Історія: Україна і світ. 11 клас. Мудрий - Нова програма

§ 12. Лібералізація комуністичного режиму в СРСР

1. Повстання у сталінських концтаборах і крах ГУЛАГу. Участь українців у повстаннях

Період історії Радянського Союзу від смерті Йосипа Сталіна (1953 р.) і до приходу до влади Леоніда Брежнєва (1964 р.) називають відлигою і пов'язують з ім'ям Микити Хрущова. Ціла епоха радянської історії отримала назву від повісті російського письменника й публіциста Іллі Еренбурга «Відлига» (1954 р.). В основі повісті - кілька ідей, надто актуальних для життя в період пізнього сталінізму: треба вміти розрізняти правду і брехню; до відлиги провадить складний шлях, зазвичай через сніжну зиму; відлига, коли настає, чується повсюди, її відчувають усі: і ті, хто не вірив у неї, і ті, хто на неї чекав. Політична атмосфера після смерті диктатора, справді, нагадувала потепління серед зими. Від початку Хрущов показував, що не спиратиметься на терор як важіль державного управління. Але питання про наступника Сталіна не було самоочевидним. Кожен з оточення Сталіна був причетний до злочинів і водночас намагався вийти з-під сталінської тіні. Для цього не було іншого шляху, як здобути популярність у радянсько-партійному апараті, який знемагав від терору, і заручитися підтримкою суспільства. Переможцем у боротьбі за владу став Хрущов.

Утіленням сталінського режиму був ГУЛАГ (рос. Главное управление лагерей) - система виправно-трудових таборів і трудових поселень у 19341956 рр., яка знаходилася у віданні Наркомату (згодом Міністерства) внутрішніх справ. На ГУЛАГ покладено такі завдання, як ізоляція «ненадійних елементів», використання в'язнів як дешевої робочої сили, відкриття нових табірних комплексів, ліквідація певних категорій в'язнів. На середину 1940-х років налічувалося кілька сотень табірних комплексів ГУЛАГу. Після війни зросла частка політичних в'язнів (зокрема жінок) за рахунок масових репресій на теренах щойно приєднаних до СРСР Західної України, Бессарабії, Західної Білорусі та країн Балтії. Нові арештанти не тільки не проявляли лояльності до радянської влади, а й часто були її запеклими опонентами, мали тверді політичні погляди й переконання та досвід активної участі в політичних організаціях і націоналістичному підпіллі. На межі 1940-1950-х років чисельність в'язнів ГУЛАГу досягла максимальної кількості - 2,5 млн, з них кожен п'ятий був українцем.

Українки в таборі ГУЛАГу в Іркутській області (Росія). На звороті фотографії - звістка однієї з невільниць про себе на батьківщину. 1954 р.

Ех libris

Погляд історика

Одним з виявів особливої суворості режиму утримання політв'язнів була заборона та значне обмеження листування. Нерідко родичі навіть не знали про долю близької людини, тож засуджені за всяку ціну намагалися повідомити їх, що живі. <...> Після 1951 р. в'язні ГУЛАГу мали право написати два листи на рік, однак усі листи на адресу в'язнів та від них суворо перевіряла цензура на предмет виявлення забороненої інформації: було суворо заборонено описувати умови життя і праці в неволі, згадувати місце розташування табору чи імена інших ув'язнених. <...>

Чому жінки йшли на ризик, нелегально надсилаючи листи додому? <...> Схоже, жінкам йшлося не лише і не стільки про звичайний обмін новинами та отримання інформації про події на волі, скільки про прагнення залишатися - бодай дистанційно - у тій спільноті, з якої їх було вирвано, бажання зберегти співпричетність до повсякденного життя свого соціального середовища, віртуально залишатися частиною тієї громади. Листування дозволяло жінкам дискурсивно позиціонувати себе як тимчасово відсутніх, а не втрачених назавжди членок спільноти, і, відповідно, сприймати свій невільницький стан як тимчасовий, перехідний, як певний аномальний розрив тяглості, до і після якого нормальне життя триває.

Кісь О. Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти. Львів, 2017. С. 130—131, 133.

Процес ліквідації наслідків сталінізму, започаткований після смерті Сталіна, називають десталінізацією. Ці заходи хоча й не змінили антидемократичної природи комуністичного режиму, проте суттєво зменшили найбрутальніші його прояви, припинили репресії. Уже навесні 1953 р. з'явилася надія на пом'якшення надзвичайно жорстких табірних умов у системі ГУЛАГу, але політичні в'язні під амністію не потрапили. Понад 70 % політв'язнів були українцями, режим утримання яких був найжорсткішим. Більшість політв'язнів утримували в таборах. Крім того, у системі ГУЛАГу існувала спеціальна міра покарання - каторжні роботи. Вони вирізнялися особливою суворістю, із цілком нелюдськими умовами праці та побуту в'язнів. Після марних сподівань на перегляд справ конспіративні центри українських політв'язнів, які з кінця 1947 р. з'явилися в кожному радянському концтаборі, почали піднімати політв'язнів на бунти, деякі з них переросли в справжні повстання. В історії ГУЛАГу було три великі повстання під антисталінськими гаслами - Норильське і Воркутинське 1953 р. і Кенгірське 1954 р. Саме вони змусили владу докорінно змінити систему ГУЛАГу. Ключову роль у цих повстаннях відіграли українці, зокрема колишні члени ОУН та бійці УПА.

Ех libris

Погляд сучасника

В середу, 22 липня 1953 року, на шахті № 29 настав історичний день, який 1 серпня 1953 року закінчено одною з найбільших трагедій в історії радянських концентраційних таборів. <...>

З гучномовців робочої зони прозвучав такий заклик:

- Друзі! Наша шахта сьогоднішнім днем підключилася в генеральний страйк політичних в'язнів міста Воркути. <...>

Був створений страйковий комітет, в складі якого переважали українці, бо все ж таки найбільшу заслугу у підготовці страйку мали наші хлопці. Далі в склад комітету ввійшли і перевірені та відповідальні представники інших народів <...>

З 31 липня на 1 серпня мешканці табору спали дуже тривожно, або й зовсім не спали, ніби відчували інстинктом, що станеться незабаром. <...> Гарячі кавказці, але й декотрі наші довгорічні бойовики з рядів УПА казали: «І за ціну кількох жертв з нашої сторони відберемо від них зброю, а тоді вже хто кого»! Якраз така можливість і давала яку-таку запоруку, що озброєні солдати в зону не прийдуть. <...>

І тут впало пекло на землю!

Елітні війська МВС, мабуть, за домовленим сигналом з-поза вахти, почали стріляти навіть розривними кулями з ручних скорострілів та карабінів з вишок і з-поза зони у людську гущавину. Пролунала друга коротенька черга, яка скосила масу людей. <...> Виліз якось з-під тіл. Недалеко переді мною отець Іван Чийпеш рветься вперед зі словами: «Хлопці, з Божим благословенням вперед»! - права рука простягнена в напрямі вахти, ліва на чолі, крізь пальці якої протікає кров. <...>

В ту хвилину пролунала друга черга, яка доконала трагедію зони шахти № 29. Інстинктивно кидаюсь на землю, відчуваю якусь біль в лівому коліні - не звертаю на це увагу. І навколо, і на мені дальші ранені й мертві. На хвилину ніби все затихло. Чути тільки тихий стогін ранених.

Довгович Л. Хроніка життя політичного в’язня № 2А 424. Ужгород, 2016. С. 287, 300-302.

Схарактеризуйте становище в'язнів ГУЛАГу на початку 1950-х років. Поясніть, чому страх перед радянськими каральними органами швидше зникав у суспільстві, ніж у середовищі партійних апаратників.

2. Спроби реформування економіки та державно-партійного устрою. ХХ з'їзд КПРС

Безсумнівним політичним успіхом Хрущова стала організація XX з'їзду КПРС, який установив відмову від терору як методу державного управління. З'їзд працював 14—25 лютого 1956 р. У звітній доповіді, з якою виступив Хрущов, підтверджувався курс на розрядку міжнародної напруженості й обґрунтовувалося положення про можливість уникнути третьої світової війни. У внутрішній політиці особлива увага зверталася на поліпшення становища в сільському господарстві, зростання темпів виробництва товарів народного споживання, розгортання житлового будівництва. В останній день з'їзду, після виборів керівних органів партії, відбулося закрите засідання. На ньому Хрущов протягом чотирьох годин зачитував доповідь «Про культ особи та його наслідки». Для багатьох делегатів наведені в доповіді факти масових репресій були шокуючими (кілька з них навіть знепритомніли).

ХХ з'їзд дав поштовх до скасування найбільш репресивних норм чинного законодавства й часткової амністії (зокрема, засуджених за співробітництво з окупаційним режимом у роки війни, за членство в ОУН і УПА). Запрацював механізм реабілітації. Утім щодо деяких категорій політичних в'язнів (зокрема, засуджених за «український буржуазний націоналізм», жертв політичних репресій до вбивства С. Кірова в 1934 р.) реабілітація не передбачалася. Партійно-державне керівництво на чолі з М. Хрущовим не наважилося розпочати перегляд справ і процесів 1920-1930-х років з огляду на те, що могли відкритися факти про їхню особисту участь в організації репресій. Тому правду про сталінізм дозували. Держава не визнала себе винною у масових репресіях селян під час колективізації, вибірковій депортації населення західних областей УРСР, депортації кримських татар та інших етнічних груп. Заявляючи в 1959 р. про відсутність у СРСР політичних вироків, Хрущов приховував, що політичні справи почали перекваліфіковувати в кримінальні за статтями «шкідництво», «антирадянська агітація та пропаганда». ГУЛАГ було ліквідовано (у 1956 р. реорганізовано в Головне управління виправно-трудових колоній МВС СРСР), але мережа тюрем і таборів залишалася.

Доповідь Хрущова «Про культ особи та його наслідки» не тільки поляризувала суспільство, а й призвела до кризи влади. Частина людей, зокрема в багатьох первинних партійних організаціях, сприйняла критику культу Сталіна як наклеп на радянську владу. ХХ з'їзд прискорив вирішальну сутичку за владу, яка мала подолати практику колективного керівництва. Проблема полягала в тому, яка вертикаль влади буде головною - партійна чи радянська. Проти Хрущова згрупувалася опозиція з прихильників першості радянської вертикалі влади, які пропонували взагалі скасувати посаду першого секретаря ЦК КПРС. На чолі цієї групи став Георгій Маленков, звільнений у 1955 р. з посади голови Ради міністрів СРСР. Його підтримували В'ячеслав Молотов і Лазар Каганович, які намагалися привернути на свій бік Миколу Булганіна, чинного голову Ради Міністрів. Хрущову відводили посаду щонайбільше міністра сільського господарства. Однак спроба заколоту з усунення Хрущова від влади, здійснена в червні 1957 р. на пленумі ЦК, провалилася. На боці Хрущова була не тільки моральна, а й силова перевага (тобто підтримка з боку армії та органів державної безпеки). Ці події підвели риску під колективним керівництвом і зробили Хрущова одноосібним правителем.

Хитання післясталінського режиму між стриманим реформізмом і комуністичним фундаменталізмом, тобто переконанням у незмінності комуністичних постулатів, виразно проявилося в економіці. Відставання від країн Заходу за десятками показників змушувало шукати способи прискорення. Хрущов ухвалив три принципові рішення: забезпечити фінансовими ресурсами активну соціальну політику, при загальному скороченні витрат на армію спрямувати більше ресурсів на ракетно-ядерну зброю і пов'язану з нею космічну програму, вдатися до імпорту сучасного устаткування й технологій. У 1957 р. він ініціював масштабну реформу управління промисловістю: галузеві міністерства ліквідовано, а замість них утворено територіальні ради народного господарства - раднаргоспи. Однак у результаті кількарічних реорганізацій управління промисловістю стало не менш централізованим, ніж при міністерській системі, і набагато більш бюрократизованим. У 1960 р. у трьох найбільших республіках - Росії, Україні та Казахстані було створено центральні раднаргоспи, а в 1963 р. - Вищу раду народного господарства СРСР.

Ех libris

Погляд історика

Реформатори були переконані, що неефективність промисловості, її несприйнятливість до науково-технічного прогресу відійдуть у минуле, якщо централізоване керівництво замінити територіальним. Проте побудова управління по горизонталі не змінювала господарського механізму, який залишався командним, директивним, неринковим. Як і раніше, оскільки ринку засобів виробництва не існувало, все розподілялося через Держплан СРСР і держплани союзних республік. <...>

Реформа послаблювала радянську вертикаль влади в її найвищій ланці, тобто позиції московської бюрократії, яка підтримувала суперників першого секретаря ЦК КПРС у президії ЦК. Водночас вона посилювала позиції місцевих господарників, тісно пов'язаних із партійним апаратом, який перебував у гострій залежності від секретаріату ЦК КПРС і першого секретаря особисто. <...>

Сутність директивного управління не змінилася з появою раднаргоспів, проте якість його не поліпшилася, а погіршилася. Планова економіка неминуче ставала більш хаотичною, коли отримувала командні імпульси не з одного, а з багатьох центрів. Тому через кілька років розпочався процес поступового відновлення структур централізованого управління в іншій формі. Цей процес спрямовував і підштовхував сам Хрущов, який уже став диктатором. У своїй новій якості він більше не був зацікавлений у послабленні економічної влади цілком лояльних до нього чиновників центральних відомств.

Кульчицький С. Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі. Київ, 2013. Кн. 3. С. 176-177.

У промисловості найбільші зрушення відбулися в енергетичній, хімічній галузях, машино- та авіабудуванні. Хоча за якістю радянська промислова продукція надалі суттєво поступалася продукції розвинених країн світу. Розвиток сільського господарства за Хрущова минув під знаком волюнтаристських рішень - освоєння цілинних земель, вирощування кукурудзи, укрупнення колгоспів. Ці заходи аж ніяк не поліпшили стан сільського господарства: монокультурна експлуатація цілинних земель призвела до ерозії ґрунтів і падіння врожаїв, необґрунтоване розширення посівів кукурудзи (начебто, за прикладом американських фермерів, для відгодівлі худоби) дезорганізувало зерновий баланс, а спроба перетворювати села на «агроміста» тільки вичерпувала кошти колгоспів. Значно результативнішою була соціальна політика Хрущова. Прихильність мільйонів громадян він здобув підвищенням заробітної плати, запровадженням пенсій для селян, переходом на п'ятиденний робочий тиждень, масовим житловим будівництвом.

Перші ознаки того, що позитивний потенціал ініційованих Хрущовим перетворень вичерпується, стали помітними на зламі 1950-1960-х років. Про це свідчили два провальні з'їзди КПРС - ХХІ (1959 р.) і ХХІІ (1961 р.). Ці з'їзди мали на меті не тільки довершити десталінізацію (і справді, набальзамоване тіло Сталіна винесли з мавзолею і поховали неподалік Кремлівської стіни, демонтували споруджені на його честь пам'ятники, ім'я Сталіна усунули з усіх назв, зокрема місто Сталіно перейменували на Донецьк, навіть найзатятіших сталіністів змусили покаятися), а й окреслити перспективи розвитку держави на осяжне майбутнє. І саме з цього погляду ці з'їзди були цілком непродуктивними, бо навряд чи можна було сприйняти всерйоз оголошений Хрущовим початок етапу розгорнутого будівництва комуністичного суспільства. Але, посилаючись на наукові розрахунки, він запевняв, що за двадцять років у СРСР в основному буде побудовано комунізм. Найбільшим досягненням Хрущова у 1961 р. стала не нова партійна програма, а політ у космос 12 квітня Юрія Гагаріна, який став першим космонавтом планети Земля. Значним був внесок у радянську космічну програму українців. Сергій Корольов - головний конструктор ракетно-космічних систем - походив із Житомирщини, зазнав сталінських репресій.

Юрій Гагарін

Схарактеризуйте заходи М. Хрущова щодо реформування економіки та державно-партійного устрою. Визначте історичне значення ХХ з'їзду КПРС.

3. Суперечності постсталінського зовнішньополітичного курсу СРСР

Зовнішня політика М. Хрущова була не менш суперечлива, ніж внутрішня. У Москві розуміли, що соціалістичний блок, щоб не розвалитися, повинен діяти за однаковими правилами. У 1955 р. було створено військово-політичний блок - Організацію Варшавського договору (ОВД). На країни «народної демократії» чинили тиск, щоб вони наслідували приклад Москви й розпочали ліберальні реформи. Але це мало зворотний результат. Заохочуючи пом'якшення режимів, Кремль водночас поводився в країнах-сателітах як господар. Народні повстання в країнах «народної демократії» були жорстоко придушені радянськими військами (у НДР 1953 р., Угорщині 1956 р., Чехословаччині 1968 р.). Тільки в Польщі комуністична влада не наважилася використати збройну силу під час антирадянських виступів у 1956 р.

Критику сталінізму схвально зустрів Йосип Броз Тіто, який намагався побудувати в Югославії соціалізм за власним зразком. На цьому ґрунті на деякий час радянсько-югославські відносини нормалізувалися. Але невдовзі чергові спроби Хрущова втягнути Югославію до комуністичного табору відновили напруженість. Розвінчання «культу особи» виявилося особливо болісним для Мао Цзедуна та Енвера Ходжі, керівників відповідно Китаю й Албанії. Вони саме прагнули створити власні культи у своїх країнах. Суперництво комуністичного Китаю проявилося й у боротьбі за впливи у так званому третьому світі. Відносини з СРСР погіршувалися, й урешті-решт ці країни опинилися поза радянським блоком.

У період правління М. Хрущова одним з пріоритетів зовнішньої політики стали країни Сходу. У Москві союзниками почали вважати всіх, хто виступав з «антиімперських» (а по суті, антиамериканських і антикапіталістичних) позицій. У близькосхідному конфлікті СРСР підтримав арабські країни проти Ізраїлю, на боці якого були США. Радянське керівництво підтримувало зброєю, безвідплатною допомогою «національно-визвольні рухи» і нові політичні режими, які виникали на руїнах колоніальних імперій і декларували, вочевидь з корисливих міркувань, «соціалістичну орієнтацію». Насправді ж далі розмов про соціалізм справа не йшла. За революційну риторику азійських і африканських диктаторів у Москві викидали на вітер величезні кошти.

Основою зовнішньої політики керівництво СРСР декларувало боротьбу за мир і роззброєння. Із цим були пов'язані спроби М. Хрущова розпочати діалог з країнами Заходу, налагодити безпосередні контакти з лідерами розвинених західних країн. У 1955 р. СРСР, США, Велика Британія та Франція підписали угоду щодо Австрії, згідно з якою із цієї країни виводили війська держав-переможниць, а сама Австрія набувала статусу нейтральної держави. Того ж року було встановлено дипломатичні відносини з ФРН (після візиту до Москви канцлера Конрада Аденауера). У 1956 р. відновлено дипломатичні відносини між СРСР і Японією. Уперше кремлівський керівник побував із візитами в багатьох державах, зокрема двічі (у 1959 і 1960 р.) у США, хоча друга поїздка відбувалася тільки в межах сесії Генеральної Асамблеї ООН і багатьом світовим лідерам запам'яталася надто емоційними й грубими репліками радянського вождя. Ці подорожі широко висвітлювала преса, що трохи змінювало негативний стереотипний образ Заходу в баченні радянських громадян.

Динамічна зовнішня політика Хрущова не завжди була плідна. Він, зазвичай, провадив міжнародні зустрічі у зверхньому наказовому тоні, а це зумовлювало провал переговорів. Так було, наприклад, у Відні в 1961 р. під час зустрічі з американським президентом Джоном Кеннеді. Так само навряд чи можна було здобути міжнародний авторитет на Заході, допоки у внутрішньому житті СРСР зберігалося чимало репресивних норм щодо власних громадян (в очах Хрущова радянські люди були не громадянами, а населенням). Міжнародно-політичні кризи того часу віддзеркалювали реалії «холодної війни». Найбільш напруженою стала Карибська криза 1962 р., коли світ уперше опинився перед реальною загрозою ракетно-ядерної війни. Правда, після кризи між Кремлем і Білим домом було встановлено пряму лінію зв'язку. Криза прискорила й порозуміння щодо заборони ядерних випробувань. У 1963 р. СРСР, США та Велика Британія підписали договір про заборону випробувань ядерної зброї у трьох середовищах: в атмосфері, у космосі та під водою.

Микита Хрущов і Джон Кеннеді під час зустрічі у Відні. 3 червня 1961 р

Схарактеризуйте зовнішньополітичний курс СРСР у період хрущовської «відлиги». Обґрунтуйте (або спростуйте) твердження про його суперечливість.

4. Посилення бюрократичного централізму в СРСР у 1970-х роках: реванш комуністичного традиціоналізму

На початку 1960-х років ставало очевидним, що ініційовані Хрущовим реформи обертаються результатами, здебільшого протилежними до задуманих. Проти Хрущова було все - брак освіти й загальної культури, волюнтаризм (тобто самовпевненість і невміння прислухатися до чужих думок), конфлікт із мистецькими середовищами, провал аграрних реформ (який призвів до дефіциту м'яса, хліба, круп, цукру), безконечні реорганізації управлінського й партійного апарату, незграбно насаджуваний власний культ. Невдоволення зростало, і переворот ставав питанням часу. Він відбувся в жовтні 1964 р., коли Хрущова усунуто з обох вищих посад (першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради Міністрів) «у зв'язку з похилим віком і поганим станом здоров'я». Організатори перевороту діяли з дотриманням статутних вимог правлячої партії, тобто здійснили його, по суті, законно.

Леонід Брежнєв, який замінив Микиту Хрущова на посаді першого секретаря ЦК КПРС, керував СРСР майже два десятиліття (у 1964-1982 рр.). Його правління увійшло в історію як період «неосталінізму» й «застою». Події другої половини 1960-х років переконали Брежнєва відмовитися від втручання в систему, бо це загрожувало розпадом. «Празька весна» (намір реформувати систему тоталітарного соціалізму в Чехословаччині в 1968 р.) показала ненадійність союзників у Центрально-Східній Європі, спроба економічних реформ (так звані Косигінські реформи) провалилася, а знання України підказувало не робити жодних поступок у національному питанні. Не вдаватися до нерозважливих економічних планів і не руйнувати каркас політичного режиму - це й стало основою політики Брежнєва. Комуністична командна економіка не могла відкрито конкурувати з ринковою, вона не сприймала постіндустріальних викликів і потребувала засобів примусу. До «стабільності» вимушувало й міжнародне становище: здавалося, що поєднання політики «розрядки» (під гаслом мирного співіснування) з агресивною військовою позицією й чітким розмежуванням сфер впливу гарантуватиме СРСР ще тривале існування.

Леонід Брежнєв

Після усунення Хрущова від влади було вповільнено, а потім припинено десталінізацію. Почалося відновлення образу Сталіна як далекоглядного й авторитетного керівника, який припустився лише окремих помилок. Усю систему державного управління сковував партійний контроль (зрештою, від початку більшовицька партія була інструментом диктатури, а не демократії). До нової конституції 1977 р. уміщено спеціальну статтю про провідну роль Комуністичної партії. Ця конституція стала найбільш показовим виразом бюрократичного централізму. Партійні комітети займалися всім: від призначення на будь-яку посаду до керівництва міністерствами й підприємствами. Дискусії підміняли вгадуванням бажань партійних зверхників і обговоренням тільки засобів, якими належало виконати розпорядження згори. Фактично, Комуністична партія не була політичною партією, а поєднувала в собі всі гілки влади. Першою особою в державі був генеральний секретар ЦК КПРС. Вибори до представницьких органів, по суті, виборами також не були, бо громадяни мали тільки схвалити список партійних висуванців.

Nоta bene!

У 1977 р. Верховна Рада СРСР ухвалила нову конституцію СРСР (вона змінила конституцію 1936 р.). Ця конституція увійшла в історію як «конституція розвинутого соціалізму». Поняттям «розвинутий соціалізм» радянські ідеологи позначали період, який мав передувати повному комунізму, коли всі матеріальні й культурні блага розподілятимуться між громадянами СРСР за потребами. Розробка нового документа тривала від 1962 р. Конституція характеризувала радянське суспільство як «розвинуте соціалістичне суспільство, як закономірний етап на шляху до комунізму». Стаття 6-та законодавчо закріплювала керівну і спрямовуючу роль КПРС, що була ядром політичної системи, державних і громадських організацій СРСР. Про можливість існування інших партій нічого не говорилося. Конституція зафіксувала, що основу економічної системи СРСР становить соціалістична власність на засоби виробництва, що існує у двох формах: державна (загальнонародна) і колгоспно-кооперативна. Було закріплено державне планування економіки.

Численні збройні сили й органи державної безпеки були повністю підпорядковані інтересам партії. Партійні структури не давали їм жодного шансу діяти самостійно. Так, у 1979 р. тільки за рішенням кількох членів політбюро ЦК КПРС радянські війська було введено в Афганістан, що поклало край політиці «розрядки» й наблизило розпад СРСР. Радянські військові плуталися в бюрократичному павутинні (надто коли йшлося про забезпечення контролю над військово-політичним блоком ОВД), а органи державної безпеки намагалися виконувати так багато функцій, що втрачали розуміння своїх завдань. У прагненні все контролювати й усе знати, а водночас обслуговувати партійну еліту вони також ставали частиною неефективної бюрократії й замість визначати недоліки системи поборювали тільки наслідки. У радянському суспільстві, офіційно безкласовому, дедалі виразніше проступала прірва між партійною елітою і рештою населення. По суті, радянсько-партійна номенклатура ставала новим класом власників. Правлячий номенклатурний клан, який боявся повернення сталінського терору і хрущовської сваволі, почував себе при Брежнєві в безпеці.

Ех libris

Погляд історика

Одна з великих іроній доби стала очевидна тоді, коли виявилось, що наступним [після Микити Хрущова] генеральним секретарям властиві симптоми смертельних хвороб, які напрочуд добре символізували стан Радянської держави. Наприкінці 1970-х років стабільність перетворилась на інерцію. Мова Брежнєва затиналась, а рухи уповільнювались до такого ступеня, що дотепники заявляли, начебто він труп, урухомлений апаратом для підтримки життя. Смерть Брежнєва обернула інерцію на параліч, бо його немічні наступники обстоювали протилежні вартості реформ і бездіяльності. Юрій Андропов (правив 1982-1983), прихильник реформ, помер від раку раніше, ніж почалися реформи. Костянтин Черненко (правив 1983-1985), хворий на емфізему, не мав бажання взагалі за що-небудь братися.

Дейвіс Н. Європа. Історія / пер. з англ. П. Ткачук. Київ, 2000. С. 1128.

Надгробок М. Хрущова. Скульптор Е. Неізвєстний

Поясніть, чому після хрущовських реформ у Радянському Союзі настав період «застою». Як Ви розумієте це поняття?

Ad disputandum

• Розгляньте надгробок М. Хрущова на Новодівичому цвинтарі в Москві (скульптор Е. Неізвєстний, 1976 р.). Спробуйте пояснити задум скульптора - виконати надгробок тільки в чорному й білому кольорах. Працюючи в групах, спробуйте розділити вчинки Хрущова на «чорні» й «білі». Порівняйте результати роботи в групах.

Repetitio est mater studiorum

1. Укладіть у хронологічній послідовності події, які характеризують лібералізацію комуністичного режиму в СРСР у 1950-1960-х роках.

2. Спираючись на текст підручника й додаткові джерела інформації, укладіть маршрути зовнішніх візитів М. Хрущова. Про що свідчить виявлена географія?

3. Зберіть відомості про зміни в повсякденному житті мешканців СРСР у 1950-1960-х роках. Чому ці зміни відбувалися?

4. Поміркуйте про ефективність дій М. Хрущова в боротьбі за владу та у здійсненні реформ. Чи вдалося йому вийти з тіні сталінської політики?

5. Розпитайте своїх рідних і близьких про життя в Радянському Союзі в період правління Л. Брежнєва. Порівняйте ці відомості з висновками істориків.