Історія: Україна і світ. 11 клас. Мудрий - Нова програма

§ 5. Відновлення комуністичного режиму в Україні. Повстанська боротьба

1. Відновлення компартійно-державних структур в УРСР

Навесні 1946 р. у СРСР було скасовано воєнний стан, запроваджений на початку німецько-радянської війни в червні 1941 р. Відтак органи воєнного командування, які виконували під час війни функції державної влади й управління, припинили діяльність. Відразу після того зазнали реорганізації виконавчі органи влади: союзну й республіканські Ради Народних Комісарів (РНК) перетворено на Ради Міністрів, а наркомати - на міністерства. Згідно з конституцією вищим органом влади в радянській Україні була Верховна Рада УРСР. Вибори, які відбулися до Ради в лютому 1947 р., мали формальний характер, оскільки проводились, як і раніше, на безальтернативній основі, коли на одне депутатське місце балотувався лише один кандидат, попередньо пройшовши узгодження в партійних інстанціях. Партійний апарат, по суті, підміняв радянську владу.

Очільниками українського уряду в повоєнне десятиліття були Микита Хрущов (у 1944-1947 рр.) і Дем'ян Коротченко (у 1947-1954 рр.). Щоправда, Рада Міністрів УРСР мала досить скромні повноваження, позаяк більшість підприємств на території України підпорядковувалася загальносоюзним міністерствам. Першим повоєнним головою Верховної Ради УРСР був Олександр Корнійчук (у 1947-1953 рр.). Незважаючи на статус найвищого органу державної влади і найвищого законодавчого органу, законотворчість Верховної Ради УРСР до кінця 1950-х років фактично вичерпувалася незначним удосконаленням законодавства. Постійні перебудови, які відбувалися в системі управління, призвели до появи громіздкої багатоступеневої структури. З'явилася складна система бюрократизованої звітності, дублювання функцій і колосальний апарат, у якому, за влучним висловом історика Станіслава Кульчицького, «кількість начальників була співставною з кількістю безпосередніх виконавців».

Personalia

Микита Хрущов (1894-1971) - партійний і державний діяч СРСР. Походив з українсько-російського етнічного пограниччя на Курщині (нині територія Російської Федерації). Працював на шахтах Донбасу, де брав участь у виступах проти царського режиму. У 1918 р. вступив до РКП(б). Навчався на робітничому факультеті при Юзівському гірничому технікумі, а згодом у Московській промисловій академії. Від 1931 р. за рекомендацією Л. Кагановича на партійній роботі. Невдовзі став секретарем Московського обкому і міськкому ВКП(б). Користувався довірою Й. Сталіна. На чолі ЦК КП(б)У в 1938-1949 рр. діяв суперечливо: з одного боку, пропонував повернути давні українські землі до складу України (як-от Холмщину, яка опинилася у складі Польщі), під час голоду 1946-1947 рр. звертався до Й. Сталіна з проханням допомоги, а з другого - жорстко керував боротьбою проти УПА і націоналістичного підпілля в Західній Україні, проводив політико-ідеологічні кампанії проти «українського націоналізму» й «безрідного космополітизму», ініціював виселенські акції. Від 1953 р. - перший секретар ЦК КПРС. На цій посаді офіційно ініціював засудження «культу особи» Й. Сталіна, що, по суті, означало початок обережної й суперечливої лібералізації комуністичного режиму.

Централізації управління було досягнуто не тільки завдяки союзним міністерствам, кількість яких справді зросла, а насамперед через жорстку партійну вертикаль. Партійним органам належала реальна, а не декларативна (як у випадку Верховної Ради УРСР) влада. Контроль за державними управлінцями здійснювався через процедуру їхнього затвердження в партійних органах. Під час Другої світової війни - в умовах нацистської окупації - КП(б)У діяла в підпіллі, а після повернення на територію України Червоної армії вона швидко відновила свою структуру. У 1938-1949 рр. посаду першого секретаря ЦК КП(б)У обіймав Микита Хрущов. Винятком у тривалому періоді його правління були десять місяців (від березня до грудня) 1947 р., коли комуністами в Україні керував Лазар Каганович. Тимчасове усунення Хрущова було пов'язане з його не надто жорсткою, на думку Сталіна, позицією щодо штучного голоду, який вкотре вразив Україну. Але й надалі (аж до смерті Сталіна) партійне керівництво республікою не довіряли українцям. У 1949-1953 рр. першим секретарем ЦК КП(б)У був Леонід Мельников, також росіянин.

Nota bene!

У перші повоєнні роки перед радянською владою гостро постало питання кадрового забезпечення всіх ланок державно-партійного керівництва. Нестача службовців була величезна. Влада намагалася поповнити управлінський апарат за рахунок демобілізованих фронтовиків. Попри налагодження управлінської дисципліни це привнесло в мирне життя звичку до командування і послуху, безумовну силу наказу. Назагал ця традиція вписувалася в централізовану, тоталітарну модель управління державою. На заході України в системі управління величезною була перевага вихідців зі східних областей УРСР та інших регіонів СРСР. Тільки до середини 1946 р. до Західної України було відряджено понад 86 тис. партійних і радянських працівників, спеціалістів у різних галузях народного господарства, освіти, культури та ін. Посівши ключові посади в партійних і радянських органах західноукраїнського регіону, новоприбулі були чужинцями для його мешканців, у роботі керувалися наказами згори, нехтуючи специфікою місцевого життя. У масовій свідомості в післявоєнний період чітко сформувалася дворівнева структура влади - верховна та місцева. Директори підприємств, голови колгоспів, керівництво місцевих партійних і радянських органів - тобто тих органів, які уособлювали місцеву владу, завжди ставали головним об'єктом критики з боку населення. Центральна влада використовувала такі настрої: тримала місцеве керівництво в полі критики як безпосередніх виконавців волі партії. Освітній рівень державних службовців, особливо на місцях, був низьким.

Схарактеризуйте систему управління Україною в перші повоєнні роки. Кому належала в республіці реальна влада? Використовуючи текст підручника й додаткові відомості, проаналізуйте біографії керівників повоєнної України, визначте в них спільні й відмінні риси.

2. Політика радянської влади щодо колишніх мешканців окупованих територій, остарбайтерів і військовополонених

У перші повоєнні роки радянська влада зіткнулася, особливо на території України, зі складною проблемою - поширенням серед місцевого населення прозахідних настроїв, які змушували людей задумуватися про невідрадне життя в СРСР, творили живильне середовище для зростання національної свідомості. Ці настрої з'являлися з кількох джерел, а найбільше з досвіду, як не парадоксально, німецької окупації. Широкі контакти населення з українськими націоналістами, Німеччиною та нерадянським світом призвели до поширення, за прийнятою в СРСР термінологією, «буржуазних пережитків». Уже в травні 1944 р. пленум ЦК КП(б)У ставив завдання щодо ідеологічного перевиховання українського населення, зокрема боротьби проти «буржуазного націоналізму». Ще переконливішим джерелом західних впливів були солдати, які поверталися з Європи і промовляли про переваги західного способу життя. Прозахідним ентузіазмом були пройняті розповіді й багатьох остарбайтерів і навіть колишніх в'язнів. З боку влади основним засобом подолання цих настроїв залишався терор. Одразу ж після повернення радянської влади в Україну військові трибунали провели масові суди і покарання німецьких військовополонених, що виконували адміністративні функції за часів окупації, а також тих представників місцевого населення, що співпрацювали з німцями. Проведено й чистку серед членів комуністичної партії, які перебували на окупованій території (дві третини з них було виключено з партії).

Ех libris

Погляд сучасника

Ми вже були в радянській зоні окупації. Якийсь старшина скомандував: «Всем вийти! У вагонов равняйсь!» І тоді я вперше почула вульгарну лайку <...> Довгою колоною нас повели до воріт оперезаного колючим дротом «фільтраційного табору». Вразив не лише його вигляд, але й довколишній ландшафт. Ніби і не Німеччина. Її землі завжди густо заселені, а тут - піщане поле, не видно ні домів, ні дерев, тільки довжелезні бараки. <...>

Не знаю чому, але тижневе перебування у цьому «фільтраційному» таборі на території Східної Німеччини згадую мов крізь мряку. За винятком трьох подій: коли перед допитом, через який мусив пройти кожний репатріант, я зі страху втопила в гноївці величезного клозету свій улюблений щоденник; коли під час сну на дерев'яній платформі, де кожної ночі ми, мов оселедці, спали поміж чужими людьми, мене хтось сильно копнув ногою, і коли нас погнали голими митися у лазню. <...>

Ця маса голих тіл, у цій жахливій сценерії брудної лазні. Скільки мужності треба було мати, щоб в такій ситуації не втратити почуття гідності. Згодом хтось з в'язнів ГУЛАГу оповів мені, що такі «експерименти» належали до програми, спеціально розробленої енкаведистами власне для приниження гідності людей. Це, безумовно, - правда. Але таку людину, якою була моя Мама, принизити було неможливо! <...>

Була середина листопада. Сіяв дрібненький дощ, а ми їхали у відкритому кузові. <...>

Мшана. Оце наше галицьке село Городоцького району, нічим особливо не примітне, запам'яталося, мабуть, тисячами репатріантів, як жахливий сон. У Мшані на величезній галявині ще одного, вже зовсім «рідного», фільтраційного табору ділили людей на чорних і сірих (білих не було). Мшану можна порівняти хіба що з Одесою, через яку також везли тисячі репатріантів. <...> З нашого транспорту «сірих» відправляли на Донбас <...>

«Особливі» документи, отримані від військового коменданта з Ґерліц, як вияснилося, не мали тут сили. Але начальник транспортної колони дотримав слова. <...>

Моя вулиця! Моя вимріяна вулиця! Мабуть, сьогодні, я вже не зумію передати на папері пережиті тоді емоції. Я плакала і сміялася, раділа і боялася почути якусь страшну вістку про Бабцю. Чи жива? <...>

Моя старенька Бабуня бігла з кінця довжелезного саду. <...> В обіймах Бабуні я забула про усі пережиті біди і про усе, що могло чекати нас в майбутньому. Я почувалася тою самою Ларискою - її внуцею.

Наша поява у Львові була несподіванкою не лише для НКВД, якому, хоч би з огляду на пропаганду, не випадало нас негайно кудись подіти, але і для усіх знайомих.

Крушельницька Л. Рубали ліс... (Спогади галичанки). Львів, 2001. С. 198-202.

Колишні остарбайтери, тобто примусові робітники зі Східної Європи, ніяк не вписувалися в офіційну радянську пам'ять про війну: їх, по суті, не вважали ні в'язнями нацизму, ні ветеранами. Після завершення війни більшість остарбайтерів деякий час перебувала в таборах переміщених осіб у Західній Німеччині. Згідно з міжнародними угодами між союзниками по антигітлерівській коаліції, ухваленими на Ялтинській і Потсдамській конференціях, повернення до СРСР було оголошено обов'язковим для всіх громадян, які до 1939 р. мешкали в Радянському Союзі. Відтак більшість остарбайтерів зазнала примусової репатріації. При тому їм довелося пройти через радянські перевірочно-фільтраційні табори, витримати прискіпливі допити співробітників каральних органів. Осіб, запідозрених у співробітництві з німцями, відправляли в ГУЛАГ. Багатьох молодих чоловіків відразу було мобілізовано до війська або відправлено на відновлення шахт Донбасу; дівчат скеровували на роботу в армійські підсобні господарства. Повернення до рідних домівок також не гарантувало спокою. За деякий час були проведені депортації цих людей з місць постійного проживання у віддалені райони СРСР (Казахстан або на Далекий Схід), репатріанти зазнавали репресій нібито за державну зраду. Багато з тих, хто повернувся з німецького полону, були духовно й фізично зломлені. Їх вважали людьми з сумнівною лояльністю: відмовляли в прийомі на роботу, навчання, піддавали суспільному осуду. Така сама політика підозріливості проводилася й стосовно військовополонених, які поверталися з концтаборів.

Історик Ярослав Грицак пише, що «перемога Радянського Союзу у Другій світовій війні привела не лише до зміцнення його сили і могутності - водночас вона дала поштовх зворотним тенденціям, які могли спричинитися до його занепаду і розвалу». Наведіть факти, які можуть свідчити на користь такого твердження.

3. Радянізація західних областей УРСР. Ліквідація Української греко-католицької церкви

Період 1939-1941 рр. був надто коротким, аби радянська влада змогла повністю утвердитися в Західній Україні. У 1944 р. довелося розпочинати знову. Але на той раз, на відміну від попереднього, радянська влада мала справу з повністю ворожим до себе місцевим населенням. Тому, незважаючи на колосальну військову й політичну перевагу, цей процес розтягнувся для неї майже на десятиліття. Насамперед ніяк не узгоджувалася з новим режимом Українська греко-католицька церква (УГКЦ), яка мала незаперечний авторитет серед населення і діяла як національна інституція (під час війни, коли втрачалася віра людини у владу, цей авторитет тільки зріс); селян, які становили більшість населення регіону, жахали перспективи колективізації й загроза чергового Голодомору; а молодь, значна частина якої сповідувала націоналізм і була зв'язана зі збройним підпіллям, убачала в СРСР свого найлютішого ворога.

Перша атака була спрямована проти УГКЦ. Сталін розумів, що цю церкву не вдасться радянізувати, а тому відразу після смерті митрополита Андрея Шептицького в листопаді 1944 р. було взято курс на її ліквідацію. Попри деякі зусилля (новий глава церкви Йосип Сліпий навіть відправив до Москви делегацію для пошуку порозуміння), налагодити діалог з владою греко-католикам не вдалося. Навесні 1945 р., після кампанії з дискредитації духовенства, усіх священнослужителів найвищого рангу було заарештовано. Водночас утворено ініціативну групу, яка почала пропаганду за «возз'єднання» УГКЦ з Російською православною церквою. 8 березня 1946 р. у Львові відбувся церковний собор, який постановив ліквідувати Берестейську унію й повернутися до православ'я (а фактично, злитися з російською церквою). Більшість священиків, які відмовилися від «возз'єднання», було заарештовано й вислано у віддалені регіони СРСР. За кілька років, коли було ліквідовано Мукачівську греко-католицьку єпархію, греко-католицька церква перестала діяти й на Закарпатті.

Personalіa

Йосип (Йосиф) Сліпий (1892-1984) - церковний діяч, патріарх УГКЦ (1975-1984), кардинал. Походив з Тернопільщини, здобув вищу богословську освіту (навчався в кількох європейських університетах). У 1917 р. висвячений митрополитом Андрієм Шептицьким на священика. Із 1925 р. - ректор Греко-католицької духовної семінарії у Львові, яку реорганізував у Греко-католицьку богословську академію. У роки Другої світової війни - архієпископ і помічник з правом наступництва митрополита Андрея Шептицького. Від 1944 р. - митрополит Галицький, архієпископ Львівський та єпископ Кам'янець-Подільський. У квітні 1945 р. заарештований за фальшивим звинуваченням в антирадянській діяльності та співпраці з німцями. Відбув 18 років заслання в сибірських таборах. На вимогу світової громадськості в 1963 р. звільнений і депортований до Ватикану. Заснував Український католицький університет святого Климентія Папи в Римі, філії якого діяли у Вашингтоні, Лондоні, Чикаго, Філадельфії.

На 1948 р. радянська влада в регіоні настільки зміцніла, що розгорнула форсовану колективізацію сільського господарства, що закінчилася до 1951 р. Вона повторювала модель колективізації, апробовану в СРСР на зламі 1920-1930-х років. Спочатку відносно заможних селян (так званих куркулів) обкладено непомірними податками. Найбунтівливіших депортували до Сибіру. Тоді радянські агітатори, розпалюючи соціально-майнову ворожнечу, розпочали масований тиск на селян, щоб ті вступали до колгоспів. Водночас західноукраїнська колективізація мала деякі відмінності: насамперед вона відбувалася на тлі збройної боротьби УПА, що чинила запеклий опір колгоспному руху; можливо, саме завдяки цьому західноукраїнське населення уникло голоду.

Одночасно відбувалася індустріалізація, яка повинна була виразно показати переваги нової влади. Розрахунок робився на те, що до війни це був фактично аграрний край. Тому капіталовкладення в промисловий розвиток регіону мали дати й політичні дивіденди. Розширено старі виробництва, особливо видобуток нафти, створено ряд нових галузей промисловості, як-от виробництво автобусів, радіоапаратури. Завдяки тому, що західноукраїнські підприємства були щойно збудовані й обладнані німецьким устаткуванням, вони були одними з найсучасніших у Радянському Союзі. До початку 1950-х років промислове виробництво в Західній Україні зросло більш ніж утричі й становило 10 % республіканського. Львів швидко розростався, став одним із промислових центрів України.

З індустріалізацією були пов'язані соціальні зміни: розвивалося місцеве робітництво, з'явився прошарок українських інженерів і техніків. Водночас ці зміни проявили ще одну мету радянської модернізації - русифікацію. Початкова нестача спеціалістів і кваліфікованих робітників, необхідних для роботи на нових заводах і фабриках, зумовила масове переселення до регіону росіян. Так само двоякими були зміни в освіті: з одного боку, радянська влада, щоб схилити на свій бік симпатії західних українців, значно розширила освітні можливості населення (від початкової до вищої освіти), а з другого - в освітніх закладах, особливо вищих, активно впроваджувалася російська мова, зміст навчання підпорядковано комуністичній ідеології. Поза довірою місцевого населення залишалася комуністична партія, західні українці вступали до неї дуже неохоче й до початку 1950-х років становили в партійних осередках мізерний відсоток. За словами історика Ореста Субтельного, «хоч партія й монополізувала політичну владу, вона не пустила достатньо глибокого коріння серед західноукраїнського населення. Внаслідок цього у західних українців існувало враження, ніби вони живуть під чужоземним пануванням».

Ех lіbris

Погляд історика

<...> більшовицькі можновладці аж до лютого 1945 р. демонстрували підозріло прихильне ставлення до УГКЦ; це й посіяло ілюзії про започаткування нової ери у відносинах між державою і Церквою в Західній Україні.

Чому ж тоді у березні 1945 р. різко перемінилася сталінська політика? Чи до того спричинилося папське Різдвяне послання, яке з'явилося у грудні 1944 р. і викликало з боку Кремля й Московського патріярхату зливу звинувачень на адресу папи, буцімто він закликає до примирення між Німеччиною та державами антигітлерівської коаліції? Або ж неспроможність греко-католицької єрархії переконати провідників ОУН/УПА, щоб вони припинили опір і пристали на радянські умови капітуляції? <...>

На основі всіх зібраних мною матеріялів цілком певно можна ствердити: хай би як повела себе тоді Греко-католицька церква, вона все одно не мала жодного шансу уникнути державної ліквідації. <...>

Стратегічною метою радянської політики в Галичині було знищення органічного взаємозв'язку між греко-католицькою еклезіяльною тотожністю і сильною національною самосвідомістю місцевого українського населення.

Боцюрків Б. Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939-1950) / пер. з англ. Н. Кочан, за ред. О. Турія. Львів, 2005. С. 206-207.

Погляд сучасника

Здається, що рідко чиє слідство тривало так довго, як моє. Кінець кінцем назначено суд - воєнний трибунал з трьох суддів і двох секретарів, вліті 1946 року. <...> Я зовсім нічого не знав, як боронитися і перед чим боронитися? Суд тягнувся більше тижня. Предсідник суду відносився до мене досить спокійно, хоч не скажу прихильно, бо він мусів показати своє вороже наставлення - мене оскаржували за державну зраду, між іншим, і за «провини» митрополита Андрея Шептицького. Я признав, що правив Службу Божу на поручення хворого Митрополита і так само на прохання громадян, та що я старався перешкодити братовбивчим атентатам. А, крім того, доказував я зі слідства інші наклепи, ложі, бо в дійсності проти мене вони не мали жодних обвинень. <...> Але на то судді не звертали уваги, і суд відбувався після їхньої трафаретної процедури. Предсідник суду заявив, що справа дуже серйозна, за яку радянський суд карає від двох літ тюрми до кари смерти. Під час суду мене допускали три рази до голосу, але то не мало жодного впливу на моє оправдання. Найзамітнішим в тому суді було те, що він відбувався переважно ночами, а присутніми були і могли бути тільки слідчі, КҐБ і конвой.

Сліпий Й. Спомини / ред. І. Дацько, М. Горяча. Львів, 2014. С. 168-169.

Поясніть, чому політика радянської влади, так звана радянізація, наштовхнулаcя на опір західноукраїнського суспільства. Якою була ця політика щодо Української греко-католицької церкви? Спираючись на погляди істориків та сучасників, наведіть приклади приниження людської гідності, порушення законності в радянській Україні.

4. Депортації. Операція «Захід»

Домагаючись від мешканців Західної України лояльності, радянська влада вдавалася до депортацій - масових примусових переселень. Їх проводили під різними приводами. Один з них декларувався як висилка членів сімей українських націоналістів та учасників підпілля у віддалені райони СРСР. Цей процес радянська влада започаткувала, як тільки почала відновлювати контроль над українським Правобережжям. Перші такі розпорядження з'явилися вже на початку 1944 р. Крім учасників націоналістичного підпілля та їхніх родин, виселення застосовували й до інших категорій українського населення. Серед них - сім'ї куркулів, а також так звані ухильники від служби в радянській армії. На початку 1950-х років кожен п'ятий в'язень ГУЛАГу був українцем. Протягом 1944-1952 рр. тільки із західних областей України (без Закарпатської області) виселили більше 200 тис. осіб. Репресивні дії радянської влади значна частина українського населення західного регіону України сприймала як російську експансію. Тому влада була змушена чергувати жорстокі каральні дії з пом'якшувальними заходами, що на офіційному рівні були названі «боротьбою з грубими порушеннями соціалістичної законності».

Однією з найбільш масових і водночас короткотермінових сталінських депортацій, яка має всі ознаки злочину проти людяності, була операція «Захід» (в оригіналі російською «Запад»). Виселенню підлягали за попередньо складеними списками члени родин повстанців та оунівців. Плануючи цю репресивно-виселенську акцію, радянське керівництво мало на меті знищити соціальну базу українського підпілля в регіоні (тобто тих, хто йому співчував і допомагав) та, врешті-решт, саме підпілля. Вочевидь, ішлося і про примус західноукраїнського селянства до колективізації. Реалізацію задуму пришвидшила постанова Ради Міністрів СРСР від 10 вересня 1947 р. «Про виселення із західних областей УРСР членів родин оунівців». Відповідно до цієї постанови передбачалося забезпечити вугільну промисловість СРСР робочою силою за рахунок родин учасників українського підпільного руху та членів УПА, яких мали скеровувати на шахти вглиб Радянського Союзу.

Розгляньте фото та спробуйте дати йому назву. Для заголовка використайте асоціації та емоції, які воно у Вас викликає.

О 2-й годині ночі 21 жовтня 1947 р. багато мешканців Львова та інших західноукраїнських міст були вимушені пробудитися. До квартир ще сонних людей вривалися військові й після нетривалого обшуку дозволяли похапцем зібрати особисті речі, після чого у вантажівках доправляли на залізницю. Люди не мали можливості підготувати собі їжу чи теплі речі. До всього цього насильства додалися складні погодні умови: цієї ночі в Станіславській і Тернопільській областях випав сніг, лютувала хурделиця. На світанку, о 6-й годині ранку, виселенська акція охопила сільську місцевість. Підпілля листівками попереджало про заплановану акцію, але точна дата виселення була невідомою, тому лише небагатьом вдалося врятуватися від депортації. До реалізації операції було задіяно 30 тис. солдатів і майже 16 тис. керівного складу силових відомств.

Загалом із західних областей України (Рівненської, Волинської, Львівської, Тернопільської, Станіславської, Чернівецької, Дрогобицької; у Закарпатській області операцію не проводили) було виселено 26 332 сімей (77 791 осіб, з них 18 866 чоловіків, 35 685 жінок і 23 240 дітей). Під час операції було заарештовано 28 і вбито 15 осіб. Уникли виселення (переховалися) 8 330 осіб. Серед депортованих переважали середняцькі селянські родини, які становили економічну основу західноукраїнського села, що призвело до руйнації традиційної для регіону соціальної структури. Більшість депортованих було скеровано на роботу у вугільну промисловість східних районів СРСР, решту відправили в Омську область, де надалі використовували на промислових підприємствах та в сільському господарстві. Сотні літніх людей і дітей померло під час транспортування на північ СРСР. Під час довгої дороги на схід близько тисячі виселенців намагалися втекти з ешелонів, але більшість з них схопили конвоїри.

Eх libris

Погляд історика

<...> ворогів щораз більше визначали не стільки на класовій, скільки на етнічній/національній основі. І хоча категорія класової ворожнечі ніколи не втрачала своєї актуальності, та саме під час і після Другої світової війни національне набувало виняткового значення у боротьбі з внутрішніми ворогами. Це позначалося на ставленні до етнічних груп у радянському суспільстві загалом і знайшло свій конкретний прояв у системі ГУЛАГу зокрема. Найяскравішим і найбільш драматичним проявом згаданої тенденції стали масові депортації малих народів (корейців, кримських татар, чеченців та інгушів), а також національно орієнтовані репресії на приєднаних до СРСР західних територіях (країн Балтії, Білорусі та України), яких було оголошено «ворогами» суцільно саме за етнічним принципом. <...> Національність почали також розглядати як першорядну категорію ідентифікації засуджених у внутрішній політиці ГУЛАГу, демографія якого суттєво змінилася саме у воєнний та повоєнний періоди.

<...> У 1944-1947 рр. чисельність українців у таборах зросла у 2,4 раза і надалі вони незмінно становили другу за чисельністю національну групу в'язнів ГУЛАГу. Проте якщо у довоєнні роки співвідношення між російськими та українськими в'язнями було в середньому 4,2-4,7 : 1, то вже 1946-1947 рр. ця пропорція змінюється не на користь українців і становить 2,8-2,3 : 1. При цьому у воєнні та повоєнні роки постійно зростала кількість засуджених саме за «політичні злочини» <...> і вже на 1 січня 1946 р. політв'язні становили більшість - 60 % невільників.

Кісь О. Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти. Львів, 2017. С. 88.

Проаналізуйте офіційні документи щодо планування і здійснення радянською владою операції «Захід», скориставшись матеріалами електронного архіву Українського визвольного руху: http://avr.org.ua Якими були цілі цієї репресивно-каральної операції?

5. Український визвольний рух у 1944-1950-х роках. Роман Шухевич

Головним гаслом повстанців була боротьба за незалежність України. З середини 1945 р., коли СРСР зміг кинути проти повстанців регулярну армію, яка прибувала з фронтів, УПА змінила тактику ведення бойових дій. Щоб зменшити втрати, за наказом керівництва УПА великі підрозділи українського націоналістичного підпілля було перетворено на дрібніші. Добре згуртовані й озброєні, вони дислокувалися в лісових масивах. У сільській же місцевості було розбудовано широку мережу підпільних боївок (по 10-15 осіб). Ці нелегальні структури, організовані за територіальним принципом, протистояли місцевим радянським органам влади і давали змогу ОУН і УПА утримувати під контролем практично всю територію Західної України. Радянські війська могли контролювати лише міста, залізниці та важливі стратегічні пункти. Масштабні бойові дії в той час УПА вела тільки на Закерзонні, намагаючись протидіяти виселенню звідти місцевого українського населення. Також через активність націоналістичного підпілля дуже мляво, особливо до літа 1947 р., проходила й колективізація в західних областях України.

Повстанці намагалися вести пропаганду не тільки серед місцевого населення (усіма способами стримували його від співучасті в радянізаційних заходах), а й серед переселенців зі східних областей - скерованих на роботу в Західну Україну або втікачів від голоду, які масово з'явилися в Галичині восени і взимку 1946-1947 рр. Апелювали й до представників інших національностей, зокрема національних меншин краю - поляків, чехів, словаків, угорців. Висунутий провідниками ОУН та УПА клич «Воля народам! Воля людині!» був привабливим, однак дія його, з огляду на тогочасну реальність у регіоні й світі, не змогла проявитися. Хоча на рівні людських стосунків були непоодинокі випадки доброзичливого ставлення до учасників визвольного руху й відвертої допомоги (переховування поранених бійців УПА та ін.). Здебільшого пропагандистський характер мали також рейди УПА на території сусідніх з УРСР держав, зокрема Чехословаччини й Угорщини влітку 1947 р.

Роман Шухевич

У 1947-1949 рр. силові органи радянської влади зосередилися на проникненні в підпільні організації, маючи намір розкласти націоналістичний рух ізсередини, тобто створити атмосферу взаємної недовіри і скомпрометувати. Унаслідок діяльності провокаторських груп, а також постійних депортацій у віддалені райони СРСР прихильного до повстанців та підпільників населення і, врешті-решт, примусової колективізації сільського господарства було підірвано соціальну базу українського збройного підпілля. У зв'язку із цим і на підставі рішення Української головної визвольної ради (УГВР) головнокомандувач УПА Роман Шухевич у вересні 1949 р. видав наказ, згідно з яким усі повстанські відділи і штаби припиняли діяльність як бойові одиниці й органи управління. Особовий склад відділів і штабів вливався в підпільні структури ОУН(б), не припиняв пропагандистської діяльності. Тривали зусилля й щодо консолідації антикомуністичної еміграції.

Василь Кук

З кінця 1949 р. органи міністерств державної безпеки і внутрішніх справ кинули всі зусилля на пошуки Романа Шухевича - голови генерального секретаріату УГВР, голови проводу ОУН в Україні і головного командира УПА (цю посаду після розформування армії не було ліквідовано). 5 березня 1950 р. у с. Білогорща неподалік від Львова Роман Шухевич, потрапивши в оточення, загинув у бою. Його смерть істотно підірвала потенціал націоналістичного підпілля. Невдовзі ліквідували й інших найбільш досвідчених і авторитетних керівників повстанського руху. У травні 1954 р. заарештовано останнього головнокомандувача УПА Василя Кука. Надалі (аж до 1960 р., коли на Тернопільщині було викрито останню криївку і загинули останні підпільники) траплялися тільки поодинокі акції пригаслого повстанського руху. Якщо взяти до уваги час тривання, територіальний простір і напругу дії, то УПА з певністю можна вважати найважливішим прикладом збройного опору проти комуністичного панування. Діяльність УПА мала далекосяжні політичні наслідки.

Nota bene!

Весільне фото Романа Шухевича та Наталії Березинської. 1930 р.

Наталія Шухевич-Березинська. Фото з кримінальної справи

Дружина Романа Шухевича - Наталія Березинська (1910-2002) - з приходом радянських військ перейшла в підпілля (деякий час переховувалася в одному із сіл на Старосамбірщині). У липні 1945 р. разом з родиною була заарештована радянськими органами державної безпеки. У неї відібрали дітей і перевезли їх у дитбудинок у Чорнобилі, а звідти - у Сталіно (нині Донецьк). У 1946 р. була засуджена до 5 років заслання. Згодом покарання замінено на 10 років виправно-трудових таборів. Ув'язнення відбувала в мордовських таборах. Лише після тривалого голодування одержала відомості про дітей - Юрія й Марію. У 1955 р. табірне покарання було замінено депортаційним. Її вислано в Новосибірську область, куди приїхав і син Юрій. Згодом вони переїхали в Караганду (Казахстан), куди вислано сестру й мати Р. Шухевича. Після смерті матері чоловіка без офіційного дозволу повернулася до Львова. За проживання без реєстрації (так званої прописки) знову була засуджена на три роки ув'язнення. У Чернігівській тюрмі, де відбувала покарання, у 1957 р. зустрілася з донькою. Сина Юрія теж було засуджено (вийшов на волю аж у 1988 р.). І тільки після ще одного примусового спецпоселення в Караганді в 1958 р. змогла повернутися до Львова. У Львові деякий час притулком слугували підвали, іноді ночувала в катедральному римо-католицькому соборі, куди таємно впускали священики. Ситуація змінилася на краще лише після приїзду до Львова доньки Марії, яка змогла забезпечити матері притулок.

Досі серед істориків немає одностайної думки про кількість людських втрат, які стали наслідком, з одного боку, комуністичного терору, а з другого - безкомпромісного опору, до якого в повоєнні роки на території України вдалися ОУН і УПА. Історик Станіслав Кульчицький, спираючись на матеріали радянських органів безпеки, наводить такі дані: у 1944-1956 рр. пішло з життя, втратило волю або примусово змінило місце проживання майже 446 тис. громадян, так чи інакше пов'язаних з націоналістичним підпіллям (з них загиблі становили 155 108 осіб); натомість радянська сторона за 1944-1953 рр. втратила 30 676 загиблими - співробітників каральних органів, військовослужбовців, бійців винищувальних батальйонів, представників радянських, партійних і комсомольських органів, голів колгоспів, представників інтелігенції та ін.

Схарактеризуйте український визвольний рух у 1944-1950-х роках, діяльність головнокомандувачів УПА - Романа Шухевича і Василя Кука. Як Ви гадаєте, що давало сили українським повстанцям продовжувати нерівну боротьбу з комуністичним режимом?

Ad disputandum

• У групах поміркуйте про долю людини в умовах повоєнного сталінського режиму. Що означало в той час поняття «гідність людини»? Чи було можливо в умовах репресій, депортацій, збройного протистояння, коли людське життя знецінювалося, зберігати людяність? Свої висновки обґрунтуйте посиланнями на конкретні приклади з життя більш чи менш відомих особистостей того часу.

Repetitio est mater studiorum

1. Укладіть хронологію найважливіших подій, пов'язаних з відновленням після війни комуністичного режиму в Україні та повстанської боротьби.

2. Скориставшись картою, окресліть напрямки депортацій населення із Західної України, до яких вдавався у повоєнні роки комуністичний режим.

3. Відшукайте додаткові джерела інформації про український національно-визвольний рух у повоєнне десятиліття. Укладіть тези до історичного портрета Романа Шухевича як головнокомандувача УПА.

4. Визначте баланс здобутків і втрат України й українців у перше повоєнне десятиліття. Чому цей кривавий час став одночасно живильним середовищем для вищих проявів людської гідності?

5. Поясніть, чому повоєнне десятиліття, коли комуністичний режим на теренах України зіткнувся з безкомпромісним рухом опору, досі залишається одним з найболючіших і найбільш дискусійних фрагментів української історії.