Історія: Україна і світ. 11 клас. Мудрий - Нова програма

§ 34. Україна в умовах «багатополярного світу»

1. Зростання ролі США в міжнародних відносинах

Після закінчення «холодної війни» й розпаду СРСР світ опинився перед новою реальністю. Виникла однополюсна система міжнародних відносин на чолі із супердержавою - США. Стратегію глобального лідерства США реалізують через збереження провідних позицій у основних міжнародних інституціях - Організації Об'єднаних Націй, Міжнародному валютному фонді, Світовій організації торгівлі, НАТО. У 2017 р. валовий внутрішній продукт США (19,4 трлн дол.) становив шосту частину від світового. Це - другий показник у світі після Китаю і третій, якщо брати до уваги сукупний ВВП Європейського Союзу. Країна впевнено очолює світові рейтинги за конкурентоздатністю й новаторством економіки. США мають найбільший у світі бюджет на військові цілі, технологічну перевагу, найрозвинутішу дипломатію, що дає змогу оперативно реагувати на світові події. Утвердженню ролі США як світового лідера підпорядковано інформаційні та культурні ресурси.

Білл і Гілларі Клінтони

Напрям політики США на міжнародній арені визначає президент країни та реалізує Державний департамент на чолі з державним секретарем. В основу сучасної американської зовнішньополітичної доктрини покладено засади ліберального інтернаціоналізму: поширення демократичних інститутів у світі як гарантії збереження миру; дотримання в міжнародних відносинах принципу верховенства права; підтримка громадянського суспільства і приязних демократичних режимів (зважаючи на те, що війни розв'язують не країни, а уряди); створення коаліції держав, які спільно протидіятимуть агресору. Сьогодні основне завдання зовнішньої політики США - будівництво безпечного світу й поширення демократії на користь американського народу й людства загалом. Серед ключових цілей зовнішньої політики США - протидія тероризму та маргіналізація екстремізму, запобігання розповсюдженню зброї масового знищення. Попри визначений загальний курс, зовнішньополітична доктрина США від президента до президента дещо змінює акценти.

Джордж і Лора Буш

М’яка (розумна) сила (англ. soft power) - досягнення бажаних для держави результатів зовнішньої політики завдяки демонстрації власної привабливості, унаслідок чого інші країни прагнуть наслідувати її приклад. Термін запровадив американський політолог Джозеф Най на зламі ХХ-ХХІ ст.

Зовнішньополітичний курс президента-демократа Білла Клінтона (1993-2001 рр.) було витримано в руслі «м'якого лідерства» США у світі. Ключовою була теза про розширення демократії. Насамперед йшлося про закріплення демократичних режимів на постсоціалістичному просторі. У рамках операцій НАТО держава двічі брала участь у збройному втручанні в Югославії - у Боснії (1994 р.) і Косові (1999 р.). Адміністрація Клінтона ініціювала програму «Партнерство заради миру» (1994 р.), спрямовану на співпрацю з НАТО країн колишнього соціалістичного блоку. У 1999 р. до Північноатлантичного альянсу було вперше включено колишніх членів Організації Варшавського договору - Польщу, Угорщину й Чехію.

В інших умовах довелося діяти республіканській адміністрації Джорджа Буша (2001-2009 рр.). Вони склалися після терористичного акту 11 вересня 2001 р., здійсненого ісламістською організацією Аль-Каїда. Того дня чотири групи терористів-смертників захопили пасажирські авіалайнери. Два з них вони спрямували у вежі Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку, унаслідок чого 110-поверхові споруди було зруйновано, загинуло майже 3 тис. і поранено близько 6 тис. осіб. Відтак республіканці висунули доктрину «превентивного удару». Як потенційні противники фігурували держави, які розробляють зброю масового знищення або підтримують міжнародний тероризм. У 2002 р. Буш ужив термін «вісь зла». До списку недружніх країн віднесено Ірак, Ірак, Корейську Народно-Демократичну Республіку, дещо пізніше - Кубу, Лівію, Сирію, Судан. Суть стратегії полягала в тому, щоб тиском на ту чи іншу країну домагатися усунення від влади уряду, якщо його діяльність загрожувала міжнародній безпеці. Важливим напрямом стало застосування військової сили для руйнування баз терористів. США здійснили військове вторгнення до Афганістану (2001 р.) й Іраку (2003 р.).

Всесвітній торговий центр у Нью-Йорку після теракту 11 вересня 2011 р.

Жорсткі дії адміністрації Буша призвели до зростання в низці регіонів антиамериканських настроїв. Президент-демократ Барак Обама (2009-2017 рр.) намагався пом'якшити зовнішньополітичний курс. Він приступив до виведення військ з Іраку, оголосив про закриття в'язниці для осіб, підозрюваних у тероризмі, на базі Гуантанамо, поліпшив відносини з Кубою. У 2009 р. Обама став лауреатом Нобелівської премії миру. Водночас йому довелося мати справу з новими викликами, зокрема агресивними діями Росії в Грузії та Україні, які адміністрація Обами намагалася вирішувати дипломатичними методами. Американські прокурори ведуть розслідування по факту втручання Росії у президентські вибори в США 2016 р., а Дональд Трамп визнав, що таке втручання мало місце й з боку Китаю.

Барак і Мішель Обама

Активну зовнішню політику неоднозначно сприймають усередині США: прихильники «ізоляціонізму» критикують зростання воєнних видатків, присутність американських військовослужбовців у «гарячих точках» світу. Після світової фінансової кризи 2008 р., яка почалася з банкрутства кількох крупних фінансових установ у США, внутрішнє життя країни потрапило під прискіпливі погляди всього світу. Зростання державного боргу США, яке становить 60 % від ВВП, поставило під сумнів «американську мрію» та США як країни рівних можливостей. З другого боку, американське суспільство мало цікавиться ситуацією у світі. Дональд Трамп виграв президентські вибори 2016 р. під гаслом «Америка понад усе». Зовнішньополітичний курс його адміністрації доволі суперечливий: Трамп зустрічався з північнокорейським диктатором Кім Чен Ином, якого переконував у потребі згорнути програму ядерних випробувань, оголосив про намір вивести війська США із Сирії. У 2018 р. США припинили членство в ЮНЕСКО. Тож, залишаючись найвпливовішим гравцем на «світовій шахівниці», країна випробовує нові підходи і творить інтригу несподіванки й непередбачуваності. Головним викликом для США як наддержави є формування «багатополярного світу», в якому основними конкурентами виступають Росія та Китай.

Дональд і Меланія Трамп

Ех libris

Погляд сучасника

Дуже важливо, щоб Америка і надалі підтримувала образ країни, у якій панує демократія. Такі цінності були і знов можуть стати козирем для Америки, особливо на противагу авторитарним режимам у Китаї та Росії. До слова, ці дві країни не мають гідної політичної ідеології, хоча свого часу Радянський Союз навіть намагався конкурувати зі Сполученими Штатами. Попри те, що чимало країн обурюються самовільними діями США у царині зовнішньої політики, вони також розуміють, що швидкий занепад та ізоляція США стануть на заваді розвиткові економіки та демократії у світі. <...>

Лише відчуття спільної втрати заради національного відродження згуртує усі верстви населення. Зрештою, успішне самовідродження Америки потребує докорінної зміни соціальної культури: американці мусять переглянути свої прагнення та моральний зміст своєї національної «мрії». Чи матеріальне збагачення для задоволення власних потреб може гарантувати щасливе життя? Чи зможуть наполегливі внутрішні реформи перетворити Америку на взірцеве розвинуте суспільство, де <...> інноваційна економіка є основою для суспільства з вищим культурним, інтелектуальним і духовним рівнем? На жаль, формулу щасливого життя переглянуть тільки тоді, коли американська громадськість усвідомить, що опинилася на порозі міжнародного банкрутства.

Бжезінський З. Стратегічне бачення: Америка і криза глобальної влади / пер. з англ. Г. Лелів. Львів, 2012. С. 56-57.

Поясніть причини зростання ролі США в міжнародних відносинах. Поміркуйте, як пов'язані цінності демократії із зовнішньою політикою США.

2. Китай: формування нового світового лідера

У Китайській Народній Республіці проживає близько 1,4 млрд осіб, що становить майже 18,5 % населення світу. Валовий внутрішній продукт країни в 2017 р. перевищив 23 трлн дол., що є першим показником серед усіх економік. Середньорічні темпи зростання ВВП в останні роки сягають 6,8 %. Такі показники свідчать про перетворення країни на одного з провідних гравців на міжнародній арені. Щоправда, особливістю Китаю є проведення «соціалістичної модернізації», тобто економічне зростання поєднується зі збереженням політичної монополії Комуністичної партії Китаю. Спробу поєднати ринкову економіку з демократизацією суспільних відносин (студентські протести на площі Тяньаньмень у Пекіні 1989 р.) жорстоко придушили урядові війська.

Сі Цзіньпін

У 1990-х роках у Китаї активно розробляли концепцію «соціалізму з китайською специфікою». Її важливою складовою стала відкритість Китаю зовнішньому світу. На думку «архітектора» китайських реформ Ден Сяопіна, це дало змогу КНР залучити західний досвід, технології та інвестиції. Популярними стали відкриті економічні зони, де створено сприятливі умови для іноземного капіталу. Значної уваги на сучасному етапі керівництво країни надає соціальним програмам, подоланню бідності, боротьбі з корупцією, підтримці середнього класу. Хоча з огляду на авторитарний політичний режим і прогалини в соціальній сфері Китай ще не розглядають як конкурента західних демократій, однак країна вже стала привабливим взірцем для тієї частини світу, яка живе в умовах економічної відсталості, бідності, міжетнічних конфліктів.

Найбільше місто Китаю - Шанхай

Значну увагу державне керівництво КНР приділяє розвитку збройних сил і військово-промислового комплексу. У 2013 р. до влади в Китаї прийшло «п'яте покоління лідерів» на чолі із Сі Цзіньпіном, яке сформулювало засади зовнішньої політики країни. Китай прагне бути лідером в Азійсько-Тихоокеанському регіоні й відігравати ключову роль у формуванні нового світового порядку. Державне керівництво КНР є прихильником «багатополярного світу» з його розподілом на зони впливу між кількома наддержавами. У Китаї критикують претензії США на світову гегемонію, а водночас наслідують їх у питаннях культурної експансії. Політичні експерти припускають, що Китай ділитиме роль регіонального лідера з Японією та Індією, а дехто каже про велику ймовірність боротьби країни за світове лідерство.

У 1997 р. під управління КНР перейшов Гонконг, що став особливим адміністративним районом. Велика Британія погодилася передати місто (колишню колонію) під юрисдикцію Китаю за умови, що воно зберігатиме свої закони і автономію впродовж щонайменше півстоліття. Гонконг має одну з найпрозоріших капіталістичних економік світу. Вона ґрунтується на вільному ринку, низькому оподаткуванні й невтручанні держави. Гонконг - найбагатше місто Китаю. Його ВВП з розрахунку на особу й беручи до уваги купівельну спроможність населення перевищує показники таких країн, як Велика Британія, Франція, Німеччина, Японія.

Поясніть зв'язок між економічним зростанням і зовнішньополітичним впливом країн. На підставі додатково зібраних відомостей укладіть таблицю з показниками ВВП найрозвинутіших економік світу.

3. Росія: між прагненням до світової першості та самоізоляцією

Після розпаду СРСР Російська Федерація опинилася перед численними соціально-економічними, політичними й ментальними викликами. Під питанням було саме існування федеративного об'єднання, адже вже в червні 1991 р. було самопроголошено Чеченську Республіку (з 1993 р. - Чеченська Республіка Ічкерія), яка заявила про вихід з РРФСР. Її президентом обрано Джохара Дудаєва, генерал-майора авіації у відставці. Хоча республіку не визнали у світі, прагнення регіону до незалежності спричинило тривалий російсько-чеченський конфлікт. Під час першої російсько-чеченської війни (1994-1996 рр.) російська армія використовувала авіацію й артилерію, що призвело до загибелі десятків тисяч мирних мешканців. Бої були вкрай запеклими, особливо за столицю - м. Грозний. Проголошення чеченцями джихаду («священної війни за захист і поширення ісламу») дало їм змогу залучити до війська мусульман-добровольців з різних куточків світу. У 1996 р. Дудаєв загинув, але чеченська армія продовжувала чинити опір. У цьому ж році в Хасав'юрті (Дагестан) укладено мирну угоду: російські війська залишили Ічкерію, а врегулювання російсько-чеченських відносин відклали на 5 років.

Ех libris

Погляд сучасника

Травень 2001 року подарував нові докази того, наскільки глибоко в часи Путіна ми захопилися реставрацією часів Брежнєва. Як тільки впливова міжнародна правозахисна організація «Human Rigts Watch» (HRW) оприлюднила доповідь лише про одне із сотень масових поховань цивільного населення в Чечні, прив'язавши його вихід у світ до прильоту в Москву Генерального секретаря ООН Кофі Аннана, і почала вимагати зусиль міжнародного співтовариства, передусім, звісно, ООН, для проведення повноцінного розслідування, тут і піднялася хвиля кремлівських спростувань <...> Як зупинити війну і припинити масові порушення прав людини в Чечні? А також розкладання армії, яка стрімко втрачає людську подобу. <...> Світ, Захід, співтовариство відступилися й дозволяють нашій владі творити в Чечні все, що їй заманеться, одночасно видавши індульгенцію на офіційну брехню та демагогію. І тим дедалі тугіше зав'язують чеченський вузол.

Политковская А. Вторая чеченская. Москва, 2002. С. 101-103.

Анна Політковська

У 1999-2009 рр. відбулася друга російсько-чеченська війна. Її ініціювали військові й політичні кола Росії, які прагнули реваншу та побоювалися, що визнання незалежності Ічкерії може стати небезпечним прецедентом для інших суб'єктів Федерації. Російська армія була ліпше підготована до воєнної кампанії, то ж чеченські війська були змушені перейти до партизанської війни. Росією прокотилася хвиля терористичних актів: у 1999 р. сталися вибухи в житлових будинках кількох російських міст (загинуло понад 300 осіб); у 2002 р. терористи захопили глядачів мюзиклу «Норд-Ост» у театрі на Дубровці в Москві (під час штурму силовиків загинуло близько 130 осіб), а в 2004 р. - заручників у школі в Беслані в Північній Осетії (знову під час штурму загинуло понад 300 заручників, переважно діти). Війна завершилася перемогою федеральних військ. При владі в автономній Чеченській республіці утвердився Рамзан Кадиров, який підтримує путінський режим. Правозахисники виявили в Чечні десятки масових поховань жертв російсько-чеченських війн зі слідами тортур. Ці злочини фактично залишилися безкарними.

Чеченські війни відіграли ключову роль в історії сучасної Росії. Вони торкнулися багатьох родин по обидва боки конфлікту, сформували образ ворога, привчили російське суспільство до думки про війну як щоденну реальність, сприяли зростанню ролі силових структур. У Росії сформувався специфічний політичний режим - путінізм з такими рисами, як автократичне правління, що спирається на високий особистий авторитет Путіна, імітаційний характер демократичних інститутів (зокрема, перетворення парламенту на слухняне знаряддя; «партією влади» в парламенті є «Єдина Росія», утворена в 2001 р.), обмеження свободи ЗМІ та їхнє сприяння у пропаганді ідеї «русского мира», формування панівної верстви з державної бюрократії, пов'язаними з нею олігархів та керівників силових структур, забезпечення економічного розвитку шляхом експлуатації природних ресурсів (передусім енергетичних), агресивна зовнішня політика, переслідування опозиції.

Початки путінізму сягають 1999 р. Тоді Борис Єльцин заявив про відставку з посади президента Російської Федерації й публічно проголосив наступником Володимира Путіна, колишнього працівника КДБ. Причини такого кроку вбачали в погіршенні здоров'я, загостренні ситуації в Чечні, невдоволенні державної номенклатури ліберальними реформами, яке зросло в умовах фінансово-економічної кризи 1998 р. Путін був президентом Росії в 2000-2008 рр. У 2008-2012 рр. він очолював уряд за президента Дмитра Медведєва. У 2012 р. знову обраний президентом Російської Федерації. У 2018 р., коли був переобраний на цю ж посаду, фактично розпочав четвертий президентський строк. Ознакою путінського режиму стали розправи з опозицією. Досі залишаються не розкритими вбивства журналістки й правозахисниці Анни Політковської (2006 р.), яка писала про російсько-чеченські війни та гостро критикувала путінський режим, й одного з лідерів опозиції Бориса Нємцова (2015 р.), який з-поміж іншого засуджував російську агресію проти України.

Неоєвразійство - геополітичний і соціально-філософський напрям у російській політичній думці, що сформувався на зламі ХХ-ХХІ ст. на базі праць Льва Гумільова. Наголошує на особливому шляху Росії як наддержави «від Сяну до Сибіру», відмові від західних цінностей та поширенні геополітичного й культурного впливу на азійські регіони. «Ядром» такої наддержави, за задумом російських пропагандистів, мав би стати «триєдиний народ» з росіян, українців і білорусів. Важливий компонент євразійства - визнання ролі Києва як історичного центру даної цивілізації та православ'я як об'єднавчої релігії.

Ідеологічно путінізм спирався на пошуки нової наднаціональної ідеї для росіян (ця потреба виникла у зв'язку з розвінчанням радянських міфів). За висловом української культурологині Оксани Пахльовської, «Росія без колоній і сателітів, без свого самовідчуття “наднації” припинила розуміти себе». Найбільш затребуваною стала ідея про особливий шлях Росії, вихід за етнічні рамки, повернення імперії, неоєвразійство, відмежування від ліберальних цінностей. Прихильники такого підходу стверджують, що національні держави вичерпали себе, а майбутнє за суперництвом «держав-цивілізацій»; уважають, що центральною в Європі має стати вісь Москва-Берлін. У цій концепції США й Україні відведено роль суперників Росії: США через претензії на світову гегемонію, а Україні через загрозу російській геополітиці. Тож саме існування самостійної Української держави російські пропагандисти розглядають як виклик, створюють інформаційні приводи, аби заявляти про антиросійські настрої українців.

Ех libris

Погляд історика

Від початку розгортання так званої «Русской весни» ідеологія і практика «русского мира» перебувають на передньому краї ідеологічного і воєнного протистояння Росії та України. Прикриваючись публічними (медійними) персонами, керівництво Російської Федерації реалізує стратегію політичного та ідейного знищення українського суверенітету, підміни українства концептом триєдиності «русского мира», що передбачає демонтаж української державності та поглинання українського світу (як такого, що, на думку російської влади, не існує), «русским миром». Попри те що на нинішньому етапі імперські апетити Росії не йдуть далі Дніпра, не варто забувати: експансія в Україні - це лише перший акт заявленої неоєвразійцями війни континентів і докорінного перегляду глобального світоустрою.

Якубова Л. «Русский мир» в Україні: на краю прірви. Київ, 2018. С. 13.

Під впливом пропаганди дедалі більше росіян уважають свою державу великою. Тезою про «змову» країн Заходу проти Росії, яка нібито опинилася в ситуації «оточеної фортеці», обґрунтовують жорстку зовнішню політику. В ухваленій у 2008 р. «Концепції зовнішньої політики Російської Федерації» уперше заявлено намір «захищати права і законні інтереси» російськомовних громадян («русский мир») по всьому світу. Того ж року російські війська вторглись у Грузію і, попри зусилля міжнародної спільноти, встановили контроль над частиною Абхазії та Південної Осетії. Відносини Росії із Заходом неухильно погіршувалися. Міжнародна спільнота засудила російську агресію проти України. Низка країн, насамперед ЄС і США, а також Парламентська асамблея Ради Європи, увели санкції проти відповідальних за це конкретних осіб, російських кампаній, деяких секторів економіки.

Визначте зміст поняття «путінізм». Проаналізуйте російську зовнішньополітичну стратегію. Поміркуйте про стратегічні цілі агресії Росії проти України.

4. Україна: пошуки зовнішньополітичних орієнтирів. Участь України в миротворчих процесах

Становлення незалежної Української держави збіглося в часі із завершенням «холодної війни» та формуванням нового міжнародного порядку. Україна опинилася в епіцентрі геополітичних процесів. Однак молода держава не могла відразу впливати на них через низку причин: економічну слабкість, брак кваліфікованих дипломатів, внутрішні протиріччя. У 1993 р. ухвалено постанову Верховної Ради «Про основні напрями зовнішньої політики України», де стверджувалося, що «Україна може і повинна стати впливовою світовою державою». Документом передбачено миролюбні принципи зовнішньої політики України, відсутність територіальних претензій, непорушність кордонів, вирішення всіх питань згідно з нормами міжнародного права. Передбачалося, що Україна розвиватиме міжнародну співпрацю як шляхом двосторонніх угод, так і через тіснішу інтеграцію до міжнародних об'єднань, серед яких як пріоритети виділено Європейське співтовариство та СНД, а також держави Чорноморсько-Балтійської зони.

Після проголошення незалежності проблемою для України став арсенал ядерної зброї, успадкований від СРСР. Світові лідери скептично ставилися до здатності нової держави його безпечно утримувати й наголошували на відповідальності. Назагал українські лідери із цим погоджувалися: в умовах глибокої соціально-економічної кризи не бачили можливості, аби світова спільнота визнала за Україною статус ядерної держави. Тож спочатку президенти України, Російської Федерації та США підписали тристоронню заяву про вивезення з України ядерної зброї, а 5 грудня 1994 р. між Україною, США, Великою Британією та Російською Федерацією підписано Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до договору про нерозповсюдження ядерної зброї (Будапештський меморандум). Згодом до меморандуму приєдналися Франція і Китай. Підписанти зобов'язалися визнавати незалежність, суверенітет і наявні кордони України, не застосовувати проти неї зброї, політичного й економічного тиску. У разі, якщо Україна стане жертвою агресії або ж погрози агресії із застосуванням ядерної зброї, брали зобов'язання негайно діяти в Раді Безпеки ООН. Утім ці зобов'язання не завадили Російській Федерації, як постійному члену Ради Безпеки ООН з правом вето, вчинити агресію проти України в 2014 р.

Чи не головним результатом Будапештського меморандуму стало налагодження відносин між Україною і США. У 1994 р. Україна приєдналася до програми НАТО «Партнерство заради миру». Того ж року під час візиту в США президента України Леоніда Кучми було підписано Хартію українсько-американського партнерства, дружби та співробітництва. Наступного року Київ відвідав президент США Білл Клінтон, який висловив намір надати Україні допомогу, зокрема фінансову, для здійснення ринкових і демократичних реформ. На початок 2000-х років формат українсько-американських відносин було визначено як стратегічне (тобто особливо важливе) партнерство. Під час візиту до Вашингтона президента Віктора Ющенка підписано «Порядок денний українсько-американського стратегічного партнерства в новому сторіччі». Якщо в українсько-американських відносинах траплялися похолодання, то вони були пов'язані зі згортанням в Україні реформ або із спробами адміністрації США «перезавантажити» відносини з Росією.

Незалежно від особи президента США завжди висловлювали підтримку народу України в його прагненні до демократичних перетворень. Так було, зокрема, під час Помаранчевої революції та Революції гідності. Послідовною є підтримка США територіальної цілісності України під час російської агресії. У 2014 р. президент Барак Обама підписав «Закон про підтримку свободи України», який визначив Україну як союзника США поза межами НАТО. У військовому бюджеті США на 2019 р. передбачено 250 млн дол. для допомоги Україні. Багато років важливою постаттю у відносинах між Україною і США був сенатор Джон Сідней Маккейн, який звертав увагу американських політиків і державних діячів на важливість України, закликав допомогти українцям з озброєнням.

В українсько-російських відносинах тривалий час каменем спотикання було збереження у Севастополі бази російського Чорноморського флоту. Конституція України не передбачала можливості розміщення на своїй території іноземних військових баз, але було зроблено виняток. У 1997 р. в Києві під час візиту Бориса Єльцина підписано базовий Договір про дружбу, співпрацю і партнерство між Російською Федерацією та Україною (відповідно до рішення Верховної Ради України втратив чинність у 2019 р. у зв'язку з російською агресією). У 2003 р. проведено демаркацію сухопутного кордону між Україною та Росією, при чому обидві сторони зазначили, що не мають територіальних претензій. Однак того ж року між Україною та Росією спалахнув конфлікт навколо острова Тузла в Керченській протоці. У листопаді 2018 р. Росія скоїла черговий акт агресії проти України в Керченській протоці, захопивши українські військові кораблі, які прямували з Одеси в Маріуполь. Українських моряків, у тому числі поранених, захоплено в полон і вивезено до Москви.

Eх libris

Погляд сучасника

Одне з найяскравіших вражень у моєму житті <...> це те, що я побачив на Майдані. Це кількасот тисяч людей, вони стояли і мерзли, не розходились і прагнули тих речей, які ми тут, у США, маємо просто так, як подарунок. Вони хочуть бути як Європа, як ми, вони хочуть вільно обирати своє майбутнє, вони хочуть некорумпований уряд, а уряд Януковича був корумпований. Насправді вони хочуть тих самих речей, яких хочуть європейці та американці. І коли ти бачиш такий рівень відданості українського народу, найменше, що ми можемо для них зробити, це допомогти їм. І це не означає висадку там підрозділів НАТО або американських військовиків. Це означає, що слід допомогти їм захиститися. І я думаю, що коли історики будуть дивитися на цей період, то ненадання допомоги українцям буде однією з найганебніших частин американської історії.

Пісня Н. Американський сенатор Маккейн розповів, коли закінчиться війна в Україні і що зупинить Путіна // ТСН. 2015. 15 березня.

Джон Сідней Маккейн

Тривалий час візитівкою зовнішньої політики України були позаблоковість і багатовекторність. Мірою формування «багатополярного світу» ці засади розходилися з викликами часу, робили країну вразливою до зовнішніх загроз. Політика багатовекторності, згідно з якою Україна співпрацювала з державами, які часто між собою конфліктували, провадила до її м'якого ізоляціонізму на міжнародній арені. Натомість зосередження на одному векторі зумовлювало напругу всередині держави. Урешті-решт на початку 2000-х років подальше балансування визнано безперспективним. У 2003 р. Верховна Рада ухвалила закон «Про основи національної безпеки України», який конкретизував зовнішньополітичні цілі - повноправна участь у загальноєвропейських і регіональних системах колективної безпеки, членство в ЄС і НАТО при збереженні добросусідського партнерства з Росією. У 2008 р. Україна подала заявку на приєднання до програми дій щодо набуття членства в НАТО, однак тоді цей намір заблокували Німеччина і Франція. Тож у новому законі «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» (2010 р.) статус України знову визначено як позаблоковий, і лише агресія Росії повернула на порядок денний питання про вступ України до НАТО, що й було законодавчо закріплено в 2018 р.

З 1992 р. Збройні сили України брали участь у миротворчих операціях під егідою ООН і НАТО в багатьох регіонах світу, зокрема Югославії, Грузії, Анголі, Лівані, Афганістані, Кувейті, Сьєрра-Леоне, Ліберії. Найбільш чисельними українські військові були у складі коаліційних військ під проводом США у війні в Іраку 2003-2008 рр. Військову службу в Іраку та Кувейті пройшло понад 6 тис. українців, з них 18 загинуло. Залучення українських військових до врегулювання ситуацій у «гарячих точках» дало змогу набути досвід, який став потрібним під час російсько-української війни. Від початку цієї війни українські дипломати ставлять питання про введення на Сході України миротворчої місії ООН (так звані голубі берети). Однак Російська Федерація погоджується тільки на їхнє розміщення по лінії розмежування, тоді як Україна наполягає на введенні миротворців ООН на лінію українсько-російського державного кордону. Тож з березня 2014 р. у зоні бойових дій в Україні працює тільки спеціальна моніторингова місія ОБСЄ.

Проаналізуйте зовнішньополітичні орієнтири України, зокрема з перспективи відносин із США, ЄС і Російською Федерацією. Обґрунтуйте потребу участі українських військовослужбовців у миротворчих місіях у світі.

Ad disputandum

• Об’єднавшись у групи, спробуйте спрогнозувати місце України в «багатополярному світі» на найближче майбутнє. За відправну думку для дискусії візьміть цитату з книжки «Світова гібридна війна: український фронт» (за ред. В. Горбуліна; Харків, 2017): «Для Російської Федерації вступ України до Північноатлантичного альянсу означатиме остаточну втрату впливу на нашу державу і фактичний вихід Києва зі сфери безумовного контролю. Для Кремля це буде колосальною поразкою на зовнішньополітичній арені та програшем США, основному конкурентові в питаннях впливу на світові процеси. <...> Оскільки “ворог” мусить обов’язково нести загрозу, особливістю антиукраїнської пропагандистської кампанії [в Росії] стало створення стійкого зв'язку Україна - США. Таким чином, на нашу країну автоматично були поширені всі негативні емоції та страхи, пов'язані зі США».

Repetitio est mater studiorum

1. Укладіть у хронологічній послідовності найважливіші події, які характеризують становище сучасної України в «багатополярному світі».

2. Скориставшись картою, схарактеризуйте основні тенденції розвитку сучасного світу. Поміркуйте про потенційні центри «багатополярного світу» і спробуйте визначити зони їхніх геополітичних впливів.

3. Спираючись на матеріал підручника й додаткову інформацію, проаналізуйте форми й методи політичної пропаганди в сучасній Росії. Чи згодні Ви з твердженням про розгортання світової гібридної війни як породження російської геополітики?

4. Порівняйте зовнішньополітичні інтереси США, Російської Федерації та КНР в останні два десятиліття. Яке місце в них займала Україна?

5. Поміркуйте, чи повинні держави керуватися в зовнішній політиці ціннісними орієнтирами? Наведіть приклади. Висловте своє ставлення до фрази Рональда Рейгана «Мир через силу», яку сенатор Джон Маккейн пропонував використати у відносинах з Росією й сьогодні, захищаючи український суверенітет.