, 45 видихнули з полегшенням.

Хтось заплющував очі і знову їх розплющував.

По колу пройшла цигарка.

Коли вона дійшла до губ Руді Штайнера, її вихопив його тато.

— Це не для тебе, Джессі Овенс.

Діти обіймали батьків, і ще кілька хвилин люди не могли зрозуміти, що вони живі, що вони будуть жити. Лише після того ноги затупотіли сходами до кухні Фідлерів.

Вулицею рушила безмовна процесія. Багато людей зводили очі до неба і дякували Богу, що живі.

Діставшись додому, Губерманни одразу ж кинулися до підвалу, але скидалося на те, що Макса там не було. Лампа жевріла помаранчевим вогником, але Макса не було видно, він не відповідав.

— Максе?

— Він зник.

— Максе, ти тут?

— Я тут.

Спочатку вони подумали, що голос долинав з-за полотнищ і банок з фарбою, але першою його побачила Лізель — він стояв перед ними. Його виснажене обличчя замаскувалося серед тканини і малярських знарядь. Він сидів з приголомшеними очима і губами.

Коли вони наблизились, він знову заговорив:

— Я не зміг втриматись, — промовив він.

Йому відповіла Роза. Вона присіла і глянула на нього.

— Про що ти говориш, Максе?

— Я... — Йому важко давалися слова. — Коли все стихло, я піднявся в коридор і побачив, що штора у вітальні була трішечки відхилена... Я визирнув надвір. Я дивився, лише кілька секунд. — Він двадцять два місяці на бачив зовнішнього світу.

Ніхто не лютував, не засуджував.

Заговорив тато.

— І як воно там, надворі?

Макс підняв голову, сповнений смутку і неабиякого подиву.

— Там були зірки, — сказав він. — Вони обпекли мої очі.

Четверо людей.

Двоє стоять, двоє сидять.

Усі щось пережили цієї ночі.

Це їхній справжній підвал. Справжній страх. Макс зібрався на силі і підвівся, щоб знову заховатися за полотнами. Він побажав їм спокійної ночі, але не заліз під сходи. З дозволу мами Лізель залишилася з ним до ранку і читала «Пісню у темряві », поки Макс заповнював свою книжку словами і замальовками.

— Через вікно на Небесній вулиці, — писав він, — зірки підпалили мої очі.

Викрадач неба Перша атака, як згодом з’ясувалося, і не була ніякою атакою. Якщо б людям заманулося подивитись на літаки, вони б простояли із задертими головами цілу ніч. Тому й зозуля не кувала по радіо. У «Молькінзькому Експресі» повідомлялося, що якийсь зенітник трохи перенервував на посту. Він присягався, що чув гуркіт літаків і бачив їх на горизонті. Тому й повідомив про атаку.

— Він міг зробити це навмисне, — зауважив Ганс Губерманн. — Хто захоче сидіти на вежі і стріляти в бомбардувальники?

Звісно ж, коли Макс у підвалі продовжив читати статтю, виявилося, що солдата з дивакуватою уявою звільнили від обов’язків. Мабуть його відправили на якусь іншу службу.

— Нехай йому щастить, — сказав Макс. Він трохи йому поспівчував, а тоді взявся за кросворд.

Наступна атака була справжньою. У ніч на 20 вересня по радіо закувала зозуля, а за нею пролунав глибокий повчальний голос.

Серед можливих цілей він назвав і Молькінґ.

На Небесну вулицю знову висипали люди, і тато знову забув свого акордеона. Роза нагадала, щоб він його взяв, але Ганс відмовився.

— Я не брав його минулого разу, — пояснив він, — і ми вижили. — Війна таки розмила границі логіки і забобонів.

Моторошне повітря прослизнуло за ними до Фідлерового підвалу.

— Думаю, сьогодні це вже по-справжньому, — сказав пан Фідлер, тож діти швидко збагнули, що батьки бояться навіть більше за них. І відповіли єдиним відомим їм способом — найменші захникали і заплакали, а підвал ніби сколихнуло.

Навіть із-під землі вони неясно чули, як співають бомби. Повітря тисло на них, ніби стеля, що хоче розчавити землю. Від безлюдних вулиць Молькінґа відкусили шматок.

Роза нестямно вчепилася в руку Лізель.

Дитячий вереск штовхався і розмахував кулаками.

Навіть Руді виструнчився, вдаючи, що йому байдуже, напружуючись, щоб не напружуватись.

Руки і лікті боролися за місце. Деякі батьки намагалися заспокоїти своїх малюків. Інші не могли заспокоїтися самі.

— Та вгамуйте вже ту дитину! — обурено вигукнула пані Гольцапфель, але її слова стали ще одним безпомічним зойком у теплому хаосі підвалу. З дитячих очей вирвалися замурзані сльози, а запахи нічного подиху, поту і зношеного одягу варилися, тушкувалися у цьому казані, переповненому людьми.

Лізель, хоча вона й стояла біля мами, довелося кричати.

— Мамо? — Ще раз. — Мамо, ти розчавиш мені руку.

— Що?

— Моя рука.

Роза відпустила її, і, щоб відмежуватись від сум’яття у підвалі, дівчинка розгорнула одну зі своїх книжок і взялася читати. Першою книжкою в її купці був «Свистун», і, щоб краще зосередитись, вона прочитала вголос.

Перший абзац завмер у її вусі.

— Що ти сказала? — прогриміла мама, та Лізель удала, що не почула. Вона зосередилась на першій сторінці.

Коли вона її перегорнула, на неї звернув увагу Руді. Він уважно прислухався до того, що читала Лізель, а тоді штурхнув брата і сестер, щоб і вони прислухались. До них підійшов Ганс Губерманн і закликав усіх замовкнути, тож незабаром у напханому людьми підвалі розтеклася кривава тиша. До третьої сторінки затихли усі, крім Лізель.

Дівчинка не наважувалась підняти голову, але відчувала, як у неї впиваються перелякані очі, а вона втягує і видихає слова. Голос усередині вигравав ноти. Ось, казав він, це твій акордеон.

Шелест від перегортання сторінки розсікав слухачів навпіл.

Лізель читала.

Десь двадцять хвилин вона ділилася з ними історією. Її голос заспокоїв найменших дітей, а всі інші бачили видіння, у яких свистун тікав з місця злочину. Усі, крім Лізель. Крадійка книжок бачила лише рух слів — їхні тіла, викинуті на папір, затоптані, щоб їй було легше ступати.

Чомусь у прогалинах між крапкою і наступною великою літерою вона також бачила Макса.

Вона пригадувала, як читала йому, коли він нездужав. Чи він зараз у підвалі, думала вона. Чи, може, знову краде клаптик неба?

ГАРНА ДУМКА

Вона — крадійка книжок.

Він — викрадач неба.

Усі чекали, коли підвал струсоне.

Це було неминуче, але тепер, принаймні, їх від цього відволікала дівчинка з книжкою. Один з малюків знову хотів розплакатися, та Лізель зненацька зупинилася і скопіювала свого тата, чи навіть Руді. Вона підморгнула хлопчику і продовжила читати.

Її перебили тільки тоді, коли до підвалу знову просочилися звуки сирен.

— Минулося, — сказав пан Єнсон.

— Тссс! — прошипіла пані Гольцапфель.

Лізель відірвалася від книжки.

— До кінця розділу залишилося тільки два абзаци, — промовила дівчинка і продовжила читати без жодної врочистості, з тією самою швидкістю. Самі лише слова.

«СЛОВНИК ДУДЕНА». ЗНАЧЕННЯ № 4

Wort — Слово:

значуща одиниця мови / обіцянка / коротке зауваження, твердження чи розмова.

Схожі слова: термін, назва, вираз.

З поваги до неї батьки втихомирювали своїх дітей, і Лізель дочитала перший розділ «Свистуна» .

По дорозі нагору діти обганяли її на сходах, але багато дорослих, серед них навіть пані Гольцапфель і Пфіффікус (як підходяще, зважаючи на назву книжки, яку вона читала), дякували їй за те, що допомогла їм відволіктися. Вони дякували, і поспішали вийти з будинку, щоб подивитися, чи Небесна вулиця зазнала якихось ушкоджень.

До Небесної вулиці бомби не долетіли.

Єдиною ознакою війни була хмара пилу, що рухалася зі сходу на захід. Вона зазирала у вікна, намагаючись знайти шпарину, щоб проникнути всередину, густіла і розтягувалась, перетворюючи вервечку людей на марево.

На вулиці більше не було людей.

Вони стали відголосками, що тягнули за собою пожитки.

Вдома тато про все розповів Максу.

— Всюди туман і попіл — мабуть, нас зарано випустили. — Він глянув на Розу. — Може, мені вийти? Подивитися, чи, бува, не потрібна якась допомога там, де впали бомби?

Розу його слова не зворушили.

— Не будь дурним, — відповіла вона. — Задихнешся від тієї пилюки. Ні, ні, Saukerl, сиди вдома. — Раптом щось спало їй на думку. Вона дуже серйозно подивилася на Ганса. Здавалося, що хтось олівцем домалював її обличчю гордий вираз. — Нікуди не йди і розкажи йому про дівчинку. — Вона трішки підвищила голос. — Про книжку.

Макс неабияк зацікавився.

— Про «Свистуна», — пояснила Роза. — Про перший розділ. — І вона детально розповіла про все, що сталося в бомбосховищі.

Лізель стояла у куточку, а Макс дивився на неї, потираючи долонею підборіддя. Особисто я вважаю, що саме тієї миті він придумав нові малюнки для своєї книжки.

«Струшувачки слів» .

Він уявив дівчинку, що читає у переповненому підвалі. Мабуть він бачив, як вона буквально передає їм слова. Однак, як завжди, він бачив там і тінь Гітлера. Певен, що він вже чув його кроки, які наближалися до Небесної вулиці, до підвалу — десь у майбутньому.

Після тривалої паузи Макс наготувався щось сказати, але Лізель його випередила.

— Ти сьогодні бачив небо?

— Ні. — Він подивився на стіну і вказав рукою. Вони глянули і побачили на ній слова і малюнки, які Макс намалював понад рік тому — мотузку і сонце, що стікало. — Сьогодні бачив тільки це. — Відтоді більше не було слів. Самі лише думки.

Нічого не можу сказати про Макса, Ганса і Розу, але добре знаю, про що думала Лізель Мемінґер: якщо бомби впадуть на Небесну вулицю, у Макса не лише найменші шанси вижити, але й він помре на самоті.

Пропозиція пані Гольцапфель уранці оглянули всі пошкодження. Ніхто не загинув, однак два багатоквартирні будинки рознесло на купи уламків, а посеред улюбленого спортивного майданчика Руді ложками вирили величезну миску. Навколо ями зібралася половина міста. Люди оцінювали її глибину, порівнюючи з глибиною власних бомбосховищ. Кілька хлопців і дівчат плювали в неї.

Руді був поряд із Лізель.

— Схоже, «Гітлер’юґенд» доведеться знову його удобрювати.

Протягом наступних тижнів атак не було, і життя поступово поверталося до свого нормального плину. Втім, попереду на них чекали дві визначні події.

ПОДВІЙНІ ПРИГОДИ У ЖОВТНІ

Руки пані Гольцапфель.

Парад євреїв.

У неї були лихослівні зморшки. Її голос нагадував удари палицею.

Маю зауважити, що їм ще дуже поталанило, що вони запримітили пані Гольцапфель з вікна вітальні, бо її кісточки важко і рішуче зазвучали по дереву. Це означало серйозну справу.

Лізель почула слова, які її нажахали.

— Йди відчини двері, — сказала мама, і дівчинка, добре розуміючи, що краще послухатись, пішла до дверей.

— Твоя мама вдома? — запитала пані Гольцапфель. Змайстрована з п’ятдесятилітнього дроту, вона стояла на їхньому ґанку, щосекунди озираючись на вулицю. — Твоя свинська мама зараз вдома?

Лізель обернулася і покликала.

«СЛОВНИК ДУДЕНА». ЗНАЧЕННЯ № 5

Gelegenheit — Можливість:

нагода стати успішним або чогось досягти.

Схожі слова: перспектива, випадок, шанс.

Невдовзі у неї за спиною з’явилася Роза.

— Ну, чого тобі? Хочеш плюнути мені ще й на підлогу? Пані Гольцапфель навіть оком не повела.

— Ти вітаєшся так зі в сіма, хто до тебе приходить? Gsindel.

Лізель спостерігала. Їй не пощастило бути затиснутою між обома жінками. Роза відсунула її з дороги.

— Ну то як, скажеш, чого приперлася?

Пані Гольцапфель знову озирнулася на вулицю.

— Маю для тебе пропозицію.

Мама переступила з ноги на ногу.

— Та невже?

— Та не для тебе. — Вона смикнула голосом, відмахнулася від Рози і втупилась в дівчинку. — Для тебе.

— То якого милого ти мене кликала?

— А щоб спитати твого дозволу.

Ой, свята Маріє, подумала Лізель, тільки цього мені бракувало. Якого біса хоче від мене пані Гольцапфель?

— Мені сподобалась та книжка, яку ти читала в підвалі.

Е, ні. Вона тобі не дістанеться. Лізель не мала наміру здаватися.

— Тобто?

— Я думала, що ти дочитаєш її у бомбосховищі, але здається, що найближчим часом бомбити не будуть. — Вона здвигнула плечима і виструнчила дріт у спині. — Отож я хочу, щоб ти приходила до мене і читала.

— Гольцапфель, та ти геть знахабніла. — Роза вагалася, чи варто їй лютувати. — Якщо ти думаєш...

— Я більше не буду плювати на твої двері, — перебила вона. — І віддам свій кавовий пайок.

Роза вирішила не лютувати.

— І трохи борошна?

— Ти що, єврейка? Тільки каву. Можеш обміняти її в когось на борошно.

Домовились.

Усі, крім дівчинки.

— Ну добре, нехай ходить.

— Мамо?

— Припни язика, Saumensch. Йди принеси книжку. — Роза повернулася до пані Гольцапфель. — У які дні?

— У понеділок і у п’ятницю, о четвертій годині. І сьогодні, зараз.

Лізель подріботіла за чеканними кроками пані Гольцапфель до сусіднього будинку, що, як дві краплі води, був схожий на помешкання Губерманнів. Лише трішки більший.

Коли дівчинка сіла за кухонний стіл, пані Гольцапфель примостилася навпроти неї, але повернулася до вікна.

— Читай, — скомандувала вона.

— Другий розділ?

— Ні, восьмий. Звісно, що другий. А тепер швиденько починай читати, доки я не випхала тебе за двері.

— Так, пані Гольцапфель.

— Не треба мені твоїх «так, пані Гольцапфель». Розгортай книжку. Чи ти зібралася сидіти тут до ранку?

Господи Боже, думала Лізель. Це моє покарання за всі ті крадіжки. Ось воно й наздогнало мене.

Вона читала сорок п’ять хвилин, а по закінченні розділу на стіл перед нею поклали мішечок кави.

— Дякую, — відказала жінка. — Гарна історія. — Тоді розвернулася до плити і взялася за картоплю. Не озираючись, вона кинула: — Ти досі тут?

Лізель сприйняла це як сигнал до відходу.

— Danke schön, пані Гольцапфель.

Запримітивши біля дверей обрамлені фото двох юнаків у військовій формі, вона додала ще «heil Hitler», піднявши руку у напрямку кухні.

— Так. — Голос пані Гольцапфель був наляканим і гордим. Обоє синів у Росії. — Heil Hitler. — Вона поставила воду на плиту і навіть спромоглася провести дівчинку до дверей. — Bis morgen?

Наступним днем була п’ятниця.

— Так, пані Гольцапфель. До завтра.

Потім Лізель підрахувала, що до того, як через Молькінґ провели процесію євреїв, вона бувала у пані Гольцапфель ще чотири рази.

Вони йшли в Дахау, в концтабір.

Разом це два тижні, як вона згодом напише у підвалі. Два тижні — і світ зміниться.

Чотирнадцять днів — і світ розлетиться на друзки.

Довга дорога в Дахау

Одні казали, що вантажівка поламалася, але я можу особисто засвідчити, що все було не так.

Я був там.

Розкинулось океанічне небо з білими гребнями хмар.

До того ж вантажівка була не одна. Три вантажівки не можуть поламатися одночасно.

Коли солдати спинилися, аби поїсти, покурити і обнишпорити пожитки євреїв, один з в’язнів упав, виснажений голодом і хворобою. І гадки не маю, звідки приїхав той конвой, але все сталося десь за чотири милі від Молькінґа, за багато-багато кроків від концтабору в Дахау. Я проліз до вантажівки крізь вітрове скло, підібрав немічного чоловіка і вистрибнув ззаду.

Його душа була кістлявою. Навіть борода повисла, як кайдани. Мої ноги з шумом опустилися на гравій, але солдати, як і в’язні, не почули жодного звуку. Зате всі відчули мій запах.

У спогадах я пригадую, що з кузова тієї вантажівки долинало чимало прохань. Їх внутрішні голоси кликали мене.

Чому він, а не я?

Дякувати Богу, що це не я.

Солдати, натомість, мали іншу тему для розмови. Їхній командир затоптав цигарку і поставив їм задимлене запитання:

— Коли ми востаннє виводили цих пацюків на свіже повітря?

Його помічник прокашлявся.

— Воно б їм не завадило, еге ж?

— Ну то як? У нас ще є час?

— Купа часу, пане.

— Та ще й ідеальна погода для параду, як гадаєте?

— Так, сер.

— То чого ж ви чекаєте?

Лізель грала у футбол на Небесній вулиці, коли це долинув якийсь шум. Двоє хлопців у центрі поля боролися за м’яча, аж раптом все обірвалося. Навіть Томмі Мюллер почув.

— Що це? — запитав він зі своєї позиції на воротах.

Усі обернулися на звуки човгання ніг і суворих голосів, що все наближалися.

— Це що, череда корів? — здивувався Руді. — Та ні, не може бути. Корови так не човгають, правда?

Повільно вервечка дітей пішла на звук, що притягував, як магнітом, аж до крамниці пані Діллер. Час від часу лунали особливо гучні вигуки.

У високій квартирі на розі Мюнхенської вулиці стара пані провісницьким голосом розтлумачила усім причину цього сум’яття. Згори, з вікна, її обличчя скидалося на білий прапор з вогкими очима і відкритим ротом. У неї був голос самогубці, він із брязкотом падав під ноги Лізель.

У жінки було сиве волосся.

Очі темного, темного синього кольору.

— Die Juden, — оголосила вона. — Євреї.

«СЛОВНИК ДУДЕНА». ЗНАЧЕННЯ № 6

Elend — Горе:

сильне страждання, нещастя і біль.

Схожі слова: мука, терзання, відчай, злидні, розпач.

Усе більше людей висипало на вулицю, якою тягнулася процесія євреїв та інших злочинців.

Може, табори смерті тримали у таємниці, але людям іноді демонстрували величні здобутки трудових таборів на зразок Дахау.

Трохи вище на іншому боці вулиці Лізель запримітила чоловіка з возиком для фарби. Він ніяково проводив рукою по волоссю.

— Он там, — вона показала Руді. — Мій тато.

Обоє перейшли дорогу і піднялися до Ганса Губерманна, який спробував забрати їх звідти.

— Лізель, — почав він. — Можливо...

Однак він зрозумів, що дівчинка рішуче налаштована залишитись, та й, зрештою, може, і краще, якщо вона побачить. Він стояв поряд з нею на прохолодному осінньому вітрі. Він більше нічого не казав.

Вони стояли на Мюнхенській вулиці і дивилися.

Навколо них туди-сюди снували люди.

Вони бачили євреїв, що спускалися вулицею, ніби палітра кольорів. Крадійка книжок описувала їх по-іншому, але я запевняю вас, що саме такі вони й були, а згодом більшість з них помре. Усі вони вітатимуть мене, як свого останнього вірного друга — їхні кістки, як дим, а душі плентаються позаду.

Коли прийшли усі євреї, від їхніх кроків затрусилася земля. Їхні очі здавалися величезними на виснажених черепах. А ще грязюка. Вона обліпила їх. Солдати підштовхували, і їхні ноги підкошувалися — кілька кроків вимушеного бігу, а тоді знову поверталися до виснажливої ходи.

Ганс дивився на них поверх голів юрби, що дедалі збільшувалась. Впевнений, що його очі були сріблясті і напружені. Лізель зазирала крізь просвіти чи понад плечима.

Страждальницькі обличчя виснажених чоловіків і жінок тягнулися до них, благали не стільки про допомогу — їм уже ніхто не міг допомогти, — скільки про пояснення. Про щось таке, що могло б заспокоїти їхню розгубленість.

Їхні ноги ледве підіймалися над землею.

Зірки Давида, пришиті до рукавів, горе, викарбуване на них, ніби пересторога. «Не забувай своє горе...» Когось воно обплітало, як виноградна лоза.

Обабіч процесії йшли солдати, вони наказували рухатися і не стогнати. Деякі з них були ще хлопчаками. Але їхні очі горіли фюрером.

Лізель спостерігала за євреями і розуміла, що вони — найнещасніші душі. Саме так вона потім написала. Їхні змарнілі лиця витягнулись від страждань. Вони йшли, а їх поїдав голод. Хтось опускав очі додолу, щоб не дивитися на людей, які стояли по обидва боки вулиці. Хтось благально дивився на юрбу, що зібралася порозглядати їхнє приниження, вступ до їхньої смерті. Інші молили, щоб хтось, будь-хто, вийшов наперед і підставив їм плече.

Ніхто не вийшов.

З якими б відчуттями вони не спостерігали за цим парадом — з гордістю, зухвальством чи соромом, — ніхто не вийшов, щоб його припинити. Принаймні поки що.

Час від часу чоловік або жінка — та ні, то були не чоловіки і жінки, то були євреї — знаходили у натовпі обличчя Лізель. Дивилися на неї приреченими очима, а крадійка книжок нічого не могла вдіяти — тільки дивилася на них довгу невиліковну мить, поки вони не зникали вдалині.

Вона лишень сподівалася, що в її очах вони прочитали усю глибину її смутку, побачили, що її почуття нешвидкоплинні і щирі.

«Один з вас сидить у моєму підвалі! — хотілось вигукнути дівчинці. — Ми разом зліпили сніговика! Я подарувала йому тринадцять подарунків, коли він хворів!»

Але вона не промовила жодного слова.

Яка користь від її слів?

Вона усвідомила, що геть нічим не може їм допомогти. Їх ніхто не врятує, а за кілька хвилин вона побачить, що буде з тими, хто спробує чимось їм зарадити.

Вервечка євреїв розірвалася — від процесії відстав чоловік, старший за інших.

Він носив бороду і пошарпану одіж.

Його очі були кольору агонії, і, яким би невагомим він не був, ноги не могли його втримати.

Він кілька разів падав.

Половина обличчя стерлася об землю.

Щоразу над ним нависав солдат.

— Steht auf, — наказував згори. — Вставай.

Чоловік ставав на коліна і важко підводився. І йшов далі.

Він весь час намагався нагнати перші ряди, але знову вибивався з сил, оступався і падав на землю. За ним йшли інші — ціла вантажівка євреїв, — і хтось міг перечепитися через нього чи затоптати старого.

Нестерпно було дивитися, як трясуться його зболілі руки, намагаючись підняти тіло. Останні ряди ще раз розступилися, щоб чоловік зміг піднятися і зробити ще кілька кроків.

Він був мертвий.

Старий вже був мертвий.

Дайте йому ще якихось п’ять хвилин, і він неодмінно опиниться у німецькій канаві, де й помре.

І ніхто б не заперечив, усі б стояли і дивилися.

Аж раптом — якийсь чоловік.

Ганс Губерманн.

Все сталося миттєво.

Коли старий єврей порівнявся з ними, рука, що міцно стискала долоню Лізель, відпустила її.

Дівчинка відчула, як долоня ляснула її по нозі.

Тато сягнув рукою до возика з фарбою і щось звідти вийняв. Він протиснувся між людьми і вийшов на дорогу.

Перед ним стояв єврей — він чекав нової пригоршні знущань, — але разом з усіма присутніми дивився, як Ганс Губерманн простягнув руку і вручив йому чарівний шматочок хліба.

Коли хліб перемістився на його долоню, старий припав до землі. Він опустився на коліна і обхопив татові ноги. Зарився в них обличчям і дякував йому.

Лізель спостерігала.

Зі сльозами на очах вона дивилася, як чоловік осів, відтіснив тата назад і плакав, обхопивши його щиколотки.

Повз них проходили інші євреї, вони всі споглядали це маленьке марне диво. Вони текли, ніби людська ріка. Того дня хтось з них уже досягне океану. Вони отримають спінені гребені.

Незабаром вбрід до місця злочину дістався солдат. Він глянув на чоловіка навколішках, на тата, кинув погляд на юрбу. Довго не думаючи, він вихопив з-за пояса нагайку і пустив її в роботу.

Єврея висікли шість разів. По спині, по голові, по ногах.

— Покидьок! Свиня! — У старого з вуха зацебеніла кров.

Тоді прийшла татова черга.

Тепер Лізель тримала інша рука, і, коли вона з жахом повернула голову, то побачила біля себе Руді Штайнера — він важко ковтав, дивлячись на те, як Ганса шмагають посеред дороги. Її нудило від свисту нагайки, вона чекала, що от-от на татовому тілі з’являться тріщини. Він витримав чотири удари і теж упав на землю.

Коли старий єврей востаннє підвівся і потягнувся далі, він на мить озирнувся назад. Він кинув останній засмучений погляд на чоловіка, що сам тепер стояв на колінах, його спина горіла чотирма пекучими смугами, а коліна затерпали на жорсткій землі. Цей чоловік принаймні, помре як людина. Чи бодай із думкою про те, що він був людиною.

А я?

Не певен, що це так уже й добре.

Коли Руді та Лізель пробралися крізь натовп і допомогли Гансу підвестися, навкруги зазвучало безліч голосів. Слова і сонячні промені. Таким запам’ятався їй той день. Сонце виблискувало на дорозі, а слова налітали хвилями, розбивалися об її спину. Тільки коли вони вже трохи відійшли, Лізель помітила, що хліб валявся на землі, нікому не потрібний.

Коли Руді намірився його підняти, один з євреїв, що проходили повз, вирвав його ледь не з рук хлопця, а двоє інших євреїв накинулися на нього, щоб відібрати хліб, ні на мить не зупиняючи свого маршу в Дахау.

Сріблясті очі облущились.

Возика перевернули, і фарба потекла по вулиці.

Хтось називав його євреєлюбом.

Хтось мовчки допомагав йому рятуватися.

Ганс Губерманн нахилився і вперся руками в стіну. Раптом його вразило усвідомлення того, що тільки-но сталося.

Картина, гаряча і швидка.

Небесна вулиця, 33 — підвал.

Панічні домисли застрягли між його важкими вдихами і видихами.

Зараз вони прийдуть. Прийдуть.

Христе, розіп’ятий Христе.

Він глянув на дівчинку і заплющив очі.

— Тату, тобі боляче?

Замість відповіді вона отримала запитання.

— І що я собі думав? — Він сильніше заплющив очі і знову розплющив їх. Його комбінезон пом’явся. На його руках була фарба і кров. І хлібні крихти. Як вони відрізнялися від літнього хліба. — Боже мій, Лізель, що я накоїв?

Так.

Мушу погодитись.

Що тато накоїв?

Спокій.

Тієї ночі після одинадцятої Макс Ванденбурґ крокував Небесною вулицею з валізою, напханою їжею і теплим одягом. Його легені повнило німецьке повітря. Палали жовті зірки. Дійшовши до пані Діллер, він кинув останній погляд на будинок під номером тридцять три. Він не міг розгледіти постаті, що стояла у вікні кухні, але вона бачила його. Вона помахала, та він не помахав у відповідь.

Лізель досі відчувала на чолі його поцілунок. І запах його прощального подиху.

— Я дещо залишив для тебе, — сказав він, — але ти не отримаєш цього, доки не будеш готова.

Він пішов.

— Максе?

Та він не повернувся.

Він вийшов з кімнати і нечутно зачинив за собою двері.

Коридор щось пробурмотів.

Він пішов.

Коли дівчинка ввійшла до кухні, мама з татом стояли, згорблені, з напруженими обличчями.

Так вони простояли тридцять секунд вічності.

«СЛОВНИК ДУДЕНА». ЗНАЧЕННЯ № 7

Schweigen — Тиша:

відсутність звуків чи шуму.

Схожі слова: безтурботність, мир, спокій.

Як гарно.

Спокій.

Десь біля Мюнхена німецький єврей продирався крізь темряву. Вони з Гансом Губерманном домовились за чотири дні зустрітися (якщо, звісно, його не заберуть). У безлюдному місці, вниз за течією річки Ампер, де серед дерев і води прихилився поламаний міст.

Він прийде туди, але ненадовго, на кілька хвилин.

Однак єдиним, що знайшов тато, коли за три дні прийшов на обумовлене місце, була записка, що, притиснута каменем, лежала під деревом. Там не було жодного звертання, лише одне речення.

ОСТАННІ СЛОВА МАКСА ВАНДЕНБУРҐА

Ви зробили достатньо.

Тепер навіть більше, ніж раніше, будинок на Небесній вулиці, 33 заполонила тиша, і стало зрозуміло, що «Словник Дудена» цілковито, абсолютно помилявся, особливо зі схожими словами.

Тиша не була безтурботною і мирною, та й спокою від неї не було.

Ідіот і чоловіки в пальтах. Увечері після параду ідіот сидів на кухні, ковтав гірку каву пані Гольцапфель і нестерпно хотів цигарку. Він чекав на гестапо, солдатів, поліцію — та будь-кого, — які б забрали його, бо відчував, що заслуговує на це. Роза наказала йому лягати спати. Дівчинка затрималася в дверях. Він відіслав обох, і до самого ранку просидів на кухні, обхопивши голову руками, в очікуванні.

Ніхто не прийшов.

Кожна мить несла в собі чекання — чи хтось постукає в двері, чи пролунають ті страшні слова.

Але нічого не було.

Тільки його власні звуки.

— Що я накоїв? — знову прошепотів він.

— Боже, як мені зараз бракує цигарки, — відповів сам собі. У нього вже не залишилось тютюну.

Лізель кілька разів чула, як він повторював ці слова, і вона докладала неабияких зусиль, щоб не ввійти до кухні. Вона б хотіла якось його втішити, але ніколи раніше не бачила такої пригніченої людини. Цієї ночі ніщо не могло його втішити. Макс пішов, і все через Ганса Губерманна.

Кухонні серванти своєю формою скидалися на провину, а його долоні були масними від спогадів про те, що він накоїв. Лізель подумала, що у нього, мабуть, спітніли руки, бо її власні промокли аж до зап’ясть.

У своїй кімнаті вона молилася.

На колінах, склавши долоні, впершись ліктями в матрац.

— Будь ласка, Боже, будь ласка, зроби так, щоб Макс вижив. Будь ласка, Боже, будь ласка...

Болючі коліна.

Пекучі п’яти.

Щойно почало світати, вона прокинулась і пішла до кухні. Тато спав, опустивши голову на стіл, а в кутику рота зібралося трохи слини. Кімнату наповнював запах кави, а видіння дурнуватої доброти Ганса Губерманна досі витало в повітрі. Ніби номер або адреса. Повтори кілька разів, і воно прилипне до тебе.

Перша спроба розбудити його не вдалася — Ганс нічого не відчув, але другий поштовх у плече примусив його голову спантеличено задертися догори.

— Вони прийшли?

— Ні, тату, це я.

Він допив застояну калюжку кави, що залишилась звечора. Адамове яблуко піднялося і опустилося.

— Вони б уже мали прийти. Чому вони не прийшли, Лізель?

Це звучало як образа.

Вони б уже давно мали заявитися і в пошуках доказів євреєлюбства чи державної зради перекинути догори дриґом будинок, а виходила так, що Макс пішов без жодної на те причини.

Зараз він міг би спати у підвалі чи творити свої замальовки.

— Ти ж не міг знати, що вони не прийдуть, тату.

— Я мав знати, що не можна давати хліба. Я не подумав...

— Тату, ти не зробив нічого поганого.

— Ти не знаєш, про що говориш.

Він підвівся і вийшов з кухні, залишивши двері прочиненими. Ніби для того, щоб ще більше роз’ятрити його рану, здіймався погожий ранок.

Коли чотири дні минули, тато подолав довгий шлях берегом річки Ампер. Він приніс малесеньку записку і поклав її на кухонний стіл.

Минув іще один тиждень, а Ганс Губерманн досі чекав свого покарання. Смуги на спині потроху рубцювалися, і більшість часу він просто тинявся Молькінґом. Пані Діллер плювала йому під ноги. Пані Гольцапфель, дотримуючись свого слова, більше не плювала на їхні двері, але тепер у неї з’явилася достойна заміна.

— Я так і знала, — проклинала його крамарка. — Ти мерзенний євреєлюб.

А він байдуже блукав вулицями, і Лізель частенько зустрічала його на річці, на мосту. Він впирався руками у перила і нависав над водою. Повз нього пролітали діти на велосипедах, або бігли, вигукуючи і ляскаючи ногами по дереву. Він не звертав на них жодної уваги.

«СЛОВНИК ДУДЕНА». ЗНАЧЕННЯ № 8

Nachtrauern — Жаль:

смуток, сповнений палкого бажання чогось, розчарування чи втрати.

Схожі слова: горе, каяття, туга, жалоба.

— Ти бачиш його? — якось запитав тато, коли дівчинка вчепилась за перила біля нього. — Там, у воді?

Течія була нешвидкою, і в повільних брижах Лізель розгледіла обриси Максового обличчя.

Вона бачила його волосся, що скидалося на пір’я, вона бачила його повністю.

— Він бився з фюрером у нашому підвалі.

— Ісус, Марія і Йосип. — Татові руки міцніше стисли потріскане дерево. — Я ідіот.

Ні, тату.

Ти — людина.

Лізель знайшла ці слова майже рік по тому, коли писала у підвалі. Вона жалкувала, що не знайшла їх там, на мосту.

— Який же я дурний, — бідкався Ганс своїй прийомній доньці. — І добрий. От і вийшов найгірший в світі ідіот. Ти знаєш, я хочу, щоб вони прийшли по мене. Все одно краще за це очікування.

Ганс Губерманн потребував якогось виправдання. Він мусив знати, що Макс Ванденбурґ покинув його дім не просто так.

Нарешті, коли минуло три тижні чекання, Ганс подумав, що його час настав.

Це було ввечері.

Лізель поверталася від пані Гольцапель, коли побачила двох чоловіків у довгих чорних пальтах і поквапилась додому.

— Тату, тату! — Вона мало не перекинула кухонного столу. — Тату, вони тут!

Першою до неї вийшла мама.

— Чого це ти розкричалася, Saumensch? Хто тут?

— Гестапо.

— Гансі!

Він уже був надворі — вийшов їх зустрічати. Лізель хотіла піти за ним, але Роза втримала її, і вони спостерігали з вікна.

Тато стояв біля хвіртки. Знервовано тремтів.

Мама стисла руку Лізель.

Чоловіки пройшли повз нього.

Тато глянув на вікно, стривожений, а тоді вийшов на дорогу. Вигукнув їм у спину:

— Агов! Я тут. Це ж я вам потрібен. Я живу в цьому будинку.

Пальта зупинилися на якусь хвилю перевірити свої записи.

— Ні, ні, — відповіли вони. Їхні голоси були масивні і глибокі. — На жаль, ви для нас уже трохи застарі.

Вони рушили далі, але далеко не зайшли — зупинилися біля будинку під номером тридцять п’ять і ввійшли у прочинену хвіртку.

— Пані Штайнер? — запитали, коли відчинилися двері.

— Так, це я.

— Ми прийшли, щоб дещо з вами обговорити.

Чоловіки в пальтах скидалися на закутані темні колони, що ніби підпирали ґанок коробкоподібного будинку Штайнерів.

З якоїсь причини вони прийшли сюди по хлопця.

Чоловіки в пальтах прийшли по Руді.

ЧАСТИНА 8

Збирач

Ні Ганса Губерманна, ні Алекса Штайнера не відправили на війну. Алекса розподілили до Австрії до військового госпіталю поблизу Відня. Зважаючи на його кравецькі вміння, йому доручили роботу, яка, принаймні, була хоч трохи пов’язана з його професією. Щотижня привозили гори солдатського обмундирування, шкарпеток, сорочок, і Алекс штопав ті речі, що потребували ремонту, навіть якщо вони годилися хіба на білизну для солдат, які страждали в Росії.

Спочатку, за іронією долі, Ганса відправили до Штутґарта, а пізніше — до Ессена. Йому випала одна з найнеприємніших робіт на внутрішньому фронті. В ЛСЕ.

НЕОБХІДНЕ РОЗШИФРУВАННЯ

LSE

Luftwaffe Sondereinheit — Спеціальний підрозділ протиповітряної оборони

Завдання ЛСЕ — залишатися на поверхні під час атак і гасити пожежі, підпирати стіни будинків, рятувати людей, які потрапили під завали. Незабаром Ганс дізнався, що ця абревіатура мала ще одне розшифрування. Ще в перший день чоловіки його підрозділу пояснили, що насправді це означає «Leichensammler Einheit» — Збирачі Трупів.

Прибувши на місце, Ганс дивувався, чим усі ці люди заслужили таку роботу, а вони, своєю чергою, гадали, як сюди потрапив він. Їхній командир, сержант Борис Шиппер, запитав прямо.

Коли Ганс розповів про хліб, євреїв і нагайку, круглолиций сержант видав короткий смішок.

— Тобі ще пощастило, що ти взагалі живий. — У нього були круглі очі, і він постійно їх тер. То вони втомлювалися, то свербіли, то в них набивалося диму і пилюки. — Запам’ятай, що тут ми не бачимо своїх ворогів.

Ганс саме збирався поставити якесь очевидне запитання, як у нього за спиною пролунав голос. Він належав вузькому обличчю молодого чоловіка з презирливою посмішкою.

Рейнгольду Цукеру.

— Для нас, — сказав він, — ворог не сидить за пагорбом чи в якомусь іншому місці. Він усюди. — Він знову опустив голову до листа, якого писав. — От побачиш.

Через кілька метушливих місяців Рейнгольд Цукер загине. Його вб’є місце Ганса Губерманна.

Війна дедалі бурхливішим потоком ринула в Німеччину, і з часом Ганс збагнув, що всі його зміни починаються однаково. Чоловіки збираються біля вантажівки, щоб послухати коротку доповідь про об’єкти, які розбомбили, поки вони відпочивали, про наступні ймовірні цілі, про те, хто з ким буде працювати.

Навіть тоді, коли не було атак, у них все одно була купа роботи. Вони їздили з одного зруйнованого міста в інше і розбирали завали. У вантажівці сиділо дванадцятеро зсутулених чоловіків, вони підскакували і падали на горбках та вибоїнах, що траплялися на дорозі.

З самого початку було зрозуміло, що кожен з них має своє постійне місце.

Рейнгольд Цукер сидів посередині лівого ряду.

Ганс Губерманн примостився в самому кінці, куди сягало сонячне проміння.

Він швиденько навчився ухилятися від сміття, яке часом вилітало зсередини вантажівки. Його особливу повагу заслужили недопалки, які ще горіли, пролітаючи повз.

ПОВНИЙ ТЕКСТ ЛИСТА ДОДОМУ

Мої любі Роза та Лізель, у мене все добре.

Сподіваюся, що з вами теж усе гаразд.

З любов’ю, тато.

Наприкінці листопада Ганс вперше відчув закопчений присмак справжнього бомбардування. Вантажівку зусібіч оточили уламки, навколо бігали і кричали люди. Палали пожежі, а розтрощені коробки будинків височіли, ніби кургани. Каркаси хилилися до землі. Димові бомби стриміли з ям, як сірники, і заповнювали легені міста.

Ганс Губерманн був у групі з чотирьох чоловік. Вони вишикувались шеренгою. Попереду стояв сержант Борис Шиппер, його руки ховалися в клубах диму. За ним був Кесслер, тоді Брунненвеґ, а вкінці Губерманн. Сержант поливав вогонь, двоє інших поливали сержанта, а Губерманн, про всяк випадок, поливав усіх трьох.

Позаду застогнала і сколихнулась якась будівля.

Вона впала обличчям до землі всього за кілька метрів від Гансових ніг. Цемент пахнув, ніби щойно замішаний, і на них посунула стіна пилюки.

— Gottverdamnt, Губерманне! — Голос вирвався з вогню. Одразу за ним виринуло троє чоловіків. Їхні горлянки забилися клаптями попелу. Навіть коли вони відійшли за ріг, подалі від епіцентру руйнації, запилюжений туман від обваленого будинку нагнав їх і там. Білий і теплий, він підкрадався ззаду. Збившись докупи в тимчасовому сховку, чоловіки безперестанку кашляли і лаялись. Сержант повторив попередній вигук:

— Чорт забирай, Губерманне. — Він пошкрябав губи, щоб їх розліпити. — Що це, в біса, було?

— Воно просто впало, прямо за нами.

— Та я бачу. Питання в тому, якої висоти? Напевно, поверхів десять, не менше.

— Ні, пане, здається, тільки два.

— Ісус. — Напад кашлю. — Марія і Йосип. — Він взявся видобувати з ока суміш поту і пилюки. — Ну, з цим ми вже нічого не вдіємо.

Один з чоловіків витер обличчя і сказав:

— Боже, як би я хотів, щоб хоч раз розбомбило пивну. Страх як хочу пива.

Усі сперлися на стіну.

Кожен відчував, як пиво гасить в горлі пожежу і пом’якшує дим. Гарна мрія, але недосяжна. Вони знали, що будь-яке пиво, яке тече цими вулицями, — це ніяке не пиво, а щось на кшталт молочної суміші або манки.

Усіх чотирьох обліпили сіро-білі пластівці пилюки. Коли вони випросталися, щоб продовжити свою роботу, виднілися лише маленькі тріщинки їхньої уніформи.

Сержант підійшов до Брунненвеґа. Що є сили збив йому з грудей пилюку. Ляснув кілька разів.

— Оце вже краще. Налетіло трохи пилюки, друзяко. — Поки Брунненвеґ сміявся, сержант повернувся до нового солдата. — Цього разу ти перший, Губерманне.

Кілька годин вони гасили пожежі і намагалися знайти будь-що, тільки б переконати будівлі не падати. Траплялося, що стіни вже розвалилися, але краї досі випиналися, наче лікті. З таким Ганс Губерманн добре вмів давати собі раду. Можна сказати, що йому подобалось шукати крокви, що тліли, чи розбиті бетонні плити і підпирати ними лікті, підставляти їм опору.

Руки у нього були всипані скалками, а зуби заліплені рештками обвалів. Губи вкривала волога пилюка, що з часом зашкарубла, і не було жодної кишені, жодної ниточки чи захованої складки на його уніформі, які б не були вкриті плівкою відходів, що залишало по собі важке повітря.

Та найгірше, що було у їхній роботі, — це люди.

Час від часу траплялися такі, що вперто продиралися крізь туман, зазвичай з одним словом на вустах. Вони завжди вигукували ім’я.

Іноді це був Вольфґанґ.

— Ви не бачили мого Вольфґанґа?

На Гансовій уніформі завжди залишалися відбитки їхніх рук.

— Стефані!

— Гансі!

— Ґустель! Ґустель Штобой!

Коли туман трохи розсіювався, перекличка шкутильгала поламаними вулицями — часом вона закінчувалась запилюженими обіймами чи скорботним лементом на колінах. Годину за годиною імена нагромаджувались, ніби солодкі і кислі мрії, що чекали свого здійснення.

Небезпеки гуртувалися в одну. Пилюка, дим і кипуче полум’я. Поранені люди. Гансові, як і іншим солдатам його підрозділу, потрібно було вдосконалювати мистецтво забуття.

— Як ти, Губерманне? — якось запитав сержант. Вогонь вирував у нього за спиною.

Ганс ніяково кивнув, обом.

Коли минула вже половина зміни, вулицею, похитуючись, беззахисно брів старий чоловік. Ганс якраз підпер будівлю, озирнувся і побачив його у себе за спиною — старий спокійно чекав, поки він зверне на нього увагу. На його обличчі розписалася кривава пляма. Вона стікала йому на шию. Чоловік був одягнений у білу сорочку з багряним комірцем і тримав ногу так, ніби вона стояла біля нього.

— Можете підперти і мене, юначе?

Ганс взяв його на руки і виніс із запилюженого туману.

МАЛЕНЬКЕ СУМНЕ ЗАУВАЖЕННЯ

Я був у тому містечку, на тій вулиці,

коли чоловік іще був на руках у Ганса Губерманна.

Кольором небо скидалося на попелястого коня.

Ганс поклав старого на латку присипаної пилюкою трави і лише тоді побачив.

— Що сталося? — запитав один з чоловіків. Ганс спромігся тільки вказати рукою.

— Ох. — Рука відтягнула його. — Звикай, Губерманне.

До кінця зміни він занурився в роботу. Намагався не зважати на далеке відлуння, що вигукувало імена.

Десь за дві години Ганс разом з сержантом і ще двома чоловіками відбігав від будинку. Він не дивився під ноги і через щось перечепився. Тільки підвівшись, він побачив, що усі ніяково дивляться на перешкоду, і зрозумів.

Обличчям до землі лежав труп.

Він лежав на простирадлі з пилюки і попелу і затуляв вуха.

То був хлопчик.

Одинадцяти чи дванадцяти років.

Неподалік, коли вони трохи відійшли, їм трапилась жінка, що вигукувала ім’я Рудольф. У тумані вона наштовхнулася прямісінько на них. Квола жінка, переламана тривогою.

— Ви не бачили мого хлопчика?

— Скільки йому років? — запитав сержант.

— Дванадцять.

Ой, Христе. Розіп’ятий Христе.

Вони всі подумали про те саме, але сержанту забракло сили розповісти їй чи вказати дорогу.

Жінка спробувала пройти, та Борис Шиппер притримав її.

— Ми якраз повертаємося з тієї вулиці, — запевнив він. — Там його нема.

Переламана жінка досі хапалася за надію. Вона то йшла, то переходила на біг і весь час вигукувала:

— Руді!

У ту мить Ганс Губерманн згадав іншого Руді. Того, що з Небесної вулиці. Будь ласка, звернувся він до неба, якого не міг розгледіти, нехай у Руді все буде добре. Тоді, цілком природно, у його думки прийшли Лізель і Роза, Штайнери і Макс.

Коли вони повернулися до інших, Ганс упав і розтягнувся на спині.

— І як тобі там було? — запитав хтось.

Татові легені наповнились небом.

Кілька годин по тому, коли він вмився, поїв і виблював, Ганс спробував написати додому листа. Руки його не слухались, не давали написати всього. Якщо він зважиться, то решту розкаже їм на словах, коли повернеться.

«Мої любі Роза та Лізель», — почав він.

Чимало часу йому знадобилося, щоб написати ті п’ять слів.

Їдці хліба

Той рік для Молькінґа був довгий і насичений подіями, але він уже врешті наближався до свого кінця.

Останні місяці 1942 року Лізель гризли думки про трьох, як вона їх називала, невтішних чоловіків. Вона гадала, де вони можуть бути і що з ними відбувається.

Одного дня вона витягла з футляра акордеон і протерла його ганчіркою. Лише разочок, перед тим як заховати його, дівчинка зробила те, на що не наважилась мама. Лізель торкнулася пальцем однієї з клавіш і легенько надула міхи. Роза мала рацію. Від цього звуку кімната ще більше спорожніла.

Щоразу, зустрічаючи Руді, вона запитувала, чи були якісь новини від його тата. Іноді він детально переповідав їй листи Алекса Штайнера. У порівнянні з ними один-єдиний лист її тата трохи розчаровував.

А про Макса вона могла тільки здогадуватись.

Лізель з великим оптимізмом уявляла, як він сам крокує безлюдною дорогою. Інколи вона бачила, як він прочиняв якісь двері до порятунку, обманувши своїм фальшивим посвідченням потрібну людину.

Ці троє чоловіків з’являлися всюди.

У школі вона бачила тата через вікно. Макс частенько сидів з нею біля каміна. Алекс Штайнер приходив, коли вона була з Руді, — він дивився на них, коли обоє кидали велосипеди на Мюнхенській вулиці і зазирали до його крамниці.

— Подивись на ці костюми, — казав їй Руді, притиснувши до скла обличчя і долоні. — Вони нікому не потрібні.

Хоч як дивно, найулюбленішою розвагою для Лізель стала пані Гольцапфель. Тепер сеанси читання проходили ще й у середу, тож вони закінчили читати скорочену водою версію «Свистуна» і перейшли до «Носія снів». Час від часу стара пані заварювала чай чи пригощала Лізель супом, який завжди був набагато смачніший за мамин. Не такий водянистий.

Між жовтнем і груднем Молькінґом пройшов іще один парад євреїв, а потім мав бути ще один. Як і перед тим, Лізель поквапилась на Мюнхенську вулицю — цього разу вона хотіла пересвідчитись, що серед євреїв немає Макса Ванденбурґа. Дівчинка розривалася між зрозумілим бажанням побачити його — дізнатися, що він досі живий, — і не побачити, що могло означати будь-що, в тому числі і його свободу.

У середині грудня невелику групку євреїв та інших негідників знову провели Мюнхенською вулицею, в Дахау. Парад під номером три.

Руді цілеспрямовано навідався на Небесну вулицю, 35 і повернувся з невеличким пакунком і двома велосипедами.

— Ти зі мною, Saumensch?

ВМІСТ ПАКУНКА РУДІ

Шість черствих окрайців хліба, розламаних на четвертинки.

Вони обігнали парад, що рухався в Дахау, і зупинились на безлюдному відрізку дороги. Руді передав їй пакунок.

— Візьми жменю.

— Не знаю, чи це добра ідея.

Він ляпнув їй на долоню шматочок хліба.

— Так робив твій тато.

Про що тут іще сперечатися? Ця затія вартує нагайки.

— Якщо поквапимось, нас не спіймають. — Він почав розкидати хліб. — Рухайся, Saumensch.

Лізель не могла втриматися. З її обличчя не сходила легесенька посмішка, поки вони з Руді Штайнером, її найкращим другом, розсипали по дорозі окрайці хліба.

Покінчивши з цим, вони підібрали велосипеди й заховалися поміж ялин.

Дорога була холодною і прямою. Незабаром з’явилися солдати з євреями.

У тіні дерев Лізель дивилася на хлопця. Як він змінився — з крадія фруктів став роздавачем хліба. Його біляве волосся потроху темніло, але досі горіло, як свічка. Вона чула, як гуркоче у нього в животі, — а він віддавав свій хліб іншим.

То була Німеччина?

Нацистська Німеччина?

Перший солдат не помітив хліба — його не мучив голод, — а от перший єврей побачив.

Його кістлява рука сягнула до землі, вхопила окраєць і очманіло заштовхала до рота.

Може, це Макс, подумала Лізель.

Вона не могла добре розгледіти і трохи посунулась, щоб краще бачити.

— Ну! — обурився Руді. — Не товчись. Якщо вони знайдуть нас і припишуть нам хліб, все, нам кінець.

Лізель не заспокоїлась.

Інші євреї теж схилялися і підбирали з дороги хліб, а з-під гілок їх уважно розглядала крадійка книжок. Макса Ванденбурґа серед них не було.

Та полегшення було нетривалим.

Воно сколихнулося навколо неї, коли один з наглядачів побачив, що в’язень опускає руку до землі. Усім наказали зупинитись. Дорогу ретельно оглянули. В’язні жували так швидко і так безшумно, як тільки могли. Разом ковтали.

Солдат підібрав кілька окрайців хліба та оглянув дорогу по обидва боки. Євреї теж озиралися.

— Он там!

Один зі солдатів крокував в їхній бік, до дівчинки, що ховалася за найближчим деревом. Тоді він побачив хлопця. Обоє почали тікати.

Під кроквами гілок і високою стелею дерев вони розбіглися врізнобіч.

— Не зупиняйся, біжи, Лізель!

— А велосипеди?

— А що з велосипедами?

— Scheiss drauf! Грець з ними, кому вони треба!

Вони бігли, і десь за сто метрів згорблене дихання солдата наздогнало її. Воно кралося зовсім близько, і Лізель чекала, що от-от з’явиться і його рука.

Їй пощастило.

Вона отримала лише копняка під зад і пригорщу слів:

— Тікай, мала, тобі тут не місце!

Лізель бігла без зупинки ще добру милю. Гілки шмагали її по руках, шишки котилися під ногами, а запах ялинкових голок дзвенів у її легенях.

Минуло аж сорок п’ять хвилин, поки вона повернулась назад, а Руді вже був там, сидів біля іржавих велосипедів. Він зібрав залишки хліба і жував черствий закам’янілий пайок.

— Я ж казав тобі не висовуватись, — сказав він.

Вона повернулась до нього задом.

— Глянь, чи нема відбитка?

Таємна книга замальовок

За кілька днів до Різдва відбулася ще одна атака, та на Молькінґ нічого не впало. Як повідомлялося у новинах по радіо, більшість бомб скинули на відкриту місцевість за містом.

Але куди важливішою була реакція в бомбосховищі Фідлерів. Коли прибули останні постійні відвідувачі, усі врочисто повсідалися і застигли в очікуванні. Вони дивилися на дівчинку і чекали.

Лізель почула татів голос, він голосно пролунав у її вухах.

— І, якщо будуть нові атаки, продовжуй читати в бомбосховищі.

Лізель не квапилась. Хотіла пересвідчитись, що вони справді цього хочуть.

Руді відповів за всіх:

— Читай, Saumensch.

Вона розгорнула книжку, і слова знову заволоділи людьми, які перебували в підвалі.

Удома, коли сирени дозволили їм піднятися на поверхню, Лізель сиділа з мамою на кухні.

Обличчя Рози Губерманн мало явно заклопотаний вираз, і минуло небагато часу, коли вона взяла ножа і вийшла.

— Ходи зі мною.

Вона пішла до вітальні і вхопилася за край матраца. Там був зашитий проріз. Якби ви наперед не знали, що він там є, малоймовірно, що ви б змогли його знайти. Роза обережно розрізала його і просунула руку, до самого плеча. Коли рука повернулася, вона стискала книгу замальовок Макса Ванденбурґа.

— Він казав віддати її тобі, коли ти будеш готова, — сказала мама. — Я подумала про твій день народження. А тоді перенесла на Різдво. — Роза Губерманн стояла біля ліжка, в її обличчі було щось дивне. Його сповнювала не гордість. Мабуть, нашарування важких спогадів. Вона промовила: — Я думаю, що ти завжди була готова, Лізель. З тієї самої миті, коли з’явилася тут, чіпляючись за хвіртку, тобі судилося отримати її.

Роза віддала їй книжку.

Ось що було на обкладинці:

«СТРУШУВАЧКА СЛІВ»

Невеличка збірка думок

Для Лізель Мемінґер

Лізель ніжно тримала її в руках. Дивилася.

— Дякую, мамо.

Вона обійняла її.

А ще їй кортіло сказати Розі Губерманн, що вона її любить. Шкода, що не сказала.

Лізель хотіла прочитати книжку в підвалі, в пам’ять про старі часи, але мама її відмовила.

— Не без причини Макс захворів саме там, — сказала вона, — так ось, що я тобі скажу, люба, — я не дозволю ще й тобі захворіти.

Вона читала на кухні.

Червоні і жовті щілини в печі.

«Струшувачка слів».

Дівчинка проглянула безліч замальовок, прочитала безліч історій і підписів під ілюстраціями.

Про Руді на підвищенні з трьома золотими медалями, що звисали з його шиї. «Волосся лимонного кольору», було підписано під картинкою. Там був і сніговик, був перелік тринадцяти подарунків, не кажучи вже про згадки незліченних ночей у підвалі та біля каміна.

Там, звісно ж, було багато спогадів, замальовок і снів, пов’язаних зі Штутґартом, Німеччиною і фюрером. А ще — спогади про Максову сім’ю. Врешті-решт, він не зміг їх оминути. Мусив написати і про них.

А тоді сторінка 117.

На ній власною персоною з’являється «струшувачка слів».

То було оповідання чи казка, достеменно Лізель не знала. Навіть кілька днів по тому, коли вона шукала обидва слова у «Словнику Дудена», дівчинка не змогла вибрати якесь одне.

На попередній сторінці містився коротенький напис.

СТОРІНКА 116

Лізель, я ледь не викреслив цю історію. Я подумав, що ти вже завелика для таких казок, та, може, вона згодиться і дорослим. Я думав про тебе, про твої книжки, про слова, і в моїй голові виникла ця чудернацька історія. Сподіваюся, що ти знайдеш у ній щось корисне.

Вона перегорнула сторінку.

Лізель іще довго сиділа за кухонним столом і гадала, де ж у тому лісі міг бути Макс Ванденбурґ. Навколо неї лягало світло. Дівчинка заснула, мама нагнала її до ліжка, і вона піднялася в кімнату, притискаючи до грудей Максову книгу замальовок.

Лише за кілька годин, прокинувшись, вона отримала відповідь на своє запитання.

— Звісно ж, — прошепотіла Лізель. — Звісно ж, я знаю, де він там є, — і знову заснула.

Їй снилося дерево.

Колекція костюмів анархіста

НЕБЕСНА ВУЛИЦЯ, 35, 24 ГРУДНЯ

За відсутності обох батьків Штайнери запросили Розу і Труді Губерманнів та Лізель.

Коли гості прибули, Руді досі пояснював ситуацію зі своїм одягом.

Він глянув за Лізель і ширше відкрив рота, зовсім трішки.

Кілька днів перед Різдвом 1942 року місто вкрило товстим шаром важкого снігу. Лізель безліч разів перечитувала «Струшувачку слів» — і саму історію, і замальовки, і коментарі до і після них. На Святвечір вона прийняла рішення щодо Руді. І начхати, що вже пізно.

Вона підійшла до сусідського будинку якраз перед сутінками і повідомила, що має для нього різдвяний подарунок.

Руді глянув на її руки, тоді оглянув з обох боків її ноги.

— Ну, то де ж, в біса, той подарунок?

— Ай, забудь.

Але Руді зрозумів. Він і раніше бачив її такою. Очі, повні ризику, і липкі пальці. Її огортало крадійське дихання, і Руді внюхав його.

— Той твій подарунок, — припустив він. — Ти його ще не маєш, правильно?

— Не маю.

— І ти, звичайно ж, не збираєшся його купляти, еге ж?

— Купляти? Думаєш я маю гроші? — З неба досі сипався сніг. На краєчку трави намерз лід, що скидався на бите скло. — Маєш ключі? — запитала Лізель.

— Від чого? — Та Руді майже одразу збагнув. Він зайшов до будинку і невдовзі повернувся.

Словами Віктора Хеммеля він оголосив: — Час іти за покупками.

Світло швидко зникало, і всі заклади на Мюнхенській вулиці, окрім церкви, зачинились на Різдво. Лізель квапилась, щоб не відставати від довгих кроків свого сусіда. Вони підійшли до вітрини потрібної крамниці. «STEINER — SCHNEIDERMEISTER». Скло вкривав тоненький шар бруду і кіптяви, що їх нанесло за минулі тижні. По той бік, як безмовні свідки, стояли манекени. Вони були серйозними і безглуздо модними. Вони ніяк не могли позбутися відчуття, що манекени стежать за всім, що тут відбувається.

Руді запхав руку в кишеню.

То був Святвечір.

Його тато був десь біля Відня.

Хлопець подумав, що тато був би зовсім не проти, щоб вони пробралися до його улюбленої крамниці. Того вимагали обставини.

Двері плавно прочинилися, і обоє прослизнули всередину. Рука Руді потягнулася до вимикача, та електрику вже давно відрізали.

— Тут є якісь свічки?

Руді стривожився.

— Я взяв ключа. Та й взагалі, то була твоя ідея.

У розпал суперечки Лізель перечепилась через якусь купу на підлозі. На неї звалився манекен. Зачепився за її руку і розлетівся на дівчинці простісінько в одязі.

— Зніми це з мене! — Манекен розпався на чотири частини — тулуб, голову, ноги і дві окремі руки. Здихавшись його, Лізель підвелася і засапано видихнула: — Ісус, Марія.

Руді підняв одну манекенову руку і поплескав її по плечу. Коли дівчинка перелякано обернулася, він простягнув її в дружньому жесті. — Приємно познайомитись.

Якийсь час вони повільно просувалися вперед тісними стежками крамниці. Руді попрямував до прилавка. Перечепився через порожню коробку, упав, щось просичав, почав лаятись, і знову повернувся до дверей.

— Та це безглуздо, — заявив він. — Почекай хвилинку. — Лізель сиділа, тримаючи манекенову руку, поки він не повернувся з запаленою лампадкою, яку взяв у церкві.

Його обличчя оточувало світлове кільце.

— То де той подарунок, яким ти так хвалилася? Сподіваюся, це не один з тих чудернацьких манекенів?

— Посвіти мені.

Коли Руді дістався дальнього лівого закутка татової крамниці, Лізель взяла в одну руку лампадку, а другою перебрала костюми, які там висіли. Витягла одного, але швидко запхала його назад і взяла іншого.

— Ні, все одно завеликий. — Переглянула ще два і показала Руді Штайнеру темно-синій костюм. — Ніби твій розмір, правда?

Поки Лізель сиділа у темряві, Руді приміряв костюм, сховавшись за шторкою.

Його оточувало світляне кільце, від його рухів металися тіні.

Тоді він вийшов і підняв лампадку над головою, щоб дівчинка змогла його роздивитись. Не зашторене, світло скидалося на колону, виблискувало на елегантному костюмі. І освітлювало його брудну сорочку та зношені черевики.

— Що скажеш? — запитав Руді.

Лізель ретельно його оглядала. Обійшла кругом і здвигнула плечима.

— Непогано.

— Непогано? Та я виглядаю краще, ніж непогано.

— Черевики псують всю картину. І твоя мармиза.

Хлопець поставив лампадку на прилавок та з удаваним роздратуванням підійшов до Лізель, і вона відчула, що її охопила певна ніяковість. Тож із полегшенням, хоча й розчаровано, дівчинка дивилася, як він перечепився і впав на горезвісного манекена.

Уже на підлозі Руді засміявся.

Тоді заплющив очі, міцно-міцно.

Лізель підбігла.

Схилилася над ним.

Поцілуй його, Лізель, поцілуй його.

— Руді, з тобою все добре? Руді?

— Я сумую за ним, — промовив хлопець, кудись убік, над підлогою.

— Frohe Weihnachten, — відповіла Лізель. Вона допомогла йому підвестися і поправила костюм. — Веселого Різдва.

ЧАСТИНА 9

Ящичок для інструментів, закривавлений і ведмедик

З часу призову його тата до армії в жовтні минулого року Руді накопичив чималий запас гніву.

А новина про повернення Ганса Губерманна тільки підлила олії у вогонь. Він нічого не казав Лізель. Він не скаржився, що це несправедливо. Він вирішив діяти.

Руді йшов Небесною вулицею якраз перед смерканням — найкращий для крадійства час — і ніс у руках металевого ящичка.

ЯЩИЧОК ДЛЯ ІНСТРУМЕНТІВ РУДІ

Обдертого червоного кольору і завдовжки з велику взуттєву коробку. В ньому містилося таке:

Ржавий складаний ножик х1 Маленький ліхтарик х1 Молоток х2 (середнього розміру і маленький)

Невеликий рушник х1 Викрутка х3 (різних розмірів)

Лижна маска х1

Чисті шкарпетки х1

Плюшевий ведмедик х1

Лізель побачила його з вікна кухні — його рішучі кроки і зосереджене обличчя, як і тоді, коли він йшов розшукувати свого тата. Він щосили стиснув ручку ящичка, а його рухи заціпеніли від люті.

Крадійка книжок впустила рушник і вхопилася за миттєвий здогад. Він іде щось красти.

Вона вибігла йому назустріч.

Не прозвучало бодай чогось схожого на привітання.

Руді не зупинився і говорив крізь холодне повітря перед собою. Недалеко від будинку Томмі Мюллера він сказав:

— Знаєш, Лізель, я тут трохи подумав. Ніяка ти не крадійка, — і, не давши їй змоги щось відповісти, продовжив. — Та жінка сама тебе впускає. На Бога, вона навіть залишає для тебе печиво. Я думаю, що це не крадійство. Краде армія. Як вони вкрали твого тата і мого. — Руді копнув камінця і той стукнувся об хвіртку. Він пришвидшив крок. — Усі ті багаті нацисти на вулиці Ґранде, на Жовтій вулиці, на вулиці Гайде.

Лізель думала тільки про те, як би не відстати. Вони вже минула пані Діллер і виходили на Мюнхенську вулицю.

— Руді...

— Ну то як воно?

— Як що?

— Коли береш ті книжки?

Тієї миті Лізель вирішила зупиниться. Якщо йому потрібна відповідь, то нехай повернеться. Він повернувся.

— Ну? — Але Руді знову відповів ще до того, як вона встигла відкрити рота. — Приємно, правда? Вкрасти те, що в тебе забрали.

Намагаючись затримати його, Лізель перевела розмову на ящичок для інструментів.

— Що ти там несеш?

Він нагнувся і відкрив.

Усе здавалося доречним, окрім ведмедика.

Вони рушили далі, і Руді детально описав, для чого йому той ящичок і що він буде робити з кожним інструментом. Молотки, приміром, потрібні для розбивання скла, а рушничок — щоб замотувати в нього молотки і приглушувати звук від удару.

— А плюшевий ведмедик?

То була іграшка Анни-Марії Штайнер, завбільшки з книжку Лізель. Хутро закошлатилось і стерлось. Очі і носа вже не раз пришивали, та ведмедик все одно мав доволі доброзичливий вигляд.

— Оце, — пояснив Руді, — мій геніальний винахід. Якщо до кімнати, поки я буду там, зайдуть діти, я дам їм ведмедика і вони заспокоються.

— А що ти збираєшся красти?

Він здвигнув плечима.

— Гроші, їжу, прикраси. Все, що потрапить під руки. — Звучало доволі просто.

Лише через п’ятнадцять хвилин Лізель помітила його безмовне обличчя і зрозуміла, що Руді Штайнер не буде нічого красти. Його рішучість зникла, і, хоча він досі дивився на уявну славу своїх крадійських справ, він уже не вірив, що здатен на це. Він намагався повірити, а це ніколи не передвіщало нічого доброго. Його крадійські звершення розгорталися у нього перед очима, але їхні кроки сповільнились і, розглядаючи будинки, Лізель відчула щире, однак сумне полегшення.

Вони стояли на Жовтій вулиці.

Будинки здебільшого були темні і масивні.

Руді зняв черевики і взяв їх в ліву руку. В правій він тримав скриньку.

З-поміж хмар проглядав місяць. Світло довжиною в милю.

— Чого я чекаю? — запитав Руді, та Лізель нічого не відповіла. Він знову розтулив рота, але не вимовив ні слова. Тоді поставив скриньку на землю і сів на неї.

Його шкарпетки промокли і задубіли.

— Добре, що прихопив ще одну пару, — зауважила Лізель, і помітила, що хлопець з усіх сил старається не засміятись.

Руді посунувся і розвернувся в інший бік, тож тепер з’явилося вільне місце і для Лізель.

Крадійка книжок і її найкращий друг сиділи посеред вулиці, спина до спини, на обдертому червоному ящичку для інструментів. Обоє дивилися в різні сторони і безмовно просиділи якийсь час. Коли вони підвелися і попрямували додому, Руді перевдягнувся у чисті шкарпетки, а старі викинув на дорогу. Подарунок Жовтій вулиці, подумав він.

РОЗКРИТА ПРАВДА РУДІ ШТАЙНЕРА

— Мабуть, мені краще вдається залишати щось, ніж красти.

Кілька тижнів по тому його ящичок таки став у пригоді. Руді повикидав з нього викрутки і молотки, а натомість поклав найцінніші речі Штайнерів на випадок майбутнього бомбардування. Залишив тільки плюшевого ведмедика.

9 березня, коли до Молькінґа знову навідалися сирени, Руді вийшов з дому, стискаючи в руці скриньку.

Поки Штайнери бігли Небесною Вулицею, Міхаель Гольцапфель несамовито гатив у двері Рози Губерманн. Коли вони з Лізель вийшли, чоловік поділився своєю проблемою.

— Моя мама, — сказав він, а на перев’язаній руці досі виднілися криваві сливи. — Вона не хоче виходити. Вона сидить на кухні за столом.

Повільно тягнулися тижні, а пані Гольцапфель так і не почала відходити від свого горя. Коли Лізель приходила читати, жінка майже завжди дивилася у вікно. Її слова лунали тихо, майже нечутно. З її обличчя здерли всі грубощі і докори. Зазвичай з дівчинкою прощався Міхаель, а також давав їй каву чи дякував. А тепер іще й це.

Роза кинулася на допомогу.

Вона перевальцем минула хвіртку і зупинилася на порозі відчинених дверей.

— Гольцапфель! — Нічого, тільки сирени і Роза. — Гольцапфель, ану виходь, нещасна стара свиня. — Розі ніколи не могла похвалитися надмірною тактовністю. — Якщо ти зараз же не вийдеш, ми всі помремо тут на вулиці! — Вона озирнулась і глянула на безпорадні постаті, що застигли на стежці. Щойно затихла сирена. — І що нам з нею робити?

Міхаель стенув плечима, приголомшений і розгублений. Лізель впустила сумку з книжками і подивилась на нього. Вигукнула під чергове завивання сирени.

— Можна я спробую? — Та вона не чекала на відповідь. Пробігла короткою стежкою і промчала повз маму.

Пані Гольцапфель нерухомо сиділа за столом.

Що їй сказати, подумала дівчинка.

Як примусити її вийти?

Коли сирена ще раз перевела подих, вона почула голос Рози.

— Та облиш її, Лізель, нам треба йти! Якщо хоче померти, це її справа, — але тут знову втрутились сирени. Простягнули свої руки і порозкидали голоси.

Залишились тільки шум, дівчинка і дротяна жінка.

— Пані Гольцапфель, будь ласка!

Скидалося на її розмову з Ільзою Германн того дня, коли вона поцупила печиво, — безліч слів і речень вертілися на язиці. Але сьогодні були ще й бомби. Сьогодні потреба в словах була трохи нагальнішою.

ВАРІАНТИ

— Пані Гольцапфель, нам треба йти.

— Пані Гольцапфель, ми помремо, якщо ви не вийдете.

— У вас є ще один син.

— Усі чекають на вас.

— Бомби відірвуть вам голову.

— Якщо ви не вийдете, я більш не читатиму вам, а це означає, що ви втратите єдиного друга.

Лізель обрала останній варіант і прокричала слова прямісінько крізь сирени. Долоні шо є сили вперлися в поверхню столу.

Жінка підвела на неї очі і прийняла рішення. Вона нікуди не піде.

Лізель пішла. Вона відірвалася від столу і вибігла з будинку.

Роза притримала для неї хвіртку, і обоє помчали до будинку під номером тридцять п’ять.

Міхаель Гольцапфель самотньо стояв посеред вулиці.

— Ходімо! — просила його Роза, та колишній солдат вагався. Він вже збирався зайти всередину, коли це щось розвернуло його. До хвіртки чіплялася лише його скалічена рука, та ось він присоромлено відчепив її і поплентався за ними.

Вони кілька разів озиралися, але пані Гольцапфель так і не було.

Дорога здавалася широченною, і, щойно випарувалась остання сирена, до Фідлерового підвалу спустилося троє останніх людей.

— Де тебе так довго носило? — запитав Руді. Він тримав свою скриньку.

Лізель поклала на підлогу сумку з книжками і сіла зверху.

— Ми намагалися витягти пані Гольцапфель.

Хлопець озирнувся.

— І де ж вона?

— Вдома. На кухні.

У дальньому кутку бомбосховища Міхаеля Гольцапфеля сіпало і трусило.

— Я мав залишитися, — повторював він. — Я мав залишитися, я мав залишитися... — Його голос був майже беззвучним, але очі кричали голосніше, ніж будь-коли до того. Вони нестямно билися в очницях, а Міхаель стискав свою поранену руку, і кров просочувалась через пов’язку.

Його зупинила Роза.

— Не треба, Міхаелю, ти ні в чому не винен.

Та молодий чоловік без кількох пальців на правій руці був безутішним. У Рози на очах він зіщулився.

— Поясніть мені, — промовив він, — бо я чогось не розумію... Він випростався і прихилився до стіни. — Поясніть, Розо, як вона може сидіти там і чекати смерті, коли я досі хочу жити? — Кров загусла. — Чому я хочу жити? Я не мав би, але хочу.

Він кілька хвилин нестримно плакав, а Роза обіймала його за плече. Інші дивилися. Він не зміг заспокоїтись навіть тоді, коли двері до підвалу прочинилися і зачинилися й до них спустилася пані Гольцапфель.

Син підвів на неї очі.

Роза відійшла.

Коли вона підійшла до нього, чоловік вибачився:

— Мамо, пробач мені, я мав залишитися з тобою.

Пані Гольцапфель не чула його слів. Вона сіла біля сина і підняла його перев’язану руку.

— Знову тече кров, — сказала вона, і разом зі всіма вони сиділи у підвалі і чекали.

Лізель сягнула до сумки й обнишпорила книжки.

БОМБАРДУВАННЯ МЮНХЕНА 9 І 10 БЕРЕЗНЯ

То була довга ніч з бомбами і читанням.

У неї пересохло в горлі, та крадійка книжок подолала п’ятдесят чотири сторінки.

Більшість дітей позасинали і не чули голосу сирен, що сповіщали про відновлення спокою.

Батьки будили їх або виносили з підвалу в огорнутий темрявою світ.

Десь далеко вирували пожежі, а я підібрав близько двох сотень полеглих душ.

Я прямував до Молькінґа, щоб забрати ще одну.

На Небесній вулиці було чисто.

Після завершення атаки сирени ще кілька годин не вмикали, на випадок якщо з’явиться нова загроза та й для того, щоб дим піднявся в атмосферу.

Першою пожежу в сірому тумані запримітила Беттіна Штайнер. Горіло за містом, поблизу річки Ампер. Дим звивався до неба, і дівчинка показала на нього пальцем:

— Дивіться.

Беттіна побачила першою, але всіх обігнав Руді. Кваплячись, він все-таки не випускав з рук свого ящичка. Хлопець промчав Небесною вулицею, пробіг завулками і влетів до лісу. За ним поспішала Лізель (свої книжки вона залишила вельми незадоволеній Розі), а за ними групками стікалися люди, що повиходили з інших бомбосховищ.

Руді, зачекай!

Руді не чекав.

Лізель бачила тільки його червоний ящичок, що проблискував у просвітах між деревами, а хлопець продирався до все тьмянішого вогника і задимленого літака. Він курився на галявині біля річки. Пілот намагався його там посадити.

За двадцять метрів Руді зупинився.

Я прибув якраз тієї миті і побачив його — хлопець стояв і переводив подих.

У темряві валялися поламані гілки.

Голки і галузки розсипалися навколо літака, як пожива для вогню. Ліворуч землю зранили три глибокі опіки. Щоразу тихіше цокання металу, який холонув, прискорювало хвилини і секунди, доки їм здалося, що вони стоять отак вже кілька годин. Позаду наростала юрба. Їхнє дихання і слова налипало дівчинці на спину.

— Може, — сказав Руді, — підійдемо і подивимось?

Він виступив з окраїни лісу і наблизився до того місця, де в землю вгрузло тіло літака. Його ніс занурювався у воду, а позаду стриміли вигнуті крила.

Руді повільно обійшов його, від хвоста і до правого борту.

— Тут скло, — сказав він. — Всюди уламки вітрового скла.

Тоді він побачив тіло.

Руді Штайнер ніколи не бачив такого блідого обличчя.

— Лізель, не підходь. — Але дівчинка підійшла.

Вона розглядала ледь притомне обличчя ворожого пілота, згори за всім спостерігало дерево, а обабіч бігла річка. Літак ще кілька разів чмихнув, а в кабіні голова чоловіка перекотилася зліва направо. Він щось пробурмотів, та вони звісно, не розчули його слів.

— Ісус, Марія і Йосип, — прошепотів Руді. — Він живий.

Ящичок брязнув до борту літака, поруч пролунали людські голоси і кроки.

Полум’я згасло, і ранок застиг у темряві. Дим ще тягнувся до неба, але невдовзі й він затихне.

Стіна дерев заступала їм барви палаючого Мюнхена. Очі Руді вже звикли до темряви і мертвотно-блідого обличчя пілота. Його очі нагадували дві плями від кави, щоками і підборіддям тягнулися порізи. На грудях розхристалась пошарпана уніформа.

Усупереч застереженню Руді Лізель підійшла ще ближче, і тієї миті, присягаюся, ми з дівчинкою впізнали одне одного.

А я тебе знаю, подумалось мені.

Потяг і хлопчик, який заходився кашлем. Сніг і нестямна дівчинка.

Ти виросла, подумав я, але я все одно тебе впізнав.

Лізель не відсахнулась, не кинулась на мене з кулаками, але я знав, що було щось таке, що виявило дівчинці мою присутність. Може, вона відчула мій подих? Може, почула моє кляте кругове серцебиття, що злочинно оберталося в моїх смертельних грудях? Достеменно я не знав, проте вона впізнала мене і глянула мені в обличчя, не відводячи погляду.

Небо почало обвуглюватися назустріч світлу, і ми обоє стрепенулися. Ми разом дивилися, як хлопець відчиняє свого ящичка і нишпорить поміж обрамленими фотокартками, щоб вийняти маленьку жовту м’яку іграшку.

Він обережно видерся до вмираючого чоловіка.

Легенько поклав усміхненого ведмедика пілотові на плече. Кінчиком вуха той торкався чоловікового горла.

Льотчик присмерті вдихнув його. І промовив. Англійською:

— Thank you. — Коли він говорив, смуги його порізів розкрилися, і крапелька крові струмочком збігла йому на горло.

— Що? — запитав Руді. — Was hast du gesagt? Що ви сказали?

На жаль, я не дав йому почути відповідь. Його час настав, і я вже сягав руками в кабіну. Я повільно вийняв пілотову душу з пошарпаної уніформи і врятував її з уламків розтрощеного літака. Юрба вторувала тиші, поки я продирався крізь неї. Я вирвався на волю.

Небо наді мною затьмарилось — останній проблиск темряви, — і можу заприсягтися, що я побачив темну закарлюку у формі свастики. Вона недбало розпласталася наверху.

— Heil Hitler, — сказав я, але до того часу я вже занурився в ліс. Позаду на плечі мерця сидів плюшевий ведмедик. Попід гілками горіла лимонна свічка. На моїх руках лежала пілотова душа.

Мабуть, не злукавлю, якщо скажу, що за всі роки Гітлерового правління ніхто не послужив йому так вірно, як я. У людей не таке серце, як у мене. Їхнє серце — лінія, а моє — круг, і я нескінченно встигаю бувати в потрібному місці в потрібний час. Як наслідок, я завжди бачу в людях найкраще і найгірше. Я бачу їхню красу і їхню потворність і постійно дивуюся, як те й інше можуть поєднуватись. Та все ж таки у людей є одна річ, якій я заздрю. Людям, як би там не було, вистачає здорового глузду, щоб померти.

Повернення додому

То був час закривавлених солдатів, розтрощених літаків і плюшевих ведмедиків, але для крадійки книжок перша чверть 1943 року мала завершитись на щасливій ноті.

На початку квітня Гансу Губерманну наклали гіпс до коліна і він сів на потяг до Мюнхена. Його на тиждень відпустили додому, щоб він трохи відпочив, а тоді вступив до лав мюнхенських писак. На нього чекала паперова робота з впорядкування мюнхенських фабрик, будинків, церков і лікарень. А час покаже, чи випаде йому стати ще й прибиральником. Усе залежало від його ноги і руйнацій у місті. Коли він повернувся додому, було темно. На день пізніше, ніж очікувалось, тому що потяг затримався через загрозу повітряної атаки. Він стояв на Небесній вулиці, на порозі будинку під номером тридцять три, і стиснув кулак.

Чотири роки тому Лізель Мемінґер, коли вона вперше з’явилася в Молькінґу, вмовляли зайти у ці двері. Потім перед ними стояв Макс Ванденбурґ, а ключ вгризався у його долоню. Тепер надійшла черга Ганса Губерманна. Він постукав чотири рази, і двері відчинила крадійка книжок.

— Тату, тату.

Вона, напевне, сто разів повторила це слово, поки обіймала його на кухні і нізащо не хотіла відпускати.

Пізніше, повечерявши, вони допізна засиділись на кухні, і Ганс про все розповів Розі та Лізель.

Він описав їм ЛСЕ і затягнуті димом вулиці, розказав про нещасні, самотні, загублені душі.

Про Рейнгольда Цукера. Про бідного дурного Рейнгольда Цукера. Його розповідь тривала багато годин.

О першій ночі Лізель пішла спати, а тато сидів біля неї, як це бувало раніше. Кілька разів вона прокидалася, щоб пересвідчитись, що він досі там, і тато жодного разу її не підвів.

Ніч була спокійною.

Від щастя ліжко було теплим і м’яким.

Так, для Лізель Мемінґер то була чудова ніч, а спокій, тепло і м’якість затримаються ще майже на три місяці.

Та історія Лізель розтягнеться на шість.

Частина 10

«Крадійка книжок»

а також: кінець світу — дев’яносто восьмий день —

розпалювач війни — дорога слів —

скам’яніла дівчинка — зізнання —

маленька чорна книжечка Ільзи Германн —

грудні клітки літаків — та гірський хребет з уламків каменю

Кінець світу (Частина І)

Я знову пропоную вам мигцем глянути на кінець світу. Може, для того, щоб пом’якшити майбутнє потрясіння, а може, для того, щоб самому краще підготуватися до розповіді. Хоч як би там було, мушу зауважити, що того дня, коли для Лізель Мемінґер настав кінець світу, на Небесній вулиці падав дощ.

Небо накрапало.

Ніби кран, що його дитина з усіх сил намагалася закрутити, але так і не змогла. Перші краплі були холодними. Я відчував їх на своїх руках, коли стояв біля крамниці пані Діллер.

Я чув їх над собою.

Крізь захмарене небо я розгледів бляшані літаки. Я дивився, як розтулялися їхні животи і звідти недбало вилітали бомби. Вони не влучали в ціль, вони часто не влучали в ціль.

НЕВЕЛИЧКА СУМНА НАДІЯ

Ніхто не хотів скидати бомби на Небесну вулицю.

Ніхто ж не буде скидати бомби на місце, назване на честь неба, правда? Правда?

Бомби летіли донизу, і зовсім скоро хмари закиплять, а холодні дощові краплі перетворяться на попіл. На землю посипляться гарячі сніжинки.

За мить Небесну вулицю зрівняло з землею.

Будинки розбризкали з однієї сторони вулиці на іншу. Обрамлене фото дуже серйозного фюрера зірвалося зі стіни і розбилось на розтрощеній підлозі. А він і далі посміхався своєю серйозною посмішкою. Він знав те, чого не знали ми всі. Та я теж знав щось таке, чого не знав він. А тим часом люди спали.

Спав Руді Штайнер. Спали мама з татом. Пані Гольцапфель, пані Діллер і Томмі Мюллер теж спали. Усі спали. Їм усім судилося померти.

Вижила лише одна людина.

Вона вижила тому, що сиділа в підвалі і перечитувала історію свого життя, перевіряла на помилки. Раніше цей підвал вважали недостатньо глибоким, але тієї ночі, 7 жовтня, його було достатньо. Уламки снарядами летіли вниз, і за кілька годин, коли Молькінґ огорнула дивна розпатлана тиша, місцевий підрозділ ЛСЕ почув якісь звуки. Відлуння. Десь під землею дівчинка вистукувала олівцем по банці з фарбою.

Вони завмерли, схилились і припали вухами до землі, а щойно звук повторився, кинулися копати.

ПРЕДМЕТИ, ЩО ПЕРЕДАВАЛИСЯ З РУК В РУКИ

Цементні блоки і черепиця.

Шматок стіни з сонцем, що стікало.

Нещасний на вигляд акордеон, що визирає крізь прокушений футляр.

Вони підкидали все це вгору.

Коли відтягнули ще один шматок розтрощеної стіни, один з чоловіків побачив волосся крадійки книжок.

Він дуже мило посміхнувся. Він приймав новонароджену дитину.

— Не вірю своїм очам — вона жива!

Як же втішились ці метушливі і галасливі чоловіки, однак я не міг радіти разом з ними.

Перед тим на одній руці я виносив її тата, а на іншій — маму. Обидві душі були такими м’якими.

Трохи далі, поряд із усіма іншими, лежали їхні тіла. Татові лагідні сріблясті очі вже поїдала іржа, а мамині картонні губи так і застигли, наполовину розтулені, — мабуть, не встигла дохропти. Як полюбляють богохульствувати німці — Ісус, Марія і Йосип.

Рятівні руки витягли Лізель з-під завалів і змели з її одягу бетонні крихти.

— Дитино, — сказали вони, — сирени запізнились. Що ти робила в підвалі? Звідки ти знала?

Однак вони не помітили, що дівчинка досі притискала до себе книжку. Вона закричала.

Нестямним криком живого.

— Тату!

Ще раз. Її обличчя морщилося, коли голос зривався на високі панічні ноти.

— Тату, тату!

Вони впустили її, а Лізель кричала, голосила і плакала. Якщо й була поранена, то вона цього не помічала, вона виривалася, шукала, вигукувала і знову голосила.

Вона досі притискала до себе книжку.

Лізель відчайдушно чіплялася за слова, які врятували їй життя.

Маленька чорна книжечка Ільзи Германн

У середині серпня Лізель думала, що йде на вулицю Ґранде по ті самі старі добрі ліки.

Щоб отримати свою дозу розради.

Так вона думала.

День випав спекотний, але на вечір обіцяли дощ. В «Останньому людському незнайомцеві» була цитата, майже наприкінці книжки. Лізель пригадала її, коли минала крамницю пані Діллер.

«ОСТАННІЙ ЛЮДСЬКИЙ НЕЗНАЙОМЕЦЬ»,

СТОРІНКА 211

Сонце розмішувало землю.

Раз за разом воно розмішувало нас, ніби суп.

Тієї миті Лізель подумала про ці слова лише тому, що надворі було так тепло.

На Мюнхенській вулиці їй пригадалися події попереднього тижня. Вона бачила євреїв, що крокували вулицею, їх потік, їх незліченну кількість, їхній біль. Їй спало на думку, що в тій цитаті бракувало одного слова.

Мало би бути «бридкий суп », подумала Лізель.

Такий бридкий, що годі його витримати.

Лізель перейшла міст через річку Ампер. Вода була чудового насиченого смарагдового кольору. Вона могла розгледіти камінці на дні і чула таку знайому пісню течії. Світ не заслуговував на таку річку.

Дівчинка дерлася на пагорб, що вів до вулиці Ґранде. Будинки були гарними і огидними водночас. Лізель подобався незначний біль в ногах і легенях. Швидше, подумала вона, і почала підійматися, ніби якесь чудовисько з піщаної ями. В носа вдарив запах навколишніх трав. Свіжий, приємний, зелений з пожовклими кінчиками. Лізель безстрашно перейшла двір, жодного разу не роззирнувшись, ні на секунду не спиняючись.

Вікно.

Руки вчепилися в раму, ноги перекинулись через підвіконня.

П’яти приземлилися на підлогу.

Книжки і сторінки і щасливе місце.

Лізель вийняла книжку з полиці і примостилася з нею на підлозі.

Чи вона зараз вдома? — подумала дівчинка, але насправді їй було байдуже, чи Ільза Германн нарізає в кухні картоплю, чи стоїть в черзі на пошту. Чи примарно нависає над нею, дивлячись, що вона читає.

Тепер Лізель було байдуже.

Довгий час вона сиділа і дивилася.

Бачила, як помер її братик — одне око розплющене, друге ще досі дрімає. Попрощалася з мамою, уявила, як вона самотньо чекає на потяг додому, в забуття. Дротяна жінка розкинулась на землі, її лемент несеться вулицею, доки не падає на бік, ніби монетка, що їй забракло сили котитися. Молодий чоловік висів на мотузці зі снігів Сталінграда. Вона бачила, як у металевій коробці помер ворожий пілот. Бачила, як єврей, який двічі дарував їй найпрекрасніші сторінки у її житті, йшов до концтабору. А в центрі її видіння був фюрер, він викрикував слова і роздавав їх людям.

Таким вона бачила світ, він закипав десь всередині, а Лізель сиділа, оточена красивими книжками з чепурними назвами. Світ варився, а дівчинка пробігала очима сторінки, по вінця заповнені абзацами і словами.

Негідники, подумала вона.

Чарівні негідники.

Не втішайте мене. Будь ласка, не переповнюйте мене, не давайте мені марної надії на те, що з цього всього може вийти щось добре. Погляньте на мої синці. Погляньте на цю рану. Бачите рану в моєму серці? Бачите, як вона росте на ваших очах, як вона роз’їдає мене? Я більше не хочу плекати надії. Більше не хочу молитися, щоб Макс вижив і з ним усе було добре. Чи Алекс Штайнер.

Тому що цей світ їх не заслуговує.

Лізель вирвала з книжки сторінку і розірвала її навпіл.

Тоді цілий розділ.

Незабаром від книжки не залишилось нічого, окрім клаптиків обірваних слів, розкиданих під ногами і навколо неї. Слова. Навіщо їм взагалі існувати? Якби не вони, усього цього б не сталося. Без своїх слів фюрер нічого не вартий. Без них не було б кульгавих в’язнів, не було б потреби втішати і вигадувати всілякі словесні хитрощі, щоб нам від них ставало краще.

Яка користь від слів?

Тепер Лізель сказала це вголос, до залитої помаранчевим світлом кімнати.

— Яка користь від слів?

Крадійка книжок підвелася і тихенько підійшла до дверей бібліотеки. Вони опиралися мляво і майже беззвучно. Просторий коридор заповнювала дерев’яна порожнеча.

— Пані Германн?

Питання повернулося до неї і спробувало знову кинутися до вхідних дверей. Пролетіло тільки півдороги і кволо приземлилося на двійко товстих дошок, якими була вимощена підлога.

— Пані Германн?

Її слова зустріла тільки тиша, і Лізель потягнуло на кухню — пошукати щось для Руді. Вона зупинилась. Якось не дуже порядно красти їжу в жінки, яка залишила їй на підвіконні словника. Тим більше що вона якусь хвилину тому розтерзала одну з її книжок — сторінку за сторінкою, абзац за абзацом. Сьогодні вона вже наробила достатньо шкоди.

Лізель повернулась до бібліотеки і відчинила одну зі шухляд у столі. Сіла за стіл.

ОСТАННІЙ ЛИСТ

Люба пані Германн.

Як ви можете побачити, я знову була у вашій бібліотеці і роздерла одну з ваших книжок. Просто я була сердита, налякана і хотіла вбити слова. Раніше я крала у вас книжки, а тепер ще й зіпсувала одну з них. Вибачте мені. Щоб покарати себе, я мабуть припиню приходити до вас. Але чи справді це буде покаранням? Я люблю це місце і ненавиджу його, тому що воно заповнене словами.

Ви були мені другом навіть тоді, коли я скривдила вас, навіть попри те, що я була нестерпною (це слово я знайшла у вашому словнику), тому думаю, що краще я дам вам спокій. Пробачте за все.

Ще раз дякую вам.

Лізель Мемінґер

Вона залишила листа на столі і востаннє попрощалася з бібліотекою — тричі обійшла полиці і провела пальцями по книжкових корінцях. Хоч як їх ненавиділа, Лізель не могла втриматись, щоб їх не торкнутись. Клапті подертих сторінок розсипались навколо книжки під назвою «Правила Томмі Хоффмана». З вікна повіяло вітром, і кілька папірців підлетіли вгору і знову впали на підлогу.

Кімнату досі заливало помаранчеве світло, хоча й не таке сяйливе, як раніше. Дівчинка востаннє схопилась за дерево віконної рами, востаннє щось перевернулося у неї в животі, її ноги востаннє приземлилися за вікном.

Коли Лізель спустилася з пагорба і перейшла міст через річку, помаранчеве світло вже зникло. Його поглинули хмари.

На Небесній вулиці вона відчула перші краплі дощу. Я більше ніколи не побачу Ільзу Германн, подумала дівчинка, та крадійці книжок краще давалося читати і роздирати книжки, ніж робити припущення.

ТРИ ДНІ ПО ТОМУ

У двері будинку під номером 33 постукала жінка і чекає, поки їй відчинять.

Лізель не звикла бачити її без купального халата. На жінці була жовта літня сукня з червоними оборками і кишенькою з вишитими на ній маленькими квіточками. Жодної свастики. Чорні туфлі. Дівчинка ніколи не помічала, які в Ільзи Германн гомілки. У неї були порцелянові ноги.

— Пані Германн, вибачте... за те, що я зробила в бібліотеці минулого разу.

Жінка спинила її. Вона сягнула до своєї сумки і витягла звідти маленьку чорну книжечку.

Всередині не було історії, лише посмугований папір.

— Я подумала, якщо ти більше не будеш читати моїх книжок, то може замість цього захочеш написати свою. Твій лист, він... — Тримаючи її обома руками, вона передала дівчинці книжку. — Ти можеш писати. Ти гарно пишеш. — Книжка була важкою, її обкладинка на дотик нагадувала «Знизування плечима». — Будь ласка, — порадила їй Ільза Германн, — не треба картати себе, як ти написала в листі. Не бери з мене прикладу, Лізель.

Дівчинка розгорнула книжку і торкнулася паперу.

— Danke schön, пані Германн. Може, хочете кави, я можу заварити. Хочете зайти? Я сама вдома. Мама пішла до сусідки, пані Гольцапфель.

— Мені заходити у двері чи у вікно?

Лізель запідозрила, що то була чи не найширша посмішка Ільза Германн, яку вона дозволила собі за багато років.

— Мабуть, у двері, так буде простіше.

Вони сиділи на кухні.

Чашки з кавою, хліб з джемом. Вони намагалися підтримувати розмову, і Лізель чула, як Ільза Германн ковтає, та її це зовсім не бентежило. Було навіть якось приємно спостерігати за тим, як жінка обережно дмухає на каву, щоб її остудити.

— Якщо я коли-небудь візьмуся щось написати і доведу справу до кінця, — сказала Лізель, — я неодмінно вам покажу.

— Мені було б дуже приємно.

Коли мерова дружина пішла, Лізель дивилася, як вона крокує Небесною вулицею. Дивилася на її жовте плаття, чорні туфлі і порцелянові ноги.

Біля поштової скриньки Руді запитав:

— Це та, про кого я думаю?

— Так.

— Та ти жартуєш.

— Вона дещо мені подарувала.

Як виявилось, того дня Ільза Германн подарувала Лізель Мемінґер не тільки книжку. Вона також дала їй привід проводити час у підвалі — її улюбленому місці, спочатку через тата, а потім через Макса. Вона дала їй привід викласти на папері власні слова і відчути, як ті слова повернули її до життя.

«Не треба картати себе», — дівчинка знову почула її голос, однак буде і кара, і біль, а також щастя. Он воно як — писати.

Вночі, коли мама з татом вже спали, Лізель прокралася до підвалу і запалила гасову лампу.

Десь з годину вона просто дивилася на аркуші та олівець. Вона примусила себе пригадати і, за своєю звичкою, не відводила погляду.

— Schreibe, — наказувала собі. — Пиши.

Минуло понад дві години, і тоді Лізель почала писати, й гадки не маючи, як скласти все докупи. Звідки їй було знати, що хтось підбере її історію і всюди носитиме з собою?

Ніхто не може такого передбачити.

Чи спланувати.

Невелика банка з фарбою була їй за стілець, трохи більша — за стіл, і Лізель торкнулася олівцем першої сторінки. Посередині вона написала:

«КРАДІЙКА КНИЖОК»

коротенька історія, написана Лізель Мемінґер

Грудні клітки літаків

До третьої сторінки в Лізель затерпла рука.

Слова такі важкі, подумала вона, але, поки минула ніч, їй вдалося написати одинадцять сторінок.

СТОРІНКА 1

Я намагаюся більше цього не згадувати, але знаю, що все почалося з потяга, снігу і кашлю мого братика. Того дня я вкрала свою першу книжку. То був посібник з викопування могил, і я вкрала її по дорозі на Небесну вулицю...

Там вона і заснула, на ліжку з полотнищ, а на банці з фарбою загиналися кутики книжкових сторінок.

Уранці над нею нависла мама, в її кислотних очах застигло запитання.

— Лізель, — сказала вона, — що ти, в біса, тут робиш?

— Я пишу тут, мамо.

— Ісус, Марія і Йосип. — Роза затупцювала сходами нагору. — Маєш п’ять хвилин, щоб піднятися на кухню, інакше буду лікувати тебе відром з водою. Verstehst?

— Зрозуміла.

Лізель щоночі спускалася до підвалу. І всюди носила з собою книжку. Вона годинами писала, намагаючись за ніч написати десять сторінок свого життя. Стільки всього треба було обдумати, стільки всього не пропустити. Будь терплячою, повторювала Лізель, і що більшою ставала гора списаних аркушів, то більше набивалась її письменницька рука.

Іноді Лізель розповідала про те, що відбувалося в підвалі у той час, коли вона писала. Дівчинка щойно завершила описувати той момент, коли тато дав їй ляпаса на церковних східцях, а потім вони разом показували «heil Hitler». Навпроти неї Ганс пакував свого акордеона. Він півгодини грав, а Лізель писала.

СТОРІНКА 42

Сьогодні тато був зі мною.

Він приніс акордеона і сів неподалік того місця, де завжди сидів Макс.

Поки він грає, я часто дивлюся на його пальці і обличчя.

Акордеон дихає. Його щоки посмуговані.

Здається, що ті смуги хтось намалював, і щоразу, коли бачу їх, я чомусь хочу плакати.

Не від смутку чи гордості, зовсім ні. Просто мені подобається, як вони рухаються і міняються. Часом мені здається, що мій тато — акордеон. Коли він дивиться на мене, посміхається і дихає, мені вчуваються ноти.

Через десять ночей Мюнхен знову бомбили. Лізель дійшла вже до сто другої сторінки і заснула в підвалі. Вона не чула кування зозулі і завивання сирен, і спала, притискаючи до себе книжку — такою побачив її тато, коли спустився, щоб розбудити.

— Лізель, ходімо.

Дівчинка взяла «Крадійку книжок» та інші книжки, а по дорозі вони зайшли по пані Гольцапфель.

СТОРІНКА 175

За течією річки Ампер пливла книжка.

Хлопець скочив у воду, наздогнав її і схопив правою рукою.

Він широко усміхався. Він до пояса занурився у крижану грудневу воду.

— А тепер поцілуєш, Saumensch? — запитав він.

До наступної атаки, що відбулася 2 жовтня, вона її дописала. Залишилося кілька десятків чистих аркушів, і крадійка книжок взялася перечитувати написане. Книжка складалася з десяти частин, кожна з яких називалася на честь книжки або історії і розповідала про те, як кожна з них вплинула на її життя.

Я частенько роздумував, до якої сторінки вона встигла дійти, коли через п’ять днів я прийшов на Небесну вулицю, огорнутий дощем, що ніби накрапав з незакрученого крана. Мені цікаво, що вона читала в ту мить, коли з грудної клітки літака вилітали перші бомби.

Особисто мені подобається уявляти, що вона зиркнула на стіну, на мотузяну хмару та сонце, що стікало, Макса Ванденбурґа і дві постаті, що йдуть їм назустріч. Тоді перевела погляд на свої багатостраждальні виведені фарбою слова. Я бачу, як до підвалу спускається фюрер, у нього на шиї недбало висять зв’язані докупи боксерські рукавиці. А крадійка книжок читає, перечитує і ще раз перечитує останнє речення, перечитує вже не одну годину.

«КРАДІЙКА КНИЖОК» — ОСТАННЄ РЕЧЕННЯ

Я ненавиділа слова і любила їх,

тож сподіваюся, що склала їх правильно.

А світ надворі свистів. Дощ заплямувався.

Кінець світу (Частина II)

Майже всі слова вицвіли. Чорна книжка розлізлася під тягарем моїх мандрів. От вам ще одна причина розказати цю історію. Про що це ми щойно говорили? Багато разів повторіть що-небудь і ви вже ніколи не зможете цього забути. А ще я можу розповісти вам, що трапилося після того, коли слова крадійки книжок зупинилися, і як я взагалі дізнався про її історію. Ось як.

Уявіть, що в темряві йдете Небесною вулицею. Ваше волосся намокає, а повітряний тиск от-от критично поміняється. Перша бомба влучає в багатоквартирний будинок, де мешкає Томмі Мюллер. Його обличчя невинно смикається вві сні, а я опускаюсь на коліна поряд з його ліжком. Далі його сестричка. Ноги Крістіни стирчать з-під ковдри. Вони збігаються з відбитками ніг на вуличних «класиках». Маленькі пальчики. За кілька футів від дівчинки спить її мама. У попільниці лежать чотири розчавлені цигарки, а бездахова стеля схожа на розпечену пластину. Небесна вулиця палає.

Завили сирени.

— Уже занадто пізно, — шепочу я, — занадто пізно ви спохопилися, — бо їх обдурили, знову обдурили. Спершу союзники прикинулися, що атакують Мюнхен, а натомість розбомбили Штутґарт. А цього разу десять літаків залишились. Так, попередження були. У Молькінґу вони пролунали разом з бомбами.

ПЕРЕКЛИЧКА ВУЛИЦЬ

Мюнхенська, Елленберзька, Йоганнсона, Небесна.

Головна вулиця + три інші, у біднішій частині міста.

За якихось кілька хвилин їх усіх не стало.

Церкву зрубало під корінь.

Там, де Макс Ванденбурґ встояв на ногах, більше не було землі.

На Небесній вулиці, 31 пані Діллер вже чекала на мене на кухні. Перед нею стояла розбита чашка, і в останню мить життя її обличчя, здавалося, запитувало лише одне — де мене, в біса, так довго носило.

На відміну від неї пані Діллер міцно спала. Її куленепробивні окуляри розлетілися на друзки біля її ліжка. Її крамницю зрівняло із землею, прилавок викинуло на дорогу, а обрамлене фото Гітлера здерло зі стіни і швиргонуло на підлогу. Чолов’ягу добряче потовкло, його обличчя перетворилося на всіяне осколками місиво. Я виходив і наступив на нього.

У Фідлерів все було впорядковано — всі були в ліжках, накриті ковдрами. Пфіффікус закутався до самого носа.

У Штайнерів я провів рукою по гарно розчесаному волоссю Барбари, зустрів серйозний вигляд сплячого Курта і, одного за одним, поцілував молодших дітей.

Тоді наблизився до Руді.

Ой, розіп’ятий Христе, Руді...

Він лежав на ліжку разом з сестрою. Мабуть, вона хвицнула його чи відіпхнула, зайнявши більшу частину ліжка, тому що Руді примостився на самому краєчку, обійнявши її однією рукою. Хлопець спав. Його вогняне волосся підпалило ліжко, і я забрав їх з Беттіною, поки їхні душі куталися в простирадла. Принаймні, вони померли швидко, їхні тіла були теплими. Я пригадав того хлопця з літака. З плюшевим ведмедиком. А де ж розрада для Руді? Де той, хто бодай чимось полегшив біль від вкраденого життя? Хто втішив його у ту мить, коли життєвий килим вирвали з-під його сплячих ніг?

Ніхто.

Тільки я.

А я не дуже знаюся на втішанні, та ще й коли у мене холодні руки, а ліжко було таким теплим. Я обережно ніс його розтрощеними вулицями, в одному оці мені бриніли солоні сльози, а серце було важким і смертельним. Для Руді я постарався трохи краще. На мить я зазирнув у його душу і побачив вимазаного чорним вугіллям хлопця, що перетинав уявну фінішну пряму і вигукував ім’я Джессі Овенса. Я побачив, як він до пояса занурився в крижану воду і гнався за книжкою. А ще я побачив хлопця, що лежав на ліжку і уявляв, який на смак той поцілунок його чарівної сусідки. Він робив щось зі мною, той хлопець. Щоразу. Це єдина шкода від нього. Він наступає на моє серце. Він примушує мене плакати.

Нарешті Губерманни.

Ганс.

Тато.

Своїм зростом він займав усе ліжко, а крізь його повіки я розгледів срібло. Гансова душа сиділа. Зустрічала мене. Вони завжди так роблять — найкращі душі. Підіймаються мені назустріч і кажуть: «Я знаю, хто ти, і я готовий. Не те щоб я хотів іти, звісно, але я піду». Такі душі завжди легші, тому що більшу частину себе вони вже віддали. Більшість із них вже знайшли свій шлях в інші місця. Цю послали з диханням акордеона, дивним присмаком шампанського влітку і мистецтвом дотримувати обіцянок. Він спокійно лежав на моїх руках. У нього засвербіло в легенях — бажання викурити останню цигарку, його нестримно, ніби магнітом, тягнуло до підвалу, до дівчинки, що була йому за дочку і писала там книжку, яку він сподівався колись прочитати.

Лізель.

Прошепотіла його душа, поки я відносив її. Але в тому будинку Лізель не було. Принаймні для мене.

Для мене там залишилась тільки Роза і так, я певен, що забрав її, коли вона не встигла дохропти, бо рот у неї був розтулений, а її рожеві паперові губи все ще ворушилися. Якби вона побачила мене, то, я в цьому не сумніваюся, назвала б мене Saukerl, та я б на неї не сердився. Прочитавши «Крадійку книжок», я дізнався, що вона всіх так називала. Saukerl, Saumensch. Особливо тих, кого любила. Її гумове волосся було розпущене. Терлося об подушку, а її шафоподібне тіло підіймалося з кожним ударом серця. Що б ви не думали, в цієї жінки було серце. Більше, ніж ви можете собі уявити. Там крилося багато всього, складеного на прихованих полицях, що сягали милі у висоту. Не забувайте, що вона була жінкою, що притискала до себе акордеона довгою, залитою місячним сяйвом ніччю. Вона без зайвих запитань нагодувала єврея, коли він вперше прибув до Молькінґа. І це саме вона сягнула рукою під матрац і вручила дівчинці книжку замальовок.

ОСТАННЯ УДАЧА

Я обходив одну за одною вулиці і повернувся по одного чоловіка на прізвище Шульц, що жив наприкінці Небесної вулиці.

Він не пережив руйнації будинку, і я ніс його Небесною вулицею, коли це помітив, що солдати ЛСЕ вигукують і сміються.

Посеред гірського хребта з уламків каменю утворилася якась галявина.

Гаряче небо почервоніло і оберталося. Смуги перцю закручувалися у вихор і мені стало цікаво. Так, так, знаю, що казав вам на початку. Зазвичай цікавість приводить до того, що стаєш свідком страшного людського лементу, але цього разу, хоча, мушу визнати, це й розбило мені серце, я не пожалів про те, що був там.

Направду, коли вони витягли її, дівчинка кричала і голосила за Гансом Губерманном. Чоловіки з ЛСЕ намагалися стримати її своїми запилюженими руками, та крадійка книжок вирвалася. Чомусь люди у відчаї завжди здатні на таке.

Вона не знала, куди біжить, бо Небесної вулиці більше не існувало. Усе було новим, апокаліптичним. Чому небо було червоним? Як може падати сніг? І чому ці сніжинки обпалюють їй руки?

Лізель перейшла на непевну ходу і рушила прямо перед собою.

«Де крамниця пані Діллер? — подумала вона. Де...»

Вона ще якийсь час тинялася серед уламків, доки чоловік, який її витяг, схопив її за руку і почав говорити:

— В тебе шок, люба, в тебе шок; з тобою все буде добре.

— Що сталося? — запитала Лізель. — Я ще досі на Небесній вулиці?

— Так. — У чоловікових очах було розчарування. Чого він тільки не надивився за ці кілька років. — Це Небесна вулиця. Вас розбомбили, дівчинко. Es tut mir leid, Schatzi. Мені дуже шкода, люба.

Її губи досі рухалися, хоча тіло вже скам’яніло. Вона забула попередні голосіння за Гансом Губерманном. Це ж було так давно — таке трапляється після бомбардувань. Лізель сказала:

— Треба витягти мого тата і мою маму. Треба витягти з підвалу Макса. Якщо його там немає, значить, він у коридорі, визирає з вікна. Інколи під час атак він так робить — розумієте, йому не часто доводиться бачити небо. Я маю розказати йому про погоду. Він нізащо не повірить...

Вона зігнулася саме в ту мить, коли солдат з ЛСЕ підхопив її і посадив на землю.

— Ми заберемо її за хвилину, — сказав він своєму сержанту.

Крадійка книжок подивилася на важку і болючу ношу, яку тримала в руці.

Книжка.

Слова.

Закривавлені пальці, як і того дня, коли вона прибула сюди.

Солдат з ЛСЕ підняв її і повів геть. Горіла дерев’яна ложка. Чоловік минув розбитий футляр для акордеона, і Лізель розгледіла всередині інструмент. Вона бачила його білі зуби і чорні ноти поміж ними. Вони усміхалися їй і негайно повернули до реальності. Нас розбомбили, подумала дівчинка, й обернулася до чоловіка, що йшов біля неї.

— Це акордеон мого тата. — Знову. — Це акордеон мого тата.

— Не хвилюйся, дівчинко, все добре, нам треба ще трохи відійти.

Та вона не пішла.

Лізель простежила, куди чоловік несе акордеона, і рушила за ним. Червоне небо досі посипало їх красивим попелом, а дівчинка зупинила рослявого солдата і сказала:

— Я заберу його, якщо ви не проти, — він належить моєму татові. — Лізель обережно забрала його з рук чоловіка і понесла. Якраз у ту мить вона побачила перше тіло.

Футляр з акордеоном випав з її рук. Звук, ніби від вибуху.

На землі розпласталася пані Гольцапфель.

НАСТУПНІ ДЕСЯТЬ СЕКУНД ЖИТТЯ ЛІЗЕЛЬ МЕМІНҐЕР

Вона розвернулася і вдивляється, скільки сягає зір, у руїни коридору, який колись був Небесною вулицею.

Вона бачить двох чоловіків, які несуть тіло, і йде за ними.

Коли побачила інших, Лізель кашлянула. Краєм вуха вона почула, як один з чоловіків сказав, що на якомусь клені знайшли тіло, роздерте на шматки.

Нестямні піжами і подерті обличчя. Найперше вона помітила хлопцеве волосся.

Руді?

Тепер уже не так беззвучно.

— Руді?

Він лежав — лимонне волосся і заплющені очі. Крадійка книжок підбігла до нього і впала на коліна. Випустила чорну книжку.

— Руді, — схлипувала Лізель, — прокинься... — Вона схопила його за сорочку і легенько потрясла. — Прокинься, Руді. — Небо закипало і сипало попіл, а крадійка книжок стискала в руках його сорочку. — Руді, будь ласка. — Сльози впивалися їй в обличчя. — Руді, будь ласка, прокинься, та щоб тебе, прокинься, я кохаю тебе. Ну ж бо, Руді, ну ж бо, Джессі Овенс, ти ж знаєш, що я тебе кохаю. Прокинься, прокинься, прокинься...

Усім було байдуже.

Дедалі вищими купами громадилися уламки. Бетонні пагорби з багряними шапками. Красива, потовчена сльозами дівчинка трясе мерця.

— Ну ж бо, Джессі Овенс...

Але хлопець не прокинувся.

Не в змозі повірити, Лізель сховала голову у нього на грудях. Вона тримала його обм’якле тіло, не давала йому відкинутись назад, доки їй не довелося повернути його на скалічену землю.

Вона обережно його опускала.

Повільно. Повільно.

— Боже, Руді.

Лізель схилилася, глянула на його неживе обличчя і поцілувала в губи свого найкращого друга, Руді Штайнера, ніжно і щиро. Вони були запилюжені і солодкі на смак. Ніби каяття в тіні дерев і відблисках колекції костюмів анархіста. Вона цілувала його довго і м’яко, а коли відірвалась від його губ, торкнулася їх пальцями. Її руки тремтіли, губи набрались, і вона ще раз схилилася, але трохи не розрахувала сили, і їхні зуби стукнулися посеред знищеного світу Небесної вулиці.

Лізель не попрощалася. Не могла. Кілька хвилин просиділа біля його тіла і врешті насилу змогла віддерти себе від землі. Мене дивує, на що здатні люди, навіть тоді, коли їхніми обличчями збігають струмочки, а вони заточуються, кашляють, але йдуть далі, шукають і знаходять.

НАСТУПНЕ ВІДКРИТТЯ

Тіла мами і тата, обоє заплутались у простирадлі з гравію, яким устелена Небесна вулиця.

Лізель не бігла, не йшла, вона зовсім не рухалась. Її очі нишпорили поміж людьми і завмерли, ніби в тумані, коли розгледіли високого чоловіка і низьку шафоподібну жінку. Моя мама. Мій тато. Слова приклеїлись до неї.

— Вони не рухаються, — тихенько промовила дівчинка. — Вони не рухаються.

Можливо, якби вона простояла ще довше, то вони б заворушилися, однак, скільки б Лізель не стояла, вони так і не поворухнулись. Саме тоді я помітив, що дівчинка боса. Якось дивно помічати в таку мить щось подібне. Мабуть, я намагався не дивитися на її обличчя, бо крадійка книжок була в безнадійному сум’ятті.

Вона зробила крок і не хотіла йти далі, але таки пішла. Несміливо, Лізель підійшла до мами з татом і сіла між ними. Взяла Розу за руку і звернулася до неї:

— Пам’ятаєш, коли я приїхала сюди, мамо? Я вчепилася в хвіртку і плакала. Пам’ятаєш, що ти сказала всім тим людям, які зібралися на вулиці? — Її голос похитнувся. — Ти сказала «Чого повитріщалися, недоумки?» — Вона торкнулася маминого зап’ястя. — Мамо, я знаю, що ти... Я дуже зраділа, коли ти прийшла до школи і розказала мені, що Макс прокинувся. А ти знаєш, що я бачила тебе з татовим акордеоном? — Вона міцніше стисла закоцюблу руку. — Я підійшла до кімнати і дивилась на тебе, ти була така гарна. Чорт забирай, мамо, ти була така гарна.

БАГАТО МИТЕЙ УНИКАННЯ

Тато. Вона не буде, не може дивитися на тата.

Ще ні. Не зараз.

Тато мав сріблясті, але не мертві очі.

Тато був акордеоном!

Але його міхи геть спорожніли.

Ніщо в них не залітало, ніщо не вилітало.

Лізель почала хитатися взад-вперед. Пронизлива, тихенька, розмазана нота застрягла у роті, та нарешті дівчинка повернулась.

До тата.

Я не міг стриматися. Обійшов їх, щоб краще бачити Лізель, і тієї миті, коли я знову зустрів її обличчя, я зрозумів, що його вона любила найбільше. Її погляд гладив татове обличчя.

Пройшов зморщечкою на щоці. Він сидів з нею в умивальні і вчив скручувати цигарки. Він давав хліб мертвому чоловікові на Мюнхенській вулиці і сказав дівчинці продовжувати читати в бомбосховищі. Хто зна, якби він цього не зробив, може, вона б не писала в підвалі.

Тато — акордеоніст — і Небесна вулиця.

Одне не може існувати без іншого, тому що для Лізель обоє були домом. Так, ось чим був для неї Ганс Губерманн.

Дівчинка обернулася і сказала солдату з ЛСЕ:

— Будь ласка, татовий акордеон. Можете принести його мені?

Минуло кілька ніякових хвилин і хтось зі старших приніс надкушений футляр, і Лізель відкрила його. Вона вийняла поранений інструмент і поклала його поряд з Гансовим тілом.

— Ось, тату.

Можу заприсягтися, бо те ж видіння я бачив багато років по тому — видіння самої крадійки книжок, — коли вона опустилася біля Ганса на коліна, то побачила, як він підводиться і грає на акордеоні. Він випростався, припасував його до себе серед гірських вершин розтрощених будинків і грав, з такими добрими сріблястими очима і навіть із цигаркою, що звисала з кутика рота. Зіграв фальшиву ноту і так мило засміявся, сам із себе. Міхи вдихали і видихали, а високий чоловік грав для Лізель Мемінґер, востаннє, а з печі повільно виймали небо.

Грай, тату, не зупиняйся.

Тато зупинився.

Він впустив акордеона, і його сріблясті очі знову вкрила іржа. На землі залишилося тільки тіло, і Лізель підняла його, обійняла. Вона плакала у Ганса Губерманна на плечі.

— Прощавай, тату, ти врятував мене. Ти навчив мене читати. Ніхто не вміє грати так, як ти. Я більше ніколи не буду пити шампанського. Ніхто не вміє грати так, як ти.

Її руки тримали тата. Вона поцілувала його плече — більше не могла дивитися на його обличчя — і поклала назад на землю.

Крадійка книжок плакала, поки її лагідно відводили геть.

Пізніше вони згадали про акордеон, але ніхто не помітив книжки.

У них було ще багато роботи, і в купі з іншими уламками на «Крадійку книжок» кілька разів наступили, врешті підняли і, навіть не глянувши, кинули до вантажівки зі сміттям. Якраз перед тим, як вантажівка рушила, я швиденько заліз до кузова і схопив її рукою.

Яке щастя, що я був там.

Заждіть, кого це я обманюю? Бодай раз я побував у більшості місць, а в 1943 році я був майже всюди.

ЕПІЛОГ

Останній колір а також:

смерть і Лізель — кілька дерев’яних сльозинок — Макс — і віддавач

Смерть і Лізель

Чимало років минуло відтоді, а в мене досі ще купа роботи. Клянуся, цей світ схожий на фабрику. Сонце розмішує її, люди керують нею. А я залишаюся. Я відношу їх на небо.

Щодо нашої історії — не буду ходити по колу, бо вже сам втомився, я настільки втомився, що розкажу вам її так відверто, як тільки зумію.

ОСТАННІЙ ФАКТ

Маю сказати вам, що крадійка книжок померла вчора.

Лізель Мемінґер дожила до глибокої старості, далеко від Молькінґа і полеглої Небесної вулиці.

Вона померла в передмісті Сіднея. У будинку під номером 45 — той самий номер, що й у бомбосховища Фідлерів, — і небо було найкращого післяполудневого блакитного кольору. Як і татова, її душа піднялася мені назустріч.

В останніх видіннях вона бачила трьох своїх дітей, своїх онуків, чоловіка і довгий перелік життів, переплетених з її власним. Поміж них світилися лампадками Ганс і Роза Губерманни, її братик і хлопець, чиє волосся навіки залишилось лимонного кольору.

Але там було ще кілька видінь.

Ходіть зі мною, і я розповім вам історію.

Я вам щось покажу.

Дерево в пообідній час

Коли Небесну вулицю розчистили, Лізель Мемінґер було нікуди йти. Її назвали «дівчинка з акордеоном» і відвели до поліції, де ламали голову над тим, що з нею робити.

Вона сиділа на дуже твердому кріслі. Крізь дірки у футлярі на неї дивився акордеон.

Вона провела в поліції майже три години, а тоді заявилися мер і його пухнастоволоса дружина.

— Кажуть, що тут є дівчинка, — сказала пані, — яка вижила на Небесній вулиці.

Поліціянт вказав на Лізель.

Ільза Германн запропонувала понести акордеона, та Лізель міцно притискала його до себе, поки вони спускалися з ґанку поліції. За кілька кварталів далі по Мюнхенській вулиці проходила чітка лінія, що відділяла розбомблених і тих, кому поталанило.

Мер був за кермом.

Ільза сиділа з нею на задньому сидінні.

Дівчинка дозволила їй взяти себе за руку, яку поклала на поверхню акордеона, що сидів між ними.

Мабуть, було б легше нічого не говорити, та Лізель мала інший погляд на своє горе. Вона сиділа в чепурній вільній кімнаті мерового будинку і говорила — сама з собою — до пізньої ночі. Дівчинка майже нічого не їла. Єдине, чого вона не робила зовсім, — не вмивалась.

Чотири дні вона носила залишки Небесної вулиці по килимах і дощатій підлозі будинку під номером 8 по вулиці Ґранде. Вона багато спала, але не бачила жодного сну і в більшості випадків шкодувала, що взагалі прокинулась. Усі жахіття зникали, коли вона спала.

У день похорону вона теж не помилася, тому Ільза Германн лагідно запитала, чи не бажає вона скупатися. Перед тим вона лише показала дівчинці ванну і дала рушника.

Люди, які прийшли на поминальну службу Ганса і Рози Губерманнів, тільки й говорили про дівчинку, вдягнену в гарну сукню і шар грязюки з Небесної вулиці. А ще казали, що того ж дня після похорону вона, повністю одягнена, зайшла в річку Ампер і сказала щось дуже дивне.

Щось про поцілунок.

Щось про Saumensch.

Скільки разів їй доведеться прощатися?

А далі були тижні, і місяці, і багато війни. У найважчі миті вона згадувала про свої книжки, особливо про ту, яку написали спеціально для неї, і ту, яка врятувала їй життя. Одного ранку, знову занурившись у шоковий стан, вона навіть пішла на Небесну вулицю, щоб знайти їх, але там вже нічого не залишилось. Нелегко оговтатись від того, що сталося. Потрібні десятки років, довгий відтинок життя.

Для сім’ї Штайнерів провели дві панахиди. Одну — одразу ж після похорону. А другу — коли додому повернувся Алекс Штайнер, який отримав відпустку після бомбардування.

Коли новини знайшли його, Алекса ніби обстругали.

— Розіп’ятий Христе, — промовив він, — якби ж я дозволив Руді поїхати в ту школу.

Когось рятуєте.

І приносите йому смерть.

Але звідки йому було знати?

Єдине, що він знав напевне, — він був ладен на все, тільки б у ту ніч бути на Небесній вулиці, щоб замість нього вижив Руді.

Саме це він сказав Лізель на ґанку будинку під номером вісім по вулиці Ґранде, коли примчав туди, дізнавшись, що дівчинка жива.

Того дня на ґанку Алекса Штайнера розпиляло навпіл.

Лізель розказала йому, що поцілувала Руді в губи. Вона трохи зніяковіла, але подумала, що він захоче знати. Дерев’яні сльози і дубова усмішка. Те небо, яке я побачив очима Лізель, було сірим і лискучим. Сріблястий надвечірок.

Макс

Коли війна закінчилась і Гітлер віддався в мої руки, Алекс Штайнер знову відкрив свою кравецьку крамницю. Вона майже не приносила грошей, але щодня по кілька годин він відволікав себе роботою, а Лізель частенько йому допомагала. Чимало часу вони провели разом, часто ходили до Дахау, після того як його звільнили, та американці їх ніколи не впускали.

Нарешті, у жовтні 1945 року, до крамниці зайшов чоловік з трясовинними очима, волоссям, що скидалося на пір’я, і чисто виголеним обличчя. Він підійшов до прилавка.

— Десь тут є дівчина на ім’я Лізель Мемінґер?

— Так, вона в задній кімнаті, — відповів Алекс. Він сподівався, що це був Макс, але хотів пересвідчитись. — Чи можу я поцікавитись, хто її питає?

Вийшла Лізель.

Вони обіймалися, плакали і впали на підлогу.

Віддавач

Так, в цьому світі я бачив багато чого. Я присутній при найбільших катастрофах, я працюю на найгірших лиходіїв.

Однак бувають й інші миті.

Є безліч історій (лише жменька, як я вже казав раніше), які відволікають мене від роботи, так як і барви. Я підбираю їх в найнещасніших, найнеймовірніших місцях і намагаюся пригадувати, коли роблю свою роботу. «Крадійка книжок» — одна з таких історій.

Коли я прибув до Сіднея і забрав Лізель, мені нарешті випала нагода зробити те, чого я так довго чекав. Я поставив її на землю, і ми прогулялися по Анзак-авеню, поблизу футбольного поля, і я витяг з кишені запилюжену чорну книжку.

Стара жінка була приголомшена. Вона взяла її в руки і запитала:

— Це справді вона?

Я кивнув.

Дуже трепетно вона розкрила «Крадійку книжок» і погортала сторінки.

— Не можу в це повірити... — Хоча текст добряче вицвів, вона змогла прочитати свої слова.

Пальці її душі торкнулися історії, написаної стільки років тому в підвалі на Небесній вулиці.

Вона сіла на узбіччі, і я примостився поряд.

— Ви її читали? — запитала Лізель, навіть не дивлячись на мене. Її очі були прикуті до слів.

Я кивнув.

— Багато разів.

— Ви зрозуміли, про що вона?

Після цих слів запало довге мовчання.

Повз нас проїхало кілька машин, в обидва боки. За кермом були Гітлери і Губерманни, Макси, вбивці, Діллери і Штайнери...

Я стільки хотів розказати крадійці книжок про красу і жорстокість. Але що я міг сказати такого, чого вона досі не знала? Я хотів пояснити, що завжди переоцінюю та недооцінюю людей — і вкрай рідко просто оцінюю їх. Я хотів запитати її, як та сама річ може бути водночас такою огидною і такою прекрасною, а слова та історії про це — такими нестерпними і такими величними.

Втім, нічого подібного не зірвалося з мого язика.

Я лише спромігся обернутися до Лізель Мемінґер і поділитися з нею єдиною правдою, яка мені справді відома. Я поділився нею з крадійкою книжок і зараз ділюся з вами.

ОСТАННІ СЛОВА ВАШОГО ОПОВІДАЧА

Мене переслідують люди.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка

Зміст