Зарубіжна література. 11 клас. Ісаєва

Джон Майкл Ґрін

(нар. 1977)

Джон Ґрін — один з найкращих письменників, які нині живуть.

Е. Локґарт (Емілі Дженкінз), американська письменниця

Світ можливостей, або До уваги особистості цифрової епохи

Джон Ґрін прославився не тільки своїми романами, він широко відомий і як автор оригінальних онлайнових проєктів. Зокрема, він заснував цілу субкультуру для підлітків — Nerdfighteria (від англ. nerd. — «заучка, ботанік» і fighter — «борець»). Її гаслом стала фраза «Не забувай бути крутим» («Don’t Forget То Be Awesome»). Nerdfighteria, як і романи Ґріна, об’єднує підлітків, які відчувають труднощі у спілкуванні й не можуть знайти друзів. Нове товариство підвищує їхню самооцінку, дає змогу відчути себе соціально значущими. Зустрічаючись як онлайн, так і в реальному світі, «нердфайтери» виявляють значну соціальну активність, про що свідчить чимала кількість створених ними проектів.

Емблема товариства Nerdfighteria. Учасники товариства під час однієї із зустрічей

У творчій майстерні письменника

ПРО ІСТОРІЮ НАПИСАННЯ ТА НАЗВУ РОМАНУ «ПРОВИНА ЗІРОК»

Написати книгу «Провина зірок» Дж. Ґріну допоміг досвід роботи капеланом у лікарні для тяжкохворих дітей, зокрема уражених на рак. Письменник багато спілкувався з хворими та їхніми родинами, вивчав спеціальну літературу. Ґрін зізнається, що хотів показати, що життя тяжкохворих людей, як і здорових, багате на різні події, воно не визначається тільки хворобою чи особливими потребами. Такі люди також здатні мріяти, любити, мандрувати. Але в суспільстві часто виникає проблема соціальної ізольованості хронічно хворих людей, таким чином, їм доводиться боротися і з фізичними наслідками своєї хвороби, і з навішуванням соціальних ярликів.

Роман «Провина зірок» Дж. Ґрін присвятив Естер Ерл, дівчині з міста Квінсі (штат Массачусетс, СІЛА), яка була однією з перших «нердфайтерів» і придумала слоган цієї субкультури «Не забувай бути крутим». Естер була хвора на рак щитовидної залози й залежала від кисневого балона, як і Гейзел Грейс у «Провині зірок». Джон Ґрін спілкувався з дівчиною онлайн, приїздив до неї в гості. На превеликий жаль, у 2010 році, у віці 16-ти років, Естер Ерл померла. «Я не міг би написати свій роман без її дружби», — зазначає письменник. Водночас він наголошує, що Грейс — це не Естер.

Фото Естер Ерл

Назва роману також має свою історію. Це алюзія на цитату із трагедії В. Шекспіра «Юлій Цезар»: «Буває, що самі для себе долю Ми творимо. / Тут не в планетах річ, / А в нас самих, у наших звичках рабських1» (переклад з англійської Василя Мисика). Обігруючи цей уривок у своєму творі, Джон Ґрін водночас і спростовує його, бо лише «зірки», тобто доля, злий фатум винні в тому, що відбувається з персонажами роману, вини підлітків у цьому немає.

Джон Ґрін зі своєю книгою «Провина зірок»

1 Men at some time are masters of their fates:

The fault, dear Brutus, is not in our stars,

But in ourselves, that we are underlings.

Провина зірок

Коли ж піднявся приплив, Голландський Тюльпанник обернувся до океану:

— Єднальниця, заперечниця, отруйниця, приховувачка, викривальниця. Тільки поглянь — припливає і відпливає, забираючи усе з собою.

— І що це? — запитала я.

— Вода, — відказав Голландець. — Ну, і час.

ПЕТЕР ВАН ГАУТЕН, «Царська неміч»

ВІД АВТОРА

Це не стільки авторська ремарка, скільки авторське нагадування того, що вже було надруковано маленькими літерами кілька сторінок тому: це роман, художній вимисел. Я все вигадав.

Ні романи, ні їхні читачі нітрохи не виграють від спроб з’ясувати, чи лягли в основу твору реальні факти. Такі спроби підривають саму ідею, що вигадані історії самі по собі щось важать, а це ж бо така собі засаднича посилка людського роду.

У цьому питанні сподіваюся на нашу взаємодію.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Наприкінці зими сімнадцятого року мого життя матінка вирішила, що в мене депресія, бо я рідко виходжу з дому, багато часу марную в ліжку, знов і знов перечитую ту саму книжку, нечасто їм і чимало свого вільного часу, якого в мене аж забагато, присвячую думкам про смерть.

Якщо ви читали буклети, інтернет-сторінки чи статті, присвячені раку, то знаєте, що автори називають депресію одним з побічних ефектів раку. Насправді депресія не побічний ефект раку. Депресія — побічний ефект умирання. (Рак — теж побічний ефект умирання. Те саме можна сказати практично про все.) Проте мама вирішила, що я потребую лікування, і повела мене до Лікаря-Терапевта Джима, який підтвердив, що я справді поринаю в паралізуючу, цілком клінічну депресію, тож мене слід підлікувати і записати на щотижневі засідання групи підтримки.

У групі цій постійно змінювалися учасники, що перебували на різних стадіях депресії через пухлини. Чому той склад мінявся? А це побічний ефект умирання.

Відвідування групи підтримки, звісна річ, не менш депресивне. Зібрання відбувалися по середах у підвалі мурованої єпископальної церкви, збудованої у формі хреста. Ми сідали кружкома посередині — на уявному перетині двох брусів хреста, де Ісусове серце.

Я звернула на це увагу лише тому, що Патрик, керівник групи, якому єдиному з-поміж нас було вже за вісімнадцять, зводив балачку про Ісусове серце кожної тієї клятої зустрічі — мовляв, ми, юні поборювані раку, сидимо у священному серці Христа тощо.

Й ось що відбувалося в серці Ісусовому: вшістьох, усімох чи вдесятьох заходили ми туди чи заїжджали в інвалідних візочках, неохоче жували старезне печиво, запиваючи лимонадом, сідали у коло довіри і втисячне слухали депресивну розповідь Патрика про те, як у нього був рак яєчок і всі гадали, що він помре, та він не помер і тепер, уже дорослий, сидить перед нами в церковному підвалі сто тридцять сьомого серед найкращих міст Америки, розлучений, захоплений відеоіграми, без друзів, убого животіє, експлуатує своє ракоцентричне минуле, насилу повзе до магістерського ступеня, що нітрохи не поліпшить його кар’єрних перспектив, живе, як і усі ми, під дамокловим мечем, щоб той нарешті дав йому звільнення, якого він уникнув багато років тому, коли рак забрав у нього яйця, лишивши те, що тільки найспівчутливіша душа на світі назве життям.

ВАМ ТЕЖ МОЖЕ ТАК ПОЩАСТИТИ!

Потім ми знайомилися. Ім’я. Вік. Діагноз. Як почуваєшся сьогодні? «Мене звати Гейзел, — казала я, коли до мене доходила черга. — Шістнадцять років. Первинна локалізація в щитовидці, але чимало метастазів у легенях. У мене все гаразд».

Давши змогу висловитися всім, Патрик завжди запитував, чи не хоче хтось чимось поділитися. І розпочиналася дурнувата «підтримка»: кожен бурмотів про боротьбу і перемогу, втрату ваги і УЗД. Треба віддати належне Патрикові: він дозволяв нам говорити і про смерть. Та присутні здебільшого не були при смерті. Повинні були дотягнути до повноліття, як Патрик.

(А це означало ще й яку конкуренцію: кожен намагався здолати не лише рак, а й усіх присутніх. Розумію, нехай воно ірраціонально, та якщо тобі кажуть, що твої шанси прожити п’ять років, скажімо, двадцять відсотків, ти за допомогою нескладного математичного розрахунку отримуєш один шанс із п’ятьох... роззираєшся і думаєш собі: мені треба пережити чотирьох із цих гадів.)

Виправдовував ходіння до групи підтримки хіба хлопець на ім’я Айзек, довговидий, худорлявий, з прямим білявим волоссям, що звисало на одне око.

Проблема у нього була з очима. В Айзека була надзвичайно рідкісна форма раку. Одне око йому вирізали ще змалечку, і він носив грубі окуляри, в яких його очі, справжнє і шкляне, здавалися неприродно великими, наче вся голова його була штучним оком, з якого на вас витріщалося око справжнє. Як я второпала з нечастих візитів Айзека в групу підтримки, рецидив поставив під загрозу і його збережене око.

Ми з Айзеком спілкувалися зітханнями. Щоразу як хтось обговорював протиракові дієти чи висміював товчені акулячі плавники, він дивився на мене й тихенько зітхав. Я насилу помітно хитала головою й теж зітхала.

Одне слово, група підтримки не допомогла: за декілька тижнів я ладна була верещати й відбиватися ногами, аби лиш туди не їздити. Тієї середи, коли я познайомилася з Огастасом Вотерсом, я зробила все можливе, щоб ухилитися від поїздки, поки ми з мамою сиділи на канапі й дванадцять годин поспіль дивилися минулий сезон «Наступної топ-моделі Америки», — його я вже бачила, та все одно.

Я: «Я відмовляюся відвідувати групу підтримки».

Мама: «Одним із симптомів депресії є втрата інтересу до будь-якої діяльності».

Я: «Ну, я дивитимуся „Наступну топ-модель Америки". Це теж діяльність».

Мама: «Телебачення — бездіяльність».

Я: «Ну, мамо, будь ласка».

Мама: «Гейзел, ти вже в підлітковому віці. Ти більше не маленька. Тобі потрібно заводити друзів, виходити з дому, жити своїм життям».

Я: «Якщо хочеш, аби я поводилася як доросла, не посилай мене в групу підтримки. Ліпше купи мені фальшиві документи, щоб я могла ходити по клубах, пити горілку і вживати марихуану».

Мама: «Ну, для початку, марихуану не вживають».

Я: «От бачиш, а я б це знала, якби ти мені дістала фальшиві документи».

Мама: «Ти підеш у групу підтримки».

Я: «Гр-р-р-р-р».

Мама: «Гейзел, ти заслуговуєш на нормальне життя».

Тут я замовкла, хоча так і не зрозуміла, як відвідування групи можна прив’язати до поняття «життя». Але їхати погодилася, виторгувавши право записати півтори серії «Топ-моделі», які проґавлю.

Я погодилася відвідувати групу підтримки з тієї самої причини, з якої дозволяла медсестрам, що мали заледве вісімнадцять місяців досвіду після отримання диплома, напихати мене ліками з екзотичними назвами: хотіла порадувати батьків. На світі є лише одна річ, гірша за рак у шістнадцять років: коли в тебе дитина хворіє на рак.

Мама заїхала на круглу стоянку біля церкви о 16:56. Кілька секунд я вдавала, ніби припасовую кисневий балон — просто щоб згаяти час.

— Хочеш, допоможу тобі його занести ?

— Ні, все гаразд, — сказала я. Зелений балон важить усього кілька фунтів, і в мене є маленький сталевий візок, щоб возити його за собою. Через рурку з балона в мене надходить два літри кисню за хвилину — прозора трубка роздвоюється ззаду на шиї, чіпляється за вуха і знову з’єднується під ніздрями. Трубка необхідна, тому що мої легені не хочуть працювати легенями.

— Я тебе люблю, — сказала матінка, коли я вилазила з авта.

— Я тебе теж, мамо. Побачимося о шостій.

— Заводь друзів! — нагадала мама крізь опущене вікно, коли я йшла до підвалу.

До ліфта я не пішла: ліфтом користувалися тільки ті, кому залишилося жити кілька днів. Спустившися сходами, я взяла печива, налила собі лимонаду в паперовий стаканчик й обернулася.

На мене дивився хлопець.

Я була впевнена, що раніше його не бачила. Довготелесий і струнко-м’язистий, він скорчився на дитячому пластиковому стільчику. Волосся темно-руде, пряме й коротке. Мій одноліток чи, може, на рік старший, сидить на краєчку стільця в зухвало незручній позі, одна рука наполовину застромлена в кишеню темних джинсів.

Я відвела очі, відразу згадавши про тисячу своїх недоліків. Я в старих джинсах, які спершу насилу налазили на мене, а тепер висять у найнесподіваніших місцях, і в жовтій футболці з рок-гуртом, який мені вже не подобається. А ще коси: підстрижені під пажа, і я їх навіть не розчесала. Щоки у мене, як у тлустого бурундука, — побічний ефект лікування. В цілому я схожа на людину нормальної статури з повітряною кулею замість голови. Це якщо не рахувати набряклих гомілок. І все ж таки я крадькома подивилася на незнайомця — він досі не зводив з мене очей.

Оце вперше я зрозуміла вислів «зустрітися поглядами».

У колі присутніх я сіла поряд з Айзеком, через два стільці від новачка. Зиркнула знов на нього: ще дивиться.

Гаразд, скажу прямо: він був красунчик. Некрасунчик дивиться безжально, але виходить у кращому разі ніяково, а в гіршому — як спроба образити. Але красунчик... ох.

Я вийняла телефон і клацнула, щоб загорівся екран: 16:59. Поступово гурток наповнився страждальцями віком від дванадцятьох до вісімнадцятьох, і Патрик завів коротеньку молитву: «Боже, дай мені душевну рівновагу прийняти те, що я не можу змінити, мужність змінити те, що мені до снаги, і мудрість відрізнити одне від другого». Хлопець знай дивився на мене. Я відчула, що червонію.

Незабаром я вирішила, що правильною стратегією буде витріщатися у відповідь. Зрештою, хлопці не мають монополії на пильні погляди. Я оглянула новачка з ніг до голови, поки Патрик утисячне зізнавався у тому, що він без яєць, і почалася гра «хто кого передивиться». Незабаром хлопець усміхнувся і відвів блакитні очі. Коли він знову подивився на мене, я звела брови: мовляв, я перемогла.

Він знизав плечима. Патрик товк своє. Прийшла пора знайомитися.

— Айзеку, може, ти сьогодні почнеш? Я знаю, у тебе нині важкий час.

— Так, — погодився Айзек. — Мене звати Айзек, мені сімнадцять років. Судячи з усього, за два тижні у мене операція, після якої я залишуся сліпим. Я не скаржуся, буває і гірше, але, розумієте, осліпнути не дуже приємно. Мене підтримує моя дівчина. І друзі. Огастас ось, наприклад, — він кивнув на новачка, у якого тепер з’явилося ім’я. — Ну, отож, — провадив Айзек, дивлячись на свої руки, які склав у подобі гостроверхого індіанського тіпі. — І ви тут нічим не зарадите.

— Ми поруч, Айзеку, — сказав Патрик. — Нехай Айзек почує нас, люди.

І ми всі монотонно підхопили:

— Ми поруч, Айзеку.

Прийшла черга Майкла. Йому дванадцять. У нього лейкемія. У нього завжди була лейкемія. З ним усе гаразд. (Ото так він сказав. Але він спустився на ліфті.)

Ліді шістнадцять, і вже на кого варто було задивлятися красунчику, то це на неї. Ліда — старожил групи підтримки, у неї тривала ремісія раку апендиксу — виявляється, є й такий. Вона заявила — як заявляла на кожному зібранні групи підтримки, — що почувається сильною, що мені, з кисневими трубками в ніздрях, здавалося хвастощами.

До новачка говорили ще п’ятеро. Він усміхнувся кутиком рота, коли прийшла його черга. Голос у нього був низький, прокурений і приголомшливо сексуальний.

— Мене звати Огастас Вотерс, — представився він. — Мені сімнадцять. Півтора року тому в мене діагностували легку форму остеосаркоми, а тут я сьогодні на прохання Айзека.

— Як ти почуваєшся? — запитав Патрик.

— О, чудово! — Огастас Вотерс усміхнувся кутком рота. — Я на американських гірках, які ведуть кільки вгору, друже мій.

Настала моя черга.

— Мене звати Гейзел, мені шістнадцять років. Рак щитовидки з метастазами в легенях. Зі мною все о’кей.

Засідання тривало: обліковували бої, вигравали битви в заздалегідь програшних війнах, чіплялися за надію, сварили і хвалили батьків, згоджувалися, що друзі не розуміють серйозності проблеми; лили сльози та пропонували розраду. Ні Огастас, ні я не вимовили ні слова, поки Патрик не сказав:

— Огастасе, можливо, ти хочеш поділитися з групою своїми страхами?

— Моїми страхами?

— Так.

— Я боюся забуття, — відповів хлопець по паузі. — Боюся ірраціонально, як сліпий боїться темряви.

— Щось зарано, — Айзек розтягнув губи в усмішці.

— Це було нечуйно з мого боку? — запитав Огастас. — Вибачте, я буваю геть сліпий до почуттів інших людей.

Айзек засміявся, але Патрик суворо підняв пальця і мовив:

— Огастасе, будь ласка, повернімося до тебе і твоєї боротьби. Ти сказав, що боїшся забуття?

— Сказав, — відповів Огастас.

Патрик розгубився.

— Чи не хоче хтось, е-е-е, що-небудь відповісти на це?

Я не ходжу в нормальну школу вже три роки. Батьки — мої найближчі друзі. Третій друг — письменник, який гадки не має про моє існування. Я доволі сором’язлива — не з тих, хто перший тягне руку.

Але цього разу я раптом вирішила висловитися. Піднесла руку, і Патрик з неприхованим задоволенням миттю мовив:

— Гейзел!

Я, на його думку, розкривалася. Ставала Частиною Групи.

Я поглянула на Огастаса Вотерса, а він поглянув на мене. Очі в нього були такі блакитні, що крізь ту блакить, здавалося, можна щось побачити.

— Прийде час, — заговорила я, — коли ми всі помремо. Всі. Прийде час, коли не залишиться людей, щоб пам’ятати, що люди взагалі колись існували і щось робили. Не залишиться нікого, хто пам’ятав би про Аристотеля чи Клеопатру, поминаючи вже тебе. Все, що ми зробили, побудували, написали, винайшли і відкрили, буде забуто. Все це, — я обвела рукою присутніх, — зникне без сліду. Може, цей час прийде і скоро, може, до нього ще мільйони років, але навіть якщо ми переживемо згасання сонця, вічно людство існувати не може. Був час до того, як живі організми усвідомили себе, буде час і після. А якщо тебе турбує неминучість забуття, пропоную тобі ігнорувати цей страх. Боже правий, так усі роблять.

Я дізналася про це від вищезгаданого третього найкращого друга, Петера Ван Гаутена, письменника-самітника, автора «Царської немочі», що стала для мене другою Біблією. Петер Ван Гаутен єдиний з усіх моїх знайомих, схоже, а) розумів, що означає вмирати, і б) не помер.

Коли я скінчила, запала довга мовчанка. По обличчю Огастаса розпливлася усмішка — не та крива й сексуальна, одним кутиком рота, з якою він перед тим дивився на мене, а справжня, заширока для його обличчя.

— Чорт забирай, — тихо мовив Огастас. — А ти неабищо!

Ми з ним мовчали до кінця засідання групи. Наприкінці всі, як було заведено, взялися за руки, і Патрик почав читати молитву.

— Господи наш Ісусе, ми зібралися тут, буквально в серці Твоїм, всі поборювані раку. Ти і тільки Ти знаєш нас, як ми знаємо себе; проведи ж нас до життя і світла крізь часи випробувань. Молимо тебе за Айзекові очі, за кров Майкла і Джеймі, за Огастасові кістки, за легені Гейзел, за Джеймсове горло. Благаємо Тебе зцілити нас, дозволити відчути Твою любов і Твій Божий спокій, що перевершують усяке розуміння. В наших серцях ми зберігаємо пам’ять про тих, кого знали і любили і хто повернувся до Тебе — Марію, і Кейда, і Джозефа, і Гейлі, і Абігейл, і Анжеліну, і Тейлора, і Габрієля, і...

Перелік був довгий. На світі, знаєте, дуже багато небіжчиків. Поки Патрик гугнявив, читаючи імена з аркуша паперу, бо список такої довжини неможливо запам’ятати, я сиділа з заплющеними очима, намагаючись налаштуватися на молитву, але мимоволі уявляла і той день, коли і моє ім’я потрапить у цей перелік — у сам кінець, коли ніхто вже не слухає.

Коли Патрик закінчив, ми повторили разом дурнувату мантру — ЖИВИ СЬОГОДНІ ПОВНИМ ЖИТТЯМ — і збори закінчилися. Огастас Вотерс, відштовхнувшись, підвівся зі свого дитячого стільчика і підійшов до мене. Нога у нього була крива, як і усмішка, — він накульгував. Він вивищувався наді мною, але не підходив занадто близько, щоб мені не довелося дивитися на нього знизу вгору.

— Як тебе звати? — запитав він.

— Гейзел.

— Ні, повністю.

— Е-е-е, Гейзел Грейс Ланкастер.

Він саме хотів щось сказати, аж тут підійшов Айзек.

— Стривай, — попросив Огастас, піднявши палець, і повернувся до Айзека. — Це ще гірше, ніж ти попереджав.

— Я тобі казав — усе дуже сумно.

— Так чого ти сюди ходиш?

— Не знаю. Начебто допомагає?

Огастас нахилився до нього і запитав, думаючи, що я не чую:

— Вона постійно ходить? — Айзека я не розчула, але Огастас відповів: — Я скажу.

На секунду він стиснув Айзека за плечі й тут-таки підступив від нього на півкроку.

— Розкажи Гейзел про лікарню.

Айзек зіперся рукою на стіл з печивом і зосередив на мені погляд свого величезного ока.

— О’кей, сьогодні вранці я їздив у лікарню і сказав хірургу, що ліпше мені оглухнути, ніж осліпнути. А він зауважив, що це не мені вибирати. Я відповів: так, я розумію, що долю вибираємо не ми, я просто кажу, що швидше погодився б оглухнути, ніж осліпнути, якби у мене був вибір, якого, я чудово розумію, я не маю. А він каже: добра новина в тому, що ти не глухнеш. А я йому: спасибі, пояснили, що від раку очей я не оглухну. Ох, яке казкове везіння, що такий гігант думки, як ви, зізволить мене оперувати.

— А він, схоже, крутий, — сказала я. — Треба буде теж захворіти на рак очей, щоб познайомитися з дядьком.

— Щасти... Гаразд, мені пора. Моніка чекає. Маю дивитися на неї, поки ще можу.

— «Придушення повстання» завтра? — запитав Огастас.

— Обов’язково, — Айзек розвернувся і побіг угору «сходами, перескакуючи через дві сходинки.

Огастас Вотерс повернувся до мене.

— Буквально, — сказав він.

— Буквально? — не зрозуміла я.

— Ми буквально в серці Ісуса, — сказав він, — Я думав, ми в підвалі церкви, а ми буквально в серці Ісуса.

— Хтось повинен сказати про це Ісусу, — мовила я. — Ну, це ж, мабуть, небезпечно — тримати в серці хворих на рак дітей.

— Я б Йому сам сказав, — зронив Огастас. — Але на жаль, я застряв у Нього в серці, Він не почує мене.

Я засміялася. Він похитав головою, дивлячись на мене.

— Що? — запитала я.

— Нічого, — відповів він.

— Чому ти на мене так дивишся?

Огастас ледве всміхнувся.

— Тому що ти гарна. Мені подобається дивитися на гарних людей, і деякий час тому я вирішив не позбавляти себе простих радощів буття.

Запала коротка пауза, яку нарешті порушив Огастас.

— Надто ж після того, як ти так гарно довела, що все закінчиться забуттям і все таке.

Я чи то зітхнула, чи то видихнула, так ніби легенько кашлянула:

— Я не га...

— Ти — як Наталі Портман на початку тисячоліття. Як Наталі Портман з фільму «V означав вендета».

— Ніколи не бачила, — сказала я.

— Правда? — запитав він. — Коротко стрижена вродливиця не визнає авторитетів і несамохіть закохується в хлопця, від якого самі проблеми. Це ж твоя біографія, наскільки я розумію.

В його словах кожен склад був націлений на флірт. Чесно кажучи, він мене просто-таки завів. А я і не знала, що мене взагалі заводять хлопці, — ну, в реальнім житті.

Мимо пройшла дівчинка.

— Як справи, Алісо? — запитав він. Вона посміхнулася і пробурмотіла: — Привіт, Огастасе.

— «Меморіальні» дітлахи, — пояснив він. «Меморіалом» називався великий науково-дослідний шпиталь. — А ти куди ходиш?

У дитячу лікарню, — відповіла я несподівано тихо. Огастас кивнув. Розмова начебто підійшла до кінця. — Ну що ж, — зронила я, покивуючи на сходи, що вели геть з Ісусового серця, нахилила візок на коліщатках і рушила. Огастас кульгав поряд. — Побачимося наступного разу?

— Треба тобі фільм переглянути, — мовив він, — «V означає вендета»,

— Гаразд, — погодилась я. — Перегляну.

Ні, зі мною. У мене вдома, — сказав він. — і зараз.

Я зупинилася.

— Ми ж зовсім мало знайомі, Огастасе Вотерс. А якщо ти маніяк з сокирою?

— Щира правда, Гейзел Грейс, — кивнув він, обійняв мене, з прямою спиною, випроставши плечі у своїй плетеній тенісці. Він лише трохи накульгував на праву ногу, але ступав упевнено і рівно — на протезі, як я зрозуміла. Остеосаркома на пробу часом відбирає кінцівку. Потім, якщо ви їй сподобалися, вона підбирає й решту.

Я повільно рушила за Огастасом нагору, поступово відстаючи: сходи не в компетенції моїх легень.

Із серця Ісуса ми вийшли на стоянку; весняне повітря ідеально холодило, а пообіднє сонце у своїй згубності було просто божественним.

Мами на стоянці я не побачила, а це було не звично — вона майже завжди мене чекала. Озирнувшись, я угледіла, як висока зваблива брюнетка притиснула Айзека до мурованої стіни церкви і доволі агресивно його цілує. Все відбувалося досить близько, і до мене долинало цмокання. Айзек питав: «Навіки?» — І дівчина відповідала «Навіки».

Несподівано опинившись поруч зі мною, Огастас неголосно сказав:

— Вони вірять у ППП1.

1 Публічний прояв почуттів.

— А до чого тут «навіки»?

Цмокання стало гучніше.

— «Навіки» — це їхня фішка. Вони завжди кохатимуть одне одного і все таке. За моєю скромною оцінкою, за минулий рік вони обмінялися есе месками зі словом «навіки» чотири мільйони разів.

Під’їхало ще дві машини — забрати Майкла й Алісу. Залишилися тільки ми з Огастасом — спостерігати за Айзеком і Монікою, які так поводилися, ніби й церкви тут ніякої нема. Рука крізь сорочку намацал їй груди, долоня лягла нерухомо, а пальці рухалися по колу. Цікаво, це приємно? Мені так не здалося, але я вирішила бути поблажливою до Айзека, бо ж незабаром він стане сліпим.

— Уявляєш, як це воно — востаннє їхати за кермом у лікарню, — тихо сказала я. — Востаннє вести машину...

Не дивлячись на мене, Огастас відказав:

— Псуєш мені настрій, Гейзел Грейс. А я спостерігаю за юною пристрастю в її чарівливій незграбності!

— По-моєму, їй боляче, — припустила я.

— І не втямиш, чи він хоче її збудити, чи здійснює мамологічний огляд, — Огастас Вотерс застромив руку в кишеню і витягнув, не повірите, пачку цигарок. Відкривши її, він узяв у зуби цигарку.

— Ти що, серйозно? — вигукнула я. — Думаєш, це круто? Боже мій, ти все псуєш!

— А що все? — запитав він, обертаючись до мене.

Незапалена цигарка звисала з кутика його рота.

— Все — це коли хлопець, не позбавлений розуму і привабливості, принаймні на перший погляд, витріщається на мене і вказує на хибне тлумачення буквальності, порівнює мене з актрисами, запрошує до себе додому подивитися кіно. Але, виходить, без гамартії1 немає людини! Послухай, у тебе БУВ КЛЯТИЙ РАК, а ти віддаєш гроші тютюновій компанії в обмін на можливість набути ІНШИЙ РІЗНОВИД РАКУ. О Боже! Дозволь тебе запевнити: неспромога вдихнути на повні груди — це ЖАХЛИВО. Ти мене геть розчарував. Геть.

1 Гамартія — поняття з Поетики Аристотеля, що позначає трагічну ваду характеру головного героя або його фатальну помилку, яка стає джерелом моральних страждань.

— А гамартія? — запитав він, тримаючи цигарку в зубах. Підборіддя у нього напружилося. На жаль, у нього було до біса тверде підборіддя.

— Фатальна вада, — пояснила я, відвертаючись. Я відійшла до узбіччя, залишивши Огастаса Вотерса позаду, і почула, як на вулицю завернула машина. Мама. Чекала, поки я заведу друзів.

Мене охопило дивне почуття — зсередини підіймалося розчарування впереміш з обуренням. Я навіть точно не поясню його, скажу лише, що воно було потужне, мені кортіло поцілувати Огастаса Вотерса і поміняти свої легені на інші, які хочуть працювати легенями. Отак і стояла на краю тротуару в своїх кедах, прикута до візка з кисневим балоном, мов каторжник до ядра, і в ту мить як мама вже під’їжджала, я відчула, як хтось ухопив мене за руку.

Руку я висмикнула, але обернулася.

— Вони не вбивають, якщо їх не запалювати, — сказав Огастас, коли мама загальмувала біля узбіччя. — А я в житті жодної не запалював. Це метафора, ось дивися: ти тримаєш у зубах смертельно небезпечну річ, але не даєш їй можливості виконати своє смертельне призначення.

— Метафора? — засумнівалася я. Матінка чекала, не вимикаючи двигуна.

— Метафора, — підтвердив Огастас.

— Ти вибираєш лінію поведінки на підставі метафоричного резонансу... — почала я.

— О так, — всміхнувся він. — Я вірю в метафору, Гейзел Грейс.

Обернувшись до авта, я постукала по шибці. Вона поїхала вниз.

— Я йду в кіно з Огастасом Вотерсом, — сказала я. — Будь ласка, запиши для мене кілька серій «Топ-моделі».

— Стривай, — тихо сказав він мені, підійшов до Айзека і взяв його за плечі: — Друже, подушки не б’ються. Спробуй щось інше.

Айзек схопив баскетбольну нагороду з полиці над ліжком і підніс її над головою, немов чекаючи на команду.

— Так, — мовив Огастас. — Так!

Статуетка вдарилася об підлогу, і в пластмасового баскетболіста відламалася рука з м’ячем. Айзек почав топтати уламки ногами.

— Так, — примовляв Огастас. — Топчи!

І знову обернувся до мене:

— Я вже давно шукав спосіб дати батькові зрозуміти, що ненавиджу баскетбол, і, здається, сьогодні він знайшовся.

Призи летіли на підлогу один по одному, Айзек танцював на них, а ми з Огастасом, свідки божевілля, стояли віддалік. Бідолашні потовчені тіла пластикових баскетболістів встелили ковролін: тут м’яч у відірваній долоні, там застиглі у стрибку дві ноги без тулуба. Айзек трощив призи, стрибав на них, волаючи, задиханий і спітнілий, аж упав на гострі пластикові уламки.

Огастас підійшов до нього і подивився згори вниз.

— Легше? — поцікавився він.

— Ні, — буркнув Айзек, важко дихаючи.

— Отака біда з болем, — сказав Огастас і глянув на мене. — Біль вимагає, щоб його відчували.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Я не розмовляла з Огастасом майже тиждень. Я ж бо дзвонила йому в ніч розтрощених призів, і тепер за традицією була його черга. Але він не дзвонив. Не думайте, що я цілі дні тримала мобільника у спітнілій долоні й не зводила з нього очей, а вранці одягала свою Особливу Жовту Сукню, терпляче очікуючи, поки мій шляхетний абонент низійде до мене. Я вела звичне життя: зустрілася на каву з Кейтлін і її хлопцем (милим, але до Огастаса йому далеко), щодня перетравлювала прописану дозу фаланксифору, відвідала три ранкові лекції в коледжі, вечеряла з мамою і татом.

У неділю ввечері ми їли піцу з зеленим перцем і броколі. Ми саме сиділи на кухні за маленьким круглим столом, аж задзвонив мій мобільний, але мені не дозволили кинутися відповідати, тому що у нас у родині суворе правило — «ніяких дзвінків під час вечері».

Тож я і далі їла, а мама з татом розмовляли про землетрус, що стався в Папуа Новій Гвінеї. Вони познайомилися в Корпусі миру в Папуа Новій Гвінеї, і щоразу як там щось відбувалося, нехай навіть трагедія, мама з татом знов ставали юними ідеалістами, і зараз їх настільки поглинула розмова, що вони й не дивилися на мене. Я ще в житті так швидко не їла: закидала шматки з тарілки в рот так несамовито, що аж засапалася й миттєво розхвилювалася: невже це через те, що в моїх легенях знову збирається рідина? Я постаралася відігнати цю думку. За кілька тижнів мені призначена ПЕТ1. Як щось буде негаразд, я дізнаюся, а поки що все одно немає сенсу хвилюватися.

1 Позитрон-емісійна томографія.

І все ж таки я хвилювалася. Мені подобалося бути людиною. Хотілося довше протриматися в такому статусі. Хвилювання — ще один побічний ефект умирання.

Нарешті я доїла.

— Я вже піду?

Батьки навіть не урвали розмови про плюси і мінуси інфраструктури Гвінеї. Я вихопила мобільника з сумки, що лежала на кухонному столі, й перевірила останні вхідні. Огастас Вотерс.

Крізь чорний хід я вийшла в сутінки. Побачивши гойдалку, подумала, чи не погойдатися, поки розмовлятиму з Огастасом, але ж гойдалка далекувато, а їда стомила мене.

Тому я лягла у траві на краю двору, знайшла очима Оріон — єдине сузір’я, яке я знаю, — і зателефонувала Огастасові.

— Гейзел Грейс, — мовив він.

— Привіт, — відповіла я. — Як справи?

— Чудово, — сказав він. — Я мало не щохвилини хотів тобі подзвонити, але чекав, поки у мене сформується думка у справі «Царської немочі».

(Він так і сказав — «у справі». Оце хлопець!)

— І? — запитала я.

— Думаю, це... Ну, читаючи, я відчував, ну, ну...

— Ну що?

— Що це дарунок? — промовив він. — Так ніби ти подарувала мені щось важливе.

— Овва, — неголосно зронила я.

— Занадто солодкаво, — визнав він. — Вибач.

— Ні, — сказала я. — Ні. Не вибачайся.

— Але книжка не закінчується.

— Ага, — погодилася я.

— Тортури! Я розумію, вона померла абощо.

— Авжеж, я теж так припускаю.

— О’кей, це закономірно, але ж існує неписаний контракт між автором і читачем, і по-моєму, незакінчений сюжет — це своєрідне порушення контракту.

— Не знаю, — невдоволено сказала я, готова захищати Петера Ван Гаутена. — За це я і люблю так цю книжку. Тут правдиво зображена смерть — людина помирає, не доживши, фраза уривається... Хоча я теж дуже хочу дізнатися, що сталося з іншими героями. Про це я і питала в листах, але він жодного разу не відповів.

— Ясно. Ти казала, він живе відлюдьком?

— Правильно.

— Його неможливо знайти?

— Правильно.

— І неможливо зв’язатися?

— На жаль, ні.

— «Шановний пане Вотерс, — у відповідь прочитав він. — Хочу подякувати вам за електронного листа, що я отримав через панну Фліхентгарт шостого квітня зі Сполучених Штатів Америки, якщо географія ще щось означає у нашій тріумфально оцифрованій сучасності».

— Огастасе, що це в біса таке?

— У нього є помічниця, — сказав Огастас. — Лідавей Фліхентгарт. Я її знайшов і написав їй. Вона передала лист Ван Гаутенові. А він відповів з її електронної адреси.

— Зрозуміло, читай далі.

— «Свою відповідь я за старою доброю традицією пишу чорнилом і на папері. Пізніше ці рядки, перекладені панною Фліхентгарт у довгий ряд одиниць і нулів, вирушать бездушним павутинням, у якому нещодавно заплуталося людство. Заздалегідь вибачаюся за всі помилки й лакуни, які можуть закрастися.

Враховуючи вакханалію розваг, відкритих вашому поколінню, я вдячний кожній молодій людині в будь-якому куточку планети, що згаяла години на мій скромний твір. Вам, сер, я глибоко вдячний за добрі слова про “Царську неміч” і люб’язне повідомлення, що ця книжка, цитую дослівно, “дуже вразила” вас.

Ця фраза змусила мене замислитися: що ви мали на увазі під словом “вразила”? Зважаючи на марність нашої боротьби, чи треба нам цінувати минуще враження, якого зазнаємо ми від мистецтва, — чи його єдиною цінністю слід вважати приємне переведення часу? Чим повинна бути книжка, Огастасе? Тривожною сиреною? Закликом до зброї? Ін’єкцією морфію? Як і всі запитання у всесвіті, ці теж неминуче приведуть нас до витоків: що означає бути людиною і — запозичуючи фразу в розтривожених шістнадцятирічних, яких ви, без сумніву, гнівно засуджуєте, — у чому сенс?

Боюся, що сенсу немає, друже мій, і від подальшого знайомства з моїми творами ви б отримали невелике задоволення. Відповідаю на ваше запитання: більше я нічого не написав і не напишу. І далі ділитися думками з читачами навряд чи буде корисно і їм, і мені. Ще раз дякую за ваш великодушний мейл.

Щиро ваш Петер Ван Гаутен (через Лідавей Фліхентгарт)».

— Ого, — сказала я. — Ти все вигадав?

— Гейзел Грейс, як це я, з моїми скромними інтелектуальними здібностями, міг вигадати лист від імені Петера Ван Гаутена, де подибуються отакі перли, як «тріумфально оцифрована сучасність»?

— Не міг, — визнала я. — А можна мені його електронну адресу?

— Ну звісно, — відповів Огастас, ніби й не зробив мені тільки-но найкращий у житті подарунок.

Наступні дві години я писала мейл Петеру Ван Гаутену. Щоразу як я щось виправляла, він ставав дедалі гірший, але зупинитися я вже не могла.

Шановний пане Петере Ван Гаутен

(через Лідавей Фліхентгарт),

Мене звати Гейзел Грейс Ланкастер. Мій друг Огастас Вотерс, який за моєю рекомендацією прочитав «Царську неміч», щойно отримав від вас листа (з цієї адреси). Сподіваюся, ви не заперечуєте, що Огастас поділився змістом вашої відповіді зі мною.

Пане Ван Гаутен, з вашого листа Огастасові я зрозуміла, що ви не плануєте більше писати. Почасти я розчарована, але водночас відчуваю полегшення: не доведеться хвилюватися, чи дорівняється ваша наступна книжка величній досконалості першої. Як хвора з трирічним стажем четвертої стадії раку, я стверджую, що в «Царській немочі» ви все зрозуміли правильно. Принаймні ви цілком зрозуміли мене. Ваша книжка мов пояснила мені, що я відчуваю, ще до того як я це відчула. Я перечитувала її дюжину разів.

Сподіваюся, ви не проти будете відповісти, що ж станеться з дійовими особами по закінченні роману. Я розумію, книжка уривається, бо Анна помирає, або з огляду на погіршення стану не може описувати події, але мені дуже хочеться знати, що буде з матір'ю Анни. Чи вийде вона заміж за Голландського Тюльпанника, чи будуть у неї ще діти і чи мешкатиме вона, як і раніше, за адресою Вест-Темпл, 917 тощо? А Голландський Тюльпанник, він шахрай — чи і справді їх любить? Що буде з друзями Анни, зокрема з Клер і Джейком? Вони залишаться разом? І нарешті (я розумію, це питання глибоке і вдумливе — мабуть, саме на такі ви й сподівалися від читачів): що станеться з хом'яком Сізіфом? Ці запитання не дають мені спокою вже кілька років, і я не знаю, скільки у мене ще є часу чекати відповідей.

Розумію, ці питання не можна зарахувати до важливих і літературних, а їх чимало піднімає ваша книжка, але мені просто дуже хочеться знати.

І якщо коли-небудь ви все-таки вирішите написати щось іще, навіть без наміру опублікувати, я б дуже хотіла це прочитати. Зізнаюся, я готова читати навіть ваші списки покупок.

З незмірним захватом Гейзел Грейс Ланкастер (16 років)

Відіславши листа, я знову зателефонувала Огастасові, й ми до ночі балакали про «Царську неміч». Я прочитала йому вірш Емілі Дікінсон, рядок з якого Ван Гаутен узяв для назви роману, й Огастас сказав, що в мене гарний голос для декламації і я недовго зупиняюся в кінці рядків, а потім додав, що шоста книжка з серії «Ціна світанку» — «Схвалено кров’ю» — теж починається з вірша. Хвилину він шукав книжку і нарешті прочитав:

— «Зізнайся, життя летить шкереберть. Гарний цілунок востаннє // Ти здобув роки й роки тому».

— Непогано, — сказала я. — Але трохи претензійно. Сподіваюся, Макс Махач назве це «дівчачими дурницями».

— Ага, скрегочучи зубами. Боже, а Махач чимало скрегоче зубами в книжках! Він заробить собі синдром Костена1, якщо вийде живим з цієї халепи, — мовив Гас і за мить запитав: — А ти коли востаннє цілувалася?

1 Больова дисфункція скронево-нижньощелепного суглоба.

Я замислилася. Мої поцілунки — всі ще до діагнозу — були слиняві й незграбні, з відчуттям, що ми, діти, граємося в дорослих. Але часу, звісно, спливло багатенько.

— Роки й роки тому, — відповіла я нарешті. — А ти?

— Я утнув кілька гарних цілунків з моєю колишньою дівчиною Кароліною Матерс.

— Роки й роки тому?

— Останній — менш як рік тому.

— А що сталося ?

— Під час поцілунку?

— Ні, у тебе з Кароліною.

— О, — сказав Гас. І за секунду відповів: — Кароліна вже не страждає від тілесного існування.

— О, — вихопилося у мене.

— Так, — мовив він.

— Вибач, — швидко сказала я. Я знала чимало нині вже померлих, але ніколи не ходила з такими на побачення. Навіть уявити такого не можу.

— Це не твоя провина, Гейзел Грейс. Усі ми лише побічні ефекти, правда ж?

— «Вусоногі на сухогрузі свідомості», — процитувала я «ЦН».

— О’кей, — сказав Гас. — Піду, мабуть, спати. Уже майже перша.

— О’кей, — сказала я.

— О’кей, — сказав він.

Я засміялася і ще раз мовила: «О’кей». І в слухавці стало тихо, але не через те, що нас роз’єднали. Мені навіть здалося, що Гас тут, у моїй кімнаті. Ба краще: ніби я не в моїй кімнаті, і він не в своїй, а натомість ми десь в іншому місці, невидимому і примарному, яке можна відвідати тільки по телефону.

— О’кей, — сказав він урешті, коли минула ціла вічність. — Може, «о’кей» стане нашим «навіки».

— О’кей, — озвалася я.

І тоді Огастас нарешті повісив трубку.

Петер Ван Гаутен надіслав відповідь Огастасу вже за чотири години. Мені ж Ван Гаутен не написав і за два дні. Огастас переконував мене, що просто мій лист кращий і потребує більш зваженої відповіді, тож Ван Гаутен, вочевидь, старанно пише відповіді на мої запитання, а на створення такої блискучої прози потрібен час. Але я все одно хвилювалася.

У середу на лекції з американської поезії для чайників я отримала есемеску від Огастаса:

Айзека прооперували. Все добре. Тепер він офіційно БОР.

БОР означає «без ознак раку». Друге повідомлення прийшло за кілька секунд:

Але тепер він сліпий. Оце погано.

По обіді мама погодилася позичити мені авто, і я поїхала в «Меморіал» провідати Айзека.

Розшукала його палату на п’ятому поверсі, постукала у відчинені двері, й на стукіт озвався жіночий голос:

— Заходьте.

Це була медсестра, яка щось робила з пов’язками на очах Айзека.

— Привіт, Айзеку, — сказала я.

— Моніко? — стрепенувся він.

— Ні, ні. Вибач. Ні, це, е-е-е, Гейзел. Ну, Гейзел з групи підтримки. Пам’ятаєш Гейзел і ніч розтрощених призів?

— А, — зронив він. — Ага, мені всі кажуть, що у мене загостряться інші чуття, але ПОКИ НІЧОГО ПОДІБНОГО. Привіт, Гейзел з групи підтримки! Підійди, щоб я обмацав твоє обличчя і зазирнув тобі в душу глибше, ніж здатні зрячі.

— Він жартує, — мовила медсестра.

— Атож, — відгукнулася я. — Я зрозуміла.

Підкотивши стілець до ліжка, я сіла і взяла Айзека за руку.

— Гей, — мовила я.

— Гей, — відповів він. Потім надовго замовк.

— Як ти почуваєшся? — запитала я.

— Нормально, — мовив він. — Не знаю.

— Не знаєш чого? — перепитала я. Не хотіла дивитися на пов’язки у нього на очах, тому втупилася в його руку. Айзек гриз нігті, й подекуди в куточках проступила кров.

— Вона мене навіть не провідала, — сказав він. — Ми були разом чотирнадцять місяців. Чотирнадцять — це багато. Ох, боляче! — Айзек випустив мою руку і намацав помпочку зі знеболювальним, на яку треба натискати, щоб ввести собі ін’єкцію наркотику.

Медсестра, закінчивши міняти пов’язку, відступила на крок.

— Минув усього один день, Айзеку, — сказала вона трохи поблажливо. — Дай собі час одужати. Чотирнадцять місяців — це небагато з огляду на ціле життя. Все тільки починається, друже, сам побачиш.

Медсестра вийшла.

— Вона пішла?

Я кивнула, але похопилася, що Айзек мене не бачить.

— Так, — відповіла я.

— Я сам побачу? Вона так і сказала?

— Ознаки Доброї Медсестри: миттєва відповідь! — протараторила я.

— 1. Не каламбурить про твоє каліцтво, — сказав Айзек.

— 2. Бере кров з першої спроби, — докинула я.

— Серйозно, це велика справа. Це ж моя рука, а не мішень для дротиків, ну? 3. Ніякого поблажливого тону.

— Як твої справи, сонечко? — солоденько залепетала я. — Я зараз штрикну тобі голочку, буде трохи ой-ой...

— Мій маленький зайчик прихворів? — підхопив він. І за мить додав: — А взагалі-то більшість із них нормальні. Я просто дуже хочу до біса забратися звідси.

— Звідси — це з лікарні?

— Із лікарні теж, — відповів він. Вуста його напружилися. Я бачила, як йому боляче. — Чесно кажучи, я набагато більше думаю про Моніку, ніж про свої очі. Це божевілля? Божевілля.

— Може, і справді божевілля, — погодилася я.

— Але я вірю у справжнє кохання, розумієш? Люди втрачають очі, хворіють бозна на що, але у кожного має бути справжнє кохання, яке триває щонайменше до кінця життя.

— Ага, — підтвердила я.

— Іноді так хочеться, щоб цього ніколи не було! Отого раку... — мова його сповільнювалася. Ліки діяли.

— Мені дуже шкода, — сказала я.

— Гас уже приходив. Він був тут, коли я прокинувся. Відпросився зі школи. Він... — Айзек трохи обернув голову набік. — Отак ліпше, — тихо промовив він.

— Біль? — уточнила я. Він ледь помітно кивнув.

— Добре, — мовила я і, як справжнє стерво (яким я, власне, і є), запитала: — Ти щось казав про Гаса...

Але Айзек уже заснув.

Я спустилася вниз, у крихітну сувенірну крамничку без вікон, і запитала старезну волонтерку, яка сиділа на табуреті за касою, які квіти пахнуть найдужче.

— Всі пахнуть однаково. Їх кроплять «Супераро-матом», — пояснила вона.

— Правда?

— Ага, просто аж поливають.

Я відчинила холодильник ліворуч від неї, перенюхала десяток троянд, а потім нахилилася над гвоздиками. Той самий запах, і дуже гострий. Гвоздики були дешевші, і я взяла з десяток жовтих. Це коштувало чотирнадцять доларів. Я повернулася в палату; там уже сиділа Айзекова мати, тримаючи сина за руку. Вона була молода і дуже вродлива.

— Ти подруга? — запитала вона, спантеличивши мене цим запитанням — розпливчастим, на яке і відповіді не даси.

— Гм, так, — відповіла я. — Я з групи підтримки. Це йому.

Вона взяла квіти і поклала собі на коліна.

— Ти знайома з Монікою? — запитала вона.

Я похитала головою: ні.

— Він спить, — мовила вона.

— Ага. Я з ним говорила під час перев’язки, чи що там йому робили.

— Я не хотіла залишати його самого, але потрібно було забрати Грема зі школи, — пояснила вона.

— Він молодець, — сказала я. Жінка кивнула. — Треба дати йому поспати.

Вона знову кивнула. Я пішла.

Наступного ранку я прокинулася удосвіта і насамперед перевірила електронну пошту.

Відповідь з lidewij.vliegentharn@gmail.com нарешті прийшла.

Люба панно Ланкастер!

Боюся, ваша довіра звернена до людини, не гідної її, але зазвичай так і буває. Я не можу відповісти на ваші запитання, принаймні письмово: це все одно що написати продовження «Царської немочі», яке ви можете опублікувати або розмістити в мережі, що замінила мозок вашому поколінню. Існує телефон, але ви можете записати розмову. Не подумайте, що я вам не довіряю, але я вам не довіряю. На жаль, люба Гейзел, я не відповідаю на такі запитання інакше як особисто, але ви там, а я тут.

Хай там як, повинен зізнатися, що ваш несподіваний лист, отриманий через панну Фліхентгарт, був для мене втіхою: дивовижно усвідомлювати, що я зробив для вас щось корисне, — нехай власна книжка і здається мені нині настільки далекою, ніби її написав хтось інший. (Автор «Царської немочі» був такий хиренний, такий тендітний, такий відносно оптимістичний!)

Але якщо раптом ви опинитеся в Амстердамі, ласкаво прошу до мене у вільний час. Зазвичай я завжди вдома. Навіть дозволю вам зазирнути у мої списки покупок.

Щиро ваш

Петер Ван Гаутен

(через Лідавей Фліхентгарт)

— ЩО?! — закричала я вголос. — ТА ЩО ЦЕ ЗА ЖИТТЯ ТАКЕ? До кімнати забігла мама.

— Що сталося?

— Нічого, — запевнила я її.

Мама, досі занепокоєна, опустилася навколішки, щоб перевірити, чи нормально Філіп зріджує кисень. Я уявила, як сиджу на осонні в кав’ярні з Петером Ван Гаутеном, а він перегнувся через стіл, спираючись на лікті, й тихо, щоб ніхто не почув, розповідає, що сталося з персонажами, про яких я думаю кілька років. Він написав, що відповість тільки особисто, а потім запросив мене в Амстердам. Пояснивши це мамі, я сказала:

— Я мушу поїхати.

— Гейзел, я люблю тебе, я все для тебе зроблю, але у нас немає, просто немає грошей на трансатлантичні перельоти й перевезення обладнання... люба, це просто не...

— Ага, — урвала я її. Я зрозуміла, що це дурість — навіть думати про таке. — Не хвилюйся.

Але мама й далі була схвильована.

— Це так для тебе важливо? — запитала вона, сідаючи поруч і кладучи долоню мені на литку.

— Чудово було б, — відповіла я, — стати єдиною крім автора людиною, яка знає, що сталося далі, — мовила я.

— Так, чудово було б, — погодилася мама. — Я побалакаю з татом.

— Не треба, — сказала я. — Не витрачай на це гроші. Я щось придумаю.

Мені-бо спало на думку, що причина відсутності грошей — у мені. На мене пішли всі родинні заощадження: фаланксифор не покривається страховкою, а мама не може піти на роботу, бо тепер її професія — цілодобово Труситися Наді Мною. Ще тільки в борги їх загнати бракувало.

Я сказала мамі, що хочу подзвонити Огастасові: мені хотілося, щоб вона вийшла з кімнати, бо я не могла бачити її засмучене «я-не-можу-виконати-доччиних-мрій» обличчя.

Замість привітання я — цілком у стилі самого Огастаса Вотерса — прочитала йому отриманого листа.

— Овва, — сказав він.

— Отож, — озвалася я. — Як я в Амстердам потраплю?

— У тебе ще залишилося Бажання? — запитав він, маючи на увазі фонд «Джин», який займається тим, що виконує хворим дітям одне бажання.

— Ні, — сказала я. — Використала ще до того, як сталося Диво.

— І що побажала?

— Ну, — голосно зітхнула я, — мені тринадцятий минало...

— Тільки не Дисней! — вигукнув Огастас.

Я промовчала.

— Ти ж не поїхала у «Світ Диснея», ні?

Я знову промовчала.

— Гейзел Грейс! — закричав він. — Ти ж не використала останнє Бажання присмертного, щоб з’їздити з батьками у «Світ Диснея»?!

— І ще в диснеївський «Світ майбутнього», — пробурмотіла я.

— Боже мій, — сказав Огастас. — Повірити не можу, що закохався в дівчину з такими банальними мріями!

— Мені було тринадцять, — повторила я, хоча у вухах віддавалося «закохався-закохався-закохався-закохався». Мені це лестило, і я змінила тему. — А чому це ти не в школі?

— Прогулюю, щоб побути з Айзеком, але він спить, і я в коридорі роблю геометрію.

— Як він там? — запитала я.

— Чи то він ще не готовий усвідомити всю серйозність своєї інвалідності, чи то його більше хвилює, що утнула з ним Моніка, але ні про що інше він не говорить.

— Та вже ж. Скільки йому ще бути в лікарні?

— Кілька днів. Потім курс реабілітації, але ночуватиме він удома.

— Кепсько, — сказала я.

— О, вже мама його йде... Мені час.

— О’кей, — сказала я.

— О’кей, — відказав він. Я просто відчувала, як він одним кутиком рота усміхнувся.

В суботу ми з батьками поїхали на фермерський ринок у Броуд-Ріпл. День був сонячний, для Індіани в квітні це рідкість, і всі на ринку ходили в сорочках на короткий рукав, хоча температура начебто не сприяла. Ми, мешканці Індіани, завжди зустрічаємо літо з надмірним оптимізмом. Ми з мамою сіли на лаві навпроти чоловіка в комбінезоні; він варив козячу юшку, тож йому доводилося пояснювати кожному перехожому, що кози його власні й козяча юшка козлятиною не смердить.

У мене задзвонив телефон.

— Хто це? — запитала мама, ще я не встигла подивитися.

— Не знаю, — сказала я. Втім, це був Гас.

— Ти вдома? — поцікавився він.

— Е-е-е, ні, — відповіла я.

— Запитання було каверзне. Я знаю відповідь, я зараз коло вашого будинку.

— О! Гм. Ну, ми вже їдемо.

— Чудово. До зустрічі.

Коли ми під’їхали, Огастас Вотерс сидів на ґанку. В руках він мав букет яскраво-помаранчевих тюльпанів, які допіру почали зацвітати. Сьогодні Гас з’явився у флісовій кофті, під якою виднілася футболка з логотипом баскетбольної команди Індіани. Вибір гардеробу здався мені несподіваним, хоч Огастасові все це личило. Відштовхнувшись, він підвівся і простягнув мені тюльпани зі словами:

— На пікнік не хочеш?

Я кивнула, взявши квіти.

З-за моєї спини вийшов тато і потиснув Гасові руку.

— Це футболка з номером Ріка Смітса1? — запитав він.

1 Професійний баскетболіст, який грав у команді «Індіана Пейсерз».

— Так.

— Боже, я обожнював цього хлопця! — вигукнув тато, і вони з Гасом заговорили про баскетбол, а я тієї балачки підтримати не могла (і не хотіла), тож понесла тюльпани до хати.

— Хочеш, я поставлю їх у вазу? — запитала мама, широко всміхаючись.

— Ні-ні, я сама, — відповіла я. Якщо поставити тюльпани у вітальні, вони будуть спільними квітами. А я хотіла, щоб вони були тільки мої.

Я пішла до себе в кімнату, але переодягатися не стала. Зачесалася, почистила зуби, підмастила губи блиском і ледве-ледве напахтилася. Я не зводила очей з тюльпанів. Вони були агресивно-помаранчеві — такі помаранчеві, що це мало не вбивало їхню красу. Я не мала ні вази, ні чогось такого, тому вийняла зубну щітку зі склянки, наполовину наповнила її водою і лишила квіти у ванній.

Повернувшись у свою кімнату, я, почувши голоси, посиділа трохи на краєчку ліжка, слухаючи розмову крізь двері.

Тато: «То ви з Гейзел познайомилися в групі підтримки?».

Огастас: «Так, сер. У вас чудовий дім. І малюнки мені подобаються».

Мама: «Дякуємо, Огастасе».

Тато: «Отже, ти теж хворів?».

Огастас: «Так. Ногу я відрізав не з чистого задоволення, хоча це непоганий спосіб скинути вагу. Ноги такі важкі!».

Тато: «А зараз як твоє здоров’я?».

Огастас: «БОР уже чотирнадцять місяців».

Мама: «Чудово! Можливості медицини в наші дні — це щось неймовірне! ».

Огастас: «Знаю. Мені пощастило».

Тато: «Ти повинен розуміти, що Гейзел, як і раніше, хвора, Огастас, і буде хвора все своє життя. Вона старатиметься не відставати від тебе, але її легені...».

Тут з’явилась я, і тато замовк.

— То куди ви поїдете? — запитала мама. Огастас підвівся, нахилився до неї, прошепотів відповідь і притиснув палець до вуст.

— Ш-ш, — мовив він, — це секрет.

Мама всміхнулася.

— Телефон узяла? — запитала вона мене. Я пред’явила його як доказ, нахилила візок з кисневим балоном на колеса і рушила. Огастас наздогнав мене і підставив руку, на яку я сперлася, обхопивши пальцями біцепс.

На жаль, за кермо сів Огастас — сюрприз повинен бути сюрпризом. Поки ми ривками просувалися до невідомої мети, я мовила:

— Ти так маму зачарував, що вона мало зі штанів не вистрибувала.

— Так, а тато твій — фанат Смітса, це теж допомогло. Думаєш, я їм сподобався?

— Ще й як. Хоча кого це хвилює? Вони ж тільки батьки.

— Вони твої батьки, — сказав Огастас, кинувши на мене погляд. — Плюс я люблю подобатися. Це божевілля?

— Ну, немає необхідності кидатися притримувати мені двері або обсипати мене компліментами, щоб сподобатися, — зауважила я.

Огастас різко вдарив по гальмах, і я сіпнулася вперед, аж дихати стало дивно й важко. Подумалося про ПЕТ. «Не хвилюйся. Хвилюватися марно». Але я все одно хвилювалася.

Шини залишили чорні сліди, коли ми рвонули від знака зупинки і повернули ліворуч до так званого Гранд-вю (звідти і справді можна «вю» — себто побачити — поле для гольфу, тільки нічого в ньому «грандіозного» немає). Єдине, що я знала в цьому напрямку, — це цвинтар. Огастас потягнувся у бардачок, відкрив повну пачку цигарок і вийняв одну.

— Ти їх колись викидаєш? — запитала я.

— Одна з численних переваг життя без тютюну в тому, що пачки цигарок вистачає навіки, — відповів він. — Ця у мене майже рік. Кілька цигарок зламалося біля фільтра, але я вважаю, що цієї пачки мені легко вистачить до вісімнадцяти років, — він потримав фільтр пальцями і нарешті взяв цигарку в рота. — Ну о’кей, — мовив він. — О’кей. Назви щось таке, чого ти ніколи не бачила в Індіанаполісі.

— Гм. Струнких дорослих, — відповіла я.

Він засміявся.

— Добре. Продовжуй.

— Е-е-е, пляжів. Сімейних ресторанів. Рельєфної місцевості.

— Чудові приклади наших недоліків. Додай сюди культуру.

— Так, з культурою у нас кепсько, — визнала я, починаючи розуміти, куди він мене везе. — Ми їдемо в музей?

— Можна і так сказати.

— Ми їдемо в отой парк чи що?

Вигляд у Огастаса був трохи розчарований.

— Так, ми їдемо в отой парк чи що, — сказав він. — То ти зрозуміла, так?

— Зрозуміла що?

— Нічого.

Позаду музею розташовувався парк, де митці наставили великих скульптур. Я чула про нього, але ніколи там не була. Проминувши музей, ми зупинилися біля баскетбольного майданчика, заповненого величезними синіми і червоними сталевими арками, що зображали траєкторію переданого м’яча.

З невеличкого підвищення, яке в Індіанаполісі вважається пагорбом, ми спустилися на галявину, де діти лазили по величезній скульптурі лежачого скелета. Кістки його були мені десь до пояса, а стегнова кістка вища за мене. Скульптура нагадувала дитячий малюнок скелета, що підводиться з землі.

У мене боліло плече. Я боялася, що з легень метастази поповзли далі. Я уявляла, як ракова пухлина, слизький вугор з віроломними намірами, проростає в кістки, залишаючи діри в моєму скелеті.

— «Кумедні кості»1, — почав Огастас. — Скульптура роботи Попа Ван Лісгаута.

1 «Funky bones» — скульптурна композиція, 22 лавки у вигляді чорно-білих кісток у Музеї мистецтв Індіанаполіса.

— Голландець, чи що?

— Так, — підтвердив Гас. — Як і Рік Смітс. Як і тюльпани.

Гас зупинився посеред галявини з кістками і зняв рюкзак спершу з одного плеча, потім з другого. Розстебнув блискавку, вийняв помаранчеву ковдру, пінту помаранчевого соку і кілька бутербродів, замотаних у плівку та з обрізаними шкоринками.

— А чому все помаранчеве? — запитала я, не дозволяючи собі думати, що все це якимось чином провадить до Амстердама.

— Таж це національний колір Нідерландів! Пам’ятаєш Вільгельма Оранського2 і все таке?

2 Willem van Oranje (нід.) отримав титул за назвою князівства Оранія (Оранж).

— Його в шкільних іспитах не було, — усміхнулася я, намагаючись приховати збудження.

— Бутерброд? — запитав він.

— Дай-но здогадаюся, — сказала я.

— Голландський сир. І помідори. Помідори мексиканські. Вибач.

— Вічно ти розчаруєш, Огастасе. Хоч би помаранчевих помідорів дістав!

Він засміявся, а потім ми мовчки їли бутерброди, дивлячись, як діти лазять по скульптурі. Я не могла почати розпитувати, тож сиділа в оточенні всього голландського, мені було ніяково, та в серці жевріла надія.

Вдалині, купаючись у бездоганному сонячному світлі, такому рідкісному для нашого рідного міста, дітлахи вже зробили зі скелета гральний майданчик і плигали через штучні кістки.

— Ось що мені в цій скульптурі подобається, — почав Огастас, потримавши незапалену цигарку двома пальцями, немов струшуючи попіл, і взявши знову в рот. — По-перше, кістки досить далеко одна від одної, і дитина не може встояти перед спокусою пострибати між ними. Їй хочеться неодмінно проплигати всі груди аж до черепа. По-друге, скульптура самісінькою своєю суттю спонукає дітей танцювати на кістках. Символічні паралелі можна наводити нескінченно, Гейзел Грейс.

— Любиш ти символи, — сказала я, сподіваючись повернути розмову до великої кількості символіки Нідерландів на нашому пікніку.

— Так, до речі, про це. Тобі, напевно, цікаво, чому доводиться жувати бутерброд з поганим сиром і пити помаранчевий сік і чому я вдягнув футболку з голландцем, що займався спортом, який я з певного часу зненавидів.

— Ну, це спадало мені на думку, — погодилася я.

— Гейзел Грейс, як і багато дітей до тебе, — і я кажу це з великою приязню, — ти витратила заповітне Бажання поспішно, не думаючи про наслідки. Стара з косою дивилася тобі в обличчя, і страх померти з Бажанням у кишені змусив тебе тицьнути пальцем у перше-ліпше. І ти, як і багато інших дітлахів, вибрала бездушні штучні задоволення тематичного парку розваг.

— Узагалі-то поїздка була чудова. Я познайомилася з Гуфі й Мінні...

— Я не закінчив монологу! Я його записав і завчив, заважатимеш — зіб’юся, — перебив мене Огастас. — Будь ласка, жуй бутерброд і слухай... — (Бутерброд виявився неймовірно черствим, але я посміхнулася і відкусила з краєчка.) — О’кей, на чому я зупинився?

— На штучних задоволеннях.

Гас поклав цигарку в пачку.

— Правильно, на бездушних штучних задоволеннях тематичного парку розваг. Але дозволь мені довести, що справжні герої Фабрики Бажань — це молоді чоловіки і жінки, що, як і Володимир з Естрагоном, чекають на Ґодо1, або порядні дівчата-християнки — на весілля. Ці юні герої чекають стоїчно, без скарг, коли здійсниться їхнє єдине заповітне Бажання. Певна річ, воно може ніколи й не здійснитися, але вони бодай можуть спокійно спочити в могилі, знаючи, що зробили свій маленький внесок у збереження ідеї заповітного Бажання.

1 Герої п’єси Семюеля Бекета «Чекаючи на Ґодо».

З іншого боку, а що як воно таки здійсниться? Що як ти зрозумієш, що твоє заповітне Бажання — відвідати геніального Петера Ван Гаутена в його амстердамському вигнанні, і зрадієш, що не змарнував свого Бажання раніше?

Огастас замовк і мовчав досить довго. Я розсудила, що монолог закінчився.

— Але я вже використала своє Бажання, — нагадала я.

— А-а, — протягнув він. І після артистично витриманої паузи додав:

— Зате я свого не використав.

— Правда?

Я була вражена, що Огастас мав право на Бажання, адже він ходить до школи й у нього цілий рік ремісія. Потрібно бути дуже хворим, щоб фонд «Джин» поманив тебе Бажанням.

— Я отримав його в обмін на ногу, — пояснив Гас. Сонце світило йому в обличчя, він мружився, щоб дивитися на мене, і його ніс мило морщився. — Взагалі-то я не збираюся віддавати тобі моє Бажання. Але у мене теж з’явився інтерес зустрітися з Петером Ван Гаутеном, а без дівчини, яка познайомила мене з його книжкою, зустрічатися з ним немає сенсу.

— Атож, — підтвердила я.

— Я побалакав з «джинами», вони мене підтримали. Сказали, в Амстердамі на початку травня просто казка. Запропонували поїхати третього травня, а повернутися сьомого.

— Огастасе, справді?

Він схилився до мене, торкнувся щоки, і я подумала була, що він мене поцілує. Тіло моє напружилося, і, мабуть, він помітив це, тому що прибрав руку.

— Огастасе, — сказала я. — Справді. Ти не зобов’язаний цього робити.

— Ще й як зобов’язаний, — озвався він. — Я дізнався своє Бажання!

— Боже, ти найкращий!

— Ти, либонь, кажеш це всім хлопцям, які фінансують тобі закордонні поїздки, — відповів він.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Я закричала, щоб збудити батьків, і вони прибігли до мене, але нічим не могли приглушити вибух наднової зірки в моєму мозку і нескінченні оглушливі спалахи петард під черепом, і я вже вирішила, що це нарешті кінець, і сказала собі, як говорила і раніше, що тіло відключається, коли біль стає нестерпний, що свідомість тимчасова: усе минеться. Але, як завжди, я не знепритомніла. Мене мов кинули на березі: хвилі накочувалися на мене, але потонути я не могла.

Машину вів тато, одночасно розмовляючи по телефону з лікарнею, а я лежала на задньому сидінні, поклавши голову мамі на коліна. Нічого вдіяти не можна було: від крику ставало тільки гірше. Взагалі від будь-яких стимуляторів біль тільки посилювався.

Єдиним виходом було намагатися стерти світ: зробити його чорним, безмовним і пустельним, повернутися до миті перед Великим Вибухом, до початку, коли було Слово, і жити в порожнечі нествореного простору наодинці зі Словом.

Люди багато говорять про мужність онкохворих, і я не заперечую: це таки мужність. Мене і кололи, і різали, і труїли роками, а я знай шкандибаю. Але не впадайте в оману: тої миті я була б дуже, дуже рада померти.

Отямилась я у відділенні інтенсивної терапії. Я відразу зрозуміла, що я в інтенсивній терапії, тому що це була не моя кімната, все кругом пищало, а я лежала сама. У дитячому відділенні батькам не дозволяють цілодобово перебувати в інтенсивній терапії через ризик інфекції. В коридорі чулися ридання — померла чиясь дитина. Я натиснула червону кнопку виклику.

За кілька секунд увійшла медсестра.

— Привіт, — промовила я.

— Добридень, Гейзел, я — Елісон, твоя медсестра, — представилася вона.

— Привіт, Елісон-Моя-Медсестра, — сказала я.

На цьому сили у мене закінчилися і знову навалилася втома. Наступного разу я ненадовго прокинулася, коли батьки, плачучи, обціловувала моє обличчя. Я хотіла їх обійняти, але від цього зусилля відразу ж усе заболіло, і мама з татом сказали мені, що ніякої пухлини мозку немає, а головний біль викликала низька насиченість киснем, бо легені у мене наповнилися рідиною, через трубку відкачали цілих півтора літра (!!!), у мене може трохи поболіти в боку, куди — ви тільки погляньте! — вставлена трубка, що йде до пластикового міхура, наполовину наповненого бурштиновою рідиною, що найдужче нагадує улюблений татків ель. Мама пообіцяла, що я повернуся додому, обов’язково повернуся, просто доведеться час від часу робити дренаж і перед сном підключатися до апарату «Біпап» — це спеціальний нічний пристрій, що нагнітає повітря і відсмоктує його з легень. А в першу ніч мені зробили повну ПЕТ, яка показала, що нових пухлин немає, а старі не збільшилися. Біль у плечі теж викликала нестача кисню. Серце працювало на межі.

— Лікарка Марія вранці говорила про тебе дуже оптимістично, — сказав тато. Мені лікарка Марія подобалася — вона нам не брехала, і почути про її оптимізм було приємно.

— Це просто випадковість, Гейзел, — втішала мати. — Випадковість, яку ми переживемо.

Я кивнула. Елісон-Моя-Медсестра ввічливо випровадила батьків з палати. Запитала, чи не хочу я крижаної стружки, і я кивнула, тож вона присіла на краєчок ліжка і почала годувати мене з ложечки.

— Отже, ти проспала кілька днів, — почала Елісон. — Гм, що ж ти проґавила... Одну знаменитість піймали на наркотиках. Політики сварилися. Інша знаменитість вдягнула бікіні, оголивши недосконалість тіла. Одна команда виграла матч, а інша програла... — (Я посміхнулася.) — Не можна отак зникати, Гейзел. Ти забагато проґавиш.

— Можна ще? — спитала я, кивнувши на білий пінопластовий стаканчик в руці медсестри.

— Мені б не варто цього робити, — сказала вона, — але я бунтарка.

Вона сунула мені в рота ще одну ложку крижаної стружки. Я пробурмотіла «спасибі». Спасибі, Боже, за добрих медсестер.

— Втомилася? — запитала Елісон. Я кивнула. — Поспи. Я постараюся декого відволікти і дати тобі кілька годин, перш ніж прийдуть тебе оглядати.

Я знову сказала «спасибі». У лікарні часто дякуєш. Я постаралася влаштуватися в ліжку зручніше.

— А ти так і не спитаєш про свого хлопця? — здивувалася Елісон.

— Нема у мене хлопця, — відповіла я.

— Але якийсь хлопчик не виходить з почекальні відтоді, як тебе привезли.

— Він хоч не бачив мене в такому вигляді?

— Ні. Сюди можна тільки родичам.

Я кивнула і поринула в сон, як у воду.

Тільки за шість днів мене відпустили додому: шість днів я роздивлялася звукоізоляційні плити на стелі, переглядала телевізор, спала, потерпала від болю й воліла, щоб час плинув швидше. Огастаса я не бачила, тільки батьків. Коси у мене збилися в пташине гніздо, ходою я нагадувала пацієнтів з деменцією, але з кожним днем почувалася трохи краще: після кожного сну я більше нагадувала саму себе. Сон поборює рак, втисячне повторив мій Лікар-Терапевт Джим, оглядаючи мене якось уранці в присутності студентів-медиків.

— Тоді я просто машина для боротьби з раком, — озвалася я.

— Правильно, Гейзел. Відпочивай і, маю надію, скоро поїдеш додому.

У вівторок мені сказали, що додому я поїду в середу. Отож у середу два студенти-медики під наглядом вийняли з мене дренаж: відчуття було, ніби тебе зарізали в зворотному напрямку, і пройшла процедура не дуже добре, тому мене вирішили залишити до четверга. Я почала вже думати, що стала об’єктом якогось екзистенційного експерименту з постійним віддаленням задоволенням, коли в п’ятницю вранці прийшла лікарка Марія, з хвилину мене оглядала і нарешті сказала, що я можу їхати.

Мама відкрила свою велетенську сумку, демонструючи, що весь час тримала при собі мій Домашній Одяг. Увійшла медсестра і зняла з мене катетер. Я почулася випущеною на волю, хоч, як і раніше, возила за собою кисневий балон. Я пішла до ванної, прийняла перший за тиждень душ, одяглася і так втомилася від всього цього, що мені довелося прилягти і відсапатися. Мама запитала:

— Хочеш побачити Огастаса?

— Так, мабуть, — відповіла я за хвилину. Підвівшись, я сіла у пластикове крісло під стіною і запхала під нього балон. Сили в мене після цього не лишилося.

Тато повернувся з Огастасом за кілька хвилин. Волосся у нього було сплутане і звисало на лоба. Побачивши мене, він розплився у Дурнуватій Усмішці Огастаса Вотерса, і я мимоволі всміхнулася у відповідь. Він присів на синій шезлонг, оббитий штучною шкірою, поряд з моїм кріслом. Нахилився до мене, схоже, не в змозі побороти усмішку.

Мама з татом залишили нас, і мені стало ніяково. Я старалася дивитися Гасові в очі, хоча вони настільки гарні, що в них важко дивитися.

— Я сумував за тобою, — сказав Огастас.

— Спасибі, — відповіла я тихше, ніж хотілося б, — що не намагався мене побачити, коли я схожа була на казна-що.

— Щиро кажучи, у тебе й зараз вигляд не дуже.

Я засміялася.

— Я теж за тобою скучила. Просто не хотіла, щоб ти бачив... усе це. Я хотіла, ну... Та це байдуже. Не завжди ж отримуєш бажане.

— Невже? — здивувався він. — А я гадав, що світ — це фабрика з виконання бажань!

— А от, виявляється, не так, — заперечила я. Огастас сидів такий гарний! Він хотів був узяти мене за руку, але я похитала головою.

— Ні, — тихо мовила я. — Якщо ми будемо зустрічатися, це має бути не так.

— Гаразд, — погодився він. — З фронту виконання бажань у мене є новини добрі й погані.

— О’кей? — зронила я.

— Погані новини в тому, що ми не можемо їхати в Амстердам, поки тобі не стане ліпше. Втім, «джини» обіцяли почекати зі своїми дивами, поки ти не одужаєш.

— Це добра новина?

— Ні, добра новина в тому, що поки ти спала, Петер Ван Гаутен ще раз поділився з нами плодами свого блискучого розуму.

Гас знову нахилився до мене, але цього разу поклав мені в долоню згорнутий аркуш паперу з тисненим заголовком «Петер Ван Гаутен, почесний літератор».

Я прочитала листа вже вдома, уклавшись на своєму величезному ліжку, де не могли вже завадити ніякі медичні процедури. Кривий, карлючкуватий почерк Ван Гаутена я розбирала цілу вічність.

Шановний пане Вотерс!

Після отримання вашого електронного листа, датованого чотирнадцятим квітня, я відчув шекспірівську складність вашої трагедії. Всі персонажі вашої історії мають свою гамартію: вона — свою важку хворобу, ви — своє добре здоров'я. Коли їй ліпше або вам гірше, зірки над вами не такі вже й нещасливі, хоча приносити нещастя — головна задача зірок, і Шекспір дуже помилився, коли вклав в уста Касія фразу: «Провина не в зірках, коханий Бруте, а в нас самих...». Легко так говорити, коли ти римський аристократ (або Шекспір!), проте насправді провина лежить і на зірках, під якими ми народилися.

Коли вже мова зайшла про недосконалості дядька Вільяма, ваш лист про юну Гейзел нагадав мені П’ятдесят п’ятий сонет Барда : «Ні мармур, ні погруддя золоті // Не здатні пережити можних рим, // Тебе осяють більш слова оті, // Ніж камінь, часом зметений блудним». (Не по темі, але час — той іще блудник! Зрештою зраджує всіх.) Вірші прегарні, але твердження помилкове: ми добре пам’ятаємо Шекспірові рими, але що ми пам’ятаємо про людину, пам’ять якої він увічнив? Нічого. Все, що можна сказати з певністю, — це був чоловік; про решту нам залишається лише здогадуватися. Шекспір сказав нам дуже мало про людину, яку поховав у своєму лінгвістичному саркофазі. (Зауважте: коли ми говоримо про літературу, ми робимо це в теперішньому часі. Коли ми говоримо про мертвих, ми вже не настільки люб'язні.) Не можна обезсмертити небіжчиків, написавши про них. Мова ховає, а не воскрешає. (Відверто зізнаюся: я не перший, хто зробив це спостереження; порівняйте вірш Макліша «Ні мармур, ні погруддя золоті», де є героїчний рядок: «Я скажу — і ти помреш, і ніхто тебе не згадає».)

Я відступив од теми, але ось у чому проблема: небіжчиків бачить лише жахливе незмигне око пам'яті. Живі, слава небесам, зберігають здатність дивувати і розчаровувати. Ваша Гейзел жива, і ви повинні поважати її рішення, надто ж якщо вона так свідомо його ухвалила. Вона не хоче завдавати вам болю; дозвольте ж їй так чинити. Можливо, ви не вважаєте логіку юної Гейзел переконливою, але я блукаю цим падолом сліз довше, ніж ви, і, як на мене, ваша дівчинка нітрохи не божевільна.

Щиро Ваш Петер Ван Гаутен

Він справді власноруч нам написав. Я лизнула пальця і потицяла папір: чорнило трохи розпливлося, і я переконалася, що воно справжнє.

— Мамо, — покликала я. Говорила я неголосно, але цього й не потрібно. Вона завжди була напоготові. Вона просунула голову в двері.

— Все гаразд, сонечко?

— Можеш подзвонити лікарці Марії і запитати, чи не вб’є мене міжнародний переліт?

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Думаю, Огастас заснув. Я згодом теж відключилася і прокинулася, коли літак зайшов на посадку і випустив шасі. У роті стояв мерзенний присмак, і я намагалася не розтуляти рота, щоб не отруювати повітря в салоні.

Я глянула на Огастаса — він дивився у вікно, і коли ми пірнули під низькі хмари, я витягнула шию, щоб побачити Нідерланди. Здавалося, земля потонула в океані — маленькі прямокутники зелені зусібіч були облямовані каналами. Ми й приземлилися паралельно до каналу, ніби було дві посадкові смуги: одна для нас і одна — для водяних птахів.

Забравши валізи і пройшовши митний контроль, ми повантажилися в таксі, де за кермом сидів лисий товстун, що розмовляв чудовою англійською, — кращою, ніж моя.

— Готель «Філософ»... — почала я.

— Ви американці? — одразу озвався він.

— Так, — зраділа мама. — Ми з Індіани.

— Індіана, — промимрив таксист. — Вкрали землю в індіанців, а назву залишили, так?

— Десь так воно і є, — відповіла мама. Таксі влилося в потік машин, що прямував до великого шосе, розміченого безліччю синіх знаків з великою кількістю подвійних голосних: «Oosthuizen», «Haarlem».

Обабіч шосе на милі тяглася порожня пласка земля; монотонність пейзажу порушували величезні офіси корпорацій. Словом, Голландія нічим не відрізнялася від Індіанаполісу, тільки авта тут були менші.

— Це Амстердам ? — запитала я водія.

— І так, і ні, — відповів він. — Амстердам — як річні кільця у дерева: що ближче до центру, тим він старіший.

Усе сталося несподівано: ми з’їхали з шосе, і з’явилися ряди казкових будиночків, що нависли над каналами, всюдисущі велосипеди і кав’ярні з написами «ВЕЛИКА ЗАЛА ДЛЯ КУРЦІВ». Ми перетнули канал, і з мосту я побачила дюжини плавучих будинків, пришвартованих уздовж берегів. Оце було геть не схоже на Америку. Це було схоже на старовинну картину, пронизливо ідилічну під ранковим сонцем, і я подумала: як чудово і дивно було б жити там, де практично все побудовано вже померлими людьми!

— А що, ці будинки дуже старі? — запитала мама.

— Чимало з них побудовано за Золотої доби — в сімнадцятому столітті, — відповів таксист. — У нашого міста славетна історія, хоч багатьох туристів цікавить тільки квартал червоних ліхтарів... — він помовчав. — Приїжджі вважають Амстердам містом гріха, але насправді це місто свободи. Але в свободі чимало людей вбачають гріх.

Усі номери в готелі «Філософ» називалися на честь філософів. Нас із мамою поселили на першому поверсі в К’єркегора, а Огастаса — на другому, в Гайдеґера. Номер був маленький: присунуте до стіни подвійне ліжко, з моїм «Біпапом», концентратором кисню і десятком багаторазових кисневих балонів у ногах; продавлене запилюжене крісло зі східним орнаментом «бута» на оббивці, стіл, а над ліжком — книжкова полиця з зібранням творів Серена К’єркегора. На столі ми знайшли плетеного кошика з подарунками від «джинів»: дерев’яні черевики, помаранчеву голландську футболку, шоколадки тощо.

«Філософ» містився поруч з парком Вондела1, найславетнішим парком Амстердама. Мама хотіла піти погуляти, але я геть зморилася, тому вона ввімкнула «Біпап» і надягнула мені маску. В ній було дуже незручно говорити, але я сказала:

— Йди собі в парк, а я тобі зателефоную, коли прокинуся.

1 Великий міський парк в Амстердамі, названий на честь драматурга XVII ст. Йоста ван ден Вондела.

— Гаразд, — погодилася мама. — Спи, люба.

Однак коли я прокинулася за кілька годин, вона сиділа в старезному кріслі в кутку і читала путівник.

— Доброго ранку, — сказала я.

— Взагалі-то вже давно по обіді, — мовила мама, підводячись із крісла. Вона підійшла до ліжка, поклала балон на візок і під’єднала до трубки, поки я знімала маску «Біпапа» і пхала в ніс канюлю. Мама встановила подачу кисню на 2,5 літра за хвилину — замінити слід буде за шість годин, — і я встала.

— Як почуваєшся? — запитала вона.

— Добре, — відповіла я. — Чудово. А як парк Вондела?

— Я не пішла, — зізналася мама. — Я все про нього прочитала в путівнику.

— Мамо, — сказала я, — тобі необов’язково було зі мною сидіти!

Вона знизала плечима.

— Мені так захотілося. Я люблю дивитися, як ти спиш.

— Сказав маніяк, — пожартувала я. Мама засміялася, але мені все одно було ніяково. — Я хочу, щоб ти розважалася, веселилася, розумієш?

— Гаразд. Сьогодні ввечері розважатимуся. Побуду божевільною матінкою, поки ви з Огастасом підете на вечерю.

— Без тебе? — уточнила я.

— Так, без мене. Для вас замовлений столик у якомусь «Ораньє», — пояснила вона. — Цим займалася помічниця містера Ван Гаутена. Ресторан в районі Йордаан — дуже цікавому, як пишуть у путівнику. Там за рогом зупинка трамваїв. Огастас знає, як дістатися. Ви зможете поїсти за столиком на вулиці, дивлячись на човни, що пропливають каналом. Це буде чудово. Дуже романтично.

— Мамо!

— Я просто так сказала, — похопилася вона. — Тобі час одягатися. Може, сарафан?

Когось потішить божевілля ситуації: мати відпускає шістнадцятирічну доньку саму з сімнадцятирічним хлопцем погуляти незнайомим містом, відомим свободою звичаїв, але це теж побічний ефект умирання. Я не здатна бігати, танцювати, їсти багаті на азот харчі, але в місті свободи я виявилася найвільнішою з його мешканців.

Я таки вбрала сарафан із «Завжди 21» — з блакитним малюнком, струмливий, до колін, — а до нього колготки і балетки на ґудзичках, тому що мені подобалося бути набагато нижчою від Гаса. Потім увійшла до страшенно тісної ванни і воювала зі скуйовдженим після сну волоссям, поки вигляд у мене не став, як у Наталі Портман зразка середини 2000-х років. Рівно о шостій вечора (вдома був полудень) у наш номер постукали.

— Так? — запитала я через двері. У готелі «Філософ» у дверях вічок не було.

— О’кей, — озвався Огастас. Я так і відчула, що цигарка в нього в роті. Я оглянула себе. Вбрання не було непристойне, але досить відверто сигналізувало про те, що я зважилася показати трохи свого тіла (у мами на цьому фронті є гасло, з яким я згодна: «Ланкастери пупа не виставляють»).

Я відчинила двері. Огастас стояв у ідеально пошитому чорному костюмі з вузькими лацканами, в блакитній сорочці й вузькій чорній краватці. З кутика неусміхнених губ звисала цигарка.

— Гейзел Грейс, — сказав він, — розкішний вигляд!

— Я... — почала я, сподіваючись, що решта слів народиться, поки повітря проходитиме через голосові зв’язки, але дарма. Нарешті я сказала: — Почуваюся наче трохи недовдягненою.

— Ти про оту старовинну річ? — посміхнувся він мені згори вниз.

— Огастасе, — сказала мама з-за моєї спини, — ти неймовірно гарний!

— Дякую, мем, — подякував Гас і галантно подав мені руку. Зіпершись на неї, я озирнулася на маму.

— Чекаю до одинадцятої, — нагадала вона.

В очікуванні трамвая номер один на широкій, запрудженій машинами вулиці я запитала:

— В костюмчику, напевно, на похорони ходиш?

— Взагалі-то ні, — відповів він. — Той костюм з цим і поряд не висів.

Під’їхав біло-синій трамвай. Огастас простягнув наші квитки водієві, який пояснив, що ними потрібно помахати перед круглим сенсором. Коли ми пройшли в заповнений вагон, підвівся якийсь літній чоловік, звільняючи нам подвійне місце. Я спробувала відмовитися, але він наполегливо показував на сидіння. Ми їхали три зупинки. Я притулилася до Гаса, щоб разом дивитися у вікно.

Огастас показав на дерева.

— Бачиш?

Я бачила. Уздовж каналів росли старі в’язи, і вітер здував з них насіння. Тільки воно не було схоже на насіння. Воно схоже було на мініатюрні трояндові пелюстки, позбавлені барви. І ці бліді пелюстки збиралися на вітрі в пташині зграї — тисячі пелюсток, наче весняний снігопад.

Літній чоловік, який поступився нам місцем, побачив, куди ми дивимося, і сказав по-англійському:

— Амстердамський весняний сніг. В’язи жбурляють у повітря конфетті, вітаючи весну.

Незабаром ми пересіли на інший трамвай і за чотири зупинки опинилися на вулиці, розітнутій навпіл прегарним каналом. У воді рябіло віддзеркалення старовинного круглого мосту і мальовничих барвистих будинків.

Ресторан «Ораньє» був за кілька кроків од зупинки. Стояв він з одного боку дороги, столики на вулиці — з другого, на бетонному майданчику біля каналу. В офіціантки загорілися очі, коли увійшли ми і Огастасом.

— Пан і пані Вотерс? — запитала вона.

— Мабуть? — озвалася я.

— Ваш столик! — вона показала через вулицю на вузький стіл мало не за декілька дюймів од каналу. — Шампанське за рахунок закладу.

Ми перезирнулися, не стримавши усмішок. Коли ми перейшли вулицю, Огастас відставив для мене стілець і допоміг підсунутися до столу. На білій скатертині стояли два вузькі келихи шампанського. Прохолоду повітря компенсувало яскраве сонце; з одного боку проїжджали велосипедисти — гарно вбрані чоловіки і жінки, що поверталися додому з роботи: нереально вродливі білявочки їхали, сидячи на рамі боком, а педалі крутили їхні хлопці; діти в крихітних шоломах підскакували на пластикових сидіннях позаду батьків. А з другого боку воду в каналі загатила злива насіння-конфетті. Маленькі човни, наполовину залиті дощівкою, погойдувалися біля мурованих берегів; декотрі майже потонули. Трохи далі виднілися плавучі будинки, що дрейфували на понтонах, а посеред каналу повільно рухалася до нас відкрита плоскодонка з садовими стільцями і переносним стерео. Огастас підніс келих шампанського. Я взяла свій, хоча в житті не пила нічого міцнішого за ковток пива з татового кухля.

— О’кей, — сказав Гас.

— О’кей, — озвалася я, і ми цокнулися келихами. Я надпила шампанського. Крихітні бульбашки розтанули в роті й полинули у мозок. Солодко. Щипає. — Дуже смачно, — похвалила я. — Ніколи ще шампанського не пила.

До нас підійшов молодий кремезний офіціант з хвилястим світлим чубом. Він був, мабуть, навіть вищий від Огастаса.

— А ви знаєте, — запитав він з приємним акцентом, — що сказав Дом Периньйон, коли винайшов шампанське?

— Ні, а що? — зацікавилася я.

— Він гукнув своїм братам-монахам: «Мерщій сюди, я куштую зірки!» Ласкаво просимо в Амстердам. Бажаєте ознайомитися з меню чи скористаєтеся рекомендацією шеф-кухаря?

Я подивилася на Огастаса, а він на мене.

— Рекомендації шеф-кухаря — це чудово, але Гейзел вегетаріанка.

Я сказала Огастасу про це один раз, у перший день нашого знайомства.

— Не проблема, — запевнив офіціант.

— Чудово. Можна нам ще шампанського? — запитав Гас.

— Певна річ, — відповів офіціант. — Сьогодні ввечері ми розлили по пляшках усі зірки, мої юні друзі. О, конфетті! — сказав він і легенько змів насінину з мого голого плеча. — Такого багато років не було. Всюди насіння. Дуже дратує.

Офіціант пішов. Ми дивилися, як з неба падають конфетті, летять за вітром понад землею і спускаються у канал.

— Важко повірити, що це може когось дратувати, — зауважив Огастас за хвилину.

— Люди завжди звикають до краси.

— Я до тебе ще не звик, — відповів він, усміхнувшись. Я відчула, що червонію. — Спасибі, що приїхала в Амстердам.

— Спасибі, що дозволив украсти твоє Бажання, — подякувала я.

— Спасибі, що наділа цю сукню, це ж просто диво! — відгукнувся він. Я похитала головою, намагаючись стримати посмішку. Я не хотіла бути живою гранатою. Але з іншого боку, Гас же знає, що робить, правильно? Це його вибір. — Слухай, а чим закінчується поема?

— Га?

— Яку ти читала мені в літаку?

— A-а, Пруфрок? Там закінчується так: «Ми в морських палатах засиділись, // Морські дівчата заквітчали нас водоростями — брунатними, червоними... // Аж голоси людські нас будять — і ми тонемо...».

Огастас витягнув з пачки цигарку і постукав фільтром об стіл.

— Безглузді людські голоси завжди все псують.

Офіціант приніс ще два келихи шампанського і те, що він назвав «бельгійською білою спаржею з домішкою лаванди».

— Я теж ніколи не пив шампанського, — сказав Гас, коли офіціант пішов. — Якщо раптом тобі цікаво. І ніколи не пробував білої спаржі.

Я вже жувала перший шматочок.

— Дуже смачно, — запевнила я.

Він відкусив шматочок і проковтнув.

— Боже, якщо спаржа така смачна, я теж вегетаріанець!

До нас підпливли якісь люди на лакованому дерев’яному човні. Жінка з білявими кучерями років, напевно, тридцятьох, ковтнула пива, потім підняла свого кухля і щось крикнула.

— Ми не знаємо голландської, — крикнув у відповідь Гас.

Хтось із решти пасажирів переклав:

— Гарна пара — це дуже гарно!

Їжа була така смачна, що з кожною переміною наша розмова переростала в уривчасте нахвалювання смакоти.

— Хочу, щоб це різотто з фіолетовою морквою ожило: я одвіз би його до Вегаса й одружився!

— Шербет з солодкого гороху, ти такий несподівано чудовий...

Я щиро шкодувала, що не встигла добряче зголодніти.

Після галушок з часником і листям червоної гірчиці офіціант сказав:

— Тепер десерт. Бажаєте перед десертом ще зірок?

Я похитала головою. Двох келихів мені достатньо.

Шампанське так само не діяло на мене, як депресанти і знеболювальне: я відчувала тепло, але не сп’яніння. Але я не хотіла напиватися. Такі вечори, як цей, бувають рідко, і я хотіла його запам’ятати.

— М-м-м, — протягнула я, коли офіціант пішов. Огастас усміхнувся кутиком рота, дивлячись на канал вниз за течією, в той час як я роздивлялася його вгору за течією. Дивитися було на що, тому мовчання не видавалося ніяковим, але мені хотілося, щоб усе було ідеально. Все і було ідеально, але мені здавалося, що цей Амстердам — це постановка на основі моїх мрій, і тому я не могла позбутися думки, що вечеря, як і вся поїздка, не більш ніж збавка на рак. Я хотіла, щоб ми сиділи і розмовляли, невимушено жартуючи, ніби вдома на канапі, але в глибині душі засіло напруження.

— Це у мене зовсім не похоронний костюм, — нагадав Огастас за деякий час. — Коли я дізнався, що хворий, — ну, коли мені сказали, що у мене вісімдесят шансів зі ста вилікуватися... Шанси, звісно, високі, але мені здавалося, що це російська рулетка. Мене чекало півроку або рік пекла, треба було втратити ногу, — і в результаті все це могло ще й не допомогти, розумієш?

— Розумію, — підтримала я, хоча насправді не розуміла. Діагноз мені поставили на термінальній стадії; мене лікували, щоб продовжити мені життя, а не зцілити рак. Фаланксифор вніс у мою історію хвороби трохи неоднозначності, але моя особиста історія відрізнялася від Гасової: мій епілог був написаний водночас із діагнозом. Огастас, як більшість, що захворіли на рак, жив з невизначеністю.

— Атож, — сказав він. — От я і вирішив підготуватися. Ми купили місце на цвинтарі Краун-Гілл, і якось я цілий день ходив з батьком і вибирав конкретну ділянку. Я розпланував свій похорон до дрібниць, а перед самою операцією попросив у батьків дозволу купити дорогий костюм — раптом мені все-таки гаплик. Але мені так і не випало нагоди його вдягнути. До сьогоднішнього вечора.

— То це твій смертний костюм.

— Так. У тебе хіба нема смертної сукні?

— А певно ж є, — сказала я. — Купувала на п’ятнадцятиріччя. Але на побачення я в ній не ходжу.

У нього загорілися очі.

— То у нас побачення?

Я опустила погляд, зненацька зніяковівши.

— Не треба квапити події.

Ми наїлися досхочу, але десерт — збиті вершки зі скибочками маракуї — був занадто смачний, щоб його бодай не скуштувати, тож ми сиділи над тарілочками, намагаючись знову зголодніти. Сонце нагадувало пустуна, який відмовляється вкладатися спати: о пів на дев’яту було ще видно.

Огастас раптом ні з того ні з сього запитав:

— Ти віриш у загробне життя?

— Я вважаю вічність помилковою концепцією, — відповіла я.

— Ти й сама — помилкова концепція, — самовдоволено зауважив він.

— Знаю. Тому мене і вилучили з кругообігу життя.

— Не смішно, — заявив Гас, задивившись на вулицю. На велосипеді проїхали дві дівчини, одна сиділа боком на багажнику.

— Та облиш, — відмахнулася я. — Я пожартувала.

— Думка про те, що тебе вилучили з кругообігу життя, не смішить мене, — сказав він. — Але серйозно: загробне життя?

— Ні, — відповіла я, але відразу ж уточнила: — Ну, може, не дуже категоричне «ні». А ти?

— Так, — сказав він упевнено. — Беззаперечно. Вірю не в рай, де можна їздити на єдинорогах, грати на арфі й жити на хмарі, а вірю у Щось із великої літери «щ». І завжди вірив.

— Правда? — здивувалася я. Віра в рай у мене завжди асоціювалася з якоюсь розумовою неповноцінністю, а Гас дурнем не був.

— Так, — мовив він тихо. — Я вірю в рядок з «Царської немочі»: «Сонце на сході надто яскраве в її згасаючих очах». Коли сходить сонце, я розумію Бога: світло його нестерпно яскраве, але очі згасають не до кінця. Я не вірю, що ми повертаємося, щоб переслідувати або втішати живих, але, гадаю, з нами обов’язково щось відбувається далі.

— Але ти боїшся забуття.

— Звісно. Я боюся земного забуття. Не подумай, що я копіюю своїх батьків, але я вірю, що у людей є душі, і вірю у збереження душі. Страх забуття — це щось інше, це страх від того, що я не зможу віддати нічого в обмін на своє життя. Якщо ти не прожив у служінні вищому добру, можна принаймні послужити йому своєю смертю, розумієш? А я боюся, що не зможу ні прожити, ні вмерти заради чогось значимого.

Я тільки головою похитала.

— Що таке? — запитав Гас.

— Ти просто одержимий ідеєю за щось віддати життя і залишити докази свого героїзму абощо. Це дивацтво.

— Кожен хоче прожити неординарне життя.

— Не кожен, — сказала я, не в змозі приховати роздратування.

— Ти розгнівалася?

— Просто... — почала я і не змогла договорити. — Просто... — знову мовила я. На столі блимав вогник свічки. — Негарно так казати: мовляв, важливі тільки ті життя, які прожиті й віддані заради великої мети. А тим більше низько казати таке мені.

І я, немов маленька дівчинка, запхала до рота повну ложку збитих вершків, начебто мені взагалі байдуже.

— Вибач, — перепросив Гас. — Я не це мав на увазі. Я тільки про себе думав...

— Атож! — мовила я. Але відчула таке переповнення, що не змогла закінчити. Злякалася, що мене знудить — мене часто нудить після їжі. (Це не булімія, це рак.) Я підсунула тарілку з десертом Гасу, але він похитав головою.

— Вибач, — повторив і потягнувся через стіл до моєї руки, якої я не прибрала. — Я й гіршим буваю.

— Наприклад? — піддражнила я.

— Наприклад, над моїм унітазом висить каліграфічний напис: «Купайся щодня в утісі слів Господніх», Гейзел. Отож я буваю набагато гіршим.

— Звучить негігієнічно, — зауважила я.

— Кажу ж тобі, буваю й гіршим.

— Буваєш, — посміхнулася я. А я йому справді подобаюся! Може, я нарцис, та коли там, в «Ораньє», я це усвідомила, Огастас почав мені подобатися ще більше.

Забираючи тарілки з десертом, офіціант мовив:

— Вашу вечерю оплатив пан Петер Ван Гаутен.

Огастас усміхнувся.

— А цей Петер Ван Гаутен непоганий дядько.

Коли посутеніло, ми прогулювалися вздовж каналу. За квартал від «Ораньє» ми зупинилися біля лави, оточеної старими іржавими велосипедами, причепленими до велосипедних стійок і один до одного, сіли обличчям до каналу, й Гас пригорнув мене.

Над кварталом червоних ліхтарів мерехтів сяйливий ореол. Хоча це був квартал червоних ліхтарів, те світло було моторошно-зелене. Я уявила, як тисячі туристів там напиваються, обкурюються і плентаються вузькими вуличками, натикаючись на стіни.

— Повірити не можу, що завтра ми з ним зустрінемося, — сказала я. — Петер Ван Гаутен розповість нам ненаписаний епілог найкращої на світі книжки.

— А він ще й заплатив за нашу вечерю, — втулив Огастас.

— Я собі все уявляю, як він спершу нас обшукає — чи не принесли ми диктофон. А потім сяде поміж нами на канапі у вітальні й пошепки розповість, чи вийшла Аннина мама заміж за Голландського Тюльпанника.

— Не забудь хом’ячка Сізіфа, — додав Огастас.

— Так, звісно, яка доля очікує хом’ячка, — погодилася я, гойднувшись уперед і зазираючи в канал. Поверхня води майже геть укрилася в’язовим насінням. — Продовження, яке існуватиме тільки для нас, — сказала я.

— Ну, а які твої версії? — запитав Огастас.

— Не знаю, їй-богу. Тисячу разів про це думала. Щоразу, перечитуючи, уявляю щось інше, розумієш? — (Він кивнув.) — А у тебе є версія?

— Ага. Я не думаю, що Голландський Тюльпанник виявиться шахраєм, але він напевно не такий заможний, як переконує Анну з матір’ю. Мені здається, по смерті Анни її мати поїде з ним у Голландію, щоб жити там довго і щасливо, але нічого не вийде, — її тягтиме туди, де дочка.

Я й не здогадувалася, що він так багато думав про цю книжку і що «Царська неміч» багато для нього означає — незалежно від того, що я теж багато чого значу для Гаса.

Вода тихо хлюпала в кам’яні стіни каналу; проїхала галаслива компанія, перегукуючись швидкою і різкою нідерландською мовою; напівзатоплені човни були не більші за мене; линув запах застояної води, Гасова рука лежала в мене на плечі; його здорова нога торкалася моєї ноги від самого стегна аж до ступні... Я трохи дужче притислася до Гаса. Він здригнувся.

— Вибач. Усе о’кей?

Він видихнув «так», але скривився від болю.

— Перепрошую, — сказала я. — Кістляве в мене плече.

— Все о’кей, — мовив він. — Навіть приємно.

Ми сиділи довго. Зрештою його рука сповзла з мого плеча і лягла на спинку лавки. Ми дивилися на канал. Я думала про те, як примудряються голландці зберігати своє місто, хоча цій території належить бути під водою, і що для лікарки Марії я свого роду Амстердам — напівзатонула аномалія, і ця думка змусила мене згадати про смерть.

— Можна запитати тебе про Кароліну Матерс?

— А ще кажеш, що не віриш у загробне життя, — відгукнувся Гас, не дивлячись на мене. — Так, можна, певна річ. Що ти хочеш дізнатися?

Я хотіла знати, чи Гас витримає, якщо я помру. Не воліла бути живою гранатою, не бажала бути злою силою в житті коханих людей.

— Ну... просто... що сталося.

Гас так глибоко зітхнув, що моїм паскудним легеням це здалося хвастощами. Він застромив до рота нову цигарку.

— Знаєш, як кажуть: місце, де ніхто не грається, це лікарняний гральний майданчик? — (Я кивнула.) — Я лежав у «Меморіалі» тижнів зо два, коли мені відрізали ногу і почали хімію. Лежав я на п’ятому поверсі з видом на гральний майданчик, який завжди був порожній. Я купався в метафоричному резонансі порожнього грального майданчика у лікарняному дворі. Аж раптом туди почала виходити дівчина. Щодня вона гойдалася на гойдалках сама, як у кіно. Я попросив одну з найчуйніших медсестер дізнатися про неї більше, а вона привела дівчину знайомитися. Це виявилася Кароліна, і я пустив у хід всю мою непереборну харизму, щоб її зачарувати... — Гас замовк, і я вирішила щось сказати.

— Ти не такий і харизматичний, — заявила я. Він недовірливо пирхнув. — Ти просто вродливий, от і все, — пояснила я.

Він розреготався.

— Штука з мерцями в тому... — почав він, але зупинився. — Штука в тому, що ти здаєшся негідником, якщо не романтизуєш небіжчиків, але як по правді... це складно, мабуть. Ну, ти ж знаєш цей імідж стоїчної, незламної жертви раку, яка героїчно бореться з хворобою, опирається їй з нелюдською силою, ніколи не скаржиться і не припиняє усміхатися навіть перед смертю?

— О так, — підхопила я. — Вона добросерда й великодушна, кожен її подих надихає всіх нас! Яка сильна людина, як ми нею пишаємося!

— Так, але насправді — нас із тобою я не маю на увазі — за статистикою хворі на рак діти співчутливі або наполегливі не більше, ніж здорові. Кароліна вічно ходила похмура і нещасна, але мені це подобалося. Мені подобалося усвідомлювати, що з-поміж усіх людей на світі вона вибрала мене як найменш ненависного. Ми проводили час, разом дратуючи всіх підряд. Доводили до сказу медсестер, інших дітей, наших батьків — хто тільки під руку трапиться. Не знаю, в чому була біда: в Кароліні чи в її пухлині. Одна медсестра сказала мені якось, що захворювання Кароліни на медичному жаргоні називається «пухлиною злобності», тому що перетворює людину на чудовисько. Отож дівчина, у якої видалили п’яту частину мозку і тільки-но виявили рецидив «пухлини злобності», аж ніяк не була зразком стоїчного дитячо-онкологічного героїзму. Вона була... Чесно зізнатися, вона була стервом. Але так говорити не можна, тому що, по-перше, у Кароліни була специфічна пухлина, а по-друге, вона померла. У неї була купа причин поводитися неприязно, розумієш?

Я розуміла.

— Знаєш, у тому розділі «Царської немочі», де Анна йде через футбольне поле на фізкультуру абощо і як стій падає в траву, розуміючи, що рак повернувся, що метастази вже в нервовій системі; вона не може підвестися, і її обличчя на дюйм від трави на футбольному полі, і вона застигає, дивлячись на травинки поблизу, помічаючи, як освітлює їх сонце... Я не пам’ятаю далі, але там щось про те, як на неї сходить Вітменівське осяяння: людську суть можна визначити як можливість дивуватися величі творення. Пам’ятаєш цей розділ?

— Пам’ятаю цей розділ, — сказала я.

— І потім, коли мені все нутро випалили хімією, чомусь я вирішив плекати надію. Не конкретно надію на виживання; мене, як Анну, охопило глибоке хвилювання і почуття вдячності за просту можливість захоплюватися всім, що нас оточує. Але Кароліні день у день гіршало. Незабаром її відпустили додому, і були хвилини, коли мені здавалося, що у нас можуть скластися справжні, ну, стосунки, але в дійсності цього бути не могло, тому що вона в розмові не фільтрувала своїх думок, а це було неприємно і навіть прикро. Але не можна ж кидати дівчину з пухлиною мозку! І її батькам я сподобався, і молодший брат Кароліни виявився чудовим хлопчаком, як же можна було її покинути? Адже вона вмирала! Тривало все це цілу вічність. Тривало це майже рік, і майже рік я зустрічався з дівчиною, яка ні з того ні з сього починала реготати, тицяти в мій протез і обзивала мене Кикотем.

— О ні, — сказала я.

— Так. Це, звісно, все пухлина, що з’їла її мозок. А може, й не пухлина, чорт її розбере. Я не мав способу з’ясувати, вони ж були нероздільні, Кароліна і пухлина. Хвороба брала своє, і Кароліна взяла за звичку повторювати ті самі історії і сміятися зі своїх коментарів, і так по сто разів на день. Вона тижнями повторювала жарт: «У Гаса прегарні ноги. Ну, тобто нога», — після чого починала реготати, як маніячка.

— Ох, Гасе, — пробелькотіла я. — Це...

Я не знала, що казати. На мене він не дивився, і мені здавалося нескромним дивитися на нього. Я відчувала, що він витріщився просто себе. Вийняв цигарку з рота, поглянув на неї, пом’яв пальцями і знову взяв у зуби.

— Ну, — зауважив він, — якщо по-чесному, у мене і справді прегарна нога.

— Мені дуже шкода, — сказала я. — Мені правда дуже, дуже шкода.

— Все гаразд, Гейзел Грейс. Але якщо казати до кінця, то коли мені здалося, що в групі підтримки з’явився привид Кароліни Матерс, я зовсім не зрадів. Я витріщався на тебе, але не від захвату, якщо ти розумієш, про що я, — він вийняв з кишені пачку і поклав цигарку назад.

— Мені дуже шкода, — повторила я.

— Мені теж, — мовив він.

— Я б не хотіла таке тобі колись зробити, — сказала я йому.

— А я б не заперечував, Гейзел Грейс. Для мене це була б велика честь — якби серце мені розбила ти.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Я прокинулася о четвертій ранку за голландським часом, готова до нового дня. Всі спроби знову заснути зазнали невдачі, тому я лежала, слухаючи, як «Біпап» наганяє повітря в легені й виганяє його, і раділа бурчанню дракона, хоча залюбки слухала б власне дихання.

Я перечитувала «Царську неміч», коли десь о шостій мама перекотилася до мене. Вона спросоння поклала голову мені на плече; мені було незручно і навіть трохи боляче, як ото Огастасу.

Нам у номер принесли сніданок, який, до мого захвату, заперечував усі стандарти американського сніданку й включав навіть м’ясну нарізку. Сукня, яку я планувала вдягнути для зустрічі з Петером Ван Гаутеном, в процесі відбору отримала підвищення і була визнана гідною вечері в «Ораньє», тому коли я прийняла душ, ми з мамою півгодини обговорювали різноманітні плюси і мінуси інших моїх убрань, і нарешті я вирішила одягнутися під Анну з «Царської немочі»: кеди, темні джинси, блакитна футболка.

На футболці був принт знаменитого шедевра сюрреаліста Рене Магритта1: він намалював люльку і підписав курсивом: «Ceci n’est pas une pipe» («Це не люлька»).

1 Рене Магритт (1898-1967) — бельгійський художник-сюрреаліст.

— Не розумію я цієї футболки, — сказала мама.

— Петер Ван Гаутен зрозуміє, повір. Він тисячу разів посилається на Магритта в «Царській немочі».

— Але це ж люлька!

— Ні, не люлька, — зауважила я. — Це малюнок люльки. Розумієш? Будь-яке зображення речі іманентно абстрактне. Це дуже тонко.

— Коли ти встигла так подорослішати, щоб розуміти те, у чому плутається твоя стара матінка? — запитала мама. — Здається, тільки вчора я розповідала семирічній Гейзел, чому небо блакитне. Тоді ти вважала мене генієм.

— А чому небо блакитне? — запитала я.

— Тому що, — відповіла мама. Я засміялася.

Хилилося вже до десятої, і я нервувала дедалі більше. Я нервувала перед зустріччю з Огастасом, нервувала перед зустріччю з Петером Ван Гаутеном, нервувала, що невдало одягнена, нервувала, що ми не знайдемо потрібного будинку, бо вони в Амстердамі схожі як викапані, нервувала, що ми заблукаємо і не зможемо відшукати «Філософа», нервувала, нервувала, нервувала. Мама намагалася зі мною балакати, але я не слухала. Я вже хотіла попросити її піднятися на другий поверх і перевірити, як там Огастас, коли він постукав у двері.

Я відчинила. Він, побачивши футболку, всміхнувся.

— Кумедно, — сказав він.

— Не називай мої цицьки кумедними, — відповіла я.

— Гей, я тут, — озвалася мама за моєю спиною, але я вже змусила Огастаса почервоніти й вибила його з колії, тож могла нарешті дивитися прямо на нього.

— Точно не хочеш з нами? — запитала я маму.

— Я йду в Рейксмузей1 і парк Вондела, — пояснила вона. — До того ж я не розумію цієї книжки. Не ображайся. Подякуй за мене йому й Лідавей, добре?

1 Державний музей (нід.) — нідерландський національний музей.

— Гаразд, — відповіла я, обіймаючи маму. Вона поцілувала мене в голову, над самим вухом.

Білий будинок Петера Ван Гаутена був тут-таки, за рогом, у суцільному ряду будинків на вулиці Вондела, навпроти парку. Номер 158. Огастас узяв мене під руку, підхопив візок з балоном, і ми піднялися трьома сходинками до лакованих синьо-чорних дверей. Серце у мене аж гупало. Всього одні зачинені двері відокремлювали мене від тих відповідей, про які я так мріяла, прочитавши останню незакінчену сторінку роману.

Зсередини чувся потужний басовий ритм, від якого тремтіли підвіконня. Я здивувалася: невже у Петера Ван Гаутена є дитина, яка любить peп?

Узявшися за дверне кільце, що звисало з лев’ячої голови, я нерішуче постукала. Музика гримотіла як і раніше.

— Може, він не чує? — зронив Огастас, взявся за кільце і постукав гучніше.

Музика стихла, почулося човгання. Відсунувся засув, за ним другий. Двері з рипінням відчинилися.

Огрядний чоловік з ріденьким чубом і відвислими щоками, зарослими тижневою щетиною, примружився від сонячного світла. Він був у блакитній чоловічий піжамі, як у старих фільмах. Обличчя і черевце були такі круглі, а руки такі худі, що він здавався пончиком, у який встромили чотири палички.

— Містере Ван Гаутен? — запитав Огастас тонким голосом.

Двері з гуркотом зачинилися. За ними почувся тремтливий голос:

— ЛІ-І-ІДА-А-АВЕЙ!

(Доти я все думала, чи правильно вимовляю ім’я його помічниці).

Крізь двері було добре чутно.

— Вони вже прийшли, Петере? — запитала жінка.

— Там... Лідавей, там на порозі два юні привиди!

— Привиди? — перепитала вона з приємним голландським акцентом.

Ван Гаутен заторохтів:

— Фантоми-примари-опирі-прибульці-потойбічні-привиди, Лідавей!

Як може людина зі званням доктора в царині американської літератури демонструвати таке страхітливе знання англійської мови?

— Петере, це не потойбічні прибульці, це Огастас і Гейзел, ваші юні шанувальники, з якими ви листувалися.

— Вони... що?! Вони... Я ж думав, що вони в Америці!

— Так, але ви запросили їх в Амстердам, пригадуєте?

— Лідавей, ти знаєш, чому я поїхав зі Штатів? Щоб ніколи більше не зустрічатися з американцями!

— Але ви й самі американець.

— Так, схоже, від цього нікуди не подітися, але цим американцям скажіть, щоб ішли собі. І поясніть, що сталася жахлива помилка, що запрошення преславного Ван Гаутена було риторичне, що такі пропозиції належить сприймати символічно.

Мені здалося, що мене тут і знудить. Я подивилася на Огастаса, який не зводив погляду з дверей: його плечі згорбилися.

— Я цього не зроблю, Петере, — відповіла Лідавей. — Ви повинні з ними зустрітися. Ви зобов’язані. Ви маєте з ними побачитися. Маєте переконатися, як багато важить ваша робота.

— Лідавей, ти свідомо обдурила мене, щоб це підстроїти?

Запала довга мовчанка, і нарешті двері знову відчинилися. Ван Гаутен, як і раніше мружачись, крутив, як метроном, головою від мене до Огастаса.

— Хто з вас Огастас Вотерс? — запитав він. Огастас нерішуче простягнув руку.

Ван Гаутен кивнув і сказав:

— Ви з цією кицею вже справу залагодили?

І тоді я вперше і востаннє побачила, як Огастасу заціпило.

— Я, — почав він, — е-е-е, я... Гейзел, е-е-е... Ну...

— У хлопця, здається, затримка розвитку, — пояснив Петер Ван Гаутен своїй Лідавей.

— Петере! — обурилася та.

— Що ж, — сказав Петер Ван Гаутен, простягаючи мені руку, — так чи так зустріти таких онтологічно неможливих створінь — рідкісне задоволення.

Я потрусила його набряклу долоню, після чого він обмінявся потиском з Огастасом. Цікаво, що таке «онтологічно», — мені сподобалося слово. Треба ж таке, нас із Огастасом зарахували до Клубу неможливих створінь, на додачу до качкодзьобів.

Звісно, я сподівалася, що Петер Ван Гаутен буде при здоровому глузді, але світ не фабрика з виконання бажань. Важливо, що двері нам відчинили, я переступила поріг і зараз дізнаюся, що станеться після закінчення «Царської немочі». Цього мені досить. Ми пройшли за Ван Гаутеном і Лідавей повз величезний дубовий обідній стіл з двома самотніми стільцями в неприємно голу вітальню. Чисто вам зала музею, тільки на порожніх білих стінах — жодної картини. За винятком канапи і шезлонга, обох зі сталі і чорної шкіри, кімната виявилася порожньою. За мить я помітила за канапою дві великі чорні торби на сміття, вони були вщерть чимось напхані та ще й зав’язані.

— Сміття? — тихо запитала я Огастаса, думаючи, що ніхто більше не почує.

— Пошта від шанувальників, — відгукнувся Ван Гаутен, сідаючи в шезлонг. — За вісімнадцять років. І не відкриваю. Не можу. Жахливо боюся. Ваші листи — перші, на які я відповів, і бачите, до чого це призвело? Ій-богу, реальні читачі мене геть не надихають.

Ось і пояснення, чому він жодного разу не відповів на мої листи. Він їх не читав. Я не розуміла, для чого він узагалі їх зберігає, та ще й у порожній вітальні. Ван Гаутен закинув ноги на шезлонг і схрестив капці, показавши нам на канапу. Ми з Огастасом сіли поруч, але не впритул.

— Снідатимете? — запитала Лідавей.

Я почала говорити, що ми вже поїли, коли Ван Гаутен перебив:

— Для сніданку ще зарано, Лідавей.

— Але вони з Америки, Петере, для їхніх організмів зараз перша година.

— Тоді для сніданку вже запізно, — сказав він. — Та якщо вже в організмі перша година, то треба випити по коктейлю. Ти віскі п’єш? — запитав він у мене.

— П’ю що?.. Ні, дякую, — відповіла я.

— А Огастас Вотерс? — запитав Ван Гаутен, кивнувши на Гаса.

— Дякую, я утримаюся.

— Тоді одну склянку, Лідавей. Віскі з водою, будь ласка, — і Петер повернувся до Гаса. — Знаєш, як у цьому будинку роблять віскі з водою?

— Ні, сер, — відповів Гас.

— Ми наливаємо віскі в склянку, думаємо про воду і змішуємо реальне віскі з абстрактною ідеєю води.

— Може, спершу щось поїсте, Петере? — запропонувала Лідавей.

Він, глянувши на нас, театрально прошепотів:

— Вона вважає, у мене проблеми з алкоголем.

— А ще я вважаю, що сонце зійшло, — озвалася Лідавей, але все ж таки підійшла до бару, дістала пляшку віскі, налила півсклянки. Принесла господарю. Відпивши ковток, Петер Ван Гаутен випростався на своєму шезлонзі.

— Таке віскі заслуговує, щоб його пили в гарній позі.

Я відразу подумала про власну позу і непомітно випросталася. Поправила канюлю. Тато завжди казав, що про людей можна судити з того, як вони поводяться з секретарями й офіціантами. За цією міркою Петер Ван Гаутен був чистісіньким виродком.

— Отже, вам подобається моя книжка, — сказав він Огастасові після другого ковтка.

— Ага, — відповіла я за Огастаса. — І ми... тобто Огастас вирішив використати своє Бажання для зустрічі з вами, і ми змогли приїхати, щоб ви нам розповіли про подальшу долю героїв «Царської немочі».

Ван Гаутен, нічого не кажучи, ще раз добряче хильнув віскі.

За хвилину Огастас додав:

— Ваша книжка, так би мовити, зблизила нас із Гейзел.

— Але ви ж не близькі, — зауважив він, не дивлячись на мене.

— Майже зблизила нас, — сказала я.

Тоді він обернувся до мене.

— Ви навмисно вдяглися, як вона?

— Як Анна? — уточнила я.

Він так і дивився на мене.

— Ну, десь так... — відповіла я.

Він знову зробив добрячий ковток і поморщився.

— Немає у мене проблем з алкоголем, — раптом оголосив він. — Я ставлюся до алкоголю, як Черчілль: можу жартувати, правити Англією, робити що заманеться. А не пити не можу, — він глянув на Лідавей і кивнув на свою склянку. Вона підхопила її і пішла до бару. — Тільки ідея води, Лідавей! — нагадав він.

— Та зрозуміла я, — сказала вона майже з американським акцентом.

Коли вона принесла другу склянку, спина Ван Гаутена знову поважно випросталася. Він скинув капці. Ступні у нього були просто потворні. У мене на очах містер Ван Гаутен руйнував образ геніального автора. Але у нього були відповіді.

— Ну, е-е-е, — зронила я. — Перш за все дозвольте нам подякувати за вчорашню вечерю і...

— Ми вчора оплатили їм вечерю? — запитав Ван Гаутен у Лідавей.

— Так, в «Ораньє».

— А, звісно... Дякуйте не мені, а Лідавей: вона наділена рідкісним талантом тринькати мої гроші.

— Ми дуже раді, що вам сподобалося, — сказала мені Лідавей.

— У будь-якому разі спасибі, — мовив Огастас. У голосі його відчувалася нотка роздратування.

— Ну, ось він я, — сказав Ван Гаутен за хвилину. — Які у вас запитання?

— Е-е-е... — протягнув Огастас.

— А з листа здавався таким розумним, — зауважив Ван Гаутен до Лідавей, маючи на увазі Огастаса. — Мабуть, рак уже відвоював у його мозку чималий плацдарм.

— Петере! — вигукнула Лідавей шоковано.

Я теж була шокована, але водночас мене дивним чином заспокоювало те, що така жалюгідна людина не виказує нам поваги.

— У нас є кілька запитань, — мовила я. — Я писала про них в своєму мейлі, не знаю, чи ви пам’ятаєте...

— Не пам’ятаю.

— У нього проблеми з пам’яттю, — вибачилася Лідавей.

— Якби ж то в мене були проблеми з пам’яттю, — огризнувся Ван Гаутен.

— Отже, наші запитання, — нагадала я.

— «Наші»! Просто як королева, — сказав Петер, ні до кого не звертаючись. Ще один ковток віскі. Я не знаю, яке віскі на смак, але якщо воно бодай трохи нагадує шампанське, я навіть уявити не можу, як можна пити так багато, так швидко та ще й зранку. — Тобі знайомий зенонівський парадокс черепахи1?

1 Апорії Зенона — зовні парадоксальні міркування на тему про рух і множинність, автором яких є давньогрецький філософ Зенон Елейський (540-490 до н. е.)

— Ми хотіли б знати, що станеться з персонажами після закінчення книжки, особливо з Анниною...

— Дарма ти гадаєш, що мені потрібно вислуховувати твоє питання до кінця, щоб відповісти. Ти знаєш філософа Зенона? — (Я легенько похитала головою.) — Шкода. Зенон жив ще до Сократа і, як вважається, відкрив сорок парадоксів у картині світу, запропонованій Парменідом2. Таж про Парменіда ти, звісно, чула? — запитав Ван Гаутен. Я кивнула: мовляв, чудово знаю вашого Парменіда, — хоча гадки не мала, про кого йде мова. — Ну слава Богу, — сказав Ван Гаутен. — Зенон спеціалізувався на пошуку неточностей і надмірностей у Парменіда, що було нескладно, тому що Парменід демонстративно помилявся скрізь і завжди. Парменід незамінний, як приятель, який на перегонах завжди ставить не на того коня. Але найважливіший парадокс Зенона...

2 Парменід Елейський (540-480 до. н. е) — давньогрецький філософ і політичний діяч; вважається творцем онтології у філософії, що вперше чітко розвів два різні поняття — істину та суб’єктивні погляди й думки.

Стривайте, скажіть-но, наскільки ви знайомі зі шведським хіп-хопом.

Я не зрозуміла, жартує Петер Ван Гаутен чи ні. За секунду за нас обох відповів Огастас:

— Не дуже.

— Але ви, напевно, чули оригінальний альбом «Иаскеп» Афазі&Філті»?

— Не чули, — сказала я за нас обох.

— Лідавей, негайно постав «Bomfalleralla»!

Лідавей підійшла до МР3-плеєра, повернула трохи коліщатко і натиснула кнопку. Звідусіль зазвучав pen. Мені він видався звичайним, тільки слова були шведські.

Коли пісня закінчилася, Петер Ван Гаутен очікувально втупився в нас своїми маленькими очицями.

— Ага? — запитав він. — Ага?

— Вибачте, сер, але ми не знаємо шведської, — пояснила я.

— Та звісно ж ні. Я теж не знаю. Хто взагалі знає ту шведську? Важливо не те, що ці голоси співають, а те, що ці голоси почувають. Ви, зрозуміло, знаєте, що існують усього дві емоції — любов і страх, і ці Лфазі&Філті лавірують між ними з легкістю, якої просто не знайти в хіп-хопі поза межами Швеції. Хочете ще раз послухати ?

— Ви жартуєте? — не витримав Гас.

— Перепрошую?

— Це якийсь розіграш? — Гас подивився на Лідавей. — Так?

— Боюся, що ні, — відповіла Лідавей. — Він не завжди... Це досить незвично...

— Заткайся ти, Лідавей! Рудольф Отто1 казав: якщо вам не траплялося надприродне, якщо ви не пережили ірраціональної зустрічі з mysterium tremendum2, тоді його твори не для вас. А я заявляю вам, юні друзі, що якщо ви не здатні почути хоробру відповідь страху в пісні Афазі&Філті, тоді мій роман не для вас.

1 Рудольф Отто (1869-1937) — провідний німецький лютеранський теолог, фахівець із порівняльного релігієзнавства.

2 Жахлива таємниця (лат.).

Хочу наголосити: це була звичайнісінька реп-пісня, тільки шведською мовою.

— Так от, — знову повернулася до теми я. — Про «Царську неміч». Аннина мама наприкінці книжки збирається...

Ван Гаутен перебив мене, водночас барабанячи по склянці, поки Лідавей не наповнила її знову.

— Так от, Зенон уславився здебільшого своїм парадоксом про черепаху. Уявімо, що ви змагаєтеся з черепахою. У черепахи на старті фора в десять ярдів. За час, який ви згаєте, щоб пробігти ці десять ярдів, черепаха проповзе, може, один ярд. Поки ви біжите цей ярд, черепаха сягає ще трохи далі, і так до нескінченності. Ви біжите швидше за черепаху, але вам ніколи її не наздогнати, ви можете тільки скоротити розрив. Певна річ, можна просто бігти за черепахою, не замислюючись, які при цьому діють механізми, але питання, як ви це робитимете, виявилося неймовірно і складним, і ніхто не міг вирішити проблему, поки Кантор3 не довів, що деякі нескінченності більші від інших нескінченностей.

3 Георг Фердинанд Людвіг Пилип Кантор (1845-1918) — німецький математик, засновник теорії множин.

— Гм, — промовила я.

— Ось тобі відповідь на твоє запитання, — упевнено заявив Ван Гаутен і добряче сьорбнув з бокала.

— Не зовсім, — сказала я. — Нас цікавило, що станеться після закінчення «Царської немочі»...

— Я відрікаюся від цього огидного роману, — урвав мене Ван Гаутен.

— Ні, — заперечила я.

— Перепрошую?

— Ні, так не піде, — пояснила я. — Ясно, що історія уривається, бо Анна помирає або занадто хвора, щоб її продовжувати, але ви написали, що розповісте про долю кожного героя, за цим ми і приїхали. Нам конче потрібно, щоб ви про це розповіли.

Ван Гаутен зітхнув. Після нової склянки він сказав:

— Дуже добре. Чия історія вас цікавить?

— Матері Анни, Голландського Тюльпанника, хом’яка Сізіфа. Просто скажіть, що трапилося із кожним з них?

Ван Гаутен заплющив очі й надув щоки, видихаючи повітря, потім звів погляд на дерев’яні бантини, перехрещені під стелею.

— Хом’як, — мовив він за деякий час. — Хом’ячка візьме собі Кристина...

(Кристина була подружкою Анни ще до хвороби. Мені це здалося розумним: Кристина й Анна гралися з Сізіфом в декількох епізодах.)

— Кристина візьме його до себе, він проживе ще кілька років і мирно спочине в своєму хом’ячому сні.

Ну нарешті щось вартісне.

— Чудово, — сказала я. — Чудово. Так, а тепер про Голландського Тюльпанника. Він шахрай чи ні? Одружиться він з мамою Анни?

Ван Гаутен знай роздивлявся сволоки на стелі. Потім ковтнув віскі. Склянка знову майже спорожніла.

— Лідавей, я так не можу. Не можу. Не можу! — він повільно опустив погляд і зазирнув мені в очі. — Нічого з Голландцем не станеться. Він ні шахрай, ні порядний чоловік; він Бог. Він очевидна і недвозначна метафорична репрезентація Бога, і питати, що з ним сталося, — інтелектуальний еквівалент запитання, що сталося з безтілесними очима лікаря Еклбурга у «Великому Гетсбі». Чи одружиться він з мамою Анни? Ми говоримо про роман, люба дитинко, а не про історичні події.

— Так, але ви ж напевно уявляли, що з ними буде, нехай навіть як з персонажами, незалежно від їхнього метафоричного значення?

— Вони вигадані, — відповів він, знову барабанячи по склянці. — З ними нічого не станеться.

— Ви обіцяли сказати, — наполягала я, вирішивши виявити завзятість. Я бачила, що потрібно утримувати його увагу на моїх запитаннях.

— Можливо, але я перебував під хибним враженням, що ти не зможеш здійснити трансатлантичний переліт. Я хотів дати тобі якусь розраду, мабуть, але даремно я так вчинив. Та якщо бути цілком відвертим, дитяча ідея, що автор роману володіє особливою проникливістю щодо героїв і моєї книжки, просто безглузда. Роман складається з рядків на папері, люба. І його персонажі не повинні мати життя за межами цих рядків. Що з ними сталося? Вони перестали існувати в ту мить, коли роман закінчився.

— Hi, — запротестувала я, підводячись із канапи. — Це все зрозуміло, але як же можна не замислитися, що з ними буде далі? У вас найбільше прав вигадати їм майбутнє. Що станеться з матір’ю Анни? Вона або вийде заміж, або ні, переїде в Нідерланди з Голландським Тюльпанником або не переїде, у неї або будуть ще діти, або ні. Я хочу знати, як складеться її життя.

Ван Гаутен стиснув губи.

— Прикро, що я не можу поблажливо поставитися до твоїх дитячих примх, але я відмовляюся жаліти тебе, як ти звикла.

— Я не потребую вашого жалю, — сказала я.

— Як і всі хворі діти, — безсторонньо заявив мін, — ти кажеш, що не потребуєш жалю, тоді як від нього залежить саме твоє існування!

— Петере! — втрутилася Лідавей, але він вів далі, відкинувшись на спинку шезлонга, вже не дуже добре обертаючи неслухняним язиком:

— Хворі діти неминуче опиняються в пастці: ваша доля — прожити свої дні дитиною, якою ви були, коли вам поставили діагноз, дитиною, яка вірить у життя після закінчення книжки. Ми, дорослі, жаліємо вас, тому платимо за ваше лікування, за кисневі балони, годуємо вас і поїмо, хоча навряд чи ви проживете стільки...

— ПЕТЕРЕ! — вигукнула Лідавей.

— Ти — побічний ефект процесу еволюції, — провадив Ван Гаутен, — якому байдуже до окремих життів. Ти — невдалий експеримент з мутації...

— Я ЗВІЛЬНЯЮСЯ! — гаркнула Лідавей. У її очах стояли сльози, але я була спокійна. Ван Гаутен знайшов найобразливіший спосіб сказати правду, яку я давно знала. Я кілька років витріщалася на стелі різних кімнат — від своєї спальні до палати інтенсивної терапії — і вже багато місяців тому знайшла найболючіші способи описати свій стан. Зробивши кілька кроків, я зупинилася перед Ван Гаутеном.

— Слухайте, виродку, — сказала я. — Мені про рак ви не відкриєте нічого нового. Мені від вас потрібне одне-єдине, після чого я назавжди зникну з вашого життя: ЩО СТАНЕТЬСЯ З МАТІР’Ю АННИ?!

Задерши подвійне підборіддя, він стенув плечима.

— Про неї я можу розповісти тобі не більше, ніж, скажімо, про те, що станеться з прустівським оповідачем, чи з сестрою Голдена Колфілда1, чи з Гекльберрі Фінном після того, як він утік на індіанську територію.

1 Герой роману Дж. Д. Селінджера «Ловець у житі»

— Лайно собаче! ЛАЙНО СОБАЧЕ! Ну скажіть! Вигадайте що-небудь!

— Ні! І буду вдячний, якщо ти більше не лаятимешся у мене вдома. Леді так не поводяться.

Я ще не так щоб і розлютилася, просто дуже хотіла отримати те, що мені обіцяли. Душа моя переповнилася, і я з розмаху ляснула його по набряклій руці склянкою віскі. Залишки віскі бризнули йому в обличчя, а склянка, ударившись об носа, по-балетному крутнулася в повітрі та, гримнувшись на старовинний паркет, розлетілася на друзки.

— Лідавей, — спокійно мовив Ван Гаутен. — Мартіні, будь ласка. З натяком на вермут.

— Я у вас уже не працюю, — за мить озвалася Лідавей.

— Не верзи дурниць.

Я не знала, що діяти. Вмовляння не допомогли, бешкет не подіяв. Мені потрібна відповідь. Я прилетіла сюди з такої далечіні, вкрала Огастасове Бажання. Мені потрібно все дізнатися.

— А ти ніколи не замислювалася, — пробурмотів він, — чому тебе так хвилюють твої дурні питання?

— ВИ ОБІЦЯЛИ! — вигукнула я, і це нагадало мені безсиле квиління Айзека у ніч розтрощених призів. Ван Гаутен не відповів.

Я стояла над ним, очікуючи якихось слів, аж на плече мені лягла Огастасова рука. Він потягнув мене до дверей, і я пішла за ним. Ван Гаутен вибухнув тирадою про невдячність сучасних підлітків і загибель культурного товариства, а Лідавей трохи істерично верещала на нього кулеметною нідерландською.

— Ви вже вибачте моїй колишній помічниці, — сказав Ван Гаутен. — Нідерландська — це не мова, це захворювання горла.

Огастас вивів мене з вітальні, допровадив до виходу, і ми вийшли у весняний ранок під конфетті з в’язів.

Я не можу кулею вилетіти з приміщення, але ми швидко спустилися східцями, причому візка тримав Огастас, і рушили назад до «Філософа» нерівним хідником, брукованим прямокутними цеглинами. Вперше після історії з гойдалкою я заплакала.

— Гей, — сказав Огастас, обійнявши мене за стан. — Гей, усе гаразд... — (Кивнувши, я втерла сльози.) — От виродок... — (Я знову кивнула). — Напишу я тобі епілог, — пообіцяв Гас. Я заплакала ще дужче. — Обов’язково напишу, — повторив він. — І краще, ніж цей п’яничка. У нього мозок уже як швейцарський сир. Він навіть не пам’ятає, що колись написав книжку. Я можу написати вдесятеро кращу історію. У мене в романі буде кров, тельбухи і висока жертовність, суміш «Царської немочі» і «Ціни світанку». Тобі сподобається.

Я кивала, силкуючись усміхнутися, а він мене пригорнув дужими руками до м’язистих грудей, і я трохи намочила слізьми його теніску, але незабаром змогла говорити.

— Я змарнувала твоє Бажання на цього виродка, — пробурмотіла я йому в груди.

— Гейзел Грейс, ні. Мушу погодитися, що ти витратила моє єдине Бажання, але не на нього. Ти витратила його на нас.

Ззаду почулося швидке цок-цок високих каблучків. Я обернулася. Лідавей, з розмащеною по щоках косметикою, шокована ситуацією, бігла за нами по тротуару.

— Ходімо в будинок Анни Франк, — запропонувала вона.

— Я нікуди не піду з цим чудовиськом, — заперечив Огастас.

— А його ніхто й не запрошує, — сказала Лідавей.

Огастас обіймав мене, у захисному жесті поклавши долоню мені на щоку.

— Не думаю... — почав був він, але я перебила: — Ходімо, певна річ.

Мені, як і раніше, кортіло почути відповіді від Ван Гаутена. Але це не все. Лишилося всього два дні и Амстердамі з Огастасом, і я не дозволю тому жалюгідному старому все зіпсувати.

У Лідавей був громіздкий сірий «фіат» з мотором, торохтіння якого нагадувало захоплений вереск чотирирічної дівчинки. Ми їхали вулицями Амстердама, й Лідавей знай перепрошувала.

— Мені дуже прикро. Цьому нема пробачення. Він просто хворий, — казала вона. — Я думала, зустріч з вами йому допоможе: він відчує, що його роман вплинув на реальні долі, але... Мені дуже, дуже прикро. Це просто ганьба.

Ні я, ні Огастас не озивалися. Я сіла на задньому сидінні, за Огастасом, і поклала руку між бічною стінкою машини й Огастасовим сидінням, сподіваючись намацати його руку, але так і не намацала. Лідавей вела далі:

— Я працювала у Петера, бо вважала його генієм, і оплата добра, але поступово він перетворився на чудовисько.

— Мабуть, він непогано заробив на своєму романі, — помовчавши, зауважила я.

— О ні-ні, справа не в цьому. Він же Ван Гаутен, — сказала Лідавей.

— У сімнадцятому столітті один з його пращурів відкрив спосіб змішувати какао з водою. Частина Ван Гаутенів давно перебралася в Сполучені Штати, Петер — їхній нащадок, але після виходу роману він повернувся в Нідерланди. Він — ганьба для своєї великої родини.

Мотор вереснув. Лідавей перемкнула передачу, і ми рвонули мостом понад каналом.

— Це обставини, — пояснила вона. — Обставини зробили його таким жорстоким, адже він від природи не лихий. Але такого, як сьогодні, я не очікувала... коли Петер казав оті жахливі речі, я не могла повірити. Мені дуже, дуже прикро.

Паркуватися довелося за квартал від музею Анни Франк, і поки Лідавей стояла в черзі по квитки, я сиділа, спиною прихилившись до маленького деревця, й дивилася на пришвартовані човни на каналі Принсенграхт1. Огастас стояв наді мною, неквапливо тягаючи по колу візок з кисневим балоном і спостерігаючи, як крутяться коліщатка. Я хотіла, щоб він присів поруч, але знала, що йому важко сідати і ще важче підводитися.

1 «Канал принца» (нід.), названий на честь Вільгема Оранського.

— О’кей? — запитав він, глянувши на мене згори вниз. Стенувши плечима, я поклала долоню йому на литку. Це був протез, але я не прибрала руки. Гас дивився на мене.

— Я хотіла... — почала я.

— Знаю, — відгукнувся він. — Знаю. Схоже, світ і справді не фабрика з виконання бажань.

На це я легенько всміхнулася.

Повернулася Лідавей з квитками, але її тонкі губи були схвильовано стиснуті.

— Там немає ліфта, — попередила вона. — Я дуже перепрошую.

— Пусте, — заспокоїла я її.

— Так, але там багато сходинок, — заперечила нона. — Крутих сходинок.

— Пусте, — повторила я. Огастас почав щось говорити, але я перебила: — Все гаразд, я впораюся.

Ми почали з кімнати з відеофільмом про євреїв в Нідерландах, про вторгнення нацистів і родину Франків. Потім піднялися в будинок над каналом, де Отто Франк провадив свій бізнес. Піднімалися ми повільно — і я, і Огастас, — але я почувалася сильною. Незабаром я дивилася на знамениту книжкову шафу, що за нею ховалися Анна Франк, її сім’я і ще чотири людини. Шафа була відчинена, і за нею виднілися вузькі східці, якими можна піднятися тільки по одному. Навколо були й інші відвідувачі, я не хотіла нікого затримувати, але Лідавей сказала: «Прошу у всіх трохи терпіння», — і я пішла нагору. Лідавей несла мого візка, Гас ішов позаду.

Сходинок було чотирнадцять. Я думала про людей за мною, переважно дорослих, які розмовляли різними мовами, і згоряла від ніяковості, почуваючися привидом, який водночас і заспокоює, і лякає, аж нарешті я опинилася в порожній кімнаті та притулилася до стіни, і мізки повторювали легеням: все о’кей, все о’кей, заспокойтеся, все о’кей, — а вони відповідали мозку: о Боже, ми тут помираємо. Я навіть не бачила, як Огастас піднявся нагору, але він підійшов, утер чоло і сказав:

— Ти чемпіон.

Постоявши кілька хвилин, притулившись до стіни, я змогла перейти в сусідню кімнату, в якій Анна мешкала разом з дантистом Фріцом Пфефером. Кімнатка була крихітна, без меблів. Неможливо було здогадатися, що тут хтось мешкав, якби не ілюстрації з журналів і газет, які Анна розклеїла на стіні і які тут так і залишилися.

Ще одні сходи вели в кімнату, де мешкала родина Ван Пелсів, крутіші за попередні, ще й вісімнадцять сходинок завдовжки — уславлена драбина. Ставши на порозі, я окинула їх поглядом і зрозуміла — не подужаю, але єдина дорога звідси вела нагору.

— Гайда назад, — сказав позаду мене Гас.

— Все о’кей, — тихо відповіла я. Це дурня, але мені здавалося, що я зобов’язана їй — Анні Франк, я маю на увазі, — адже вона мертва, а я ні, адже вона сиділа тут мишкою, не піднімала жалюзі, все робила правильно і все одно загинула, і тому я повинна піднятися сходами і побачити інший світ, у якому вона прожила кілька років, перш ніж по неї прийшло гестапо.

По східцях я дерлася, як маленька дитина, повільно, щоб можна було звести дух нагорі, перш ніж зомлію. Зусібіч у свідомість заповзала чорнота, а я знай плуганилася нагору крутими східцями. Нарешті я здолала їх, в очах тьмарилося, мене нудило; м’язи рук і ніг беззвучно волали, вимагаючи кисню.

Спиною по стіні я осіла на підлогу, тіпаючись від вологого кашлю. Наді мною була пригвинчена порожня вітрина, і я дивилася крізь скло на стелю, силкуючись не знепритомніти.

Лідавей присіла навпочіпки біля мене, мовивши:

— Ти вже нагорі, все позаду.

Я кивнула. Я заледве усвідомлювала, що всі тривожно поглядають на мене, а Лідавей тихо говорить з ними спершу однією мовою, потім іншою, потім ще іншою, а Огастас стоїть поруч і гладить мої коси.

За часину Лідавей з Огастасом допомогли мені підвестися, і я побачила, що ж захищала скляна вітрина: позначки на шпалерах про те, як росли діти, що мешкали тут: дюйм по дюйму доти, доки рости перестали.

Помешкання Франків тут закінчувалося, але ми і далі були в музеї — в довгому вузькому коридорі висіли фотографії кожного з восьми мешканців флігеля й опис: як, де і коли вони померли.

— Єдиний з усієї родини, хто пережив війну, — казала Лідавей, показуючи на батька Анни, Отто. Говорила вона неголосно, ніби в церкві.

— Він не війну пережив, — уточнив Огастас. — Він пережив геноцид.

— Правильно, — погодилася Лідавей. — Не уявляю, як далі жити без рідних. Просто не уявляю.

Коли я читала про кожного з сімох померлих, я думала про Отто Франка, якого вже ніхто більше не називав татом, — йому лишився тільки Аннин щоденник замість дружини і двох дочок. Наприкінці коридору була величезна книжка, де містилися імена 103 000 загиблих у Нідерландах під час голокосту (як свідчила табличка на стіні, вижили тільки 5 000 з депортованих нідерландських євреїв. 5 000 Отто Франків). Книжка була розгорнута на сторінці з іменем Анни Франк, але мене вразило, що відразу за нею йшли чотири Арони Франки. Чотири. Чотири Арони Франки без присвячених їм музеїв, без сліду в історії, без когось, хто плакав би за ними. І я подумки вирішила молитися за чотирьох Аронів Франків, поки житиму. (Може, комусь і потрібно вірити у правильного всемогутнього Бога, щоб молитися, але не мені.)

Коли ми дійшли до кінця кімнати, Гас зупинився і запитав:

— Як ти, о’кей?

Я кивнула.

Він показав на світлину Анни.

— Найприкріше, що вони мало не врятувалися, розумієш? Вона загинула за кілька тижнів до звільнення країни.

Лідавей відійшла на кілька кроків подивитися відеофільм. А я взяла Огастаса за руку, і ми перейшли в наступну залу. Це було горище під гострим дахом, і тут містилося кілька листів Отто Франка, які він писав різним людям під час багатомісячних пошуків своїх дочок. На стіні посеред кімнати демонструвався відеозапис виступу Отто Франка. Говорив він по-англійському.

— А лишилися ще нацисти, щоб я зміг їх відшукати і віддати до суду? — запитав Огастас, коли ми схилилися над вітринами, щоб прочитати листи Франка й відповіді на них, де мовилося, що ні, ніхто не бачив його дітей після визволення міста.

— Мені здається, всі вже померли. Але нацисти не мали монополії на зло.

— Авжеж, — мовив він. — Ось що нам треба зронити, Гейзел Грейс: ми повинні об’єднатися в команду і карати зло, захищаючи слабких і допомагаючи тим, хто в небезпеці.

Хоча це була його мрія, а не моя, я поставилася до неї поблажливо. Зрештою, так само поставився Гас і до моєї мрії.

— Безстрашність буде нашою секретною зброєю, — сказала я.

— Легенди про наші звитяги житимуть, поки на землі звучатиме людський голос, — виголосив він.

— І навіть потім, коли роботи відмовляться від людської жертовності та співчуття, нас пам’ятатимуть.

— І сміятимуться механічним реготом над нашою мужньою дурістю, — підхопив Гас. — І в металевих і серцях народиться бажання жити і померти, як і ми: під час героїчної місії.

— Огастасе Вотерс, — сказала я, дивлячись на нього і думаючи, що недобре цілувати когось у будинку Анни Франк, але потім вирішила, що цілувала ж Анна Франк когось тут і їй, напевно, сподобалося б, якби її будинок перетворився на місце, де закохуються юні каліки, яким уже ніхто не допоможе.

«Мушу сказати, — з акцентом говорив англійською Отто Франк у відеофільмі, — що я був здивований глибиною Анниних думок».

І ми поцілувалися. Моя рука відпустила візок з киснем і пригорнула Гаса за шию, а він стиснув мене за талію, змусивши підвестися навшпиньки. Коли його розтулені вуста торкнулися моїх, я відчула, що задихаюся, але по-новому, приємно. Все навколо нас зникло, і я на мить полюбила своє тіло: ця поточена раком клітка, яку я тягаю кілька років, раптом здалася мені вартою зусиль, і легеневих дренажів, і периферійних венозних катетерів, і навіть метастазів — нескінченної зради з боку власного організму.

«Це була зовсім інша Анна, не та дочка, яку я знав. Таких почуттів вона ніколи не виявляла», — казав Отто Франк.

Поцілунок тривав вічно, а Отто Франк за моєю спиною говорив і говорив.

«Звідси я роблю висновок, — казав він, — адже я був з Анною в дуже близьких стосунках, що більшість батьків не знають своїх дітей».

Я раптом зрозуміла, що очі у мене заплющені, й розліпила повіки. Огастас дивився на мене, його блакитні очі були близько як ніколи, а за ним у три ряди стояли інші відвідувачі, практично взявши нас у коло. Вони гніваються, подумала я. Шоковані. Ох ці підлітки зі своїми гормонами, цілуються перед екраном, де тремтячим голосом промовляє колишній батько!

Відсунувшись від Огастаса, я втупилася у свої кеди, а він легенько торкнувся губами мого чола. І раптом навколо всі почали плескати. Всі відвідувачі, всі ці дорослі зааплодували, а один крикнув «Браво!» з європейським акцентом. Огастас, всміхаючись, уклонився. Я зі сміхом зробила легенький реверанс, який зустріли новим вибухом оплесків.

Ми зійшли вниз, пропустивши всіх вперед, і вже зібралися йти до кав’ярні (на щастя, на перший поверх і в сувенірну крамничку нас відвіз ліфт), і ми побачили сторіночки зі щоденника Анни та її не опублікований цитатник, що лежав розгорнутий на сторінці шекспірівських фраз. «Бо хто стоїть на правоті так твердо, // Щоб спокусить його було не можна?» — написала вона.

Лідавей привезла нас до «Філософа». Саме пішов дрібний дощик, і ми з Огастасом стояли на брукованому тротуарі, поволі намокаючи.

Огастас: «Тобі, напевно, треба відпочити».

Я: «Зі мною все о’кей».

Огастас: «О’кей. (Пауза.) Про що ти думаєш?».

Я: « Про тебе».

Огастас: «А що ти про мене думаєш?».

Я: «Не знаю, чому надати перевагу, // Красі рулад // і чи красі підтексту, // співу дрозда // а чи мовчанню потім».

Огастас: «Боже, яка ти сексуальна!».

Я: «Можемо піти до тебе в номер».

Огастас: «Чув я і гірші пропозиції».

У крихітний ліфт ми втиснулися разом. Всі поверхні тут, включаючи підлогу, були дзеркальні. Двері належало зачиняти самому, і старенький агрегат з рипінням повільно поїхав на другий поверх. Утомлена, спітніла, я боялася, що маю жахливий вигляд, що від мене тхне, але, незважаючи на страх, я поцілувала Огастаса в ліфті, а він, трохи відхилившись, показав на дзеркало:

— Дивися, нескінченні Гейзел.

— Деякі нескінченності більші від інших нескінченностей, — прогугнявила я, перекривлюючи Ван Гаутена.

— Який козел! — сказав Огастас. Нарешті ліфт ривком зупинився, і Гас узявся за дзеркальні двері. Відчинивши їх наполовину, він здригнувся від болю і на мить відпустив двері.

— Ти що? — злякалася я.

— Нічого, нічого, — за секунду мовив він, — просто двері важкі, мабуть.

Він знову штовхнув їх, і цього разу все вийшло. Він, зрозуміло, пропустив мене вперед, але я не знала, в який бік іти, тому стояла біля ліфта, і Гас теж зупинився. Обличчя його спотворила гримаса болю. Я знову запитала:

— З тобою все о’кей?

— Зовсім утратив форму, Гейзел Грейс. Усе гаразд.

Ми стояли в коридорі, Гас не вів мене до себе в номер, а я не знала, де він живе, і патова ситуація затягувалася, і мені вже здавалося, що він намагається вигадати відмовку, щоб зі мною не зв’язуватися, і не треба мені було взагалі такого пропонувати, леді так не чинять, і це відштовхнуло Огастаса Вотерса, який стоїть і, моргаючи, дивиться на мене і сушить мізки над тим, як чемно вийти з ситуації. Аж ось, коли спливла ціла вічність, він мовив:

— Це вище коліна, там такий конус, обтягнутий шкірою. Там потворний шрам, схожий на...

— Ти про що? — не зрозуміла я.

— Про ногу, — уточнив він. — Щоб ти була готова у тому разі, ну, тобто якщо раптом ти її побачиш...

— Ох, та облиш ти! — я ступнула до нього, притиснула до стіни й поцілувала — і продовжувала цілувати, поки він шукав ключа від номера.

Ми заповзли в ліжко — мою свободу трохи сковував кисневий балон з трубкою, але я все одно змогла залізти на Гаса зверху, стягти з нього сорочку і спробувати на смак піт на його ключиці, прошепотівши:

— Я кохаю тебе, Огастасе Вотерс.

І від цих слів його тіло трохи розслабилося піді мною. Потім він хотів зняти з мене футболку, але заплутався в рурках. Я засміялася.

— Як ти це робиш щодня? — запитав він, поки я виплутувала футболку з трубок. Мені раптом спало на думку, що мої рожеві труси не поєднуються з фіолетовим бюстгальтером (можна подумати, хлопці помічають такі речі). Залізши під покривало, я стягнула джинси і шкарпетки і дивилася, як танцює ковдра, під якою Огастас знімав джинси, а потім і протез.

Горілиць ми лежали поряд, до підборіддя укрившись ковдрою, і за мить я торкнулася його стегна і провела пальцями вниз по кикотю, що закінчувався жорсткою шкірою. На секунду я затримала там руку. Гас здригнувся.

— Боляче? — запитала я.

— Ні, — відповів він.

Він перевернувся на бік і поцілував мене.

— Ти такий красунчик, — сказала я, не відпускаючи його ноги.

— Я починаю думати, що в тебе фетиш на ампутовані кінцівки, — відповів він, цілуючи мене. Я засміялася.

— Мій фетиш — Огастас Вотерс, — відказала я.

Весь процес виявився цілковитою протилежністю тому, чого я очікувала: і повільний, і терплячий, і тихий, і без особливого болю, але й без особливого екстазу. Було багато проблем з презервативом, які мені не надто сподобалися. І спинку ліжка ми не поламали. І зойків не було. Як по правді, той раз ми найдовше не розмовляли.

Тільки одне вийшло у цілковитій відповідності до шаблону: потім, коли я лежала щокою на грудях Огастаса, слухаючи, як б’ється його серце, Огастас сказав:

— Гейзел Грейс, у мене буквально злипаються очі.

— Неправильне вживання слова «буквально», — заявила я.

— Ні, — відповів він. — Я. Так. Стомився.

Він одвернувся, а я лежала, притиснувшись вухом до його грудей, слухаючи, як легені переходять на ритм сну. За деякий час я встала, одяглася, видерла аркуш паперу для записів з емблемою готелю «Філософ» і написала Гасу любовного листа.

Найдорожчий Огастасе,

Твоя Гейзел Грейс

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Наступного ранку, в наш останній день в Амстердамі, ми з мамою й Огастасом пройшли півкварталу від готелю до парку Вондела, де знайшли собі кав’ярню в тіні Музею кіно1. За філіжанкою кави з молоком, що його, як пояснив нам офіціант, голландці називають «неправильною кавою», бо в ньому більше молока, ніж кави, ми сиділи в затінку величезного каштана й переказували нашу зустріч з великим Петером Ван Гаутеном. З наших слів історія здавалася кумедною. Все-таки на цьому світі є вибір, я вважаю, — наприклад, як розповідати сумні історії, і нашу ми перетворили на гумореску: Огастас вдавав Петера Ван Гаутена, що насилу обертає язиком і не може підвестися з крісла, а я підскочила, граючи саму себе: яка я була загониста і задерикувата.

1 Сучасна назва — Нідерландський інститут кіно EYE.

— Вставайте, стара гладка потворо! — кричала я.

— Хіба ти називала його потворою? — здивувався Огастас.

— Ти продовжуй, — сказала я.

— Я не потвога, сама ти потвога з тгубками.

— Ви боягуз! — загарчала я, й Огастас зареготався, вийшовши з образу. Я сіла. Ми розповіли мамі про домівку Анни Франк, не згадуючи про поцілунок.

— А потім ви повернулися до Ван Гаутена? — запитала мама.

Огастас не дав мені часу почервоніти.

— Ні, посиділи в кав’ярні. Гейзел мене потішила кумедною діаграмою Венна2, — він глянув на мене.

2 Діаграма, що показує всі можливі логічні відношення для скінченного набору множин. Ці діаграми придумані приблизно в 1880 році Джоном Венном, англійським логіком і філософом.

Боже, який він сексуальний!

— Чудово, — сказала мама. — Слухайте, я вирушаю на прогулянку і даю вам можливість поспілкуватися. Може, потім наважимося поплавати на човні по каналах.

— Е-е-е, о’кей, — відповіла я. Мама залишила під блюдцем банкноту в п’ять євро, поцілувала мене в маківку і прошепотіла: «Я тебе люблю-люблю-люблю», — тобто на два «люблю» більше, ніж зазвичай.

Гас жестом указав униз, де на бетоні перехрещувалися і розходилися тіні від гілок.

— Гарно, правда?

— Ага, — погодилася я.

— Яка добра метафора, — пробурмотів він.

— Невже? — запитала я.

— Негативний відбиток речей, які вітер зганяє разом і відразу ж розганяє, — пояснив він. Повз нас бігли підтюпцем, проїжджали на велосипедах або на роликах сотні людей. Амстердам — місто, створене для руху й діяльності, місто, де краще не їздити автом, тому я неминучо почувалася вилученою з процесу. Але, Боже, як тут було гарно: струмок пробив собі шлях навколо величезного дерева, біля води спокійно стояла чапля, шукаючи сніданок поміж мільйонів в’язових насінин, які плавали у воді...

Але Огастас нічого не помічав. Він задивився, як рухаються тіні. Нарешті він мовив:

— Я можу дивитися на це цілий день, але нам ліпше повернутися в готель.

— А час у нас є? — запитала я.

— Якби ж то! — сумно всміхнувся він.

— Що сталося? — запитала я.

Він кивнув назад, в напрямку готелю.

Ми йшли мовчки, Огастас на півкроку попереду. Я не зважувалася запитати, чи є у мене причини боятися.

Є така штука під назвою піраміда потреб Маслоу. Абрахам Маслоу уславився теорією, що спершу слід задовольнити одні потреби, перш ніж з’являться інші. Ось який вигляд це має:

Задовольнивши потребу в їжі й воді, ви переходите до наступної групи — до безпеки, потім до іншої, і так далі. Важливо тут те, що, згідно з Маслоу, не задовольнивши фізіологічних потреб, людина не в змозі навіть думати про безпеку чи кохання, поминаючи вже «самореалізацію», яка, вочевидь, розпочинається, коли ви займаєтеся мистецтвом або міркуєте про мораль, і квантову фізику тощо.

Згідно з Маслоу, я застрягла на другому рівні піраміди, зі своїм здоров’ям нездатна почуватися в безпеці і, відповідно, не маючи змоги зазіхнути на любов, повагу, мистецтво тощо, а це, звісно, лайно собаче: бажання займатися мистецтвом чи сушити мізки над філософськими проблемами нікуди не дівається, коли ви хворієте. Воно лише зазнає змін у зв’язку з хворобою.

Піраміда Маслоу натякає, що я менше людина, ніж інші, й більшість людей, схоже, з цим погоджуються. Але не Огастас. Я завжди думала, що він закохався у мене, тому що перехворів на рак. І тільки зараз мені спало на думку, що він, може, і зараз хворий.

Ми прийшли в мій номер, у К’єркегор. Я сіла на ліжко, чекаючи, що Огастас сяде поруч, але він опустися в запорошене крісло. Оте крісло. Скільки йому може бути років? П’ятдесят?

Грудка в моєму горлі затверділа, коли Гас витягнув цигарку з пачки й застромив її собі між губи. Відкинувся на спинку крісла і зітхнув.

— Якраз перед тим, як ти потрапила в інтенсивну терапію, я почав відчувати біль у стегні.

— Ні, — сказала я. Паніка накочувалася, затягуючи мене.

Він кивнув.

— Отож я пройшов ПЕТ.

Він замовк, висмикнув цигарку з рота і зціпив зуби.

Чималу частину свого життя я присвятила старанням не розплакатися перед людьми, які люблять мене, тому я розуміла, що робить Огастас. Ти зціплюєш зуби. Дивишся у стелю. Кажеш собі: якщо вони побачать твої сльози, їм буде боляче і ти перетворишся для них на Печаль Всього Життя, а ти не хочеш перетворюватися просто на печаль, тому ти не плачеш, і кажеш собі все це, дивлячись у стелю, і проковтуєш грудку, хоча горло не бажає розслаблятися, і переводиш погляд на людину, яка тебе любить, і всміхаєшся.

Гас блиснув своєю однобокою посмішкою і мовив:

— Я засвітився, як різдвяна ялинка, Гейзел Грейс. Груди, ліве стегно, печінка — скрізь.

Скрізь. Це слово кілька секунд висіло в повітрі. Ми знали, що це означає. Я підійшла, тягнучи власне тіло і візок по килиму, старшому від Огастаса, опустилася навколішки, поклала голову йому на коліна й обхопила за пояс.

Він погладив мене по голові.

— Мені так прикро, — мовила я.

— Вибач, що нічого тобі не сказав, — спокійно озвався він. — Твоя мама, по-моєму, знає. Вона так по-особливому на мене дивиться. Мабуть, моя матінка щось їй казала. Слід було тобі сказати. Дурень я. Егоїст.

Я чудово розуміла, чому він нічого не сказав: з тієї ж причини, з якої і я не бажала, щоб він бачив мене в інтенсивній терапії. Я не могла сердитися на нього ні секунди, і тільки тепер, коли я сама закохалася в гранату, я збагнула, якою дурістю було намагання порятувати інших від моєї неминучої фрагментації: я не можу розлюбити Огастаса Вотерса. І не хочу.

— Це несправедливо, — сказала я. — Це так у біса несправедливо!

— Світ, — нагадав Огастас, — не фабрика з виконання бажань.

І розклеївся — всього на мить, безсило заридавши, як ото спалахує блискавка після гуркоту грому, з несамовитістю, яку дилетанти в царині страждань могли прийняти б за слабкість. Потім він пригорнув мене до себе — між нашими обличчями лишилося всього кілька дюймів — і рішуче заявив:

— Я боротимуся. Боротимуся заради тебе. Ти за мене не хвилюйся, Гейзел Грейс. Зі мною все о’кей. Я знайду спосіб ще довго тебе дратувати.

Я плакала. Але Огастас і тоді ще був дужий, він обіймав мене так міцно, що проступали жилаві м’язи його рук.

— Пробач мені. З тобою все буде о’кей. Все буде о’кей, обіцяю, — сказав він і всміхнувся своєю однобокою усмішкою.

Він поцілував мене в лоба, і я відчула, що його міцні груди спортсмена трохи розслабилися.

— Мабуть, у мене все-таки є гамартія.

За хвилю я потягнула його в ліжко, і ми лягли. Гас розповів мені, що йому почали робити паліативну хіміотерапію, але він урвав курс заради поїздки в Амстердам, хоча батьки розгнівалися. Вони намагалися зупинити його уранці, коли він кричав за дверима, що його життя належить йому.

— Можна було перенести подорож, — сказала я.

— Не можна, — відповів він. — Та й терапія в будь-якому разі не допомагала. Я ж відчуваю, коли не допомагає, розумієш?

Я кивнула.

— Оте лікування, це взагалі лайно собаче, — мовила я.

— Коли я повернуся, мені запропонують щось інше. У них завжди знайдеться нова ідея.

— Ага, — мовила я: я й сама побувала в ролі експериментальної подушечки для голок.

— Виходить, я тебе обдурив, змусивши повірити, що ти закохуєшся в здорового, — сказав Гас.

— З тобою я б вчинила так само, — знизала я плечима.

— Ні, не вчинила б, але не всі такі чудові, як ти, — він поцілував мене — і тут-таки скривився.

— Болить? — запитала я.

— Ні. Просто... — він довго дивився в стелю і нарешті сказав, — мені подобається цей світ. Подобається пити шампанське. Подобається не курити, подобається слухати, як нідерландці розмовляють своєю мовою. А тепер... Не було в мене жодної битви. Жодного бою навіть не було.

— У тебе битва з раком, — сказала я. — Ось твоя битва. І ти продовжиш боротьбу, — запевняла я. Терпіти не можу, коли мене накачують, налаштовуючи на боротьбу, але тут почала робити те ж саме. — Ти... ти живи сьогодні повним життям. Тепер це твоя війна.

Я зневажала себе за дешеві сентименти, але що ще мені залишалося?

— Війна, — мовив він. — З чим я воюю? З моїм раком. Що є мій рак? Мій рак — це я. Пухлини складаються з мене, як складається з мене мій мозок, моє серце. Це громадянська війна, Гейзел Грейс, з наперед визначеним переможцем.

— Гасе, — зронила я. І не могла додати нічого більше. Він був занадто розумний, щоб купитися на мою розраду.

— О’кей.

Але нічого не було «о’кей». За секунду він сказав:

— Якщо ти підеш в Рейксмузей, куди я дуже хочу сходити... A-а, кого я обманюю, ні ти, ні я цілий музей не подужаємо! Я дивився експозицію онлайн ще до під’їзду... Якщо ти туди підеш, а я сподіваюся, одного разу ти туди підеш-таки, то побачиш безліч зображень небіжчиків. Ти побачиш Ісуса на хресті, і хлопця, якого закололи в шию, і людей, що померли в морі чи в бою, і цілий парад мучеників. Але Жодної Дитини з Раком. На картинах ніхто не вмирає від чуми, віспи, жовтої гарячки тощо, адже в хворобі немає слави. І немає глибини. Немає честі — того, заради чого варто помирати.

Абрахаме Маслоу, дозвольте представити вам Огастаса Вотерса, який за екзистенційною допитливістю набагато вище стоїть від своїх угодованих, здорових, залюблених побратимів. У той час як безліч людей живе, не знаючи, що таке медичне обстеження, й бере від життя здоровезні ласі шматки, Огастас Вотерс з іншого континенту вивчає зібрання Рейкс-музею.

— Що? — запитав Огастас за деякий час.

— Нічого, — озвалася я. — Просто... — я не змогла закінчити речення, не знала як. — Я просто дуже-дуже тебе люблю.

Він усміхнувся краєчком вуст, ніс його був усього за кілька дюймів од мого.

— Взаємно. Я розраховую, що ти про це не забудеш і не поводитимешся зі мною як із присмертним.

— Я не вважаю тебе присмертним, — відказала я. — Думаю, в тебе просто легенький рак.

Він усміхнувся: чорний гумор.

— Я на американських гірках, які ведуть тільки вгору, — сказав він.

— А мій привілей і мій обов’язок — їхати з тобою, — докинула я.

— А якщо ми спробуємо поцілуватися зараз, це буде не надто абсурдно?

— Спробуємо? — відрізала я. — Поцілуємося!

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Одним з не таких уже й безглуздих законів жанру дитячої онкології вважається правило Останньої Гарної Днини, коли жертва раптом здобуває декілька стерпних годин, ніби неминучий занепад досяг піку і біль ненадовго вщухає. Проблема в тому, що не існує способу з’ясувати напевно, чи це просто нормальний день, чи, може, твоя Остання Гарна Днина. На перший погляд вони не відрізняються.

Я взяла вихідний у відвідуваннях Огастаса, бо не дуже добре почувалася: нічого особливого, просто втомилася. День я провела в неробстві, тож коли Огастас подзвонив десь по п’ятій, я вже була підключена до «Біпапа», якого ми перенесли до вітальні, щоб я змогла подивитися телевізор з мамою і татом.

— Привіт, Огастасе, — сказала я.

Він відповів тоном, на який я колись запала:

— Доброго вечора, Гейзел Грейс. Зможеш на восьму під’їхати в Буквальне Серце Ісуса?

— Ну так, напевно.

— Чудово. Будь ласка, приготуй надгробне слово, якщо неважко.

— Гм, — сказала я.

— Я кохаю тебе, — мовив він.

— І я тебе, — відповіла я. У телефоні клацнуло.

— Гм, — звернулася я до батьків. — Мені треба на восьму в групу підтримки. Нагальні збори.

Мама вимкнула звук у телевізорі.

— Все гаразд?

Я дивилася на неї секунду, звівши брови.

— Я так розумію, запитання риторичне...

— Але чому ж...

— Бо я навіщось потрібна Гасу. Усе гаразд. Я сама поїду, — я смикала маску «Біпапа», очікуючи, що мама допоможе мені її зняти, але вона не допомогла.

— Гейзел, — сказала вона, — ми з татом тебе практично не бачимо.

— Особливо той з нас, хто працює цілий тиждень, — додав тато.

— Я йому потрібна, — пояснила я, нарешті виплутавшись із маски сама.

— Дитинко, але ж і нам ти потрібна, — зауважив татко, взявши мене за зап’ясток, ніби вперту дитину, яка хоче вибігти на дорогу, і стиснув.

— Ну що ж, тату, захворій на рак у термінальній стадії — і бачитимемося частіше.

— Гейзел! — вигукнула мама.

— Ти сама не хотіла, щоб я сиділа вдома, — нагадала я. Тато знай тримав мене за руку. — А тепер хочеш, щоб Гас швидше помер, щоб я знову була вдома й ти могла б за мене дбати, як я тобі завжди дозволяла. Але мені цього не потрібно, мамо, і ти мені вже не так потрібна, як раніше. Це тобі слід розпочати нормальне життя.

— Гейзел! — тато міцніше стиснув мою руку. — Перепроси маму!

Я видирала руку, але він не відпускав, а я не могла дотягнутися до канюлі однією рукою. Це мене роздратувало. Мені зараз кортіло старомодного підліткового бунту, щоб з тупотом вибігти з кімнати і грюкнути дверми, а потім під «Гарячковий блиск» люто писати надгробне слово. А я не могла, бо не могла, чорт забирай, дихати.

— Канюля, — заквилила я. — Дай мені!

Татко відразу ж мене відпустив і кинувся відкривати балон. Я бачила провину в його очах, але він таки гнівався.

— Гейзел, вибачся перед матір’ю.

— Гаразд, вибач, тільки сьогодні мені не заважайте.

Вони нічого не сказали. Мама сиділа, схрестивши руки на грудях й не дивлячись на мене. За хвилю я підвелася і пішла до себе писати про Огастаса.

Мама з татом кілька разів намагалися стукати до мене в двері або щось питати, але я відрізала, що зайнята важливою справою. У мене забрало чимало часу, щоб зрозуміти, про що я хочу написати, і навіть тоді я була не зовсім задоволена своїм твором. Я ще не закінчила, коли помітила, що на годиннику за двадцять восьма. Це означало, що я спізнюся, навіть якщо не перевдягатимуся, тобто поїду в блакитних піжамних штанцях, капцях і Гасовій футболці баскетбольної команди Університету Батлера.

Я вийшла з кімнати і спробувала пройти повз батьків, але тато сказав:

— Ти не можеш виходити з дому без дозволу.

— О Боже мій, тату, він просив написати йому надгробне слово, ясно тобі? Я буду вдома Кожен Чортів Вечір уже зовсім скоро, о’кей?

І тоді вони нарешті дали мені спокій.

Дорогою я насилу заспокоїлася від тієї сутички з батьками. Я під’їхала до церкви ззаду і припаркувалася на півкруглій доріжці поруч з автом Огастаса. З чорного ходу двері до церкви були відчинені й підперті кругляком завбільшки з кулак. Я хотіла була спуститися сходами, але потім все ж таки вирішила дочекатися старого рипучого ліфта.

Дверцята ліфта роз’їхалися, і я опинилася в приміщенні групи підтримки. Порожні стільці стояли колом, і з центру того кола на мене дивився Гас в інвалідному кріслі, страшенно худий і змарнілий. Він чекав, коли відчиняться двері ліфта.

— Гейзел Грейс, — сказав він, — у тебе приголомшливий вигляд.

— Я знаю, ясно?

З дальнього кутка почувся шурхіт. Біля невеликої дерев’яної кафедри стояв Айзек, обіруч тримаючись за неї.

— Хочеш сісти? — запитала я Айзека.

— Ні, я збирався розпочати своє надгробне слово. Ти спізнилася.

— Ти... я... що?

Гас жестом запросив мене присісти. Я затягла стільця в центр кола і сіла. Гас разом із кріслом розвернувся до Айзека.

— Я хочу побувати на власному похороні, — пояснив він. — До речі, ти промовлятимеш на моєму похороні?

— Ну, так, звісно, — відповіла я, поклавши голову йому на плече. Ковзнувши рукою по спині, я обійняла Гаса і крісло водночас. Гас здригнувся. Я прибрала руку.

— Чудово, — зрадів він. — Я сподіваюся навідатися на похорон, коли стану примарою, але про всяк випадок вирішив підстрахуватися... не хотів завдавати вам незручностей, але от буквально сьогодні я подумав, що можна провести репетицію похорону, і вирішив: якщо вже я в такому бадьорому настрої, не варто чекати іншого разу.

— Як ти взагалі сюди потрапив? — запитала я.

— А ти повіриш, якщо я скажу, що двері не замикають на ніч? — запитанням на запитання відповів Гас.

— Е-е-е... ні, — сказала я.

— І правильно, — посміхнувся Гас. — Я, певна річ, розумію, що це трохи скидається на самовихваляння...

— Гей, ти украв моє надгробне слово, — обурився Айзек. — Перша частина якраз про те, який ти був чортів хвалько.

Я засміялася.

— О’кей, о’кей, — сказав Гас. — Як тобі буде зручно.

Айзек відкашлявся.

— Огастас Вотерс був чортів хвалько. Але ми йому прощаємо. Прощаємо не тому, що серце у нього було настільки добре фігурально, наскільки це було насправді, чи що він умів тримати цигарку краще, ніж будь-хто з інших некурців, чи що він прожив усього вісімнадцять років...

— Сімнадцять, — виправив Гас.

— Я сподіваюся, що ти ще поживеш, дурню, не перебивай.

І Айзек продовжив:

— Огастас Вотерс так багато балакав, що перебивав би вас і на власному похороні. Він був претензійний: Господи Ісусе, цей хлопець подзюрити не міг без того, щоб не замислитися про численні метафоричні резонанси справляння людських потреб. Він був гордовитий: я ще не зустрічав більшого красеня, що так усвідомлював би свою фізичну привабливість, як Огастас Вотерс. Але я скажу вам ось що: коли в майбутньому до мене додому прийдуть науковці й запропонують мені вставити електронні очі, я пошлю їх подалі, бо не хочу бачити світ, де немає Огастаса Вотерса.

Тут я вже заплакала.

— Ну, це, звісно, була риторична заява: я, певна річ, вставлю собі електронні очі, бо з ними, либонь, можна буде бачити крізь дівчачі футболки і все таке. Огастасе, друже мій, з Богом.

Огастас покивав, стиснувши губи, і показав Айзеку два великі пальці. Впоравшись із собою, він додав:

— Я б викинув місце про дівчат і футболки.

Айзек, як і раніше тримаючись за кафедру, заплакав, притулившись до неї чолом. Я дивилася, як здригаються його плечі. Нарешті він сказав:

— Щоб тебе дідько вхопив, Огастасе, редагуєш власне надгробне слово!

— І не лайся в Божім храмі! — звелів Гас.

— Дідько б усе вхопив! — знову обурився Айзек. Він звів голову і ковтнув. — Гейзел, допоможеш мені?

Я й забула, що він сам не спуститься. Я підійшла, поклала його долоню собі на лікоть і повільно повела його до мого стільця поруч із Гасом; потім я піднялася на кафедру і розгорнула аркуш, на якому надрукувала свій витвір.

— Мене звати Гейзел. Огастас Вотерс був коханням усього мого життя, і це кохання послали нам зірки. Це епічна історія, і я не можу розповісти про неї більше, не потонувши в калюжі сліз. Гас знав. Гас знає. Я не казатиму вам про це, тому що, як кожне справжнє кохання, наше помре разом з нами. Я розраховувала, це Гас промовлятиме наді мною надгробне слово, бо нікого іншого... — я почала плакати. — О’кей, як тут не заплачеш! Як я можу... О’кей. О’кей.

Глибоко вдихнувши, я знову почала читати:

— Я не можу говорити про наше кохання, тому говоритиму про математику. Я не математик, але твердо знаю одне: між нулем і одиницею є нескінченна кількість чисел. Є одна десята, дванадцять сотих, сто дванадцять тисячних і так далі до нескінченності. Звісно, між нулем і двійкою або нулем і мільйоном ще більша кількість тих чисел — деякі нескінченності більші від інших нескінченностей. Цього нас навчив письменник, який нам раніше подобався. Є дні, багато днів, коли я відчуваю образу і гнів через величину моєї персональної нескінченності. Я хочу більше чисел, ніж мені, мабуть, відміряно, і, о Боже, я всією душею хотіла би більше чисел для Огастаса Вотерса. Але, Гасе, кохання моє, не можу висловити, яка я вдячна тобі за нашу маленьку нескінченність. Я не проміняла б її на цілий світ. Ти дав мені вічність за лічені дні, і я тобі вдячна.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Огастас Вотерс помер через вісім днів після репетиції власного похорону, в лікарні «Меморіал», у відділенні інтенсивної терапії, коли рак, з якого він складався, нарешті зупинив його серце, яке теж складалося з нього.

Він був зі своєю матір’ю, батьком і сестрами. Пані Вотерс подзвонила мені о пів на четверту ранку. Певна річ, я знала, що він піде — напередодні ввечері я говорила з його батьком, і він сказав: «Це може статися сьогодні», — але все одно, коли я схопила з тумбочки мобільний і побачила на екрані «Мама Гаса», у мене всередині все обірвалося. Вона плакала і повторювала, як їй прикро, а я відповідала, як мені прикро, і вона сказала, що він був непритомний години зо дві, а потім помер.

Увійшли мої батьки, я кивнула, і вони впали одне одному в обійми, охоплені, не сумніваюся, одностайним жахом, що з часом це безпосередньо торкнеться і їх.

Я подзвонила Айзеку, який прокляв життя, всесвіт і самого Бога і запитав, де чортові призи для трощення: зараз би вони стали в пригоді, й тоді я раптом зрозуміла, що подзвонити більше нема кому, і це було найсумніше. Єдиний, з ким я хотіла говорити про смерть Огастаса Вотерса, був сам Огастас Вотерс.

Батьки сиділи в моїй кімнаті цілу вічність, поки не розвиднілося, і нарешті тато запитав:

— Ти хочеш побути сама?

Я кивнула, і мама сказала:

— Ми будемо за дверима.

«Не сумніваюся», — подумала я.

Це було нестерпно. Все це. Кожна секунда гірша за попередню. Мені страшенно хотілося йому подзвонити і подивитися, що вийде: чи хто відповість. За останні тижні наш час разом звівся до спільних спогадів, але це, виявляється, було ще нічого: тепер від мене забрали і задоволення згадувати, бо не стало того, з ким можна це робити. Втратити людину, з якою тебе пов’язують спогади, все одно що втратити пам’ять, ніби все, що ми робили, стало менш реальне і важливе, ніж кілька годин тому.

Коли тебе забирає «швидка», тебе передовсім просять оцінити біль за десятибальною шкалою і на підставі цього вирішують, які ліки дати і яку дозу. За кілька років мене про це запитували сотні разів, і, пам’ятаю, одного разу, на самому початку хвороби, коли я не могла вдихнути і мені здавалося, що у мене в грудях вогонь і полум’я лиже ребра зсередини, щоб випалити все тіло, батьки відвезли мене в лікарню. Медсестра спитала про біль, а я навіть не могла говорити і тільки показала дев’ять пальців.

Пізніше, коли мені щось дали, знов підійшла медсестра. Міряючи мені тиск, вона погладила мене по руці й мовила: «Знаєш, а ти справжній борець. Ти оцінила десятку лише на дев’ять».

Це було не зовсім так. Я оцінила біль на дев’ять балів, приберігаючи десятку на гірший випадок. І ось він прийшов. Та страшна десятка била мене знову і знову: я лежала на ліжку, витріщаючись у стелю, а хвилі кидали мене на скелі й тягнули в море, щоб знову жбурнути на гострі бескиди, але не втопити, а лишити у воді плавати горілиць.

Нарешті я все-таки зателефонувала. На п’ятому дзвінку ввімкнувся автовідповідач: «Ви подзвонили Огастасові Вотерсу, — заговорив суремний голос, через який я свого часу одразу закохалася в Гаса. — Залиште повідомлення». Пролунав гудок. Мертвий ефір на лінії здавався надприродно моторошним. Я подзвонила, щоб знову потрапити в таємниче потойбіччя, у той третій простір, що в ньому ми щоразу опинялися, як розмовляли по телефону, й очікувала знайомого відчуття, але воно не з’являлося. Мертвий ефір на лінії нічого не полегшував, тож незабаром я поклала слухавку.

Дістала з-під ліжка ноутбук і зайшла на сторінку Гаса. На стіні було вже багато співчуттів. Останнє таке:

Люблю тебе, брате. Побачимося на тому боці.

Написано людиною, що про неї я ніколи не чула. Майже всі повідомлення, які з’являлися, ще не встигала я прочитати попередні, були від незнайомих людей, про яких Гас ніколи не казав мені. Вони звеличували його тепер, коли він помер, і я знала напевно: вони не бачили Гаса багато місяців і навіть його не відвідали. Невже і моя стіна буде такою після моєї смерті, чи, може, я так давно вилучена зі школи і з життя, що мені не загрожує таке масштабне увічнення? Я читала далі.

Я вже скучив, брате.

Огастасе, я тебе люблю. Нехай прийме тебе Господь.

Ти завжди житимеш у наших серцях, здорованю.

(Останнє мене особливо вразило, бо натякало на безсмертя ще живих: ти вічно житимеш у моїй пам’яті, тому що вічно житиму я! ТЕПЕР Я ТВІЙ БОГ, МЕРТВИЙ ХЛОПЧЕ! ТИ НАЛЕЖИШ МЕНІ! Впевненість, що сам не помреш, — ще один побічний ефект умирання.)

Ти завжди був таким чудовим другом, аж мені прикро, що ми так мало бачилися, коли ти перестав ходити в школу. Певен, ти вже граєш у м'яча в раю.

Я уявила, як Огастас Вотерс аналізує цей коментар: якщо я граю в баскетбол у раю, чи означає це, що у фізичному місцезнаходженні раю є фізичні баскетбольні м’ячі? Хто їх там виробляє? Отже, в раю є душі другого сорту, які працюють на небесній фабриці баскетбольних м’ячів, щоб я міг їх ганяти? А може, всемогутній Бог робить м’ячі з космічного вакууму? А цей рай у якомусь невидимому всесвіті, де не діють закони фізики, і якщо так, то чому, дідько б вас ухопив, я повинен грати в баскетбол, коли я можу літати, або читати, або роздивлятися гарних людей — перейматися тим, що мені справді подобається? Твої, друже, уявлення про мою мертву сутність радше свідчать про тебе, ніж про те, ким я був і ким став.

Його батьки подзвонили мені пополудні сказати, що похорон буде за п’ять днів, у суботу. Я уявила церкву, повну людей, які гадають, що Гас любив баскетбол, і мене занудило, але я знала, що повинна піти, адже маю виголосити промову, і взагалі. Натиснувши відбій, я далі читала коментарі.

Допіру дізнався, що Гас Вотерс помер після тривалої боротьби з раком. Покійся з миром, друже!

Я знала, що всі ці люди щиро засмучені і що насправді я злюся не так на них, як на всесвіт, але все одно ці сентенції мене дратували. Стільки друзів з’являється, коли вони тобі вже не потрібні! Я написала відповідь на цей коментар:

Ми живемо у всесвіті, де все підпорядковано створенню й знищенню свідомості. Огастас Вотерс помер не після тривалої боротьби з раком. Він помер після тривалої боротьби з людською свідомістю, став жертвою — як, можливо, одного разу станеш і ти, — звички всесвіту збирати і розбирати все, що можна.

Відіславши повідомлення, я почекала на відповідь, кілька разів оновлюючи сторінку. Нічого. Моє зауваження вже потонуло в сніговій лавині нових коментарів. Усі обіцяли сумувати за Гасом. Усі молилися за його родину. Я згадала лист Ван Гаутена: писанина не воскрешає, вона ховає.

За якийсь час по тому я вийшла до вітальні посидіти з батьками і подивитися телевізор. Не скажу з певністю, що то було за шоу, але в якийсь момент мама запитала:

— Гейзел, що ми можемо зробити для тебе?

Я лише похитала головою. І знову заплакала.

— Що ми можемо зробити? — повторила мама.

Я знизала плечима.

Але вона знай допитувалася, ніби і справді могла щось зробити, аж я переповзла по канапі їй на коліна, і тато підійшов і міцно-міцно обійняв мене за ноги, і я обхопила маму за пояс і тицьнулася їй у живіт, і так вони тримали мене кілька годин, поки не заспокоїлося розбурхане море.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

За кілька днів по тому я встала десь опівдні й поїхала до Айзека. Двері він відчинив сам.

— Мама повезла Грема в кіно, — пояснив він.

— Нам треба чимось зайнятися, — заявила я.

— Може це твоє «чимось» означати погратися зі сліпим хлопцем у відеогру, сидячи на канапі?

— Саме це я і мала на увазі.

Отож ми посиділи кілька годин, розмовляючи з екраном і пробираючись у невидимому підземному лабіринті без єдиного вогника. Найцікавішим у грі було жартувати з комп’ютером.

Я: «Торкнися стіни печери».

Комп’ютер: «Ти торкаєшся стіни печери. Вона вогка».

Айзек: «Лизни стіну печери».

Комп’ютер: «Не розумію. Повтори».

Я: «“Взуй” вологу стіну печери».

Комп’ютер: «Неможливо взути печеру».

Айзек: «Не в тому сенсі!».

Комп’ютер: «Не розумію».

Айзек: «Чувак, я тижнями блукаю в темряві по лабіринту, мені потрібна розрядка. “Взуй” стіну печери!».

Комп’ютер: «Неможливо взу...».

Я: «Бийся тазом об стіну печери».

Комп’ютер: «Не розумію...».

Айзек: «Займися з печерою коханням».

Комп’ютер: «Не розумію...».

Я: «ГАРАЗД. Іди ліворуч».

Комп’ютер: «Ти йдеш ліворуч. Прохід звужується».

Я: «Рачкуй».

Комп’ютер: «Ти рачкуєш сотню ярдів. Прохід звужується».

Я: «Повзи як змія».

Комп’ютер: «Ти повзеш по-зміїному тридцять ярдів. По тілу стікає цівка води. Шлях перекритий купою жорстви».

Я: «Можу я тепер “взути” печеру?»

Комп’ютер: «Неможливо взути жорству, вона розсипається».

Айзек: «Мені не подобається жити в світі без Огастаса Вотерса».

Комп’ютер: «Не розумію».

Айзек: «Я теж. Пауза».

Він кинув пульт на канапу поміж нами і запитав:

— Не знаєш, йому боляче було?

— Думаю, дихати було важко, — відповіла я. — Зрештою знепритомнів, але, судячи з усього, нічого приємного. Помирати взагалі тяжко.

— Так, — погодився Айзек. І додав через довгий час: — Усе це просто неможливо.

— Але відбувається повсякчас, — відрізала я.

— Ти сердита якась, — зауважив він.

— Ага, — відповіла я. Ми довго сиділи мовчки, і мені полегшало. Я згадувала засідання групи підтримки, коли Гас сказав, що боїться забуття, а я заперечила, що він боїться явища універсального й неминучого і що проблема не в стражданнях і не в забутті, а в нелюдській безцільності страждання. Я думала про тата, який сказав, що всесвіт хоче, аби його помітили.

Але ж ми теж хочемо, щоб і всесвіт нас помічав і щоб йому було небайдуже до того, що з нами відбувається, — не з колективною ідеєю розумного життя, а з кожним окремим індивідуумом.

— Знаєш, Гас тебе по-справжньому кохав, — сказав Айзек.

— Знаю.

— Він весь час це казав.

— Знаю, — повторила я.

— Це страшенно дратувало.

— Мене це не дратувало, — відрізала я.

— Він тобі віддав те, що написав?

— А що він писав?

— Продовження до книжки, яка тобі подобалася.

Я обернулася до Айзека.

— Що?!

— Він казав, що працює над чимось для тебе, тільки таланту, казав, замало в нього.

— Коли він це казав?

— Не пам’ятаю точно. Начебто незабаром після Амстердама.

— Згадай, коли саме? — наполягала я. Встиг він чи не встиг закінчити продовження? Чи скінчив і залишив на своєму комп’ютері?

— Ех, — зітхнув Айзек, — не пам’ятаю я. Розмова про це зайшла тут, у мене. Ми бавилися моєю програмою розсилки мейлів, я ще від бабці мейл отримав. Можу перевірити, якщо ти...

— Так-так, де він?

Гас згадував про продовження місяць тому. Місяць. Не найлегший для нього, але все ж таки цілий місяць.

Достатньо, щоб написати бодай щось. Від нього щось лишилося, принаймні після нього щось лишилося, воно десь тут. І я хотіла це отримати.

— Я поїхала до нього додому, — повідомила я Айзеку.

Я поквапилася до мінівена, втягла візок з балоном на пасажирське сидіння і завела машину. Зі стерео закричав хіп-хоп, і, коли я хотіла була знайти іншу радіостанцію, хтось почав читати реп шведською мовою.

Обернувшись, я зойкнула, побачивши на задньому сидінні Петера Ван Гаутена.

— Перепрошую, якщо налякав, — сказав Петер Ван Гаутен, перекриваючи оглушливий peп. Він як і раніше був у своєму похоронному костюмі. Тхнуло від нього так, ніби він спливав алкоголем. — Можеш залишити собі диск, це Снук, один з головних шведських...

— А-а-а, ЗАБИРАЙТЕСЯ З МОГО АВТА!

Я вимкнула стерео.

— Це машина твоєї матері, наскільки я зрозумів, — заперечив він. — І стояла незамкнена.

— О Боже, виходьте, або я в «911» подзвоню! Дядьку, та в чому проблема?!

— Якби тільки одна проблема, — мрійливо сказав він. — Я тут, щоб вибачитися. Ти мала рацію, я жалюгідний нікчема з алкогольною залежністю. У мене була знайома, яка проводила зі мною час лише тому, що я їй за це платив, але вона пішла, й у мене залишилася тільки душа, яка навіть за гроші нікого не може знайти собі. Все це правда, Гейзел. І не тільки це.

— О’кей, — сказала я. Його промова значно більше б мене зворушила, якби він не ковтав слова.

— Ти нагадуєш мені Анну.

— Я багатьом багато кого нагадую, — огризнулася я. — Мені треба їхати!

— Ну то їдь, — сказав він.

— Виходьте.

— Ні. Ти нагадуєш мені Анну, — повторив він. За мить я ввімкнула задній хід і виїхала на дорогу. Не хоче виходити — не треба, доїду до будинку Гаса, нехай Вотерси виганяють Ван Гаутена.

— Ти, звісно, знаєш про Антонієтту Мео1, — почав Ван Гаутен.

1 Італійська дівчинка, яка померла в сім років від раку. Під час хвороби написала близько сотні листів до Бога.

— Та ні, — кинула я, вмикаючи стерео, але Ван Гаутен репетував, заглушаючи шведський хіп-хоп:

— Можливо, незабаром вона стане наймолодшою святою в католицькій церкві. У неї був той самий рак, що і в пана Вотерса, остеосаркома. Їй відрізали праву ногу. Біль був страшенний. Коли вона вмирала у шість років, вона сказала своєму батькові: «Біль як тканина: що кріпший, то цінніший». Це правда, Гейзел?

Я не обернулася, але подивилася на нього в дзеркало заднього огляду.

— Ні! — крикнула я. — Брехня собача!

— Але хіба тобі не хочеться, щоб це було правдою? — крикнув він у відповідь. Я вимкнула стерео. — Вибач, що я зіпсував вам поїздку. Ви занадто юні. Ви... — він урвав фразу, ніби у нього було право плакати за Гасом. Ван Гаутен був не більш ніж черговий плакальник, який не знав Гаса за життя, ще одне запізніле голосіння на його стіні в інтернеті.

— Нічого ви нам не зіпсували, пихатий виродку. У нас була чудова мандрівка!

— Я намагаюся, — сказав він. — Я намагаюся, клянусь.

І тоді я зрозуміла, що в родині Петера Ван Гаутена теж був небіжчик. Я згадала чесність, із якою він писав про хворих на рак дітей, і той факт, що він не зміг говорити зі мною в Амстердамі, не запитавши спершу, чи навмисно я одяглася як Анна, і його огидне ставлення до нас, і це запитання про інтенсивність болю і його цінність. Він сидів на задньому сидінні й напивався — старий, який п’є багато років. Я подумала про статистику, якої краще б не знати: половина шлюбів розпадається за рік по смерті дитини. Я озирнулася на Ван Гаутена. Ми саме проїжджали біля мого коледжу, тому я зупинилася біля припаркованих авт і запитала:

— У вас що, дитина померла?

— Дочка, — відповів він. — Їй було вісім. Страждала прекрасно. Але ніколи не буде канонізована.

— У неї була лейкемія? — запитала я. Він кивнув. — Як у Анни, — додала я.

— Практично так.

— Ви тоді були одружені?

— Ні. На момент її смерті вже ні. Я зробився нестерпним задовго до того, як ми її втратили. Горе нас не міняє, Гейзел, воно розкриває нашу суть.

— Ви жили з нею?

— Ні, спершу ні, хоч наприкінці ми перевезли її в Нью-Йорк, де я мешкав, для серії експериментальних страждань, які отруїли її останні дні, але не продовжили життя.

За мить я сказала:

— І ви дали їй це друге життя, щоб вона побула і підлітком.

— Гадаю, це справедлива оцінка, — сказав він і швидко додав: — Я так розумію, тобі знайомий уявний експеримент з вагонеткою Філіпи Фут1?

1 Американська дослідниця Філіпа Фут у 1967 році першою запропонувала етичну проблему на прикладі вагонетки, яка мчить на дітей, що граються на колії, і яку можна перевести на іншу колію, де грається лише одна дитина.

— А потім до вас додому приходжу я, вбрана точно як ваша дочка, якби вона виросла, і вас приголомшила моя поява?

— Там, розумієш, некерована вагонетка мчить колією... — почав був він.

— Мені нецікавий ваш безглуздий уявний експеримент, — перебила я.

— Не мій, Філіпи Фут.

— І її теж.

— Вона не розуміла, чому це відбувається, — сказав Ван Гаутен. — Я змушений був сказати їй, що вона помирає. Соціальний працівник заявив, що я зобов’язаний їй сказати. Мені довелося сказати дочці, що вона вмирає, і я сказав, що вона полине в рай. Вона запитала, чи буду і я там. Я відповів — поки що ні. Ну хоч коли-небудь, запитала вона. І я пообіцяв, що так, певна річ, незабаром, а поки що там про неї дбатиме чудова родина. А дочка знай питала мене, коли там буду я, і я відповідав — незабаром. Двадцять два роки тому.

— Мені дуже шкода.

— Мені теж.

По паузі я запитала:

— А що сталося з її матір’ю?

Він посміхнувся.

— Все чекаєш на продовження, маленька негіднице?

Я теж посміхнулася.

— Вам треба їхати додому, — порадила я. — Протверезіти. Напишіть новий роман. Робіть те, що у вас добре виходить. Мало кому дається такий талант.

Він дивився на мене в дзеркало довго-довго.

— О’кей, — погодився він. — Так. Ти маєш рацію. Так.

Але, кажучи це, він дістав майже порожню літрову пляшку віскі, відпив, загвинтив кришечку і відчинив дверцята.

— До побачення, Гейзел.

— Тримайтеся, Ван Гаутене.

Він сів на бордюрі позаду машини. Я поглядала в дзеркало, як він зменшується. Ван Гаутен дістав пляшку. Якусь мить здавалося, що він зараз підведеться з бордюру. Але він натомість зробив ковток.

День в Індіанаполісі видався спекотний, з густим нерухомим повітрям, ніби всередині хмари. Найгірша погода для мене, але, вирушаючи в нескінченний похід від авта до ґанку, я повторювала собі: це лише повітря. Я подзвонила, і мені відчинила Гасова мама.

— Ой, Гейзел, — сказала вона і, плачучи, обійняла мене.

Вона змусила мене з’їсти трохи лазаньї з баклажанами (напевно, тепер багато людей приносили їм їжу і всяку всячину) разом з нею і Гасовим татом.

— Як ти?

— Я за ним скучила.

— Ага.

Я не знала, про що говорити. Мені хотілося спуститися в підвал і відшукати те, що Гас писав для мене. До того ж мене гнітила тиша в кімнаті. Я воліла б, щоб Вотерси розмовляли між собою, втішали одне одного, трималися за руки, але вони просто сиділи, поїдаючи малесенькі шматочки лазаньї й не дивлячись одне на одного.

— Раю потрібен був ангел, — сказав батько.

— Так, — сказала я. Тут прийшли його сестри і юрбою вдерлися до кухні племінники. Підвівшись, я обійняла обох сестер. Діти гасали кухнею, налітали одне на одного і репетували: «Ти квач ні ти квач ні я був але я тебе торкнувся ні не торкнувся ти промазав ну тоді зараз торкаюся ні тупа дупо зараз тайм-аут ДАНІЄЛЮ НЕ НАЗИВАЙ БРАТА ТУПОЮ ДУПОЮ мамо а якщо мені не можна говорити таке чому ти сама щойно сказала тупа дупа тупа дупа тупа дупа?» — І вони хором почали скандувати: тупа дупа, тупа дупа, тупа дупа, а батьки Гаса взялися за руки, і від цього мені стало легше.

— Айзек сказав мені, що Гас щось писав... для мене, — зважилася я.

Діти знай співали свою пісеньку про тупу дупу.

— Можна подивитися в його комп’ютері, — запропонувала його мати.

— Він мало підходив до нього останні тижні, — сказала я.

— Це правда. По-моєму, ми навіть не приносили ноутбук нагору, так і стоїть у підвалі. Еге ж, Марку?

— Гадки не маю.

— А тоді можна, — запитала я, — можна... — я кивнула на двері в підвал.

— Ми ще не готові туди спускатися, — зізнався батько Гаса. — Але ти, звісно, йди, Гейзел. Звісно, йди.

Я зійшла вниз, проминула Гасове незастелене ліжко й гральні стільці біля телевізора. Комп’ютер так і лишився ввімкнутий. Я посунула мишку, щоб його розбудити, і пошукала файли, що були відредаговані найпізніше. Нічого за цілий місяць. Найостаннішим був твір про «Найблакитніше око» Тоні Морисон1.

1 Американська письменниця, лауреатка Нобелівської премії.

Може, Гас писав щось ручкою? Я підійшла до полиць. Нічого. Я перегорнула «Царську неміч». Він не залишив там жодної примітки.

Я підійшла до тумбочки. «Нескінченний Махач», дев’ятий сиквел до «Ціни світанку», лежав поруч з лампою для читання, з загнутим кутом сторінки 138. Гас так і не дочитав до кінця.

— Спойлер: Махач уцілів! — голосно сказала я Гасу на той раз, якщо він мене чує.

Я лягла на неприбране ліжко і загорнулася в Гасову ковдру, як у кокон, оточивши себе його запахом. Вийняла канюлю, щоб гостріше відчувати запах, вдихати й видихати його, але запах дедалі слабшав, у грудях пекло, аж уже й терпіти несила стало.

Я сіла в ліжку, знову вставила канюлю та трохи подихала, перш ніж піднятися нагору. Похитала головою у відповідь на очікувальні погляди його батьків.

Повз мене пробігли діти. Одна з сестер Гаса — я їх не розрізняла — запитала:

— Мамо, хочеш, я заберу їх в парк?

— Ні-ні, все добре.

— Чи не залишав він десь записника? Може, в шпитальному ліжку?

Те ліжко вже забрали назад у шпиталь.

— Гейзел, — сказав Гасів батько. — Ти була з нами щодня. Ти... він майже не залишався сам, дитинко. У нього просто не було часу щось писати. Я знаю, ти хочеш... Я теж цього хочу. Але послання від нього тепер линуть з неба, Гейзел, — він показав на стелю, ніби Гас літав понад будинком. Хоч, може, і літав. Я не знаю. Я його присутності не відчувала.

— Ага, — сказала я і пообіцяла зазирнути до них за кілька днів.

Відтоді я більше ніколи не чула його запаху.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

Наступного ранку я прокинулася від жаху: мені наснилося, що я опинилася посередині величезного озера. Я рвучко сіла в ліжку, аж напнулася трубка «Біпапа», і відчула на собі мамину руку.

— З тобою все гаразд?

Серце у мене калатало, але я кивнула: мовляв, усе гаразд.

— Тобі телефонує Кейтлін, — сказала мама.

Я показала на маску «Біпапа». Мама допомогла її відстебнути, під’єднала мене до Філіпа, і нарешті я взяла у неї мобільника.

— Привіт, Кейтлін.

— Я дзвоню, щоб дізнатися, як ти, — сказала вона, — як тобі ведеться.

— Дякую, — відповіла я. — Все о’кей.

— Тобі жахливо не пощастило, люба. Страшна несправедливість!

— Так, напевно, — погодилася я. Останнім часом я мало думала про своє щастя чи нещастя. Мені зовсім не хотілося говорити з Кейтлін, але вона знай затягувала розмову.

— То як воно? — запитала вона.

— Коли помирає твій хлопець? Погано.

— Ні, — уточнила Кейтлін. — Бути закоханою?

— О, — зронила я. — О. Це... приємно було спілкуватися з такою цікавою людиною. Ми були дуже різні, багато в чому не погоджувалися, але він завжди був страшенно цікавий, розумієш?

— На жаль, ні. Хлопці, з якими знайомлюсь я, нецікаві.

— Не те щоб він був досконалий абощо. Не казковий принц. Часом старався бути схожим на принца, але мені він більше подобався, коли з нього злітало те лушпиння.

— У тебе є альбом його знімків і листів?

— Кілька знімків є, але листів він мені ніколи не писав. Правда, в його записнику відсутні кілька сторінок, там могло бути щось для мене, але, по-моєму, він їх викинув або вони загубилися.

— Може, він їх тобі поштою вислав?

— Ні, вже давно б усе прийшло.

— Тоді, може, вони були написані не для тебе, — припустила Кейтлін. — А що як... Кажу не для того, щоб зіпсувати тобі настрій, але, можливо, він писав їх комусь іншому і відіслав, і їх отримав...

— ВАН ГАУТЕН! — вигукнула я.

— Що з тобою? Це ти так кашляєш?

— Кейтлін, я тебе обожнюю. Ти геній! Мені пора. — Я натиснула відбій, перекотилася на ліжку, дістала ноутбук, ввімкнула його і написала на lidewij.vliegentharn@gmail.com.

Лідавей, я вважаю, що незадовго до смерті Огастас Вотерс переслав кілька сторінок зі свого записника Петеру Ван Гаутену. Мені дуже важливо, щоб хтось їх прочитав. Я, звісно, теж хочу прочитати, але, можливо, вони написані не для мене.

Проте ці сторінки треба знайти. Обов'язково треба. Ви можете мені допомогти?

Ваша подруга

Гейзел Грейс Ланкастер

Лідавей відповіла за кілька годин.

Люба Гейзел!

Я не знала, що Огастас помер, і дуже засмучена цією новиною. Такий харизматичний юнак! Мені дуже прикро і дуже сумно.

Я не говорила з Петером з того самого дня, коли звільнилася, ми з вами ще тоді ходили в музей. Зараз у нас глупа ніч, але вранці я поїду до нього додому, знайду того листа і змушу Петера його прочитати. Зазвичай вранці з ним ще можна розмовляти.

Твоя подруга

Лідавей Фліхентгарт

P.S. Прихоплю з собою свого бойфренда на той раз, якщо Петера доведеться стримувати фізично.

Цікаво, чому в свої останні дні Огастас писав не мені, а Ван Гаутенові, наголошуючи на тому, що Ван Гаутен здобуде прощення, якщо я отримаю продовження? Може, сторінки з записника містять лише його наполегливі прохання до Ван Гаутена? А що, Гас міг скористатися зі своєї невиліковної хвороби для здійснення моєї мрії; навряд чи варто вмирати заради продовження, але більшої звитяги для нього не лишилося.

Я постійно оновлювала пошту, потім поспала кілька годин і о п’ятій ранку знову почала оновлювати, але листів не було. Я намагалася дивитися телевізор, але подумки раз у раз поверталася до Амстердама, уявляючи, як Лідавей Фліхентгарт і її бойфренд їдуть на велосипедах через усе місто з божевільною місією — знайти останній лист померлого юнака. Як добре було б підскакувати на багажнику позаду Лідавей Фліхентгарт на брукованих вулицях, і щоб її кучеряві руді коси летіли за вітром, а на вулицях пахло б водою з каналів і цигарковим димом, і люди сиділи б у вуличних кав’ярнях за кухлем пива, вимовляючи «р» і «х» так, як мені ніколи не навчитися.

Мені бракувало майбутнього. Звісно, я і до Гасового рецидиву розуміла, що мені не судилося постаріти з Огастасом Вотерсом. Але, думаючи про Лідавей та її бойфренда, я почувалася окраденою. Я, напевно, ніколи більше не побачу океан з висоти тридцяти тисяч футів; з такої віддалі неможливо розрізнити хвилі або човен, і океан здається безмежним монолітом. Я можу його уявити. Я можу його пам’ятати. Але я не побачу його знову, і мені спало на думку, що ненаситне людське честолюбство ніколи не задовольниться справдженими мріями: завжди здається, що все можна зробити краще і наново.

Напевно, так і буде, навіть якщо дожити до дев’яноста, хоча я заздрю тим, кому пощастить перевірити це особисто. З іншого боку, я вже прожила вдвічі більше, ніж дочка Ван Гаутена. Йому не судилося мати дитини, яка помре в шістнадцять.

Раптом переді мною з’явилася мама — вона стояла поміж мною і телевізором, тримаючи руки за спиною.

— Гейзел, — сказала вона так серйозно, що я злякалася — щось сталося!

— Так?

— Ти знаєш, який сьогодні день?

— Не мій день народження, ні?

Вона засміялася.

— Ще ні. Чотирнадцяте липня, Гейзел.

— Твій день народження?

— Ні...

— День народження Гаррі Гудіні1?

1 Гаррі Гудіні (1874-1926) — уславлений американський ілюзіоніст.

— Ні.

— Все, я втомилася відгадувати.

— СЬОГОДНІ ДЕНЬ ВЗЯТТЯ БАСТИЛІЇ! — вона з ентузіазмом замахала двома французькими прапорцями.

— Та ну, схоже на якесь надумане свято. Як День профілактики холери.

— Запевняю тебе, Гейзел, у взятті Бастилії немає нічого надуманого. Хіба ти не знаєш, що двісті двадцять три роки тому народ Франції вдерся до Бастилії, щоб добути собі зброю і боротися за свободу.

— Ого, — зраділа я. — Треба відсвяткувати цю винятково важливу дату.

— Так вийшло, що я допіру домовилася з твоїм батьком про пікнік в Голідей-парку.

Вона ніколи не заспокоїться, моя мама. Відштовхнувшись від канапи, я підвелася. Разом ми нарізали товстих бутербродів і витягли з комірчини в коридорі запорошений кошик для пікніків.

День був непоганий: нарешті в Індіанаполіс прийшло справжнє літо, тепле і вологе, — така погода після довгої зими нагадує, що хай світ створювався не для людей, а люди все-таки створені для світу. Татко нас уже чекав у світло-коричневому костюмі, стоячи на парковці для інвалідів і щось друкуючи на кишеньковому комп’ютері. Він помахав нам, коли ми паркувалися, і пригорнув мене.

— Оце деньок, — сказав він. — Якби жили ми в Каліфорнії, всі дні були б такі.

— Ну і набридло б нам, — заперечила мама. Вона помилялася, але я не заперечила.

Ми розстелили ковдру біля Руїн — чудернацької прямокутної споруди, що зображала руїни Рима посеред Індіанаполіса. Не справжні руїни, а отаке скульптурне відтворення. Побудовані вісімдесят років тому, Руїни від недбалого ставлення перетворилися на справжні руїни. Ван Гаутенові сподобалися б. І Гасу теж.

Всівшись у тіні руїн, ми з’їли скромний підобідок.

— Тобі дати крем від сонця? — запитала мама.

— Не треба, — відповіла я.

Чути було, як вітер шелестить листям і приносить з грального майданчика галас дітлахів, що розгадали таємницю, як бути живими, як орієнтуватися в світі, створеному не для них, у межах грального майданчика, створеного для них. Татко перехопив мій погляд і запитав:

— Тобі прикро, що ти не можеш так гратися?

— Іноді буває.

Але думала я не про це. Я намагалася все помічати: гру світла на Руїнах, малюка, що насилу зіп’явся на ноги, — він знайшов якусь паличку в кутку дитячого майданчика, — мою невтомну матінку, патьоки гірчиці на бутерброді з індичкою, татка, що сховав до кишені комп’ютера і насилу стримувався, щоб не дістати його знову, хлопця, що кидає фрісбі своєму собаці, а той перехоплює його і приносить.

Хто я така, щоб казати, що все це не назавжди? Хто такий Петер Ван Гаутен, щоб виголошувати як факт гіпотезу, що будь-які наші зусилля марні? Все, що я знаю про рай, і все, що я знаю про смерть, тут, у цьому парку: вишуканий всесвіт у безперервному русі, зруйновані руїни і галасливі дітлахи.

Татко помахав долонею у мене перед очима.

— Отямся, Гейзел! Ти тут?

— Вибач, так, що?

— Мама запропонувала поїхати до Гаса.

— О! Гаразд, — сказала я.

Отож, підобідавши, ми вирушили на кладовище Краун-Гілл, що стало останнім притулком для трьох віце-президентів, одного президента й Огастаса Вотерса. Ми під’їхали до пагорба і зупинилися. Позаду, на Тридцять Восьмій вулиці, гуркотіли авта. Знайти могилу Гаса виявилося легко — вона була найсвіжіша. Земля над труною ще не осіла. Могильного каменя ще не поставили.

Я не відчувала, що Гас ось тут, але все-таки взяла один з маминих безглуздих французьких прапорців і встромила в землю на гробку. Може, випадковий перехожий подумає, що Гас був солдатом французького Іноземного легіону або іншим звитяжним найманцем.

Лідавей відповіла по шостій, коли я на канапі дивилася одночасно і телевізор, і відео на ноутбуці. Я відразу побачила чотири додатки і захотіла їх відкрити, але переборола спокусу і прочитала листа.

Люба Гейзел!

Коли вранці ми приїхали до Петера, він уже нажлуктився, але це полегшило справу. Бас (мій бойфренд) відволікав його, поки я перебирала вміст сміттєвих пакетів, у яких Петер має звичай тримати пошту шанувальників. Але я згадала, що Огастас знав домашню адресу Петера. На обідньому столі був цілий стос пошти, і я дуже швидко знайшла листа. Я розпечатала його, побачила, що він адресований Петеру, і попросила його прочитати.

Він відмовився.

Я дуже розлютилася, Гейзел, але на Петера не кричала. Сказала йому, що він зобов'язаний заради своєї покійної дочки прочитати листа покійного юнака, і вручила йому того листа, і він прочитав його від початку до кінця і сказав, цитую: «Перешліть це дівчині та скажіть, що мені нема чого додати».

Я не читала листа, хоч і бачила деякі фрази, поки сканувала аркуші. Прикріплюю скани тут, а сторіночки вишлю тобі поштою; в тебе ж не змінилася адреса?

Нехай береже тебе Господь, Гейзел.

Твоя подруга

Лідавей Фліхентгарт

Я швидко відкрила чотири додатки. Почерк був неохайний, з сильним нахилом, букви відрізнялися за розміром і кольором. Гас багато днів писав це різними ручками і в різному стані напівпритомності.

Ван Гаутене!

Я непоганий хлопець, але письменник з мене кепський. Ви недобрий чолов'яга, зате добрий письменник. З нас вийде пречудова пара. Не хочу бути вам зобов'язаним, але якщо у вас є час (а наскільки я бачив, часу у вас прорва), хочу поцікавитися, чи не напишете ви надгробне слово для Гейзел? У мене є нотатки, то чи не могли б ви поєднати їх у щось зв'язне, якось обробити чи бодай просто сказати мені, де я повинен висловитися інакше?

З Гейзел справа ось у чому. Майже всі ми прагнемо залишити слід в історії. Заповідати спадщину. Залишитися в пам'яті. Всі ми хочемо, щоб нас пам'ятали. Я не виняток. Не хочу стати черговою забутою жертвою в давній і безславній війні з раком.

Я хочу лишити слід.

Але, Ван Гаутене, сліди, які залишають люди, занадто часто виявляються шрамами. Будуєш жахливий супермаркет, чи здійснюєш державний переворот, чи намагаєшся стати рок-зіркою і думаєш: «Тепер мене запам'ятають», але а) тебе не пам’ятають і б) все, що після тебе лишилося, нагадує потворні шрами. Переворот обертається диктатурою, супермаркет виявляється збитковим.

(О’кей, може, я й не зовсім кепський письменник, але я не вмію добре висловлювати свої думки, Ван Гаутене. Мої думки — зірки, які я не здатен об’єднати в сузір’я).

Ми наче пси, що дзюрять на пожежні гідранти. Ми отруюємо ґрунтові води своєю токсичною сечею, мітимо все як свою власність у безглуздій спробі пережити власну смерть. Я не можу перестати дзюрити на пожежні гідранти. Я знаю, що це нерозумно і марно — епічно марно в моєму теперішньому стані, — але я тварина, як всі інші.

Гейзел інша. Вона ступає легко, старий. Вона ступає легко по землі. Гейзел знає істину: у нас стільки само можливостей нашкодити всесвіту, як і допомогти йому, причому малоймовірно, щоб нам поталанило утнути бодай одне з двох.

Люди кажуть: шкода, що вона залишить по собі не такий величезний шрам і мало хто її пам'ятатиме; що її любили хоч і глибоко, але недовго. Але це не печаль, Ван Гаутене. Це перемога. Це героїка. Хіба не в цьому справжній героїзм?

Як там у клятві Гіппократа: перша заповідь — не нашкодь?

Справжні герої — не ті, хто діє; справжні герої — ті, хто все ПОМІЧАЄ, звертає увагу. Чоловік, який вигадав щеплення від віспи, насправді нічого не винаходив. Він просто помітив, що люди, які перенесли коров'ячу віспу, не хворіють на справжню.

Потому як я засвітився на ПЕТ, я потайки прокрався в палату інтенсивної терапії до Гейзел і побачив її. Я пройшов за спиною медсестри з бейджем, і з десять хвилин просидів з нею, поки не піймався. Я думав, що вона помре і я не встигну їй сказати, що я теж помираю. Це було нестерпно: гучні механічні звуки приладів у інтенсивній терапії. З її грудей крапала ця темна ракова рідина. Очі заплющені. Трубка. Але рука була її рукою, теплою, з нігтями, вкритими темно-синім, майже чорним лаком, і я тримав її за руку, намагаючись уявити світ без нас, і на секунду в мене вистало порядності сподіватися, що Гейзел помре, не дізнавшись, що я теж помираю. Але я відразу ж захотів, щоб вона ще пожила і ми встигли закохатися. Гадаю, я здійснив своє бажання. Залишив свій шрам.

Увійшов медбрат і звелів мені вийти, тому що відвідувачам сюди не можна. Я запитав, який прогноз, і він сказав: «Поки що водянка не зменшується». Вода: благословення пустелі, прокляття океану.

Що ще? Гейзел така гарна! На неї неможливо надивитися. Я ніколи не переймався, чи вона розумніша за мене: я і так знаю, що розумніша. Вона кумедна, але не прикра. Я кохаю її. Мені так пощастило, що я кохаю її, Ван Гаутене! На цьому світі ми не вибираємо, буде нам боляче чи ні, старий, але можна обрати, хто зробить нам боляче. Я своїм вибором задоволений. Сподіваюся, вона теж.

Я теж, Огастасе.

Я теж.

ЧИТАЄМО, РОЗМІРКОВУЄМО, ОБГОВОРЮЄМО...

1. Яке враження справив на вас прочитаний роман? Що вразило найбільше — тематика, сюжет, образи, стиль автора? Які епізоди запам’яталися?

2. Розкажіть, хто такі Гейзел та Огастас. За яких обставин вони познайомилися? Як вони боролися зі своїми смертельними хворобами?

3. Як у родині підтримували кожного з підлітків?

4. Об’єднайтеся у дві групи і складіть характеристику образів: перша група — Гейзел, друга група — Огастас. Описуючи Огастаса, розкрийте роль цигарок у створенні цього образу-персонажа, а характеризуючи Гейзел, поясніть, чому дівчина порівнювала себе із гранатою. Представте результати своєї роботи у класі.

5. Розкажіть про історію кохання Огастаса та Гейзел.

6. Про що мріяв Огастас Вотерс, у що вірив? Як ви розумієте улюблену фразу юнака: «Я на американських гірках, які ведуть тільки вгору»?

7. Доведіть, що хворі підлітки не здалися, а продовжували жити, дружити, любити.

8. Розкажіть історію Айзека. Як ви думаєте, у чому полягала роль цього персонажа?

9. Прочитайте виразно сцену помсти підлітків Моніці — дівчині, яка покинула хворого Айзека. На чиєму боці ваші симпатії?

10. Розкрийте особливості композиції роману. Яку роль у побудові твору відіграє образ письменника Петера Ван Гаутена та його книжка «Царська неміч»? Як «Царська неміч» вплинула на життя Гейзел та Огастаса?

11. Що стало причиною поїздки підлітків до Амстердама? Чи виправдала ця поїздка їхні очікування? Чому?

12. Поясніть символіку назв номерів в амстердамському готелі, де оселилися підлітки. Чи можна стверджувати, що ідеї екзистенціалізму, які сповідували філософи К’єркегор і Гайдеґер, близькі поглядам Гейзел та Огастаса?

13. Прокоментуйте схему1. Поясніть роль у творі другорядних персонажів — Кейтлін, Моніки, Кароліни.

14. Виявіть і прокоментуйте інтертекстуальні зв’язки у творі.

15. Сформулюйте тематику роману.

16. Які проблеми порушує автор у своєму творі? Яке їхнє рішення пропонує?

17. Наведіть приклади метафор у романі. Розтлумачте сенс метафоричного образу води.

18. Наведіть конкретні приклади з тексту, у яких автор натякає читачеві про те, що Огастас помре.

19. Як закінчується роман? Чи можна стверджувати, що у «Провині зірок» — відкритий фінал? Спробуйте передбачити, як складеться подальша доля Гейзел та її батьків, Айзека.

20. Розкрийте символіку назви твору.

1 У схемі використано кадри з кінофільму «Провина зірок» (США, режисер Джон Бун). Текст твору в перекладі з англійської Віри Назаренко.

Світ можливостей, або До уваги особистості цифрової епохи

Джон Ґрін — популярний відеоблогер. Відеопроєкти, започатковані Джоном та його братом Генком, дуже поширені серед молоді. Найбільш відомий — VlogBrothers (https://bit.ly/2oxc90g). Окрім особистих тем, брати порушують у ньому важливі та гострі питання для сучасних підлітків. Увагу молодих людей привертає й освітянський проект Crash Course, де Ґріни розповідають про цікаві відомості з біології, хімії, екології, історії, літератури. Новим сольним відеопроєктом Джона стала серія коротких відеоновел Mental Floss (https://bit.ly/1iKAzOs), у яких письменник знайомить глядачів з різними фактами, наприклад, «45 дивних фактів про президентів США» або «50 найпоширеніших оман». Джон і Хенк також заснували фестиваль VidCon (https://bit.ly/2UM1rTV), мета якого — об’єднання авторів онлайн-відео в реальному світі.

Для ведення своїх блогів Джон Ґрін використовує різні соціальні майданчики в Інтернеті, зокрема свій офіційний сайт (http://www.johngreenbooks.com/), Facebook (https://www.facebook.com/JohnGreenfans/), Twitter (https://twitter.com/johngreen), Instagram (https://www.instagram.com/johngreenwritesbooks/) тощо. У соціальних мережах митець має мільйони підписників.

Успішна письменницька кар’єра та активність в інтернет-просторі зробили Джона Ґріна надзвичайно впливовою людиною. Блогери запровадили термін «ефект Джона Ґріна». Так називають наслідки свіжого поста Ґріна в соціальних мережах про будь-що, після якого різко збільшується продаж його книжок. А журнал «Time» навіть включив Джона Ґріна до списку «100 найвпливовіших людей світу».

Цитати для душі від Джона Ґріна

• Ти використовуєш майбутнє, щоб утекти від сьогодення («В пошуках Аляски»).

• Люди вірять у загробне життя, бо без цієї віри жити нестерпно («В пошуках Аляски»).

• Ми обидва поринули в думки, прірва поміж нами була нездоланна («В пошуках Аляски»).

• Не можна втрачати надії, бо людина не може зламатися безповоротно («В пошуках Аляски»).

• Йти дуже важко — поки не втечеш. А потім розумієш, що це найлегше («Паперові міста»).

• Майбутнє — це безліч нині («Паперові міста»).

• Людині дуже важко показати нам, який вигляд ми маємо збоку, а нам непросто показати, якими почуваємося ми зсередини («Паперові міста»)

Мистецькі передзвони

Три із семи романів Джона Ґріна вже зацікавили кінематографістів. Так, першою стрічкою за творами письменника стала «Провина зірок» (США, режисер Джон Бун). Кінокартина вийшла у 2014 році. Цікаво, що письменник зіграв у ній одну з епізодичних ролей (цю сцену зберегли лише для DVD-версії). Дізнатися більше про екранізацію «Провини зірок» ви зможете на офіційному сайті фільму: http://thefaultinourstarsmovie.com/. У 2015 році вийшов фільм «Паперові міста» (США, режисер Джейк Шрейєр). А у 2018 розпочалася робота над екранізацією дебютного роману Джона Ґріна — «В пошуках Аляски». Це буде серіал, сценаристи обіцяють 8 серій.

Джон Ґрін на знімальному майданчику фільму «Винні зірки». На задньому плані актори Шейлін Вудлі (Гейзел) та Енсел Ельгорт (Огастас)

Джон Ґрін з акторами-виконавцями головних ролей у фільмі «Винні зірки» Шейлін Вудлі (Гейзел) та Енсел Ельгорт (Огастас)

Плакат до фільму «Винні зірки» (США, режисер Джон Бун)

Світ можливостей, або До уваги особистості цифрової епохи

Джон та Хенк Ґріни — відомі філантропи, вони активно займаються соціально важливою діяльністю. Так, разом з батьками померлої від раку Естер Ерл вони заснували благодійний фонд «Ця зірка ніколи не згасне», мета якого — надання фінансової допомоги хворим на рак дітям. Декілька разів на місяць Джон Ґрін спілкується у скайпі та телефоном із хворими на рак підлітками, намагається підтримувати їх. Онлайнова популярність братів Ґрін дала їм змогу запустили благодійний проект Project for Awesome (http://www.projectforawesome.com/). Його учасники створюють відео, у яких закликають пожертвувати гроші в той чи інший благодійний фонд.

Брати Джон та Генк Ґріни на фоні емблеми благодійного проекту «Project for Awesome»

Підсумовуємо вивчене

1. Поясніть назву статті про Джона Ґріна «Популярний автор романів для молоді, або Більше, ніж письменник».

2. Чи хотілось би вам прочитати «Провину зірок» удруге? Чи порадили б ви цей твір своїм друзям? Поясніть свою думку.

3. Продовжте речення «Роман Джона Ґріна “Провина зірок” — про ...».

4. Розв’яжіть кроссенс. Визначте центральне зображення. Аргументуйте своє рішення.

5. У передмові «Від автора» письменник зазначає, що «Провина зірок» — художній вимисел. Як ви гадаєте, ця вигадана історія сама собою щось важить?

6. У романі ви, ймовірно, помітили, чимало афоризмів. Назвіть і прокоментуйте такі, що вам найбільше запам’яталися.

7. Ознайомтеся з відгуками читачів про «Провину зірок», що розміщені на офіційному сайті письменника. Який з них вас найбільше вразив? Підготуйте свій відгук про цю книжку, представте його у класі.

8. За романом «Провина зірок» напишіть твір-роздум на одну з тем:

• «Читаючи роман Джона Ґріна “Провина зірок” я замислився/замислилася про...»;

• «У чому секрет популярності творів Джона Ґріна?»;

• «Бути дорослим — означає знати, у що віриш» — або запропонуйте свою тему.

9. Подивіться кінострічку «Провина зірок» режисера Джона Буна. Порівняйте її з твором.

10. Підготуйте інфоплакат/буктрейлер/мотиватор1 за твором.

1 Створити мотиватори можна за допомогою інтернет-ресурсу https://bit.ly/2Q0oglf.

ПІДСУМОВУЄМО ВИВЧЕНЕ В РОЗДІЛІ

  • 1. Використовуючи матеріали підручника та публікації в інтернеті, підготуйте повідомлення «10 цікавих фактів про Джона Ґріна».
  • 2. На прикладі роману Дж. Ґріна «Провина зірок» доведіть, що його автор вважає читання книжок важливим для підлітків.
  • 3. Прокоментуйте висловлювання Джона Ґріна: «Вони [мої книги] виникають на перетині між людьми, яких я уявляю, і питаннями, які мене хвилюють».
  • 4. На сайті інтернет-журналу «Букмоль» ознайомтеся зі статтею Анастасії Суворової «Паперові лабіринти Джона Ґріна». Яка з книжок письменника в цьому огляді вас зацікавила найбільше? Чи плануєте її прочитати? Запропонуйте власний огляд прочитаних книжок Джона Ґріна.

  • 5. Порівняйте романи Дж. Ґріна «Провина зірок» і М. Зузака «Крадійка книжок». Що в них спільного й відмінного?