Історія: Україна і світ. 10 клас. Мудрий - Нова програма

Розділ 2

Соціальні та національні революції в Європі. Українська революція

Перша світова війна зумовила розпад чотирьох імперій - Російської, Австро-Угорської, Німецької й Османської. Фінал кожної мав різні причини, перебіг і наслідки. На четвертому році війни масштаби жертв і руйнувань усе важче було виправдати. Солдати в умовах позиційної війни не розуміли сенсу перебування в окопах і гасла «війна до переможного кінця». У суспільствах протиборчих держав наростали втома від війни й бажання змін. Знову постало питання про переосмислення відносин між людиною, суспільством і державою. Світова війна відкривала й можливості: якщо на початку XX ст. жодний народ не міг розраховувати на успіх у повстанні проти імперії, то під час глобального конфлікту така ймовірність зростала. Ознакою революційних потрясінь, які охопили європейські держави наприкінці війни, було переплетення соціальних і національних чинників. Широкі верстви населення вимагали рівних прав і можливостей, а з точки зору національних рухів вирішити назрілі питання можна було лише в межах самостійного існування. Революції були реакцією на біль, втрати, несправедливість, беззмістовність жертв, а водночас - надією на краще життя, створення нового, комфортного світу. Не всі сподівання мали підстави, тож не всі й справдилися.

ПРАЦЮЄМО ТВОРЧО

1. Пригадайте, що вам відомо про революції в українській та всесвітній історії. Дайте власне визначення поняття «революція».

2. Підготуйте есе на тему «Що хотіли змінити українці під час революції 1917-1921 рр.?».

3. Підберіть цитати й ілюстрації на тему «Образи революцій у художній літературі та образотворчому мистецтві». Поміркуйте, які ознаки й символи революцій виокремлювали автори.

§ 6. Російська революція 1917 р.

1. Падіння монархії в Росії

Хоч російське суспільство було мало підготовленим до демократичних перетворень, з другої половини 1916 р. криза монархічного правління стала очевидною. Пом’якшити невдоволення було можна тільки рішучими заходами. У народі пояснювали проблеми бездарним правлінням Миколи II. До об’єктивних причин (наростання продовольчої кризи, мобілізації ресурсів для фронту) додалося негативне сприйняття імператорської родини. Мішенню для звинувачень була імператриця Олександра через німецьке походження. Значний вплив при дворі мав Григорій Распутін, колишній селянин, який спекулював на містичних здібностях. Унаслідок змови наприкінці 1916 р. Распутіна вбито, однак справ це не поліпшило. Микола II втрачав важелі управління. Перебуваючи під тиском різних угруповань, він розумів приреченість самодержавства, однак не знав, як діяти. Спроби імператора спертися на уряд зазнавали невдачі: чиновникам було простіше заспокоювати монарха, ніж знайомити з реальним станом справ і наражатися на гнів.

У випадку падіння монархії єдиним законним органом влади залишалась обрана в 1912 р. IV Державна дума. Хоча більшість у ній мали консерватори, Думу вважали опозиційною до монарха. Осередком опозиції був утворений у 1915 р. Прогресивний блок (прогресисти, кадети й октябристи). Лідер кадетів і символ російських лібералів Павло Мілюков стверджував, що влада боїться революції й навмисне посилює безлад у країні. Голова Думи, лідер октябристів Михайло Родзянко закликав Миколу II зупинити розвал країни. Він стверджував, що «у хвилю грізної небезпеки найгірша політика - закривати очі на всю серйозність ситуації. Потрібно сміливо дивитися в її обличчя, адже тоді не виключена ймовірність знайти якийсь щасливий вихід». Цим виходом російські ліберали вважали обмеження повноважень монарха і формування уряду народної довіри.

Микола II з родиною

Черга за хлібом у Петрограді. Початок 1917 р.

У холодну зиму 1916-1917 рр. ситуація суттєво погіршилася. Почалися перебої з продовольством і паливом, зупинялися підприємства. Всюди очікували заворушень. Виконавці саботували розпорядження влади: не було виконано наказ заборонити демонстрації, призупинити діяльність Думи, посилити цензуру; міністри не приходили на засідання уряду. 23 лютого 1917 р., після від’їзду Миколи II у ставку Верховного головнокомандувача в Могильов, у Петрограді почалися організовані соціал-демократами багатотисячні протести під гаслами «Геть війну!», «Геть самодержавство!». Поліція відкрила вогонь, жертвами якого стали десятки вбитих і поранених. Петроградський гарнізон відмовився виступити проти протестуючих. Військові, переважно колишні селяни й робітники, установили контроль над столицею.

Десятки тисяч осіб зібралися біля Таврійського палацу, де засідала Дума. Вони вимагали від депутатів взяти відповідальність за долю держави. 27 лютого створено Тимчасовий комітет Державної думи для наведення порядку в столиці, який очолив М. Родзянко. До його складу увійшли представники Прогресивного блоку, лідер фракції меншовиків, соціаліст з Грузії Микола Чхеїдзе й лідер трудовиків Олександр Керенський. Микола II не надав значення тривожним звісткам з Петрограда. Він наказав придушити заворушення й зібрати вірні війська, однак зробити це не вдалося. Імператор виїхав до Царського Села, але не зміг туди дістатися. 1 березня 1917 р. він зупинився у Пскові, де розташовувався штаб Північного фронту. Акт про відречення Микола II підписав у вагоні поїзда 2 березня. В останній момент він змінив рішення про наступника на користь молодшого брата Михайла, однак той титулу вже не прийняв.

Погляд сучасника

Я також хотів бути королем народу, одним з народу, а став самодержцем. Моє ім’я перетворилося на символ усього злого й жорстокого у світі. Це було моєю трагедією. Я став тим, що сам ненавидів усією моєю душею. Декілька разів я заводив розмову з моїм батьком... Одного разу він відповів мені коротко та суворо: «Самодержці повинні управляти залізною рукою або зовсім відмовитися від трону». Це правда. Середнього шляху немає. Я добре пам’ятаю слова мого батька. Я не міг правити залізною рукою, і тому я відмовився від трону... Я сам відчував, що наступає страшна катастрофа. Я не знав, як діяти. Одна думка про катастрофу змушувала мене тремтіти... Російський народ був як маленька дитина. Він справляв на мене враження маленької дитини, яка прокидається вночі та плаче від болю... Я ніколи не цінував трон так високо, щоб погодитися принести йому в жертву любов і відданість моєї дружини і дітей.

Романов Н. Исповедь бывшего царя. Нью-Йорк, 1918. С. 7, 11, 18, 34.

Запитання і завдання

1. Назвіть причини падіння монархії в Росії в 1917 р. та окресліть шляхи виходу з кризи, які пропонували російські політики.

2. Проаналізуйте спогади Миколи II про відречення від трону й поясніть його мотиви. Як ви вважаєте, чи інша людина на його місці могла б діяти інакше?

2. Тимчасовий уряд: склад і політика. Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів

Хоч повалити царизм було напрочуд легко, знайти йому заміну, прийнятну для всіх, виявилося надзвичайно важко. 1 березня 1917 р. було створено Тимчасовий уряд на чолі з князем Георгієм Львовим. З-поміж впливових політиків до нього увійшли П. Мілюков, О. Гучков і О. Керенський. Тимчасовий уряд почав ліберально-демократичні реформи: амністував політв’язнів, анонсував на осінь 1917 р. вибори до Установчих зборів на підставі загального й рівного виборчого права, проголосив демократичні свободи, замінив поліцію народною міліцією, відмінив смертну кару. На місцях замість губернаторів призначено комісарів Тимчасового уряду, переважно за рекомендаціями земств.

Тимчасовий уряд не мав реальної влади, оскільки адміністрація перебувала в хаосі. Найбільшою проблемою для Росії була війна. Мобілізовані до війська пов’язували з революцією надії на повернення додому. З іншого боку, на Тимчасовий уряд, який відразу визнали США, Франція, Велика Британія, тиснули союзники по Антанті. Мілюков 18 квітня 1917 р. надіслав їм ноту, у якій запевнив, що Росія продовжить війну до переможного кінця.

Це спричинило квітневу кризу Тимчасового уряду.

Мілюков і Гучков пішли у відставку. Було сформовано коаліційний уряд за участі есерів і меншовиків.

Іншим політичним центром у країні стала Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів, перше засідання якої відбулося 27 лютого 1917 р.

На ньому обрали Виконавчий комітет Ради, який очолив М. Чхеїдзе. У складі ради переважали меншовики й есери, а засідання проходили як стихійні мітинги. Наказом № 1 Петроградської ради від 1 березня 1917 р. передбачалося обирати у військах комітети з нижчих чинів. Це остаточно підірвало роль офіцерів і боєздатність армії. Протягом кількох наступних місяців Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів виникали в багатьох місцевостях, створюючи альтернативні до Тимчасового уряду та його комісарів осередки влади. Так у Росії почався період «двовладдя». Ради мали на меті розвивати революційні перетворення аж до переходу влади до трудящих верств. їх ідеологію історики визначають як «народну філософію доіндустріального суспільства», прагнення народу до самоврядування. Більшовики ж використали ради як інструмент для захоплення влади.

Георгій Львов

Олександр Керенський

Більшовики активно долучилися до революційних подій трохи пізніше. У лютому 1917 р. їхні лідери ще перебували в еміграції або ув’язненні. З квітня 1917 р. в опломбованому вагоні з Німеччини до Петрограда прибув Ленін. Його поверненню в Росію, за посередництва німецьких соціалістів, сприяв кайзер Вільгельм II. У «Квітневих тезах» Ленін проголосив перехід від «буржуазної» до пролетарської, соціалістичної революції, намір завершити війну й повалити Тимчасовий уряд. Лідери більшовиків розхитували ситуацію, встановлювали контроль над радами й вичікували момент для захоплення влади.

Становище Тимчасового уряду погіршилося після невдалого наступу на Південно-Західному фронті в червні 1917 р. у напрямку Станіслав-Галич. Німецькі й австро-угорські війська стабілізували фронт по р. Збруч. Операція коштувала російській армії близько 60 тис. убитими. У Росії відновилися протести під гаслами «Геть 10 міністрів-капіталістів!» і «Вся влада радам!». 3-5 липня в Петрограді під час сутичок демонстрантів з поліцією були вбиті й поранені. Тимчасовий уряд звинуватив більшовиків у провокації заворушень, і ті перейшли у підпілля. Але й Г. Львов подав у відставку, сказавши: «Щоб врятувати становище, потрібно розігнати ради і стріляти в народ. Я не міг цього зробити. Керенський зможе».

У липні 1917 р. сформовано коаліційний уряд на чолі з О. Керенським, до якого ввійшли меншовики, есери й кадети. Він діяв в умовах наростання кризи. Оскільки ліберально-демократичні перетворення не забезпечували порядок, виникли передумови для військової диктатури. Серед претендентів на диктатора були сам Керенський, генерал Лавр Корнілов, есер Борис Савінков. У липні 1917 р. Верховним головнокомандувачем призначено Корнілова. Він обнародував програму порятунку армії, яка передбачала скасування наказу № 1 Петроградської ради, повернення повноважень командному складу, відновлення смертної кари й військово-польових судів, заборону політичної агітації. Корнілов вважав, що Росія повинна виконати союзницькі зобов’язання, працювати для фронту і відкласти реформи до перемоги у війні.

Погляд історика

Лютнева революція відкрила перед країною кілька можливих шляхів розвитку. В умовах політичної нестабільності ліберально-реформістська альтернатива від початку була малоперспекгивною, тому що не мала глибокого коріння в російському народі. Запропонована «згори» Тимчасовим урядом програма реформування країни на принципах демократії, приватної власності, цілісності країни, тобто на ліберальних цінностях, вилучала саму можливість широкого застосування насильства для стабілізації ситуації в країні. Відкладаючи розв’язання таких важливих питань, як аграрне, участь у війні, самовизначення народів до скликання Установчих зборів, Тимчасовий уряд руйнував свою соціальну і політичну базу, відкривав шлях революційному варіанту розвитку подій.

Полещук Т. Історія Росії XIX - початку XX століття: Навчальний посібник. Львів, 2008. С. 378.

Навколо популярного в армії Корнілова об’єднувалися вищі верстви, які бачили в ньому шанс на порятунок Росії. Однак Керенський побачив у Корнілові конкурента в боротьбі за владу й оголосив заколотником. Війська Тимчасового уряду і червоногвардійці зупинили корпус генерала О. Кримова, якому Корнілов доручив взяти під контроль Петроград. Після розмови з Керенським Кримов застрелився. Корнілова заарештували. Ці події відкрили шлях до влади більшовикам, бо роздратовані «керенщиною» офіцери більше не хотіли захищати Тимчасовий уряд. У такій ситуації 1 вересня 1917 р. Тимчасовий уряд проголосив Росію республікою і призначив вибори до Установчих зборів, делегати до яких, обрані на демократичних засадах, могли визначити політичну систему країни.

Погляди сучасників

Я побачила його [Георгія Львова] в його новій і страшній для мене ролі за кілька днів до того, як він відійшов від влади, - 29 червня 1917 року... Все навколо руйнувалося стрімко і невмолимо, зі страшною швидкістю наростали злодіяння, безперервно нило серце, й не було зовсім ніякої надії...

- Ми молимося за Вас Богу, - сказала я, - щоб Він допоміг Вам.

Він підняв голову й дивився на мене своїми вузькими, уважними, навіть пронизливими очима.

- За це дякую, - серйозно і просто сказав він, - але ми нічого не можемо.

У мене стиснулося серце...

- Ми - приречені. Друзки, які несе потік, - сказав він... Почати боротьбу - означає почати громадянську війну, а це означає - відкрити фронт. Це неможливо, - вперто і похмуро сказав він.

Лопатина Е. [Ельцова К.] Сын Отчизны. На смерть князя Львова // Львов Г. Е. Воспоминания / сост. Н. В. Вырубов, Е. Ю. Львова. Москва, 2002. С. 252-255.

Керенський - це вагон, який зійшов з рейок... Він близький до кінця, і найбільш гірко буде, якщо кінець виявиться без гідності... Але перед Керенським зараз тільки два гідних шляхи, лише два. Або в’їжджай разом з Корніловим і Савінковим та знаменитою програмою, або, якщо не можеш, немає потрібної сили, оголоси тихо та відкрито: ось який момент, ось що вимагається, але я того не можу, і тому я йду. І піти... вже не по-бутафорськи, а по-людськи, безповоротно. Я боюся, що обидва шляхи надто героїчні... для Керенського...

І він шукає третій шлях, хоче щось втримати, замазати, продовжувати тривання... Третього немає, й Керенський знайде «бездоріжжя», знайде безславну загибель... і добре, якщо тільки свою. У такий момент і на такому місці людина зобов’язана бути героїчною, зобов’язана вибрати, або... Не час ще ставити «останні» питання. Одне з них я хотіла б поставити собі: «чи розуміє Керенський маленьке, коротеньке, просте слівце - Росія?».

Гиппиус З. Синяя книга. Петербургский дневник. 1914-1918. Белград, 1929. С. 162-163.

Запитання і завдання

1. Проаналізуйте зміст поняття «двовладдя». Як ви гадаєте, чому Тимчасовому уряду не вдалося подолати двовладдя в країні?

2. На підставі свідчень сучасників поясніть, які труднощі виникали перед керівниками російського Тимчасового уряду.

3. Жовтневий переворот. Володимир Ульянов (Ленін)

Політична й соціально-економічна криза в Росії загострювалася внаслідок поразок армії на фронті, численних людських втрат на війні, розладу господарства, нестачі продовольства. Більшовицькі вожді розгорнули в цих умовах демагогічну пропаганду, обіцяючи припинити імперіалістичну війну, встановити владу рад робітників, солдатів, матросів і селян, передати землю селянам, заводи і фабрики - робітникам. Подальші ж події показали, що ці популістські гасла за ширмою народовладдя приховували наміри більшовицької верхівки захопити владу, що врешті-решт обернулося громадянською війною та мільйонами жертв. Самі ж більшовики переворот у жовтні 1917 р. згодом назвали Великою жовтневою соціалістичною революцією.

Лев Троцький

Курс на підготовку збройного захоплення влади ухвалив на початку серпня 1917 р. VI з’їзд Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП). Центр його підготовки - Військово-революційний комітет (ВРК) створив Лев Троцький (Бронштейн), професійний революціонер, виходець з єврейської сім’ї з Херсонщини. Центр розмістився у приміщенні Смольного інституту шляхетних дівчат після евакуації його вихованок. У вересні 1917 р. більшовики здобули більшість у Петроградській раді. Троцький змінив Чхеїдзе на посаді голови. 24 жовтня Ленін залишив конспіративну квартиру в Петрограді й узяв на себе керівництво переворотом.

Більшовики захопили владу за два дні - 24—25 жовтня 1917 р. Загони червоногвардійців роззброїли охорону, встановили контроль над вокзалами, електростанціями, поштою, телеграфом. Зранку 25 жовтня ВРК відозвою «До громадян Росії» повідомив про повалення Тимчасового уряду. Під контролем уряду залишався Зимовий палац, оточений загонами Червоної гвардії. Його охороняли юнкери, петроградський жіночий батальйон і група георгіївських кавалерів. Штурм Зимового палацу, що розпочався ввечері після холостого пострілу з крейсера «Аврора», тривав кілька годин. Уночі більшість міністрів заарештували, Керенський втік з Петрограда на Донщину, а влітку 1918 р. виїхав з Росії.

Жовтневий переворот, який здійснили більшовики, був протизаконним і нелегітимним від самого початку навіть з погляду повноти представництва рад. На II Всеросійському з’їзді рад, який проходив під час цих подій 25-27 жовтня 1917 р. і передав владу більшовицькому уряду - Раді народних комісарів (РНК) на чолі з Леніним, були присутні представники менше третини рад, що діяли тоді в Росії. З’їзд ухвалив перші закони радянської влади - Декрет про мир, що передбачав вихід Росії з війни та мир без анексій і контрибуцій, і Декрет про землю, яким оголошено націоналізацію землі та її передачу в користування селянам. Керенський намагався повернути владу, однак ледь домовився про виступ на Петроград кількох сотень кавалеристів. Ці частини було розбито в бою під Царським Селом. Після збройного протистояння, у якому загинуло близько тисячі осіб, було встановлено більшовицьку владу і в Москві.

Наприкінці 1917 р. багатьом здавалося, що прихід більшовиків до влади - випадковість, чергова криза, яку вдасться подолати. Антанта підтримувала Тимчасовий уряд, а російське суспільство ніби завмерло в очікуванні. Утім зі спогадів сучасників видно, що вони розуміли причини розвалу країни. Серед них називали пасивність вищих верств. Під впливом більшовицької агітації бідніше населення звинувачувало еліту в життєвих негараздах. Після Жовтневого перевороту жоден мешканець Росії, навіть з невеликим статком, почувався незахищеним від гніву натовпу.

Чи не остання надія на демократію в Росії була пов’язана з Установчими зборами. Участь у виборах у листопаді 1917 р. взяло близько половини виборців, що вказувало на втому від політики. Найбільше голосів здобули есери, які були селянською партією; більшовики посіли друге місце. Оголошені ворогами народу кадети набрали майже 5 % голосів. Установчі збори почали роботу в Таврійському палаці в Петрограді 5 січня 1918 р. Демонстрацію на їхню підтримку було розігнано, при цьому, за офіційними даними, близько 20 осіб загинуло. Після того як збори відмовилися розглядати запропоновану більшовиками «Декларацію прав трудящого та експлуатованого народу», їхні представники залишили засідання, а Ленін вирішив розігнати збори. Символом падіння російського парламентаризму стали 6 січня слова керівника охорони анархіста Анатолія Железнякова, відомого як матрос Железняк: «Варта втомилася». 7 січня 1918 р. пробільшовицьки налаштовані матроси вбили двох депутатів-кадетів. Цю подію вважають початком червоного терору.

Особа в історії

Володимир Ульянов (Ленін) (1870-1924) - лідер російських більшовиків, ідеолог і організатор Жовтневого перевороту 1917 р. Народився в Симбірську в сім’ї Іллі Ульянова, інспектора народних училищ, і Марії Бланк, доньки лікаря. Навчався на юридичному факультеті Казанського університету. У 1887 р. втратив старшого брата Олександра, засудженого до страти за замах народовольців на Олександра III. Відтоді брав участь у революційних гуртках: спершу «Народної волі», згодом марксистських. У 1890-х роках установив контакти з лідерами світового комуністичного руху і визначив мету - повалити російське самодержавство шляхом соціалістичної революції, рушійною силою якої мав бути пролетаріат. Створив боєздатну організацію революціонерів, був серед керівників РСДРП і видавців газет «Іскра» й «Правда». Деякий час разом з дружиною і соратницею Надією Крупською перебував в еміграції. Сучасники вирізняли його цілеспрямованість, віру в здатність змінити світ. Росію вважав слабкою ланкою світового капіталізму, з якої мала розпочатися антиімперіалістична революція. Ці прагнення збігалися з інтересами Німеччини й Австро-Угорщини, які хотіли дестабілізувати Росію. Помилкою революціонерів вважав брак волі розправитися з противниками. Після Жовтневого перевороту очолив уряд радянської Росії, важливі рішення ухвалював одноосібно. У 1918 р. його важко поранила есерка Фанні Каплан. В останні роки життя хворів, помер у підмосковному селищі Горки. Похований у Мавзолеї на Красній площі в Москві. У 1924 р. Петроград перейменовано на Ленінград.

Погляд історика

Після приходу до влади Ленін і його соратники-революціонери негайно приступили до відновлення поліцейської держави. Вони безумовно вважали такі кроки надзвичайними заходами - так само, як думав свого часу царський уряд. Вони вважали, що надзвичайні комісії, революційні трибунали, масові страти, табори примусової праці, заслання, цензура й подібні репресивні інститути необхідні для того, щоб викорчувати останні залишки царського режиму. Після виконання цього створені заклади мали бути ліквідовані. Проте «тимчасові» репресивні дії комуністів очікувала така сама доля, як і подібні заходи їхніх попередників: їх регулярно продовжували. Загальне використання пов’язаних з ними насильницьких акцій поступово втрачало будь-який зв’язок із порядком, який вони мали захищати. Якби більшовицькі вожді читали більше книжок з історії й менше полемічних трактатів, вони б зуміли передбачити такий результат.

Пайпс Р. Россия при старом режиме. Москва, 1993. С. 415.

Запитання і завдання

1. Поясніть причини й обставини Жовтневого перевороту в Росії. Як ви гадаєте, що зумовило його успіх?

2. На підставі наведеного погляду історика Р. Пайпса поміркуйте над тим, яку роль відіграли репресивні заходи у встановленні радянської влади в Росії.

4. Війна між червоними і білими

Після Жовтневого перевороту в Росії почалася громадянська війна, яка тривала 1918-1921 рр. (окремі бої точилися ще протягом двох наступних років). Армії, що протистояли в цій боротьбі, відомі як Червона (більшовики) та Біла (прихильники відновлення монархії або ж повернення Тимчасового уряду). Крім громадянської війни, на території Російської імперії тривали бойові дії, пов’язані із завершальною фазою Першої світової війни та військовою інтервенцією різних країн. Частиною збройного протистояння була боротьба народів Росії за незалежність. Загальні жертви бойових дій, руйнувань і голоду в той час налічують 8-13 мли осіб.

На підставі Декрету про мир РНК Росії закликав протиборчі сторони до переговорів. Антанта проігнорувала заклик, а Німеччина із союзниками погодилася. Переговори відбулися в Бресті-Литовському. Радянські представники вимагали миру без анексій і контрибуцій, а німецькі добивалися відмови радянської Росії від ряду територій, де планували створити держави під своїм протекторатом. У лютому 1918 р. під час переговорів німецькі війська почали наступ на Петроград. Цей наступ, після якого столицю перенесли до Москви, змусив більшовиків відмовитися від пацифістської риторики. 21 лютого 1918 р. Раднарком видав відозву «Соціалістична вітчизна в небезпеці!», у якій виклав воєнну стратегію: бій «до останньої краплі крові», примусова мобілізація на роботи для фронту, розстріл «контрреволюціонерів» на місці.

3 березня 1918 р. радянська Росія та Центральні держави підписали Брестський мирний договір. Його умови були важкі для Росії, яка втратила території з третиною населення (Польщу, Фінляндію, Україну, республіки Бал тії, частину Білорусі й Кавказу), зобов’язувалася сплатити Німеччині кошти, демобілізувати армію. Не всі більшовики погоджувалися з втратами, але Ленін наполіг на підписанні, вбачаючи в цьому спосіб втримати владу. Деякі росіяни вітали німецький наступ, сподіваючись позбутися більшовиків. Розрахунок прибічників Леніна полягав у тому, що в Центральних державах спалахнуть революції. І справді, у листопаді 1918 р. після Комп’єнського перемир’я Брестський договір було анульовано.

Арешт царських генералів. Худ. І. Владіміров

Плакат із часу громадянської війни в Росії

Радянське керівництво зосередилося на боротьбі за владу в країні, де йому протистояв так званий білий рух. Ціль білих полягала в усуненні більшовиків від влади й захисті Росії від зовнішніх ворогів, збереженні територіальної цілісності, передачі влади Установчим зборам. Основою руху стали офіцери царської армії, до яких приєдналися вихідці з різних верств. В ідеології білих культивувалися поняття офіцерської честі, непорушності присяги, християнські чесноти. Трагедії доль, переживання людей сприяли романтизації образу білогвардійців у літературі й історичній пам’яті. Проте на війні жорстокість проявляли всі сторони конфлікту, а поряд із червоним мав місце і білий терор.

На початку 1918 р. було створено Добровольчу армію. Спершу вона діяла в Області війська Донського й на Кубані під командуванням Л. Корнілова. Після його загибелі в квітні 1918 р. армію очолив Антон Денікін. На початку 1919 р. Добровольча армія об’єдналася з Всевеликим військом Донським у Збройні сили Півдня Росії. Об’єднані війська провели кілька успішних операцій: встановили контроль над Північним Кавказом, Донбасом, Кримом, увійшли в Харків і Катеринослав, а влітку 1919 р. почали наступ на Москву, проте були відкинуті на південь. На початку 1920 р. останнім бастіоном білих залишився Крим. Денікін пішов у відставку й виїхав з Росії, а командування прийняв Петро Врангель. Восени 1920 р. під тиском Червоної армії залишки білогвардійців на кораблях вирушили до Константинополя.

Інший центр опору більшовикам виник на Поволжі, Уралі й у Сибіру. Його частиною був Чехословацький корпус (близько 40 тис.), сформований ще в Російській імперії з полонених, які погодилися воювати на боці Антанти. На початку 1918 р. корпус підпорядкували французькому командуванню. Під час німецького наступу в Україну чехословацькі дивізії намагалися повернутися додому через Далекий Схід. Ешелони з військовими розтягнулися вздовж Транссибірської магістралі. Коли більшовики під тиском Німеччини спробували роззброїти їх і заборонити переміщення, Чехословацький корпус взяв під контроль територію вздовж залізниці. У зв’язку із цими подіями в ніч на 17 липня 1918 р. в Єкатеринбурзі більшовики розстріляли імператорську родину.

Новий імпульс антирадянському руху надало прибуття у вересні 1918 р. у Владивосток адмірала Колчака. Виходець з російського дворянства, син генерала, герой російсько-японської й світової війн, реформатор і командуючий Чорноморським флотом, Колчак був ще й науковцем-океанологом. Як монархіст, він важко переживав розвал армії. Широкого розголосу набуло те, що Колчак, ризикуючи життям, відмовився віддати шаблю повсталим матросам і викинув її в море. Після Лютневої революції він був кандидатом у диктатори Росії, але Керенський відіслав його в США. Хоча уряди країн Антанти пропонували Колчакові військові посади, російські дипломати наполягли на поверненні до Росії, де він прогнозовано став ключовою фігурою білого руху.

Антон Денікін

Олександр Колчак

У листопаді 1918 р. Колчак проголосив себе Верховним правителем Росії і головнокомандувачем (Денікін став заступником). У 1919 р. війська Колчака наступали, але не змогли з’єднатися зі Збройними силами Півдня Росії. Червоні відкинули їх за Урал. На початку 1920 р. в обмін на дозвіл продовжити пересування командування Чехословацького корпусу видало Колчака більшовикам. За вироком Іркутського військово-революційного комітету в ніч на 7 лютого 1920 р. його було розстріляно. Громадянська війна в Росії супроводжувалася вторгненням в окремі регіони військ Антанти, які намагалися підтримати боротьбу з більшовиками. Однак створити антибільшовицький фронт не вдалося. Втомлена війною громадськість країн Заходу не хотіла втручатися в російські справи.

Погляд сучасника

Армія була організмом надзвичайно складним. У ній були й герої, що наповнили епічним змістом літопис боротьби; і мученики, що зрошували її сторінки своєю кров’ю; і люди, які прийшли без піднесення, без захоплення, але вважали за необхідне виконати свій обов’язок; і загнані туди злиднями або просто стадним почуттям; були професіонали війни, котрі шукали застосування своєму ремеслу; були понівечені життям, які йшли заради помсти, і ті, хто втратив совість - щоб розбійничати і грабувати. Нарешті було ще аморфне, безособове середовище вільних і підневільних людей, які потрапили за власним бажанням, по мобілізації, випадково, через свою чи чужу помилку; їхня психологія змінювалася діаметрально при коливаннях воєнного щастя... Наші походи, у надзвичайній обстановці, створювали чудові бойові традиції добровольців; але з них деякі виносили й сумні навики: легке ставлення до життя - свого і чужого, до «більшовицького» добра; надто об’ємне тлумачення поняття «більшовик», що обіймало добровільних і підневільних учасників радянського укладу. У багатьох складалась особлива психологія, що створювала подвійну мораль - одну щодо своїх, іншу - щодо чужих.

Деникин А. Очерки русской смуты. Берлин. 1924. Т. 3. С. 181.

Запитання і завдання

1. Визначте основні засади білогвардійського руху в Росії. Назвіть ключові події війни між червоними і білими.

2. Поясніть твердження А. Денікіна про формування в армії «подвійної моралі».

5. Розпад Російської імперії. Проголошення державної незалежності Польщі та Фінляндії

Політичні кризи втягували в революційний вир регіони імперії, де події набували національного забарвлення. Тимчасовий уряд, вважаючи основним завданням захист кордонів, відклав питання про політичний устрій майбутньої Росії (унітарна чи федеративна держава) до Установчих зборів. Російські ліберали вважали, що цілісність держави треба зберегти, а національне питання вирішити наданням демократичних прав, завдяки яким стане можливим і національно-культурний розвиток. Більш далекосяжну програму мали більшовики: рівність народів, право націй на самовизначення, територіальне відокремлення мирним і демократичним шляхом. Однак цими гаслами вони прикривали прагнення відновити імперію.

Коли центральна влада стала слабшати, національні рухи відчули себе впевненіше. Якщо в Лютневій революції більшість національних сил співпрацювала з Тимчасовим урядом, то після Жовтневого перевороту вони були схильні відгороджувати регіони від більшовицької влади. Про це свідчили результати виборів до Установчих зборів у листопаді 1917 р., на яких багато голосів отримали місцеві політики.

Серед татарів, туркменів, башкирів, киргизів, казахів, узбеків, таджиків ширилися ісламістські рухи, виникали місцеві органи влади. Цим настроям сприяла Туреччина. На межі 1917 і 1918 рр. на території сучасних Казахстану, Узбекистану й Киргистану існувала Туркестанська автономія із центром у Коканді - перша незалежна держава в Середній Азії. Після більшовицької агресії в Туркестані розгорнувся рух опору моджахедів (басмачів). За сприяння турків і німців у квітні 1918 р. було проголошено Закавказьку демократичну федеративну республіку, яка згодом розпалася на Грузію, Вірменію й Азербайджан.

У Балтії значні території зайняла Німеччина, уряд якої схиляв місцевих діячів відокремитися від Росії. Від липня до листопада 1918 р. існувало Королівство Литва — конституційна монархія, на трон якої запрошено німецького принца Вільгельма II фон Ураха (мав взяти ім’я Міндовга II). Однак переїхати до Вільнюса він не встиг. За подібним сценарієм на території Естонії та Латвії у квітні—листопаді 1918 р. існувало Балтійське герцогство. Спроби створити балтійські держави під німецьким протекторатом провалилися з початком революції в Німеччині. Литва й Латвія стали незалежними.

Під час липневої кризи Тимчасового уряду фінський парламент (едускунта) проголосив незалежність Великого князівства Фінляндського, що було автономією у складі Росії. Тимчасовий уряд відхилив цей акт. Після Жовтневого перевороту, 6 грудня 1917 р. Фінляндію проголошено незалежною республікою. Червоні спробували захопити владу, але не змогли протистояти армії, де ключова роль належала генералу Маннергейму. Деякий час Фінляндія була королівством під німецьким протекторатом, а Маннергейм був у ньому регентом. Після революції в Німеччині у Фінляндії було відновлено республіканський устрій.

Питання про відновлення польської державності виникло ще під час війни. У 1915 р. більшість території Королівства Польського зайняли німецькі й австро-угорські війська. 5 листопада 1916 р. правителі Німеччини та Австро-Угорщини оголосили про створення Польської держави на чолі з Регентською радою. Російська влада наполягала, щоб країни Антанти сприймали Королівство Польське як частину Росії. Однак Тимчасовий уряд у березні 1917 р. погодився визнати незалежність Польщі за умови союзу з Росією, позаяк розумів, що для її втримання забракне сил.

Польських політиків не влаштовували умови Брестського миру: вони прагнули отримати більшу територію, зокрема українські, білоруські, литовські землі. Поляки переорієнтувалися на Антанту. Створення незалежної Польщі було включене до «14-ти пунктів» Вудро Вілсона. Листопадова революція в Німеччині завершила справу. 10 листопада 1918 р. до Варшави прибув Юзеф Пілсудський, головнокомандувач легіонів - польських частин в австро-угорській армії. У 1917 р. легіони відмовилися присягнути Німеччині, після чого Пілсудського заарештували. Завдяки революції він вийшов на свободу й повернувся національним героєм. 11 листопада 1918 р. Регентська рада передала йому повноваження. Цей день відзначають відновлення незалежності Польщі.

Карл Густав Еміль Маннергейм

Більшість російських політичних сил поділяла гасло «єдиної й неподільної Росії». Особливої популярності в російській владі й суспільстві воно здобуло в роки війни. Така непоступливість стала перешкодою для об’єднання антибільшовицьких сил, хоча червоний терор проявлявся вповні. Білому руху бракувало аргументів на користь повернення до старого ладу. Головнокомандувачі білих відкидали пропозиції лідерів національних рухів про військову допомогу в обмін на визнання самостійності, твердили, що не можуть торгувати вітчизною, маючи на увазі імперію.

Та й більшовицька влада вже на початку 1918 р. стояла перед фактом: Російська імперія розпадалася. Хоча Ленін неодноразово засуджував колоніальну політику царизму й запевняв про підтримку права народів на самовизначення, але, прийшовши до влади, намагався не допустити такого розпаду й посилав війська проти молодих національних держав. Практику придушення рухів за відокремлення від Росії продовжували і його наступники. Однак не всі регіони були для більшовиків однаково важливими. Доля Росії як імперії, по суті, вирішувалася в Україні.

Погляд сучасника

Незважаючи ні на що, я був впевнений, що наша країна володіла значно ширшими можливостями для порятунку культури та суспільного ладу, ніж Росія. Там я спостерігав тільки відсутність віри і пасивність, на батьківщині ж відчув величезне прагнення людей вступити в бій за свободу... Я відвідав маршала Пілсудського, велику особистість Польщі... Ми розмовляли про найбільш життєві для нас питання відносин з Росією... З цього приводу він дуже добре сказав:

- Що я можу зробити, якщо російські білі керівники не розуміють: та Росія, яка відроджується на наших очах, не буде такою самою Росією, яка була раніше. Польща, як і Фінляндія, більше не можуть бути частиною цієї держави! У вересні я відправив до генерала Денікіна воєнну делегацію... щоб заявити, що ми готові пожертвувати польською кров’ю для його руху... Денікін почав говорити про неподільність Росії, частиною якої Польща нібито залишалася досі. Поки пануватиме така точка зору, я вважаю безнадійною справою вступати в переговори з вищими особами Росії.

Маннергейм К. Линия жизни. Как я отделился от России. Москва, 2013. С. 61-62, 103-104.

Запитання і завдання

1. Порівняйте національні рухи на території колишньої Російської імперії й поміркуйте, від чого залежав успіх у боротьбі за незалежність.

2. Поясніть, що перешкоджало об’єднанню антибільшовицьких сил.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ УЗАГАЛЬНЕННЯ ТА ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ ПАРАГРАФА

1. Проаналізуйте спільне й відмінне в політиці царського, Тимчасового та більшовицького урядів у Росії в 1917-1918 рр.

2. Схарактеризуйте причини падіння Тимчасового уряду та поразки білого руху.

3. Визначте співвідношення соціальних і національних чинників у Російській революції 1917 р.