Історія: Україна і світ. 11 клас. Мудрий - Нова програма

§ 17. Десталінізація в Українській РСР

1. Реабілітація комуністичних лідерів і частини діячів мистецтва й науки

Однією з хрущовських ініціатив у плані боротьби з «культом особи» (про яку було оголошено в 1956 р. на ХХ з'їзді КПРС) була реабілітація частини політичних в'язнів та повернення багатьох репресованих з таборів і заслання. У випадку українців це не стосувалося засуджених на значні терміни ув'язнення за «український буржуазний націоналізм» - політичних діячів і учасників підпілля УПА та багатьох церковних діячів. Утім в Україні, як і в СРСР загалом, припинили масові репресії й стали переглядати справи «ворогів народу». Визнання того, що багатьох жертв сталінського терору репресували незаконно й безпідставно, провадило до вимог їх реабілітувати. Із результатів роботи спеціальної комісії М. Хрущову було відомо, що з 1 966 делегатів XVII з'їзду ВКП(б), який відбувся в 1934 р., було заарештовано 1 108, з них розстріляно 848 осіб. Після ХХ з'їзду в умах рядових партійців почалася паніка, часом і відкрита критика керівництва КПРС.

В Україні зростали вимоги реабілітувати насамперед репресованих під час партійних «чисток» націонал-комуністів. Символічними постатями тут були Микола Скрипник і Микола Хвильовий. Незабаром уже пропонували реабілітувати чи навіть просто повернути до історичної пам'яті такі ключові постаті культури, як драматург Микола Куліш, театральний режисер Лесь Курбас, кінорежисер Олександр Довженко і навіть мислитель з дев'ятнадцятого століття Михайло Драгоманов. Кожен з них по-своєму намагався піднести українську культуру над провінційністю. Позаяк ці вимоги зачіпали питання національної самобутності України, органи влади реагували на них стримано. Майже не відбувалася реабілітація колишніх членів ОУН і бійців УПА. З іншого боку, сама наявність таких вимог свідчила про притягальну силу в українському суспільстві, і навіть серед деяких представників радянсько-партійної номенклатури, поглядів репресованих діячів. І це турбувало центральну владу.

Ех libris

Погляд історика

Хрущовський антисталінізм ніколи не був ліберальним і демократичним. Хрущов був і залишався критиком сталінського режиму і, наскільки це було йому доступно, сталінської доктрини, але критика його виходила з позицій «справжнього марксизму-ленінізму», «повернення до ленінських принципів і норм партійного життя», незамутнених витоків комуністичної ідеології, як вони йому уявлялися. Подібні течії в релігійній ідеології називають фундаменталізмом, і хрущовську критику політичної релігії сталінізму цілком можна вважати фундаменталістською.

Попович М. Нарис історії культури України. Київ, 1999. С. 667.

З утвердженням Хрущова при владі було реорганізовано органи державної безпеки і встановлено над ними жорсткий партійний контроль. Чимало репресованих, раніше звинувачених у політичних злочинах, було реабілітовано в партійному порядку. З-поміж тих, кого реабілітували посмертно, були й колишні керівники Української СРР: Павло Постишев, Станіслав Косіор, Влас Чубар. Саме на цих особах, як зараз відомо, лежить значна частина вини за організацію в Україні Голодомору в 1932-1933 рр., але тоді їхня реабілітація здавалася відновленням історичної справедливості. Тих, хто вижив у ГУЛАГу, після перевірки персональних справ поновлювали в партії, надавали роботу чи призначали пенсію. Утім лише поодинокими були випадки, коли після повернення з таборів когось поновлювали на відповідальній роботі в партійних чи державних установах. Одночасно з партії було виключено колишніх працівників каральних органів, які порушували законність, застосовували недозволені методи слідства, фальсифікували звинувачувальні матеріали.

Ех libris

Погляд сучасника

З листа Бориса Антоненка-Давидовича Володимирові Гжицькому. 15 вересня 1957 р.

Даруйте, що запізно відповідаю на Вашого листа, бо тільки тепер оце повернувся додому з мандрівки по Західній Україні, а вдома Ваш лист уже кілька днів чекав на мене. Їздив на Дрогобиччину до родичів моєї дружини (під час відомої Вам катастрофи моя перша родина розвалилася і я мусів створити собі нову родину в Красноярському краю.). Якби я знав Вашу адресу, я б неодмінно опинився у Львові, щоб Вас побачити. Дуже радий, що Ви після всієї Вашої «Одисеї» залишились, хоч «і не при своїх», як кажуть картярі, та все ж живі, працездатні й творчі, бо вийти з того гарту, який пройшли і Ви, і я - то треба було мати, як показує досвід і нескладний підрахунок тих, що повернулись, неабияке щастя. Раніше, коли я намагався осмислити причини своєї катастрофи, я міг дійти тільки одного висновку, що, маючи нещасливу фортуну, витягнув на великій лотереї життя чорний квиток. Але тепер бачу, що помилявся: моя і Ваша фортуна - ще досить щасливі, як на загальну трагедію більшости. Тим то й Ви, Володимире, так дорогі мені, близькі й зрозумілі, хоч до часів лихоліття нас поєднувала тільки обопільна пошана. Щодо зовнішнього вигляду мого, - від нього лишилась тільки нужденна пародія на колишнього мене <...>.

Культурне життя в Україні: Західні землі: Документи і матеріали / упоряд. Т. Галайчак, О. Луцький, Ю. Сливка та ін. Т. 2 (1953-1966). Львів, 1996. С. 286.

Десталінізація пожвавила національно-культурне життя. Митці почали шукати способи, як «розширити творчі межі соціалістичного реалізму». У часи «відлиги» в українську культуру повернулися імена багатьох письменників і поетів, які були репресовані або навмисно викреслені з пам'яті людей сталінським режимом. Особливу активність у поверненні з забуття творчості репресованих діячів української культури виявляв Максим Рильський, директор Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук УРСР. Він, зокрема, домігся реабілітації поетів Миколи Вороного й Олександра Олеся. У літературне життя знову увійшли більше двох десятків письменників, яким пощастило вижити в ГУЛАГу (як-от Борис Антоненко-Давидович). Поверталися до життя й репресовані напрями науки. У 1957 р. на базі лабораторії обчислювальної математики та техніки Інституту математики АН УРСР почав працювати Обчислювальний центр АН УРСР, перетворений у 1962 р. на окремий Інститут кібернетики, який очолив Віктор Глушков.

Борис Антоненко-Давидович

Максим Рильський

Віктор Глушков (зліва) з колегами біля ЕОМ «Промінь». 1963 р.

Як відбувалася під час хрущовської «відлиги» реабілітація безпідставно ре пресованих партійних діячів, представників української культури й науки? На звіть суперечності цього процесу.

2. Спроби нової «українізації». Хрущовська освітня реформа

Атмосфера «відлиги» сприятливо позначилася на розвитку гуманітарних наук. Академічні установи суспільствознавчого профілю в 1957 р. почали видавати спеціалізовані журнали - «Український історичний журнал», «Економіка Радянської України», «Радянське право», «Народна творчість та етнографія». За ініціативою ЦК КПУ в 1958 р. відбулася велика сесія (за участі понад 1 200 науковців), де обговорено назрілі питання в галузі історії, філософії, економіки, права, археології, літературознавства, мовознавства, фольклористики, етнографії, мистецтвознавства. Попри часті нагадування про небезпеку ревізіонізму (щоб утримати ідеологічний контроль партії над наукою), нове покоління української інтелігенції, яке входило в життя, отримало небачені раніше перспективи для розвитку. Інші - могли реалізувати давні задуми (як-от Володимир Сосюра, який написав щирий автобіографічний роман «Третя Рота»). Зросли повноваження, зокрема у визначенні тематики й організації досліджень, Академії наук УРСР, на чолі якої в 1962 р. став Борис Патон - учений у галузі технології металів.

Володимир Сосюра

Розгортання науково-технічної революції потребувало підвищення загального освітнього рівня суспільства. У 1950-х роках обов'язковим було тільки семирічне навчання. Перехід у містах на десятирічку відбувався вкрай повільно, а в селах і того не було. Дискусія про принципи й напрями реформування школи розгорнулася в 1958 р. Одна з партійних тез тоді викликала гострі суперечки в Україні. Йшлося про те, що російська мова повинна була залишатися обов'язковим предметом в українських школах, а українська в мережі російських шкіл могла стати необов'язковою, щоб зменшити навчальне навантаження на учнів, які мали вивчати, крім російської й української, ще й третю мову - іноземну. Було зрозуміло, що батьки з метою полегшити дітям навчання обиратимуть у школах великих міст тільки російську мову навчання. Урешті-решт у союзному законі про освіту це питання залишили на розсуд республік.

Борис Патон

В УРСР закон про освіту було ухвалено в 1959 р. Він зберіг положення про факультативність вивчення української мови в російських школах. У цьому законі крилася нова доктрина національної політики КПРС - злиття націй і культур (під гаслом «зближення та взаємозбагачення»), що в 1961 р. було схвалено на XXII з'їзді КПРС. На практиці кількість шкіл з російською мовою зростала, тоді як з українською скорочувалася. У 19651966 навчальному році в Україні було 23 574 школи з українською мовою навчання і 4 703 - з російською. Більшість українських шкіл були сільськими з невеликою кількістю учнів. У середньому на одну українську школу припадало 190 учнів, а на одну російську - 524. У Харкові, Донецьку, Одесі та інших великих містах на півдні й сході України залишалося «для статистики» по кілька українських шкіл, решта була російськими. Курс на русифікацію освіти викликав тривогу в української громадськості. На захист української мови в шкільництві виступали не тільки письменники (як-от Микола Бажан, Максим Рильський), а й республіканські партійні діячі, прихильні до національної культури (скажімо, Петро Тронько, секретар Київського обкому КПУ).

Загальносоюзний і республіканський закони про освіту передбачали запровадити з 1960-1961 навчального року замість семирічної восьмирічну обов'язкову освіту як у місті, так і в селі. У перспективі трирічна старша школа мала стати обов'язковою. Існуючі десятирічні школи перетворювалися на одинадцятирічні (після усунення Хрущова від влади було повернуто десятирічку). Під час реформи прискорилося перетворення звичайних шкіл на школи-інтернати, особливо для дітей із сіл. Перші школи-інтернати в Україні почали працювати ще в 1956-1957 навчальному році. Створення шкіл-інтернатів, як і освітня реформа загалом, відбувалося під гаслом «зміцнення зв'язку школи з життям». Розпочалася політехнізація освіти, коли на підприємствах організовували учнівські ділянки або в самих школах влаштовували майстерні.

Схарактеризуйте освітню реформу зламу 1950-1960-х років. Наведіть факти, які можуть свідчити на користь твердження про нову «українізацію». Порівняйте її з політикою «українізації» 1920-х років.

3. Ставлення народу та партійної верхівки до лібералізації комуністичного режиму і політики реформ

Політика керівництва КПУ в період хрущовської лібералізації та реформ не була послідовною. На чолі республіканської партійної організації в той час стояли Олексій Кириченко (1953-1957), Микола Підгорний (1957-1963), Петро Шелест (1963-1972). Загалом вони, як і Хрущов, розуміли, що сталінська модель управління, яка базувалася на примусі й страху, себе вичерпала і що зростання можуть забезпечити «переконання, а не примус, ефективність, а не задушливий контроль, майстерне управління, а не революційний запал» (О. Субтельний). З одного боку, вони відчували в руках зрослу силу України, яка стала з-поміж республік Радянського Союзу «другою серед рівних», а з другого, боялися неконтрольованого розгортання «українського буржуазного націоналізму». Українські позиції в СРСР зміцніли й завдяки тому, що Хрущов перевів на роботу до Москви деяких соратників з України (А. Кириленка, М. Підгорного, Л. Брежнєва), що на Заході створювало навіть враження, ніби в Кремлі править «українська група». Хоча насправді тон у національній політиці й за Хрущова задавали російські консервативні апаратники, які виношували плани зросійщення і звуження повноважень республік.

Ех libris

Погляд історика

Становище України у складі СРСР за хрущовської доби влучно визначив Борис Левицький фразою «друга серед рівних». Дедалі більше фактів указувало на те, що між Кремлем і Києвом виникло негласне порозуміння, за яким українцям за підтримку та співпрацю пропонувалася роль молодшого партнера в управлінні радянською імперією; росіяни, звісна річ, були старшими партнерами. Українцям, які не вірили в можливість самостійності й не прагнули здобути її, ця модерна версія малоросійства ХІХ ст., здавалося, пропонувала широкі індивідуальні можливості зробити кар'єру. Для Кремля здобути підтримку українців мало основоположне значення, оскільки вони були не лише другою за величиною, але й єдиною нацією в СРСР, яка могла виступити серйозним супротивником російської гегемонії. Близькі мовні та культурні зв'язки між двома народами полегшували цю співпрацю.

Субтельний О. Україна: історія / пер. з англ. Ю. Шевчука; вступ. ст. С. Кульчицького. Київ, 1991. С. 432.

Критикою «культу особи» й засудженням практики сталінізму радянський режим мимоволі відкрив дорогу прагненням до справжньої лібералізації, які владі було доволі складно контролювати. З національного погляду це були захист мови, культурної спадщини, інтерес до несфальшованого минулого, а в ширшому культурному плані - настанова підвищити рівень літературної й мистецької творчості. Попри те що політика Хрущова зберігала антиінтелігентські орієнтації, лібералізація й десталінізація стимулювали серед інтелігенції вільнішу думку, захоплювали перспективою творчої самореалізації і навіть провадили до критики національної політики партії. Так витворювалися настрої, які проникали й у середовище влади, знаходили вияв у офіційних установах республіки, в основному - у культурі й пресі. У західних областях України лібералізація породила сподівання на повернення із заслання рідних і знайомих, репресованих за участь у національно-визвольному русі. Водночас деяку частину суспільства захоплювала пропонована Хрущовим комуністична утопія, яка манила простотою і близькістю.

Пересічні люди сприймали лібералізацію комуністичного режиму і хрущовську політику реформ здебільшого через призму повсякденного життя. Вочевидь під таким кутом зору були зміни, які вселяли оптимізм (насамперед завдяки здобуткам соціальної політики), але були й такі, що викликали різке несприйняття в людей. Так, у 1957-1962 pp. влада вела посилену антирелігійну боротьбу, під час якої було ліквідовано близько половини парафій і церковних громад, дві третини монастирів та дві з трьох православних духовних семінарій в Україні. У західних областях України посилився тиск на греко-католицьку церкву, яка діяла в підпіллі. Так влада намагалася протидіяти священикам, які повернулися з заслань. З огляду на кількість зруйнованих храмів антирелігійна кампанія Хрущова була результативною, але вона ніяк не змінила вкоріненої в повсякденні релігійної обрядовості людей. Вони й надалі хрестили дітей, вінчалися в церкві й ховали померлих за релігійним обрядом.

Схарактеризуйте (на прикладі України) ставлення народу та партійної верхівки до лібералізації комуністичного режиму і політики реформ М. Хрущова.

Ad disputandum

• Історик Станіслав Кульчицький у книжці «Червоний виклик» пише: «Незважаючи на інформаційну насиченість і емоційність, доповідь М. Хрущова скоріше маскувала, ніж змальовувала справжню картину минулого. У ній засуджувалися тільки зовнішні прояви комуністичної організації влади (культ особи) і найбільш вражаючі випадки зловживання владою (масові репресії, депортації)». Об'єднавшись у групи, знайдіть аргументи для підтвердження (або спростування) цієї думки історика.

Repetitio est mater studiorum

1. Укладіть у хронологічній послідовності події, які характеризують процеси десталінізації в Українській РСР.

2. Визначте характерні риси десталінізації в Україні. Чим вона відрізнялася від загальносоюзної десталінізації?

3. Спираючись на додаткові джерела інформації, зберіть матеріал про вплив десталінізації на літературне, мистецьке й наукове життя в Україні.

4. Визначте суперечності десталінізаційних процесів в Україні. Від чого залежало сприйняття десталінізації різними суспільними групами?

5. Поясніть, чому пробуджене критикою сталінського режиму українське суспільство не могло вдовольнитися напівмірами, які пропонувала влада.