Історія: Україна і світ. 11 клас. Мудрий - Нова програма

§ 33. Революція гідності. Збройна агресія Російської Федерації проти України

1. Передумови Революції гідності. Наступ на демократію за президента Віктора Януковича

Політичні сили, які зазнали поразки в Помаранчевій революції, розглядали вибори президента України 2010 р. як можливість реваншу. Партія регіонів, двічі поспіль вигравши парламентські вибори, перебувала на вершині електоральної підтримки. У передвиборній програмі кандидата в президенти Віктора Януковича «Україна - для людей!» усі негаразди було пов'язано з недієздатністю чинної влади, популістські обіцянки перемішано з намірами навести порядок, російській мові кандидат планував надати статус другої державної, а в зовнішній політиці відстоював позаблоковий статус України. Прихильники Януковича робили ставку на східні й південні області. При цьому вони маніпулятивно використовували питання мови й історії (стверджували, що російськомовним громадянам загрожує насильницька українізація) та економіки (нехтуючи фінансово-економічними показниками переконували, що «Донбас годує всю Україну»). «Помаранчева» команда остаточно розладналася і пішла на президентські вибори окремо. У першому турі Віктор Ющенко набрав заледве 5 % голосів. У другому турі Віктор Янукович здобув перемогу над Юлією Тимошенко (48,95 % проти 45,47 %). Понад мільйон українців проголосували проти всіх, обравши в бюлетені графу «Не підтримую жодного кандидата». 25 лютого відбулася інавгурація Януковича.

Уже перші дії Януковича як президента України свідчили про його намір встановити контроль над усіма гілками влади. У березні 2010 р. у Верховній Раді сформовано пропрезидентську більшість «Стабільність і реформи», основу якої склала Партія регіонів за участі кількох десятків депутатів з інших фракцій. Прем'єр-міністром обрано Миколу Азарова, уродженця російської Калуги, випускника Московського університету, колишнього голову Державної податкової адміністрації України та віце-прем'єра в уряді Януковича. У 2012 р. за новим виборчим законом, який передбачав змішану систему й 5-відсотковий бар'єр для політичних партій і блоків, відбулися вибори до Верховної Ради України. Бар'єр здолали Партія регіонів (30 %), «Батьківщина» разом з об'єднаною опозицією (26 %), Український демократичний альянс за реформи (УДАР) під керівництвом Віталія Кличка (14 %), КПУ (13 %), «Свобода» (10 %). Міжнародні спостерігачі розкритикували ці вибори як недостатньо прозорі.

Personalia

Віктор Янукович - 4-й президент України (2010-2014 рр.). Народився в 1950 р. у м. Єнакієве Донецької обл. у сім'ї металурга. У 2-річному віці втратив матір. Навчався в Донецькому політехнічному інституті за спеціальністю інженер-механік. Був двічі судимий за кримінальні злочини. Працював директором автобази, згодом директором ряду підприємств у Донецьку. У 1997-2002 рр. - голова Донецької облдержадміністрації. У 2002-2005, 2006-2007 рр. - прем'єр-міністр України. Після втечі з України в результаті Революції гідності визнаний таким, що самоусунувся від виконання конституційних повноважень. Оселився в Росії. В Україні проти Януковича було порушено кримінальну справу і визнано винним у державній зраді та сприянні у веденні Росією агресивних воєнних дій.

Віктор Янукович з Володимиром Путіним

Після скасування Конституційним Судом змін до конституції 2004 р. Україна знову стала президентсько-парламентською республікою. Президент Янукович мав майже необмежену владу. У руках його родини й найближчого оточення зосередилися значні фінанси й державні ресурси. Масовим став тиск на бізнес (аж до незаконного відчуження), а контроль за силовими структурами забезпечував безкарність. У 2011 р. за звинуваченням у перевищенні службових повноважень під час підписання газового контракту з Росією лідерку опозиції Юлію Тимошенко засуджено до семи років ув'язнення й великого штрафу. Арештів зазнали й кільканадцять її соратників і колишніх працівників Кабінету Міністрів, зокрема міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, якого засуджено до чотирьох років позбавлення волі.

Провідні політики світу й міжнародні організації висловлювали стурбованість згортанням демократії в Україні. За даними журналу «The Economist», Україна за рейтингом демократії впала з 53-го місця («неповна демократія») до 79-го («гібридний режим»). У рейтингу «Індекс свободи слова», який оприлюднює міжнародна організація «Репортери без кордонів», Україна тільки за 2010 р. опустилася на 42 позиції й опинилась на 131-му місці після Іраку. Країна продовжувала падати в рейтингах свободи ведення бізнесу та інвестиційної привабливості. Державна влада вдавалася до жорстких бюджетно-фіскальних дій. Кількість перевірок підприємців зростала. «Тотальна корупція вбиває чесний бізнес в Україні», - такими невтішними були висновки міжнародної організації «Transparency International» у 2013 р. Причиною цього названо корупцію, хабарництво, злиття політичних і бізнес-інтересів, перерозподіл ресурсів між олігархічними кланами, неможливість довгострокового планування бізнесу, відсутність конкурентності. За «Індексом сприйняття корупції» Україна посіла 144 місце й опинилася у групі «підвищеного ризику». Борги України зростали, а золотовалютний запас танув.

Індекс демократії - класифікація країн світу за рівнем розвитку демократії. Враховує 60 показників за 5 категоріями: вибори і плюралізм, громадянські свободи, діяльність уряду, політична заангажованість населення, політична культура. Передбачає класифікацію країн за 4 групами: повноцінна демократія, неповна демократія, перехідний режим, авторитарний режим. Відповіді дають експерти з урахуванням соцопитувань. На 2015 р. рейтинг демократичних країн очолювали Норвегія, Ісландія та Швеція.

У зовнішній політиці нова влада спершу продовжувала започаткований ще президентом Ющенком курс на підписання договору про асоціацію з ЄС. Перший офіційний візит у статусі президента України Янукович здійснив до Брюсселя. Переговори про асоціацію завершено в грудні 2011 р., однак підписання угоди відкладалося. Водночас Янукович усіляко зміцнював відносини з Росією. 21 квітня 2010 р. він підписав угоду з питань перебування Чорноморського флоту РФ на території України (так звана Харківська угода), згідно з якою термін було продовжено до 2042 р. Згоду української сторони було досягнуто ціною зменшення ціни на газ російського видобутку. Угода викликала протести української опозиції, а її ратифікація у Верховній Раді супроводжувалася бійками, внесенням димових шашок і блокуванням трибуни. Протести сприяли консолідації опозиції, яка у 2011 р. об'єдналася в Комітет опору диктатурі.

Політичний режим Януковича ускладнював контакти держави із західними партнерами і зближував Україну з Росією. У культурному та інформаційному просторі країни спостерігалася повзуча русифікація. Значні протести опозиції й громадськості викликало перебування на посаді міністра освіти і науки Дмитра Табачника, відомого низкою антиукраїнських висловів і дій. Щоб запобігти євроінтеграційним устремлінням України та схилити її до митного союзу в межах СНД, керівництво Російської Федерації використовувало економічні важелі, розгорнувши, зокрема, у 2013 р. так звану митну війну, яка перепинила доступ багатьох українських товарів на російський ринок. Завдяки потуранню Януковича, спецслужби Російської Федерації глибоко проникли в силові структури України й створили пряму загрозу її національній безпеці.

Визначте передумови Революції гідності. Проаналізуйте способи наступу на демократію за президентства Віктора Януковича. Чи Ви згодні з думкою, що політика ґрунтується на утвердженні ідентичності, а не лише на економічних питаннях?

2. Революція гідності

За тиждень до XVII саміту Європейського Союзу у Вільнюсі, де планували підписати угоду про асоціацію з Україною, 21 листопада 2013 р. уряд Азарова несподівано призупинив підготовчу роботу. Серед аргументів називали, що Україну в Європі «ніхто не чекає», інтеграційні процеси забиратимуть великі кошти з державного бюджету, тоді як значна частина надходжень до нього залежить від товарообігу й добросусідських відносин з Росією. Тим часом для великої частини населення України саме курс на євроінтеграцію означав незворотність демократичних реформ. Брутальну відмову влади від законодавчо закріпленого курсу на побудову сучасної демократичної держави було сприйнято як підміну цивілізаційного вибору України. Увечері цього ж дня на заклик журналіста «Української правди» Мустафи Найєма у Facebook(«Зустрічаємось о 22:30 під монументом Незалежності. Вдягайтесь тепло, беріть парасолі, хороший настрій та друзів») на майдан Незалежності в Києві вийшли перші півтори тисячі протестувальників. Гаслом стало «Україна - це Європа!».

Протестувальники на майдані Незалежності в Києві. Грудень 2013 р.

Мобілізація учасників протесту відбувалася через соціальні мережі, де з'явився хештег #Євромайдан. У перші дні партійну символіку не використовували - акції відбувалися під прапорами України та Європейського Союзу. Масові зібрання проходили і в інших українських містах; акції на підтримку європейського вибору України організовувала українська діаспора. У центрі Києва учасники акцій протесту встановили намети, розпочалися студентські страйки. Одночасно Партія регіонів збирала прихильників на так звані антимайдани. Розпочалися сутички протестувальників із силовиками. Чималу роль в організації провокацій відігравали так звані тітушки - збірна назва найманців із здебільшого люмпенізованих і кримінальних середовищ, інколи учасників секцій з бойових видів спорту. 28-29 листопада 2013 р. Янукович відвідав саміт ЄС у Вільнюсі, однак угоду про асоціацію не підписав. Атмосфера на саміті для нього була гнітючою: президент України фактично опинився в ізоляції. Увечері 29 листопада на майдані Незалежності відбувся великий мітинг, де виступили лідери опозиційних партій Арсеній Яценюк, Віталій Кличко, Олег Тягнибок. Протестувальники вимагали дострокових виборів.

Ех libris

Мирослав Попович, 1930 р. н., філософ, академік

Особисто на мене найбільше враження справив сам факт Майдану. Я прикидав, скільки людей може прийти: ну, десять тисяч, ну, п'ятнадцять... Але що будуть мільйонні мітинги! Я не повірив би <...>.

Я бував там досить часто впродовж усього періоду, поки він [Майдан] стояв. <...> Це не була якась демонстрація, це стояння не супроводжувалось ані розгромом вітрин, ані ще чимось буйним, гучним. Просто люди стояли і весь час щось говорили. І слухали. <...> Їм потрібно було це єднання. Оця комунікація і була історичною акцією, яка, власне кажучи, і завершилась перемогою. <...>

Я зустрів на Майдані цілком аполітичних «книжників». Ніколи не думав, що вони будуть стояти. Деякі люди почали говорити українською. <...>

Якби не було Майдану, зокрема й Помаранчевого, у нас тут була б брежневська епоха, тільки з кров'ю. Ми підійшли до червоної риски і переступили через неї. Майдан - це був той момент переходу, який назавжди зробив нашу психіку здатною подолати мертвотну атмосферу, що її створює безмежна влада.

Майдан від першої особи. 45 історій Революції гідності / упоряд. Т. Ковтунович, Т. Привалко. Київ, 2015. С. 307-312.

Переломним моментом у Революції гідності став силовий розгін протестувальників у ніч на 30 листопада 2013 р. Під приводом необхідності встановити на майдані Незалежності новорічну ялинку озброєні спецзасобами бійці «Беркуту» оточили кілька сотень учасників протесту, більшість з яких спали в наметах. Серед них було багато студентів. Розгін відбувався із застосуванням грубої фізичної сили, кілька десятків осіб було травмовано. Частина євромайданівців, рятуючись від переслідування, знайшли прихисток у стінах Михайлівського Золотоверхого собору. Такі дії влади для багатьох громадян стали поштовхом до власної участі в протестах. Наступного дня в центр Києва вийшло півмільйона людей. Було створено Штаб національного спротиву, що розмістився в Будинку профспілок. Протестувальники зайняли будівлю Київської міської державної адміністрації та Жовтневий палац.

Сумнозвісна «ялинка» в центрі Києва, яку тільки почали встановлювати, перетворилася на інсталяцію політичних плакатів. Створено мобільний підрозділ Євромайдану - Автомайдан, який патрулював територію, блокував транспортний рух, пікетував маєтки представників влади, перешкоджав діяльності тітушок. 8 грудня під час акції «Марш мільйона» протестувальники повалили пам'ятник Леніну. На підступах до майдану Незалежності з бруківки, шин та мішків з піском споруджували барикади. Зброєю протестувальників стали й так звані коктейлі Молотова - саморобні вибухові пристрої на основі легкозаймистої суміші. Рупором протестних акцій була головна сцена Євромайдану, де ведучими були Євген Ніщук і Руслана Лижичко. У ніч проти 11 грудня силовики спробували штурмувати Євромайдан: зруйнували деякі барикади й оточили протестувальників. Онлайн трансляцію з майдану Незалежності постійно вели «5 канал» і Громадське телебачення. Завдяки швидкому інформуванню тисячі киян знову вийшли в центр міста й запобігли розгону. Наснаги протестувальникам у ту ніч додавали дзвони Михайлівського Золотоверхого собору, якими (як у давнину) сповіщали тривогу.

Ех libris

Погляд сучасника

Через чотири дні після невдалого штурму «Беркута», 14 грудня 2013 року, близько 250 тисяч осіб прийшли на концерт гурту «Океан Ельзи». Завітали й учасники Антимайдану, проурядових мітингів, організованих поряд - у Маріїнському парку та на Європейській площі. <...> У пісні «Океану Ельзи» 2005 року «Я не здамся без бою»: «Я налию собі, я налию тобі вина, а хочеш із медом» - йдеться про протистояння чоловіка руйнівній силі кохання. На Майдані смисл пісні змінився: «Я не здамся без бою» залунало як пісня революції. І не тільки ця пісня. Мотив пробудження з пісні «Океану Ельзи» 2001 року «Вставай!» тепер зазвучав пророче <...>

Шор М. Українська ніч. Історія революції зблизька / пер. з англ. О. Буценка. Київ, 2018. С. 66-67.

Нова хвиля напруги почалася після неправомірного ухвалення Верховною Радою України 16 січня 2014 р. законів, які суттєво звужували простір для опозиційної діяльності й акцій протесту. За встановлення наметів, організацію масових акцій без дозволу і навіть за допомогу в проведенні протестів загрожував арешт. Встановлено тривалі терміни ув'язнення за блокування й захоплення адміністративних споруд. Передбачено посилення контролю за ЗМІ, відключення Інтернету, купівлю телефонної sim-картки лише за паспортом. Деякі норми (як-от, «екстремістська діяльність» й «іноземні агенти») запозичили з російського законодавства. Ухвалення цих законів тільки посилило протестні настрої. Епіцентром протистояння стала вулиця Грушевського в Києві, де представники радикального крила Євромайдану «Правий сектор» (керівник Дмитро Ярош) почали штурмувати підступи до урядового кварталу. 22 січня 2014 р. з'явилися перші загиблі - вірменин Сергій Нігоян і білорус Михайло Жизневський, а в лісосмузі поблизу Києва знайшли понівечене тіло викраденого з лікарні львівського сейсмолога Юрія Вербицького.

Протести на вул. Грушевського в Києві в ніч з 22 на 23 січня 2014 р.

Найдраматичнішими днями Революції гідності були 18-20 лютого 2014 р. Почалося з багатотисячної ходи євромайданівців 18 лютого до Верховної Ради з вимогами відновити поправки до конституції 2004 р. У відповідь МВС і СБУ попередили, що в разі не припинення акції до 18 год. буде розпочато «антитерористичну операцію». Увечері силовики почали штурм майдану Незалежності, де було близько 20 тис. людей. До цього додалася нічна пожежа в Будинку профспілок, де перебували протестувальники, у тому числі поранені. Уранці 19 лютого (після того, як на Євромайдан прибули нові сили з усієї країни) ситуацію вдалося стабілізувати. 20 лютого протестувальники перейшли в наступ, силовики ж отримали зброю з бойовими набоями. Жертви від рук тітушок і провокаторів фіксували в різних частинах столиці. Масові вбивства мали місце на вулиці Інститутській, де по євромайданівцях з дерев'яними щитами стріляли на ураження професійні снайпери. Жертвами протистоянь стали понад сто учасників протесту, які увійшли в історію як «Небесна сотня».

Розстріл протестувальників на вул. Інститутській у Києві

Перед лицем людських жертв деякі посадовці й силовики перейшли на бік протестувальників. Центром правового виходу із ситуації стала Верховна Рада України. Увечері 20 лютого вона ухвалила постанову «Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян України». Наступного дня лідери опозиції підписали з Януковичем угоду про врегулювання кризи, яка передбачала відновлення конституції в редакції 2004 р., формування коаліційного уряду, проведення позачергових президентських виборів, відмову від силових дій. Угоду засвідчили представники зовнішньополітичних відомств Польщі, Німеччини та Франції (представник Росії відмовився це зробити). Однак вгамувати ситуацію вже було годі. Перед тиском протестувальників влада встояти не могла. У ніч на 22 лютого Янукович утік з України.

Опишіть події в Україні на зламі 2013-2014 рр. Поміркуйте, чому їх називають Революцією гідності? Що дало підстави історику й громадському діячеві Володимиру В'ятровичу стверджувати: «Загалом Майдан був антирадянським повстанням. Влада хотіла повернути нас у радянське минуле з усіма тими страшними судами, сваволею, викраденням людей, цензурою. Люди проти того повстали»?

3. Національна свідомість. Проблеми регіоналізму і сепаратизму

Єднання під час Революції гідності мільйонів мешканців України різних національностей дало підставу говорити про українську політичну націю. Події зламу 2013-2014 рр. свідчили про унікальний сплеск громадської активності. За даними соціологів, 21 % мешканців України в той час висловили громадянську позицію через участь у масових акціях. Через Євромайдан у Києві пройшло близько двох мільйонів. На Євромайдан людей вело почуття громадянського обов'язку, перебування ж там мотивувало до потреби робити щось корисне. Ініціативи об'єднували учасників Революції гідності для правової допомоги потерпілим («Євромайдан SOS»), організації пікетів, автопробігів і транспортного забезпечення («Автомайдан»), медичної допомоги («Швидка допомога Євромайдану», «Майдан. Медики», «Народний госпіталь»), самоосвіти («Відкритий університет Майдану», «Бібліотека Майдану»), комунікації («ІТ#намет на Євромайдані»), мистецтва, яке не лише фіксувало події, а й через зрозумілі всім образи допомагало поширювати інформацію про події у світі («Babylon'13», «Мистецька сотня»).

Ех libris

Погляд сучасника

Ні, відповідаю, я не розчарований. Можливо тому, що особливо й не зачаровувався. Можливо тому, що від початку чітко знав, чого хочу й чого не хочу. І знав, що те, чого хочу, так просто не з'явиться, не постане наступного дня після ймовірної перемоги революції. Адже те, чого хотілось і заради чого виходилось, стосувалось не зачарування - розчарування, не євроінтеграції і навіть не декомунізації - це стосувалось саме гідності <...>. Немає фальші в бажанні людини виступати проти приниження й тиску. Немає пафосу в тому, що людина не боїться називати речі своїми іменами. Немає утопії в потребі правди і справедливості. <...> Вождів не було. Були живі очі людей на вулиці, були різкі голоси, були приватні історії. <...> Ідея свободи та гідності може розчарувати лише того, хто їх - свободи та гідності - просто не потребує <...>

Жадан С. Не розчаровуватись // Новое время. 2017. 25 листопада.

Феноменом Євромайдану став високий рівень самоорганізації людей, яка виникла не через вертикальні, а горизонтальні зв'язки. Такий тип суспільної організації в соціології називають мережевим суспільством (англ. Network society). Термін належить іспанському соціологу Мануелю Кастельсу. Значну роль у формуванні такого суспільства відіграють сучасні комунікації, зокрема соціальні мережі, завдяки яким можливе швидке об'єднання раніше незнайомих людей навколо спільних справ і цінностей. У дні Революції гідності новини з України перебували на перших шпальтах світових ЗМІ. Наприкінці 2013 р. журнал «Фокус» уперше назвав найвпливовішою людиною року не когось конкретного, а збірний образ «Людина Майдану».

Національна ідентичність - усвідомлення особистістю своєї належності до спільноти, об’єднаної мовою, історією, культурною пам'яттю, спільною територією, економікою тощо. Розрізняють етнічну ідентичність (національність) та національно-державну ідентичність (нація). Термін «національна ідентичність» може бути й протилежним до державної ідентичності, коли етнос не визнає державу, у якій перебуває, як свою.

Не всі в Україні сприйняли результати Революції гідності однаково. Для декого вони виявилися неприйнятними. Підтримка Євромайдану була суттєво вищою в західних і центральних областях України. Натомість у східних і південних областях не бракувало противників курсу України на євроінтеграцію. Час після втечі Януковича, коли державні інститути були слабкими, прихильники розколу використали для організації сепаратистських акцій на Півдні й Сході України. Головним чином це був результат діяльності Партії регіонів. Протиставлення регіональної ідентичності Донбасу українській національній свідомості, маніпулятивне використання питань мови й історії стали своєрідною візитівкою цієї партії, яку використовували під час виборів. На початку 2000-х років Партія регіонів схилила до себе значну частину симпатиків лівих сил, передусім комуністів, які жили ностальгією за «єдиним радянським народом». Деякою мірою це вдалося через консервування застарілої системи соціально-виробничих відносин, насамперед у вугільній та металургійній промисловості.

Розгляньте один із символів Євромайдану, створений об'єднанням «Страйкплакат» - образ краплі з написом «Я - крапля в океані, який змінить Україну». Спробуйте пояснити задум його творців. Запропонуйте свій постер.

Марш за мир та єдність України в Одесі. Березень 2014 р.

Сепаратизм (лат. separatus - окремий) - теорія, політика і практика відокремлення, відділення частини території держави з метою створення нової самостійної держави або одержання статусу широкої автономії.

У площині зовнішньої політики розігрування карти регіонального сепаратизму в Україні стало наслідком цілеспрямованих дій керівництва Російської Федерації. За потурання української влади, недостатньої підтримки українського культурного продукту ідеологи «русского мира» сіяли недовіру до Української держави, активно пропагували думку про «народ Донбасу». Втеча Януковича, яку його прихильники подали як вигнання легітимного президента, послужила детонатором для спалаху на Донбасі протестних настроїв. Російські спецслужби спрямовували їх у відповідне русло, розпочавши реалізацію озвученого Путіним проекту «Новоросія» - створення зі східних і південних областей України квазідержавного утворення, союзного до Росії. Утім несподівано для організаторів проект захлинувся. Не виправдав очікувань навіть організований Партією регіонів у Харкові 22 лютого 2014 р. з'їзд депутатів місцевих рад Півдня і Сходу України. Уже на ньому частина політиків засудила сепаратизм. Поряд із проросійськими мітингами на вулиці міст почали виходити сотні тисяч прихильників єдиної України. Поділ українського суспільства між прихильниками й противниками Євромайдану в умовах зовнішньої загрози поступився місцем громадянській солідарності.

Схарактеризуйте проблеми регіоналізму та сепаратизму в сучасній Україні. Поясніть зв'язок між демократією, національною свідомістю і державним будівництвом. Як Ви розумієте вислів американського філософа й політолога Френсіса Фукуями «Громадянський націоналізм підкреслює те, що об'єднує людей, а не те, що їх розділяє»?

4. Збройна агресія Російської Федерації проти України. Окупація та анексія Криму

Політичні експерти класифікують події в Україні на зламі 2013-2014 рр. як ланку так званої гібридної війни, яку породила геополітична стратегія керівництва Російської Федерації. В ідеологічній площині гібридна війна спирається на ідею «русского мира», яку в першій половині 1990-х років сформували російські політики й інтелектуали у відповідь на розпад СРСР. Переломним моментом у сучасних російсько-українських відносинах стала Помаранчева революція, після якої російські спецслужби переорієнтовалися на роботу в Україні як у ворожій державі. Початки відповідної інформаційної кампанії припали на 2007-2008 рр. Вона мала сформувати негативний образ усього українського, підготувати ґрунт для того, щоб населення окремих регіонів України сприйняло російську агресію позитивно або принаймні лояльно.

Гібридна війна - сукупність заздалегідь підготовлених і оперативно реалізованих дій військового, дипломатичного, економічного, інформаційного характеру, які спрямовано на досягнення політичних цілей. Термін з'явився в 2006 р. і спершу означав стратегію Хізболли в Ліванській війні. Особливістю гібридної війни є переплетення військових та інформаційних чинників, а також використання озброєних угруповань поза регулярною армією, що здебільшого пояснюється небажанням держави-агресора визнавати причетність до воєнних дій з огляду на міжнародні договори.

Ознаки гібридної війни

Військові

• підготовка армії та постійна підтримка її бойового духу, набуття досвіду бойових дій;

• утвердження в суспільстві авторитету військової служби та перетворення працівників силових структур на соціально-професійну групу, добробут якої залежить від перманентних воєнних кампаній;

• розвідувальна і диверсійна діяльність, формування агентурної мережі та груп, які можна мобілізувати на виконання спеціальних операцій, нерідко без розпізнавальних знаків.

Інформаційні

• значна увага до питань, які визначають ментальні установки противника (мову, релігію, історію, культуру) з метою дезорієнтувати чи зруйнувати його ідентичність;

• ведення широкомасштабних інформаційних кампаній з психологічним впливом на цільові аудиторії;

• маніпулювання масовою свідомістю через відповідний відбір, спотворення або продукування фейкової інформації;

• зведення «інформаційного суверенітету» до можливості держави обмежувати свободу слова.

Першим кроком російської агресії проти України стала окупація Криму. Від 1991 р. півострів був важелем тиску в російсько-українських відносинах. Росія вимагала зберегти в Севастополі військову базу Чорноморського флоту, погрожуючи в іншому випадку перетворити Крим на «гарячу точку». Радикальні проросійські кола звинувачували кримських татар у намірах приєднати півострів до Туреччини, формували образ Росії як захисниці слов'янських народів. Українська влада цьому не протидіяла. Під час президентства Януковича адміністрація Автономної Республіки Крим (АРК) намагалася встановити над півостровом повний контроль. Це загострило відносини з офіційним Києвом. 20 лютого 2014 р. голова Верховної Ради АРК Володимир Константинов на прес-конференції в Москві заявив, що через зміну влади в Києві можлива денонсація рішення 1954 р. про перехід Кримської області до складу УРСР. Цей день вважають початком російської агресії проти України.

Події розгорталися блискавично. 26 лютого у Сімферополі відбувся великий проукраїнський мітинг. Його учасниками були переважно кримські татари, які не допустили скликання Верховної Ради АРК. За твердженням голови Меджлісу кримськотатарського народу Рефата Чубарова, того дня «ми розійшлися, будучи впевненими, що врятували Крим, себе і Україну». Однак вранці 27 лютого Верховну Раду і Раду Міністрів АРК захопили озброєні люди. Серед них були як дислоковані в Криму російські військовослужбовці, так і спеціально перекинуті групи. Вони не мали знаків розрізнення (згодом Путін назвав їх «ввічливими зеленими чоловічками»). Під дулами автоматів депутати Верховної Ради АРК призначили нового керівника уряду - Сергія Аксьонова і референдум про статус Криму. 1 березня російська Рада Федерації дозволила президенту використати збройні сили держави на території України. Українські військові частини в Криму було заблоковано.

Ex libris

Погляд сучасника

Олександр Турчинов, голова Верховної Ради України, виконуючий обов'язки президента 22 лютого - 7 червня 2014 р.

Отримавши інформацію з Криму, я негайно скомандував підрозділам внутрішніх військ, розташованим у Сімферополі, оточити і підготувати штурм захоплених будівель. <...> Мені доповіли, що в умовах, що склалися, вони не в змозі виконувати команди.

Одразу після захоплення парламенту і уряду АРК Росія перейшла до відкритої фази окупації Криму. На півострів військово-транспортними літаками і кораблями ВМС РФ почали інтенсивно перекидати кращі штурмові підрозділи десантних військ і морської піхоти, озброєння і військову техніку. Російські війська взяли під контроль стратегічні об'єкти і комунікації, оточили наші основні військові частини. <...>

Коли я 22 лютого очолив парламент, то доповідати про події як в Криму, так в інших регіонах, було практично нікому. Не було ні місцевих адміністрацій, ні керівників силових структур та розвідки.

Коваленко О. Як ми втрачали Крим. Свідчення перших осіб України // Українська правда. 2017. 10 квітня.

Керівництво України опинилося у вкрай скрутній ситуації. Повноваження президента України й верховного головнокомандувача Збройних сил України (ЗСУ), згідно з конституцією, виконував новообраний голова Верховної Ради Олександр Турчинов. Київ закликав українських військових у Криму зберігати витримку й не допустити кровопролиття. Таку ж позицію висловлювали дипломати країн Заходу. Багато представників силових структур, потрапивши під тиск російських спецслужб, ігнорували накази з Києва та зайняли проросійську позицію. 16 березня 2014 р. на півострові відбувся псевдореферендум, за результатами якого було оголошено, що 96,77 % тих, хто взяв в ньому участь, проголосували за «возз'єднання Криму з Росією на правах суб'єкта Російської Федерації». Проукраїнські сили референдум бойкотували. Його проведення було грубим порушенням українського законодавства, яким передбачено, що рішення про територіальні зміни можуть ухвалюватися лише на всеукраїнському референдумі. 18 березня у Кремлі підписано так званий договір про прийняття Криму до складу Росії, а 20-21 березня його було «ратифіковано». Окупації та анексії півострова сприяло перебування на його території бази російського Чорноморського флоту.

Олег Сенцов

Після анексії Криму його мешканців оголосили громадянами Російської Федерації, на півострів поширено російське законодавство. Блоковані українські військові частини змогли вийти на територію України, однак проукраїнські активісти зазнали переслідувань. У 2014 р. лідерам кримських татар Мустафі Джемілєву й Рефату Чубарову заборонили в'їзд на територію Російської Федерації. У 2016 р. російська влада включила Меджліс у перелік громадських і релігійних об'єднань, діяльність яких заборонено через екстремізм. Низку громадських активістів заарештували й засудили, а деякі зникли безвісти. Знаковою постаттю став кінорежисер Олег Сенцов, якого засудили до 20 років ув'язнення за надуманим звинуваченням у підготовці терористичних актів у Криму. Сенцов не визнав російського громадянства: «Я не кріпак, мене не можна передати із землею». У 2018 р. він оголосив голодування, вимагаючи звільнення українських політв'язнів у Росії. Воно тривало 145 днів і спричинило велику хвилю підтримки в Україні й за кордоном. У 2018 р. відкрито сухопутне сполучення між Російською Федерацією та півостровом Крим через Керченську протоку - Кримський міст. Російська влада цілеспрямовано перетворює півострів на потужну військову базу, яка загрожує миру й безпеці в регіоні. Світове співтовариство не визнало анексії Криму.

Мустафа Джемілєв при спробі повернутися в Крим у травні 2014 р.

Схарактеризуйте події, які призвели до окупації та анексії Криму Російською Федерацією. На підставі матеріалу параграфа й додаткової інформації проаналізуйте сучасну ситуацію в окупованому Криму.

5. Російсько-українська війна

Окупація Криму стала тільки першим кроком російської агресії. План державного керівництва Російської Федерації полягав у дестабілізації всієї південно-східної України. У березні-квітні 2014 р. тут прокотилася хвиля акцій, які російські пропагандисти об'єднали назвою «русская весна». Їх організовували місцеві проросійські сили за участі спецслужб РФ. Метою виступів було показати проросійські настрої серед населення України. Організатори копіювали євромайданівців: ставили намети, споруджували барикади, палили шини. У квітні 2014 р. вони почали захоплювати адміністративні будівлі. Участь у штурмах брали озброєні бойовики. 7 квітня самопроголошено Донецьку, а 28 квітня - Луганську «народні республіки» (так звані ДНР і ЛНР). Під контролем проросійських сепаратистів опинилося близько половини території Донецької й Луганської областей. 17 березня 2014 р. в Україні оголошено часткову мобілізацію.

В інших областях України розхитати ситуацію не вдалося: поряд з проросійськими тут відбувалися багатотисячні мітинги за єдину Україну. Співробітники СБУ запобігли захопленню адміністративних будівель, а 8 квітня сили окремого підрозділу спеціального призначення МВС «Ягуар» звільнили зайняте бойовиками приміщення Харківської обласної державної адміністрації. Тож хоча пропаганда була зорієнтована на всіх російськомовних, особливо піддатливими виявилися мешканці Донбасу й Криму. Дослідники пояснюють це накопиченням соціальних проблем у цих регіонах, нерозумінням олігархічними групами загроз для української державності. Спираючись на російську пропаганду, мешканці Донбасу сприймали Росію не як агресора, а як наддержаву, пов'язували з нею надії на подолання соціально-економічної кризи, свавілля криміналітету тощо. Воєнний конфлікт на Сході України розпочався 12 квітня 2014 р., коли російська диверсійна група разом з місцевими бойовиками захопила м. Слов'янськ. У місті було встановлено, по суті, військову диктатуру, кількох українських активістів розстріляно. У наступні три місяці навколо Слов'янська тривали запеклі бої.

14 квітня 2014 р. указом виконуючого обов'язки президента України «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» було введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України (РНБО) розпочати широкомасштабну Антитерористичну операцію (АТО) із залученням Збройних сил України. Правовий режим АТО було обрано через необхідність провести вибори президента і Верховної Ради України (під час воєнного стану вибори неможливі). У квітні 2018 р. правовий режим АТО було змінено на Операцію об'єднаних сил (ООС). Підставою став закон «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях». Управління передано від СБУ до Об'єднаного оперативного штабу ЗСУ. Законом також визнано, що «Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань». Офіційно російсько-українську війну не було оголошено. Керівництво РФ заперечує присутність своїх військ в Україні. Однак численні свідчення українських військовослужбовців про зіткнення з російськими військовими в зоні бойових дій не залишають сумнівів щодо їхньої участі у воєнних діях на території в Україні.

За кілька років ведення воєнних дій українська армія перетворилася на боєздатне військо. Незалежна Україна сповідувала миролюбну доктрину, не мала наміру воювати. Тож увага до стану й забезпечення армії була невелика: чисельність скорочували, фінансування обмежували, реформи практично не відбувалися. Престиж військової служби падав. Наслідком став катастрофічний стан війська на початок воєнних дій. Уявлення про війну мали тільки деякі військовослужбовці й групи спеціального призначення, раніше задіяні в «гарячих точках». Ускладнювали ситуацію брак сучасних засобів зв'язку, що перешкоджало координації між підрозділами, робота ворожої агентури. Усе це оберталося жертвами. Утім готовність українців зі зброєю в руках стати на захист Вітчизни значно перевищувала очікування противника. Мужність українських воїнів стала головним чинником, який зупинив поширення російської агресії. За рейтингом «Global Firepower» на 2018 р. ЗСУ за боєздатністю посідають 29-те місце у світі й 8-ме в Європі.

Nota bene!

Перше бойове зіткнення неоголошеної війни сталося 13 квітня 2014 р. поблизу м. Слов'янська, коли група офіцерів СБУ та підрозділу «Альфа» потрапила в засідку. Тут у бою з російською диверсійною групою загинув капітан СБУ Геннадій Біліченко - перший український військовослужбовець, який поклав життя у війні на Донбасі. До суспільства усвідомлення війни прийшло пізніше.

На світанку 22 травня 2014 р. унаслідок нападу бойовиків так званої ДНР на блокпост 51-ї окремої механізованої бригади (м. Володимир-Волинський) відбувся бій біля м. Волновахи. Тоді загинули 18 військовослужбовців ЗСУ. Ці втрати стали найбільшими від початку АТО, а цей бій уважають одним із поворотних моментів, трагічні наслідки якого змусили багатьох зрозуміти, що в країні йде війна.

Українське військо в зоні АТО складалося з трьох основних груп: кадрових військовослужбовців, добровольців і мобілізованих. Історія добровольчого руху почалася 14 березня 2014 р., коли безпосередньо з майдану Незалежності перші добровольці відправилися на тренувальну базу поблизу Києва. Добровольчі батальйони «Айдар», «Донбас», «Азов», «Дніпро», «ДУК - Правий сектор», «Кривбас», «ОУН», «Київська Русь», «Київ» та інші брали участь у бойових діях на найгарячіших ділянках фронту. Мотивованість добровольців підвищувала бойовий дух українського війська. Восени 2014 р. добровольчі частини влилися в структури ЗСУ. На початку бойових дій українським військовослужбовцям у зоні АТО бракувало найнеобхіднішого - від індивідуальних засобів захисту та кровоспинних препаратів до питної води. Неповороткість бюрократії стояла на заваді швидким рішенням, які могли врятувати життя. Значну частину забезпечення війська взяло на себе суспільство за участі волонтерів. Бронежилет, каска, тепловізор, військова оптика, безпілотники - призначення цього суто військового спорядження стало відомим багатьом українцям. Завдяки пожертвам і праці щодня в зону АТО вдавалося відправляти вантажі з їжею, медикаментами, спорядженням. Волонтерські організації («Крила Фенікса», «Армія SOS» «Combat-UA», «Допоможи фронту», «Народний тил», «Повернись живим» та ін.) налагодили логістику й визначали, що саме потрібно бійцям. Волонтерський рух став прикладом самоорганізації суспільства, що вражав розмахом і самовідданістю, забезпечував бійцям на передовій відчуття міцного тилу, зв'язку з рідними домівками. Так званий волонтерський десант запрацював (з осені 2014 р.) також у Міністерстві оборони.

Personalia

Петро Порошенко - 5-й президент України (2014-2019 рр.). Народився в 1965 р. у м. Болград Одеської обл. Закінчив факультет міжнародних відносин і міжнародного права Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Кандидат юридичних наук. Підприємець, один з найбагатших людей України, власник кондитерської корпорації «Roshen» та інших підприємств, «5 каналу» телебачення. Депутат Верховної Ради України кількох скликань, у 2009-2010 рр. - міністр закордонних справ. У 2019 р. в другому турі президентських виборів програв Володимиру Зеленському. У сім'ї Петра і Марини Порошенків двоє синів і дві доньки.

Петро і Марина Порошенки

В умовах війни 25 травня 2014 р. відбулися позачергові вибори президента України. Перемогу в першому турі здобув Петро Порошенко. 26 жовтня цього ж року пройшли позачергові вибори до Верховної Ради України. Вони відбувалися за змішаною системою, прохідний бар'єр становив 5 %. Найбільшою фракцією в парламенті став Блок Петра Порошенка. Кабінет Міністрів України з лютого 2014 р. очолював лідер «Народного фронту» Арсеній Яценюк, а з квітня 2016 р. - Володимир Гройсман. Новообраним вищим органам виконавчої та законодавчої влади довелося поєднувати завдання структурних реформ із забезпеченням щоденних потреб фронту, активною діяльністю на міжнародній арені для пошуку союзників. 20 червня 2014 р. президент Порошенко видав указ «Про план мирного врегулювання ситуації в східних регіонах України», який передбачав припинення вогню. Однак виконати його не вдалося.

У червні 2014 р. українські війська повернули контроль над Красним Лиманом (тепер Лиман), що дало змогу наступати в двох напрямках: Слов'янськ-Краматорськ і Сєверодонецьк-Лисичанськ. Улітку 2014 р. вогневі сутички на блокпостах переростали в повномасштабні бої з використанням авіації, артилерії та установок залпового вогню «Град». Робота артилерії множила кількість жертв, страшні поранення завдавали фізичних і психологічних мук постраждалим і їхнім близьким. За даними «Книги пам'яті України», де зафіксовано точно встановлені імена полеглих, у травні 2014 р. загинули 70 українських військовослужбовців, у червні - 140, у липні - 335, у серпні - 700, а всього в 2014 р. - 1 739.

Nota bene!

У ніч проти 11 липня 2014 р. українські військовослужбовці зазнали значних втрат внаслідок ураження опорного пункту в с. Зеленопіллі Луганської обл. з реактивної системи залпового вогню БМ-21 «Град». За офіційними даними, тоді загинули 36 українських військовослужбовців, близько сотні зазнали поранень. Серед загиблих був заступник начальника Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України полковник Ігор Момот, якому посмертно присвоєно звання генерал-майора.

Офіцер. [Ігор Момот] Худ. Б. Куркуль

29 липня 2014 р. поблизу с. Латишеве на Донеччині великих втрат зазнали українські спецпризначенці (10 загиблих і 7 полонених). Противник атакував одразу дві групи 3-го полку спеціального призначення (м. Кропивницький), які виконували завдання по пошуку пілотів двох збитих українських літаків СУ-25. На початку війни спецпризначенців нерідко використовували як піхоту чи супровід колон. Їхні навички ставали в пригоді молодим бійцям. У 2016 р. Сили спеціальних операцій виділено в окремий рід військ, а 29 липня визначено як день ССО.

Михайло Забродський

Улітку 2014 р. тривали запеклі бої за курган Савур-Могила в Шахтарському р-ні Донецької обл. Стратегічна висота давала змогу контролювати велику ділянку українсько-російського кордону. У серпні висоту, яку утримували бійці ЗСУ під командуванням полковника Ігоря Гордійчука, оточили. Вона постійно перебувала під ворожими обстрілами. Однак українські бійці продовжували передавати координати для артилерії. Відступивши за наказом із Савур-Могили, група Гордійчука потрапила в Іловайський котел, а самого Гордійчука важко поранено.

Ігор Гордійчук

Окреме місце в історії воєнної кампанії літа 2014 р. займає рейд 95-ї окремої Житомирської десантно-штурмової бригади, якою командував полковник Михайло Забродський. З 19 липня по 10 серпня бригада у взаємодії з іншими частинами пройшла близько 470 км від Слов'янська до Маріуполя, згодом уздовж українсько-російського кордону й з району Луганська повернулася назад, виконавши основне завдання - розблокування близько 3-тисячного угруповання ЗСУ в районі смт Ізварине. Близько 170 км рейду пролягали по тилах противника й супроводжувалися важкими боями.

Наприкінці липня ЗСУ повернули контроль над містами Рубіжне, Дзержинськ (тепер Торецьк), Соледар, Сєверодонецьк, Лисичанськ, Кіровськ (тепер Голубівка) і Попасна. Майже весь південь Донецької області (район Маріуполь-Новоазовськ) повернуто під контроль української влади. Українські війська вийшли до Дебальцевого, Шахтарська, Лутугиного і Тореза. Бої точилися по всьому периметру району, контрольованого самопроголошеними ДНР і ЛНР, низка угруповань супротивника (у Донецьку, Луганську, Горлівці, Єнакієвому, Алчевську) опинилася під загрозою оточення. У ніч на 24 серпня 2014 р. ситуація в районі АТО кардинально змінилася через вторгнення на територію України підрозділів збройних сил Російської Федерації (без розпізнавальних знаків на обмундируванні й військовій техніці). Численне угруповання українських військ було оточене поблизу Іловайська (Іловайський котел). Під час переговорів російська сторона надала гарантії безпечного виходу українських військових з оточення без важкого озброєння за узгодженими маршрутами. Однак залишити техніку і зброю українські військові відмовилися. Уранці 29 серпня при спробі виходу організованими колонами їх впритул розстріляли в полі, кілька сотень загинули. Ті, кому пощастило вирватися з зони обстрілу, ще деякий час пробиралися через окуповані райони на підконтрольну Україні територію. Символом боїв улітку 2014 р. стало соняшникове поле.

Ех libris

Погляд сучасника

Ігор Гордійчук, генерал-майор, Герой України

Я знав одне: потрібно тримати оборону. На страх часу не залишалося. Ще одним моїм завданням було не дати підлеглим занепасти духом. Навіть у критичній ситуації я не повинен був виказувати свої емоції. Найскладніше було дивитися хлопцям в очі й казати, що ось-ось надійде підмога. Підмоги не було. Хоча нам казали: чекайте, до вас уже йдуть. Людей ставало все менше. Когось поранило, когось контузило. <...>

Коли ситуація стала зовсім критичною, я подзвонив командуванню: «Ви повинні прийняти рішення. Скажете стояти на смерть - будемо стояти. Скажете прориватися - добре. Тільки скажіть, у якому напрямку». Напрямок вказали. Але, напевно, краще б ми того наказу не виконували. Бо потрапили в Іловайський котел.

Копанева Е. Герой Украини Игорь Гордийчук: «Перед отправкой в морг вдруг заметили, что у меня прощупывается пульс...» // Факти. 2016. 30 сентября.

Восени 2014 р. Путін демонстрував більшу, ніж раніше, схильність до переговорів: з одного боку, через опір української армії, що завдавала росіянам дошкульних втрат, які було складно приховати, а з другого - через міжнародні санкції. Наслідком цього стали Мінські угоди від 5 вересня 2014 р. і 11—12 лютого 2015 р., підписані учасниками Контактної групи з мирного врегулювання ситуації на сході України. До складу групи входили: від України - Леонід Кучма (з листопада 2018 р. - Євген Марчук), від Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) - Хайді Тальявіні, від Росії - посол в Україні Михайло Зурабов. Було погоджено припинення вогню та відведення важкої техніки й артилерії за межі 30-кілометрової зони зіткнення. Документ підписали й тогочасні керівники самопроголошених «республік» Олександр Захарченко й Ігор Плотницький. Утім обстановка залишалася напруженою, спалахували локальні бої. 25 січня 2015 р. проросійські бойовики обстріляли житлові квартали Маріуполя (загинуло близько 30 мирних мешканців). У січні-лютому 2015 р. загострилося протистояння навколо залізничного вузла в Дебальцевому. Унаслідок боїв інфраструктуру було зруйновано; втративши за два місяці понад півтори сотні убитими, українські війська відступили. У січні 2015 р. драматично завершилася оборона Донецького аеропорту. З часу, коли 11-12 лютого 2015 р. на саміті в Мінську лідери Німеччини, Франції, України та Росії («нормандська четвірка») узгодили комплекс заходів щодо виконання Мінських угод, бої набули локального характеру.

Nota bene

Особливо запеклими були бої за стратегічні об'єкти - Луганський, Краматорський і Донецький аеропорти. Оборона Луганського аеропорту тривала з 8 квітня по 1 вересня 2014 р. У червні під час посадки було збито військово-транспортний літак Іл-76, загинули 49 осіб, які перебували на борту. Захисники Луганського аеропорту (80-ма окрема десантно-штурмова бригада, м. Львів) опинилися в блокаді. 1 вересня за наказом вони залишили аеропорт. Оборону Краматорського аеропорту протягом 45 днів блокади утримували спецпризначенці під командуванням полковника Сергія Кривоноса. На початку липня 2014 р. Краматорськ повернули під контроль ЗСУ. Оборона Донецького аеропорту тривала 242 дні. До неї було залучено військовослужбовців різних підрозділів, одним з її організаторів був полковник Олександр Трепак (Редут), згодом Герой України та командир 3-го полку спеціального призначення. Захисників Донецького аеропорту, які до останнього залишалися в зруйнованій будівлі, називають кіборгами.

Ех libris

Погляд сучасника

Павло Кащук, волонтер

Існує багато суперечок про те, чи потрібен був [Донецький] аеропорт стратегічно. Чи варто заради нього втрачати людей? Я думаю, що аеропорт за збігом обставин став важливим історичним, таким, що підтримував дух, символом для армії, для всього народу. І те, що наші хлопці дуже довго тримали там оборону, має сенс заради історії. Але варто розуміти, що безкінечно це не могло продовжуватися <...>

Треба було вчасно піти з аеропорту <...> А зараз усі кажуть, кіборги непереможні, але залишається гіркий присмак: десятки хлопців у підсумку загинули, тому що їх вчасно звідти не забрали.

АД [Аеропорт Донецьк] 242. Історія мужності, братерства і самопожертви. Харків, 2016. С. 293-294.

Російська агресія проти України принесла багато горя. Лише за офіційними даними на початок березня 2018 р. загинули 2 378 українських військовослужбовців. Ще не всі жертви встановлено й не всіх загиблих поховано. Пошуком та евакуацією тіл займається, зокрема, місія «Евакуація-200» на чолі з Павлом Нетьосовим. За даними моніторингової місії ООН з прав людини, станом на травень 2018 р. унаслідок конфлікту загинуло щонайменше 2725 і поранено 7-9 тис. цивільних. Головною причиною смертей є обстріли. Населення в зоні конфлікту відчуває обмеження прав і свобод, зокрема пересування, має матеріальні труднощі. Проблематичними є переїзди через пункти пропуску, що з'явилися на лінії розмежування. Близько 2 млн громадян України стали внутрішньо переміщеними особами.

Визначте причини та, скориставшись картою, відтворіть основні події російсько-української війни, що розпочалася в 2014 р. Ознайомтеся зі зверненням Верховної Ради України від 27 січня 2015 р. до міжнародних організацій та національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором. На основі аналізу документів міжнародних організацій обґрунтуйте твердження про визнання Росії державою-агресором щодо України. Зокрема, скористайтеся матеріалами з сайту Постійного представництва України при ООН у Нью-Йорку (рубрика «Україна та ООН / Російська агресія»).

Ad disputandum

• Розгляньте картину словацького художника Радо Явора «Соняхи». Які асоціації вона у Вас викликає? Об'єднавшись у групи, створіть трейлер (напишіть текст, підберіть ілюстрації, відеоматеріали, музичний супровід) до документального або художнього фільму про російсько-українську війну. Як зразок використайте трейлер до фільму «Кіборги» режисера Ахтема Сеітаблаєва. Підберіть назву до фільму. Представте й обговоріть у класі свої ідеї. Тримайте в полі зору такі питання: які виклики з'являються перед людиною на війні? якою є участь жінок в АТО/ООС у складі Збройних сил України та добровольчих підрозділів? як суспільство може допомогти в реабілітації учасникам бойових дій? як змінюється життя мирного населення в зоні бойових дій?

Repetitio est mater studiorum

1. Укладіть у хронологічній послідовності події, які характеризують Революцію гідності та російсько-українську війну.

2. Простежте, як змінювалася ситуація в зоні бойових дій на сході України впродовж 2014-2018 рр. Скористайтеся для цього картами АТО/ООС, які оприлюднили за даними РНБО українські медіа (див., наприклад, https://ukr.media/carta-ato)

3. Прочитайте кілька спогадів українських військовослужбовців - учасників російсько-української війни (як-от: АД [Аеропорт Донецьк] 242. Історія мужності, братерства і самопожертви / фот. С. Лойка. Харків, 2016; У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту / С. Глотов та ін. Харків, 2018). Що об'єднує ці спогади?

4. Поясніть зміст поняття «гібридна війна». Які ознаки гібридної війни проявилися в російській агресії проти України? Чи згодні Ви з твердженням аналітика Володимира Горбуліна, що досягти перемогу в гібридній війні можна тільки діючи нестандартно (асиметрично) та інноваційно? Відповіді обґрунтуйте.

5. Проаналізуйте зміни, які відбулися в колективній свідомості громадян України під впливом Революції гідності та російсько-української війни. Що дало підстави Президенту України Петру Порошенку стверджувати, що «зовнішня загроза прискорила процес формування сучасної української політичної нації на засадах громадянського патріотизму»?