Історія: Україна і світ. 11 клас. Мудрий - Нова програма

§ 8. Повоєнне місто і село

1. Демографічні зміни в повоєнній Україні: соціальна та національна структура

Людські втрати України у війні були величезні. Навіть попри те, що з приєднанням Закарпаття (1944 р.) і Криму (1954 р.) населення республіки поповнили два мільйони осіб, тільки в 1960 р. кількість мешканців УРСР досягла рівня 1940 р. - 42 млн. Повоєнне відновлення населення відбувалося в умовах докорінно зміненої етнодемографічної структури. Масові депортації, виселення та переселення суттєво змінили етнодемографічну картину повоєнної України. Збільшилася частка етнічних українців, натомість зменшилася чисельність етнонаціональних меншин. Зокрема, у результаті Голокосту частка євреїв зменшилася з п'яти до заледве двох відсотків. Після війни багатьох поляків, угорців, румунів, які віддавна жили в Україні, було примусово переселено в країни «народної демократії». Зате швидко зростала в Україні кількість російського населення. Це зростання відбувалося завдяки кільком чинникам, як-от відносно низькій народжуваності серед українців, міграції на територію України росіян, асиміляції українців у російську ідентичність, міграції українців за межі України.

На короткому часовому відтинку повоєнного десятиліття простежити соціальні зміни складно. З певністю, однак, можна говорити, що напрям цих змін було зумовлено відбудовою насамперед промисловості: кількість робітників і службовців зростала, а селян - зменшувалася.

Національний склад населення України (1939-1959 рр.)

Рік	Усе населення, тис.	Українці, тис.	% від усього населення	Росіяни, тис.	% від усього населення	Євреї, тис.	% від усього населення	Інші, тис.	% від усього населення
1939*	31 785	23 362	73,5	4 100	12,9	1 570	4,9	2 753	8,7
1959	41 869	32 159	76,8	7 091	16,9	840	2,0	1 779	4,3

* У межах території УРСР до 1939 р.

Соціальна структура населення України (1939-1959 рр.)

Соціальна верства	1939*		1959
	Загальна кількість, тис.	% від усього населення	Загальна кількість, тис.	% від усього населення
Робітники	10 362	32,6	17 123	40,9
Службовці	5 467	17,2	7 253	17,3
Селяни (колгоспники, ремісники)	15 956	50,2	17 472	41,7

* У межах території УРСР до 1939 р.

Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. / пер. з англ. В. Івашко, В. Корнієнко. Київ, 1997. С. 223, 262.

Утім, якщо промислове зростання, а відтак зростання частки робітництва й службовців, розглядати як критерій модернізованості, то в повоєнні роки намітилося вповільнення темпів модернізації соціальної структури українського населення - принаймні, вони мали суттєво нижчі показники, ніж у РРФСР. Ще тривалий час більшість населення України становило колгоспне селянство. Наприкінці 1950-х років майже половина українців була зайнята переважно фізичною працею в сільському господарстві. Недостатньо представлені українці були серед службовців, особливо керівників, відчувалася й їхня серйозна нестача серед інтелігенції республіки. Дискримінаційна за обсягами капіталовкладень і однобока за структурою економічна політика радянського центру щодо України гальмувала соціальні зміни, але водночас породжувала напруженість і давала підґрунтя для ширення націоналізму.

Еx libris

Погляд сучасника

За кількістю студентів історичний факультет [Львівського державного університету імені Івана Франка в 1951 р.] належав до середніх. Ідейно-психологічну атмосферу у його студентському середовищі визначав не лише згори тоталітарний режим, вона залежала і від самого складу студентів за соціальним походженням, національністю, мовою спілкування, віком, статтю, життєвим досвідом окремих з них до вступу в університет, а також від певного впливу на них викладачів. За цими показниками на загал невеликий за кількістю студентів курс (близько 55 осіб <...>) був дуже різним. На ньому числилося 37 українців, декілька з них були російськомовними, близько 10 росіян <...>, чотири євреї <...>, один татарин <...>

Зрозуміло, що й за матеріальним забезпеченням, національною і соціальною свідомістю, культурними інтересами, етикетом поведінки, ставленням до навчання і власного майбутнього у «передовому соціалістичному суспільстві» студенти були дуже різними. У масі позитивно ставилися до навчання (підготовки до практичних занять, написання письмових завдань тощо) селянські діти. <...>

Особливого групування студентів на «сільських» та «міських» не було, але «міські» усе ж не особливо контактували із «сільськими». Майже замкнутою була одна групка, переважно русифікованих українців <...>

Студенти курсу значно різнилися між собою за рівнем критичного ставлення до офіційної ідеології та участі у часто голосних ідейно-політичних заходах, ініційованих партійними та комсомольськими організаціями. Старші за віком до таких заходів ставилися стримано, спокійно, на межі з іронією, хоча для форми від участі у них не відмовлялися. Окремі ж з однокурсників, зокрема з тих, які стали студентами у 16 років, не раз щиро брали до серця усілякі «буржуазні фальсифікації» про Комуністичну партію або про «справжню» радянську дійсність. <...>

Звичайна студентська стипендія становила 220 крб, підвищена - десь 260. Отримували її близько 80 % студентів - ті, котрі на сесіях одержували відмінні та добрі оцінки. Впроголодь на стипендію можна було вижити. <...> У кімнаті гуртожитка мешкало 14 осіб, більшість з яких, повертаючись від батьків, а особливо - після релігійних свят (Різдва, старого Нового року, Великодня) або ж з весілля чи хрестин у родині, також привозили із собою наїдки, якими ділилися з сусідами.

Макарчук С. Побачене, почуте, пережите: Мемуарні мініатюри / ред. Р. Тарнавський. Київ, 2015. С. 70-74.

• На підставі тексту підручника і наведених джерел проаналізуйте демографічні зміни, які відбулися в Україні в середині ХХ ст.

2. Відбудова промислових підприємств та міської інфраструктури

Поряд з відновленням ідейно-політичного контролю над територіями, які тривалий час знаходилися під німецькою окупацією (а такою була й Україна), головним завданням радянської влади в перше повоєнне десятиліття була відбудова зруйнованої економіки. «По всій Україні в цей період відбувалося повторне впровадження політичних, соціальних та економічних моделей, створених у її радянській частині в 1930-ті роки» (С. Плохій). Найвищий пріоритет в Україні надано відновленню греблі й реконструкції Дніпровської гідроелектростанції й загалом промислового комплексу в Запоріжжі. Електростанція дала перший струм у березні 1947 р., а у вересні того ж року запрацював металургійний завод «Запоріжсталь». Насамперед відновлювали великі промислові й енергетичні підприємства, відбудовували шахти, тоді як усе інше лежало в руїнах. Саме тоді в Запоріжжі звернув на себе увагу вищого партійного керівництва Леонід Брежнєв, звідти розпочалося його сходження кар'єрними щаблями до першої особи в державі.

Київ, Михайлівська площа. 1948 р.

До кінця четвертої п'ятирічки (1946-1950 рр.) - а за довоєнною практикою господарські плани в Радянському Союзі й надалі продовжили укладати за п'ятирічками - було досягнуто довоєнних рівнів і навіть перевищено обсяги видобутку залізної руди, вугілля, виробництва прокату, виплавки чавуну і сталі, продукції машинобудування, виробництва електроенергії. На Заході України, у Прикарпатті, було відкрито нові родовища нафти і газу. У 1946-1948 рр. в Україні був споруджений перший і найдовший на той час у Радянському Союзі та Європі газопровід Дашава-Київ. Україна дала в 1950 р. чверть союзного видобутку газу. Значно повільніше здійснювалася відбудова житла, транспорту і зв'язку, легкої промисловості, сільського господарства. У 1950 р. обсяг продукції легкої та харчової промисловостей становив в Україні тільки близько 80 % від довоєнного. Радянські плани післявоєнної відбудови господарства не мали на меті відновлення в усьому обсязі передвоєнної ролі УРСР у загальносоюзному господарському комплексі. Четвертий п'ятирічний план передбачав спрямування до української економіки лише 19 % всесоюзних капіталовкладень при тому, що Україна зазнала 42 % усіх матеріальних втрат у війні.

Київ, вул. Хрещатик. 1950 р.

Еx libris

Погляд історика

<...> центр Києва зруйнували не нацисти, а радянські війська. Та коли через два роки Червона армія знову ввійшла в місто, Хрущова вразило, що від його улюбленої вулиці залишилося тільки згарище і руїни. Він або не знав про причетність радянських військ до руйнування, або вдавав, що не знає. <...>

Завали почали розчищати ще в листопаді [1943 р.] Для роботи на будівництві у Києві влада мобілізувала кілька тисяч сільських жінок. <...> Та на морозі, під снігом без техніки багато не набудуєш. Робітниці - переважно мобілізовані молоді селянки 1618 років - тікали з будівництва за першої ж нагоди, особливо коли навесні почалися польові роботи. <...>

Тоді ж таки зародилася концепція Хрещатика як «народного будівництва», здійсненого силами добровольців-киян. <...> Хоча влада роздавала талони на одяг, квитки в кіно й безкоштовну газовану воду, на початку квітня [1944 р.] кількість робітників скоротилася до 500-860 осіб на день. <...> На початку 1945 року потік добровольців вичерпався, відтоді будівництво трималося винятково на рабській праці німецьких військовополонених. <...>

Каганович, який 1947 року коротко був першим секретарем ЦК КП(б)У, на нараді в міськкомі партії назвав затримки з відбудовою Хрещатика ідеологічною поразкою: «Ну, знаєте, довгий час тримати рани відкритими не можна. Ну, рани агітують проти німців, але буде такий період, коли вони почнуть агітувати проти нас...».

Хай там як, будівництво на Хрещатику розпочалося допіру наприкінці 1949 року і затягнулося майже на десять років. Його вели професійні будівельники, влада вже не скликала киян на масові добровільні роботи.

Єкельчик С. Повсякденний сталінізм: Київ та кияни після Великої війни / авторизов. пер. з англ. Я. Стріхи. Київ, 2018. С. 132, 133, 135, 138, 140.

• Як відбувалася відбудова промислових підприємств і міської інфраструктури в Україні в перші повоєнні роки? Проаналізуйте відбудову з економічного й політичного поглядів.

3. Умови та рівень життя міського населення

Найбільших руйнувань під час війни зазнали міста, утім після війни Україна не отримувала достатніх капіталовкладень для їхньої відбудови. У 1946-1951 рр. Україні, де війна зробила безпритульними 40 % населення, асигновано лише 15 % усіх радянських фондів будівництва. І коли б не примусові позики з геть зубожілого українського населення, ніякої реконструкції не було б узагалі. Нехтування центральним урядом капіталовкладень у відбудову українських міст призвело до того, що на 1950 р. міське населення становило 12,8 млн осіб, набагато нижче показника 1940 р. - 13,8 млн, а дві третини населення жили на селі - достоту так само, як у 1940 р. Упродовж 1950-х років міське населення України повільно відтворювало воєнні втрати.

Зростання чисельності міського населення України відбувалося в основному за рахунок росіян. До переїзду для роботи на новобудовах і підприємствах влада заохочувала працівників з різних регіонів Радянського Союзу. Утім частка українців серед містян також зросла, особливо в західних і центральних областях. Воєнні та повоєнні втрати міського населення з числа осіб єврейської та польської національностей компенсувалися масовим напливом до зруйнованих війною міст українців і росіян. Історики звернули увагу, що після війни «вперше за всю історію новітнього часу українці здобули перевагу у двох найбільших і найважливіших з політичної точки зору містах Центральної і Західної України - у Києві, всеукраїнській столиці, та у Львові, столиці українського П'ємонту» (Я. Грицак).

Nota bene!

У Центрально-Східній Європі комуністичні режими намагалися розгорнути будівництво цілком нових «соціалістичних міст» або, принаймні, змінити зовнішній вигляд старих, історичних міст. Такими прикладами можуть бути Сталінварош в Угорщині, Сталінштадт у Східній Німеччині, Нова Гута (поруч з Краковом) у Польщі. Ці міста розбудовували навколо великих сталеливарних заводів (їх проектували й будували радянські інженери), призначених для прискорення індустріалізації, а по суті - для виробництва озброєння. На величезних будівельних майданчиках планували залучати до робіт селян і тим самим збільшувати чисельність робітничого класу. Соціалістичне місто планували як місце, позбавлене історичного тягаря, де на світ має з'явитися новий тип людини, де місто й завод стануть лабораторіями майбутнього комуністичного суспільства, культури та способу життя. Архітектура нових міст була так само політизованою: з культом важкої промисловості, стахановців, молодіжних рухів та естетики соцреалізму.

Нова Гута - спроба створення поруч з Краковом «ідеального соціалістичного міста»

Зростання промисловості не підвищило життєвого рівня містян. Традиційне для радянського режиму нехтування випуском товарів споживання дійшло до крайнощів: купити пару взуття, зубну щітку чи навіть буханець хліба було проблемою. Трофейні товари широкого вжитку, які відразу після війни заполонили СРСР, швидко вичерпалися. На 1950 р. легка промисловість ледве досягла 80 % довоєнного рівня. Купувати продукти споживання стало ще складніше внаслідок грошової реформи 1947 р., що знецінила карбованець і ліквідувала особисті заощадження. Підготовку до грошової реформи вели в умовах суворої таємничості. Секретність зумовлювалася наміром держави здійснити конфіскаційну реформу, тобто якнайбільше зменшити грошові заощадження і скоротити купівельну спроможність громадян.

Постанову Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) «Про проведення грошової реформи і відміну карток на продовольчі й промислові товари» було опубліковано 14 грудня 1947 р. Старі грошові знаки, які знаходилися в обігу, обмінювали на нові у співвідношенні 10:1, розмінна монета обміну не підлягала. Обмін проводився у стислі строки - з 16 по 22 грудня, а у віддалених районах - упродовж двох тижнів. Вкладники ощадних кас (а це були переважно містяни) також зазнали великих втрат, тому що переоцінці по курсу один до одного підлягали лише вклади до 3 тис. рублів; натомість вклади до 10 тис. обмінювали по курсу три старі рублі за два нових, понад 10 тис. - два рублі за один. Облігації минулих державних позик обмінювали на облігації нової позики у співвідношенні 3:1. Внаслідок вилучення значної грошової маси під час обміну старих рублів на нові купівельну спроможність населення було істотно скорочено. Це й дало можливість знижувати в наступні роки роздрібні ціни на окремі товари.

Nota bene!

Радіоприймачі, телевізори й автомобілі до початку 1950-х років були рідкістю. Після війни радіоприймачі виділяли тільки для секретарів обкомів, райкомів партії та комсомолу. Пересічні ж люди придбати приймач не могли, для цього потрібен був спеціальний дозвіл. Річ у тім, що в 1946 р. британська телерадіокомпанія Бі-Бі-Сі (BBC) започаткувала передачі російською мовою. Заборонити їх радянське керівництво не могло, проте й не бажало робити доступними для громадян.

Перший телевізор у СРСР населення побачило в 1949 р. Він мав двадцять ламп і екран розміром десять на тринадцять сантиметрів. Згодом почали використовувати лінзи, наповнені дистильованою водою, які збільшували зображення вдвічі. Купити телевізор могла дуже незначна частина міського населення. Тому перегляд телепередач був неабиякою подією: біля «блакитних екранів» збиралися не тільки їхні власники, а також сусіди, близькі й далекі родичі, сусіди цих родичів і родичі сусідів.

Технічний прогрес зачепив після війни й радянську автомобільну промисловість. Поступово трофейні «Опелі» та «БМВ» почала змінювати «Победа». У 1948 р. відбувся її перший пробіг. Продаж автомобілів «Победа» і «Москвич» рекламували в газетах, проте для пересічного містянина їхня ціна була недосяжною.

Найгострішою проблемою повоєнних міст України була нестача житла. Без даху над головою залишилося майже 10 млн мешканців. Люди змушені були жити в кухнях, ванних кімнатах, підвалах, сараях і землянках, у приміських селах, на дачах, в установах і організаціях, де вони працювали. Третина міського населення мала житлову площу меншу 5 м². У багатьох містах не працювали водопроводи. Бракувало комунального транспорту. До кінця 1947 р. діяла карткова система на продукти харчування. А після її відміни відразу визначилися товари підвищеного попиту: жири, цукор, крупи, м'ясні та рибні продукти, господарче мило, тютюнові вироби, сіль, сірники. Заробітна плата ніяк не відповідала високим цінам на продукти харчування й особливо на промислові товари. Для більшості містян бажання вдосталь поїсти було поза межами можливого. Влада ж намагалася підтримувати повоєнний оптимізм. І справді, щорічні зниження цін (від 1948 р.), налагодження побутового обслуговування міського населення (перукарні, лазні, пральні, різного роду майстерні тощо), газифікація - усе це викликало позитивні емоції, сприймалося багатьма як турбота влади про народ.

• Опишіть умови та рівень життя міського населення в Україні в повоєнне десятиліття. Проаналізуйте повоєнні соціально-економічні заходи радянської влади та настрої населення.

4. Радянське село: колгоспи і колгоспники. Голод 1946-1947 рр.

У селі важливе значення для комуністичної радянської системи мало відновлення колгоспного ладу - одночасно як джерела продовольчого постачання держави і як форми адміністративного контролю за селянством. Частка капіталовкладень, виділених в УРСР у 1946-1950 рр. на сільське господарство, була мізерною - 6,5 %. Досить високі темпи відбудови промисловості досягалися за рахунок нещадної експлуатації колгоспного селянства. У 1945 р. кількість працездатного населення в українському селі була вдвічі меншою від довоєнної. Трохи згодом - після повернення людей з армії, з радянського тилу й остарбайтерів з Німеччини - вона зросла, але все одно не досягла довоєнного рівня. У колгоспах працювали в основному жінки. Сільськогосподарське виробництво мало екстенсивний характер - спиралося на величезну розораність земель (понад половину території України), використання важкої фізичної праці мільйонів селян, залучення великої кількості живої тяглової сили. Трохи згодом ситуацію дещо покращили машинно-тракторні станції (МТС), на розвиток яких звернуто першочергову увагу.

Селяни виживали за рахунок невеличких присадибних ділянок (і навіть їх влада намагалася скоротити), тоді як у колгоспах були змушені працювати винятково на державу. Закупівельні ціни на колгоспну продукцію були такими мізерними, що фактично йшлося не про закупівлю, а про примусове здавання продукції. Через колгоспи радянська держава черпала з села дармові ресурси для індустріалізації, а після війни - для відбудови промисловості. Формою оплати праці в колгоспах були так звані трудодні, запроваджені ще в 1930-1931 рр. під час примусової колективізації сільського господарства. Однак у реальності 95 % грошових доходів селяни заробляли продажем продукції з присадибних ділянок і тільки 5 % одержували за трудоднями.

Додатковим випробуванням для українських селян став масовий голод 1946-1947 рр. як наслідок хлібозаготівельної політики сталінського режиму та збігу несприятливих природних обставин. Попри малосніжну, морозну зиму й посушливе літо, що призвело до рекордно низького врожаю, московська влада встановила для України непомірні плани по хлібу. Сталінське керівництво здійснювало поставки зерна з України до країн «народної демократії» (Польщі, Болгарії, Румунії, Чехословаччини), де не тільки силовими, а й економічними засобами насаджувало комуністичні режими. Хліб з села викачували адміністративно-командними методами. Керівництво на місцях звинувачували в саботажі, «антибільшовицькому ставленні до хлібозаготівель». Щоб врятуватися від репресій за несплату непосильних податків на землю, кожну домашню тварину, фруктове дерево, усе, що вирощували в присадибному господарстві, колгоспники змушені були вирізати худобу, вирубувати сади. Українські ж селяни, на думку Сталіна, взагалі потребували перевиховання як такі, що перебували на окупованій території та контактували з ворогом. В українському селі почався голод. Але замість допомоги партійне керівництво зняло з централізованого постачання за хлібними картками 3,5 млн населення, з них 2,9 млн селян.

Nоta bene!

Трудодні обраховували за виконання різних категорій праці (їх було від 7 до 9): колгоспникові, який виконав денну норму найпростішої праці, записували 0,5 трудодня, за працю 9 категорії - 4,5. Вартість трудодня в колгоспах встановлювали в кінці сільськогосподарського року, коли суму продуктів і грошей, які залишилися для розподілу в колгоспі, ділили на кількість трудоднів усіх колгоспників за рік. Але це відбувалося тільки після того, як колгосп продав державі призначену кількість продукції (за ціною, значно нижчою від собівартості), сплатив податки державі й послуги МТС, сформував резервний і насіннєвий фонди. Скільки залишиться до розподілу - ніколи не було відомо заздалегідь. Для колгоспника не було жодного зв'язку між працею протягом року й оплатою трудоднів, наслідком чого продуктивність праці в колгоспах була дуже низька. Оплата праці за допомогою трудоднів (а фактично селянин працював задармо) була методом експлуатації колгоспників для фінансування індустріалізації чи повоєнної відбудови. Тільки в другій половині 1950-х років відбувся перехід на грошову оплату праці в колгоспах.

Свого апогею голод досягнув узимку й навесні 1947 р. Голодування охопило майже всі українські території, тільки західні області зібрали достатній врожай. Саме завдяки можливості потрапити до цих регіонів і купити чи виміняти клуночок зерна виживало багато людей з інших регіонів України. Микита Хрущов, тоді перший секретар ЦК КП(б)У і голова республіканського уряду, відважився звернутися до Сталіна з проханням зменшити хлібозаготівельний план (у відповідь отримав телеграму, де його названо «підозрілим елементом»). Після звинувачень українців у саботажі союзному керівництву все ж довелося визнати голод. Але надаючи Україні вже в розпал голоду фуражну, насіннєву і продовольчу позики, а також прийнявши допомогу від ООН, у Москві рятували не так населення, як посівну кампанію 1947 р. Водночас Хрущова на декілька місяців усунуто з посади першого секретаря ЦК КП(б)У, партійну владу в республіці на той час обійняв Лазар Каганович, активний реалізатор в Україні політики сталінського терору (інколи використовують термін «кагановщина»). Аби приховати воєнні й повоєнні втрати, у Радянському Союзі відмовилися від чергового перепису населення. Тому кількість жертв голоду 1946-1947 рр. можна обчислити тільки приблизно - це були сотні тисяч людей (за різними оцінками, від 300 тис. до 1 млн).

У наступні роки політика щодо українського села була суперечливою. З одного боку, Хрущов, який повернувся на партійну посаду, шукав способи підвищити продуктивність праці в сільському господарстві й покращити сільський побут, а з другого - влада надалі практикувала старі методи примусу й терору. У 1948 р. з'явилося відразу декілька рішень - про запровадження травопільних сівозмін, будівництво ставків і водойм (реагуючи на загрозу посухи), про виселення з УРСР селян, які не виробляють обов'язкового мінімуму трудоднів (для упокорення селян), про укрупнення колгоспів (для раціональнішого використання ресурсів). У 1951 р. М. Хрущов, керуючись наміром подолати істотні відмінності між містом і селом, виступив з ідеєю так званих агроміст. По суті, це означало відмежування селян від присадибних ділянок. Щоправда, тоді ідею Хрущова різко розкритикував Сталін як таку, що може викликати зайве невдоволення серед колгоспного селянства.

• Схарактеризуйте повоєнну політику радянської влади щодо українського селянства. Визначте причини масового голоду 1946-1947 рр. Спираючись на попередні знання з історії України, порівняйте повоєнний голод з голодом 1921-1923 рр. і Голодомором 1932-1933 рр.

Ad disputandum

• Розгляньте картину художниці Тетяни Яблонської «Хліб». Картину було написано в 1949 р. у с. Летава Чемеровецького району Хмельницької області. Співставте зображене на картині зі здобутими на уроках історії знаннями про стан українського села й становище українського селянства в перші повоєнні роки.

Repetitio est mater studiorum

1. Укладіть хронологію подій, які можуть у різний спосіб характеризувати повсякденне життя містян і селян повоєнної України.

2. На карті вкажіть місця найважливіших повоєнних (від)будов у радянській Україні. Окресліть території, охоплені масовим голодом 1946-1947 рр.

3. Використовуючи додаткові відомості, підготуйте повідомлення про повоєнну відбудову зруйнованих європейських міст (наприклад, Києва, Варшави, Берліна). Спробуйте зробити це в порівняльному плані.

4. Аргументуйте (або спростуйте) думку про те, що в політиці щодо українського міста й села радянська влада й після війни використовувала довоєнні політичні, соціальні й господарські практики.

5. Визначте наміри й мотиви дій радянської влади в повоєнному українському місті й селі. Історики стверджують, що повоєнний дефіцит продуктів харчування загострював відчуття зубожіння і несправедливості, змушував містян і селян міркувати про причини цього - виходити за межі буденних потреб і звертатися до державної політики. Чи згодні Ви з цим твердженням? Відповідь обґрунтуйте.