Історія: Україна і світ. 11 клас. Мудрий - Нова програма

§ 25. Україна в умовах наростання системної кризи комуністичного режиму

1. Петро Шелест і посилення автономного курсу керівництва УРСР

На посаду першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста було призначено за правління Микити Хрущова, у 1963 р. Однак уже наступного року він був серед тих, хто підтримав так званий жовтневий переворот, у результаті якого до влади в Москві прийшов Леонід Брежнєв. Важлива роль в усуненні Хрущова на деякий час зміцнила позиції Шелеста, однак стосунки з Брежнєвим і його оточенням на довший період не склалися. Московське керівництво з великою підозрою ставилося до українофільства Шелеста, хай навіть значно перебільшеного. Уже від 1965 р. на адресу Шелеста й загалом керівництва УРСР чулися звинувачення, що Україна претендує на особливе становище, проявляє так зване місництво, порушує планову дисципліну й навіть забагато вживає української мови.

Політика Шелеста була доволі суперечлива. Він підтримав придушення «Празької весни», навіть наполягав на вторгненні. На його думку, події у Чехословаччині негативно впливали на партійні організації в Україні; а вимоги чехословацького суспільства він трактував як бажання «безмежної демократії», яка веде до «повної анархії». Від початку Шелест критикував виступи дисидентів, звертав увагу каральних органів на «пожвавлення націоналістичних елементів» і «прояви антирадянщини». Під час правління Шелеста Україною прокотилися дві великі хвилі арештів дисидентів: перша в 1965 р. (заарештовано 24 особи), а друга в 1972 р. (73 особи). Між ними було ув'язнено ще 148 антирадянськи налаштованих громадян. За ґрати потрапили Іван Світличний, В'ячеслав Чорновіл, Михайло та Богдан Горині, Василь Стус. Дізнавшись у 1968 р. про те, що ув'язнені за політичними статтями Іван Кандиба, Іван Гель та ін. підготували нові документи антирадянського змісту, він підтримав рішення про посилення режиму їхнього утримання. Шелест вважав недоцільним і повернення кримських татар на батьківщину.

Personalia

Петро Шелест (1908-1996) - радянський партійний і державний діяч. Народився на Харківщині. Навчався в Харківському інженерно-технічному та Маріупольському металургійному інститутах. Працював робітником, інженером, начальником цеху. Під час німецько-радянської війни перебував у тилу, де на різних посадах керував оборонною промисловістю в Челябінській і Саратовській областях. У 1957-1962 рр. - перший секретар Київського обкому КПУ; у 1963-1972 рр. - перший секретар ЦК КПУ. Автор книжки «Україно наша Радянська» (1970 р.), де наголошував на самобутності українського народу. Від 1973 р. перебував на пенсії, одночасно працював в одному з конструкторських бюро, перебував під негласним наглядом, був змушений мешкати в Москві. Згідно із заповітом перепохований у Києві.

Водночас із України надходили до Москви анонімні й цілком відкриті листи, які звертали увагу центральної влади на занадто україноцентричну позицію Шелеста. Одним з таких критиків був секретар Львівського обкому КПУ Валентин Маланчук. Зібрана воєдино ця інформація давала результати. Відтак у 1970 р. головою КДБ УРСР призначено Віталія Федорчука - беззастережного прибічника придушення дисидентського руху. Шелест не був заповзятим націонал-комуністом, проте щиро вірив у федеративну структуру СРСР, рівноправність народів. Вагомими були його виступи на захист прав української мови у шкільній освіті, друці газет, журналів і книжок. Захищав від звинувачення в націоналізмі окремих українських діячів культури (зокрема Олеся Гончара та Івана Дзюбу). На початку 1960-х років Шелест був одним з натхненників створення краєзнавчої енциклопедії - багатотомної «Історії міст і сіл Української РСР», згодом підтримував будівництво музеїв народної архітектури та побуту.

Прийшовши до влади на хвилі повоєнної «українізації» партійно-державного апарату УРСР і підвищення ролі українців у керівництві СРСР, Шелест обстоював економічні інтереси України перед центром, виступав за надання Україні більших прав в економічній політиці. Він не раз вимагав, щоб московське керівництво дотримувалося декларованих принципів у взаєминах центру й тодішніх союзних республік. Це, а також зусилля політичних конкурентів створили Шелесту образ «надмірного» українського патріота, який нібито плекає плани більшої автономізації України, і призвели до його усунення. У 1972 р. його звільнили з посади першого секретаря ЦК КПУ - формально у зв'язку з призначенням заступником голови Ради Міністрів СРСР, а насправді за надмірну самостійність, «місництво та прояви націоналізму». У квітні 1973 р. в журналі «Комуніст України» з'явилася погромна стаття, де Шелесту інкримінували нібито наявні у книжці «Україно наша Радянська» применшення ролі комуністичної партії, ідеалізацію минулого України, патріархальщину. Книжку вилучили з продажу й бібліотек, а частину накладу знищили.

Ех libris

Погляд сучасника

На прийомі у Брежнєва я був [23 квітня 1973 р.] з 19.00 до 20.30 - розмова відбулася довга і виснажлива, хоч він і був досить спокійним. Брежнєву я висловив усе, що в мене назбиралося на душі і серці: про несправедливе ставлення до мене, необ'єктивність, упереджене вирішення моїх питань, про організоване третирування і цькування мене. Виказавши все це, я одразу ж вручив мою заяву Брежнєву, він її довго читав, очевидно, обдумував, що ж мені на неї відповісти, і нарешті сказав: «Що ж ти хочеш, щоб після смерті зрозуміли, що я на тебе гоніння влаштовував? Ні, заяву такого змісту я не візьму від тебе». Почав пропонувати різні варіанти моєї заяви, пробував навіть погрожувати мені: можна, мовляв, зробити з тобою як завгодно, так, що тобі товариші і руки не подадуть. Я його прямо запитав: «У такому випадку скажіть, що мені ставилося у вину, коли вирішувалося питання про мій переїзд з України?» Він довго ялозив, але сказав: «Назбиралося багато матеріалів, частина правди, але багато і домислу». Я наполягав на тому, щоб мені Брежнєв сказав правду. Я говорив, що маю право знати, повинен знати про себе. Брежнєв довго думав і сказав: «Ти виявляв забагато самостійності у вирішенні питань, часто не рахувався з Москвою. Були елементи місництва і прояви націоналізму». Я все це категорично заперечив як брехню і наклеп. Щодо проявів самостійності у вирішенні питань, то інакше я й не міг робити, і вся моя праця була для партії і народу.

Петро Шелест: «Справжній суд історії ще попереду». Спогади, щоденники, документи, матеріали / упор. В. Баран, О. Мандебура та ін.; за ред. Ю. Шаповала. Київ, 2003. С. 411-412.

Схарактеризуйте діяльність Петра Шелеста на посаді першого секретаря ЦК КПУ. Спробуйте пояснити суперечності в його поглядах і діях.

2. Володимир Щербицький: «чистка» партійно-державного апарату

Петра Шелеста, звинуваченого в м'якості до українського націоналізму та потуранні економічному місництву, на посаді першого секретаря ЦК КПУ змінив його давній конкурент Володимир Щербицький. Цю посаду він обіймав довгих сімнадцять років (1972-1989). Головну увагу Щербицький приділяв питанням господарського й науково-технічного розвитку, соціальним проблемам міст і сіл. Він був прихильником радянської системи управління з її централізацією, плановими засадами, екстенсивними методами, уважаючи «місцеві особливості» (національну культуру, у тому числі господарську) за перешкоду для розвитку СРСР загалом. Щербицький мислив не національними, а адміністративними й соціально-економічними величинами. Утім економіка УРСР, щільно інтегрована у загальносоюзний господарський комплекс, занепадала. Зменшувалася продуктивність праці, знижувалася рентабельність підприємств, не оновлювалися виробничі фонди, порушувалася виробнича кооперація. Попри значні капіталовкладення в аграрний сектор відбувався спад сільськогосподарського виробництва. Щербицькому далеко не завжди вдавалося відстоювати інтереси республіки перед союзними інстанціями.

Personalia

Володимир Щербицький (1918-1990) - радянський партійний і державний діяч. Народився на Дніпровщині. За фахом інженер-механік. Після війни працював на промислових підприємствах краю і водночас розпочав просування партійними сходинками. У 1961-1963 рр. - голова Ради Міністрів УРСР. Висловлював незгоду з політикою М. Хрущова. Після приходу до влади Л. Брежнєва знову призначений головою Ради міністрів УРСР (1965-1972 рр.). Відразу розглядався як конкурент П. Шелеста, з яким мав погані стосунки. У 1972-1989 рр. - перший секретар ЦК КПУ. У 1985 р. підтримав обрання Михайла Горбачова генеральним секретарем ЦК КПРС, однак його політику перебудови сприйняв неоднозначно. Істотно підірвала авторитет Щербицького Чорнобильська катастрофа 1986 р., яка виявила нездатність вищих органів республіки адекватно оцінити масштаби аварії та своєчасно вжити необхідних заходів із захисту населення від її наслідків.

У культурно-освітній сфері в Україні посилилася цілеспрямована русифікація. Зменшено кількість українських шкіл, звужено вживання української мови в інформаційному просторі, активно пропаговано ідеї «соціалістичного інтернаціоналізму». Провідником політики русифікації та репресій проти дисидентів став Валентин Маланчук, призначений у 1972 р. на посаду секретаря ЦК КПУ з питань ідеології. Достатньою підставою для звинувачень у націоналізмі був простий інтерес до історії України або навіть вживання рідної мови. Чудово володіючи українською мовою, Щербицький під час офіційних виступів майже завжди вживав російську. За ним як керівником російською заговорив увесь партійно-державний апарат. Відбулася ідеологічна «чистка» серед керівників наукових та інших установ. Підтримку партійного керівництва знаходили тільки такі проекти, які вважали не пов'язаними з національним питанням у його політичному значенні: створення музеїв народної архітектури і побуту, деяких меморіальних музеїв (як-от музею-заповідника Миколи Гоголя), видання творів класиків вітчизняної літератури, багатотомної «Історії міст і сіл Української РСР».

Схарактеризуйте діяльність Володимира Щербицького на посаді першого секретаря ЦК КПУ. Порівняйте її з діяльністю Петра Шелеста.

3. Течії дисидентського руху: національна, релігійна, правозахисна. Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод. Арешти українських дисидентів

Нове дихання в дисидентському русі (після «генерального погрому» 1972-1973 рр.) з'явилося у зв'язку з публікацією в радянській пресі в 1975 р. тексту Заключного акта Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі. В одній з його статей ішлося про неприпустимість переслідування громадян за їхні переконання. Спираючись на цю норму міжнародного права, яку публічно визнало вище керівництво СРСР, дисиденти зробили спробу легально відстоювати свої переконання. Так дисидентський рух перетворювався на правозахисний. У 1976 р. відразу після утворення московської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод (її натхненником був фізик Андрій Сахаров), у Києві створено Українську Гельсінську групу (УГГ) на чолі з письменником Миколою Руденком. Група ставила завдання інформувати світ про факти порушення прав людини в Україні, наголошуючи на єдності загальнолюдських і національних прав громадян. Аналогічні групи сформувалися в Литві, Грузії та Вірменії.

Микола Руденко

УГГ поєднала основні течії дисидентства в Україні - національну і правозахисну, а також захист прав інших національних груп, релігійних інтересів. Члени групи наголошували на застосуванні легальних методів, убачаючи вирішення суспільних проблем у дотриманні законів узагалі й повазі прав особи зокрема. Тому вони часто називали свою діяльність правозахисним рухом. Показово, що саме проти учасників УГГ було задіяно найбільш принизливі методи репресій - фабрикації звинувачень за кримінальними статтями (хуліганство, спроба зґвалтування, виготовлення, зберігання і збут наркотиків, опір міліції, незаконне зберігання зброї), повторне засудження одразу по закінченні терміну ув'язнення, створення умов ув'язнення, які загрожували здоров'ю й життю дисидентів. Першими, уже в 1977 р., заарештували Миколу Руденка й Олексу Тихого, згодом Левка Лук'яненка і Мирослава Мариновича, а до 1981 р. режим не залишив на волі жодного учасника групи. Проте й у в'язницях, таборах і засланнях дисиденти продовжували боротьбу, зокрема за права політв'язнів.

Олекса Тихий

Окремою течією в русі опору було релігійне дисидентство. Теоретично радянська конституція гарантувала свободу віросповідання. Проте режим вдавався до обмеження релігійних свобод, інколи навіть брутальним чином. Найпоширенішими заходами були: обмеження релігійної літератури, заборона навчати дітей релігії, атеїстична агітація, упровадження в середовище священнослужителів агентів, закриття культових споруд, обмеження кар'єрних можливостей для віруючих. Під тиском зростав і опір вірян. Особливо значним він був з боку греко-католиків і протестантів. У підпіллі в західних областях України діяли 300-350 греко-католицьких священиків на чолі з кількома єпископами, існували навіть підпільні монастирі й таємні друкарні. У 1982 р. Йосип Тереля (у тюрмах провів 23 роки) організував Комітет захисту Української католицької церкви, що ставив за мету легалізацію греко-католицької церкви. Непропорційно велику частку «в'язнів совісті» в СРСР складали представники протестантських течій. Провідником руху євангельських християн-баптистів був Георгій Вінс.

Оксана Мешко, фактична керівниця УГГ наприкінці 1970-х років, із сином Олександром на засланні. 1981 р.

Кількісне зростання та ідейне зміцнення дисидентського середовища, характер і масштаби протидії йому з боку влади свідчать про еволюцію в 1960-1980-х роках дисидентства в Україні від поодиноких протестів до повноцінного руху. Водночас у певні періоди (після погрому 1972-1973 рр., на початку 1980-х років) унаслідок репресивних дій режиму дисидентський рух був на межі зникнення. Ідейне наповнення діяльності дисидентів пережило помітну еволюцію: від спроб привернути увагу влади до виправлення «окремих недоліків» радянської системи до постановки питання про державну незалежність України та її декомунізацію. Українське дисидентство було частиною дисидентського руху в СРСР, який включав також інші національні, релігійні, еміграційні, власне політичні рухи.

Ех libris

Погляд сучасника

З виступу історика Валентина Мороза на судовому процесі у зв'язку із звинуваченням його в антирадянській діяльності. 17 листопада 1970 р.

[19]60-ті роки принесли значне пожвавлення в українське життя, [19]70-ті теж не будуть вакуумом в українській історії. Ті золоті часи, коли все життя було втиснуто в офіційні рамки, минули безповоротно. Вже існує культура поза міністерством культури і філософія поза журналом «Вопросы философии». Тепер вже постійно існуватимуть явища, що з'явились на світ без офіційного дозволу, і з кожним роком потік цей буде збільшуватись.

Мене судитиме тепер суд за закритими дверима. І все одно він стане бумерангом, навіть коли мене ніхто не почує, навіть коли я буду мовчати в ізольованій від світу камері Володимирської в'язниці. Буває мовчання голосніше від крику. І навіть знищивши мене, ви не зможете його заглушити. Знищити легко, - але чи задумувались ви над такою істиною: знищені часом важать більше, ніж живі. Знищені стають прапором. Знищені - це кремінь, з якого будуються кришталеві фортеці в чистих душах. <...>

Є тільки один вихід: відмовитись від застарілої політики репресій і знайти нові форми співжиття з новими явищами, які вже утвердилися в нашій дійсності безповоротно. Така реальність.

Культурне життя в Україні: Західні землі: Документи і матеріали. Т. 3 (1966-1971) / упоряд. Т. Галайчак, О. Луцький. Львів, 2006. С. 488-489.

Не всі українські політв'язні дочекалися звільнення й реабілітації. У 1984 р. у тюремних лікарнях померли Олекса Тихий і Валерій Марченко, тоді ж покінчив життя самогубством Юрій Литвин. У 1985 р. помер Василь Стус. Після відмови радянського керівництва від практики політичного переслідування і звільнення ув'язнених у другій половині 1980-х років представники дисидентського руху активно включилися у громадське і політичне життя України. Промовистим фактом стало те, що автором Акта проголошення незалежності України став саме один із чільних представників дисидентства - Левко Лук'яненко. Після здобуття Україною незалежності колишні дисиденти займалися публічною політикою, але не були інтегрованими у правлячу еліту і у другій половині 1990-х років розчинилися серед інших політичних сил.

Василь Стус

Назвіть течії дисидентського руху. Схарактеризуйте діяльність Української Гельсінської групи. Чому історики наголошують на ідейному новаторстві УГГ?

Ad disputandum

• Історик Орест Субтельний, характеризуючи діяльність П. Шелеста і В. Щербицького, писав: «Не підлягає сумніву, що як Шелест, так і Щербицький бачили майбутнє України в світлі комуністичної ідеології та в контексті радянської системи. Жоден із них не був у змозі навіть подумати про незалежність України. І кожен являв собою яскравий приклад того жорсткого контролю, що його здійснювала Москва над керівництвом КПУ. Однак кар'єри цих двох людей указують на те, що навіть у суворо контрольованій радянській системі могли виникнути два навдивовижу різні підходи, дві різні політичні лінії щодо України. Шелест прагнув, щоб Україну трактували як автономну державу в складі реальної радянської федерації. <...> До певної міри поведінку й політику Щербицького можна уподібнити до діяльності західного менеджера. Така людина сприймає СРСР як щось на зразок величезної корпорації галузевих заводів, і якщо ними успішно (тобто задовольняючи бажання людей у Кремлі) управляти, то можна знестися на верхівку структури правління корпорації». Об'єднавшись у групи, визначте ключові міркування історика й обговоріть їх. Наскільки вдалим, на Вашу думку, є порівняння В. Щербицького із «західним менеджером»?

Repetitio est mater studiorum

1. Укладіть у хронологічній послідовності події, які характеризують наростання в Україні кризи комуністичного режиму в 1970-1980-х роках.

2. Скориставшись електронними ресурсами, перегляньте книжку Петра Шелеста «Україно наша Радянська». Поміркуйте, чому автор обрав для викладу матеріалу форму мандрівки Україною.

3. Скориставшись додатковими джерелами інформації, зберіть відомості про членів, програмні засади та діяльність Української Гельсінської групи.

4. Як Ви розумієте поняття «системна криза комуністичного режиму»? Відповідь обґрунтуйте.

5. Розпитайте рідних і знайомих про те, як вони пам’ятають події 1970-1980-х років. Зіставте ці спогади з поглядами істориків.