Історія: Україна і світ. 11 клас. Мудрий - Нова програма

§ 4. Утворення «двополюсного світу»

1. Радянська окупація Східної Європи

У повоєнний час поняття «Східна Європа» мало два значення: а) частина континенту, що розташувалася по радянський бік «залізної завіси» (у цьому розумінні вона включала контрольовані Москвою країни так званої народної демократії й сам Радянський Союз); б) позначення, з погляду Заходу, сателітів Радянського Союзу в Центрально-Східній і Південно-Східній Європі (аби відрізнити їх від самого СРСР). Так чи інакше, різниця між цими значеннями (більше політичними, ніж географічними) була невелика, бо йшлося про простір, контрольований з Москви. Навіть якщо це були формально незалежні держави (а не республіки Радянського Союзу), то ця незалежність була здебільшого фасадом, який прикривав функціонування комуністичної диктатури.

«Залізна завіса» - термін часів «холодної війни», що означав кордон між Східною Європою, яка перебувала під радянським контролем, та Західною. Під цим поняттям розуміли ідеологічну й політичну ізоляцію країни. Хоча термін «залізна завіса» використовували в політиці ще з часів Першої світової війни, традиційно автором цієї метафори вважають колишнього прем'єр-міністра Великої Британії В. Черчілля, який у промові 5 березня 1946 р. у Фултоні заявив: «Від Щецина на Балтиці до Трієста на Адріатиці через усю Європу опустилася залізна завіса».

«Народна демократія» - термін, який використовували щодо означення групи країн Центрально-Східної Європи, в яких було реалізовано програми зміни суспільного й господарського життя відповідно до вимог комуністичної ідеології після Другої світової війни за допомоги СРСР. Одночасно використовували інші назви - «соціалістичні країни», «східний блок». Утворення цих держав було пов'язано зі вступом на їхні території в другій половині 1944 р. радянських військ та поваленням нацистських і фашистських режимів. У подальшому за підтримки СРСР владу було передано комуністичним партіям цих країн без виборів, і в них почали будувати соціалізм за зразком Радянського Союзу.

Nota bene!

Усі мемуаристи характеризують кінець війни, хоч би де і коли він настав, навдивовижу однаково: неначе увесь простір раптово заполонила моторошна тиша. Це був момент, який іноді називають «час нуль» - момент завершення бойових дій і початок нового життя. Тому пов'язана з приходом Червоної армії зміна влади (а насправді комуністичні перевороти) збіглася з проживанням великою частиною європейців відчуття певного поворотного пункту: один стан добіг кінця, інший, украй новий, - розпочинався. Найгострішими ці відчуття були в Центрально-Східній Європі, яка зазнала найбільших руйнувань, а мешканці сповна відчули презирство нацистів. Але за «звільнення» довелося заплатити - по суті, позбутися національного суверенітету, змиритися з радянською окупацією. Сподівання на Захід не справдилися: швидко з'ясувалося, що для американського президента Східна Європа так і залишилася маргінальним інтересом, тоді як для Сталіна вона була пріоритетом.

На останньому етапі війни Радянському Союзу вдалося встановити спочатку військовий, а згодом політичний контроль над вісьмома країнами - Польщею, Угорщиною, Чехословаччиною, східною частиною Німеччини, Румунією, Болгарією, Югославією й Албанією. Протягом чотирьох наступних десятиліть історія цих країн буде повністю пов'язана з історією СРСР і докорінно відрізнятиметься від розвитку Західної Європи. Утім це не означає, що цей досвід був однаковий. Усі країни Східної Європи справді були змушені прийняти ту систему, яка панувала в СРСР, але способи утвердження й результати діяльності комуністичних режимів у них були різними. А у випадку Югославії взагалі дійшло до конфлікту, хоча відмова від покори Сталіну не означала побудову демократії: лідер югославських соціалістів Йосип Броз Тіто, який не страждав від браку популярності, утвердив у країні свій тоталітарний режим, за взірцем сталінського. Подібне сталося й у Албанії, яку очолив Енвер Ходжа.

У Болгарії. 1945 р.

У перші повоєнні роки Сталін зосередився на контролі радянської зони окупації Німеччини, а також Польщі й Румунії. Від інших підконтрольних країн не вимагали тоді повної покори. Ситуація змінилася з початком «холодної війни». У 1948 р. у Москві взяли курс на уніфікацію режимів «народної демократії». Встановлення жорсткого контролю над державами-сателітами відбувалося через партійні органи - мережу комуністичних партій на чолі з КПРС. До місцевих апаратів влади задля контролю було введено численних радянських радників, зокрема військових. Країнами «народної демократії» прокотилася хвиля партійних чисток і сфабрикованих показових процесів. Найпоширенішими були звинувачення в національному ухилі (стосовно Югославії використовували означення «тітоїзм»), відступі від марксизму-ленінізму (зазвичай ішлося про так званий троцькізм), антирадянській діяльності й шпигунстві на користь інших держав, сіонізмі.

Варшавська родина. 1945 р.

Еx libris

Погляд історика

І хоча було б логічним починати історію комуністичних переворотів у Східній Європі із завершенням війни, але в певному сенсі це - неабияка хиба. Тоді люди східноєвропейського регіону в 1944-1945 роках не розпочинали життя з чистої сторінки, зрештою, вони не належали самі собі. І дійсно, вони не могли з'явитися нізвідки, без будь-якого попереднього досвіду, готові почати все з нуля. <...>

Фотографії зі Східної Європи того часу нагадували сцени апокаліпсису. Знищені міста, гектари руїн, спалені села, задимлені розвалища будівель. Клубки колючого дроту, залишки концтаборів і таборів для військовополонених; спустошені поля зі слідами танкових гусениць, поля без жодних ознак сільського господарства чи будь-якої людської діяльності. У нещодавно знищених містах повітря просякнуте запахом трупів. <...> Повсюдно влаштовувалися місця тимчасових поховань, і люди йшли вулицями обережно, неначе перетинаючи цвинтар. <...>

Східна Європа разом з Україною і країнами Балтії стала також регіоном, де мали місце найкривавіші політично мотивовані вбивства у Європі. <...> Німці не вважали слов'ян за людей, їм відводили місце не набагато вище за євреїв, а в землях між Заксенгаузеном і Бабиним Яром вони без жодних вагань практикували вуличні розстріли, масові публічні страти й спалювання цілих сіл як помсту за одного вбитого нациста.

Епплбом Е. Залізна завіса. Приборкання Східної Європи. 1944-1956 / пер. з англ. І. Гарніка. Київ, 2017. С. 31-32, 34.

Поміркуйте над словами чеської мемуаристки Геди Ковалі: «Війна закінчилася неначе проїзд крізь тунель. Удалині виднілася цяточка світла, просвіт, що розростався, а його блиск засліплював і здавався ближчим, ніж він є насправді, та коли, врешті, поїзд опинявся в осяйних променях сонця, всі бачили, що то був пустир, порослий бур'янами, закиданий камінням і купами сміття». Як Ви гадаєте, чому стала можливою радянська окупація Центрально-Східної Європи?

2. Початок «холодної війни». Меморандум Дж. Кеннана. Доктрина Г. Трумена і план Маршалла

Після поразки Німеччини в 1945 р. утворився вакуум сили у світі, який союзники по антигітлерівській коаліції прагнули заповнити. Таке суперництво швидко призвело до згортання партнерства між недавніми союзниками, до протистояння і, врешті-решт, конфронтації. Основою післявоєнної зовнішньої політики США щодо СРСР і його сателітів була так звана доктрина стримування, спрямована на протидію поширенню комунізму. Автор цієї концепції - Джордж Ф. Кеннан, американський дипломат, політолог та історик. Погляди на зовнішню політику він виклав у двох текстах - так званій довгій (понад 5 тис. слів) телеграмі з Москви до Вашингтона в лютому 1946 р. і статті «Джерела радянської поведінки», яку було опубліковано в журналі «Foreign Affairs» у липні 1947 р. У телеграмі Кеннан звертав увагу на «традиційне й інстинктивне російське почуття незахищеності», яке зумовлює агресію в зовнішній політиці СРСР. Він пропонував посилити західну демократію, зробивши її невразливою для радянського проникнення, та очікувати згасання радянського режиму. А в статті стверджував, що в політиці стосовно СРСР головним для американського уряду має стати «тривале, терпеливе, але тверде і ретельне стримування».

Джордж Фрост Кеннан

Першим офіційним розгорнутим викладенням політики «стримування» стала доктрина президента США Г. Трумена, висловлена в посланні Конгресу в березні 1947 р. У ній зазначалося, що США повинні надати політичну, економічну, а у випадку потреби й військову підтримку вільним народам, які чинять опір усім спробам їх підпорядкувати. Насамперед Трумен закликав надати термінову військову й економічну допомогу Греції, де тривала громадянська війна, і Туреччині. Ухвалення нової концепції зовнішньої політики означало відхід американської адміністрації від політики ізоляціонізму й доктрини Монро. Це відкривало період активної участі США у формуванні нової системи міжнародної безпеки. Тривалій нерішучості настав край. СРСР і його сателіти розцінили офіційне затвердження Конгресом США доктрини Трумена як оголошення «холодної війни» - так називають конфронтацію між СРСР і західними країнами на чолі зі США після закінчення Другої світової війни. Цей стан міжнародних відносин характеризувався взаємною ворожістю й недовірою. СРСР і США будували свою політику на основі дуже різних принципів; їх розділяли розбіжності з питань прав людини, громадян, свобод, соціально-економічного устрою світу та бачення тенденцій розвитку людства. Визначальним чинником «холодної війни» була гонка ядерних озброєнь, зокрема ракетних технологій для цього.

Гаррі Трумен

Джордж Маршалл

Nota bene!

Початок «холодної війни» історики зазвичай пов'язують з колишнім британським прем'єр-міністром В. Черчіллем, який першим наголосив загрозу, що йшла з Кремля. Після провалу на парламентських виборах 1945 р. Черчілль залишився в політиці, очолив парламентську опозицію. Виступаючи у березні 1946 р. у Вестмінстерському коледжі в Фултоні (штат Міссурі, США) у присутності президента Г. Трумена, він заговорив про «залізну завісу», яка опустилася на Європу з вини СРСР, і закликав до тісної співпраці країни Заходу (зокрема, Велику Британію та США) у протистоянні комунізму. «Від Щецина на Балтиці до Трієста на Адріатиці через увесь континент опустилася “залізна завіса”. За цією лінією лежать усі столиці давніх держав Центральної і Східної Європи - Варшава, Берлін, Прага, Відень, Будапешт, Бухарест, Белград і Софія... Це вочевидь не та визволена Європа, за яку ми боролись», - сказав тоді Черчілль. Він відкидав імовірність скорого радянського нападу на Захід, але вважав, що в Москві готуються до «необмеженої експансії» (підставою для такого твердження могла бути промова Сталіна на зборах виборців у лютому 1945 р., де той наголосив на однозначній перевазі «радянського суспільного ладу»). Відтак Черчілль закликав до вчасної протидії - саме її, як уважав, бракувало свого часу супроти нацистської Німеччини. Термін «холодна війна» уперше вжив британський часопис «Tribune» восени 1945 р. у коментарі відомого письменника Джорджа Орвелла.

Схарактеризуйте причини й опишіть початок «холодної війни». Визначте головну думку меморандуму Дж. Кеннана і сутність доктрини Г. Трумена.

Втіленням доктрини Трумена стала реалізація американського плану економічної допомоги країнам Західної Європи - програми відбудови Європи, яка увійшла в історію як план Маршалла. Джордж Маршалл - впливовий американський генерал і політик, який відіграв ключову роль у перетворенні протягом війни невеликої американської армії в потужні збройні сили. Як державний секретар США, запропонував у 1947 р. програму економічної допомоги США європейським країнам для їх відбудови й розвитку, а також зміцнення американського впливу на континенті. Хоча Маршалл і стверджував, що «наша політика спрямована не проти якої-небудь країни або доктрини, а проти голоду, бідності, відчаю й хаосу», фактично це була спроба вивести з-під впливу Кремля країни Центрально-Східної Європи, оскільки їхня участь у плані Маршалла була можлива лише за відмови від економічної орієнтації на СРСР. Відповідний «закон про економічну співпрацю» Конгрес ухвалив у березні 1948 р., після чого почалася реалізація плану Маршалла.

За планом Маршалла допомога надавалася з федерального бюджету США у вигляді низькопроцентних довготермінових кредитів або безвідплатних субсидій. План було розраховано на п'ять років і відкрито для всіх країн - не тільки для союзників, а й колишніх ворогів. Якщо західноєвропейські держави цією можливістю скористалися сповна, то СРСР різко засудив і відкинув план Маршалла як «вияв американського імперіалізму, націленого на встановлення економічного й політичного диктату в Європі». Під тиском Москви були змушені відмовитися від допомоги й країни Центрально-Східної Європи. У підсумку найбільше з плану Маршалла скористалися такі держави, як Велика Британія, Франція, Італія та Федеративна Республіка Німеччина. План Маршалла, який діяв до кінця 1951 р., сприяв відновленню й модернізації європейських економік, стабілізував внутрішньополітичне життя, зокрема зняв соціальну напруженість, дав змогу урядам зміцнити демократичні інститути, зокрема усунути загрозу комуністичних переворотів у Західній Європі.

Ad fontes

З промови Джорджа К. Маршалла на церемонії вручення дипломів у Гарвардському університеті 5 червня 1947 р.

Економічну систему Європи за час війни було повністю зруйновано. <...>

Правда полягає в тому, що на найближчі три або чотири роки потреби Європи в іноземному продовольстві та інших необхідних товарах - в основному з Америки - настільки перевищуватимуть її нинішню платоспроможність, що їй необхідна буде значна додаткова допомога, або вона зіштовхнеться з досить серйозним загостренням ситуації в економічній, соціальній і політичній сферах.

Рішення проблеми полягає в тому, щоб розірвати замкнене коло й відновити впевненість європейських народів в економічному майбутньому їхніх країн і Європи в цілому. Необхідно створити широкий простір, де промисловці й селяни матимуть можливість і бажання обмінювати свою продукцію на гроші, вартість яких у довгостроковій перспективі не підлягає сумніву.

Крім деморалізуючого ефекту для світу загалом та можливості безладу, викликаного розпачем народів, що бідують, усім повинні бути очевидні наслідки для економіки Сполучених Штатів. Зрозуміло, що Сполучені Штати повинні зробити все можливе, щоб надати допомогу в оздоровленні світової економіки, без чого не може бути ані політичної стабільності, ані гарантій миру.

Наша політика спрямована не проти якої-небудь країни або доктрини, а проти голоду, убогості, розпачу й хаосу. Її метою має бути відродження працюючої світової економіки, щоб забезпечити появу політичних і соціальних умов, за яких можуть існувати незалежні суспільні інститути. Я впевнений, таку допомогу не слід розпорошувати в міру виникнення різних криз. Будь-яка допомога, яку надаватиме наш уряд, мусить бути вирішенням проблеми. Я впевнений, що уряд будь-якої країни, який бажає брати участь у відновленні, знайде повне розуміння з боку уряду Сполучених Штатів. Ніякий уряд, що маневрує з метою заблокувати відновлення інших країн, не може очікувати на допомогу від нас. Більше того, уряди, політичні партії або групи, які намагаються увічнити людську вбогість для того, щоб одержати політичні або інші дивіденди, зустрінуть протидію Сполучених Штатів.

Steil Benn. The Marshall Plan: Dawn of the Cold War. New York etc., 2018. P. 441-444.

Визначте економічну та суспільно-політичну роль плану Маршалла. Спираючись на додаткові джерела інформації, з'ясуйте економічні результати плану. Поміркуйте, чому надання допомоги європейським державам для відновлення й модернізації їхніх економік відповідало інтересам США. Чому план Маршалла називають першим кроком європейської й атлантичної інтеграції?

3. Репатріації. Доля військовополонених і «переміщених осіб»

Рік 1945-й і кілька наступних років позначилися чи не найбільшими в історії Європи міграціями населення. По всьому континенту рухалися сотні тисяч людей: із заслань, місць примусової праці, концентраційних таборів, таборів для військовополонених, усіляких схованок і притулків. Усі шляхи були вщерть заповнені обірваними, голодними, брудними людьми. З 1939 по 1943 р. близько 30 млн європейців зігнали з насиджених місць, переселили або депортували. Ще близько 20 млн з 1943 по 1948 р. зазнали переміщень (чи не найбільше вони торкнулися німців, вигнаних зі своїх домівок у Чехословаччині й Польщі, поляків, переміщених із західноукраїнських областей у західні й північні регіони нової Польщі, й українців, депортованих з українських етнічних регіонів на сході Польщі на терени Української РСР). Депортації й переселення захопили переважно Центральну й Східну Європу. Більшість поверталася додому з порожніми руками, а дехто з них ще й не бачив, що його дому вже не існує. У цих людей виникало й починало гнітити складне, раніше невідоме почуття біженця - відчуття залежності й цілковитої безпорадності. Чимало з них ставали ще жертвами помсти місцевого населення. Нелюдське ставлення було звичайним явищем.

Німецькі вчені-фізики, репатрійовані з Сухумі. 1958 р.

Унаслідок війни близько 2-3 млн українців опинилися на території колишнього німецького Райху та інших західних країн. Відповідно до домовленостей між союзниками (досягнутих, зокрема, на Потсдамській конференції) усі чужинці мали повернутися до своїх країн. Але згодом цю домовленість було скореговано: під тиском громадської думки й політичних емігрантів вирішено застосувати принцип добровільності щодо повернення людей у країни, які опинилися під контролем комуністів. Винятком були воєнні злочинці, яких видавали країні, що висувала право юрисдикції над ними. На практиці радянські репатріаційні комісії довільно тлумачили добровільність, нерідко вдавалися до насильного повернення людей; особливо це стосувалося вояків з колишніх національних формувань у складі німецької армії (утім більшості з них, як-от українським воякам з дивізії «Галичина» як громадянам довоєнної Польщі, таки вдалося залишитися на Заході). Репатріації назагал завершилися до 1948 р.

У роки Другої світової війни в нацистському полоні опинилися мільйони військовослужбовців з різних країн світу. Найбільше військовополонених зафіксовано на радянсько-німецькому фронті - близько 5 млн. З них 57 % померло від голоду, хвороб і виснаження в тимчасових таборах. Кремль не тільки не цікавився долею своїх громадян, а й протидіяв будь-яким спробам міжнародних організацій полегшити їхнє перебування в німецькому полоні. Радянський Союз був єдиною країною, яка відмовилася від співпраці з Міжнародним комітетом Червоного Хреста і навіть не допустила його представників на свою територію. На Східному фронті, на відміну від Західного, нацисти відмовилися дотримуватися Женевської конвенції щодо поводження з військовими бранцями. Німеччина не співпрацювала з Червоним Хрестом стосовно допомоги радянським військовополоненим, однак співпрацювала щодо американців, британців, французів. Ті ж, своєю чергою, співпрацювали стосовно німців. Тих і тих утримували в більш-менш людських умовах, вони могли листуватися з рідними й отримувати посилки.

Не менш трагічною після закінчення війни виявилася доля тих бранців, які вижили. У СРСР, згідно з наказом Державного комітету оборони № 270 від 8 серпня 1941 р., здачу в полон розглядали як «злісне дезертирство» й зраду, тому звільнені з німецького полону червоноармійці зазнавали нових переслідувань і репресій від радянської влади. Із понад 836 тис. полонених, які вижили й повернулися на батьківщину, 233 тис. були засуджені. Вони відбували покарання в таборах ГУЛАГу, понад 600 тис. примусово працювали в так званих трудових батальйонах. Так само не пощастило й багатьом солдатам вермахту, які опинилися в радянському полоні (а таких було, за різними оцінками, від 2,4 до 3,5 млн). Після війни військовополонені німці й особи, інтерновані чи мобілізовані як робоча сила вже на території Німеччини, працювали в СРСР на будівництві, відновлювали зруйновані мости. Поступово їх репатріювали до Німеччини. Частину бранців запроторили до ГУЛАГу, де їх спіткала така сама доля, як і колишніх радянських військовополонених з Німеччини. Лише після смерті Сталіна, у 1955 р., тих полонених німців, яким пощастило вижити, репатріювали (затримано тільки деяких інтернованих фахівців і вчених); невдовзі реабілітували в Радянському Союзі й ув'язнених за здачу в полон червоноармійців.

Окресліть проблеми, з якими стикалися повоєнні репатріанти. Поясніть, чому держави по-різному ставилися до військовополонених.

4. Поляризація євроатлантичного простору: утворення Північноатлантичного союзу і Варшавського блоку, поділ Німеччини

Поляризація євроатлантичного простору після війни відбувалася у двох напрямках: військово-політичному й економічному. У 1949 р. американська, британська і французька зони окупації Німеччини були об'єднані в єдину державу - Федеративну Республіку Німеччину (ФРН). До 1955 р. вона позбулася окупаційного статусу і стала суверенною державою. США і країни Західної Європи, включаючи згодом ФРН, створили в тому-таки 1949 р. військово-політичний союз - Організацію Північноатлантичного договору (НАТО). Головна роль НАТО й досі полягає в забезпеченні свободи та безпеки країн-членів з використанням політичних і військових засобів. Організація дотримується спільних цінностей демократії, індивідуальної свободи, верховенства права та мирного розв'язання суперечок. Головним військово-політичним принципом організації є система колективної безпеки, тобто спільних дій усіх членів у відповідь на зовнішню агресію. Основу для економічної інтеграції цих держав забезпечив план Маршалла. Нині членами альянсу є 29 країн.

Nota bene!

Політичні заходи в радянській окупаційній зоні Німеччини, які здійснювалися з наміром створити там підмурок для об'єднаної комуністичної Німеччини, в умовах початку «холодної війни» призвели до відкритого конфлікту. В епіцентрі процесів розколу опинився Берлін. У певний момент радянське керівництво вирішило витіснити колишніх союзників з міста і навіть з Німеччини: у червні 1948 р. розпочато блокаду Берліна - припинено подачу електроенергії та перекрито шляхи доступу до міста. Заблокованими, без продовольства і палива, виявилися понад 2 млн осіб. Радянські керівники не сумнівалися в успішності блокади. Але цього не сталося. Щоб подолати блокаду, західні держави налагодили постачання до Західного Берліна повітряним шляхом. Було здійснено 277 тис. авіарейсів. Британські й американські транспортні літаки берлінці називали «родзинковими» бомбардувальниками. Річ у тім, що пілоти, пролітаючи над містом, скидали для дітей прикріплені до хустинок солодощі. Сталіну довелося відступити: у травні 1949 р. блокаду було припинено. Престиж Радянського Союзу в Східній Європі зазнав чергового потужного удару. Спір між великими державами навколо Берліна призвів не тільки до цілковитого політичного й господарського поділу міста, а й до утворення двох німецьких держав.

Мешканці Західного Берліна зустрічають літак в аеропорту Темпельгоф. 1948 р.

Провал берлінської блокади і проголошення ФРН показали марність сподівання Москви на утворення комуністичної Німеччини. Відтак у тому-таки 1949 р. у межах радянської зони окупації проголошено Німецьку Демократичну Республіку (НДР). Визнання з боку СРСР державного суверенітету НДР мало що змінило - ця частина Німеччини й надалі перебувала під радянським контролем. Кремль не допустив і поширення плану Маршалла на країни, у яких насаджував, спираючись на присутність своїх військ, політичний режим «народної демократії». У 1949 р. в Москві було створено Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ), члени якої могли користуватися сировинними й паливними ресурсами СРСР за цінами, нижчими від світових. У 1955 р. економічний союз був доповнений військовим - Організацією Варшавського договору (ОВД). Він юридично закріпив присутність радянських військ у Центрально-Східній Європі.

Визначте причини і назвіть прояви повоєнної поляризації євроатлантичного простору. Чому, на Вашу думку, відбулося формування «двополюсного світу»? Які суспільні цінності були характерними для цих полюсів? Як Ви розумієте офіційне гасло Північноатлантичного альянсу: Animus in consulendo liber («Дух звільняється при обговоренні»)?

Ad disputandum

• Відомо, що навіть у роки Другої світової війни політика з позиції сили не поглинула всю Європу. У 1945 р. налічувалося одинадцять нейтральних держав (більшими з них були Швейцарія, Швеція, Іспанія, Ірландія, а інші - міні-держави); ще дві країни (Фінляндія та Австрія) набули нейтрального статусу в перші повоєнні роки. У групах (або парах) поміркуйте про нейтральність у політиці. Доберіть додаткову інформацію про повоєнне становище нейтральних держав у Європі. Наведіть аргументи за чи проти нейтрального статусу.

Країни - учасниці військово-політичних блоків НАТО і ОВД

Repetitio est mater studiorum

1. Укладіть хронологію найважливіших подій, пов'язаних з формуванням після Другої світової війни «двополюсного світу».

2. Опишіть, використовуючи карту, процес поляризації євроатлантичного простору та формування «двополюсного світу».

3. Проаналізуйте тексти (Дж. Кеннана, В. Черчілля, Дж. Маршалла), які стали ідеологічним обґрунтуванням для розгортання політики «стримування».

4. Поміркуйте, чи можна було уникнути поляризації євроатлантичного простору й розгортання «холодної війни».

5. Який суспільний досвід, здобутий людством у перші повоєнні роки, залишається, на Вашу думку, актуальним дотепер?