Історія: Україна і світ. 11 клас. Мудрий - Нова програма

§ 19. Опозиційний рух: шістдесятники і дисиденти

1. Передумови поширення опозиційних настроїв в українському суспільстві. Клуби творчої молоді

Поширення опозиційних настроїв в українському суспільстві в період хрущовської «відлиги» спиралося на тривалу традицію національно-визвольного руху. Ідейне визрівання покоління шістдесятників починалося з культурництва. Прагнення молодих митців позбутися тоталітарного диктату в творчому процесі переросло в культурно-просвітні акції, появу неофіційних об'єднань - клуби творчої молоді. Діяльність таких клубів полягала в проведенні мистецьких заходів (літературних вечорів, художніх виставок, показів замовчуваних театральних п'єс, вечорів пам'яті репресованих митців), спрямованих на пропаганду культурної спадщини і пробудження національної самосвідомості. До цього заохочувала й загальна культурна атмосфера, зокрема публікації українською раніше недоступних у СРСР творів тогочасної західної літератури (Альбера Камю, Франца Кафки, Еріха Марії Ремарка, Ернеста Хемінгуея).

Першим об'єднанням молодих митців-шістдесятників став клуб творчої молоді «Сучасник», який виник у Києві наприкінці 1959 р. Багато зусиль для його організації й діяльності доклали режисер Лесь Танюк, літератори Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Симоненко, художниця Алла Горська. Ідея клубу виникла з ініціативи студентів організувати театралізовані групи колядників. Спочатку це викликало переляк у міськкомі партії, але коли за молодих людей заступився Олексій Аджубей, редактор московської газети «Известия» і зять Хрущова, київська комсомольська організація отримала вказівку очолити ініціативу. При клубі діяли секції: письменницька, художня, музична, кіно й театральна. Члени клубу організовували лекції з історії України, етнографічні свята, літературно-художні вечори, влаштовували краєзнавчі експедиції (як-от до місць захоронення жертв масових репресій у Биківні).

Василь Симоненко

Під впливом київського клубу в 1962 р. утворено клуб творчої молоді «Пролісок» у Львові. Молодіжні об'єднання, які пропагували свободу самовираження, загальногуманістичні цінності, національну культуру діяли також у Дніпропетровську, Одесі, Харкові, Черкасах. У 1968 р. клуб творчої молоді виник у Придніпровську. Діяльність клубів набувала громадського й соціального звучання. Політична відчуженість, національна спрямованість клубів стала приводом для закриття молодіжних об'єднань і застосування каральних заходів щодо їхнього активу: у 1964 р. ліквідовано клуби в Києві та Львові, невдовзі така ж доля спіткала учасників інших молодіжних об'єднань. Наступ влади на творчу молодь виразно проявився після зустрічей М. Хрущова з творчою молоддю в Москві у 1962-1963 рр. Поведінка радянського керівника була вкрай брутальною, молодих художників і поетів він звинуватив у безідейності, формалізмі, авангардизмі. Не уникли нападок і митці старшої генерації, зокрема Борис Пастернак, автор роману «Доктор Живаго», який мав сенсаційний успіх на Заході.

Ех libris

Погляд сучасника

Світ змінився. У Києві, у Львові також з'явилися люди, які критично ставилися до совєтського ладу. У квітні 1961 року до Львова приїхали молоді київські поети й критики. У цій групі були: Драч, Вінграновський, Дзюба й Павличко. Їхні виступи мене здивували: як цим молодим комсомольцям вдалося прозріти. <...>

Через кілька місяців після візиту поетів до Львова приїхав Іван Світличний. Ми мали з ним дуже відверту розмову. Було дивно, що після сталінського періоду, коли люди боялися про щось говорити навіть між собою, раптом виникла атмосфера взаємної довіри. Тоді я бачив Світличного вперше у своєму житті, але ми відразу ж почали говорити про те, які методи можуть виявитися результативними у боротьбі з радянською владою. Я вибирав конспіративну діяльність, Світличний же вважав, що в країні, в якій доноси є елементом державної політики, лише легальна діяльність може мати якісь перспективи. Його концепція дії з відкритим заборолом нагадувала мені діяльність наших народників періоду шістдесятих років ХІХ століття. Я пішов до бібліотеки, щоб перевірити, якою була доля народників. Виявилося, що вони діяли приблизно 2-3 роки, після чого їх заарештували. Я поїхав до Світличного у Київ і сказав йому, що якщо в нашому випадку діятиме механізм, який застосовувався до народників, то у нас ще є час приблизно до 1964 року. Тоді Світличний підсумував, що за цей час ми мусимо якомога більше зробити. <...> Причому, треба прямо сказати, - наша щирість не переходила певної межі, ми ще намагалися діяти згідно з правилом - Богові свічку, а чортові кадило. Наприклад, ми критикували совєтську владу, а не совєтський лад як такий; ми критикували колгоспну дійсність, але не ставили під сумнів саму ідею колгоспів. Одне слово, ми були частково радянськими людьми, а частково патріотами. <...>

Клуб творчої молоді, який було створено у Києві, очолював Лесь Танюк. У Львові керівником подібного клубу ми вирішили зробити людину, яка стояла трохи осторонь від нас - тих, хто становив радикальну опозицію. Нашим головою став Михайло Косів. Клуб називався «Пролісок».

Горинь М. У нас була велика місія // Горинь М. Вибране. [Львів, 2010]. С. 370-371.

Схарактеризуйте діяльність в Україні клубів творчої молоді. Визначте передумови поширення в суспільстві опозиційних настроїв.

2. Українські шістдесятники: світосприймання, особливості діяльності, творчі здобутки

Шістдесятництвом називають літературно-мистецьку та суспільно-політичну течію серед української інтелектуальної еліти, що виникла на зламі 1950-1960-х років. Передумовою виникнення течії були політичні зміни, які мали місце в період десталінізації і супроводжувалися викриттям і засудженням масових репресій, демократизацією суспільно-політичного і культурного життя в Україні. Початковий період в історії шістдесятництва характеризувався пошуками «правди й чесної позиції», «власної індивідуальності», нових форм творчості, переглядом морально-етичних цінностей у житті та літературі, відмовою від офіційних канонів мистецтва соціалістичного реалізму.

Поет Микола Вінграновський так пояснив витоки шістдесятництва: «Наша юність і молодість, наше тодішнє молоде життя мало подвійну сутність: одну офіційну, казенну, для вчителів та оцінок в школі, а друга - поза школою, там, де було життя справжнє, життя реальне. Коли ця подвійність була усвідомлена, стався бунт: піднялася наша справжня сутність і відкинула оту офіційну, фальшиву. З цього бунту й почалося „шістдесятництво”». Нонконформістами й етичними максималістами були: поети й письменники Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Василь Стус; літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний; художники й графіки Алла Горська, Опанас Заливаха, Іван Марчук; скульпторка Теодозія Бриж; композитори Валентин Сильвестров, Мирослав Скорик; кінорежисери, актори й театральні діячі Юрій Іллєнко, Іван Миколайчук, Сергій Параджанов; публіцисти Валерій Марченко, Валентин Мороз, В'ячеслав Чорновіл та ін.

Іван Дзюба

Ліна Костенко

Алла Горська

Євген Сверстюк

Personalia

Теодозія Бриж (1929-1999) - скульпторка. Народилася на Рівненщині. Під час Другої світової війни батько був у селі старостою і водночас таємно працював надгосподарником УПА. Дівчинкою була зв'язковою. Згодом, після заслання батька, перебувала в ув'язненні в радянській тюрмі, уникла присуду через тиф. Випускниця Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва. У львівській робітні мисткині часто збиралися шістдесятники. Поет Микола Петренко в цій майстерні написав пісню «Намалюй мені ніч». Працювала над скульптурним утіленням багатьох історичних постатей (зокрема Данила Галицького), персонажів «Лісової пісні» Лесі Українки. Авторка низки паркових скульптур і надгробних пам'ятників на Личаківському і Янівському цвинтарях у Львові (зокрема Б.-І. Антоничу, Ірині Вільде, І.Крип'якевичу, С. Крушельницькій).

Портрет Теодозії Бриж. Худ. М. Добронравов

Шістдесятників характеризують як внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного режиму. Тому-то влада з великою підозрою ставилася до творчої молоді, особливо письменників і поетів. Партійні керівники докоряли шістдесятникам, що ті вдаються до «формалістичних викрутасів» або що їхні твори використовують «українські буржуазно-націоналістичні контрреволюціонери за кордоном». Ще більше ситуація загострилася, коли після приходу до влади Леоніда Брежнєва розпочався ідеологічний наступ консерваторів. Влада прагнула побороти не тільки критиків режиму, а й модерні форми культури. З шістдесятництва виростав дисидентський рух. Зовнішній спокій в Україні ставав дедалі оманливішим. У суспільстві нагромаджувався вибуховий матеріал. В Україні опозиційні виступи найчастіше набували національного характеру і здебільшого спрямовувалися проти русифікації.

Ех libris

Погляд історика

Шістдесятники не боролися з радянською владою і не піддавали сумніву соціалістичні цінності. Вони наполягали тільки на більш радикальній десталінізації і сподівалися разом із владою побудувати «соціалізм з людським обличчям». Вони щиро вірили в те, що західноєвропейський соціалізм має спільні корені з радянським і в майбутньому відбудеться конвергенція двох суспільно-економічних систем шляхом запозичення позитивних сторін кожної з них і усунення негативних сторін. Усе негативне вони пов'язували з фігурою Сталіна. Запозичуючи термін «сталінізм», який виник на Заході і був пов'язаний передусім з масовими репресіями політичного режиму, вони протиставляли Сталіну Леніна як вождя, який щиро дбав про народний добробут і вільний розвиток націй. <...>

Шістдесятники відстоювали верховенство суспільства над державою, рівність усіх людей, включаючи вищих посадовців, перед законом, пріоритет прав людини, усунення регламентації творчого процесу, подолання відірваності від західної культури, європейські цінності, викристалізовані віками. Для українських шістдесятників особливо болючими і вкрай актуальними були національні проблеми.

Кульчицький С. Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі. Кн. 3. Київ, 2013. С. 191-192.

Схарактеризуйте світосприймання, особливості діяльності, творчі здобутки українських шістдесятників. Поясніть, чому шістдесятників характеризують як внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного режиму.

3. Дисидентський рух в Україні: ідейні засади, форми вияву й особливості

У 1960-1970-х роках у Радянському Союзі виник рух, представники якого наважилися на відкриту критику влади, вимагаючи ширших громадянських, релігійних і національних прав. Цих людей називали дисидентами, а сам рух виріс з хрущовської десталінізації та шістдесятництва. Обмежені викриття страхітливих злочинів сталінізму викликали розчарування й скептицизм стосовно комуністичного режиму загалом. Тому спроба Брежнєва згорнути лібералізацію викликала протидію, особливо серед інтелігенції. У першій половині ХХ ст. дисидентство в сучасному розумінні було фактично відсутнє, оскільки тодішні тоталітарні режими послідовно винищували, у тому числі фізично, усі можливі прояви інакодумства. Як самостійне політичне явище дисидентство стало можливим після пом'якшення тоталітарного режиму. Тому-то формування новітніх форм дисидентства у Східній Європі відбулося тоді, коли після кількох років так званої відлиги, розпочалося згортання курсу на десталінізацію, оголошеного на ХХ з'їзді КПРС. Засадничою цінністю для більшості дисидентів була свобода слова, а також право певної культури на суверенність і самобутність (а подекуди й на саме існування).

Дисидентство (лат. dissidens - незгодний) - вияв активної незгоди з суспільно-політичними процесами в країнах з репресивними, диктаторськими режимами; форма реальної опозиції в умовах репресивного режиму. Поняття «дисидент» увійшло в ужиток ще в середні віки й набуло поширення в XVI-XVII ст. Тоді дисидентами називали представників некатолицьких християнських релігійних течій. Надалі дисидентством називали різні вияви активного інакомислення. У ХХ ст. дисидентство набуло вираженого політичного характеру.

Дисидентство пов'язане з інакодумством. Однак якщо інакодумство є явищем передусім світоглядним, то дисидентство передбачає відкрите, публічне представлення власної позиції, воно намагається вступити у відкриту дискусію з режимом. Дисидентство може відбуватись як індивідуально, так і в групах. При цьому не виключене використання таємних, підпільних методів протидії владі. Поширення власної позиції ведеться передусім у формі орієнтованих на публічність політичних документів (маніфестів, відозв, звернень, петицій, меморандумів), а також каналами внутрішньогрупової комунікації. У СРСР останнє відобразилося у феномені самвидаву - нелегальному виробництві й поширенні нецензурованої літератури. Дисидентство зазвичай охоплює порівняно невелику частину суспільства й має обмежений вплив на громадську думку. У СРСР дисиденти опинялися переважно сам на сам з потужною державою, яка мала колосальний апарат насильства й де інакодумство вважали кримінальним злочином.

Самвидав - непідконтрольний державі засіб поширення позацензурованої літератури, заяв, петицій, листів активних учасників національно-визвольного руху в Україні у 1960-1980-х роках; створення та розповсюдження відмінних від настанов офіційної ідеології оригінальних публіцистичних, прозових, поетичних творів, у яких викривалися деформації радянського суспільства. Українська інтелігенція розглядала самвидав як спосіб реалізації гарантованої конституцією свободи слова, як засіб інтелектуального опору тоталітарному режиму в СРСР.

У політичній історії України другої половини ХХ ст. дисидентство відіграло ключову роль. Хоча самостійно воно було нездатне виступити рівноцінним опонентом комуністичному режимові, однак істотно вплинуло на його занепад. Перші прояви дисидентства як новітнього для української історії явища з'явилися на зламі 1950-1960-х років у світоглядному і громадському просторі, який позначило шістдесятництво. Українське дисидентство стало результатом політизації головних настанов шістдесятництва, що свідчило про обмеженість методів культурно-просвітницької активності. Спроби лише завдяки їм вирішити актуальні проблеми зміцнення позицій української культури, мови, протидії русифікації, забезпечення умов самореалізації творчої особистості тощо мали дуже низьку ефективність і навіть при цьому викликали негативну реакцію режиму. Безпосереднім результатом дисидентського руху став 1991 р. - повалення Радянського Союзу і відновлення української державності.

Характерною ознакою, яка від початку вирізняла дисидентство від попередніх етапів протистояння українців тоталітарному режиму, стала принципова відмова від збройної боротьби. Основною формою діяльності в перший період були спеціальні звернення до влади, зокрема праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби й «Лихо з розуму» В'ячеслава Чорновола, поширення забороненої літератури, підтримання комунікації між учасниками й допомога засудженим та їхнім сім'ям. Після кампанії арештів 1972-1973 рр., яку називають «генеральним погромом», методи діяльності українських дисидентів радикалізувалися, але вони ніколи не наближувалися до насильницьких. Більшість дисидентів не були революціонерами ні за світоглядом, ні за культурою та способом життя. Цей ненасильницький рух, за словами історика, був скоріше «рухом думки, волі, енергії, рухом особистостей» (Г. Касьянов). Таку боротьбу без зброї, без культу насильства і вбивства, чеський дисидент Вацлав Гавел назвав «силою слабких».

Nota bene!

Кількісно дисидентський рух не був надто чисельним. Навіть коли до дисидентів зараховувати осіб, які хоча б раз підписали якісь петиції чи листи протесту (а серед них траплялися й випадкові люди), їхня кількість у період 19601972 рр. не перевищувала 942 особи. Після 1972 р. коло дисидентів фактично не розширювалося, однак мала кількість компенсувалася стійкістю. Базовими осередками руху були міста, а міська інтелігенція взяла на себе роль організатора й головного учасника руху. Близько 85 % дисидентів належало до інтелігенції, а серед неї найчисельнішою групою була гуманітарна інтелігенція. Стосовно соціального походження, то близько 60 % дисидентів були вихідцями з селянства, 30 % - з інтелігенції і 10 % - з робітників. У територіальному розрізі 38 % дисидентів мешкали в Києві, 25 % - у Львові, 9 % - в Івано-Франківській і Тернопільській областях, 19 % - у Кримській області, Дніпропетровську, Одесі й Харкові. Національний склад учасників дисидентського руху в розрізі статистики був такий (з 942 осіб): 77 % - українці, 0,5 % - росіяни, 10 % - представники інших національностей (головним чином це були євреї і кримські татари); для 12,5 % історикам не вдалося встановити національність.

У 1960-1970-х роках невід'ємною частиною опозиційного руху в Україні був самвидав. Він становив не просто інтелектуальне підґрунтя опору, а чи не найголовнішу форму його існування. До виникнення й розвитку інших проявів духовного андеграунду (рок-музика, поп-арт тощо) самвидав був єдиною структурованою формою духовної опозиції. Написані від руки, надруковані на друкарських машинках, перефотографовані з плівок матеріали самвидаву передавали з рук у руки «надійним» людям, які поширювали їх серед родичів, близьких знайомих, друзів, робили таким чином процес стихійним і неконтрольованим. Оскільки матеріали самвидаву розповсюджувалися головним чином у містах (частина з них потрапляла за кордон, і там ставала «тамвидавом»), то його читачами були насамперед інтелігенція й робітники. Тільки невелика частина непідцензурної продукції потрапляла в село. Більшість творів самвидаву були присвячені констатації становища України у складі СРСР (утисків культури, мови тощо). Друковано й твори українських поетів і письменників, заборонені в радянській Україні.

Вирізняють три етапи українського самвидаву: перший (початок 1960-х років) - розповсюдження літературних та літературно-критичних творів, які з різних причин не було опубліковано в Україні, зокрема поезій В. Симоненка, Л. Костенко, М. Вінграновського, В. Стуса; другий (1963-1968 рр.) - поява політичних статей, розповсюдження анонімної викривальної публіцистики; третій (друга половина 1960-х - 1980-ті роки) - оприлюднення документів програмного політичного характеру, а також суспільно-значимих текстів із зазначенням авторів (як-от праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», В. Чорновола «Лихо з розуму», «Правосуддя чи рецидиви терору?», наукова розвідка М. Брайчевського «Приєднання чи возз'єднання?», памфлет B. Мороза «Репортаж із заповідника імені Берії»). З 1970 р. почав виходити позацензурний журнал «Український вісник», редагований В. Чорноволом. На кінець 1976 р. в Україні було видано понад 3 тис. творів української й російської самвидавної літератури. Головними центрами самвидаву були Київ, Львів, Тернопіль, Харків, Черкаси. Найбільший осередок «тамвидаву» знаходився в Балтиморі (США), де в 1967 р. українські емігранти заснували видавництво «Смолоскип». Першим його друком була книжка Осипа Зінкевича, літературознавця і голови правління видавництва, «З генерації новаторів: Світличний і Дзюба».

Ех libris

Погляд сучасника

Найвищий обов'язок людини - належати людству. Але належати людству можна тільки через націю, через свій народ. За всю історію людства можна знайти хіба що кілька винятків з цього загального правила, підтвердженого як грандіозними рухами мас, так і життєписами великих людей. Можна знайти, скажімо, кілька випадків, коли людина покидала свою націю і прилучалася до іншої, робила добро їй і людству. Але це тоді, коли її материнська нація вже утвердила себе у вселюдській сім'ї, вже забезпечила собі національне існування і не відчула великої втрати через відплив кількох одиниць. А коли твоя нація в критичному стані, коли саме її національне буття й майбутнє під питанням, тоді кидати її ганебно. <...>

Коли я наводив приклади «непомітного» русифікаторського насильства, то робив це зовсім не для того, щоб запропонувати замінити його насильством українізаторським. Зовсім ні, я говорив це для того, щоб показати тим, хто цього не бачить, що у нас є русифікаторське насильство і що «добровільність» русифікації тільки позірна, «кажущаяся». Цьому русифікаторському насильству я пропоную протиставити одне: свободу - свободу публічного і чесного обговорення національних справ, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання, самоусвідомлення й самовироблення. Але перше й останнє - свобода обговорення, дискусії, суперечки. Чому так панічно боїться цього теперішня національна політика? Звідки такий переляк перед людським словом і така інквізиторська лють на нього? Чому так ганебно тікають офіційні представники з тих вечорів і дискусій, де зненацька зринає національне питання, чому забороняють, зривають, затикають рота - замість того, щоб прийти і роз'яснити справу, перемогти в чесній дискусії, переконати в одвертій розмові? Чому із студентами університету не дискутують, а викликають поодинці, товчуть у кабінетах, виключають, тероризують і т. д.?

Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? Київ, 1998. С. 60, 201-202.

Погляд історика

<...> оцінюючи провідну роль інтелігенції в русі опору, варто звернути увагу на його інтелектуально-творчий потенціал. Передусім наголосимо, що інтелігенція, яка організовувала рух, постачала його ідеями, була носієм певних тенденцій у розвиткові українського суспільства, вона обстоювала ідеї, які рано чи пізно мали реалізовуватися на практиці (що врешті-решт і сталося).

Чи внесли дисиденти щось нове в розвиток української політичної думки? Насамперед у русі опору 1960-1980-х років були політичні спрямування, які повторювали (можливо, навіть не усвідомлюючи цього) ідейну еволюцію своїх попередників. Зокрема, це стосується прихильників націоналізму і соціалізму. Якогось якісно нового внеску в розробку ідейно-доктринальних моментів прихильники цих течій не зробили.

Більшість дисидентів хотіли поєднати демократичні принципи з найуніверсальнішими національними постулатами. У цьому сенсі вони стали предтечею сучасної націонал-демократії. Істотною рисою політико-ідеологічних конструкцій майже всіх представників цього напряму було також прагнення легітимності. Інша важлива особливість руху опору - його орієнтація на загальнолюдські цінності. За своїми ознаками він поступово набував рис національно-визвольного руху, однак це не завадило більшості його учасників, обстоюючи інтереси власного народу, нації, сприймати ці інтереси саме в контексті загальнолюдських цінностей, утримуватися від націонал-екстремізму навіть щодо панівної нації. Безперечно, цьому сприяло зближення з російськими дисидентами у спільній боротьбі проти тоталітаризму <...>

Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. Київ, 2019. С. 236-237.

Схарактеризуйте ідейні засади, форми вияву й особливості дисидентського руху в Україні. Перегляньте документальний фільм «Дисиденти» (реж. О. Фролов і В. Шкурін, 2007 р.) і підготуйте відгук на нього.

4. Боротьба комуністичного режиму проти дисидентства й самвидаву

У період «відлиги» тактика радянських каральних органів змінилася. Від створення фіктивних контрреволюційних організацій, які давали змогу фабрикувати масові звинувачення й розгортати репресії, вони перейшли до акцентованого впливу на конкретних осіб і групи. Відмову від відкритого насилля почасти диктувало прагнення авторитарного керівництва уникнути негативної реакції міжнародного співтовариства (насамперед Заходу). Нову тактику апробували в західних областях України, куди після ліквідації ГУЛАГу поверталися (навіть усупереч забороні) десятки тисяч осіб, раніше засуджених за участь в УПА чи зв'язки зі збройним підпіллям. Будь-які загрози відродження повстанського руху чи підозри у зв'язках населення із закордонними центрами націоналістів жорстко перепинялися. Агент КДБ Богдан Сташинський у 1957 р. у Мюнхені вбив Льва Ребета, який очолював редакцію журналу з промовистою назвою «Український самостійник», а в 1959 р. - Степана Бандеру. Так само в той час розгромлено кілька підпільних груп у самій Україні, які намагалися наслідувати діяльність ОУН.

Новим викликом для комуністичного режиму став дисидентський рух. Перша дисидентська організація виникла в Західній Україні. Її заснував випускник юридичного факультету Московського університету Левко Лук'яненко, виходець з Чернігівщини, який після закінчення університету був скерований на роботу в один з райкомів партії на Львівщині. У 1959 р. він створив підпільну організацію «Українська робітничо-селянська спілка». «Спілка» поставила за мету здобуття незалежності України шляхом виходу з СРСР конституційним шляхом (конституція таке право надавала). Це була спроба створити організацію, яка діяла б проти тоталітарної системи, однак у її межах. Пропонуючи легальні (більш відповідні до нових умов) методи боротьби, учасники організації прагнули не дати українському національно-визвольному рухові згаснути після розгрому збройного підпілля. У програмі йшлося також про нерівномірність економічного становища України у складі СРСР, викривлення принципу «пролетарського інтернаціоналізму», необхідність українізації армії на території України, принизливе становище української мови і культури, експлуатацію робітництва й селянства державою тощо. Після арешту в 1961 р. учасникам «Спілки» інкримінували зраду батьківщини. Вирок суду був надзвичайно жорстоким: Лук'яненка засудили до розстрілу, який пізніше замінили 15-річним ув'язненням; інших членів «Спілки» засудили до 10-15 років ув'язнення.

Історики звертають увагу, що «співавтором» дисидентства в певному сенсі завжди є влада, яка прагне відновити максимальний контроль за суспільними процесами, зупинити громадську свободу й перешкодити проявам опозиції. Щоб досягти цього, влада активізує репресивний апарат держави, який, проте, рідко використовує для фізичного знищення інакомислячих. Головний акцент робиться на правовому переслідуванні, заходах морального, психологічного тиску, дискредитації особистості. У 1961 р. набув чинності новий Кримінальний кодекс СРСР, у якому передбачено продовження практики політичних репресій. Сумнозвісними стали дві його статті: 61 («шкідництво») і 62 («антирадянська агітація і пропаганда»). Остання мала універсальний характер і могла застосовуватися щодо будь-якого прояву невдоволення владою. Символічним поєднанням головних напрямів протидії дисидентству стала практика репресивної медицини - примусового лікування дисидентів у психіатричних лікарнях. Так поведінку дисидентів влада намагалася перевести з політичного статусу до медичної проблеми - пояснити виявом хвороби, ненормальності.

Левко Лук'яненко в концтаборі № 7 Мордовської АРСР. 1962 р.

По суті, той чи інший політичний режим визначає, які вияви громадської чи політичної активності можна класифікувати як прояви дисидентства. Переважно до таких відносять дії, пов'язані з виявом незгоди з офіційним політичним курсом, цінностями, ідеологічними постулатами. Такими можуть бути авторство, підписання чи поширення листів, звернень, відозв, прокламацій, у яких містяться критичні зауваження щодо політичної ситуації, соціально-економічних процесів у країні, діяльності влади; виготовлення, розповсюдження чи зберігання нелегальної літератури; прояви нонконформізму в професійній діяльності (здебільшого в духовній сфері); участь у нелегальних організаціях тощо. Застосування акцій проти дисидентства фактично було зорієнтоване не так на його викорінення, як на маргіналізацію, підконтрольність або ізоляцію.

Щоб придушити опозиційні виступи в зародку, репресивні акції було спрямовано насамперед проти шістдесятників. Щоправда, перша хвиля арештів українських інакодумців, яка відбулася в серпні-вересні 1965 р., стала тільки каталізатором становлення дисидентства як політичної опозиції - ще відчувалася інерція «відлиги». Радянська преса про арешти мовчала. Дії влади (а тоді близько тридцяти шістдесятників опинилися в слідчих ізоляторах КДБ) спричинили й першу спробу публічного протесту - акцію на прем'єрному показі фільму «Тіні забутих предків», який відбувся в новозбудованому київському кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1965 р. Тоді після вступного слова режисера Сергія Параджанова слово взяв Іван Дзюба, який повідомив про таємні арешти серед інтелігенції, а В'ячеслав Чорновіл вигукнув: «Хто проти тиранії - встаньте!» Частина присутніх підвелася з місць, частина взагалі не розуміла, що відбувається. Зчинився переполох, хтось увімкнув пожежну сирену. Результатом осмислення цих подій була праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка стала маніфестом українських дисидентів і важливим документом українського самвидаву.

Nоta bene!

У 1970 р. Аллу Горську було вбито в місті Василькові Київської області. Похорон Горської 7 грудня в Києві перетворився на мітинг протесту проти комуністичного режиму в Україні. Організатором убивства, як вважають, були радянські каральні органи, які мстилися художниці за оприлюднення в 1962 р. разом з Лесем Танюком і Василем Симоненком фактів масових розстрілів киян у Биківнянському лісі (тоді саме це, імовірно, стало також причиною жорстокого побиття міліціонерами в місті Смілі на Черкащині Василя Симоненка, унаслідок чого він помер у 1963 р.).

Під час арештів 1965 р. було вилучено сотні примірників самвидаву і друкарські машинки, на яких виготовляли літературу. Серед вилученого були знакові видання - стаття «Стан і завдання українського визвольного руху» (Є. Пронюк), де йшлося про наступність і новаторство в національно-визвольному русі, а також колективний памфлет «З приводу процесу над Погружальським», який став відгуком на підпал Центральної наукової бібліотеки АН УРСР у 1964 р. (тоді у вогні загинула майже вся україніка). У наступні роки самвидав не припинився. Розголос, зокрема в закордонних засобах масової інформації, отримали: збірник документів «Лихо з розуму», у якому В. Чорновіл умістив дані про українців, ув'язнених під час останньої хвилі арештів; шість випусків «Українського вісника» з інформацією про судові й позасудові репресії, факти українофобії, становище політв'язнів, акції протесту; стаття М. Брайчевського «Приєднання чи возз'єднання?», у якій ішлося про те, як оцінювати входження України до Московської держави за Переяславською угодою 1654 р.; есей Є. Сверстюка «Собор у риштованні», який викривав аморальність радянської дійсності.

Розгляньте рисунок-аплікацію А. Горської «Мапа України» (1970 р.). Схарактеризуйте творчий задум художниці. Запропонуйте свою назву для цієї роботи.

Влада не завжди знала, як діяти. Інколи навіть не могла зрозуміти, що відбувається. Несподіваним було те, що протести лунали із середовища людей, яким, як казали, «радянська влада дала все». Так було з Іваном Дзюбою, який нічого не приховував. Ба більше, навіть сам відправив рукопис статті «Інтернаціоналізм чи русифікація?» партійному керівництву в Києві й Москві. Звільнення з роботи (як це відбулося з М. Брайчевським в Інституті історії АН УРСР, а згодом і в Інституті археології) теж не давали бажаного результату. У 1971 р. ЦК КПРС ухвалив постанову «Про заходи з протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших шкідливих матеріалів», а ЦК КПУ її продублював. Нова хвиля арештів була тільки питанням часу. Відтак арешти 1972-1973 рр. стали справжнім погромом. Тоді не тільки десятки осіб опинилися за ґратами (І. Гель, В. Марченко, Л. Плющ, Є. Пронюк, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Стус, В. Чорновіл, З. Франко та ін.), дехто не вперше, а й почалася чистка від інакодумців в інститутах АН УРСР, вищих навчальних закладах, видавництвах, творчих спілках, бібліотеках, театрах і музеях. Було складено чорні списки письменників і перекладачів, праці яких не підлягали публікації.

Схарактеризуйте протистояння між дисидентами і владою. До яких заходів вдавалася комуністична влада, щоб придушити дисидентський рух в Україні?

Ad disputandum

• Масований ідеологічний тиск владних структур, жорстке переслідування самвидаву, політичні репресії 1965-1972 рр. змусили частину шістдесятників вдатися до «внутрішньої еміграції» (Л. Костенко, В. Шевчук), тобто піти з громадського життя через внутрішню незгоду з пануючою ідеологією, або підпорядкуватися наявним «правилам гри» у радянському соціумі (В. Коротич, Д. Павличко, І. Драч), інші обрали шлях відкритого протистояння тоталітарному режиму (В. Стус, І. Світличний, Є. Сверстюк, І. Калинець). Об'єднавшись у групи, обговоріть ці моделі поведінки. Спробуйте знайти аргументи за і проти кожної з них.

Repetitio est mater studiorum

1. Укладіть у хронологічній послідовності події, які характеризують український рух опору 1960-1970-х років (шістдесятників і дисидентів).

2. На основі додаткового опрацювання біографічних матеріалів зберіть відомості про територіальне походження знакових постатей українського шістдесятництва і дисидентства. Спробуйте узагальнити цю інформацію.

3. Прочитайте один із творів українського самвидаву (наприклад, статтю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», есей Євгена Сверстюка «Собор у риштованні»). Підготуйте відгук на нього.

4. Аргументуйте твердження про зв'язок українського шістдесятництва й дисидентства з попереднім етапом національно-визвольної боротьби. Водночас визначте відмінності.

5. Поміркуйте про взаємодію дисидентів і суспільства. Визначте, який вплив дисидентський рух мав на суспільство.