Історія: Україна і світ. 11 клас. Мудрий - Нова програма

§ 30. «Осінь народів»: революції в Центрально-Східній Європі

1. Польща: «Солідарність» і «Круглий стіл»

Після запровадження в Польщі в грудні 1981 р. воєнного стану, заборони «Солідарності» й арешту її лідерів Адама Міхніка, Яцека Куроня, Леха Валенси, польське суспільство не припинило опір режиму. Виступи проти влади часто були спонтанні: молодь уночі залишала антиурядові написи в громадських місцях і на будівлях, багато людей носили символіку, яка виказувала причетність до «Солідарності» (символом перемоги була латинська літера «V»). Мало хто приховував зневагу до ініціаторів воєнного стану та їхніх московських покровителів. Члени правлячої Польської об'єднаної робітничої партії (ПОРП) масово здавали партійні квитки, натомість організаційна мережа «Солідарності» відновлювалася. У 1982 р. «Солідарність» оголосила програмну декларацію «Підпільне суспільство». Розпочато творення структур, які протистояли державному апарату. Основною формою боротьби залишалися страйки. Незважаючи на протидію влади, «паралельне суспільство» розвивалося, обростаючи підпільними університетами, театрами, відеотеками, засобами масової інформації. Невдовзі кількість нелегальної преси сягнула 1300 назв.

Важливу роль у стабілізації ситуації в Польщі відіграв єпископат Римо-католицької церкви. Саме від нього йшли імпульси до діалогу між владою і народом. У підсумку це послабило воєнний стан, і в 1983 р. його було скасовано. Пильно стежив за ситуацією на батьківщині Іван Павло ІІ. Ще на початку воєнного стану він закликав Ярузельського «припинити будь-які дії, які ведуть до пролиття польської крові», бо «та кров не може далі обтяжувати сумління й плямувати руки земляків». У 1983 і 1987 рр. Іван Павло ІІ відвідав Польщу з пастирськими візитами. Щоразу вони перетворювалися на грандіозні маніфестації, де йшлося про повагу людської гідності, свободи, демократичних цінностей, моральності. Про такі ж важливі для суспільства й людини речі говорили на проповідях римо-католицькі священики, до яких приходили тисячі людей. У 1984 р. за наказом Міністерства внутрішніх справ викрали й закатували священика костелу Святого Станіслава Костки у Варшаві, капелана «Солідарності» Єжи Попелушка. Його тіло знайшли у Віслі, а невдовзі стали відомі імена вбивць. Це вразило багатьох поляків і ще більше згуртувало проти влади.

Соціально-економічна ситуація в країні погіршувалася. Лідери США та країн Європейського Союзу засудили запровадження воєнного стану та ввели економічні санкції проти ПНР і СРСР. Розраховувати можна було лише на допомогу країн Варшавського договору, але їхні ресурси були скромними. Після скасування воєнного стану польський уряд намагався поліпшити економічну ситуацію через надання підприємствам господарської самостійності. Проте реформи буксували. Важким тягарем для польської економіки був зовнішній борг, який у 1987 р. становив понад 39 млрд доларів і 6,5 млрд рублів. Після вбивства Попелушка Ярузельський відправив у відставку особливо ревних прихильників командно-адміністративної системи й наблизив лібералів і реформаторів. Під впливом «перебудови» в СРСР у 1986 р. у Польщі амністували політичних в'язнів.

Папа Римський Іван Павло ІІ з Войцехом Ярузельським під час візиту до Польщі. 1987 р.

У 1988 р. Польщу охопили масові страйки. Люди протестували проти чергового підвищення цін на продукти й комунальні послуги. У ПОРП тривали дискусії, однак гору брало крило, налаштоване на порозуміння з опозицією, лідером якої був Лех Валенса. Від 5 лютого до 6 квітня 1989 р. у Варшаві проходили засідання «Круглого столу», який об'єднав правлячу коаліцію (27 осіб), «Солідарність» (25 осіб), представників церкви (5 осіб), а також кілька сотень експертів з різних питань. Підсумкові документи нарад засвідчили порозуміння сторін щодо поступового мирного демонтажу тоталітарного ладу й запровадження демократії. Згідно з досягнутими домовленостями було внесено зміни у виборче законодавство, що відкрило шлях до виборів на підставі конкуренції й політичного плюралізму. «Солідарність» стала легальною політичною силою.

Nota bene!

Стіл, за яким відбувалися засідання «Круглого столу», терміново виготовили восени 1988 р. спеціально для політичних нарад. Зараз він знаходиться в президентському палаці у Варшаві як музейний експонат. За ним відбуваються заняття з історії для учнів варшавських шкіл. Про рівень представництва політиків і громадських діячів на «Круглому столі» свідчить те, що його учасниками були три наступні президенти Республіки Польщі (Лех Валенса, Александр Квасневський, Лех Качинський), п'ять прем'єрів, чотири віце-прем'єри, шість маршалків і віце-маршалків сейму та сенату, понад 75 міністрів і віце-міністрів, близько 100 депутатів. Одним із важливих наслідків домовленостей на «Круглому столі» стало заснування опозиційної «Газети виборчої» (пол. Gazeta Wyborcza), яка перетворилася на один із найвпливовіших польських часописів, що містить аналітичні матеріали й жваво відгукується на ключові події у світі, у тому числі в Україні.

Засідання «Круглого столу» у Варшаві. 1988 р.

Парламентські вибори 1989 р. принесли тріумф опозиції, яка здобула 35 % (максимально можливу кількість) мандатів у сеймі й 99 зі 100 місць у сенаті. Прем'єром став представник опозиції Тадеуш Мазовецький. Невдовзі остаточно ліквідовано ПОРП. На президентських виборах наприкінці 1990 р. перемогу здобув Лех Валенса. Республіка Польща (а так знову почали називати країну) стала на шлях демократичних і ринкових реформ. Перехід до економічної лібералізації був стрімким - застосовано так звану шокову терапію, згідно з планом економічних реформ Лешека Бальцеровича. Реформи були успішними й забезпечили країні економічне зростання. У 1999 р. Польща стала членом НАТО, а в 2004 р. - членом Європейського Союзу. Досвід польського «Круглого столу» як прикладу суспільного діалогу, що забезпечив мирний перехід до значущих перетворень у суспільно-політичному житті, використали в інших країнах Центрально-Східної Європи. Уважають, що саме він започаткував «Осінь народів» у цьому регіоні.

«Осінь народів» - процес повалення комуністичних режимів у Центрально-Східній Європі, кульмінація якого припала на осінь 1989 р. Вживається за аналогією з «Весною народів» - революційними подіями в Європі 1848-1849 рр. У більшості колишніх соціалістичних країн зміна влади відбулася мирним шляхом (крім Румунії, де комуністичний режим повалено збройним повстанням, і Югославії, де розпад вилився в тривалу війну).

Схарактеризуйте соціально-економічну та суспільно-політичну ситуацію в Польщі в 1980-х роках. Як Ви гадаєте, чому в Польщі став можливим «Круглий стіл» між владою та опозицією, а відтак швидкий демонтаж комуністичного устрою?

2. Чехословаччина: «Оксамитова революція». Югославія: розпад і громадянська війна

Після придушення радянськими танками «Празької весни» (1968 р.) у країні настав період так званої нормалізації, суть якого полягала в згортанні економічних реформ, усуненні від будь-яких впливів інакомислячих, тиску на опозицію. Чимало людей тоді втратили роботу, письменники - можливості публікувати твори, професори - викладати. Понад 100 тис. осіб емігрували. «Чистки» торкнулися й Комуністичної партії Чехословаччини (КПЧ), офіцерського армійського корпусу. Усі владні повноваження зосередилися в КПЧ, яку очолював Густав Гусак. Країна потерпала від корупції й економічної кризи. Опозиція гуртувалася навколо громадської ініціативи «Хартія-77», яка ставила завданням захист прав людини. Основною формою протесту були звернення до органів влади з вимогою припинити політичні репресії й тиск, заборони на професійну діяльність. Лідером опозиції був чеський письменник і драматург Вацлав Гавел. В ув'язненні він продовжував писати тексти з гострою критикою уряду.

Ех libris

Погляд сучасника

У чехословацькій антитоталітарній опозиції, це означає передусім у «Хартії-77», були люди найрізноманітніших орієнтацій - від троцькістів до комуністів-реформаторів, різні типи соціалістів, послідовники лібералізму, християнської демократії чи консерватизму, а також чимало людей, що відмовлялось приєднуватися до будь-якої готової політичної шухляди. Звичайно, усі дебатували, часто вельми гаряче, та цікавим було те, що існування спільного ворога і спільної антитоталітарної програми, заснованої на ідеї прав людини, призвело до того, що в певних фундаментальних питаннях усі тягнули за одну мотузку. Політичні дебати ніколи не викликали в учасників якоїсь взаємної антипатії чи неприязні, ба більше - бажання воювати один з одним.

Гавел В. Прошу коротко. Розмова з Карелом Гвіждялою, примітки, документи. Львів, 2016. С. 32.

Політична опозиція в Чехословаччині, особливо в Чехії, активізувалася в 1988 р. У Празі почалися масові виступи. Рік 1989 розпочався із вшанування пам'яті Яна Палаха - студента, який у 1969 р. підпалив себе на знак протесту проти радянської військової інтервенції. У листопаді того ж року вшанували студентські протести проти нацистської окупації. Після розгону студентів розпочалися масові акції громадянської непокори. 19 листопада 1989 р. опозиційні організації об'єдналися в «Громадянський форум» на чолі з Гавелом, у Словаччині створено об'єднання «Громадськість проти насильства». Під тиском усе комуністичне керівництво пішло у відставку. У грудні 1989 р. було сформовано Уряд національної згоди, а президентом став Вацлав Гавел. Мирний процес зміни комуністичної влади на демократичну було названо «Оксамитовою революцією». У січні 1993 р. парламентським шляхом відбувся поділ країни на Чехію і Словаччину. Нині обидві є членами НАТО та ЄС.

Вацлав Гавел у празькому помешканні. 1989 р.

По-іншому розгорталася історія Югославії. З початку 1980-х років, після смерті президента Йосипа Броз Тіто, югославська модель соціалізму переживала глибоку кризу. У владній верхівці вирувала боротьба, яку посилювали розбіжності між республіками. Під впливом демократизації та політичного плюралізму міжетнічні й інші розбіжності, які віддавна мали місце на Балканах і були лише приглушені в період соціалізму, загострилися. У Косово місцеві албанці домагалися статусу суб'єкта федерації, у 1990 р. в цьому краю запроваджено надзвичайний стан. Після перших демократичних виборів, де перемогу здобули опозиційні сили, Хорватія і Словенія виступили за конфедеративний устрій. Однак офіційний Белград, де керувала соціалістична номенклатура, до цих вимог не прислухався.

У червні 1991 р. проголосили незалежність Словенія і Хорватія, у жовтні - Боснія та Герцеговина, а в листопаді - Македонія. Під час відокремлення Словенії стався невеликий збройний конфлікт. Проголошення незалежності Македонії викликало дипломатичні ускладнення, позаяк Греція побоювалася територіальних претензій. Хорватія вела війну за незалежність і збереження територіальної цілісності протягом чотирьох років (1991-1995). Серби на її території проголосили створення незалежної республіки Сербська Крайна. Після цього на територію Хорватії вторглися сербські війська. Найбільшою була битва за прикордонне містечко Вуковар восени 1991 р. Хорватські війська тримали оборону, серби взяли місто фактично зруйнованим. У 1995 р. президент Хорватії Франьо Туджман розпочав наступальну операцію «Буря». Протягом трьох днів (4-7 серпня) хорватські війська відновили суверенітет на цій території. У сербсько-хорватській війні загинуло понад 20 тис. осіб, хорватське населення зазнало з боку сербів жорстоких етнічних чисток.

Кровопролитним виявилося відокремлення від Югославії Боснії та Герцеговини, де національний склад населення був строкатим (31 % - серби, 17 % - хорвати, а 44 % населення сповідувало іслам). Боснійські серби за підтримки югославської армії в 1992 р. захопили значну частину території та розгорнули етнічні чистки в мусульманських районах. Три роки вони тримали в облозі боснійську столицю Сараєво, внаслідок чого загинуло понад 10 тис. осіб. Для зняття блокади війська НАТО бомбардували позиції сербів. Війна завершилася Дейтонськими угодами, підписаними в грудні 1995 р. Велику роль у мирному процесі відіграв президент США Білл Клінтон. Завдяки угодам було збережено цілісність Боснії та Герцеговини як федерації з двох частин - Мусульмансько-хорватської федерації та Сербської республіки.

Урядовий квартал у Сараєво після обстрілу сербською артилерією. 1992 р.

Порівняйте суспільно-політичні процеси в Чехословаччині та Югославії на зламі 1980-1990-х років. Поясніть причини розпаду цих країн.

3. Крах комуністичних режимів в Угорщині, Румунії, Болгарії

В Угорщині опозиція після розгрому антикомуністичного повстання 1956 р. відродилася тільки під кінець 1980-х років. У цей час у країні, яка існувала з обмеженим суверенітетом, наростало невдоволення довголітнім правлінням комуністів на чолі з Яношем Кадаром. У 1988 р. розпочалися масові демонстрації, які влада намагалася розігнати. У травні цього ж року Кадар пішов у відставку й у країні почалася відбудова політичного плюралізму. Важлива роль при цьому належала відновленню пам'яті про жертви угорської революції 1956 р. На перепоховання в Будапешті Імре Надя зійшлося чверть мільйона угорців. Страченого за «державну зраду» політика було офіційно реабілітовано 6 липня 1989 р., і того ж дня, за збігом обставин, помер Янош Кадар. В Угорщині, як і в Польщі, відбулися переговори між владою й опозицією у форматі «круглого столу», а в 1990 р. відбулися вільні парламентські вибори.

Комуністична влада Румунії в 1970-х роках оголосила про перехід до будівництва «розвинутого соціалізму своїм шляхом». На практиці в країні відбувалося зміцнення особистої влади й формування культу особи очільника комуністичної партії Ніколае Чаушеску та його дружини Єлени. Служба безпеки (секурітате) контролювала всі прояви громадської активності. Чаушеску обійняв посаду президента довічно. Через економічну кризу на початку 1980-х років влада взяла курс на економію. Національну політику спрямовували на румунізацію. Хвилі свободи й демократії докотилися до Румунії наприкінці 1989 р. У м. Тімішоара угорці запротестували проти переслідувань. Застосувавши зброю, влада розігнала протестувальників (загинуло близько 60 осіб). Чаушеску спробував звинуватити в заворушеннях іноземні спецслужби, однак це спричинило вибух протесту. Опозиція об'єдналася в Румунський демократичний фронт. На вулиці Бухареста вийшли десятки тисяч протестувальників, які скандували: «Чаушеску - диктатор». На бік протестувальників перейшла армія. Під час грудневих заворушень загинуло більше тисячі осіб. Подружжя Чаушеску при спробі втекти затримали й за рішенням військового трибуналу стратили 25 грудня 1989 р. Остаточно румунських комуністів усунуто від влади в 1996 р.

Влада в Болгарії на чолі з Тодором Живковим, який в управлінні дотримувався сімейно-кланового принципу, спершу мала намір перечекати «перебудову» в СРСР. Економічні труднощі Радянського Союзу позбавили Болгарію надходжень, які вона отримувала від реекспорту нафти. Це змушувало уряд реформувати економіку й місцеву адміністрацію. Намагаючись зберегти владу, болгарські комуністи спробували спрямувати увагу суспільства на боротьбу з мусульманами, ініціювавши примусову зміну імен місцевих турків. Репресії проти тих, які не бажали відмовлятися від власного імені, релігійної й національної ідентичності, викликали опір турецької громади. Дійшло навіть до терористичних актів. Понад 340 тис. болгарських мусульман виїхали з країни, деякі сільські регіони обезлюдніли. На захист турецької меншини стали міжнародні правозахисні організації й болгарські дисиденти.

Під гаслами дотримання прав людини болгарська опозиція поступово міцніла. Іншим її напрямом був екологічний рух, розпочатий як протести проти забруднення хімічними заводами Румунії болгарського м. Русе. У 1988 р. створено Клуб на підтримку гласності та перебудови на чолі з філософом Желю Желєвим. Опозиція Живкову виникла й усередині Болгарської комуністичної партії, особливо серед молодшого покоління, де було багато прихильників політики Горбачова. У 1989 р. Живков пішов у відставку. У Софії почалися демонстрації з вимогами поглибити демократичні перетворення. Опозиція об'єдналася в Союз демократичних сил. На початку 1990 р. влада й опозиція розпочали переговори за «круглим столом». Звинуваченого в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі та корупції Живкова заарештували. У країні відбулися парламентські вибори. Хоча більшість на них отримали комуністи, які назвалися соціалістами, президентом країни став Желєв, а Болгарія продовжила демократичні зміни.

Схарактеризуйте демократичні перетворення в Угорщині, Румунії та Болгарії на зламі 1980-1990-х років. Як Ви гадаєте, чому спроба покласти край комуністичній монополії на владу в Румунії призвела до застосування збройної сили?

4. Об'єднання Німеччини

Символом руйнування «залізної завіси», краху комунізму й об'єднання Європи стало падіння Берлінського муру 9-10 листопада 1989 р. Перший реальний крок у процесі об'єднання Німеччини зроблено під час візиту в Москву в жовтні 1988 р. канцлера ФРН Гельмута Коля. У червні наступного року під час приїзду Горбачова до Німеччини було підписано спільну заяву, яка мала відкрити новий етап у відносинах між двома державами. Тим часом Угорщина лібералізувала перехід кордону з Австрією. Цим негайно скористалися тисячі мешканців НДР, які перебиралися в Західну Німеччину. Цей рух схилив комуністичного очільника НДР Еріха Хонеккера заборонити виїзд громадян в Угорщину, що викликало масові протести. Хонеккер пішов у відставку. 4 листопада продовження політичних змін вимагала 700-тисячна демонстрація в Берліні, маніфестували й інші східнонімецькі міста.

9 листопада 1989 р. речник уряду НДР Ґюнтер Шабовскі оголосив про ухвалення постанови, яка давала можливість кожному громадянину НДР виїхати за межі держави. Хоча постанова набирала чинності наступного дня, речник помилково зазначив, що вона набуває чинності негайно. Люди попрямували до Бранденбурзької брами й інших пунктів пропуску, які ділили Берлін. По інший бік стіни теж зібрався велетенський натовп. Уночі кордон було відкрито, сотні мешканців Берліна почали руйнувати мур. Ця ніч здавалася казкою: незнайомці обіймалися й плакали, усвідомлюючи, що переживають насправді величний момент. Протягом кількох найближчих днів близько 4 млн громадян НДР перетнули західний кордон. Розділені сім'ї, знайомі, родичі та їхні нащадки нарешті отримали змогу зустрітися.

Nota bene!

Берлінський мур, який відокремив Західний Берлін від території Східної Німеччини, почали будувати 13 серпня 1961 р., щоб припинити втечі громадян НДР на Захід. Загальна довжина муру - близько 155 км, висота до 4 м. Став символом поділу світу на дві ворожі системи. Під час спроб подолати Берлінський мур загинуло (за різними даними) від 136 до 245 осіб (більше 3 тис. утікачів заарештували й засудили). Переважно це були молоді люди. Нині уламки Берлінського муру стали популярним сувеніром і зберігаються в багатьох музеях світу.

Наступним етапом стало об'єднання Німеччини. Коли Коль у грудні 1989 р. поїхав до нового очільника уряду НДР Ганса Модрова, там його зустріли із захватом. Він сказав про європейську перспективу єдиної Німеччини і запропонував конкретний план. Договір про остаточне врегулювання німецького питання обговорювали в 1990 р. у форматі «два плюс чотири», за участі представників ФРН і НДР, з одного боку, та Великої Британії, Франції, США та СРСР, з другого. Переговори проходили в чотири раунди - на зустрічах у Бонні, Берліні, Парижі (за участі Польщі, після чого парламенти обох Німеччин визнали її західний кордон) і в Москві.

Попри складність переговорів, таки вдалося досягнути рішення про об'єднання Німеччини, яке символізувало остаточне подолання наслідків Другої світової війни. ФРН отримала «повний суверенітет над своїми зовнішніми і внутрішніми справами», натомість зобов'язалася бути миролюбною і без'ядерною державою. 3 жовтня 1990 р. НДР увійшла до складу ФРН. Об'єднану Німеччину чекала велика робота по подоланню соціальних і економічних різниць, творенню єдиної політичної та правової культури. Цю роботу було успішно виконано. Інтеграції країни сприяло вкладення чималих коштів у східні регіони задля їхньої модернізації. Об'єднана Німеччина стала однією з найсильніших держав ЄС. Сучасне керівництво країни докладає зусилля для розбудови європейської єдності.

Які суспільно-політичні виклики з'явилися перед двома німецькими державами на зламі 1980-1990-х років? Поміркуйте про історичне значення падіння Берлінського муру та об'єднання Німеччини.

Ad disputandum

• Об'єднавшись у групи (пари), поміркуйте, чому в одних країнах падіння комуністичних режимів відбулося відносно мирним шляхом, а в інших призвело до збройних конфліктів. За відправну точку дискусії прийміть твердження Папи Римського Івана Павла ІІ «За війну відповідають не тільки ті, хто її безпосередньо розв'язує, але також і ті, хто не робить усього, що тільки може, аби їй перешкодити». Як Ви ставитеся до думки, що національна свобода має бути самообмежувальною, щоби не призводити до хаосу й конфліктів?

Repetitio est mater studiorum

1. Укладіть у хронологічній послідовності події, які характеризують антикомуністичні революції в Центрально-Східній Європі, що відомі як «Осінь народів».

2. Схарактеризуйте зміни на політичній карті Центрально-Східної Європи наприкінці ХХ ст. Як вони вплинули на ситуацію в Україні?

3. Зберіть додаткову інформацію про подолання німцями роз'єднаності. Як Ви гадаєте, чи справдилися надії, які вони пов'язували з падінням Берлінського муру?

4. Сформулюйте основні домовленості між владою та опозицією в країнах Центрально-Східної Європи, де відбулися «круглі столи».

5. Поміркуйте, спираючись на власні спостереження, як змінилася Центрально-Східна Європа з часу «Осені народів».