Історія: Україна і світ. 11 клас. Мудрий - Нова програма

§ 28. Лібералізація суспільного та культурного життя. Національні рухи

1. Реабілітація репресованих і звільнення політичних в'язнів

Під впливом демократизації суспільного життя на порядок денний у СРСР повернулося питання про реабілітацію жертв політичних репресій. Спершу її уявляли лише як завершення того, що не зробили в 1960-х роках. У 1988 р. ухвалено постанову політбюро ЦК КПРС про додаткові заходи щодо реабілітації осіб, репресованих у сталінський період. Однак робота затягувалася. Наступного року видано указ президії Верховної Ради СРСР про додаткові заходи по відновленню справедливості щодо жертв сталінських репресій. Цим указом відмінено всі рішення, які виносили позасудові органи - трійки, колегії, особливі наради. У 1990 р. видано указ президента СРСР про відновлення прав усіх жертв політичних репресій 1920-1950-х років, яким визнано, що репресії були масовими й несумісними з правовими нормами і загальнолюдськими цінностями. Відповідальність за них покладено на «сталінське керівництво».

У 1989 р. Верховна Рада СРСР схвалила декларацію про визнання незаконними й злочинними насильницьких переселень народів, у 1991 р. ухвалено й відповідний закон. Варварством з боку сталінського режиму названо виселення в роки Другої світової війни балкарців, інгушів, калмиків, карачаївців, кримських татар, німців, турків-месхетинців, чеченців. Визнано, що насильницькі переселення вплинули на долю корейців, греків, курдів. На історичну батьківщину в Крим почали масово повертатися (здебільшого з Узбекистану) кримські татари. Повернулося близько половини з тих, які могли скористатися цим правом, - 250 тис. У 1986 р. вийшов на свободу (правда, з умовним строком ув'язнення) один із лідерів кримськотатарського руху Мустафа Джемілєв. Два роки перед тим суд у Ташкенті засудив його до позбавлення волі в таборах суворого режиму «за складання і поширення документів, що ганьблять радянський державний лад» й «організацію масових заворушень» при спробі поховати батька в Криму. У 1991 р. Джемілєва обрано головою Меджлісу - представницького органу, створеного для подолання наслідків депортації та відновлення прав кримських татар.

Зліва направо: Олена Боннер, Сафінар Джемілєва, Мустафа Джемілєв, Андрій Сахаров

Усього на середину 1980-х років у місцях позбавлення волі знаходилося близько 2 тис. політв'язнів, засуджених за «антирадянську агітацію та пропаганду». Майже половина засуджених були росіяни, другими за кількістю (21 %) - українці. «Політичні» статті виключили з Кримінального кодексу в 1989 р. За особистого втручання Горбачова в 1986 р. звільнено із заслання в Горькому академіка Андрія Сахарова - правозахисника, лауреата Нобелівської премії миру 1975 р., фізика-ядерника, творця водневої бомби. У засланні він провів сім років за протести проти радянської інтервенції в Афганістан. Після звільнення Сахарова обрано народним депутатом СРСР. Він став також першим головою товариства «Меморіал», створеного в 1989 р. у Москві з метою розбудови громадянського суспільства, відновлення історичної правди, збереження пам'яті про жертви політичних репресій і тоталітарних режимів. Після розпаду СРСР заходи по реабілітації жертв політичних репресій здійснювали в незалежних державах.

Поясніть, яке значення у процесах демократизації в СРСР мали реабілітація жертв політичних репресій, звільнення політичних в'язнів.

2. Спроби реформувати політичну систему СРСР та консолідація консервативних сил. Втрата КПРС монополії на владу. Формування багатопартійності

Зіткнувшись з потужним опором, який чинили реформам партійні консерватори, Горбачов почав шукати підтримку для перетворень у народу. Це відбувалося під гаслом збільшення демократії. У 1988 р. на ХІХ партійній конференції взамін «побудови комунізму» проголошено курс на розбудову правової держави, що мала спиратися на правові норми й загальнолюдські цінності. Перше, чого прагнули реформатори, були вибори на конкурентній основі, адже в СРСР традиційно всі вибори були безальтернативними. Поряд з консерваторами у верхівці КПРС формувалося радикальне крило, представники якого критикували владу за непослідовність і нерішучість у реформах. Ці діячі гуртувалися навколо першого секретаря Московського міськкому КПРС Бориса Єльцина.

Наприкінці 1988 р. Верховна Рада СРСР ухвалила конституційну реформу. Вищим законодавчим органом країни став З'їзд народних депутатів, який обирали на п'ять років у кількості 2 250 осіб, з них 1 500 - за мажоритарною системою (окремо від союзних, автономних республік, областей і округів) і 750 - від громадських організацій. КПРС отримала 100 мандатів. Позаяк з'їзд був дуже громіздким, його передбачали скликати раз на рік, а постійно діючим органом мала стати обрана з його складу Верховна Рада. Результатом виборів стала поразка 38 перших секретарів обкомів КПРС та низки інших партійних і державних функціонерів. Натомість популярність здобули представники гуманітарної інтелігенції, критики системи, моральні авторитети. Опозиційні настрої проявили великі міста, насамперед Москва й Ленінград (нині Санкт-Петербург). Вибори стали провісником розпаду СРСР - у республіках вони відбувалися під національними гаслами.

Андрій Сахаров перед виступом на І З'їзді народних депутатів СРСР

І З'їзд народних депутатів СРСР розпочав роботу в травні 1989 р. Напередодні його відкриття в Москві відбулася 100-тисячна демонстрація на підтримку демократичних реформ. На з'їзді сформувалася консервативна більшість і опозиційна меншість, згуртована навколо Міжрегіональної депутатської групи. Її співголовами були Борис Єльцин, Юрій Афанасьєв, Гавриїл Попов, Андрій Сахаров і Віктор Пальм. Група вимагала відміни 6-ї статті конституції СРСР, у якій йшлося про «керівну та спрямовуючу роль КПРС», вільні й прямі вибори керівництва країни, передачу суттєвих повноважень місцевим радам. Сахаров наполягав на негайному вирішенні національного питання. Засідання з'їзду відбувалися в умовах гострих зіткнень між консерваторами і реформаторами, після одного з них Сахаров помер від серцевого нападу.

Eх libris

Погляд сучасника

Яким же був головний політичний результат [І] З'їзду [народних депутатів СРСР]? Він не вирішив питання про владу, виявився як за своїм складом, так і за позицією Горбачова до цього не здатним. Тому він не міг також закласти основи кардинального вирішення політико-економічних, соціальних та екологічних проблем. Усе це - справи найближчого майбутнього, життя нас підганяє. Утім З'їзд повністю зруйнував для всіх людей у нашій країні всі ілюзії, якими нас і весь світ заколисували й присипали. Виступи ораторів з усіх куточків країни, не лише «лівих», а й «правих», за 12 днів склалися у свідомості мільйонів людей в ясну й безпощадну картину реального життя в нашому суспільстві - такої картини не могли створити ні особистий досвід кожного з нас, хоч яким трагічним він був, ні зусилля газет, телебачення та інших засобів масової інформації, літератури й кіно за всі роки гласності. Психологічні й політичні наслідки цього величезні й позначатимуться тривалий час. З'їзд відрізав усі дороги назад. Тепер усім зрозуміло, що є тільки шлях уперед або загибель.

Сахаров А. Воспоминания: в 2 т. / ред.-сост. Е. Холмогорова, Ю. Шиханович. Москва, 1996. Т. 2. С. 405.

На зламі 1989-1990 рр. розгорнулася виборча кампанія до республіканських і місцевих органів влади, яка об'єднала опозиційні сили в Міжрегіональній депутатській групі. Під гаслами «Геть КДБ!», «Геть 6-ту статтю» в країні вирували багатотисячні мітинги. Було створено виборчий блок «Демократична Росія» і «Демократична платформа в КПРС». У березні 1990 р. ІІІ З'їзд народних депутатів СРСР вилучив 6-ту статтю з конституції. Таким чином було зламано монополію комуністів у системі влади й відкрито дорогу для багатопартійності. Після цього з'їзд обрав Горбачова президентом СРСР (за нього проголосували близько 60 % депутатів). На виборах народних депутатів РРФСР комуністи здобули близько половини голосів. Лідери ж російських демократів Гавриїл Попов і Анатолій Собчак очолили органи представницької влади в Москві й Ленінграді. У 1990 р. відбувся XXVIII з'їзд КПРС, який став для партії останнім. Консерватори створили Компартію РРФСР. Комуністи масово складали партійні квитки. Після того, як з'їзд відхилив пропозицію перетворити КПРС на Партію демократичного соціалізму, про вихід з партії заявив і Борис Єльцин.

Схарактеризуйте спроби реформувати політичну систему СРСР, зокрема боротьбу консервативних і демократичних сил. Прокоментуйте твердження Андрія Сахарова, що І З'їзд народних депутатів СРСР (1989 р.) «відрізав усі дороги назад».

3. Розгортання національних рухів. «Парад суверенітетів» і Новоогарьовський процес

Національні рухи в радянських республіках починалися з підтримки демократичних реформ, вимог економічної самостійності, відродження інтересу до національної історії та культури. Утім доволі швидко вони переходили до політичних вимог і дедалі активніше домагалися державної незалежності. Першими стали на цей шлях Литва, Латвія й Естонія. Головним історичним порахунком для них у відносинах з Москвою був пакт Молотова-Ріббентропа. 23 серпня 1987 р. у республіках Балтії відбулися мітинги, які започаткували створення народних рухів за перебудову (згодом слова «за перебудову» з назв було вилучено). Народні рухи були широкими об'єднаннями здебільшого наукової й творчої інтелігенції. Так, ініціативну групу Народного руху Литви («Саюдіс») створено на засіданні в актовому залі Академії наук. До неї увійшли 35 відомих діячів культури, мистецтва, науки, журналістики, половина з них були членами КПРС. Очолив «Саюдіс» музикознавець і публіцист Вітаутас Ландсбергіс.

Вітаутас Ландсбергіс

Представники народних рухів здобували переконливі перемоги на виборах усіх рівнів. 11 березня 1990 р. Верховна Рада Литовської Республіки проголосила відновлення незалежності, 30 березня цей приклад наслідувала Естонія, а 4 травня - Латвія. У республіках сформували делегації для проведення переговорів щодо процедури виходу з СРСР. Переговори вели окремо з керівництвом СРСР і РРФСР. Горбачов не хотів і слухати про незалежність, а Єльцин погодився підписати нові угоди. На тлі цих подій у ніч з 12 на 13 січня 1991 р. якийсь Комітет суспільного порятунку спробував перебрати в Литві владу, усунувши законний уряд. Позаяк одночасно радянський спецназ штурмував телевізійну вежу у Вільнюсі, усі розуміли, що наказ виходить від союзних силових відомств. Під час штурму загинуло 13 осіб, були сотні поранених. У республіках Балтії почали готуватися до протистояння з радянськими військами, на вулицях з'явилися барикади. У Ризі, столиці Латвії, при штурмі Міністерства внутрішніх справ загинуло 5 осіб. Однак надалі радянське керівництво утрималося від застосування сили і спробувало переламати ситуацію економічною блокадою. Референдум у Литві в лютому 1991 р. забезпечив підтримку державної незалежності 90 % виборців, референдуми провели також Латвія та Естонія.

Похорон жертв штурму телевежі у Вільнюсі

Активно діяли народні рухи (фронти) у республіках Закавказзя: у Вірменії на чолі з Левоном Тер-Петросяном і Грузії під орудою Звіада Гамсахурдія. У низці регіонів СРСР спалахнули етнічні конфлікти, з'явилися взаємні територіальні претензії. Так, у Грузії загострилися абхазьке й осетинське питання. 9 квітня 1989 р. військовою силою розігнано масовий мітинг у Тбілісі (загинуло 20 осіб). Ці події посилили антирадянські настрої в Грузії. У Молдові напруга склалася навколо Придністров'я. «Гарячою точкою» стала й Нагірно-Карабаська Автономна Республіка. Ця автономія перебувала у складі Азербайджану, хоча значну частину її населення становили вірмени. Невдоволені азербайджанською владою, вони розгорнули збір підписів за приєднання до Вірменії. Наростання антиазербайджанських настроїв у Вірменії зумовило появу біженців. Частину з них керівництво Азербайджану скерувало до м. Сумгаїт, де й почалися антивірменські мітинги азербайджанців (ймовірно, за участі провокаторів). 27-29 лютого 1988 р. у місті вчинено погроми проти вірмен. Тоді загинуло 28 вірмен і 6 азербайджанців, були поранені. Ці події стали поворотним пунктом конфлікту. Верховна Рада Вірменії проголосила про приєднання Нагірно-Карабаської Автономної Республіки.

Eх libris

Погляд сучасника

Багато десятиліть до створення «Саюдіса» суспільство дозрівало до бажання більш щирого і більш чистого життя, розв'язання проблем, яких влада, система і режим не вирішували. Якась частина людей (і я був серед них) не могла спокійно дивитися на те, що відбувається, вважаючи, що наш обов'язок - хоча б стукатися нагору, доносити до влади інформацію про те, що є така необхідність. Саме так і виник «Саюдіс». <...>

Керівники СРСР чинили як божевільні: оголошували, що Литва - це частина Союзу, і водночас били, мучили нас. Це імперська психологія. Ми мусили це витримати, не нервуватися, не вдаватися до кроків у відповідь. І така політика дала результат. Звичайно, на ситуацію вплинула критика міжнародного співтовариства, міжнародних організацій. Отоді тільки вони зрозуміли, що не зможуть переломити нас. І що треба йти на діалог. Хоча до цього було сказано, що ніколи не буде переговорів із нами. Глибокий реформіст і демократ Михайло Сергійович Горбачов казав тоді: «Я не вестиму переговорів із частиною моєї держави». <...>

Пізніше влада все ж таки пішла на переговори, але насправді нам заговорювали зуби, а самі готували агресію. Спокійно відпустити нас вони не могли. І Кремль не збирався тиснути тільки якимись блокадами, а просто вдарив фізично. Показали кулака і повністю програли. Просто через нерозуміння, що нині інші часи, що є інші цінності та що у світі на події в Литві дивляться не так, як хотілося керівникам СРСР, не відповідно до їхньої філософії. Хоча іноді, можливо, Захід і сприяв, і закривав очі на деякі речі, бо треба було якось співіснувати із СРСР. Але ніхто тоді не зміг би їм сказати: які ви молодці, що пішли з танками давити людей. А керівництво СРСР вважало, що це можливо, і це вкотре - як із Угорщиною, Чехословаччиною, Польщею - зійде з рук.

Зубар М. Вітаутас Ландсбергіс: «У 1990 році наше суспільство дозріло до бажання більш щирого і чистого життя» // Дзеркало тижня (Київ). 2011. Вип. 9. 12—18 березня.

Спалахи насильства не припинялися. На кінець 1988 р. у конфлікт навколо Нагірного Карабаху було втягнуто більшість мешканців Вірменії та Азербайджану. З обох республік йшли потоки біженців. Центральна влада реагувала на конфлікт мляво, а коли спробувала у відповідь на погроми вірмен увести військовий стан у Баку («чорний січень» 1990 р., загинуло понад 130 осіб), це ще більше загострило ситуацію. У грудні 1988 р., коли ситуація й так була вкрай напружена, на північному заході Вірменії стався потужний землетрус - було повністю зруйновано місто Спітак, частково Гюмрі та інші населені пункти; загинуло близько 25 тис. осіб, а півмільйона залишилося без даху над головою. Поряд з аварією на Чорнобильській АЕС цей землетрус став найстрашнішою катастрофою останніх років існування СРСР. У період «гарячої фази» вірмено-азербайджанського збройного конфлікту за Нагірний Карабах загинуло 30 тис. осіб, а більше мільйона стали вимушеними переселенцями.

У 1989 р. заговорили про укладення нового союзного договору. Формально в конституції СРСР йшлося про право республік залишити союз. Деякий час Горбачов уважав, що для залагодження ситуації досить пояснити людям небезпеку розпаду СРСР. Однак ці наміри виявилися ілюзією. Ускладнювали ситуацію й економічні труднощі, адже чимало місцевих керівників звинувачували центр у викачуванні ресурсів з республік. Важливу роль у «параді суверенітетів» відіграла позиція керівництва Російської Федерації на чолі з Борисом Єльциним. 12 червня 1990 р. Верховна Рада РРФСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет РРФСР. На цьому тлі союзне керівництво виглядало як перешкода прогресивних перетворень. 20 червня 1990 р. Декларацію про державний суверенітет ухвалено в Узбекистані, 23 червня - у Молдові, 16 липня - в Україні, 27 липня - у Білорусі. Проти нового союзного договору виступило політбюро ЦК КПРС і депутатська група «Союз». Наприкінці 1990 р. Горбачов оточив себе прихильниками консервативного реваншу. Серед них був прем'єр-міністр Валентин Павлов, міністр внутрішніх справ Борис Пуго, міністр оборони Дмитро Язов, голова КДБ Володимир Крючков. Шеварднадзе, міністр закордонних справ, на знак протесту пішов у відставку, відкрито попередивши про «майбутню диктатуру».

17 березня 1991 р. Горбачов, який уважав незаконними референдуми про незалежність у балтійських республіках, організував на більшій частині СРСР референдум про збереження оновленого (як федерації рівноправних суверенних республік) Союзу. Брати в ньому участь відмовилися Латвія, Литва, Естонія, Молдова й Грузія. У результаті 76,5 % учасників голосування висловилося за так бажане Горбачовим збереження СРСР. Найменшою виявилася підтримка союзу в Україні (70,2 %), де найбільше голосів проти було в західних областях. Одночасно в Україні відбувся республіканський референдум щодо схвалення Декларації про державний суверенітет («за» проголосувало 80,3 %), а в трьох галицьких областях - ще й опитування щодо незалежності України («за» проголосувало майже 90 %). Чимало противників СРСР виявилося також у Росії, де на референдум було додатково винесено питання про обрання президента Російської Федерації всенародним голосуванням. У червні на цих виборах перемогу здобув Борис Єльцин, що зміцнило його позиції.

Спираючись на результати референдуму, Горбачов ініціював у квітні 1991 р. переговори про створення «союзу суверенних держав». Вони отримали назву «Новоогарьовський процес» - від назви урядової резиденції під Москвою. 23 квітня 1991 р. представники 9 союзних республік (Росії, України, Білорусі, Узбекистану, Казахстану, Азербайджану, Таджикистану, Киргизстану, Туркменістану) і президент СРСР підписали відповідну декларацію. Наприкінці липня Горбачов оголосив, що переговорний процес в основному завершено. Проектований союз уже не містив згадок ні про радянську владу, ні про соціалізм. Утім підписати договір виявилися готовими тільки Росія, Казахстан і Узбекистан. Усі інші республіки ще вагалися. Урочисте підписання було призначене на 20 серпня 1991 р.

Схарактеризуйте національні рухи на теренах СРСР у період «перебудови». Як Ви гадаєте, чому розпочався «парад суверенітетів»? Якою була реакція на нього радянського керівництва?

Ad disputandum

Об’єднавшись у групи (пари), поміркуйте про передумови розпаду СРСР. Зверніть увагу не тільки на економічні (виснаження економіки, волюнтаризм), ідеологічні (анахронічність комуністичної ідеології), управлінські (негативна селекція партійних кадрів, хабарництво і фаворитизм) причини, а й зумовлені ними суспільні настрої. Наведіть приклади, які підтверджують думку історика: «Система, у якій не було чіткого визначення відповідальности, породжувала безвідповідальність. Суспільство було деморалізоване, справді хворе. Невдоволення поєднувалося з цинізмом і апатією» (Пьотр Вандич). З’ясуйте аргументи прихильників і противників збереження СРСР. Як Ви гадаєте, чи була альтернатива «параду суверенітетів»?

Repetitio est mater studiorum

1. Укладіть у хронологічній послідовності події, які характеризують спроби під час «перебудови» реформувати політичну систему в СРСР.

2. Покажіть на карті «гарячі точки», що виникли на території СРСР на зламі 1980-1990-х років. Поміркуйте, чому вони виникли саме в період «перебудови».

3. Поясніть зміст поняття «парад суверенітетів». Зберіть додаткову інформацію про спроби створити на місці СРСР оновлений «союз суверенних держав».

4. Проаналізуйте погляди на майбутнє СРСР з точок зору: всесоюзного керівництва (прихильників «перебудови» й консервативної опозиції), республіканських політиків і громадських діячів (комуністів і учасників народних рухів), звичайних громадян, зарубіжних лідерів.

5. Визначте способи, якими М. Горбачов намагався запобігти розпаду СРСР. Як Ви гадаєте, чому президент прагнув утриматися від застосування збройної сили?