Історія: Україна і світ. 10 клас. Мудрий - Нова програма

§ 8. Українська революція: національний і соціальний аспекти

1. Українська Держава. Павло Скоропадський

Українська Держава (Гетьманат П. Скоропадського) існувала з 29 квітня по 14 грудня 1918 р. Її творці прагнули досягти суспільної згоди, об’єднавши навколо ідеї української державності різні верстви, зокрема й заможних мешканців України. За формою це був авторитарно-бюрократичний режим. Гетьман мав повноваження, близькі до диктаторських. Його уряд поєднував виконавчу й законодавчу владу. Глава держави титулував себе «гетьманом усієї України», що мало підкреслити її зв’язок з козацькою традицією. Якщо Центральна Рада в програмних документах ділила український народ на соціальні верстви, то гетьман звертався до «козаків і громадян України». Цим він ніби переносив у сьогодення з козацьких часів поділ суспільства на простори війни та миру. Хоча гетьман прийшов до влади за німецької підтримки, цей союз він розглядав як вимушений тактичний крок.

Центральна Рада, повернувшись за підтримки німецьких військ до Києва, не зуміла опанувати ситуацію. Вона самоізолювалася, перетворилася на політичний клуб, який обговорював відірвані від життя питання. Соціалістичні гасла й намагання втілити їх у законах розходилися з реальними потребами державотворення, викликали критику. Праві сили, заможні верстви, військовики гуртувалися навколо П. Скоропадського. Невдоволеною була й німецька військова адміністрація, яка очікувала виконання союзницьких зобов’язань. Головнокомандувач німецьких військ в Україні Герман фон Ейхгорн, втрачаючи терпіння, видав наказ «Про засів полів», яким надав поміщикам право виростити врожай, а селянам забороняв брати в користування більше землі, ніж вони могли обробити. Центральна Рада сприйняла це як втручання у внутрішні справи й спробувала заперечувати. Останньою краплею стало викрадення відомого фінансиста Абрама Доброго, до чого виявилися причетними деякі українські міністри. 28 квітня німецькі військові заарештували цих міністрів прямо на засіданні Центральної Ради. Тоді німецьке командування вже мало згоду кайзера Вільгельма II на зміну української влади.

29 квітня 1918 р. на Всеукраїнському з’їзді хліборобів-власників, що відбувався у приміщенні київського цирку, П. Скоропадського було проголошено гетьманом усієї України. Після цього відбулася маніфестація. Її учасники пройшли Хрещатиком до Софійської площі, де митрополит Никодим освятив нову владу. За спогадами очевидців, це було величне дійство, а сам гетьман, який вирізнявся стрункою фігурою і римським профілем, одягнений у чорну черкеску з георгіївським хрестом, викликав у багатьох спостерігачів захоплення. У центрі уваги були й селяни в народному вбранні, які символізували нових господарів України. Водночас відбувалося останнє засідання Центральної Ради, на якому похапцем ухвалено Конституцію УНР. У другій половині дня гетьманські війська взяли під контроль державні установи. Супротив учинили лише галицькі січові стрільці, які охороняли Центральну Раду. Вони застрелили трьох офіцерів. Командувач січовиків Євген Коновалець після переговорів з гетьманом перейшов на його бік. Керівники Центральної Ради очікували на арешт, але цього не сталося.

Про нову владу українці довідалися з двох державно-правових актів - «Грамоти до всього українського народу» й «Закону про тимчасовий державний устрій України». У грамоті гетьман пояснив зміну влади тим, що Центральна Рада не змогла збудувати державу. У ній же проголосив недоторканність приватної власності «як фундаменту культури й цивілізації». Законом про тимчасовий державний устрій гетьманові було передано владу до скликання сейму. Він мав керувати адміністрацією, призначати Раду Міністрів, затверджувати закони, командувати армією. Проголошено першість християнства православного обряду й свободу віросповідань. Обов’язок громадян України визначено як захист Вітчизни й сплату податків, їм гарантовано демократичні права. Незручний факт приходу до влади гетьмана в результаті перевороту й наділення себе диктаторськими повноваженнями пояснено винятковими обставинами й запереченням можливості передавати владу в спадок.

До Ради міністрів П. Скоропадський запросив поміркованих діячів. Вони не були так відомі, як лідери Центральної Ради, але мали професійні здобутки, досвід громадської й земської праці. Очолив уряд землевласник і октябрист-українофіл Федір Лизогуб. До війни він керував Полтавською земською управою, згодом працював у російській адміністрації на Кавказі. Міністром освіти був історик, член ТУПу, кадет Микола Василенко. Міністром внутрішніх справ став Ігор Кістяківський. Міністерство закордонних справ очолив історик і діяч ТУПу Дмитро Дорошенко. В уряді переважали кадети й не було соціалістів. До уряду увійшли й представники національних меншин - поляк Антон Ржепецький, єврей Сергій Гутник, німець Юлій Вагнер, росіянин Георгій Афанасьев. Політичні симпатії урядовців були різними: одні хотіли збудувати власне українську державу, інші були проти примусової українізації. Не склалася й співпраця між П. Скоропадським і Ф. Лизогубом: уже влітку гетьман шукав нового прем’єра, пропонуючи цю посаду відомим діячам - Дмитру Багалію, Іллі Шрагу, Петру Дорошенку.

Особа в історії

Павло Скоропадський (1873-1945) - військовик, гетьман Української Держави. Народився в німецькому м. Вісбадені. Батько був офіцером російської армії, мати походила з козацько-старшинського роду. Дитинство провів у родинному маєтку Тростянець на Чернігівщині, де плекали дух козацької минувшини. Навчався в гімназії у Стародубі і в елітному Пажеському корпусі в Петербурзі. Під час Першої світової війни командував корпусом, став генералом. Після Жовтневого перевороту підпорядкувався Центральній Раді, однак навесні 1918 р. створив опозиційну «Українську народну громаду», яка співпрацювала з політичними силами В. Липинського й М. Міхновського. У 1918 р. став на чолі Української Держави. Як гетьман відомий державотворчими і водночас непослідовними кроками, які історики пояснюють життям у просторі російської культури й аристократії, слабкою орієнтацією в українському русі, недовірою до галичан. Після повалення Гетьманату виїхав у еміграцію, оселився в м. Ванзеє поблизу Берліна. Дружина Олександра походила з родини російських аристократів Дурново. У сім’ї було шестеро дітей. В еміграції продовжив громадсько-політичну діяльність, очолював гетьманський рух, відстоював українські інтереси перед німецькими політиками, створив Український науковий інститут при Берлінському університеті. Смертельно поранений під час британсько-американського бомбардування на залізничній станції поблизу Мюнхена. Похований в Оберсдорфі в Баварії.

Павло Скоропадський (у центрі) і Федір Лизогуб (зліва)

Володимир Вернадский з донькою Ніною

Попри незгоди, Українська Держава була острівцем стабільності на розбурханих революцією теренах. Стрижнем програми гетьманського уряду стало налагодження соціально-економічного життя. Завдяки підтримці підприємництва економічне життя України вже влітку 1918 р. пожвавилося. Уряд стабілізував фінанси й почав підготовку до введення національної валюти - гривні. Відносний добробут, спокій, захищеність особи контрастували із ситуацією в більшовицькій Росії, звідки до України стікалися біженці. Російські політики, особливо кадети (улітку 1918 р. в Києві перебував П. Мілюков), не приховували надій, що з Києва почнеться відродження російської державності.

Гетьманський уряд сприяв українській культурі, науці, освіті. Гетьман наполягав на автокефалії Української православної церкви. Було відкрито українські гімназії, а в Києві й Кам’янці-Подільському - університети, створено національні бібліотеку, архів і музей, Державний драматичний театр. 27 листопада 1918 р. засновано Українську академію наук (УАН), яку очолив природознавець і філософ Володимир Вернадський, автор теорії про ноосферу. Грушевський, якому запропонували стати президентом УАН, співпрацювати з гетьманом відмовився.

Водночас гострим залишалося аграрне питання. Повернення земель поміщикам обурювало селян. Уряд бачив вихід в обмеженні розміру земельної власності, викупі надлишків земельних угідь державою та їх передачі малоземельним селянам. Поміщицьке землеволодіння підтримувала німецька військова адміністрація. Для виконання зобов’язань з постачання зерна уряд запровадив державну монополію на хліб, подекуди зерно в селян конфісковували. Помилкою гетьманського уряду вважають також призначення поміщиків губернськими й повітовими комісарами, тобто передачу їм місцевої адміністрації. Усе це викликало селянські протести аж до збройних виступів.

Зустріч П. Скоропадського з Вільгельмом 11. Вересень 1918 р.

Польова Служба Божа в Сірожупанній дивізії. 1918 р.

Велику увагу П. Скоропадський приділяв армії. Закон про загальний військовий обов’язок визначав її чисельність в 300 тис. Розпланували структуру й формування корпусів за територіальним принципом. Крім регулярної армії, передбачали створити гвардію й добровольчі козацькі частини. Почали набір до військових училищ. До війська залучали офіцерів царської армії, але це не завжди вдавалося, адже перед кожним виникали складні дилеми. Було сформовано Сердюцьку й Сірожупанну дивізії. Провести заплановану на осінь мобілізацію не вдалося. Створенню українського війська протидіяли впливові суперники, зокрема німецьке військове командування, та й уряд побоювався більшовизації частин. За ситуацією в Україні уважно спостерігали з Росії, вичікуючи нагоду для відновлення наступу. Улітку 1918 р. в Києві в результаті терористичного замаху російських лівих есерів було вбито Германа фон Ейхгорна.

Погляд сучасника

Я дедалі більше переконувався, що якщо я не зроблю перевороту тепер, то назавжди залишуся з переконанням, що я - людина, яка заради власного спокою упустила можливість врятувати країну, що я боягузлива і безвольна людина. Я не сумнівався в корисності перевороту, навіть якби новий уряд і не зміг довго втриматися... Сумніви в мене були іншого роду; можливо й малодушні. Я шкодував себе, я думав... навіщо мені йти у цей світ злості, і недовіри, і заздрості... Анімці? Мені доведеться з ними працювати. Скільки такту, скільки напруги, скільки самозречення вимагатиме ця робота!.. Тоді вже мені було зрозуміло, що через національні питання мені доведеться перенести велике гоніння і я ризикую залишитися незрозумілим. ...І великороси, і керівні кола українства на мої компроміси в цій галузі не погоджувалися. Нарешті мені складно було зректися своїх суспільних упереджень. Вихований у тепличних умовах кастового середовища, я думав: навіщо мені, добре забезпеченому, маючи можливість тепер, із завершенням війни, нарешті жити з сім’єю і більш-менш спокійно влаштувати своє життя, пірнати в цей вир. Я бачив усе те, що мене чекає, всю ту ненависть і справа, і зліва, яку я викличу, й це, зізнаюся, мене бентежило. Але грандіозність задачі мене манила, тим більше що я був переконаний, що зроблю справу.

Скоропадський П. П. Спогади: кінець 1917-грудень 1918 / упоряд. І. Гирич. Київ, 2016. С. 125-126.

Гетьманський уряд розширив зовнішні контакти, налагодив відносини з урядами Фінляндії, Литви, Грузії, Швеції, Норвегії, Данії, Нідерландів, Іспанії, Болгарії, почав переговори з Румунією, підписав прелімінарний мир з радянською Росією. Було встановлено контакти з козачими урядами Дону й Кубані, вели переговори з владою Криму про входження півострова до Української Держави як автономії. Спроби встановити зв’язки з країнами Антанти викликали невдоволення Німеччини. Відносини з Австро-Угорщиною ускладнювали невирішені питання про статус Галичини, Буковини, Холмщини. Однак на осінь 1918 р. Центральні держави впритул наблизилися до поразки у війні. Відтак усі пов’язані з ними домовленості й плани довелося переглядати. Це визначило й долю Гетьманату.

Запитання і завдання

1. Поясніть особливості устрою Української Держави. Проаналізуйте її внутрішню та зовнішню політику.

2. На підставі матеріалу параграфа і фрагмента спогадів схарактеризуйте постать П. Скоропадського та поміркуйте над тим, які питання йому доводилося вирішувати.

2. Антигетьманська опозиція. Утворення Директорії. Відновлення УНР

Опозиція проти Гетьманату виникла з перших днів. Усі партії, які підтримували Центральну Раду, засудили державний переворот. Основними пунктами критики нової влади були: проросійські симпатії, недемократичний державний устрій, уряд «кадетів і октябристів». Координаційний центр опозиції - Український національний союз (УНС) очолив В. Винниченко. УНС вимагав зміни міністрів на проукраїнськи налаштованих, однак гетьман відповідав, що не бачить таких з державним мисленням. Вимоги українізації уряду підтримала Німеччина. У жовтні П. Скоропадський замінив кількох міністрів. Антигетьманські настрої наростали на тлі селянських протестів. Через участь австро-німецьких військ у розправах з бунтівними селами гетьманську владу почали сприймати як окупаційну.

Поразка у світовій війні змусила німецькі війська в листопаді 1918 р. покинути Україну. Це спонукало П. Скоропадського змінити зовнішній курс, але країни Антанти не визнали незалежність України. 14 листопада гетьман оголосив намір відновити федерацію з Росією. Тоді опозиція вже готувала повстання. 14 листопада 1918 р. вона створила революційний уряд - Директорію, ідею якої запозичила з Великої французької революції. До неї увійшли: В. Винниченко (голова), С. Петлюра (обидва представляли УСДРП), Федір Швець (Селянська спілка), Панас Андрієвський (Українська партія соціалістів-самостійників), Андрій Макаренко (Спілка залізничників). Члени Директорії, які перебували в розташуванні Січових стрільців у Білій Церкві, 15 листопада оголосили П. Скоропадського узурпатором і закликали громадян України до повстання. Наступного дня війська Директорії, до яких приєднувалися гетьманські частини й повстанські загони, почали наступ на Київ і оволоділи містом 14 грудня 1918 р. Скоропадський зрікся влади.

Директорія відновила Українську Народну Республіку. Коаліційний уряд (Раду народних міністрів) очолив соціал-демократ В. Чехівський. Директорія оголосила про намір повернути здобутки революції. Укотре змінено аграрне законодавство: норму про націоналізацію землі доповнено дозволом зберегти в приватній власності до 15 десятин; землю і матеріальну допомогу мали надати військовослужбовцям Армії УНР. З ініціативи Б. Мартоса - міністра фінансів і наступного прем’єра УНР - проведено грошову реформу, яка мала залишити в обігу тільки українські грошові знаки (гривні й карбованці). Українську мову визначено державною й обов’язковою в армії, адміністрації, діловодстві. Однак антигетьманський союз виявився ситуативним, а його учасники не мали плану захисту й побудови держави. Одні бачили Україну демократичною, правовою республікою, інші - класовою державою за зразком радянської Росії.

100-гривнева банкнота УНР. Худ. Г. Нарбут

Компроміс між радянською і парламентською системами Директорія знайшла в «трудовому» принципі. Вона скликала Конгрес трудового народу України, до якого ввійшли робітники, селяни й трудова інтелігенція, а «експлуататорські» класи позбавили голосу. Конгрес працював у Києві 23—28 січня 1919 р. за участі близько 400 делегатів. Ліві сили, які вимагали встановити диктатуру пролетаріату й налагодити відносини з радянською Росією, опинилися в меншості. Конгрес підтвердив владу Директорії і сформував комісії для підготовки законів УНР. Однак його роботу перервав наступ більшовиків. На Півдні діяла Добровольча армія, на допомогу якій ще наприкінці 1918 р. в Одесі висадився 15-тисячний французький десант. Політики Антанти, хоча й вважали Україну півднем Росії, були зацікавлені у створенні антибільшовицького фронту. Переговори, які вдалося почати керівникам УНР, давали надію.

Погляд сучасника

Перебування Директорії в Києві закінчилося під знаком глибокого роз’єднання українських національних сил... Одні вважали, що на Україні почалася соціалістична революція, а тому й на справу національну дивилися лише як на частину соціяльно-революційного розвою. Інші, навпаки, з переляку перед новою большевицькою навалою почали відмовлятися й від тих соціяльних кличів та реформ, які за їхньою згодою вже були проголошені Директорією... Саме в цей час (січень-лютий 1919 р.) навіть багато свідомих українців стали пасивними або зовсім відійшли від активної праці на українському фронті... Після переїзду Директорії в Винницю безладдя, яке панувало в Києві, ще збільшилося... кожний член Директорії «правив» по-своєму, раз-у-раз втручаючись в справи окремих міністерств. В загальній політиці Директорії, після евакуації з Києва, змінилося лише одне: були залишені надії на мир з большевиками і всю увагу звернено на порозуміння з Антантою. Сам голова Директорії Винниченко почав мріяти про те, як большевики будуть утікати з України перед танками та сліпучими машинами Антанти... В той час ніхто не вірив, що військо Антанти, озброєне найновішою технікою, мусітиме тікати з України.

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. Мюнхен, 1950. Т. 1. С. 96-97.

Запитання і завдання

1. Поясніть причини успіху антигетьманського повстання в Україні.

2. На підставі матеріалу параграфа й свідчення сучасника поміркуйте над питанням, чому розпалась антигетьманська коаліція.

3. Друга російсько-українська війна та окупація УНР більшовиками й білогвардійцями. Симон Петлюра

Восени 1918 р. керівники більшовицької Росії не мали єдиної думки щодо України: одні вважали себе заслабкими для захоплення влади, інші пропонували зробити це якнайшвидше, поки не зміцніла Директорія. У листопаді 1918 р. в Курську (Росія) створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який спершу очолив Георгій П’ятаков, а згодом Християн Раковський. Більшовицькі війська наступали на Україну від імені української радянської влади. Керівництво радянської Росії свою присутність в Україні заперечувало. У грудні 1918 р. радянська Росія заявила, що у зв’язку з анулюванням Брестського миру не визнає самостійності України. 3 січня 1919 р. більшовицькі війська зайняли Харків. Там само опинився й уряд, який перетворено на постійний - Раду народних комісарів (РНК). Він почав діяти від імені Української Соціалістичної Радянської Республіки. 16 січня Директорія оголосила, що перебуває у стані війни з більшовицькою Росією. На півдні України військовий контингент Антанти сягнув 35 тис. осіб. На заході йшли бойові дії з польськими військами.

Особа в історії

Симон Петлюра (1879-1926) - український політичний і військовий діяч, організатор українських збройних сил, голова Директорії УНР. Народився в Полтаві в міщанській родині. Навчався в місцевій духовній семінарії, однак був виключений за діяльність у РУП, згодом вступив до УСДРП. Працював у редакціях українських часописів у Львові, Києві, Петербурзі, Москві. Член Центральної Ради, генеральний секретар з військових справ. У грудні 1917 р. пішов у відставку, командував Гайдамацьким кошем Слобідської України. За Гетьманату очолив Всеукраїнський союз земств, був заарештований за антигетьманську діяльність. Як голова Директорії в 1919-1920 рр., у зв’язку з воєнними діями, мав необмежені повноваження. У 1920 р. підписав Варшавський договір з Ю. Пілсудським, у якому в обмін на визнання УНР погодився встановити кордон з Польщею по р. Збруч. Від 1920 р. перебував в еміграції в Польщі, Австрії, Франції, де керував урядом УНР у вигнанні (в екзилі). Застрелений більшовицьким агентом у Парижі. Похований на цвинтарі Монпарнас. Дружина Ольга з Нільських була вчителькою. Донька Леся писала вірші, померла 30-річною. Племінник Мстислав (Скрипник) - патріарх Київський Української автокефальної православної церкви.

У лютому 1919 р. Директорія залишила Київ і переїхала до Вінниці, згодом у Рівне. Тоді склалася приповідка «У вагоні - Директорія, під вагоном - територія». Бої перейшли на Правобережжя. Ліві вимагали проголошення України радянською республікою, а Антанта вимагала усунути соціалістів. Ще кілька разів змінювалися уряди (їх очолювали С. Остапенко, Б. Мартос, І. Мазепа), однак в умовах війни вони мало могли вдіяти. Грушевський і Винниченко емігрували за кордон, визнавши, що боротьба втратила сенс. Владу в УНР було зосереджено в руках головного отамана Симона Петлюри, який у травні 1919 р. очолив Директорію і керував військами (щоправда, фахової військової підготовки не мав). Було введено посаду наказного отамана, яку обійняв Олександр Греків. В армії панувала дезорганізація. Військові частини переходили на бік ворога, не виконували накази. Ситуацію ускладнювали повстанські загони, які нікому не підпорядковувалися.

Петро Болбочан

На травень 1919 р. становище Директорії було вкрай важким. Польські війська захопили Тернопіль і Луцьк, а більшовики просунулися до Волочиська. Їх розділяла смуга завдовжки 10-20 км, де містилися війська УНР. Антанта визнала єдиним представником Росії уряд Колчака. З весни 1919 р. бої між червоними й білими зосереджувалися на Донбасі. У травні денікінці почали наступ, взяли під контроль Лівобережжя, а наприкінці серпня уряд Раковського покинув Київ. Наступ білих відвернув увагу червоних від України, бо під загрозою опинився московський напрямок. 15-тисячна Армія УНР використала це для контрнаступу й повернула частину території з Кам’янцем-Подільським. З травня 1919 р. півроку місто було столицею УНР. З усієї України сюди з’їжджалися митці, учені, актори, письменники. Однак поглиблювалися й суперечності у верхівці УНР. Прикладом цього є доля одного з найуспішніших командирів Армії УНР полковника Петра Болбочана. Як переконаний державник він наполягав на союзі з Антантою, професійному підході до армії, але був звинувачений у спробі заколоту і в червні 1919 р. розстріляний.

Погляд сучасника

Скажіть будь ласка, що Ви зробили доброго за весь час. Скажіть но чи було хоть одно Ваше розпорядження з самого початку повстання, котре мало би метою організацію армії, а не популяризацію Ваших імен і не руйнувало би армію, з чим я боровся весь час. Скажіть но прошу Вас щиро, чи задавалися Ви думкою, що Україна пропадає і що треба щось зробити, аби спасти її. Бідна Україна, ми боремся з більшовиками, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ними, а уряд український іде назустріч большевизму і большевикам. Ви не хочете уявити, що це для України кошмар... Я маю право на негайну свободу, я маю право на виїзд з України - я заслужив сього, бо я ни в чім не винуватий, а, навпаки, Ви всі винуваті, бо Ви не можете розбиратись в самих простих житьових питаннях, а лізете в міністри, лізете в керовники Великої Держави, лізете в законодавці, замісць того, аби Вам бути самими звичайними урядовцями та письцями... а як де-небудь попадається людина порядочна і працьовита, Ви спішите таких замінити.

Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника. Київ, 2009. С. 200-203 (З відкритого листа П. Болбочана від 26 січня 1919 р.).

Запитання і завдання

1. На підставі матеріалу параграфа й листа П. Болбочана поміркуйте, з якими труднощами довелося зіткнутися Армії УНР у 1919 р.

2. Використовуючи карту, опишіть перебіг другої російсько-української війни.

4. Політика «воєнного комунізму»

Другий період більшовицької влади в Україні тривав з кінця 1918 до серпня 1919 р. Комплекс заходів, насамперед соціально-економічних, який характеризувався примусовим перерозподілом власності й матеріальних благ, обмеженням товарно-грошових відносин, запровадженням трудової повинності, встановленням продовольчої диктатури на селі, відомий як політика «воєнного комунізму». Більшовики пояснювали ці заходи побудовою комуністичного суспільства рівних можливостей. Але справжня мета була інша - забезпечити ресурсами і продовольством армію й населення міст через примусові вилучення в селян і колишніх власників. Політику «воєнного комунізму» більшовики проводили на підконтрольних територіях у 1917-1921 рр., а в Україні - з 1919 р. У цей час вони вже мали досвід утримання влади в Росії, тож переносили в Україну випробувані форми управління й репресивно-каральної системи.

В уяві більшовиків у Європі мала вибухнути соціалістична революція, а наступ на Україну був її ланкою. Пропагандисти називали Леніна і його соратників вождями світового пролетаріату. Більшовики розраховували здобути в Україні популярність через розчарування населення в самостійності. Улітку 1918 р. в Україні діяло близько 4 тис. більшовиків, з них тільки 130 українців. Тож компартійну диктатуру можна було встановити тільки силою зброї. Більшовики не мали наміру враховувати національні інтереси України. Прикметник «український» щодо підпорядкованих московському центру органів влади мав територіальне, а не національне значення. На дотримання законів, повагу до людського життя зважали мало. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України було створено в залізничному вагоні на вокзалі в Курську. Його склад сформував, переважно не з українців, нарком у справах національностей РСФРР Й. Сталін. Побоюючись українського територіального сепаратизму, більшовицьке керівництво дбало про ротацію кадрів.

У січні 1919 р. було проголошено Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР), а в березні скликано III Всеукраїнський з’їзд рад, який ухвалив Конституцію УСРР. Вищі й освічені верстви як «експлуататори» були позбавлені виборчих прав. Привілейованою групою на виборах стали червоноармійці. Владу на місцях переймали революційно-військові комітети (ревкоми). Вони відбирали бажаних кандидатів до рад, а опонентів репресували. У силовому блоці провідну роль відігравала Всеукраїнська надзвичайна комісія, яку від російської абревіатури називали «чека». Ради на практиці були органами більшовицької диктатури. Інструментами репресивно-каральних органів стали комітети бідноти (комбіди) і продовольчі загони (продзагони), які вилучали врожай.

Соціально-економічна політика більшовиків призводила до сумних наслідків. Результатом націоналізації землі, фабрик і заводів було скорочення продукції. За рахунок ресурсів України, зокрема зернових, більшовики сподівалися виправити ситуацію. У січні 1919 р. встановлено хлібну монополію, а в лютому з’явився декрет «Про вилучення хлібних надлишків і встановлення твердих цін на них». Запроваджено продрозверстку (продрозкладку) - систему примусової заготівлі сільськогосподарських продуктів, передусім зерна. Згідно з декретом РНК УСРР «Про розверстку надлишків урожаю 1918 і попередніх років» від 12 квітня 1919 р. заплановано вилучити в українських селян 139 млн пудів хліба. Виконувати продрозверстку мали господарства з посівною площею від 5 десятин землі. Найбільше реквізиції стосувалися заможних селян. Тим, хто приховував запаси, загрожувало покарання аж до конфіскації майна. Продрозверстку виконували озброєні загони. Десяту частину вилученого врожаю передавали незаможним, щоби заручитися їхньою підтримкою.

Становище в селі ставало нестерпним. Додаткову напругу вносив курс на організацію колективних і державних господарств. У декреті РНК РСФРР «Про соціалістичний землеустрій і про заходи переходу до соціалістичного господарства» 1918 р. стверджувалося, що одноосібне землекористування застаріло. Селяни не могли отримати реманент, тобто не мали чим обробити землю. На літо 1919 р. в Україні було організовано понад 1200 радгоспів. Однак така колективізація викликала опір селян. В їхній уяві це було відбирання землі, яку вони вже вважали своєю. В Україні було вилучено суттєво менше хліба від запланованих показників. У 1919 р. більшовикам не вдалося встановити контроль над українським селом. Селяни мали ще достатньо сил і зброї, щоб захистити себе.

Запитання і завдання

1. Дайте визначення політики «воєнного комунізму». Які верстви суспільства в Україні ця політика заторкнула найбільше? Якими методами її було реалізовано?

2. Поясніть причини й схарактеризуйте наслідки політики більшовицької влади в українському селі. Чому селяни чинили опір більшовикам?

5. Отаманщина. Нестор Махно. Холодноярська республіка

Отаманщиною називають діяльність у 1917-1921 рр. збройних формувань, в основі яких було самочинне прагнення селян захиститися від безпорядків, зумовлених змінами влади й «чужими» озброєними людьми. Центральна Рада дозволила формувати козацькі частини для місцевої самооборони. У революційному безладі війська втрачали ознаки регулярної армії, масовими ставали демобілізація й дезертирство. Контроль над зброєю послабився, і багато її опинилося в селі. Особливо розвинулася отаманщина після антигетьманського повстання. Директорія намагалася залучити якнайбільше збройних частин, але не всі вони підпорядковувалися наказам, особливо тоді, коли від них вимагали вступати у приречені на поразку бої чи відправляли подалі від рідних місць. Захист своєї місцевості вважали більш потрібним, ніж захист держави. Повстанці переходили з одного на інший бік, укладали тактичні союзи. В історії отаманщини видно й протистояння села з містом. Українські селяни вважали місто чужим, джерелом небезпеки.

Масовий повстанський рух у південно-східній Україні розгорнувся під проводом Нестора Махна. Створений ним влітку 1918 р. невеликий загін повів боротьбу проти гетьманських органів влади і німецьких військ, які проводили продовольчі реквізиції. Центром руху стало м. Гуляйполе, невдовзі було створено Революційну повстанську армію України, яка налічувала десятки тисяч бійців і мала підтримку селянства півдня України. На ґрунті безкомпромісної боротьби з режимами гетьмана Скоропадського, Денікіна та Врангеля махновці ставали союзниками більшовиків, входили до складу Червоної армії. Розходження махновського повстанства з більшовизмом полягало в негативному ставленні села до політики «воєнного комунізму» й більшовицької диктатури. Ідейно-політична платформа махновського руху втілювалася в гаслі «вільного радянського ладу», під яким розуміли громадське самоуправління, свободу господарської й суспільно-політичної діяльності. Конфлікт махновців з радянською владою набув розмаху в 1920 р. Тоді махновці здійснили велику кількість рейдів, під час яких громили радянські державні, політичні структури, військові частини, продзагони.

Особа в історії

Нестор Махно («батько Махно») (1885-1934) - анархо-комуніст, організатор і керівник селянського революційного й повстанського руху на півдні України. Народився в с. Гуляйполе на Запоріжжі в бідній селянській родині, рано лишився без батька. За звинуваченням у тероризмі його було ув’язнено. Після Лютневої революції повернувся в Гуляйполе, де очолив раду робітничих і селянських депутатів, керував перерозподілом поміщицької власності. Не визнав ні Центральної Ради, ні Директорії, а П. Скоропадського вважав ворогом, оскільки в період Гетьманату спалено хату матері. Під час антигетьманського повстання воював на боці більшовиків, з якими захопив Катеринослав (тепер Дніпро). Під час наступу денікінців у 1919 р. був звинувачений більшовиками у розвалі фронту, відтак перейшов до партизанської війни. У рейдах махновців було вироблено специфічну партизанську тактику ведення бойових дій з використанням тачанок і кулеметів, багатокілометрових переходів, оперативної розвідки. У 1921 р. з кількома десятками бійців перейшов кордон з Румунією. Помер у Парижі, де й похований. Під час бойових дій в Україні загинули всі четверо його братів. Дружину Галину Кузьменко й доньку Олену після Другої світової війни заслано в Казахстан.

Повстанці-зеленівці

Відомими отаманами були Данило Терпило та Никифор Григор’єв. Терпило (отаман Зелений) був есером, воював у Першій світовій, навчався в школі прапорщиків. Його підрозділ діяв біля с. Трипілля на Київщині. Створена на його базі 1-ша Дніпровська дивізія з військами Петлюри в грудні 1918 р. увійшла в Київ. Після цього Зелений відмовився виступити на фронт і розпустив армію. Не погодився він і реорганізувати військо в регулярну частину Червоної армії. Навесні 1919 р. загони Зеленого підтримали антибільшовицьке Куренівське повстання в Києві. Ідеологія руху мала самостійницькі акценти: 15 липня 1919 р. Зелений «скасував» Переяславську угоду. Після захоплення Києва білими Зелений підпорядкувався Директорії, вів партизанську війну, загинув у бою.

Григор’єв - бойовий офіцер російської армії, згодом підполковник Армії УНР - у січні 1919 р. був призначений отаманом Повстанських військ Херсонщини, Запоріжжя й Таврії. Після арешту П. Болбочана перейшов до червоних. Воював на півдні України проти військ Антанти. У травні 1919 р. очолив антибільшовицьке повстання, під час якого було захоплено Єлисаветград (нині Кропивницький) та інші великі міста. В Універсалі до українського народу закликав до мобілізації і встановлення влади рад, оголосив наступ на Київ. Захоплення населених пунктів супроводжувалося погромами як за партійною (проти комуністів), так і за етнічною ознакою (проти євреїв і росіян). Григор’євці розганяли більшовицькі органи влади, а самих більшовиків нерідко розстрілювали. Тож не дивно, що скеровані отаманом у наступ загони дорогою розбігалися. У липні 1919 р. Григор’єва і більшість членів його штабу розстріляли махновці через підозри у співпраці з денікінцями.

Погляд сучасника

Чому штаб Холодного Яру не вірить у можливість перемоги над большевиками самих внутрішніх сил України, без збройного удару з Заходу? Чому важко об’єднати всі повстанні відділи під одно зцентралізоване командування? Чому величезні повстанні сили України не можна перетворити в національну армію, що захопила б владу в Україні й оборонила б її від червоної Москви? Чому? Не знаю чому. Оповідаю свої вражіння з року пробутого між повстанцями і повстаннями. Останні вражіння з далеких рейдів по Україні. Чи ж я знаю чому, як відкинути свідоміші повстанні райони, повстання можна викликати лише тоді, як червоні приїжджають дерти «развйорстку»? Чому вони не обдирають всієї України відразу, лише пляново, частинами - це і без відповіді ясне. Чи я можу знати чому український селянин готовий боротися на життя і смерть з ворогом, лише... під своїм селом - найдальше під своїм повітовим містом? Дальше - то вже «не його діло...». То вже діло Петлюри з армією, в існування і силу яких він свято вірить. Якби не те переконання - може б легше було зробити із повстанців національне військо. ...Українське село, готове збройно боронити свої стріхи, - для всієї України дожидає визволителя із Заходу.

Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. Лондон. 1967. С. 395.

Унікальним явищем стала Холодноярська республіка, яка існувала в 1919-1922 рр. на Чигиринщині в районі лісового урочища Холодний Яр із центром в с. Мельники. Почалася її історія із загону самооборони Мотронинського монастиря. Територія охоплювала близько 25 сіл, де було встановлено народовладдя, визнавалася головна ідея - боротьба за незалежність України, діяло військо - полк гайдамаків Холодного Яру. У 1919 р. холодноярівці створили проект Конституції Української Трудової Республіки, автором якого став правник з Галичини Остап Копцюх. Найвідомішими отаманами були брати Чучупаки. Холодноярська республіка припинила існування після того, як більшовики заманили її отаманів у засідку. Більшість з них загинула під час спроб вчинити опір у Лук’янівській в’язниці. Символом Холодноярської республіки був чорно-білий прапор з тризубом і написом «Воля України або смерть!».

Запитання і завдання

1. Визначте причини й ідеї отаманщини в Україні. Проаналізуйте біографії отаманів і поміркуйте, що їх об’єднувало.

2. Перегляньте документальний фільм «Холодний Яр. Воля України або смерть!» (реж. Г. Химич, 2014 р.) і підготуйте відгук на нього.

6. Зимові походи Армії УНР

На кінець 1919 р. Армію УНР було затиснуто в невеликому районі коло м. Любар на Житомирщині. З півдня на неї наступали денікінці, зі сходу - червоні, із заходу - польські війська. Директорії не вдавалося домовитися з білими про спільну боротьбу з більшовиками. Основною причиною цього було небажання А. Денікіна визнати право України на самостійність, хоча О. Колчак, якому Денікін тоді підпорядковувався, пропонував шукати союзників по антибільшовицькому фронту. Становище Армії УНР ще більше ускладнилося після того, як у листопаді 1919 р. союз із Денікіним уклала Українська галицька армія, яка шукала захисту від польського наступу.

У військах лютувала епідемія тифу. Для Армії УНР вона була особливо дошкульною, адже її бійці, на відміну від поляків і білогвардійців, не мали допомоги з Заходу ні медикаментами, ні військовим спорядженням. Петлюра, оголосивши намір вдатися до нових методів боротьби, виїхав до Варшави. Головним отаманом Армії УНР він призначив Омеляна Волоха, однак той, захопивши скарбницю УНР, перейшов до червоних. 6 грудня 1919 р. на нараді в с. Нова Чортория вирішено здійснити партизанський рейд тилами червоних і білих. В умовах безнадійного з військової точки зору становища рішення про рейд територією України було альтернативою інтернуванню. Командири сподівалися, що перебування на своїй території й підтримка населення дасть армії змогу зміцнитися.

Перший зимовий похід тривав від грудня 1919 до травня 1920 р. Чисельність армії становила близько 10 тис., з них третина боєздатних. Командував походом Михайло Омелянович-Павленко, виходець з козацько-старшинського роду, офіцер російської армії, який підтримав Українську революцію навесні 1917 р., коли був начальником Одеської школи прапорщиків. До березня 1920 р. війська УНР, поділені на кілька груп, з боями пройшли теренами нинішніх Житомирської, Київської, Черкаської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Вінницької областей. У квітні 1920 р. війська почали пробиватися в західному напрямку, щоб об’єднатися з українськими частинами на польсько-радянському фронті. 6 травня 1920 р. підрозділи Армії УНР зустрілися коло Ямполя. За 6 місяців рейду війська пройшли близько 2,5 тис. км. Для багатьох мешканців України їхня присутність була символом існування української державності.

Розвідники полку ім. Костя Гордієнка під час Першого зимового походу. Худ. Ф. Грінченко

Орден УНР «Залізний хрест за Зимовий похід і бої 6.ХІІ.1919 - 6.V.1920»

Останньою великою операцією Армії УНР став Другий зимовий (Льодовий) похід у жовтні—листопаді 1921 р. Його організатори хотіли викликати повстання проти більшовиків. Бойові групи сформовано з близько тисячі військовослужбовців, яких після Ризького договору інтерновано в Польщі. Командував операцією Юрій Тютюнник. Бої відбувалися на Правобережжі, зокрема було взято м. Коростень на Житомирщині. Розвинути наступ виявилося не під силу: через глибокий сніг і постійні бої було багато поранених і обморожених. Після програшу останнього бою 359 полонених Армії УНР біля містечка Базар на Житомирщині розстріляли. Так завершилася збройна боротьба Армії УНР.

Погляд сучасника

Непривабливий і сумний вигляд мав район, де перебувала тоді армія. Прикладом: недалеко від Любару можна було бачити купу тягарових й особових самоходів, частинно знищених, а частинно ще цілком добрих; кидалися в вічі вози, навантажені різним майном і залишені без догляду на дорозі, бо знесилені коні нездатні були до дальшої праці, підводи з недужими, пораненими, що з розпачем просили допомоги. Найтяжче враження робили напіводягнені, з купою шмаття на ногах замість чобіт, легкопоранені й недужі козаки, що тяглися за обозами. Потрібна була велика самопосвята й глибоке переконання в правоті своєї справи, щоб перетерпіти все те лихо... Я вдивлявся у виснажені безупинними боями й походами обличчя старшин і козацтва, уважно прислухався до окремих голосів, чи нема де ознак страху або незадоволення - ні, все ті ж самі ясні, привітні обличчя, повні довір’я та відданості, навіть не чути було даремних запитань. Та й нащо запитання? Всі знали: йдемо в глиб України.

Омелянович-Павленко М. Спогади командарма (1917-1920) / упоряд. М. Ковальчук. Київ, 2007. С. 238-239.

Запитання і завдання

1. Визначте причини й цілі зимових походів Армії УНР. Опишіть їхній перебіг.

2. На підставі цитати М. Омеляновича-Павленка поміркуйте про настрої військовослужбовців Армії УНР під час зимових походів.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ УЗАГАЛЬНЕННЯ ТА ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ ПАРАГРАФА

1. Проаналізуйте роль соціального й національного чинників в Українській революції. Сформулюйте положення, які свідчать про їхню взаємодію.

2. Підсумуйте досвід українського державотворення доби Гетьманату. Як ви гадаєте, чи могла в той час бути втіленою ідея монархічного правління в Україні?

3. Поміркуйте про причини військової поразки Армії УНР. Свої міркування обґрунтуйте конкретними історичними фактами.