Зарубіжна література. 11 клас. Ісаєва

Руйнуючи канони і створюючи нове: з літератури другої половини ХХ — початку ХХІ століття

Незнаний нам початок і кінець,

Не розуміємо таємну міру,

Коли життя сплітає у вінець,

В нежданій черзі — віру і зневіру.

Олена Теліга, українська поетеса і громадська діячка

Це абсолютна епоха; це не абсолютне знання або кінець історії, Це епоха абсолютного знання [...], абсолютного саморуйнування без Апокаліпсису, без одкровення, без абсолютного знання.

Жак Дерріда, французький філософ

Театральний авангард другої половини XX століття, або Про формування «театру абсурду»

Щоб передати жорстокість життя, література має бути в тисячу разів більш жорстокою, більш жахливою.

Ежен Йонеско

Починаючи з 50-х років XX століття на різних театральних сценах світу дедалі частіше почали з’являтися п’єси з безглуздим сюжетом, що представляли глядачам, здавалося б, несумісні речі. Таким новим театральним явищем, що руйнував традиційні драматичні закони, не визнавав жодних авторитетів, став так званий театр абсурду (або драма абсурду). Це своєрідний театр парадокса, «трагедії мови», театр-експеримент, що вимагає імпровізації не тільки від актора, а й від глядача. Театр абсурду кидав виклик культурним традиціям і навіть, певною мірою, політичному й соціальному устрою.

Біля витоків такого дивного театру стояли Ежен Йонеско, Жан Жене, Артюр Адамов і Семюель Беккет.

Бажаючи дати назву таким незвичайним п’єсам, англійський критик Мартін Есслін у 1961 році ввів поняття «театр абсурду». Водночас Ежен Йонеско пропонував іншу назву для цього явища — «театр глузування».

Серед загальних рис, характерних для творів театру абсурду, назвемо такі:

  • наявність фантастики, що представлена паралельно з реальністю;
  • домінування так званих «змішаних» драматичних жанрів (трагікомедія, трагіфарс, комічна мелодрама тощо);
  • використання елементів різних видів мистецтва (пантоміма, хор, мюзикл тощо);
  • на відміну від природної для сцени динамічності дії, часто спостерігається статика. За висловом Е. Йонеско, «агонія, у якій немає реальної дії»;
  • змін зазнає мова персонажів, які часто просто не чують і не бачать одне одного, вимовляють «паралельні» монологи в порожнечу.

Події будь-якої п’єси театру абсурду далекі від реальності й навіть не прагнуть до неї наблизитися. Неймовірне й дивне в ній може проявлятися як у персонажах, так і в навколишніх предметах і подіях, що відбуваються. Місце і час дії в таких драматичних творах, зазвичай, досить складно визначити. Логіки немає ні у вчинках персонажів, ні в їхніх словах.

Кінець 60-х років XX століття ознаменувався міжнародним визнанням театру абсурду. Один з його засновників, франко-ірландський письменник Семюель Беккет (1906-1989), 1969 року за «новаторські твори у прозі та драматургії, у яких трагізм сучасної людини стає її тріумфом» був удостоєний Нобелівської премії з літератури.

У його найвідомішій п’єсі «Чекаючи на Ґодо», що була написана 1949 року, Беккет утверджує думку про приреченість людини до страждань. У цій п’єсі фактично нічого не відбувається. Недолугі діалоги, відсутність дії увиразнюють трагічну безвихідь існування людини.

А фраза однієї з дійових осіб: «...нічого не відбувається, ніхто не приходить, ніхто не йде — жахливо» — стала справжньою візитівкою драми абсурду.

Деякі дослідники вважають, що цей твір — алегорія на тему війни, яка несе знищення і смерть. Так, літературознавець Олександр Геніс стверджує, що п’єса Бекета розкриває, «як жити, коли знаєш, що помреш». Цікаво, що достеменно невідомо, і хто такий Ґодо. Коли американський режисер Алан Шнайдер запитав про це в самого драматурга, той дав таку доволі дивну відповідь: «Якби я знав, я б сказав про це в п’єсі».

Уважно спостерігаючи за європейським суспільством, французький письменник румунського походження Ежен Йонеско дійшов висновку про неспроможність реалізму і, насамперед, драматургії, і вирішив привнести щось нове в сучасне життя. Так виникла ідея п’єси, яка руйнувала б усі наявні канони драматургії. Якось під час самостійного вивчення англійської мови за посібником він з подивом виявив, що в звичайних словах міститься безліч абсурду, завдяки чому часом розумні й красиві фрази повністю втрачають сенс. Драматург згодом так пояснював свій задум: «Ми хотіли вивести на сцену і показати глядачам саме екзистенціальне існування людини в її повноті, цілісності, в її глибокому трагізмі, її долі, тобто усвідомленні абсурдності світу».

«Людська душа — ось постійний гральний майданчик», — вважав відомий швейцарський драматург Макс Фріш (1911-1991). Своє творче кредо він сформулював так: «Як автор п’єс я вважав би своє завдання виконаним, якби в моїй п’єсі вдалося так поставити запитання, щоб глядачі з цього часу вже не могли б жити без відповіді, без своєї відповіді, своєї власної, яку вони можуть дати лише своїм життям...». Перша його п’єса «Санта-Крус» (1944), дія якої відбувається водночас у теперішньому й минулому, що передає, як зазначав сам автор, момент «переживання колись пережитого», у багатьох своїх аспектах сприяла розвитку театру абсурду. Притчовий характер твору, відкритий фінал п’єси замість традиційної розв’язки сприяють тому, що читач не стільки розмірковує над долями головних персонажів, скільки для себе сам вирішує одвічну проблему вибору між мрією та реальністю.

«П’єси пишуть для того, щоб розібратися у світі. А розібратися в ньому можна, тільки вдаючись до притч. Усі мої п’єси — це притчі», — наголошував відомий швейцарський драматург Фрідріх Дюрренматт, якого по праву вважали справжнім «майстром гротеску», адже гротеск, на його думку, «це одна з надзвичайних можливостей бути точним. Немає сенсу заперечувати, що гротескне мистецтво віддзеркалює жорстокість об’єктивної дійсності [...]. Воно є незручним, але необхідним». У своїх творах Дюрренматт не повчає читача, а просто розмірковує разом з ним, що означає — бути людиною в цьому сучасному світі.

Вплив театру абсурду на розвиток сучасного мистецтва важко переоцінити: у світову літературу він привніс нові теми, забезпечив новими прийомами й засобами драматургію, сприяв розкріпаченню сучасного театру в цілому.

Такі п’єси стали своєрідним викликом уже відомим канонам театру, вони шокували глядачів безглуздістю персонажів й абсурдністю ситуацій.

Відповідаючи на питання «Чи є майбутнє в театру абсурду?», Ежен Йонеско стверджував, що цей напрям буде жити вічно, адже «абсурд так заповнив собою реальність, ту саму, яку називають “реалістична реальність”, що реальність і реалізм здаються нам настільки ж правдивими, як і абсурдними, а абсурд здається реальністю: озирнемося навколо себе».

Визначити для себе, у чому секрет популярності п’єс театру абсурду й чи будуть вони, справді, жити вічно, ви зможете, тільки прочитавши їх.

  • 1. Розкрийте поняття «театр абсурду». Поясніть, чим він відрізняється від традиційного театру.
  • 2. Прокоментуйте інформаційний плакат, розміщений у тексті статті. Розкажіть, які новації характерні для «театру абсурду».
  • 3. Підготуйте розгорнуте повідомлення про одного із засновників «театру абсурду».
  • 4. На прикладі одного з творів (на ваш вибір) розкрийте основні ознаки п’єси абсурду.
  • 5. Розкажіть про постановки п’єс абсурду на українській сцені.

Андрій Будник. Плакат «Ежен Йонеско» (2017)

Фрідріх Райнхольд Дюрренматт

(1921—1990)

Письменство — це завжди спроба в чомусь розібратися — у собі, у цій дійсності. І ці спроби доводиться постійно поновлювати.

Фрідріх Дюрренматт

«Гостина старої дами»

(СКОРОЧЕНО)

Переклад з німецької ВІРИ ВОВК.

Трагічна комедія

ДІЙОВІ ОСОБИ:

ГОСТІ:

КЛЕР ЦАХАНАСЯН, з дому Вешер, мультимільйонерка

ЇЇ ЧОЛОВІКИ VII-IX

МАЖОРДОМ

ТОБІ, РОБІ — весь час жують гуму

КОБІ, ЛОБІ — сліпі

ГОСПОДАРІ:

ІЛЛЬ

ЙОГО ДРУЖИНА, ЙОГО ДОНЬКА

ЙОГО СИН

БУРГОМІСТР

УЧИТЕЛЬ

ПАРОХ

ЛІКАР

ПОЛІЦАЙ

ПЕРШИЙ

ДРУГИЙ ТРЕТІЙ

ЧЕТВЕРТИЙ міщани

МАЛЯР

ПЕРША ЖІНКА, ДРУГА ЖІНКА

ПАННА ЛУІЗА

ІНШІ:

НАЧАЛЬНИК СТАНЦІЇ, НАЧАЛЬНИК ПОТЯГА, КОНДУКТОР

ПОДАТКОВИЙ АҐЕНТ

ВЛІЗЛИВІ: ГАЗЕТЯР І, ГАЗЕТЯР II

РАДІОКОРЕСПОНДЕНТ, ОПЕРАТОР

МІСЦЕ: ҐЮЛЛЕН

ЧАС: СУЧАСНІСТЬ

ДІЯ ПЕРША

Заки підійметься завіса — дзвінок станції. Потім напис: Ґюллен. Очевидно, назва містечка, що ледь позначене в глибині: зруйноване, зниділе. Будинок станції також неохайний, залежно від країни — з рампою чи без рампи, напівздертий розклад потягів на мурі, заржавілий семафор, двері з написом «Вхід заборонено». Далі, посередині, нужденна дорога до станції. Вона також тільки позначена. Ліворуч — будка: гола, череп’яний дах, обшарпані плакати на безвіконнім мурі. Зліва табличка «Для жінок», справа «Для чоловіків». Усе тоне в гарячому, осінньому сонці. Перед будкою — лавка, на лавці четверо чоловіків. П’ятий, неймовірно занедбаний, як і ті решта, малює транспарант червоною фарбою, немов на демонстрацію: «Ласкаво просимо, Клері». З гуркотом пролітає швидкий потяг. Начальник станції на пероні пропускає ешелон. Чоловіки на лавці повертають голови зліва направо — видно, проводжають очима експрес.

ПЕРШИЙ: «Ґудрун», Гамбург — Неаполь.

ДРУГИЙ: Об одинадцятій двадцять сім прибуде «Шалений Роланд», Венеція — Стокгольм.

ТРЕТІЙ: Нам тільки й лишилося втіхи, що дивитися на потяги.

ЧЕТВЕРТИЙ: П’ять років тому «Ґудрун» і «Шалений Роланд» зупинялись у Гюллені. І ще «Дипломат» і «Лорелея» — усі важливі потяги.

ПЕРШИЙ: Світового значення.

ДРУГИЙ: А тепер навіть звичайні пасажирські потяги не зупиняються. Тільки два з Каффіґену і о першій тринадцять з Кальберштадту.

ТРЕТІЙ: Нам кінець.

ЧЕТВЕРТИЙ: Фабрика Ваґнера луснула.

ПЕРШИЙ: Бокман збанкрутував.

ДРУГИЙ: Пансіонат «Місце-на-сонці» занепав.

ТРЕТІЙ: Живемо з допомоги для безробітних.

ЧЕТВЕРТИЙ: Та з громадської юшки.

ПЕРШИЙ: Живемо?

ДРУГИЙ: Животіємо.

ТРЕТІЙ: Здихаємо.

ЧЕТВЕРТИЙ: Ціле містечко.

Дзвінок.

ДРУГИЙ: Давно пора вже приїхати мільярдерці. В Кальберштадті вона мала начебто побудувати лікарню.

ТРЕТІЙ: У Каффіґені — ясла, а в столиці — пропам’ятну церкву.

МАЛЯР: Захотіла, щоб той партач Цімт, натураліст, вималював їй портрет.

ПЕРШИЙ: Капшук з грошима! Їй належать Armenian-Oil, Western Railways, North Broadcasting Company і квартал розпусти в Гонґ-Конґу.

Гуркіт потяга, начальник пропускає його. Чоловіки проводжають потяг рухом голови справа наліво.

ЧЕТВЕРТИЙ: «Дипломат».

ТРЕТІЙ: До того ж ми були містом культури.

ДРУГИЙ: Одним з найпередовіших у країні.

ПЕРШИЙ: В Європі.

ЧЕТВЕРТИЙ: Тут ночував Ґете. В господі «Золотий Апостол».

ТРЕТІЙ: Брамс тут скомпонував квартет.

Дзвінок.

ДРУГИЙ: Бертольд Шварц тут винайшов порох.

МАЛЯР: А я блискуче навчався в Ecole des Beaux-Arts. А що тепер роблю? Малюю транспаранти!

Гуркіт потяга. Ліворуч з’являється кондуктор, наче щойно зіскочив з потяга.

КОНДУКТОР (протяжно гукає): Ґюллен!

ПЕРШИЙ: Пасажирський потяг із Каффіґену.

Виходить один пасажир, минає чоловіків на лавці ліворуч і зникає в дверях з написом «Для чоловіків».

ДРУГИЙ: Ліцитаційний інспектор.

ТРЕТІЙ: Іде ліцитувати ратушу.

ЧЕТВЕРТИЙ: І з політичного погляду нам край.

НАЧАЛЬНИК (підносить жезл): Потяг рушає!

З містечка надходять БУРГОМІСТР, УЧИТЕЛЬ, ПАРОХ і майже шістдесятп’ятирічний ІЛЛЬ, усі поганенько повдягані.

БУРГОМІСТР: Висока гостя приїде пасажирським потягом о першій тридцять, із Кальберштадту.

УЧИТЕЛЬ: Співає мішаний хор, молодіжна група.

ПАРОХ: Дзвонить пожежний дзвін. Його ще не віддали в заставу.

БУРГОМІСТР: На ринку грає міська оркестра, а гімнастичне об’єднання робить піраміду в честь мільярдерки. Потім обід у «Золотому Апостолі» . На жаль, не вистачить коштів, щоб освітити ввечері собор і ратушу.

ЛІЦИТАЦІЙНИЙ ІНСПЕКТОР виходить із будки.

ЛІЦИТАЦІЙНИЙ ІНСПЕКТОР: Доброго ранку, пане бургомістре! Сердечно вітаю.

БУРГОМІСТР: Чого вам тут треба, інспекторе Ґлюце?

ЛІЦИТАЦІЙНИЙ ІНСПЕКТОР: Це вже ви знаєте, пане бургомістре. Передо мною стоїть велетенське завдання. Спробуйте взяти в заставу ціле місто.

БУРГОМІСТР: Крім старої друкарської машинки, ви в ратуші нічого не знайдете.

ЛІЦИТАЦІЙНИЙ ІНСПЕКТОР: Ви, пане бургомістре, забуваєте про ґюлленський краєзнавчий музей.

БУРГОМІСТР: Проданий три роки тому до Америки. Наші каси порожні. Ніхто не платить податків.

ЛІЦИТАЦІЙНИЙ ІНСПЕКТОР: Треба перевірити. Країна процвітає, а якраз Ґюллен з пансіоном «Місце-під-сонцем» банкрутує.

БУРГОМІСТР: Для нас самих це економічна загадка.

ПЕРШИЙ: Це все — витівки масонів.

ДРУГИЙ: Жидівська робота.

ТРЕТІЙ: За цим стоїть великий капітал.

ЧЕТВЕРТИЙ: Міжнародний комунізм пряде своє павутиння.

Дзвінок.

ЛІЦИТАЦІЙНИЙ ІНСПЕКТОР: Я вже щось знайду. В мене очі, як у яструба. Піду глипну на міську касу.

Відходить.

БУРГОМІСТР: Краще, коли він нас пограбує тепер, ніж по візиті мільярдерки.

Маляр закінчив свій транспарант.

ІЛЛЬ: Так не годиться, пане бурґомістре. Напис надто інтимний. Треба б написати «Ласкаво просимо, Клер Цаханасян».

ПЕРШИЙ: Але ж вона — Клері.

ДРУГИЙ: Клері Вешер.

ТРЕТІЙ: Тут виросла.

ЧЕТВЕРТИЙ: Її батько був будівничий.

МАЛЯР: Тоді я зроблю просто: напишу «Ласкаво просимо, Клер Цаханасян» на зворотному боці. А як мільярдерка розчулиться, ми завжди зможемо обернути до неї ще й цей бік.

ДРУГИЙ: «Біржовик», Цюріх-Гамбурґ.

Ще один швидкий потяг проїздить справа наліво.

ТРЕТІЙ: Завжди точний, хоч годинника по ньому наставляй.

ЧЕТВЕРТИЙ: Ото мудро! Ніби хтось тут ще має годинника!

БУРГОМІСТР: Панове, мільярдерка — наша єдина надія.

ПАРОХ: Крім Бога.

БУРГОМІСТР: Крім Бога.

УЧИТЕЛЬ: Але він грошей не платить.

БУРГОМІСТР: Ви, Іллю, дружили з нею; тепер усе від вас залежить.

ПАРОХ: Тоді ви розійшлися. Я чув якусь невиразну історію... Ви маєте що звірити своєму душпастиреві?

ІЛЛЬ: Ми були найкращі друзі... Молоді й палкі... З мене був таки добрий хлопець, панове, сорок п’ять років тому... А її, Кляру, я ще й досі немов бачу перед собою... Як вона світилася мені назустріч у пітьмі Петрової стодоли чи босоніж ішла по моху й листю в Конрадсвайлерівському лісі, з розмаяним рудим волоссям, струнка, гнучка як лозина, ніжна, до біса гарна відьма. Нас розлучило життя, тільки життя, як то буває на світі.

БУРГОМІСТР: Для моєї невеличкої доповіді на бенкеті в «Золотому Апостолі» мені треба було б знати кілька подробиць про пані Цаханасян.

Витягає з кишені нотатника.

УЧИТЕЛЬ: Я перевірив давні шкільні документи. Оцінки Кляри Вешер, на превеликий жаль, дуже погані. Із поведінки також. Тільки з ботаніки й зоології «задовільно».

БУРГОМІСТР (записуючи): Добре. З ботаніки й зоології «задовільно». Це добре.

ІЛЛЬ: Тут я можу пригодитися вам, пане бурґомістре. Кляра любила справедливість. І то не абияк. Раз арештовували якогось волоцюгу, то вона закидала поліцая камінням.

БУРГОМІСТР: Любов до справедливости. Не зле. Завжди робить враження. Але історію з поліцаєм краще не згадуймо.

ІЛЛЬ: Вона була також милосердна. Що мала, те й роздавала. Крала картоплю для бідної вдови.

БУРГОМІСТР: Почуття милосердя. Це, панове, конче треба відзначити. Це найважливіше. Чи хто пригадує собі, яку будову спорудив її батько? Було б добре згадати про неї в промові.

ВСІ: Ніхто не пригадує.

Бурґомістер згортає нотатника.

БУРГОМІСТР: Ну, я готовий; решту мусить зробити Ілль.

ІЛЛЬ: Я знаю. Цаханасян має труснути своїми мільйонами.

БУРГОМІСТР: Мільйонами, це дуже добре сказане.

УЧИТЕЛЬ: Нам не поможуть ясла для немовлят.

БУРГОМІСТР: Дорогий Іллю, ви вже віддавна найпопулярніша постать у Ґюллені. Я навесні залишаю свою посаду і вже порозумівся з опозицією. Ми домовилися, що запропонуємо обрати вас моїм наступником.

ІЛЛЬ: Але ж, пане бургомістре...

БУРГОМІСТР: Я можу тільки підтвердити те, що сказав.

ІЛЛЬ: Панове, до діла. Насамперед я поговорю з Клярою про нашу біду.

БУРГОМІСТР: Але обережно... делікатно.

ІЛЛЬ: Ми повинні діяти розумно, не забувати про психологію. Вже саме невдале вітання на станції може звести все нанівець. Міською оркестрою і мішаним хором ми нічого не досягнемо.

БУРГОМІСТР: Ілль має рацію. Це ж бо надзвичайна хвилина. Пані Цаханасян ступає на землю своїх предків, повертається додому і, зворушена, з очима повними сліз, бачить давні, любі картини. Я, звичайно, стоятиму не в самій сорочці, як оце тепер, а в святковому чорному вбранні і в циліндрі, коло мене дружина, а переді мною, у всьому білому, дві внучки з трояндами в руках. Господи, аби тільки все було готове вчасно!

Дзвінок.

ПЕРШИЙ: «Шалений Роланд».

ДРУГИЙ: Венеція-Стокгольм, одинадцята двадцять сім.

ПАРОХ: Одинадцята двадцять сім! У нас є ще майже дві години, щоб причепуритись.

БУРГОМІСТР: Транспарант «Ласкаво просимо, Клер Цаханасян» піднесуть угору Кюн і Гавзер (показує на ЧЕТВЕРТОГО). Решта всі найкраще — хай махають капелюхами. Тільки прошу вас, не горлайте, як торік під час відвідин урядової комісії; враження не було ніякого, ми ще й досі не дістали дотації. Тут личить не криклива зовнішня радість, а внутрішня; майже хлипання співчуття до віднайденої дитини нашої батьківщини. Будьте невимушені, щирі, але все має котитися, мов по шнурочку, пожежний дзвін мусить озватися зараз після хору. Передовсім слід звернути увагу...

З гуркотом наближається потяг і заглушує його промову. Скрегочуть гальма. На всіх обличчях проступає страшенний подив. П’ятеро чоловіків на лавці схоплюється.

МАЛЯР: Експрес!

ПЕРШИЙ: Зупиняється!

ДРУГИЙ: У Ґюллені!

ТРЕТІЙ: В найзлиденнішому

ЧЕТВЕРТИЙ: Найжалюгіднішому

ПЕРШИЙ: Наймізернішому закутку на лінії Венеція-Стокгольм!

НАЧАЛЬНИК СТАНЦІЇ: Диво предивне! «Шалений Роланд» має з’явитися на закруті біля Льойтенау, промайнути і темною цяткою зникнути в Пюкенрідській долині.

Справа надходить КЛЕР ЦАХАНАСЯН: шістдесяти двох років, руда, намисто з перлин, широченні золоті браслети, видженджурена далі нікуди неможлива, але якраз тому світова дама, з дивною грацією, попри всю свою сміховинність. За нею почет, МАЖОРДОМ БОБІ, приблизно вісімдесяти років, у чорних окулярах, її ЧОЛОВІК VII (високий, стрункий, чорні вуса) з повним добором рибальського знаряддя. Роздратований НАЧАЛЬНИК ПОТЯГА йде за ними; червоний кашкет, червона тека.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Це Ґюллен?

НАЧАЛЬНИК ПОТЯГА: Ви потягли за рятункове гальмо, мадам!

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Я завжди тягну за рятункове гальмо.

НАЧАЛЬНИК ПОТЯГА: Я протестую! Категорично! В цій країні ніхто не тягне за рятункове гальмо, навіть як треба рятунку. Точне дотримання розкладу їзди — найвищий наш принцип. Можу я попрохати у вас пояснення?

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Ми таки в Ґюллені, Мобі. Я пізнаю цей сумний закуток. Он там по той бік Конрадсвайлерський ліс із потоком, де ти можеш ловити собі пстругів і щук, а он праворуч дах Петрової стодоли.

ІЛЛЬ (наче прокидаючись): Кляра.

УЧИТЕЛЬ: Цаханасян.

ВСІ: Цаханасян.

УЧИТЕЛЬ: А тут не готовий мішаний хор, ні молодіжна група!

БУРГОМІСТР: Ні гімнасти, ні пожежники!

ПАРОХ: Ні паламар!

БУРГОМІСТР: Господи Боже, а я без убрання, без циліндра, без унучок! ПЕРШИЙ: Клері Вешер! Клері Вешер!

Схоплюється і біжить до містечка.

БУРГОМІСТР (гукає йому вслід): Не забудь про дружину!

НАЧАЛЬНИК ПОТЯГА: Я чекаю на пояснення. Офіційно. Від імені дирекції залізниці.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Ви йолоп. Мені саме захотілося відвідати це містечко. То що, я мала вискочити з вагона?

НАЧАЛЬНИК ПОТЯГА: Ви зупинили «Шаленого Роланда» тільки тому, що вам забажалося відвідати Ґюллен?

Він насилу стримується.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Певне.

НАЧАЛЬНИК ПОТЯГА: Мадам, якщо вам хочеться відвідати Ґюллен, то прошу дуже, до ваших послуг є пасажирський потяг із Кальберштадту о дванадцятій сорок. Як і до послуг кожного. Прибуває до Ґюллену о першій тринадцять.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Пасажирський потяг, що зупиняється в Локені, Брунгюбілі, Байзенбаху і Льойтенау? Невже ви гадаєте, що буду півгодини паритися по цих околицях?

НАЧАЛЬНИК ПОТЯГА: Мадам, це вам буде дорого коштувати!

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Дай йому тисячу, Бобі.

ВСІ (мурмочуть): Тисячу.

Мажордом дає йому тисячу.

НАЧАЛЬНИК ПОТЯГА (спантеличено): Мадам...

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: А три тисячі на фонд для вдів залізничників.

ВСІ (мурмочуть): Три тисячі.

НАЧАЛЬНИК ПОТЯГА (збентежено): Такого фонду нема, мадам.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: То будьте його фундатором.

БУРГОМІСТР шепче на вухо НАЧАЛЬНИКОВІ ПОТЯГА.

НАЧАЛЬНИК ПОТЯГА (вражено): Достойна пані — Клер Цаханасян? О, прошу пробачення! Це, звичайно, зовсім інша справа. Якби в нас був хоч найменший здогад, що це ви, то ми, певна річ, затрималися б у Ґюллені. Ось вам ваші гроші, шановна пані, чотири тисячі... Боже мій...

ВСІ (мурмочуть): Чотири тисячі.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Лишіть собі цю дрібничку.

ВСІ (мурмочуть): Лишіть собі...

НАЧАЛЬНИК ПОТЯГА: Може, достойна пані, ви бажаєте, щоб «Шалений Роланд» зачекав, заки ви оглядатимете Ґюллен? Дирекція залізниці радо схвалить нашу затримку. Портал собору, либонь, вартий уваги. Ґотичний. З зображенням Страшного Суду.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Забирайтеся геть зі своїм потягом.

ЧОЛОВІК VII (плаксиво): А преса, мишко? Преса ще не висіла з потяга. Репортери обідають у вагоні-ресторані спереду і навіть гадки ні про що не мають.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Хай собі обідають, Мобі. Мені, поки що, не потрібна преса в Ґюллені. А потім вона вже з’явиться.

Тим часом ДРУГИЙ приніс БУРГОМІСТРОВІ фрак. Бургомістр урочисто підступає до КЛЕР ЦАХАНАСЯН. МАЛЯР і ЧЕТВЕРТИЙ на лавці підносять вгору транспарант «Ласкаво просимо, Клер Цахана...» Маляр не встиг його домалювати.

НАЧАЛЬНИК СТАНЦІЇ (піднімає жезл): Потяг рушає!

НАЧАЛЬНИК ПОТЯГА: Аби ви тільки, достойна пані, не поскаржилася в дирекції залізниці. То було чисте непорозуміння.

Потяг рушає. НАЧАЛЬНИК ПОТЯГА вскакує у вагон.

БУРГОМІСТР: Шановна, ласкава, пані. Як бургомістр Ґюллену я маю честь привітати вас, ласкава, шановна пані, дитя нашого містечка...

Гуркіт потяга заглушає решту промови БУРГОМІСТРА, що невтомно говорить далі.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Дякую вам, пане бургомістре, за гарну промову.

Вона підходить до ІЛЛЯ, що трохи збентежено рушає їй назустріч.

ІЛЛЬ: Кляра!

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Альфред.

ІЛЛЬ: Гарно, що ти приїхала.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Я завжди хотіла приїхати. Ціле своє життя, відколи покинула Ґюллен.

ІЛЛЬ (непевно): Дуже мило з твого боку.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Ти також думав про мене?

ІЛЛЬ: Звичайно. Завжди. Ти й сама це знаєш, Кляро.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Чудові були ті дні, що їх ми провели разом.

ІЛЛЬ (гордо): Отож. (До ВЧИТЕЛЯ). Бачите, пане вчителю? Вважайте, що вона вже в мене в кулаці.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Називай мене так, як завжди звав.

ІЛЛЬ: Дика моя кіточко.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН (муркоче, наче стара кішка): А ще як?

ІЛЛЬ: Моя відьмочко.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: А я тебе називала: «Мій чорний леопарде».

ІЛЛЬ: Я ще й чорний леопард.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Дурниці. Ти потовщав. І посивів, і розпився.

ІЛЛЬ: Але ти лишилася така, як була. Відьмочка!

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Де там. Я постарілася і потовщала. Крім того, втратила ліву ногу. Автомобільний випадок. Я їжджу ще тільки швидкими потягами. Але протеза — чудова, правда? (Підносить спідницю і показує ліву ногу). Нею можна добре орудувати.

ІЛЛЬ (витирає піт з чола): Я ніколи не здогадався б, кіточко.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Чи можна познайомити тебе з моїм сьомим чоловіком? Він має плантації тютюну. Ми — щасливе подружжя.

ІЛЛЬ: Прошу дуже.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Ходи, Мобі, вклонися. Властиво, його ім’я Педро, але Мобі звучить краще. Та й краще римується з Бобі, так зветься мій мажордом. Зрештою, мажордом буває один на ціле життя, тож чоловіки мусять допасовуватися до його імені.

ЧОЛОВІК VII вклоняється.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Правда ж, він гарний із своїми чорними вусами? Думай, Мобі.

ЧОЛОВІК VII думає.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН. Дужче.

ЧОЛОВІК VII думає дужче.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Ще дужче.

ЧОЛОВІК VII: Я вже дужче не можу думати, мишко, справді не можу.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Певне, що можеш. Спробуй-но.

ЧОЛОВІК VII думає ще дужче. Дзвінок.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: А бачиш, зміг. Правда ж, Альфреде, він робив майже демонічне враження? Наче бразилець. Але це тільки здається так. Він православний. Його батько був росіянин. Нас вінчав піп. Незвичайно цікаво. А тепер я хочу оглянути Ґюллен.

Вона дивиться крізь інкрустований самоцвітами лорнет на будку ліворуч.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Цю потрібну інституцію збудував мій батько, Мобі. Добра праця, ретельно виконана. Дитиною я годинами сиділа на даху і спльовувала вниз. Але тільки на чоловіків.

У глибині сцени тепер зібралися МІШАНИЙ ХОР і МОЛОДІЖНА ГРУПА. УЧИТЕЛЬ в циліндрі виступає наперед.

УЧИТЕЛЬ: Шановна пані, дозвольте мені, як ректорові ґюлленської гімназії і аматорові шляхетного музичного мистецтва, привітати вас простою народною піснею у виконанні мішаного хору і молодіжної групи.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Шкварте, вчителю, свою просту народну пісню!

УЧИТЕЛЬ дістає камертона, дає тон, і МІШАНИЙ ХОР та МОЛОДІЖНА ГРУПА починають урочисто співати, але саме тієї миті над’їжджає новий потяг з лівого боку. НАЧАЛЬНИК СТАНЦІЇ підіймає жезл. Хор мусить змагатися з грюкотом потяга, вчитель у розпуці. Нарешті потяг проїздить.

БУРГОМІСТР (невтішно): А пожежний дзвін! Мав же задзвонити пожежний дзвін!

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Ви гарно співали, ґюлленці. Особливо своєрідний був той білявий бас ліворуч скраю, з великим борлаком.

Крізь мішаний хор проштовхується ПОЛІЦАЙ і стає струнко перед КЛЕР ЦАХАНАСЯН.

ПОЛІЦАЙ: Поліцай Ґанке, шановна пані. До ваших послуг.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН (оглядає його): Дякую. Я не маю на думці нікого заарештовувати. Але, може, ви ще будете потрібні Ґюлленові. Чи ви часом заплющуєте одне око?

ПОЛІЦАЙ: Авже ж, шановна пані. Бо як ні, то що б з мене було в Ґюллені?

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Заплющте краще обоє очей.

ПОЛІЦАЙ стоїть трохи спантеличений.

ІЛЛЬ (сміється): Справжня Кляра! Справжня моя відьмочка!

Він задоволено плеще себе по стегнах. БУРГОМІСТР накладає собі на голову вчителевого циліндра і підводить до неї своїх онучок. Вони близнятка, семи років, з білявими косами.

БУРГОМІСТР: Мої внучки, шановна пані, Терміна й Адольфіна. Тільки дружини нема.

Він утирає піт з чола. Дівчатка присідають і дають пані Цаханасян червоні троянди.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Вітаю вас з цими дівулями, бургомістре. Нате!

Вона тицяє троянди в руки НАЧАЛЬНИКОВІ СТАНЦІЇ. БУРГОМІСТР тихенько передає циліндр ПАРОХОВІ, який накладає його собі на голову.

БУРГОМІСТР: Наш пан-отець, ласкава пані.

ПАРОХ знімає циліндра і кланяється.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Ага, пастор! Потішаєте людей на смертному ложі?

ПАРОХ (здивовано): Стараюся.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: І тих, кого засуджено на смерть?

ПАРОХ (збентежено): У нашій країні скасовано смертну кару, шановна пані.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Може, її знову запровадять.

ПАРОХ, трохи спантеличений віддає циліндра БУРГОМІСТРОВІ, який знову накладає його на голову.

ІЛЛЬ (сміється): Дика моя кіточко! Що в тебе за дивні жарти!

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Тепер я хочу в містечко.

БУРГОМІСТР подає їй руку.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Що вам спало на думку, пане бургомістре! Де я годна маршувати цілісінькі милі на протезі!

БУРГОМІСТР (перелякано): Зараз, зараз! Лікар має авто. Мерседеса з 32-го року.

ПОЛІЦАЙ (клацає закаблуками): Все буде зроблене, пане бургомістре! Я службово прижену сюди машину.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Не треба. Після нещасного випадку я пересуваюсь тільки в носильниці. Робі і Тобі, давайте носильницю!

Зліва надходить двоє геркулічної статури ПОЧВАР, що весь час жують гуму. Вони з носильницею. В одного висить за плечима гітара.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Два Гангстери з Мангетену. Засуджені в Сінґ-Сінґу до електричного крісла. На моє прохання, звільнені носити мою носильницю. Кожне прохання коштувало мені по мільйонові доларів. Носильниця — з Лувру, дарунок французького президента. Чемний пан, виглядає зовсім як у газетах. Понесіть мене до міста, Робі й Тобі!

ОБИДВА: Yes, Mam.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Але перше в Петрову стодолу, а потім до Конрадсвайлерського лісу. Я хочу відвідати з Альфредом місця, де ми колись любилися. Віднесіть речі й домовину до «Золотого Апостола».

БУРГОМІСТР (отетеріло): Домовину?

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Я привезла її з собою. Може, пригодиться. Рушаймо, Робі і Тобі!

ПОЧВАРИ, жуючи гуму, несуть КЛЕР ЦАХАНАСЯН до міста. БУРГОМІСТР дає знак, усі кричать «Слава», та вигуки затихають, коли двоє СЛУЖНИКІВ з’являються з чорною, дорогою домовиною і рушають з нею до Ґюллену. Тієї самої хвилини починає дзвонити ще не заставлений пожежний дзвін.

БУРГОМІСТР: Нарешті! Пожежний дзвін!

Люди йдуть за домовиною, ззаду видно покоївок Клер Цаханасян з вантажем. Ґюлленці допомагають їм нести незчисленні валізки. ПОЛІЦАЙ налагоджує рух і хоче й собі податись за почтом, але справа надходить двоє малих і товстих дідків з пискливими голосами. Вони тримаються за руки. Обидва чепурно повдягані.

ОБИДВА: Ми в Ґюллені. Ми нюхаємо, нюхаємо, нюхаємо повітря, ґюлленське повітря.

ПОЛІЦАЙ: Хто ви такі?

ОБИДВА: Ми належимо старій дамі, ми належимо старій дамі. Вона зве нас Кобі й Лобі.

ПОЛІЦАЙ: Пані Цаханасян поселилася в «Золотому Апостолі».

ОБИДВА (весело): Ми сліпі, ми сліпі.

ПОЛІЦАЙ: Сліпі? Тоді я вас проведу.

ОБИДВА: Дякую, пане поліцаю, красно дякую.

ПОЛІЦАЙ (здивовано): Як же ви знаєте, що я поліцай, коли ви сліпі?

ОБИДВА: З інтонації, з інтонації, всі поліцаї мають однакову інтонацію.

ПОЛІЦАЙ (недовірливо): Ви, либонь, мали досвід з поліцією, чоловіки?

ОБИДВА (дивуючись): Чоловіки! Він нас уважає за чоловіків.

ПОЛІЦАЙ: А хто ж ви, в біса, такі?

ОБИДВА: Ще побачите, ще побачите!

ПОЛІЦАЙ (збараніло): Принаймні, ви завжди веселі.

ОБИДВА: Нас годують котлетами й шинкою. Щодня, щодня.

ПОЛІЦАЙ: Так і я танцював би. Ходіть, дайте мені руку. Чудний гумор у чужинців.

Він веде їх до міста.

ОБИДВА: До Бобі й Мобі, до Робі й Тобі!

(···)

Всі сідають. КЛЕР ЦАХАНАСЯН — між БУРГОМІСТРОМ та ІЛЛЕМ, поруч Ілля — ПАНІ ІЛЛЬ, апоруч БУРГОМІСТРА — його ДРУЖИНА. Праворуч, коло іншого столу, УЧИТЕЛЬ, ПАРОХ і ПОЛІЦАЙ. Ліворуч — чотири ЧОЛОВІКИ. Дальші гості з жінками — в глибині, де ясніє транспарант «Ласкаво просимо, Клер!» БУРГОМІСТР, сяючи з радості, підводиться вже з обв’язаною серветкою, і стукає в свою склянку.

БУРГОМІСТР: Шановна пані, дорогі мої ґюлленці. Минуло сорок п’ять років відтоді, як ви покинули наше містечко, що його збудував курфюрст Гассо Шляхетний і що так мирно розташувалось між Конрадсвайлерським лісом і Пюкенрідською долиною. Сорок п’ять років, понад чотири десятиріччя, шмат часу. Багато чого сталось від тієї пори, багато прикрого. Невесело було в світі, невесело в нас. Але все ж таки ми не забули вас, шановна пані, наша Клер. (Оплески.) Ні вас, ні вашої родини. Ваша чудова, міцна мов горіх мати, (ІЛЛЬ шепче йому щось на вухо), що, на жаль, надто рано померла на сухоти, ваш популярний батько, що спорудив при залізничній станції будову, яку дуже часто відвідують (ІЛЛЬ шепче йому щось на вухо), яку високо ставлять фахівці й аматори, ще живуть у наших споминах як найкращі, наймоторніші з нас. А особливо вас, шановна пані, коли ви білявим (ІЛЛЬ шепче йому щось на вухо), рудим, кучерявим дівчиськом гасали нашими, на жаль, занепалими тепер вулицями — хто вас не знав! Уже тоді кожний відчував чар вашої особистості, здогадувався про майбутній ваш злет до запаморочливих вершин суспільства. (Він достає нотатник.) Ви лишилися в нашій пам’яті назавжди. До речі: ваші успіхи в школі ще й досі правлять учителям за приклад, бо ж вони були просто дивовижні якраз у найважливішому предметі: в ботаніці й зоології, що свідчить про ваше співчуття до всього живого, яке потребує охорони. Ваша любов до справедливости і ваша доброчинність уже тоді викликали подив широких кіл. (Гучні оплески.) Наша Клер добувала їжу для однієї вбогої вдови, купувала їй картоплю за свої гірко зароблені в сусідів гроші і тим рятувала її від голодної смерти, — це тільки один із її добродійних учинків. (Гучні оплески.) Шановна пані, дорогі ґюлленці, ніжні паростки цих чудових нахилів вибуяли потім: руда вітрогонка стала дамою, що ущедряє світ своєю ласкою: варто тільки пригадати собі її громадські фонди, її санаторії для матерів, її харчувальні заклади, її допомоги мистцям, її дитячі ясла, тому я хочу гукнути тепер: хай живе наша краянка, що повернулася на батьківщину: Слава! Слава! (Оплески.)

КЛЕР ЦАХАНАСЯН підводиться.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Бургомістре, ґюлленці. Ваша безкорислива радість з приводу моєї гостини зворушила мене. Щоправда, я була дитиною трохи не така, як змалював бурґомістр у своїй промові: у школі мене періщили, а картоплю для вдови Боль я крала, разом з Іллем, не на те, щоб врятувати стару звідницю від голодної смерти, а щоб раз полежати з Іллем у ліжку, де було приємніше, ніж у Конрадсвайлерському лісі чи у Петровій стодолі. Та, щоб додати вам ще більше радості, хочу зразу заявити, що я ладна подарувати Ґюлленові один мільярд. П’ятсот мільйонів містові, а п’ятсот мільйонів розділити на кожну родину.

Мертва тиша.

БУРГОМІСТР (заїкуючись)·. Мільярд.

Всі ще занімілі з дива.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: При одній умові.

Усі вибухають несамовитим радісним галасом: танцюють, вилазять на крісла, гімнаст робить фігури і т.д. Ілль захоплено барабанить собі в груди.

ІЛЛЬ: Кляро! Золота! Чудова! Луснути можна! Чисто моя відьмочка!

Цілує її.

БУРГОМІСТР: Ви сказали, з однією умовою, шановна пані. Чи міг би я довідатись про цю умову?

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Я її назву. Я даю вам один мільярд і купую собі за неї справедливість.

Мертва тиша.

БУРГОМІСТР: Як це розуміти, шановна пані?

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Так, як я сказала.

БУРГОМІСТР: Але ж справедливість не можна купити.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Все можна купити.

БУРГОМІСТР: Я й досі вас не розумію.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Виходь, Бобі.

Справа між столи виходить МАЖОРДОМ і знімає окуляри.

МАЖОРДОМ: Не знаю, чи хто з вас пізнає ще мене.

УЧИТЕЛЬ: Головний суддя Ґофер.

МАЖОРДОМ: Так. Головний суддя Ґофер. Сорок п’ять років тому я був головний суддя у Ґюллені, потім перейшов до каффіґенського апеляційного суду, а двадцять п’ять років тому пані Цаханасян запропонувала мені працювати в неї мажордомом. Я погодився. Може, це трохи й дивна кар’єра для людини з вищою освітою, але платню запропоновано таку фантастичну...

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Ближче до справи, Бобі.

МАЖОРДОМ: Як ви почули, пані Клер Цаханасян дає мільярд і хоче за нього справедливости. Іншими словами: пані Клер Цаханасян дає мільярд, коли ви направите зло, яке їй заподіяв Ґюллен. Прошу, пане Іллю.

ІЛЛЬ встає, зляканий і здивований водночас.

ІЛЛЬ: Чого ви хочете від мене?

МАЖОРДОМ: Підійдіть сюди, пане Іллю.

ІЛЛЬ: Прошу.

Він підходить до столу праворуч. Збентежено всміхається.

Здвигає плечима.

МАЖОРДОМ: Це було 1910 року. Я був головним суддею в Ґюллені і мав розглядати позив про батьківство. Клер Цаханасян, тоді Кляра Вешер, позивала вас, пане Іллю, що ви були батьком її дитини.

ІЛЛЬ мовчить.

МАЖОРДОМ: Ви тоді заперечили своє батьківство, пане Іллю. Ви привели двох свідків.

ІЛЛЬ: Давні історії. Я був молодий і легковажний.

МАЖОРДОМ: Тобі й Робі, приведіть Кобі й Лобі.

Двоє ПОЧВАР, жуючи гуму, вводять на середину сцени сліпих ЄВНУХІВ, що весело тримаються за руки.

ОБИДВА: Ми тут, ми тут!

МАЖОРДОМ: Ви пізнаєте їх, пане Іллю?

ІЛЛЬ мовчить.

ОБИДВА: Ми — Кобі й Лобі, ми — Кобі й Лобі.

ІЛЛЬ: Я їх не знаю.

ОБИДВА: Ми змінилися, ми змінилися.

МАЖОРДОМ: Назвіть імена.

ПЕРШИЙ: Якоб Гюнляйн. Якоб Гюнляйн.

ДРУГИЙ: Людвіґ Шпарр. Людвіґ Шпарр.

МАЖОРДОМ: Ну, пане Іллю.

ІЛЛЬ: Я нічого про них не знаю.

МАЖОРДОМ: Якобе Гюнляйне, Людвіґу Шпарре, ви знаєте пана Ілля?

ОБИДВА: Ми сліпі, ми сліпі.

МАЖОРДОМ: Пізнаєте його з голосу?

ОБИДВА: З голосу, з голосу.

МАЖОРДОМ: 1910 року я був суддею, а ви свідками. Що ви присягали перед ґюлленським судом, Людвіґу Шпарре і Якове Гюнляйне?

ОБИДВА: Що ми спали з Клярою, що ми спали з Клярою.

МАЖОРДОМ: Ви так заприсяглись переді мною. Перед судом, перед Богом. Чи то була правда?

ОБИДВА: Ми фальшиво присягали, ми фальшиво присягали.

МАЖОРДОМ: Чому, Людвіґу Шпарре і Якобе Гюнляйне?

ОБИДВА: Ілль нас підкупив, Ілль нас підкупив.

МАЖОРДОМ: Чим?

ОБИДВА: Літром горілки, літром горілки.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Розкажіть тепер, що я з вами зробила, Кобі й Лобі.

МАЖОРДОМ: Розкажіть.

ОБИДВА: Пані веліла нас розшукати. Пані веліла нас розшукати.

МАЖОРДОМ: Так, Клер Цаханасян веліла вас розшукати. Вас шукали по цілому світі. Якоб Гюнляйн емігрував до Канади, Людвіг Шпарр до Австралії. Але вона вас знайшла. Що вона з вами зробила?

ОБИДВА: Вона віддала нас Тобі й Робі. Вона нас віддала Тобі й Робі.

МАЖОРДОМ: А що зробили з вами Тобі й Робі?

ОБИДВА: Осліпили й кастрували, осліпили й кастрували.

МАЖОРДОМ: Ось і ціла історія: Суддя, оскаржений, два фальшиві свідки, фальшиве оскарження 1910 року. Правда, позивачко?

КЛЕР ЦАХАНАСЯН встає.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Так.

ІЛЛЬ (тупає ногою): Задавнене, все задавнене! Давня, дурна історія!

МАЖОРДОМ: Що сталося з дитиною, позивачко?

КЛЕР ЦАХАНАСЯН (тихо): Вона жила один рік.

МАЖОРДОМ: Що сталося з вами?

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Я зробилася повією.

МАЖОРДОМ: Чому?

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Мене зробив нею вирок суду.

МАЖОРДОМ: А тепер ви хочете справедливості, Клер Цаханасян?

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Я можу собі її дозволити. Один мільярд Ґюлленові, коли хто вб’є Альфреда Ілля.

Мертва тиша. ПАНІ ІЛЛЬ кидається до ІЛЛЯ і обіймає його.

ПАНІ ІЛЛЬ: Фреді!

ІЛЛЬ: Відьмочко! Ти не можеш вимагати цього! Життя давно йде далі.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Життя йде далі, але я нічого не забула, Іллю. Ні Конрадсвайлерського лісу, ні Петрової стодоли, ні спочивальні вдови Боль, ні твоєї зради. Тепер ми обоє постарілися, ти скапцанів, мене пошматували ножами хірурги, час нам розрахуватися: ти вибрав своє життя і змусив мене вибрати моє. Ще недавно в лісі нашої молодості, повному спогадів про минуле, ти хотів стерти час. Тепер я його стерла і жадаю справедливості, справедливості за мільярд.

БУРГОМІСТР устає блідий, сповнений гідності.

БУРГОМІСТР: Пані Цаханасян: ми ще в Європі, ми ще не дикуни. Від імені міста Ґюллена я відкидаю вашу пропозицію. В ім’я людяності. Краще ми залишимося бідні, ніж поплямлені кров’ю.

Гучні оплески.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Я почекаю.

ДІЯ ДРУГА

(···)

Зміна декорацій з правого боку. Напис «Ратуша» спускається вниз. Приходить ТРЕТІЙ, забирає касу з прилавка, посуває його так, що він може правити за бюрко. З’являється БУРГОМІСТР. Кладе револьвер на стіл, сідає. Зліва надходить ІЛЛЬ. На стіні висить план будови нової ратуші.

ІЛЛЬ: Мені треба з вами поговорити, бургомістре.

БУРГОМІСТР: Сідайте.

ІЛЛЬ: Як чоловік з чоловіком. Як ваш наступник.

БУРГОМІСТР: Будь ласка.

ІЛЛЬ стоїть і дивиться на револьвера.

БУРГОМІСТР: Утік леопард пані Цаханасян. Лазить по собору. Доводиться носити зброю.

ІЛЛЬ: Певне.

БУРГОМІСТР: Я поскликав людей, які мають рушниці. Дітей затримають у школі.

ІЛЛЬ (з підозрою): Надто великі заходи.

БУРГОМІСТР: Полювання на дикого звіра. (...)

Що вас турбує? Скажіть щиро.

ІЛЛЬ (підозріло): Ви курите добрі цигарки.

БУРГОМІСТР: «Білястий Пегас».

ІЛЛЬ: Досить дорогі.

БУРГОМІСТР: Зате пристойні.

ІЛЛЬ: Раніше ви, пане бургомістре, курили щось інше.

БУРГОМІСТР: «Коник», ґатунок п’ятий.

ІЛЛЬ: Дешевші.

БУРГОМІСТР: Надто міцні.

ІЛЛЬ: Нова краватка?

БУРГОМІСТР: Шовк.

ІЛЛЬ: І черевики також, мабуть, купили?

БУРГОМІСТР: Замовив із Кальберштадту. Смішно. Звідки ви знаєте?

ІЛЛЬ: Тому я й прийшов.

БУРГОМІСТР: Що з вами? Ви такі бліді. Захворіли?

ІЛЛЬ: Я боюся.

БУРГОМІСТР: Боїтеся?

ІЛЛЬ: Добробут зростає.

БУРГОМІСТР: Це новина для мене. Добре було б.

ІЛЛЬ: Я вимагаю від влади охорони.

БУРГОМІСТР: Он як. Чому?

ІЛЛЬ: Це ви знаєте, пане бургомістре.

БУРГОМІСТР: Не довіряєте?

ІЛЛЬ: За мою голову обіцяно мільярд.

БУРГОМІСТР: Зверніться до поліції.

ІЛЛЬ: Я був у поліції.

БУРГОМІСТР: То мали б заспокоїтися.

ІЛЛЬ: В роті у вахмістра блищить новий золотий зуб.

БУРГОМІСТР: Не забувайте, що ви в Ґюллені. В місті з гуманістичними традиціями. Тут ночував Ґете. Брамс скомпонував тут квартет. Це до чогось зобов’язує.

Зліва надходить ЧОЛОВІК з друкарською машинкою. (ТРЕТІЙ.)

ЧОЛОВІК: Нова машинка, пане бургомістре. Ремінгтон.

БУРГОМІСТР: Несіть до канцелярії.

ЧОЛОВІК відходить праворуч.

БУРГОМІСТР: Ми не заслуговуємо на вашу невдячність. Якщо ви не можете довіряти нашій громаді, то мені вас тільки шкода. Я не сподівався від вас такого нігілізму. Кінець-кінцем ми живемо в правовій державі.

ІЛЛЬ: Тоді заарештуйте ту даму.

БУРГОМІСТР: Дивно. Дуже дивно.

ІЛЛЬ: Це саме казав і вахмістр.

БУРГОМІСТР: Поведінка тієї дами їй-богу не така вже й незрозуміла. Врешті ви намовили двох лобурів до кривоприсяги і штовхнули дівчину в безвихідь.

ІЛЛЬ: Та безвихідь, все ж таки, обернулася кількома мільярдами, пане бургомістре.

Мовчанка.

БУРГОМІСТР: Поговорім відверто.

ІЛЛЬ: Якраз цього я й хочу.

БУРГОМІСТР: Як чоловік із чоловіком, ви ж так бажали. У вас немає морального права вимагати арешту тієї дами, і на бургомістра ви також ніяк не надаєтеся. Мені прикро, що я мушу вам це сказати.

ІЛЛЬ: Офіційно?

БУРГОМІСТР: З доручення наших партій.

ІЛЛЬ: Розумію.

Він поволі підходить до вікна, повертається до БУРГОМІСТРА спиною, дивиться на двір.

БУРГОМІСТР: Коли ми засуджуємо пропозицію дами, то це ще не означає, що ми схвалюємо злочини, які довели до тієї пропозиції. До посади бургомістра ставляться деякі вимоги морального роду, яким ви вже не відповідаєте, ви ж це мусите самі визнати. А що ми до вас ставимось, як і досі, з тією самою пошаною і приязню, річ цілком певна.

Ліворуч РОБІ і ТОБІ знову проносять вінки і квіти через сцену і зникають у «Золотому Апостолі».

БУРГОМІСТР: Краще про все це мовчати. Я прохав також «Народного Вісника» не розголошувати цієї справи.

ІЛЛЬ обертається.

ІЛЛЬ: Вони вже оздоблюють мою домовину, бургомістре! Мені здається, що мовчати тут небезпечно.

БУРГОМІСТР: Але ж чому, дорогий Іллю? Ви повинні бути вдячні, що ми огортаємо цю прикру справу покровою забуття.

ІЛЛЬ: Поки я говорю, то ще маю якусь можливість урятуватися.

БУРГОМІСТР: Ну, це вже занадто! Хто ж вам загрожує?

ІЛЛЬ: Один із вас.

БУРГОМІСТР підводиться.

БУРГОМІСТР: Кого ви підозріваєте? Назвіть ім’я, і я розслідую справу. Якнайсуворіше.

ІЛЛЬ: Кожного з вас.

БУРГОМІСТР: Проти цього наклепу я урочисто протестую від імені міста.

ІЛЛЬ: Ніхто не хоче сам мене вбити, кожний сподівається, що хтось це зробить, і колись таки хтось не зробить.

(...)

Зліва надходить ПАРОХ з рушницею через плече. Він розстеляє на столі, біля якого перше сидів поліцай, білий обрус з чорним хрестом, ставить рушницю під стіною готелю. ПАЛАМАР помагає йому вдягнути реверенду. Темнота.

ПАРОХ: Заходьте до захристії, Іллю.

ІЛЛЬ надходить зліва.

ПАРОХ: Тут темно, зате прохолодно.

ІЛЛЬ: Я не хочу вам заважати, панотче.

ПАРОХ: Божий дім для кожного відчинений.

Він помічає Іллів погляд, спрямований на рушницю.

ПАРОХ: Хай вас не дивує зброя. Тут шастає чорний леопард пані Цаханасян. Щойно був тут на хорах, а тепер у Петровій стодолі.

ІЛЛЬ: Я шукаю допомоги.

ПАРОХ: Від чого?

ІЛЛЬ: Я боюсь.

ПАРОХ: Боїтесь? Кого?

ІЛЛЬ: Людей.

ПАРОХ: Що люди вас уб’ють, Іллю?

ІЛЛЬ: Вони полюють на мене як на дикого звіра.

ПАРОХ: Треба боятися не людей, але Бога, не загибелі плоті, але загибелі душі. Запни мені ззаду рясу, паламарю.

Усюди попід стінами на сцені видно ґюлленців: перше ПОЛІЦАЯ, потім БУРГОМІСТРА, чотирьох ЧОЛОВІКІВ, МАЛЯРА, УЧИТЕЛЯ — всі скрадаються, вдивляються в темряву з націленими рушницями.

ІЛЛЬ: Ідеться про моє життя.

ПАРОХ: Про ваше вічне життя.

ІЛЛЬ: Добробут росте.

ПАРОХ: Це все тільки ввижається вашому сумлінню.

ІЛЛЬ: Люди веселі. Дівчата заквітчуються. Хлопці вбираються в барвисті сорочки. Місто готується до свята мого вбивства, і я гину з жаху.

ПАРОХ: Все на добре, все те, що ви переживаєте, на добре.

ІЛЛЬ: Це пекло.

ПАРОХ: Пекло у вас самих. Ви старші за мене і думаєте, що знаєте людей, але людина знає тільки себе саму. Колись, багато років тому, ви зрадили одну дівчину задля грошей, і тепер думаєте, що люди вас також зрадять задля того самого. Свої вчинки накидаєте іншим. Це найприродніша річ. Причина нашого страху — в нашому серці, в нашому гріху: коли ви це зрозумієте, то переборете й те, що вас мучить, матимете чим подолати його.

ІЛЛЬ: Зіметгофери купили собі пральну машину.

ПАРОХ: Хай це вас не обходить.

ІЛЛЬ: У кредит.

ПАРОХ: Хай вас обходить безсмертя вашої душі.

ІЛЛЬ: А Штокери купили телевізор.

ПАЛАМАР одягає на ПАРОХА коляретку.

ПАРОХ: Дослідіть своє сумління. Ідіть дорогою покути, а ні, то світ щоразу наново розпалюватиме ваш жах. Це єдина дорога. Ми нічого іншого не можемо вдіяти.

Мовчання. ЧОЛОВІКИ з рушницями зникають. Тіні по краях сцени. Озивається пожежний дзвін.

ПАРОХ: Тепер я мушу виконувати свої обов’язки, Іллю, мушу христити. Паламарю, Біблію, святу літургію, книгу псалмів. Дитина заходиться плачем, треба їй забезпечити спасіння, дати те єдине світло, що опромінює наш світ.

Озивається другий дзвін.

ІЛЛЬ: Інший дзвін?

ПАРОХ: А що? Звук пречудовий. Повний і дужий, на краще, тільки на краще.

ІЛЛЬ (вигукує): І ви також, панотче, і ви також!

ПАРОХ кидається до ІЛЛЯ і судомно чіпляється за нього.

ПАРОХ: Утікай! Ми всі слабі, християни і нехристи! Утікай! Дзвін гуде в Ґюллені, дзвін зради. Утікай, не веди нас у спокусу своєю присутністю.

Лунають два постріли. ІЛЛЬ спускається додолу, ПАРОХ присідає коло нього.

ПАРОХ: Утікай! Утікай!

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Бобі, стріляють.

МАЖОРДОМ: Авжеж, шановна пані.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: А чому?

МАЖОРДОМ: Леопард утік.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: І його влучено?

МАЖОРДОМ: Він лежить мертвий перед Іллевою крамницею.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Шкода тваринки. Жалобний марш, Робі.

Жалобний марш на гітарі. Балкон зникає. Гуде дзвін. Та сама сцена, що на початку першої дії. Тільки розпис руху потягів на стіні новий не подертий. В іншому місці наліплено великий плакат з променистим жовтим сонцем «Подорожуйте на південь». Далі «Відвідайте Страсті Христові в Обераммерґав». У глибині сцени можна помітити кілька кранів між будинками, а також декілька нових дахів. З важким суркотом пролітає швидкий потяг. Ззаду надходить ІЛЛЬ зі старою валізкою в руці й оглядається. Поволі, наче випадком, надходять з усіх боків ґюлленці. ІЛЛЬ нерішуче зупиняється.

БУРГОМІСТР: Здорові були, Іллю.

ВСІ: Здорові були! Здорові були!

ІЛЛЬ (нерішуче): Доброго здоров’я.

УЧИТЕЛЬ: Куди ви йдете з валізкою?

УСІ: Куди ви йдете?

ІЛЛЬ: До станції.

БУРГОМІСТР: Ми вас проведемо.

УСІ: Ми вас проведемо! Ми вас проведемо!

Напливає щораз більше ґюлленців.

ІЛЛЬ: Не треба, справді. Не варто.

БУРГОМІСТР: Ви від’їжджаєте, Іллю?

ІЛЛЬ: Від’їжджаю.

ПОЛІЦАЙ: Куди?

ІЛЛЬ: Не знаю. До Кальберштадту, а потім далі.

УЧИТЕЛЬ: Он як. Потім далі.

ІЛЛЬ: Найрадше до Австралії. Вже десь роздобуду грошей.

Він далі йде в напрямку станції.

УСІ: До Австралії! До Австралії!

БУРГОМІСТР: А чого?

ІЛЛЬ (збентежений): Врешті не можна цілий вік жити на тому самому місці, рік-у-рік...

Він пускається бігти й досягає станції. Решта всі рушають за ним і оточують його.

БУРГОМІСТР: То ж смішно виїздити до Австралії.

ЛІКАР: І для вас — найризиковніше.

УЧИТЕЛЬ: Один із тих євнухів також виїхав був до Австралії.

ПОЛІЦАЙ: Тут вам найбезпечніше.

ІЛЛЬ оглядається, наче зацькований звір.

(...)

Гуркіт потяга. НАЧАЛЬНИК СТАНЦІЇ бере жезл. Ліворуч з’являється КОНДУКТОР, наче якраз зіскочив з вагона.

КОНДУКТОР (протяжно гукає): Ґюллен!

БУРГОМІСТР: Це ваш потяг.

УСІ: Ваш потяг! Ваш потяг!

БУРГОМІСТР: Ну, Іллю, бажаю вам щасливої дороги!

УСІ: Щасливої дороги, щасливої дороги!

ЛІКАР: Довгого, веселого життя!

УСІ: Довгого, веселого життя!

Ґюлленці обступають ІЛЛЯ.

БУРГОМІСТР: Пора. Сідайте з Богом у пасажирський потяг до Кальберштадту.

ПОЛІЦАЙ: І хай вам щастить в Австралії!

УСІ: Хай вам щастить! Хай вам щастить!

ІЛЛЬ стоїть непорушно, дивиться на своїх співгромадян.

ІЛЛЬ (тихо): Чому ви всі тут?

ПОЛІЦАЙ: Чого ви ще бажаєте?

НАЧАЛЬНИК СТАНЦІЇ: Сідайте!

ІЛЛЬ: Чому ви збилися довкола мене?

БУРГОМІСТР: Ми зовсім збилися довкола вас.

ІЛЛЬ: Розступіться.

УЧИТЕЛЬ: Ми ж розступилися.

УСІ: Ми ж розступилися, ми ж розступилися.

ІЛЛЬ: Хтось один мене затримає.

ПОЛІЦАЙ: Нісенітниці. Досить вам сісти в потяг, і ви побачите, що все це нісенітниці.

ІЛЛЬ: Ідіть собі геть.

Ніхто не рухається. Дехто стоїть з руками в кишенях.

БУРГОМІСТР: Не знаю, чого ви хочете. Це вам треба йти. Сідайте у вагон.

ІЛЛЬ: Ідіть геть!

УЧИТЕЛЬ: Ваш страх просто смішний.

ІЛЛЬ падає навколішки.

ІЛЛЬ: Чому ви не відступаєте від мене?

ПОЛІЦАЙ: Здурів чоловік та й годі.

ІЛЛЬ: Ви хочете мене затримати.

БУРГОМІСТР: Та сідайте ж!

УСІ: Та сідайте ж! Сідайте ж!

Мовчанка.

ІЛЛЬ (тихо): Хтось один мене затримає, коли я сідатиму.

ВСІ (запевняючи): Ніхто не затримає! Ніхто!

ІЛЛЬ: Я знаю.

ПОЛІЦАЙ: Давно пора!

УЧИТЕЛЬ: Сідайте ж нарешті у вагон, чоловіче добрий!

ІЛЛЬ: Я знаю! Хтось мене затримає! Хтось мене затримає.

НАЧАЛЬНИК СТАНЦІЇ: Потяг рушає!

Він піднімає жезл, КОНДУКТОР робить такий жест, ніби вскакує до вагона, а прибитий ІЛЛЬ прикриває лице руками.

ПОЛІЦАЙ: Бачите! Потяг поїхав без вас!

Усі залишають схопленого розпачем ІЛЛЯ, поволі відходять, зникають.

ІЛЛЬ: Я пропав!

ДІЯ ТРЕТЯ

Петрова стодола. Ліворуч непорушно сидить КЛЕР ЦАХАНАСЯН у своїй носильниці, вдягнена в білу шлюбну сукню з серпанком і т.д. Ще далі ліворуч — драбина, драбинястий віз, стара бричка, солома, посередині невелика діжка. Згори звисає лахміття, зотлілі лантухи, велетенське павутиння. З глибини надходить МАЖОРДОМ.

МАЖОРДОМ: Лікар і учитель.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Хай зайдуть.

З’являються ЛІКАР і УЧИТЕЛЬ, пробираються напомацки в темряві, врешті знаходять мільярдерку, кланяються. Обидва вдягнені в добре, солідне, міщанське вбрання, вже майже елеґантні.

(...)

УЧИТЕЛЬ: Ми прийшли в справі пана Ілля.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: О, хіба він помер?

УЧИТЕЛЬ: Шановна пані! Адже в нас існують наші західні принципи.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Чого ж ви хочете?

УЧИТЕЛЬ: Ґюлленці, на жаль, на превеликий жаль, справили собі різні речі.

ЛІКАР: Досить багато речей.

Обидва витирають піт.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Заборгувались?

УЧИТЕЛЬ: Безнадійно.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Попри свої принципи?

УЧИТЕЛЬ: Ми тільки люди.

ЛІКАР: А тепер мусимо сплатити свої борги.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Ви знаєте, що вам треба зробити.

УЧИТЕЛЬ (відважно): Пані Цаханасян. Поговорім відверто. Уявіть себе в нашому тяжкому становищі. Я два десятиріччя плекаю в цій зубожілій громаді тендітні паростки гуманності, а лікар об’їздить на своєму старому мерседесі сухотників і рахітиків. Навіщо ж ця нещасна жертва? Задля грошей? Навряд. Нам платять мізерно. Я рішуче відкинув запрошення на посаду лектора в кальберштадтському ліцеї, а лікар — в ерлянгенському університеті. З самої любові до ближніх? І це було б перебільшення. Ні, ми терпляче очікували всі ці безконечні роки, а з нами й ціле містечко, бо мали надію, що колись воскресне давня велич Ґюллена, знайде свій ужиток те багатство, що його в такій щедрій повняві ховає в собі наша матірна земля. Під Пюкенрідською долиною залягла нафта, під Конрадсвайлерівським лісом — руда. Ми не убогі, мадам, ми тільки забуті. Нам треба кредиту, довір’я, замовлень, і наше господарство і наша культура розквітнуть. Ґюллен може дещо запропонувати: пансіон «Місце-на-сонці».

ЛІКАР: Фабрику Бокмана.

УЧИТЕЛЬ: Фабрику Ваґнера. Купіть їх, оздоровіть їх, і Ґюллен розквітне. Сто мільйонів досить, вони дадуть добрий зиск, не треба викидати намарне мільярд!

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: У мене є ще два мільярди.

УЧИТЕЛЬ: Не допустіть, щоб надія цілого нашого життя виявилась марною. Ми не прохаємо милостині, а пропонуємо вам угоду.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Справді. Угода була б непогана!

УЧИТЕЛЬ: Шановна пані! Я знав, що ви нас не покинете в біді!

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Тільки, що її годі здійснити. Я не можу купити пансіон «Місце-на-сонці», бо він уже мій.

УЧИТЕЛЬ: Ваш?

ЛІКАР: А фабрика Бокмана?

УЧИТЕЛЬ: А фабрика Ваґнера?

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Також мої. І фабрики, і Пюккенрідська долина, і Петрова стодола, і містечко, кожна вулиця, кожний дім. Я веліла своїм агентам скупити цей мотлох і не пускати в рух. Ваша надія була химерною, ваше очікування — безглуздям, ваша жертва — дурницею, ціле ваше життя пішло намарне.

Тиша.

ЛІКАР: Це щось жахливе.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Була зима, як я залишала колись це містечко: в матроському вбранні, з рудими косами, на останніх днях вагітності, і мешканці з мене насміхалися. Я тряслася з холоду в швидкому потязі до Гамбурґу, та коли за памороззю на вікнах зникли обриси Петрової стодоли, я заприсяглася, що колись повернуся. Тепер я тут. Тепер я ставляю умови, диктую угоди. (Голосно.) Робі й Тобі, до «Золотого Апостола». Чоловік число дев’ять прибув зі своїми книжками й рукописами.

ПОЧВАРИ виходять з глибини сцени й підносять носильницю.

УЧИТЕЛЬ: Пані Цаханасян! Ви — ображена в своїй любові жінка. Ви домагаєтеся цілковитої справедливості. Ви ніби героїня з античної доби, наче Медея. Але тому, шо ми розуміємо ваші найглибші почуття, дозвольте нам і вимагати від вас ще більшого: облиште страшну думку про помсту, не доводьте нас до крайності, поможіть убогим, слабким, але чесним людям, щоб вони зажили достойнішим життям, спроможіться на чисту людяність!

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Людяність, панове, створено для біржі мільйонерів; а з моєю фінансовою потугою можна дозволити собі міняти світовий лад. Світ зробив з мене повію, тепер я зроблю з нього бордель. Хто не може брязнути калиткою, мусить тупати під чужу музику, якщо йому забажалось танцювати. Вам хочеться танцювати. Порядний тільки той, хто платить, а я плачу. Ґюллен за вбивство. Розквіт за трупа! Рушайте, Робі й Тобі!

ПОЧВАРИ її виносять заднім виходом.

ЛІКАР: Господи, що ж нам робити?

УЧИТЕЛЬ: Те, що нам наказує сумління, докторе Нісліне.

Спереду праворуч видно Іллеву крамницю. Новий напис. Новий, блискучий прилавок, нова каса, дорогий крам. Коли хтось заходить в уявні двері, дзвонить помпезний дзвінок. За прилавком — ПАНІ ІЛЛЬ. Зліва надходить ПЕРШИЙ у новому різницькому фартусі, ледь забризканому кров’ю; видно, що йому добре ведеться.

ПЕРШИЙ: Ото було свято. Цілий Ґюллен зібрався на майдані перед собором.

ПАНІ ІЛЛЬ: Кларочка заслуговує на щастя після всіх тих злигоднів.

ПЕРШИЙ: Кінозірки за дружок. З отакими грудьми.

ПАНІ ІЛЛЬ: Тепер така мода.

ПЕРШИЙ: І журналісти. Вони й сюди зайдуть.

ПАНІ ІЛЛЬ: Ми собі прості люди, пане Гофбауере. У нас їм нічого шукати.

ПЕРШИЙ: Вони всіх випитують. Дайте цигарок.

ПАНІ ІЛЛЬ: Зелені?

ПЕРШИЙ: «Кемель». І «Сарідон». Цілу ніч святкував у Штокерів.

ПАНІ ІЛЛЬ: Записати?

ПЕРШИЙ: Записати.

ПАНІ ІЛЛЬ: Як вам ведеться?

ПЕРШИЙ: Гаразд.

ПАНІ ІЛЛЬ: Я також не можу нарікати.

ПЕРШИЙ: Я взяв собі помічника.

ПАНІ ІЛЛЬ: Я також візьму з першого.

Проходить ПАННА ЛУЇЗА, елегантно вдягнена.

ПЕРШИЙ: Що вона собі думає, що так убирається? Мабуть, гадає, що ми вб’ємо Ілля.

ПАНІ ІЛЛЬ: Безсоромниця.

ПЕРШИЙ: А де він? Я його давно не бачив.

ПАНІ ІЛЛЬ: Нагорі.

ПЕРШИЙ запалює цигарку і прислухається.

ПЕРШИЙ: Кроки.

ПАНІ ІЛЛЬ: Ходить по кімнаті. День-у-день.

ПЕРШИЙ: Сумління мучить. Кепсько він повівся з нещасною панею Цаханасян.

(...)

Зліва надходить МАЛЯР з картиною під пахвою. В новому вельветному вбранні, з барвистою хусткою на шиї, в чорному береті.

МАЛЯР: Увага. Два журналісти питали мене про цю крамницю.

ПЕРШИЙ: Підозріло.

МАЛЯР: Я вдавав, що нічого не знаю.

ПЕРШИЙ: Мудро зробили.

МАЛЯР: Це для вас, пані Ілль. Щойно з мольберта. Ще вогкий.

Він показує портрет, УЧИТЕЛЬ сам собі наливає чарку.

ПАНІ ІЛЛЬ: Мій чоловік.

МАЛЯР: У Ґюллені починає розцвітати мистецтво. Справжнє малярство, га?

ПАНІ ІЛЛЬ: І схожий.

МАЛЯР: Олія. Ніколи не вилиняє.

ПАНІ ІЛЛЬ: Можна б повісити картину в спочивальні. Над ліжком. Альфред старіється. Ніколи не знаєш, що може статися, і приємно, коли маєш якусь пам’ятку.

(...)

Ґюлленці стають праворуч. УЧИТЕЛЬ випив пів пляшки і лишається біля прилавка. Два РЕПОРТЕРИ заходять з фотоапаратами.

РЕПОРТЕР І: Добривечір, люди добрі.

ҐЮЛЛЕНЦІ: Доброго здоров’я.

РЕПОРТЕР І: Перше питання: як ви взагалі себе почуваєте?

ПЕРШИЙ (збентежено): Звісно, ми потішені гостиною пані Цаханасян.

МАЛЯР: Зворушені.

ДРУГИЙ: Горді.

(...)

РЕПОРТЕР II: Чи ваш чоловік, пані Ілль, час від часу не... Я хотів сказати, що, зрештою, було б цілком гуманно, коли б його час від часу мучило сумління.

ПАНІ ІЛЛЬ: Самі гроші не роблять людину щасливою.

РЕПОРТЕР II: Не роблять.

РЕПОРТЕР І: Це правда, яку ми, сучасні люди, не досить часто мотаємо собі на вус.

Зліва надходить СИН. У замшевій куртці.

ПАНІ ІЛЛЬ: Наш син Карл.

ΡΕΠΟΡΤΕΡ І: Гарний юнак.

РЕПОРТЕР II: Чи він знає про стосунки...

ПАНІ ІЛЛЬ: У нашій родині немає таємниць. Ми завжди кажемо: що знає Бог, те можуть знати й наші діти.

РЕПОРТЕР II: Діти знають.

До крамниці входить ДОНЬКА в тенісному костюмі, з ракеткою в руці.

ПАНІ ІЛЛЬ: Наша донька Отілія.

РЕПОРТЕР II: Чарівна дівчина.

Тепер УЧИТЕЛЬ набирається духу.

УЧИТЕЛЬ: Гюлленці! Я ваш старий учитель. Я тихо пив свій штайнгеґер і тільки слухав. Але тепер скажу своє слово, розповім про гостину старої дами в Ґюллені.

Він вилазить на бочівку, яка ще залишилася з Петрової стодоли.

ПЕРШИЙ: Чи він здурів?

ДРУГИЙ: Ану цить!

УЧИТЕЛЬ: Ґюлленці! Я хочу ознаймити правду, навіть якби наші злидні мали тривати вічно.

ПАНІ ІЛЛЬ: Ви перепилися, пане вчителю. Посоромтеся!

УЧИТЕЛЬ: Я? Це ти маєш соромитися, жінко, бо ти лагодишся зрадити свого чоловіка!

СИН: Стуліть пельку!

ПЕРШИЙ: Стягніть його!

ДРУГИЙ: Геть!

УЧИТЕЛЬ: Зло надто розбуяло в наших серцях!

ДОНЬКА (благально): Пане вчителю!

УЧИТЕЛЬ: Ти розчаровуєш мене, доню. Ти мала б сама говорити, а так твій старий учитель мусить промовляти громовим голосом!

МАЛЯР перебиває картину на його голові.

МАЛЯР: Ось тобі! Ти, бачу, хочеш відібрати в мене замовлення!

УЧИТЕЛЬ: Я протестую! Перед лицем світової громадськості. Жахливі речі готуються в Ґюллені!

Ґюлленці кидаються на нього, але тієї миті з правого боку входить у старому, зношеному вбранні ІЛЛЬ.

ІЛЛЬ: Що тут діється в моїй крамниці?

Ґюлленці покидають УЧИТЕЛЯ і перелякано витріщують очі на ІЛЛЯ. Мертва тиша.

ІЛЛЬ: Що ви робите на діжці, пане вчителю?

Той радісно, полегшено усміхається до ІЛЛЯ.

УЧИТЕЛЬ: Кажу правду, Іллю. Оповідаю панам з газети правду. Наче архангел провішую гучним голосом. (Заточується.) Бо ж я — гуманіст, приятель стародавніх греків, поклонник Платона.

ІЛЛЬ: Мовчіть.

УЧИТЕЛЬ: Та?

ІЛЛЬ: Злізьте.

УЧИТЕЛЬ: Але людство...

ІЛЛЬ: Сядьте.

Тиша.

УЧИТЕЛЬ (протверезілий.): Хай людство сяде. Прошу — коли навіть ви зраджуєте правду.

Він злізає з діжки й сідає з картиною на шиї.

ІЛЛЬ: Пробачте, людина перепилася.

(...)

УЧИТЕЛЬ: Пробачте мені. Я вихилив декілька чарок штайнгеґеру, дві чи три.

ІЛЛЬ: Нічого.

Родина виходить праворуч.

УЧИТЕЛЬ: Я хотів вам помогти. Але мені не дали, та й ви самі не схотіли моєї допомоги. (Стягає з голови картину.) Ох, Іллю, що ми за люди! Ганебний мільярд пече нам серця. Візьміть себе в руки, боріться за своє життя, зв’яжіться з пресою, вам більше не можна гаяти часу.

ІЛЛЬ: Я вже не борюся.

УЧИТЕЛЬ (здивовано): Послухайте, вас, либонь, так страх доконав, що ви зовсім з глузду з’їхали.

ІЛЛЬ: Я зрозумів, що не маю вже права.

УЧИТЕЛЬ: Не маєте права? Перед тією проклятою бабою, тією шльондрою, що на наших очах міняє чоловіків, тією безсоромницею, що обплутує наші душі?

ІЛЛЬ: Врешті, я сам винен.

УЧИТЕЛЬ: Винен?

ІЛЛЬ: Я зробив з Клари те, чим вона є, а з себе самого те, чим я є, нікчемного гендляра, що докотився до ручки. Що ж я маю діяти, вчителю, га? Вдавати невинного? Все це моя робота: євнухи, мажордом, домовина, мільярд. Я не можу врятувати ані себе, ані вас.

Він бере роздерту картину й оглядає її.

ІЛЛЬ: Мій портрет.

УЧИТЕЛЬ: Ваша дружина хотіла повісити його в спочивальні. Над ліжком.

ІЛЛЬ: Кюн другого намалює.

ІЛЛЬ кладе картину на приволок.

УЧИТЕЛЬ насилу встає, заточується.

УЧИТЕЛЬ: Я протверезів. В один мент.

Іде, заточуючись, до ІЛЛЯ.

УЧИТЕЛЬ: Ви маєте рацію. Цілковиту. Ви самі винні. В усьому. А тепер я вам щось скажу, Альфреде Іллю, скажу найважливіше.

Він стоїть перед ІЛЛЕМ рівно, як свічка, тільки ледь коливається.

УЧИТЕЛЬ: Вас уб’ють. Я знав це від самого початку, та й ви давно вже це знаєте, хоч більше ніхто в Ґюллені не хоче цього признати. Спокуса надто велика, а наша біда надто тяжка. І я знаю не тільки це. Я також підніму на вас руку. Я відчуваю, як поволі стаю вбивцею. Моя віра в гуманність — безсила. А тому, що я знаю це, я став п’яницею. Я боюсь, Іллю, так, як боялися ви. Та ще я знаю, що колись і до нас прийде стара дама, і що тоді з нами станеться те, що оце з вами. Але скоро, може за декілька годин, я не буду вже цього знати. (Мовчання.) Ще пляшку штайнгеґера.

ІЛЛЬ ставить йому пляшку, УЧИТЕЛЬ вагається, але потім рішуче бере її.

УЧИТЕЛЬ: Запишіть на борг.

Поволі виходить.

Знову з’являється родина. ІЛЛЬ, наче у сні, озирається по крамниці.

ІЛЛЬ: Усе нове. Все таке модерне. Чисто, привабливо. Я завжди мріяв про таку крамницю.

Він бере в доньки з рук тенісну ракетку.

ІЛЛЬ: Ти граєш у теніс?

ДОНЬКА: Взяла кілька лекцій.

ІЛЛЬ: Рано вранці, правда? Замість іти на біржу праці?

ДОНЬКА: Усі мої товаришки грають у теніс.

Мовчання.

ІЛЛЬ: Карле, я бачив з вікна, як ти їхав автом.

СИН: То тільки опель «Олімпія». Не вельми дорогий.

ІЛЛЬ: Коли ти вчишся їздити?

Мовчання.

ІЛЛЬ: Замість шукати праці на станції, на пекучому сонці?

СИН: Часом, так.

СИН, засоромлений, виносить праворуч діжку, на якій сидів п’яний.

ІЛЛЬ: Я шукав свого святкового вбрання й припадково трапив на хутро.

ПАНІ ІЛЛЬ: Я його тільки взяла оглянути.

Мовчання.

ПАНІ ІЛЛЬ: Усі купують наборг, Фреді. Тільки ти впадаєш в істерику. Твій страх просто смішний. Кожний розуміє, що справа залагодиться мирно і жоден волосок не впаде тобі з голови. Кларочка не піде на крайності, я її знаю, в неї надто добре серце.

ДОНЬКА: Напевне, тату.

СИН: Самі зрозумієте.

Мовчання.

ІЛЛЬ (поволі): Сьогодні субота. Я хотів би раз проїхатися твоїм авто, Карле, однісенький раз. Нашим авто.

СИН (непевно): Хотів би?

ІЛЛЬ: Уберіться по-святковому. Поїдемо всі.

ПАНІ ІЛЛЬ (непевно): І я також? Наче не годиться.

ІЛЛЬ: Чому не годиться? Вдягай своє хутро. Якраз нагода обновити його. А я, тим часом, порахую касу.

ЖІНКА і ДОНЬКА виходять праворуч, СИН ліворуч. ІЛЛЬ сідає до каси. Зліва надходить БУРГОМІСТР з рушницею.

БУРГОМІСТР: Добрий вечір, Іллю. Рахуйте собі далі. Я тільки на хвилину.

ІЛЛЬ: Що ж, прошу.

Мовчання.

БУРГОМІСТР: Я приніс зброю.

ІЛЛЬ: Спасибі.

БУРГОМІСТР: Вона заряджена.

ІЛЛЬ: Мені її не потрібно.

БУРГОМІСТР ставить рушницю коло прилавка.

БУРГОМІСТР: Сьогодні ввечері міські збори. В «Золотому Апостолі». В театральній залі.

ІЛЛЬ: Я прийду.

БУРГОМІСТР: Всі прийдуть. Будемо обговорювати вашу справу. Ми опинились в крайньому становищі.

(...)

ІЛЛЬ: Ви прилюдно оголосите пропозицію тієї дами?

БУРГОМІСТР: Не просто... Тільки втаємничені зрозуміють, про що йдеться.

ІЛЛЬ: Що йдеться про моє життя.

Мовчання.

БУРГОМІСТР: Я натякну пресі, що... можливо... пані Цаханасян захоче зробити пожертву, і то через вас, Іллю, через друга своєї молодості. Що ви були її другом, тепер усім відомо. Цим ви формально будете виправдані, хоч би що сталося.

ІЛЛЬ: Мило з вашого боку.

БУРГОМІСТР: Щиро сказати, я роблю це не задля вас, а задля вашої незвичайно порядної родини.

ІЛЛЬ: Розумію.

БУРГОМІСТР: Ми провадимо чесну гру, ви самі це мусите визнати. Досі ви мовчали. Гаразд. Але чи будете й далі мовчати? Якщо ви хочете говорити, тоді нам доведеться зробити все без міських зборів.

ІЛЛЬ: Розумію.

БУРГОМІСТР: Отже?

ІЛЛЬ: Я радий почути відверту погрозу.

БУРГОМІСТР: Я вам не погрожую, Іллю. Це ви нам погрожуєте. Якщо ви будете говорити, то ми змушені діяти. Заздалегідь.

ІЛЛЬ: Я мовчатиму.

БУРГОМІСТР: Незалежно від того, що ухвалять збори?

ІЛЛЬ: Я прийму ухвалу.

БУРГОМІСТР: Чудово.

Мовчання.

БУРГОМІСТР: Те, що ви скоряєтесь громадському судові, тішить мене, Іллю. У вашому серці ще жевріє якесь почуття честі. Але хіба не краще було б, якби нам зовсім не доводилось скликати міських зборів?

ІЛЛЬ: Що ви маєте на думці?

БУРГОМІСТР: Ви перед цим сказали, що вам не потрібна зброя. Може, вона вам тепер усе ж таки потрібна?

Мовчання.

БУРГОМІСТР: Ми могли б тоді сказати дамі, що засудили вас, і отримали б і так гроші. Я не одну ніч провів без сну, поки наважився зробити вам таку пропозицію, повірте мені. Властиво це ваш обов’язок — відібрати собі життя, як людина з гонором узяти на себе консеквенції. Не думаєте? Вже хоч би з почуття солідарності, з любові до родинного міста. Ви бачите нашу гірку біду, злидні, голодних дітей.

ІЛЛЬ: Вам тепер ведеться зовсім не зле.

БУРГОМІСТР: Іллю!

ІЛЛЬ: Бургомістре! Я пройшов крізь пекло. Я бачив, як ви робите борги, відчував, як із кожною ознакою добробуту до мене все ближче підкрадається смерть. Якби ви були не накинули мені того страху, того жорстокого жаху, все було б інакше, в нас могла б вийти не така розмова, я прийняв би зброю. З любові до вас. Та тепер я замкнувся, переміг свій ляк. Сам. Було важко, але все вже позаду. Вороття нема. Тепер ви мусите бути моїми суддями. Я скоряюсь вашій ухвалі, хоч би яка вона була. Для мене вона буде справедливістю; а чим буде для вас — не знаю. Дай Боже, щоб ви встояли перед вашим вироком. Ви можете мене вбити, я не нарікаю, не протестую, не боронюсь, але вашого вчинку не можу у вас відібрати.

БУРГОМІСТР забирає рушницю.

БУРГОМІСТР: Шкода. Ви втрачаєте нагоду очиститися, стати напівпорядною людиною. Але від вас цього й не можна вимагати.

ІЛЛЬ: Нате вогню, пане бургомістре.

Запалює йому цигарку. Бургомістр виходить.

Заходить ПАНІ ІЛЛЬ у хутрі, ДОНЬКА в червоній сукенці.

ІЛЛЬ: Чудово виглядаєш, Матільдо.

ПАНІ ІЛЛЬ: Каракуль.

ІЛЛЬ: Як дама.

ПАНІ ІЛЛЬ: Трохи задороге.

ІЛЛЬ: І в тебе гарна сукенка, Отіліє. Тільки екстравагантна, не думаєш?

ДОНЬКА: Де там, тату! Якби ти бачив мою вечірню сукню!

Крамниця зникає. СИН над’їжджає автом.

ІЛЛЬ: Гарне авто. Ціле життя я намагався здобутись на невеликий маєток, на крихту вигоди, на таке авто, наприклад. А тепер, коли воно є, я хотів би знати, як людина в ньому почувається. Ти сядеш зі мною ззаду, Матільдо, а Отілія сяде поруч Карла.

Вони сідають до авта.

СИН: Я можу їхати сто двадцять на годину.

ІЛЛЬ: Не треба так швидко. Я хочу бачити околицю, містечко, де я жив майже сімдесят років. Чисті старі вулички, багато вже полагоджено. Сірий дим над коминами, герань перед вікнами, соняшники, троянди в садах біля брами Ґете, дитячий сміх, всюди пари закоханих. На майдані Брамса зводять модерну будову.

СИН: Годель будує кав’ярню.

ДОНЬКА: Ось лікар у своєму мерседесі 300.

ІЛЛЬ: Долина, позаду горби, нині немов позолочені. Здоровенні тіні, в яких ми пірнаємо, а потім знову світло. Ті крани Ваґнерової фабрики і Бокманові комини — наче велети.

СИН: Їх пускають у рух.

ІЛЛЬ: Що?

СИН (голосніше): Їх пускають у рух.

Трубить.

ПАНІ ІЛЛЬ: Смішні машини.

СИН: Мессершмідти. Кожний челядник на виробництві мусить собі щось таке придбати.

ДОНЬКА: C’est terrible.

ПАНІ ІЛЛЬ: Отілія записалася на курси, підвищує своє знання французької й англійської.

ІЛЛЬ: Практично. Пансіон «Місце-на-сонці». Давно я не був за містом.

СИН: Його мають розбудовувати.

ІЛЛЬ: Кажи голосніше, така швидкість, що нічого не чути.

СИН (голосніше): Його мають розбудовувати. Звісно, це Штокер. Усіх минає своїм б’юком.

ДОНЬКА: Скоробагатько.

ІЛЛЬ: Їдь тепер Пюккенрідською долиною. Повз трясовище, тополиною алеєю, довкола лісничого замку курфюрста Гассо. Хмари купчаться на небі, наче влітку. Гарна країна, осяяна вечірнім світлом. Я сьогодні наче вперше бачу її.

ДОНЬКА: Настрій ніби в Адальберта, Штіфтера.

ІЛЛЬ: Ніби в кого?

ПАНІ ІЛЛЬ: Отілія вивчає також літературу.

ІЛЛЬ: Прекрасно.

СИН: Гофбауер у своєму фольксвагені. Повертається з Каффіґену.

ДОНЬКА: З поросятами.

ПАНІ ІЛЛЬ: Карл добре веде машину. Бач як елегантно бере закрут! Можна нітрохи не боятися.

СИН: Перша швидкість. Дорога йде вгору.

ІЛЛЬ: Я завжди засапувався, коли підіймався нею.

ПАНІ ІЛЛЬ: Я рада, що взяла хутро. Холоднішає.

ІЛЛЬ: Ти не тудою поїхав. Це дорога на Байзенбах. Вернися назад, потім ліворуч, у Конрадсвайлерський ліс.

(...)

Авто з родиною зникає, потім знову повертається. Родина махає руками. ІЛЛЬ дивиться за нею. Він сідає на дерев’яну лавку ліворуч. Шум вітру. Справа надходять РОБІ й ТОБІ з носильницею, в якій сидить КЛЕР ЦАХАНАСЯН у своєму звичайному вбранні. Робі несе гітару на плечах. Збоку йде її ЧОЛОВІК IX, лауреат Нобеля, високий, стрункий, із сивизною в чубі й вусах. (Може бути той самий актор, що й попередні чоловіки.) За ним МАЖОРДОМ.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Конрадсвайлерський ліс. Робі й Тобі, зупиніться.

Клер висідає з носильниці, розглядає ліс крізь лорнет, гладить ПЕРШОГО по спині.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Короїд. Дерево гниє.

Помічає ІЛЛЯ.

Альфред! Гарно, що я тебе зустріла. Я гуляю в своєму лісі.

ІЛЛЬ: Хіба Конрадсвайлерський ліс також належить тобі?

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Авжеж. Можна сісти коло тебе?

ІЛЛЬ: Будь ласка. Я саме попрощався з родиною. Поїхали в кіно. Карл купив собі авто.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Поступ.

Сідає коло ІЛЛЯ.

ІЛЛЬ: Отілія бере лекції з літератури. А також з французької і англійської.

(...)

ІЛЛЬ: У тебе... себто, в нас була дитина?

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Авжеж.

ІЛЛЬ: Хлопчик чи дівчинка?

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Дівчинка.

ІЛЛЬ: Як ти її назвала?

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Женев’євою.

ІЛЛЬ: Гарне ім’я.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Я бачила її тільки один раз. Під час пологів. Потім її забрали. Заклад християнської опіки.

ІЛЛЬ: Які в неї були очі?

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Вони ще не були розплющені.

ІЛЛЬ: А яке волосся?

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Начебто чорне, але воно часто буває таке в немовлят.

ІЛЛЬ: Мабуть, так.

Вони мовчки курять. Грає гітара.

ІЛЛЬ: У кого вона померла?

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: У чужих людей. Я позабувала імена.

ІЛЛЬ: Що в неї було?

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Запалення мозку. Може, ще щось. Я отримала свідоцтво від властей.

ІЛЛЬ: Коли йдеться про смерть, то їм можна вірити.

Мовчання.

(...)

Знову гра на гітарі.

ІЛЛЬ: Дякую тобі за вінки, за хризантеми й троянди. Вони гарно виглядають на домовині в «Золотому Апостолі». Шляхетно. Ними вже наповнені дві залі. Тепер пора. Ми сидимо тут востаннє в старому лісі, повному зозуль і шелестіння вітру. Сьогодні ввечері відбудуться міські збори. Мене засудять на смерть і хтось мене вб’є. Я не знаю, хто саме й де, знаю тільки, що моє безглузде життя доходить кінця.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: А я заберу тебе в домовині до Капрі. Я веліла вибудувати в парку біля мого палацу мавзолей. Серед кипарисів. З краєвидом на Середземне море.

ІЛЛЬ: Я його бачив тільки на репродукціях.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Темно-синє. Велична панорама. Там ти залишишся назавжди. Мертвий коло кам’яного ідола. Твоя любов померла багато років тому. Моя любов не могла вмерти. Але й жити не могла. З неї зробилося щось недобре, як і я сама, наче безбарвні гриби і сліпі обличчя з корневищ у цьому лісі, порослі моїми золотими мільярдами. Вони тебе зловили своїми мацаками і зазіхають на твоє життя. Бо воно належить мені. Назавжди. Тепер ти обплутаний, тепер ти пропав. Незабаром нічого вже не залишиться, тільки мертвий коханий у моїм спомині, лагідний привид у зруйнованій шкаралупі.

(...)

Носильницю несуть у глибину, ІЛЛЬ лишається на лавці. Дерева скидають своє гілля. Згори спускається портал театру із звичайними завісами і лаштунками. Напис «Поважне життя, мистецтво ж веселе». З глибини надходить ПОЛІЦАЙ у новому, добротному мундирі, сідає коло Ілля. З’являється РАДІОРЕПОРТЕР і починає говорити в мікрофон. Тим часом ґюлленці сходяться на збори. Всі в новому, святковому одязі, у фраках. Всюди ФОТОГРАФИ з газет, ЖУРНАЛІСТИ, КІНООПЕРАТОРИ.

РАДІОРЕПОРТЕР: Пані і панове! Після передачі з пологового будинку і після розмови з парохом ми прибули на міські збори. Наближаємося до найурочистішої хвилини у відвідинах пані Клер Цаханасян свого такого симпатичного як і привітного містечка. Щоправда, славетна пані Цаханасян тут не присутня, але бургомістр має зробити від її імені важливу заяву. Ми перебуваємо в театральній залі «Золотого Апостола», в тому готелі, де ночував Ґете. На сцені, де звичайно показують своє мистецтво і де дає гостинні виступи кальберштадтський театр, збираються чоловіки. За давньою традицією, як щойно пояснив бургомістр. Жінки сидять у залі — це також традиція. Урочистий настрій, надзвичайне напруження, приїхали оператори з кінохроніки, мої колеги з телевізії, репортери з цілого світу, а ось бургомістр починає промову.

РЕПОРТЕР іде з мікрофоном до БУРГОМІСТРА, він стоїть посеред сцени, а коло нього півколом чоловіки з Ґюллену.

БУРГОМІСТР: Вітаю вас, громадяни Ґюллену. Починаю збори. До вашої уваги одне єдине. Маю честь оголосити, що пані Клер Цаханасян, донька нашого видатного городянина архітектора Ґотфріда Вешера, має намір подарувати нам один мільярд.

Гомін серед журналістів.

БУРГОМІСТР: П’ятсот мільйонів містові, п’ятсот мільйонів поділити на кожного мешканця.

Тиша.

РАДІОРЕПОРТЕР (здавленим голосом): Дорогі слухачі! Колосальна сенсація. Фонд, що одним помахом робить з мешканців міста заможних людей і тим самим стає одним із найбільших соціальних експериментів нашої епохи. Громада теж приголомшена. Мертва тиша. Хвилювання на всіх обличчях.

БУРГОМІСТР: Надаю слово учителеві.

РАДІОРЕПОРТЕР наближається з мікрофоном до ВЧИТЕЛЯ.

УЧИТЕЛЬ: Ґюлленці. Ми повинні усвідомити, що пані Клер Цаханасян цим дарунком бажає домогтись певних наслідків. Яких саме? Невже вона хоче ощасливити нас грошима, обсипати золотом, поставити на ноги фабрику Ваґнера, пансіон «Місце-на-сонці», Бокмана? Ви знаєте, що воно не так. Пані Клер Цаханасян планує щось важливіше. Вона хоче за свій мільярд справедливості, тільки справедливості. Вона хоче, щоб наша громада перетворилася в справедливу. Ця вимога нас вражає. Хіба ми не були справедливою громадою?

ПЕРШИЙ: Ніколи не були!

ДРУГИЙ: Ми потурали злочинові!

ТРЕТІЙ: Несправедливому присудові.

ЧЕТВЕРТИЙ: Кривоприсязі.

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС: Негідникові!

ІНШІ ГОЛОСИ: Щира правда!

УЧИТЕЛЬ: Громадяни Ґюллену! Це гірка дійсність: ми потурали несправедливості. Я цілком визнаю матеріальну потугу, яку нам дає мільярд. Я зовсім не затуляю очей на те, що саме убогість породила стільки лиха й гіркоти, але все ж таки: йдеться не про гроші (гучні оплески), йдеться не про добробут і безтурботне життя, не про розкіш, ідеться про те, чи ми хочемо здійснити справедливість, і не тільки її, але й усі ті ідеали, задля яких жили і за які боролися наші предки і задля яких загинули ті, що являють собою найбільшу вартість Західного світу. (Гучні оплески.) Воля стає під загрозою, коли ми забуваємо про любов до ближнього, не виконуємо заповіді боронити немічних, коли не шануємо подружжя, коли обдурюємо суд, а молоду матір штовхаємо в біду. (Обурені вигуки.) В ім’я Господа Бога нам треба поважно, як найповажніше ставитись до своїх ідеалів. (Гучні оплески.) Багатство має тільки тоді сенс, коли з нього постає багатство на ласку: але тільки той буде уласкавлений, хто голодний на ласку. Чи ви відчуваєте той голод, ґюлленці, той голод духу, а не тільки звичайний голод тіла? Це питання я вам ставлю як ректор гімназії. Тільки як ви не здатні стерпіти зло, тільки як ви просто більше не годні жити в світі несправедливості, можете прийняти мільярд пані Цаханасян і виконати умову, пов’язану з цим фондом. Прошу, ґюлленці, мати це на увазі.

Бурхливі оплески.

(...)

РАДІОРЕПОРТЕР: Ви чуєте оплески, пані і панове. Я зворушений. Промова ректора довела моральну велич, яку ми нині, на жаль, не так часто надибаємо. Відважно вказано на всякі хиби, на несправедливість, що трапляється в кожній громаді, всюди, де живуть люди.

БУРГОМІСТР: Альфреде Іллю...

РАДІОРЕПОРТЕР: Знову бере слово бургомістр.

БУРГОМІСТР: Альфреде Іллю, я мушу поставити вам кілька питань.

ПОЛІЦАЙ штовхає ІЛЛЯ. Той підводиться, РАДІОРЕПОРТЕР підходить до нього з мікрофоном.

РАДІОРЕПОРТЕР: А ось голос чоловіка, на пропозицію якого створено фонд Цаханасян, голос Альфреда Ілля, давного, ще з молодих років приятеля шановної добродійки. Альфред Ілль, бадьорий чоловік приблизно сімдесяти років, правдивий ґюлленець давнього гарту. Звичайно, зворушений, сповнений вдячності і тихого вдоволення.

БУРГОМІСТР: Нам через вас запропоновано фонд, Альфреде Іллю. Чи ви свідомі цього?

ІЛЛЬ щось тихо каже.

РАДІОРЕПОРТЕР: Говоріть голосніше, дорогий дідуню, щоб наші слухачки і слухачі також щось зрозуміли.

ІЛЛЬ: Так.

БУРГОМІСТР: Чи ви будете поважати нашу ухвалу в справі прийняття чи відхилення фонду Клер Цаханасян?

ІЛЛЬ: Я поважатиму її.

БУРГОМІСТР: Чи хто хоче поставити Альфредові Іллеві якесь питання?

Мовчання.

БУРГОМІСТР: Чи хто бажає зробити яке зауваження щодо фонду пані Цаханасян?

Мовчання.

БУРГОМІСТР: Ви, панотче?

Мовчання.

БУРГОМІСТР: Ви, міський лікарю?

Мовчання.

БУРГОМІСТР: Ви, вахмістре?

Мовчання.

БУРГОМІСТР: Ви, політична опозиціє?

Мовчання.

БУРГОМІСТР: Я починаю голосування.

Тиша. Тільки шуркіт кінокамер і спалахи магнієвих ламп.

БУРГОМІСТР: Хто з чистим серцем хоче доконати справедливості, хай піднесе руку.

Всі, крім ІЛЛЯ, підносять руки.

РАДІОРЕПОРТЕР: Зосереджена тиша в театральній залі. Суцільне море піднесених рук, наче могутня присяга змагатися за кращий, справедливіший світ. Тільки старий чоловік сидить непорушно, опанований радістю. Його мета досягнена, фонд створено, завдяки його щедрій приятельці з юнацьких років.

БУРГОМІСТР: Фонд Клер Цаханасян прийнято. Одноголосно. Не задля грошей.

ГРОМАДА: Не задля грошей,

БУРГОМІСТР: А задля справедливості.

ГРОМАДА: А задля справедливості.

БУРГОМІСТР: І через муки сумління.

ГРОМАДА: І через муки сумління.

БУРГОМІСТР: Бо ми не можемо жити й дивитися, як між нами гніздиться злочинство.

ГРОМАДА: Бо ми не можемо жити й дивитися, як між нами гніздиться злочинство.

БУРГОМІСТР: Яке ми повинні викорчувати.

ГРОМАДА: Яке ми повинні викорчувати.

БУРГОМІСТР: Щоб воно не завдало шкоди нашим душам.

ГРОМАДА: Щоб воно не завдало шкоди нашим душам.

БУРГОМІСТР: І нашій найбільшій святині.

ГРОМАДА: І нашій найбільшій святині.

ІЛЛЬ (скрикує): О Боже!

Всі стоять з урочисто піднесеними руками, але камера кінохроніки зіпсувалася.

ОПЕРАТОР: Шкода, пане бургомістре. Освітлення відмовило. Прошу ще раз проголосувати.

БУРГОМІСТР: Ще раз?

ОПЕРАТОР: Для кінохроніки.

БУРГОМІСТР: Ну, звичайно!

ОПЕРАТОР: З рефлекторами все гаразд?

ГОЛОС: Гаразд.

ОПЕРАТОР: Ану, давайте!

БУРГОМІСТР прибирає позу.

БУРГОМІСТР: Хто з чистим серцем хоче доконати справедливості, хай піднесе руку.

Всі підносять руки.

БУРГОМІСТР: Фонд Клер Цаханасян прийнято. Одногосно. Не задля грошей.

ГРОМАДА: Не задля грошей.

БУРГОМІСТР: Тільки задля справедливості.

ГРОМАДА: Тільки задля справедливості.

БУРГОМІСТР: І через муки сумління.

ГРОМАДА: І через муки сумління.

БУРГОМІСТР: Бо ми не можемо жити й дивитися, як між нами гніздиться злочинство.

ГРОМАДА: Бо ми не можемо жити й дивитися, як між нами гніздиться злочинство.

БУРГОМІСТР: Яке ми повинні викорчувати.

ГРОМАДА: Яке ми повинні викорчувати.

БУРГОМІСТР: Щоб воно не завдало шкоди нашим душам.

ГРОМАДА: Щоб воно не завдало шкоди нашим душам.

БУРГОМІСТР: І нашій найбільшій святині.

ГРОМАДА: І нашій найбільшій святині.

Мовчання.

ОПЕРАТОР (тихо): Іллю! Ну?

Мовчання.

ОПЕРАТОР (розчаровано): Як ні то ні. Шкода, що радісний вигук «О Боже!» не вийшов; він був особливо зворушливий.

БУРГОМІСТР: Представників преси, радіо й кінохроніки запрошено на перекуску. В ресторан. Найкраще вам буде вийти з театральної залі крізь двері за сценою. Для жінок приготовлено чай у садку «Золотого Апостола».

Представники преси, радіо і кінохроніки ідуть у глибину праворуч. Чоловіки непорушно стоять на сцені. ІЛЛЬ підводиться й хоче вийти.

ПОЛІЦАЙ: Лишайся!

Силоміць садовить ІЛЛЯ назад на лавку.

ІЛЛЬ: Ви хочете зробити це сьогодні ж?

ПОЛІЦАЙ: Певне.

ІЛЛЬ: Я гадав, що найкраще хай би це сталося в мене.

ПОЛІЦАЙ: Це станеться тут.

БУРГОМІСТР: Чи є ще хтось у залі?

ТРЕТІЙ і ЧЕТВЕРТИЙ заглядають униз.

ТРЕТІЙ: Нема нікого.

БУРГОМІСТР: На Галереї?

ЧЕТВЕРТИЙ: Порожньо.

БУРГОМІСТР: Замкніть двері, щоб ніхто більше не ввійшов.

Обидва сходять у залу.

ТРЕТІЙ: Замкнено.

ЧЕТВЕРТИЙ: Замкнено.

БУРГОМІСТР: Згасіть світло. Місяць світить у вікна галереї. Цього досить.

Сцена темніє. В тьмяному місячному світлі ледь можна розрізнити людей.

БУРГОМІСТР: Зробіть коридор.

Гюлленці роблять коридор, на кінці якого стоїть ГІМНАСТ, тепер в елегантних білих штанах, з червоною хусткою на спортивній сорочці.

БУРГОМІСТР: Панотче, прошу вас.

ПАРОХ поволі підходить до ІЛЛЯ, сідає коло нього.

ПАРОХ: Ну, Іллю, настала ваша тяжка година.

ІЛЛЬ: Цигарку.

ПАРОХ: Цигарку, пане бургомістре.

БУРГОМІСТР (тепло): Звичайно. Якнайкращу.

Він подає ПАРОХОВІ коробку, той простягає її ІЛЛЕВІ.

Ілль бере цигарку, ПОЛІЦАЙ дає йому вогню, ПАРОХ повертає коробку БУРГОМІСТРОВІ.

ПАРОХ: Як казав уже пророк Амос... .

ІЛЛЬ: Прошу, не треба.

Курить.

ПАРОХ: Ви не боїтесь?

ІЛЛЬ: Уже не дуже.

Курить.

ПАРОХ (безпорадно): Я буду молитися за вас.

ІЛЛЬ: Моліться за Ґюллен.

ІЛЛЬ курить, ПАРОХ поволі встає.

ПАРОХ: Хай нас помилує Господь.

Поволі вертається до решти ґюлленців, що стоять двома лавами.

БУРГОМІСТР: Підведіться, Альфреде Іллю.

ІЛЛЬ вагається.

ПОЛІЦАЙ: Вставай, свиняко!

Тягне ІЛЛЯ вгору.

БУРГОМІСТР: Вахмістре, опануйте себе.

ПОЛІЦАЙ: Пробачте, я не витримав.

БУРГОМІСТР: Ходіть, Альфреде Іллю.

ІЛЛЬ гасить цигарку і роздушує ногою. Потім поволі рушає серединою сцени, спиною до публіки.

БУРГОМІСТР: Ідіть коридором.

ІЛЛЬ вагається.

ПОЛІЦАЙ: Ну, гайда!

ІЛЛЬ поволі йде між двома рядами мовчазних чоловіків. На кінці проти нього виступає ГІМНАСТ. ІЛЛЬ пристає, обертається і бачить, як лави нещадно замикаються за ним. Він падає на коліна. Лави обертаються в беззвучний людський клубок, що поволі вклякає додолу. Тиша. З лівого боку, спереду, надходять ГАЗЕТЯРІ. Ясніє.

ГАЗЕТЯР І: Що тут діється?

Людський клубок розсипається. Чоловіки мовчки збираються в глибині. Залишається тільки ЛІКАР, що стоїть навколішки перед трупом. На труп накинуто картатий обрус, такий як звичайно буває в заїздах. Лікар підводиться, відкладає стетоскоп.

ЛІКАР: Параліч серця.

БУРГОМІСТР: Смерть з радості.

ГАЗЕТЯР І: Смерть з радості.

ГАЗЕТЯР II: Життя пише найкращі історії.

ГАЗЕТЯР І: До праці.

ГАЗЕТЯРІ поспішають праворуч у глибину сцени. Зліва надходить КЛЕР ЦАХАНАСЯН, за нею МАЖОРДОМ. Вона бачить мертвого, зупиняється, тоді поволі виходить на середину сцени, обертається до публіки.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Принесіть його сюди.

РОБІ й ТОБІ приходять з носилками, кладуть на них ІЛЛЯ і підносять до ніг КЛЕР ЦАХАНАСЯН.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН (непорушно): Відслони його, Бобі.

МАЖОРДОМ відкриває ІЛЛЕВЕ обличчя. Вона довго не зводить з нього очей.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Він знову такий, яким був колись давно, чорний леопард. Закрий його.

МАЖОРДОМ знов прикриває обличчя мертвого.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Покладіть його в домовину.

РОБІ й ТОБІ виносять небіжчика ліворуч.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Проведи мене до кімнати, Бобі. Накажи пакувати валізи. Ми їдемо до Капрі.

МАЖОРДОМ підставляє їй плече, вона поволі рушає ліворуч.

Зупиняється.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Бургомістре.

Ззаду, з лав мовчазних чоловіків, повільно виходить наперед БУРГОМІСТР.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Чек.

Вона віддає йому папірець і виходить з МАЖОРДОМОМ.

(...)

НАЧАЛЬНИК СТАНЦІЇ: Швидкий потяг Ґюллен — Рим, прошу сідати. Салонні вагони спереду.

З глибини між двома хорами з’являється КЛЕР ЦАХАНАСЯН у своїй носільниці, в супроводі почту непорушна, наче стародавній кам’яний ідол.

БУРГОМІСТР: Від’їздить.

ВСІ: Доброчинниця наша.

ДОНЬКА: Що дала нам багатство і щастя.

ВСІ: З почтом шляхетним своїм від’їздить!

КЛЕР ЦАХАНАСЯН зникає праворуч. За нею служники через усю сцену проносять домовину.

БУРГОМІСТР: Хай їде здорова й щаслива.

УСІ: Скарб дорогий довірений їй забирає з собою.

НАЧАЛЬНИК СТАНЦІЇ: Потяг рушає!

УСІ: Хай береже нас

ПАРОХ: Господь

ВСІ: В непевні облудні часи

БУРГОМІСТР: Хай береже

УСІ: Святі гаразди,

Мир нам

І волю,

Хай ніч нас мине,

Ніколи нехай не затьмарить нам міста,

Що наново виросло пишне й чудове,

Щоб ми в ньому вічно втішалися щастям.

Завіса

ЧИТАЄМО, РОЗМІРКОВУЄМО, ОБГОВОРЮЄМО...

1. Чи сподобалося вам прочитане? Обґрунтуйте свою відповідь.

2. Розкажіть, що ми дізнаємося про місто Ґюллен з перших сторінок п’єси.

3. Поясніть, чому мешканці міста так чекають на приїзд своєї землячки.

4. Яка роль у розробленому сценарії зустрічі Клари Цаханасян належить Альфреду Іллю? Як він сам ставиться до такої місії?

5. Знайдіть у тексті й прочитайте, якою постає головна героїня перед жителями рідного міста. Який художній прийом домінує в зображенні Клари? Аргументуйте свою відповідь конкретними прикладами з п’єси.

6. Проаналізуйте, за допомогою яких художніх засобів автор поступово нагнітає загальну атмосферу п’єси.

7. Виразно прочитайте промову Бургомістра під час урочистого обіду. Як мультимільйонерка реагує на солодкі слова Бургомістра?

8. Висловте своє ставлення до прагнення Клари відновити справедливість. Чи можна її зрозуміти й виправдати? Свою відповідь обґрунтуйте.

9. Простежте за текстом, які зміни відбуваються в житті та психології мешканців Ґюллена після приїзду Клари Цаханасян.

10. Подумайте, чому Ілль так і не зважився виїхати з рідного міста.

11. Як характеризує Учителя й Лікаря їхня спроба змінити наміри Клари? Чи змінюється позиція цих персонажів у процесі розвитку подій п’єси? Обґрунтуйте чому.

12. Прокоментуйте сцену суду. За допомогою яких художньо-виражальних засобів автор підкреслює продажність і лицемірство суспільства?

13. Чи згодні ви з твердженням драматурга, що «людина сама створює свій світ катастроф, і цей світ стає дедалі непередбачуванішим. Людина живе в непередбачуваному світі. Це світ найрізноманітніших можливостей, нещасних випадків. [...] Це і є ситуація, у якій перебуває людина. І в міру збільшення кількості людей розширюється і світ випадковостей»? Свою відповідь аргументуйте, використовуючи приклади з п’єси.

У творчій майстерні письменника

ФРІДРІХ ДЮРРЕНМАТТ ПРО СВОЮ П’ЄСУ

«Клара Цаханасян — образ статичний. Вона героїня із самого початку. На відміну від Клари, її колишній коханий волею долі перетворюється на героя лише поступово. Цей жалюгідний крамар, сам того не відаючи, одразу ж стає її жертвою. Будучи винним, він переконаний, що час списав усі його гріхи. І лише по ходу п’єси страх і відчай пробуджують у цій пересічній людині щось надзвичайно індивідуальне. Усвідомивши свою провину, він починає розуміти, що таке справедливість; неминуча загибель надає йому величі. [...] Що стосується інших ґюлленців, вони такі самі люди, як ми всі. Їх не слід зображати лиходіями. У жодному разі. Спочатку вони сповнені рішучості відкинути пропозицію мільярдерки. Правда, вони влазять у борги, але аж ніяк не тому, що вирішили вбити Ілля, — вони просто люди легковажні. І вони щиро вірять, що врешті-решт “все перемелеться”. Так треба трактувати другу дію і навіть сцену на вокзалі. Один лише Ілль у цій сцені охоплений страхом, бо він розуміє, чим все має закінчитися. [...]

“Гостина старої дами” — зла п’єса, саме тому трактувати її слід якомога гуманістичніше. І персонажі повинні проявляти не гнів, а печаль. І ще: ця комедія з трагічною кінцівкою має бути смішною. Ніщо не може так сильно нашкодити їй, як убивча серйозність».

УКРАЇНСЬКІ СТЕЖИНИ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Українські читачі змогли відкрити для себе п’єсу «Гостина старої дами» завдяки перекладу Віри Вовк і Євгена Поповича. Віра Вовк (нар. 1926), справжнє ім’я якої Віра Остапівна Селянська, — це українська письменниця, літературознавиця, перекладачка, яка проживає в Бразилії й активно пропагує українську культуру на Заході. Учасниця Нью-Йоркської літературної групи, лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка 2008 року, вона пише українською, німецькою та португальською мовами й перекладає художні твори.

Віра Вовк

Над перекладом твору Ф. Дюрренматта Віра Вовк працювала разом з відомим українським перекладачем Євгеном Оксентовичем Поповичем.

До таємниць мистецтва слова

ПОНЯТТЯ ПРО ТРАГІКОМЕДІЮ

Трагікомедією називають драматичний або сценічний твір, що містить ознаки як трагедії, так і комедії.

У такому творі трагічний сюжет представлений комічно або поєднує в собі нагромадження трагічних і комічних елементів.

І хоча цей жанр драматичного твору з’явився ще в Стародавній Греції в Евріпіда, уперше термін «трагікомедія» введено 1608 року англійським драматургом Джоном Флетчером.

Своє друге народження трагікомедія пережила на межі XIX і XX століть, коли до цього жанру звернулися такі відомі драматурги, як Генріх Ібсен, Август Стріндберг й Антон Чехов. У своїх п’єсах ці письменники не просто об’єднували трагічне й комічне, що було властиве і раніше для цього жанру, а показували їх у нерозривній єдності, підкреслювали взаємну обумовленість трагічного й комічного.

Таким чином, сучасна трагікомедія не моралізує, нічого не засуджує, а активізує мислення глядачів (читачів), провокує різні погляди на вирішення однієї і тієї самої проблеми.

Звернімо увагу на основні риси, характерні для сучасної трагікомедії:

  • основний художній прийом — гротеск, який буквально пронизує всі структурні компоненти твору — від проблематики й сюжету до характерів дійових осіб;
  • будь-яка подія, поворот сюжету не піддаються однозначній інтерпретації, усе, що відбувається, є багатозначним;
  • засоби комічного у творі покликані усунути проблему, представити її в незвичному вигляді, закликають до нового, нестандартного погляду;
  • моральний конфлікт ніби винесено за дужки: автор не тільки не відповідає на питання, «добре це чи погано», а й узагалі не ставить такого питання.

  • 1. Продовжте речення: «Трагікомедія — це ...».
  • 2. На основі інформаційного плаката схарактеризуйте основні риси, притаманні сучасній трагікомедії.
  • 3. Доведіть, що п’єса Ф. Дюрренматта «Гостина старої дами» — це трагікомедія.

УКРАЇНСЬКІ СТЕЖИНИ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

П’єси «театру абсурду» неодноразово ставилися на українських сценах. Так, наприклад, п’єса Ф. Дюрренматта «Гостина старої дами» довгий час із незмінним аншлагом ішла на сцені Національного драматичного театру ім. Івана Франка в Києві. Успішна постановка цієї трагікомедії була здійснена відомим українським режисером Сергієм Данченком.

Цікаво також, що Фрідріх Дюрренматт із величезною повагою ставився до творчості Тараса Григоровича Шевченка. Його інтерес до Кобзаря привів до того, що 1964 року драматург здійснив поїздку в Україну по шевченківських місцях. Його враження від перебування на гостинній українській землі перевершили всі сподівання. Сам письменник згадував про цю подорож так: «З почуттям безмежної радості ходив я по землі, яка дала світові великого Шевченка. Я вражений повагою і любов’ю українського народу до свого великого поета!».

П’єса Дюрренматта на франківській сцені. У ролі Клари Цаханасян — Нонна Копержинська

Особливу шану Ф. Дюрренматт виявляв і до творчості Миколи Гоголя. «Вечори на хуторі біля Диканьки» викликали в нього справжнє захоплення, він вважав цей твір літературним шедевром. У Гоголя він учився майстерності гротеску, вмінню об’єднувати трагічне й комічне, виявляти абсурдність навколишнього світу.

ЗІ СКАРБНИЦІ ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНОЇ ДУМКИ

Універсальність конфлікту й головних персонажів, їх наднаціональне значення, їх містка метафоричність зробили п’єси Ф. Дюрренматта дуже популярними у світовому театральному репертуарі.

Кіра Шахова, українська літературознавиця

Сьогоднішні конфлікти, які описує Дюрренматт, по суті, первинні конфлікти, з якими людина стикалася завжди. У цьому аморальному (нетрагічному) світі герої Дюрренматта, опинившись у конфліктних ситуаціях, змушені приймати моральні рішення, що мають трагічні наслідки. Головними темами у творах Дюрренматта є не соціальна держава, капіталістична система або атомна війна, а зрада, провина, покарання, вірність, свобода і справедливість, тобто мораль.

Андреас Румлер, німецький письменник і журналіст

Мистецькі передзвони

Картини й малюнки, створені Ф. Дюрренматтом, так само яскраво відображають його драматичне бачення світу, як і літературні твори. Уперше Фрідріх Дюрренматт зважився показати свої художні роботи широкому загалу лише у 55 років. У місті Невшателі, де письменник прожив більшу частину свого життя, було створено Центр Дюрренматта, одне із завдань якого — зібрати картини знаменитого земляка, щоб повністю осягнути його культурну спадщину.

Центр Дюрренматта у Швейцарії (архітектор — Маріо Ботта)

Підсумовуємо вивчене

  • 1. Прокоментуйте висловлювання Ф. Дюрренматта: «П’єси пишуть для того, щоб розібратися у світі. А розібратися у ньому можна, тільки звернувшись до притч. Усі мої п’єси — це притчі».
  • 2. На основі поданого кроссенса підготуйте розгорнуту зв’язну розповідь про Ф. Дюрренматта.

  • 3. Виконайте таке творче завдання: уявіть себе на місці акторки або актора, яка (який) виконує головну роль у п’єсі «Гостина старої дами». Якою ви уявляєте зовнішність персонажа? Які риси його характеру ви хотіли б увиразнити?
  • 4. Як ви вважаєте, чи випадково для назви місця дії п’єси драматург використовує слово, що в перекладі зі швейцарського діалекту німецької мови означає «гній»? Обґрунтуйте свою відповідь.
  • 5. Розкрийте роль натовпу в п’єсі Ф. Дюрренматта.
  • 6. Проаналізуйте, як сатира і гротеск допомагають розкрити головний конфлікт п’єси.
  • 7. У класі проведіть дискусію на тему «Чи можна погодитися з Ф. Дюрренматтом, що корабель людства подає сигнал SOS!?».
  • 8. Підготуйте мультимедійну презентацію на тему «Доля п’єс Ф. Дюрренматта на сценах України».