Трудове навчання (обслуговуючі види праці). 9 клас. Ходзицька

§ 3. Український етнічний стиль

  • 1. Як можна визначити декоративно-ужиткове мистецтво та в чому його головні особливості?
  • 2. Які види декоративно-ужиткового мистецтва вам відомі?

Із історії виникнення українського етнічного стилю

Історія становлення українського етнічного стилю налічує багато століть. Він формувався під впливом соціальних і культурних змін упродовж усієї історії нашої держави. Джерелом української етніки були традиційні цінності народу, до яких поступово додавалися культурні надбання різних часів. На початку та впродовж XIX століття в результаті просвітницької та громадської діяльності видатних українців І. Котляревського, І. Франка, М. Заньковецької, родини Косач-Драгоманових, до якої належала Л. Українка, формувався інтерес до побуту, звичаїв українського народу (мал. 3.1). Предмети народного мистецтва або речі, виконані в етнічному стилі, знаходили своє місце в побуті української інтелігенції.

Поступово традиційний народний стиль потрапляв у міський інтер'єр у вигляді орнаментів, кольорів, форм звичайних предметів побуту.

Мал. 3.1. Портрети видатних українців у народному одязі: а — Олена Пчілка; б — Леся Українка; в — Ольга Косач-Кривинюк; г — Іван Франко

Мал. 3.2. Вироби сучасних дизайнерів в українському етнічному стилі

Мал. 3.3. Сучасний етнічний стиль у дизайні предметного середовища

На початку XX століття відбулися зміни в українському народному одязі. Традиційну сорочку поєднували з європейським костюмом. Відомим любителем такого вбрання був Іван Франко, який носив вишиту сорочку з піджаком.

Сучасне вбрання, виконане в українському етностилі, не тільки несе частку нашої стародавньої культури, а й набуває символічного й патріотичного змісту. Дизайнери поєднують український стиль із сучасними трендами. Шанувальниками етностилю в Україні стали чудові майстри: львів'янка Оксана Караванська (мал. 3.2, а), вінничанка Людмила Бушинська (мал. 3.2, б). Також у цьому стилі виготовляють одяг ательє-бутік «Отаман» (мал. 3.2, в), київські майстерні-студії «Шляхетний одяг», «Треті півні» (мал. 3.2, г), «Ладосвіт» та багато інших.

Український народний стиль сьогодні є важливою складовою проектної роботи архітектурних майстерень, дизайну автомобілів, телефонів, рекламних повідомлень і ще великої кількості інших речей (мал. 3.3).

Національний костюм

Разом з мовою, фольклором народний костюм є визначальним чинником, що вирізняє нас із-поміж інших народів. Він зберігає традиційні основи, має чіткі композиційно-колористичні закономірності та принципи формотворення.

Загальні спільні художні ознаки українського національного вбрання виявляються:

  • у подібності виготовлення матеріалів ручним способом;
  • принципах крою й поєднання частин в єдине ціле;
  • колориті всієї композиції одягу, виготовленого відповідно до статі, віку, соціального положення, функціонального призначення.

Регіональна належність українського костюма відображена символами, технікою вишивання, колірною гамою ниток.

Мал. 3.4. Приклади різних видів українського народного вбрання

Залежно від пори року вбрання поділяли на літнє (мал. 3.4, а) й зимове (мал. 3.4, б). Через природно-кліматичні особливості місцевості одяг мешканців лісової смуги Полісся відрізнявся від одягу горян — гуцулів, бойків, лемків і від одягу жителів лісостепових Поділля, Наддністрянщини, Слобідської України або степових земель Запоріжжя та Бессарабії.

Також вбрання було святковим (повний стрій) і буденним.

Основою національного вбрання вважають повний святковий стрій.

Регіональні ознаки українського етнічного стилю одягу

Важливим в українському костюмі є його комплексність. Основними компонентами є натільний, поясний, нагрудний і верхній одяг. До комплексу також належали головні убори, пояс, прикраси, взуття. Кожний з компонентів виконував певне функціональне призначення, відрізнявся матеріалом, конструкцією, орнаментально-колористичним рішенням, оздобленням, а також способом носіння.

Народні традиції вимагали поділу одягу для дорослого населення за статевою ознакою.

Типи крою одягу та матеріали давали можливість конструювати фасони, що визначали фігуру тільки в загальних рисах. Існували базові силуети, які традиційно були прямокутними або трикутними.

Український жіночий костюм за силуетом має ознаки підкресленої жіночності, що виражена в його припасованості до фігури. Для підкреслення пропорції фігури використовували пояс на талії (мал. 3.5, а, б) або крій елементів нагрудного одягу. Наприклад, у керсетці завищували талію (мал. 3.5, в), робили розширення від талії до низу, вставляючи клини, які називали вусами (мал. 3.5, г). Прикрашали керсетку аплікацією та нашивками зі шнурів (мал. 3.6, а). Великий виріз горловини давав можливість демонструвати декоративні прикраси, які носили поверх натільної сорочки (мал. 3.6, б, в).

Мал. 3.5. Конструкційні особливості жіночого українського костюма

Мал. 3.6. Особливості декорування керсетки

Елементи чоловічого костюма підкреслювали значно менше й не прагнули зміни зорового сприйняття пропорцій та об'єму тіла чоловіків.

Спеціального дитячого одягу в українців не було. Одяг дітей відрізнявся від дорослого лише розмірами та майже не поділявся за статевою ознакою. Діти до шести років (і хлопчики, і дівчатка) одягали лише сорочку як натільний і нагрудний одяг. У ході дорослішання відбувалося збільшення елементів одягу.

Український національний костюм має свої особливості та відмінності залежно від регіону. Одяг мешканців Полісся, Слобожанщини, Наддніпрянщини або Карпат має характерні відмінності в силуеті, крої, колірних рішеннях і способах носіння.

Мал. 3.7. Типи сорочок: а — без коміра; б — з коміром

Жіноча сорочка

Сорочки Лівобережжя та Київщини були без коміра, лише з вузенькою обшивкою або тасьмою по краю зібраного на нитку полотна навколо вирізу для шиї (мал. 3.7, а). На території Правобережжя (крім Київщини) крій різнився: був зі стоячим або відкладним коміром (мал. 3.7, б).

Незалежно від наявності коміра жіночі сорочки шили з розрізом посередині грудей. У лівобережній сорочці пазуху не вишивали, а в правобережній майже завжди була вишита.

В усіх українських жіночих сорочках рукава широкі й довгі: зазвичай ширина рукава дорівнює двом третинам від довжини (мал. 3.8). На Правобережжі рукава шили з манжетами та з оборкою біля зап'ястка (мал. 3.9).

Довжина українських жіночих сорочок повинна була сягати по «кісточки». З-під плахти чи запаски могло бути видно долішній вишитий край сорочки — поділ. Сорочки, що носили зі спідницями, шили трохи коротшими.

Мал. 3.8. Рукави українських сорочок

Мал. 3.9. Варіанти оформлення низу рукавів сорочок

Мал. 3.10. Крій української сорочки: а — тунікоподібний; б — з уставкою

Розміри деталей сорочки визначали шириною саморобного полотна (до 50 см), що обмежувалося можливостями ткацького верстата.

Тунікоподібний крій використовували переважно для чоловічих сорочок, кроєних з одного, перегнутого поперек полотнища, до якого по боках пришивали два поздовжньо перегнутих полотнища — рукави. Нижче рукавів до стану пришивали бочки шириною в половину полотна та ластовиці. У центрі перегнутої частини стану вирізували горловину й робили глибокий розріз — пазушку (мал. 3.10, а).

У жіночому одязі переважала сорочка з плечовими вставками, які на Полтавщині називали уставками, на Київщині — пичками, на Поліссі — поликами тощо (мал. 3.10, б). Це прямокутні або трапецієподібні вставки з полотна, які вшивали між передньою та задньою половинами сорочки. Вони розширювали плечову частину сорочки й давали можливість зробити об'ємну горловину, яку часто призбирували.

Рукав до вставки пришивали двома способами: не призбируючи або закладали в дрібні вишукані зборки — пухлики (мал. 3.11).

На Поділлі рукав пришивали до вставки не призбираним, що робило сорочку менш об'ємною в плечах, із заниженою лінією вшивання рукава.

У південних і центральних районах України на початку XX століття в чоловічому та жіночому одязі з'явилася сорочка на кокетці (мал. 3.12).

Колір і фактура саморобного лляного чи конопляного полотна або купленого білого бавовняного були виразним тлом для орнаменту. Орнаменти українських сорочок виконували технікою ткацтва та різноманітними техніками вишивки.

На Правобережжі, у західних та північних районах традиційною була вишивка геометричних орнаментів технікою занизування та заволікання, що імітують ткацтво (мал. 3.13, а). Поширеними були різні види лічильної гладі. На Лівобережжі надавали перевагу прямій та косій гладі (лиштві). На Полтавщині ці види гладі поєднували ще з ажурною технікою вирізування (мал. 3.13, б), на Чернігівщині — з виколюванням (мал. 3.13, в). До ажурних швів належить і мережка. Нею оздоблювали подоли сорочок у вигляді так званого прутика, створювали складні розшивки — змережування (мал. 3.13, г), які з'єднували різні деталі крою.

Мал. 3.11. Конструкція рукава з пухликами

Мал. 3.12. Крій сорочки з кокеткою

Мал. 3.13. Види технік вишивання українських сорочок

Мал. 3.14. а — «Дівчина з Поділля» В. Тропініна; б — городоцький шов Львівщини; в — особлива вишивка по брижах

У селах Західного Поділля використовували вишивку півхрестиком, якою прикрашали рукави і вставки жіночих сорочок. Нитки були зазвичай вовняні, а візерунки — завжди геометричні (мал. 3.14, а). У Галичині була поширена техніка під назвою городоцький шов (походить від містечка Городок поблизу Львова). Це поєднання двобічного петельного шва та гладі. Колорит — переважно червоний та білий, іноді з незначним вкрапленням чорного кольору (мал. 3.14, б). У бойків і лемків були сорочки, які шили з великою кількістю складок — бриж. Вишивка по брижах закріплювала дрібні збори і прикрашала одяг (мал. 3.14, в).

Розташування орнаменту мало естетичну й оберегову функцію, тому його розміщували на елементах одягу, які відкривали доступ до тіла: горловині, нагрудній частині, подолі та низу рукавів.

Колористика орнаментів українських вишитих сорочок визначалася переважно місцевими традиціями (мал. 3.15). Так на Полтавщині, а також на правобережному Поліссі переважали однотонні орнаменти. У монохромності Правобережжя домінував червоний колір, а на півночі Київщини до червоного інколи додавали тонкими смугами синій.

Полтавщина

Черкащина

Львівщина

Київщина

Чернігівщина

Буковина

Волинь

Луганщина

Мал. 3.15. Приклад колористики українських вишиванок

На Лівобережжі вишивали переважно білими або трохи підфарбованими в різні відтінки лляними нитками. На півночі Чернігівщини до білого іноді додавали червоний колір. Невибілена сіра або підфарбована у відтінки коричневого чи синього кольору вишивка характерна для Полтавщини, а для Київщини та Поділля — двоколірна червоно-чорна. На півдні Черкащини до червоного та чорного додавали третій колір — жовтий або зелений. Від Південно-західного Поділля в напрямку Карпат поширювалася поліхромна вишивка. Для геометричних орнаментів Галичини та Буковини характерні сині, червоні, зелені, жовті й оранжеві кольори.

Наприкінці XIX століття Україною поширилася вишивка хрестиком, яка витіснила автентичні вишивальні техніки, оскільки була набагато простішою у виконанні та не потребувала високої майстерності. Орнаменти, виконані хрестиком, спочатку повторювали традиційні геометричні узори, але швидко перетворилися на натуралістичні або стилізовані рослинні мотиви. Тому сьогодні до українського етнічного стилю помилково відносять усю яскраву вишивку із зображенням квітів маків, троянд.

Про різні типи крою українських сорочок можна прочитати в додатковому матеріалі до параграфа на сайті.

Жіночий поясний одяг

В українському жіночому народному костюмі майже до XX століття зберігся поширений іще в Київській Русі вид поясного одягу, який складався з одного (дерга, обгортка) або двох (запаска, плахта) незшитих шматків тканини, закріплених на талії. Усе це підперізували крайкою (тканим поясом). Святковим варіантом поясного одягу була плахта.

Запаска

Запаска — це чотирикутний шматок вовняної тканини із зав'язками на верхніх кутах (мал. 3.16). Запаски одягали по дві разом: одну — спереду, а другу — ззаду. З боків, де сходилися краї запасок, було трохи видно сорочку. Запаска могла бути й одним суцільним шматком тканини, яким обгортали стан так, щоб кінці його сходилися спереду. Поверх такої запаски одягали інший шматок тканини — попередницю, їх разом підперізували крайкою.

Мал. 3.16. Запаски та способи їх носіння

Мал. 3.17. Вишукані візерунки гуцульських запасок

Мал. 3.18. Плахтова тканина та способи носіння плахти

В українських селах Бессарабії та Буковини запаски робили чорного кольору з вишитою смужкою по нижньому та боковому краю.

Запаски гуцулів і бойків були дуже вибагливого ткання з горизонтальними смугами з вовни, переважно яскравих кольорів: жовті, червоні, сині, іноді із золотими, срібними нитками (мал. 3.17).

На Волині запаски були переважно з білого сукна, а в Наддніпрянщині — чорні, темно-сині й червоні.

Плахта

Плахтову тканину ткали з орнаментом або вишивали яскраві візерунки на готовій дорогій тканині: шовку, парчі, вовні. Плахта складалася з двох полотнищ (гривок) півтора-два метри завдовжки, що зшивалися приблизно наполовину або на дві третини, після чого перегинались удвоє так, щоб зшита частина охоплювала фігуру ззаду, а незшиті крила (криси) вільно звисали по боках (мал. 3.18). Як і запаску, плахту закріплювали поясом, під який іноді підтикали передні кути крил плахти. Іззаду крила розходилися і з-під них було видно частину зшитої половини плахти.

Спідниця

Спідниці були поширені по всій території України, але мали різні місцеві назви, а також особливості колірного й орнаментального вирішення (мал. 3.19).

Андарак — спідниця Чернігівщини з вовняної або напіввовняної саморобної тканини, переважно червоного кольору, яку шили з 3-4 полотен (завширшки 50-75 см), із закладеними ззаду по спині зборами. Прикрасою низу була широка смуга тканого малюнка або вишивка. Андараком називали й спідницю зі смугастої тканини, що була поширена на півночі Київщини.

Спідницю-літник носили на півночі Київщини. Її шили з грубої саморобної вовняної або полотняної тканини з малюнком у горизонтальну або вертикальну смугу яскравих кольорів.

У центральних районах України носили спідниці, прикрашені вибійчастим малюнком. Їх називали димки, або мальованки.

На Львівщині спідницю із саморобної тканини у вертикальну яскраву смужку з рясними дрібними зборами називали шорц. На Волині та Поліссі такі спідниці робили з білого полотна у п'ять-шість полотнищ, закладали в дрібні збори і по низу прикрашали орнаментом червоного кольору.

Літник

Мальованка

Шорц

Волинська

Фартух

Кабат

Шарафан

Мал. 3.19. Різновиди українських спідниць

Білу спідницю бойків називали фартух. Її декорували вишивкою, що нагадувала полтавське вирізування. Гофровану спідницю лемків — кабат — шилиз яскравої вибійчастої тканини.

На півночі Київщини й Чернігівщини була поширена спідниця до нагрудника з тканини вишневих, фіолетових, жовто-коричневих кольорів. На нинішній Кіровоградщині цей тип одягу називали шарафаном.

Чоловічий поясний одяг

Чоловічі широкі шаровари близькі за формою до турецьких (мал. 3.20, а). Вони були поширені у Східній та Центральній Україні до кінця XIX століття, поки на зміну їм не прийшли штани міського крою. Шили штани з грубого саморобного полотна білого кольору, іноді з вибійчастим малюнком у вигляді вузьких поздовжніх синіх або чорних смуг. Зимові штани робили з неваляної білої вовняної тканини. Вузькі штани, що обтягували ногу, побутували переважно в Закарпатті та інших західних регіонах (мал. 3.20, б).

Мал. 3.20. Типи крою штанів: а — шаровари; б — штани горян

Нагрудний одяг

Українській нагрудний одяг був дуже різноманітний: із хутра або тканини, короткий або дуже довгий, легкий або утеплений, прямоспинний або під стан. Його вдягали на сорочку.

Найпоширенішим видом безрукавного нагрудного одягу Середньої Наддніпрянщини була видовжена, розширена донизу керсетка. Особливістю цього виду одягу є два-три клини трапецієвидної форми, які вставляли в бокові шви та в розріз центральної лінії спинки у вигляді бантових склад (усів). Із часом кількість клинів і швів на спинці збільшилася аж до 17 (мал. 3.5, г).

Нагрудний одяг з рукавами представлений куртками, вбранням піджачного типу та різноманітними кофтами із ситцю або сатину з вибійчастим малюнком чи без нього.

На Тернопільщині поверх сорочки вдягали кептарі, кожушки — вкорочені хутряні безрукавки, декоровані вишивкою та аплікацією (мал. 3.21, а). Чоловічий плечовий одяг — це каптан, або жупан, юпка, черкеска. Його перевагою було те, що рукава не сковували рухів завдяки квадратній проймі (мал. 3.21, б).

Матеріали, з яких виготовляли одяг: вовняні, лляні, полотняні тканини домашнього виробництва, сукно. Пізніше з'явилися тканини фабричного виготовлення: перкаль, коленкор, батист, китайка, кумач, шовк тощо.

Окрім тканин для виготовлення одягу широко використовували хутро та шкіру. Зимовий одяг зазвичай шили зі шкіри й хутра овець. Із волової, конячої, козячої, свинячої шкіри виготовляли постоли, чоботи, черевики. Улітку носили взуття з лика, соломи, стебла конопель та очерету.

Мал. 3.21. Види нагрудного одягу: а — кептар (кожушок); б — жупан

Матеріали, якими вишивали: лляні, конопляні, вовняні нитки, шовк-гарус, шнури зі шкіри. Іноді використовували металеві, золоті та срібні нитки. Вишивку оздоблювали коралами, перлами, коштовним камінням, бісером, металевими лелітками, ґудзиками, шовковими стрічками тощо. Із часом матеріали для вишивання ручного виготовлення були замінені фабричними нитками.

Аксесуари та прикраси в українському етнічному стилі

Аксесуари та прикраси були неодмінним атрибутом національного костюма, оскільки відображали особливості художньо-естетичних смаків народу.

Аксесуари

Пояс був і необхідним елементом одягу, і своєрідним талісманом, і прикрасою. За допомогою пояса закріплювали поясний та охоплювали розпашний верхній одяг для утеплення. Пояс захищав та стягував м'язи живота під час тяжкої фізичної праці. На поясі часто зберігали різні дрібні предмети повсякденного вжитку.

Пояси виготовляли з вовняної, лляної, конопляної тканини, шкіри. Вони були вузькими або широкими (мал. 3.22). Вузькі пояси називали крайками (окрайками, попружками). Їхня ширина дорівнювала 3-15 см, а довжина — до 3 м. Широкі пояси були завширшки до 30 см.

Пояси істотно впливали на силует усього костюма. Різні способи пов'язування, підтикання поясів надавали вбранню різних композиційних акцентів.

Мал. 3.22. Види поясів та способи їх зав'язування

Для жіночого й дівочого костюма характерним було спускання кінців пояса ззаду або спереду, а для чоловічого — з боків. На Черкащині пояс часто пов'язували поверх керсетки, утворюючи спереду великий бант.

Головні убори

В українському народному костюмі особливе місце посідають головні убори. Найпоширенішою жіночою зачіскою були коси: одна чи дві, що вільно спадали на спину або закладалися вінком навколо голови. У коси вплітали кісники у вигляді вузенької яскравої стрічки, шнурка, стьожки.

У чоловіків популярною була зачіска «під макітру».

Усі жіночі (дівочі) головні убори можна поділити на основні типи: рушникові, очіпки, шапки та вінкоподібні начільні головні убори.

Під час виготовлення вінків використовували різноманітні матеріали: стрічки, плетені шнури, шовкову тканину, пір'я птахів, штучні та живі квіти. Форми й техніки виготовлення вінків були різними: від тоненької стрічки до високих, складних за конструкцією вінків.

Вінки-шнури були тоненькими яскравими стрічками (мал. 3.23), які пов'язували навколо голови й закріплювали ззаду. За таку стрічку, наприклад на Чернігівщині, з обох боків голови затикали штучні або живі квіти. За допомогою різнокольорових стрічок (бинд) прикрашали весь убір, прикріплюючи їх у великій кількості до стрічки або до вінка на потилиці (мал. 3.24).

Мал. 3.23. Вінки-шнури

Мал. 3.24. Прикрашання вінка стрічками (биндами)

Мал. 3.25. Площинні вінкоподібні головні убори

Мал. 3.26. Традиції пов'язування рушникових головних уборів

Площинне вінкоподібне вбрання голови в різних регіонах України виконували з різного матеріалу та за різними конструкціями (мал. 3.25). Такий тип головного убору робили на твердій (іноді картонній) основі.

Намітка покривала жіночу голову в ознаку того, що жінка заміжня. Цей вид рушникових уборів виготовляли з тонкого полотна, а довжина деяких наміток сягала 4 метрів (мал. 3.26). Зображення жінок у таких головних уборах є на фресках собору Софії Київської.

До головних уборів належали хустки, серед яких особливо цінували шовкові та вовняні. Вони були невід'ємним атрибутом народного весільного обряду.

Серед чоловічих головних уборів в Україні були поширені шапки, капелюхи, брилі, крисані (мал. 3.27).

Мал. 3.27. Чоловічі головні убори: а — бриль; б — крисаня

Прикраси

Одяг неодмінно доповнювали прикрасами: нагрудними, на пальці, у вуха (мал. 3.28). Особливо цінували багаті намиста, які виготовляли зі справжніх коралів і носили в багато низок різної довжини. Полюбляли також намиста з бурштину. У західних регіонах поширеними були бісерні оздоби, наприклад нашийні стрічкові ґердани та площинні силянки, скляні намиста. Вагомим доповненням були святкові дукачі, які носили разом з намистом.

Коралове намисто

Срібні дукачі

Бурштинове намисто

Дукач із бантом

Баламути

Скляне намисто

Ґердан

Бісерні силянки

Мал. 3.28. Види шийних прикрас

Український етнічний стиль інтер'єру, його ознаки та особливості

Традиції облаштування оселі завжди були відображенням життя господарів. Ознаками українського етнічного стилю інтер'єру є дерев'яні меблі, натуральні тканини ручної роботи та декорування розписом або різьбленням. Центром житла української хати була піч, форма й оздоблення якої відповідали певному етнографічному регіону (мал. 3.29).

Особливістю української хати був сволок — центральна балка, на яку спиралася стеля. Хатній сволок — символ міцності будівлі, міцної сім'ї, міцного здоров'я всіх мешканців житла. На сволоку часто робили орнаменти, написи, позначки, хрести, що були своєрідними оберегами: сонце, місяць, голуби, дерева тощо. На свята його прикрашали: наприклад, на Трійцю декорували гілочками із зеленим листям липи, дуба, в'яза.

Справжньою окрасою хати були вікна, які зсередини завішували занавісками або фіранками. Подекуди вікна прикрашали вишитими рушниками, які були також і оберегами. Віконні рами впоряджали різьбленням, особливо в Карпатах і на Закарпатті, де ці традиції збереглися донині.

Священне місце в хаті — покуть. За віруваннями українців, це місце, у якому перебувають хатні боги. На покуть усаджували почесного гостя, наречених, а на Різдво ставили ритуальний сніп жита — дідух. На покуті облаштовували божники з іконами, які прикрашали вишитими рушниками.

Мал. 3.29. Селянська хата на Поділлі. В. Кричевський

1 — сволок, 2 — божник, 3 — покуть, 4 — стіл, 5 — полик, 6 — піч, 7 — лава

Мал. 3.30. Інтер'єр української хати

Обов'язковою частиною інтер'єру був великий стіл, що символізував достаток родини. Незастелений стіл був символом бідності або скупості господарів, тому його застеляли рушником або скатертиною. Біля столу вздовж стіни ставили лаву. Лава була широкою та довгою, щоб на ній можна було спати.

У деяких регіонах Карпат (Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина) функції столу виконувала скриня.

Скриня — традиційний для України вид меблів, де зберігали одяг, коштовні речі, прикраси, полотно тощо. Скрині були різьблені, ковані, мальовані. Заглядати до чужої скрині вважали великим нахабством і невихованістю. Народною етикою це засуджувалося.

Для спання в Україні здавна використовували дерев'яні ліжка, лави, полики. Піл, або полик,— це дерев'яний настил, який встановлювали від печі до протилежної стіни. Удень він служив для різних побутових речей і домашніх справ, а вночі на ньому спали.

У хаті була велика кількість глиняного посуду, який зберігали в миснику — спеціально облаштованих дерев'яних полицях. Іноді мисник мав форму шафи, яку підвішували на стіну. Були також кутові мисники, які розміщували в кутку кімнати.

Оздоблення хати як зовні, так і всередині мало не тільки естетичне значення, але й виконувало певні інформативні та магічні функції. Наприклад, обведення низу біленої хати кольоровою фарбою мало той самий зміст, що й замкнене коло — оберігання родини від злих духів і напастей. Розмальовані квітами вікна повідомляли, що в хаті є дівчина на виданні.

Цікавий звичай зберігся на Лемківщині, де на вхідних дверях малювали своєрідне дерево роду (квіт): гілочки з листками барвінку означали жінок і дівчат у родині, а гілочки із зірками — чоловіків і парубків. Коли народжувалася дитина, домальовували нову гілочку, а коли хтось помирав — на його гілочці ставили хрестик.

Види українських етнічних виробів

Багато предметів, що характеризують український етнічний стиль, зберігаються в музеях України. Їх вивчають, реставрують, копіюють, описують у науковій і популярній літературі.

Класифікацію етнічних виробів можна продовжити ще за багатьма ознаками. Наприклад, сорочки можна ще поділяти на повсякденні та до свят. Існують і місцеві відповідні назви сорочок: «буденочка», «трійця», «паска». У різних регіонах України сорочки мали й особливі назви, наприклад: «кошуля» — святкова сорочка (Сумщина), сорочки-«скосаки» — із діагонально вишитими рукавами та навскісно скомпонованим візерунком на пазусі (Івано-Франківщина) та багато інших.

Так само і вишиті рушники мали обрядове значення й практичне застосування. Відповідно до функцій, вони мали свої назви: для втирання обличчя й рук — утирач, посуду й стола — стирок, для прикрашення образів — покутник, для шлюбних церемоній — весільний, для похорон — поховальний, для пов'язування сватів — плечовий тощо. Відповідно до регіональних особливостей розрізняють подільські, поліські, полтавські, чернігівські, київські, гуцульські, галицькі й буковинські рушники.

Класифікація виробів в українському етнічному стилі може стати предметом великої цікавої дослідницької роботи (мал. 3.31).

Види українських етнічних виробів

Мал. 3.31. Орієнтовна класифікація українських етнічних виробів

Підготовка до Великодня може принести не меншу радість, ніж саме свято. Частиною цієї підготовки в Україні здавна було фарбування та декорування великодніх яєць — писанок.

Писанка є зразком найдавнішої форми українського народного розпису, своєрідною мистецькою мініатюрою. Писанки — явище суто національне, вони є відображенням поетичного світогляду українців, їхньої духовності. Невмируще прагнення виготовляти писанки підтверджує правдивість старої легенди, яка стверджує, що Україна доти буде процвітати, допоки українці писатимуть писанки.

Сьогодні давня українська традиція писання активно відроджується, приваблює нових прихильників, стає частиною як загальнодержавних етнопроектів, так і вияву особистої творчості.

Писанки дарують родичам, друзям, знайомим. Їх пишуть лише в доброму настрої та з добрими побажаннями, щоб подарувати іншим на щастя та на здоров'я.

Види писанок

Крашанки. Це найпростіший спосіб фарбування яйця в один тон натуральними або штучними барвниками. Поширеним природним фарбником є лушпиння цибулі, відвар з якого надає яйцям жовто-коричневого кольору різних відтінків. Іноді до яєць прив'язують листки петрушки або інших рослин, які залишають на шкаралупі світлі відбитки.

Сьогодні часто використовують готові анілінові барвники різноманітних кольорів, оскільки вони простіші в застосуванні.

Дряпанки. Спочатку яйце зафарбовують темним барвником. Потім олівцем наносять орнамент. Після цього гострим предметом (голкою) продряпують намальований орнамент.

Крапанки. Для їх виготовлення поверхню яйця закрапують гарячим воском у місцях, що мають залишитися незафарбованими. Потім яйце занурюють у фарбу. Після цього яйце кладуть у не дуже гарячу духовку.

Крашанки

Дряпанки

Крапанки

Мальованки

Писанки

Розм'якшений віск обережно витирають м'якою тканиною.

Мальованки. Вид українських великодніх яєць, розфарбованих пензлем. Малюнок наносять олійними або акриловими фарбами, можна використовувати гуаш з додаванням клею ПВА. Мальованки мають вільні, переважно квіткові, сюжети.

Писанки. Це найвідоміший і найскладніший варіант пасхальних яєць. Писанки відрізняються тим, що їх ніколи не розписують на вареному яйці, лише на сирому, щоб зберегти в них животворну силу, тоді як крашанки варили для споживання. Писанки декорують винятково традиційними орнаментами і символами. Треба мати певні навички, щоб розписати яйце в техніці писанки. Спочатку олівцем малюють лінії, які розділяють яйце на площини. Візерунок наносять гарячим воском за допомогою спеціального пристосування — писачка: набирають розтоплений віск, підігріваючи його час від часу над полум'ям свічки. Потім яйце занурюють у фарбу. За потреби наносять новий візерунок і знов фарбують. Після цього яйце кладуть у нагріту духовку або гарячу воду і витирають віск.

Символіка писанок

Українська писанка має понад 100 символічних малюнків. Орнаментика писанок утверджує нескінченність буття, гармонійну єдність людини та природи.

Символічні малюнки на писанках мають своє, чітко визначене значення. Їх можна поділити на групи: християнські (а), символи сонця й землі (б), тваринні (в) й рослинні символи (г).

Символіка кольорів писанок

Жовтий, золотавий, рудий — кольори тепла, надії, небесних світил.

Червоний — добро, радість, а для молодого подружжя — надія на щасливе сімейне життя.

Зелений — весняне прокидання природи, надія на добрий урожай.

Блакитний — небо, повітря та здоров'я. Коричневий — земля та її життєва сила.

Чорний — колір ночі, потойбічного, таємничого. У писанках часто створює тло, підкреслюючи інші кольори, як і в житті тьма дає можливість зрозуміти, що таке світло.

Багатоколірна писанка є символом сімейного щастя, миру, добробуту.

Цікаві факти

• У містечку Вегревілль (Канада) знаходиться найбільше у світі пасхальне яйце. Його довжина становить 8 м, а ширина — 5 м. Ця «писанка» масою близько 2270 кг зроблена з уламків літаків. Виготовили цей пам'ятник на згадку про українців, що першими приїхали до Канади.

• Проект «Погляд у вічність» української художниці Оксани Мась, створений із 15 000 писанок, зберігається в Софіївському соборі Києва.