Історія: Україна і світ. 10 клас. Мудрий - Нова програма

§ 38. Економічне та суспільне життя під час війни. Наслідки Другої світової війни для України

1. Переорієнтація економік воюючих держав на воєнні потреби та її соціальні наслідки

У країнах, які готували війну, військова промисловість ще раніше стала основою економіки. У 1939 р. у загальній вартості валової продукції Німеччини частка військової промисловості становила 80 %. Основну роль у військово-промисловому комплексі відігравало машинобудування, зорієнтоване на виробництво військової техніки та зброї. Військові успіхи Німеччини на початку війни дали можливість використовувати економічний потенціал завойованих країн. Потребу в робочій силі нацисти задовольняли за рахунок примусової праці військовополонених, депортованих з окупованих країн. Попри мілітаризацію, німецька економіка не могла повністю задовольнити потреби фронту. З кінця 1943 р. Німеччина відчула серйозні труднощі в усіх галузях господарства. Порушилися економічні зв’язки, бракувало сировини, палива, людських ресурсів, фінансів.

Японія, яка виступила у війні на боці гітлерівської коаліції, також мала на початковому етапі війни значний успіх - захопила Філіппіни, Бірму, Індонезію, В’єтнам та інші території. У 1941-1942 рр. вона, маючи запаси продовольства, паливно-енергетичних ресурсів, рідкісних металів, успішно вела війну із США. Війна сприяла перетворенню Японії на індустріально-аграрну державу: суттєво збільшилася частка важкої промисловості, зросла концентрація виробництва (зміцнилися компанії «Міцубісі», «Сумітомо», «Міцуї»). Однак витримати тривале суперництво з американською військовою й економічною потугою Японія не змогла.

Виробництво снарядів у радянському типу

Радянський Союз теж готувався до війни. У 1930-х роках уряд активно створював (вдаючись до насильства і брутального примусу власних громадян) військову промисловість, будуючи плани переможної війни на чужій території. Однак ситуація розвивалася по-іншому. Фактично радянську воєнну економіку було створено заново в глибокому тилу з обладнання евакуйованих заводів і підприємств. Спочатку наслідки евакуації здавалися жахливими: рівень виробництва провідних галузей промисловості суттєво знизився. Фронт деякий час майже не отримував танків, літаків. Але поступово становище змінювалося на краще. Більшість евакуйованих підприємств почала давати продукцію навесні 1942 р.

У надлюдському напруженні працювало сільське населення. Тракторів, механізмів було обмаль. На польових роботах використовували корів, а нерідко впрягалися самі жінки й підлітки. Майже все вирощене забирала держава. Такою ціною армія й міста забезпечувалися сільськогосподарською продукцією. Радянська тилова економіка ґрунтувалася також на праці мільйонів в’язнів ГУЛАГу, серед яких чисельною групою були українці. В’язні працювали переважно у видобувній промисловості й на капітальному будівництві. Здебільшого їхнє становище було страхітливим. Вони тисячами гинули від голоду, хвороб і виснаження. Багато з них прагнуло потрапити на фронт, погоджуючись воювати навіть у штрафних підрозділах.

Поряд з руйнуваннями війна відкривала можливості для технічних досягнень, вивільняла громадську активність, увиразнювала людські можливості. Значний внесок у воєнну економіку зробили українські вчені. Колектив Інституту електрозварювання АН УРСР на чолі з Євгеном Патоном застосував довоєнні розробки для налагодження автоматичного зварювання корпусів танків. Також українські вчені розробили нові методи виплавки броньованих сталей, вдосконалили чимало конструкцій зброї й військової техніки. Лікарі повернули до життя сотні тисяч воїнів. Дослідники Інституту клінічної фізіології АН УРСР під керівництвом Олександра Богомольця розробили нові методи лікування інфекційних, травматичних, шлункових та інших захворювань.

Величезних збитків у війні, незважаючи на економічний потенціал, зазнали Велика Британія й Франція. Вони втратили значну частину торговельного та військово-морського флоту (Франція майже весь), суттєво скоротилося (у випадку Великої Британії попри значне збільшення випуску військової продукції) промислове й сільськогосподарське виробництво, у Франції було зруйновано більшість шахт, електростанцій, суднобудівних заводів, девальвували національні валюти, зменшилися капіталовкладення за кордоном. Війна дала поштовх до розпаду британської та французької колоніальних систем, що теж ускладнило економічне становище метрополій.

Єдиною державою, яка під час війни зміцнила економіку, були США. Ще до вступу в війну (у грудні 1941 р.) США надавали в позику чи оренду зброю, боєприпаси, стратегічну сировину, продовольство та інші матеріальні ресурси країнам антигітлерівської коаліції. Ленд-ліз, як було названо масштабну допомогу США країнам-союзницям, став одним з найбільших джерел збагачення держави. Програма забезпечила масовий збут американських товарів і продуктів на зовнішньому ринку. Промислове виробництво США в 1939-1944 рр. зросло більш ніж удвічі. У розпал війни Сполучені Штати давали 60 % промислового виробництва світу. Частка США у світовому експорті зросла з 14 до 33 %. У 1944 р. американський долар став головною валютою міжнародних платежів і розрахунків.

Запитання і завдання

1. Схарактеризуйте економічний стан у результаті війни ключових держав світу. Визначте особливості воєнних економік окремих держав.

2. Поміркуйте, як воєнна економіка впливала на суспільство загалом: які відкривала можливості і які ставила обмеження?

2. Жінки та підлітки на фронті та в тилу

Хоча радянська влада не визначила чіткої позиції щодо ролі жінок у майбутній війні, передовсім у бойових діях, вона не заперечувала проти їхньої добровільної участі, підставою для якої було дозволене державою навчання багатьох жінок певним навичкам військової підготовки разом з патріотичним вихованням. У результаті близько 800 тис. радянських жінок взяло участь, переважно за власним бажанням, у бойових діях у складі Червоної армії. З одного боку, радянська влада не мала програми використання жінок у військових підрозділах, а з другого - відкривши доступ і заохотивши долучитися до сфери військових, спортивних і технічних практик, сприяла добровільному прийняттю жінками цієї ролі.

В УПА, де більшість командирів не схвалювала участь жінок у боротьбі, на початках жінки виконували допоміжні функції. Були санітарками, медсестрами, лікарями в Українському Червоному Хресті, який діяв підпільно. Багато жінок належало до господарських структур ОУН, які забезпечували УПА провіантом, одягом, взуттям, засобами особистої гігієни. На Різдво й Великдень готували повстанцям подарунки. Плели шкарпетки й шалики, вишивали хустинки. Господині в селах прали білизну, готували продуктові пакунки, гарячі страви для «хлопців з лісу». Наприкінці 1944 р., коли радянські війська витіснили німецьку армію з України й розпочали мобілізацію місцевих чоловіків, командири УПА мусили переглянути тактику щодо участі жінок у визвольному русі. їх почали залучати як кур’єрок-зв’язкових, агенток, інформаторок-розвідниць, пропагандисток. Жінки в УПА були також друкарками, секретарками (писали звіти з боїв).

Мобілізаційні можливості радянської влади, які охоплювали промислову і (пара)мілітарну сфери, було випробовано ще перед війною. І вони знайшли певну кількість прихильниць, переважно серед міської молоді, яка отримала освіту за більшовицької влади й була виразницею радянської ідентичності. Передвоєнний досвід залучення жінок у виробництво став основою використання їхньої тилової праці на потреби фронту під час війни. За роки війни жінки стали незамінною виробничою силою, працюючи в найважчих галузях промисловості. У важкій промисловості (і не тільки) вони швидко освоювали «чоловічі» спеціальності: забійників, слюсарів, фрезерувальників, електрозварників. На деяких промислових і видобувних підприємствах половину робіт виконували жінки. Працівники сільського господарства також були укомплектовані з жінок, підлітків, людей похилого віку, осіб з інвалідністю. Тут жінки становили понад 80 % трудівників, опановуючи професії трактористів, комбайнерів, механізаторів.

Снайтерка Людмила Павличенко

Упівка Калина Лукань (Галина)

Дівчинка-санітарка під час Варшавського повстання. 1944 р.

Життя тривало й на територіях, окупованих німцями. Тут досвід жінок був дуже різним. У містах, особливо великих (як Київ чи Харків), вижити було складно через брак продуктів. Значно легше із цього погляду жилося в селах. На стосунки окупантів з місцевим населенням впливала наявність партизанських і підпільних рухів: що більшою була їхня активність, то жорсткішою політика окупаційної влади. Основними жіночими способами протидії владі були пасивний спротив (приховування майна, харчів), активний спротив («бабські бунти») і відстоювання прав у межах закону. Були й такі, що наважувалися стати підпільницями. «Вартість» життя була найнижчою в зоні військової адміністрації. Жінок-єврейок очікувала переважно загибель. Частина жінок, які фізично перебували в зонах окупації, фактично не відчули окупації як такої, вона не заторкнула їх безпосередньо. Деякі сільські мешканки через особливості адміністративного устрою окупаційного режиму так до ладу і не бачили німців.

Воєнної статистики, яка стосується дітей, немає. Та й поняття дитинства набуло в роки війни іншого значення. Дітям війни рано довелося ставати дорослими. Водночас цей досвід втраченого дитинства був дуже різним - від важкої праці на виробництві до боротьби з ворогом зі зброєю в руках. Часто в 14-15 років діти вже самі починали працювати, як дорослі: на заводах, у полі, на фермі або в госпіталі. На фронті нерідко воювали підлітки 13-15 років. Переважно це були сироти. Діти, які залишилися в зруйнованих містах і селах, ставали безпритульними, приреченими на голодну смерть. Таких дітей на окупованій території могли відправити до концтабору чи вивезти на роботу в Німеччину. Солдати підбирали голодних і обдертих хлопчиків і знаходили їм роботу у своїх частинах. Як правило, намагалися тримати дітей при кухнях: вони носили воду, рубали дрова, чистили овочі. Але хлопчача романтика нерідко штовхала їх на передову або навіть за лінію фронту. У партизанських загонах підлітки були розвідниками і зв’язковими.

Хлопчик на руїнах Варшави. 1939 р.

Діти за виготовленням зброї. Ленінград, 1943 р.

Німецькі діти, депортовані із західних територій Польщі. 1945 р.

Погляд сучасника

- Ви пам’ятаєте окупацію, цей день, коли німці вперше з’явилися у Вашому селі, можете про це розповісти?

- По-перше, нас дуже лякали, мама ото каже: «Ховайтеся, дівчата», бо то ж ми були вже по 17-16 років. Вона каже: «Ховайтеся, бо німці будуть нападати і дівчат набирати»... Ми ховалися по горищах. А найбільше ми ховалися так. За нашим селом була колгоспна кукурудза... І ми в ту кукурудзу ото поховаємося і сидимо. Ну, але вони так мотоциклями проїхали на Полтаву, всі йшли з Кременчука на Полтаву. І так проїхали, і у нас їх вже не було там, лишилося трохи, то староста мав з ними справу. То вони там забирали худобу у людей, щоби харчуватися і кури ото бігали, по горищах ловили курей... Ото страх такий був. А так вони, щитай, одні старики осталися в селах, а молодь вся ховалася... Аж вночі, вже як чуєш, що тихесенько, то вилазиш і приходиш там додому поїсти чи набрати з собою їсти і так. Дівчат вивозили в Германію: була об’ява: всіх вивозити в Германію. І то ловили, кидали в машину і везли... Багато дуже в нас дівчат повивозили.

Незвичайні долі звичайних жінок. Усна історія двадцятого століття / упоряд. І. Винницька. Львів, 2013. С. 498 (З інтерв’ю Галини Проскурні (Губаренко), 1924 р. н.. с. Оленівка Козащинського р-ну Полтавської обл.).

Погляд історика

Радянську формулу жіночої рівноправності, що фактично виявлялася у «подвійному» чи навіть «потрійному навантаженні», можна визначити як тендерний виклик жінкам з боку держави. Формально проголосивши рівність жінок і чоловіків, держава насправді пропонувала жінкам проявити себе переважно у сферах традиційно чоловічої активності. Тож згідно із цією радянською моделлю рівноправності жінкам належало довести, що вони «не гірші» за чоловіків. Статус «справжньої радянської жінки» передбачав певний універсалізм, коли, виконуючи сімейні функції та працюючи на виробництві, жінка брала участь ще й у різних видах громадської роботи. Емансипація... була поставлена на службу суспільно-політичним інтересам, вплетена в символічний контекст державного будівництва.

Оголосивши принципи рівноправності, держава засобами пропаганди, агітації та масових мобілізаційних кампаній прагнула водночас спрямувати зусилля та інтерес жіноцтва у галузі, які були сферою державних зацікавлень та потребували залучення людських ресурсів.

Кобченко К. Жінки як військовий ресурс тоталітарної влади: радянські ген дерні стратеги передвоєнного часу // Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні: гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства: зб. наук, праць / за наук. ред. Г. Грінченко, К. Кобченко. О. Кісь. Київ, 2015. С. 77.

Запитання і завдання

1. Якими були жіночий і дитячий досвіди війни? Спробуйте запитати про це людей, у яких збереглися спогади про життя під час Другої світової війни. Як війна могла впливати на дитячу психіку?

2. Поміркуйте про Другу світову війну як чинник жіночої емансипації. Чи погоджуєтеся ви з таким твердженням? Відповідь обґрунтуйте.

3. Міграції, матеріальні та демографічні втрати внаслідок війни

Друга світова війна стала найбільшим конфліктом в історії людства. У ній взяла участь 61 держава, на території яких проживало близько 80 % населення світу. Військові дії відбувалися на території 40 держав Європи, Азії, Африки й охопили простори Атлантичного, Тихого, Індійського та Північного Льодовитого океанів. Результатом війни було знищення індустріальних економік Німеччини, Франції, Японії, частково Великої Британії, багатьох менших країн Європи. Єдиною індустріальною країною, яка в той час пережила економічне піднесення, були США.

В Україні матеріальні й соціальні втрати були величезні. Війна залишила республіку в руїнах. Найбільшими були збитки житлового фонду. У міських центрах без житла залишилося 4-5 млн осіб, а загалом близько 10 млн. Люди тулилися в землянках, господарських і в непристосованих приміщеннях. Міста спорожніли. У Києві з 900 тис. жителів залишилося тільки 200 тис. Війна призвела до порушення природних часток чоловічого і жіночого населення, особливо працездатного віку. У 1945 р. чисельність працездатного населення не перевищувала 3,5 млн осіб проти 7,2 млн перед війною, при цьому жінки становили майже 2/3 населення.

Загалом до війська у Другій світовій війні було мобілізовано близько 110 млн осіб. Війна забрала життя близько 67 млн осіб. Ця кількість є приблизною, бо ніде (крім США і країн Британської Співдружності) не вели точного підрахунку загиблих. Безповоротні втрати українців і мешканців України інших національностей упродовж 1939-1945 рр. визначають у межах від 8 до 10 млн, а загальні демографічні втрати - близько 14,5 млн (це вбиті, померлі від хвороб і голоду, евакуйовані, депортовані, мобілізовані, емігранти, втрати в природному прирості).

Найважливішими чинниками, які протягом війни визначили втрати населення України, були такі:

- воєнні дії та зміни режимів у західних регіонах України восени 1939 р. (тоді сотні тисяч людей різних національностей були змушені перетворитися на біженців; польські євреї рятувалися передовсім від расової політики нацистського режиму, частина поляків і українців - від комуністичного);

- радянські депортації на приєднаних західноукраїнських територіях (з метою «очищення регіону від неблагонадійного елементу» в 1940-1941 рр. радянські спецоргани провели кілька операцій з виселення місцевого населення в північні та східні райони СРСР);

- початок німецько-радянської війни (до Червоної армії відразу було мобілізовано сотні тисяч українців, більшість з них загинула; втрати військовослужбовців з числа українців і громадян України інших національностей за роки війни становили більше як 4 млн убитими, зниклими безвісти, померлими в шпиталях у перші повоєнні роки);

- нацистський терор щодо мешканців окупованих територій (його мета полягала у знищенні великих груп населення за расовими, національними, релігійними, політичними, соціально-економічними мотивами; спланований у Берліні геноцид народу України мав наперед визначений результат - винищення задля звільнення «життєвого простору»);

- евакуація переважної частини людських контингентів проводилася разом з підприємствами, на яких вони працювали (вивозили насамперед тих, хто був потрібен для налагодження виробничого процесу на нових місцях: кваліфіковані робітничі кадри та інженерно-технічні працівники);

- примусова депортація працездатних людей на працю до Німеччини, так званих остарбайтерів (провал спроби налагодити добровільний виїзд до Німеччини українських робітників змусив окупантів здійснювати примусову мобілізацію людей обох статей віком від 15 до 60 років до трудової повинності в Рейху);

- виїзд осіб, які співпрацювали з нацистами або боялися репресій радянської влади (у 1944 р. разом з німецькими військами Україну покинули голови управ великих міст, службовці адміністративних органів, начальники української поліції, а також чимало представників старої інтелігенції);

- депортації населення після відновлення в Україні радянської влади (їх проводили під гаслом боротьби з «пособниками німецьких окупантів»; жертвами стали кримські татари, німці, італійці, болгари, греки, вірмени);

- репресивно-каральні акції в західних областях України (щоб підірвати соціальну базу УПА, радянські спецслужби здійснили масову депортацію «членів родин» оунівців і вояків українських збройних формувань; у 1944-1945 рр. лише з Галичини у східні райони СРСР вивезено більше як 30 тис. осіб; депортація тривала до 1949 р. і загалом охопила близько 145 тис. осіб).

Запитання і завдання

1. Спираючись на матеріал підручника й додаткові відомості, схарактеризуйте матеріальні втрати у Другій світовій війні. Підготуйте повідомлення про рідне місто (село) у Другій світовій війні.

2. Визначте причини демографічних втрат України в роки Другої світової війни. Що дало підстави історику Т. Снайдеру окреслити терени Центрально-Східної Європи під час війни як «криваві землі»? Чому історик вказує на потребу «знову перетворити цифри на людей»?

4. Відновлення в Україні комуністичного режиму. Депортація з південної України та Криму татар, німців, італійців, болгар, греків і вірмен. Злочини проти людства

Після повернення радянської влади до Києва головним завданням для Микити Хрущова, першого секретаря ЦК КП(б)У, стала одночасно реінтеграція, тобто відновлення цілісності територій довоєнної Української РСР, і власне інтеграція, тобто включення до її складу нових територій, яких не встигла до війни повною мірою зачепити радянізація. Це виявилося тривалим і важким завданням, особливо через те, що український національно-визвольний рух за роки війни суттєво виріс. Німецька окупація відділила Україну від Росії як політично, так і світоглядно, бо вивела її на кілька років з-під впливу радянської ідеології та пропаганди.

Основу насильства, яке було сутністю сталінського режиму, становили ненависть і ворожість. З осені 1943 р. радянська ідеологічна система почала формувати поняття «зради», яка начебто масово відбулася на окупованих територіях. Рамки пам’яті вибудовували таким чином, щоб перебування на територіях, зайнятих ворогом, пов’язувалося з очікуванням визволення і відчуттям провини. «Правильною» історією окупації ставала така, яка наголошувала смерть, жертви, насильство, спротив, але аж ніяк не повсякденне виживання. Елементами дозволеного пригадування були поняття єдності («всі як один») і страждання. Це стосувалося як окремих людей, так і цілих суспільних груп і навіть народів.

Депортація кримських татар. Травень 1944 р.

Більшовицька влада використала війну для ліквідації багатоетнічних регіонів. Після початку німецько-радянської війни насамперед репресували німців, які жили в СРСР. Швидкий наступ німецьких військ не дав змогу провести масову депортацію, було переміщено в тил чоловіків призовного віку. Восени 1941 р. з українського Лівобережжя і Півдня було фактично депортовано до Казахстану й Сибіру 80 тис. (з передбачених до виселення 110 тис.), а з Криму - понад 60 тис. осіб німецької національності та членів їхніх родин. Після вигнання з Криму нацистів у 1944 р. в Омську область було вислано ще кілька тисяч німців. На початку 1942 р. з Керчі до Казахстану вислали громаду італійців. «Етнічна чистка» італійської громади в регіоні відбулася після Керченсько-Феодосійської десантної операції.

18—20 травня 1944 р. з Криму вислано кримських татар. Офіційною причиною було звинувачення всього народу в співпраці з Третім рейхом. Депортованим відводили від кількох хвилин до півгодини на збори, після чого на вантажівках везли до залізничних станцій. Звідти відправляли до місць заслання. Більшість депортованих вивезено до Узбекистану й Казахстану. Багато людей померло в дорозі. Згідно з офіційними даними депортовано до спецпоселень 183 тис. кримських татар (без урахування тисяч інших, які опинилися в таборах). За таким самим звинуваченням упродовж кількох червневих днів 1944 р. органи НКВС виселили з Криму на спецпоселення в Казахстан, на Урал, у Башкирію, до Сибіру 16 тис. греків, 10 тис. вірмен і 12 тис. болгар. Депортованим давали лічені години для зборів, транспортували в переповнених товарних вагонах, в умовах антисанітарії й голоду. На зупинках з вагонів викидали тіла померлих. На місці висилки людей не забезпечували необхідними умовами для життя. До весни 1945 р. померло близько 20 % осіб, яких депортували з Криму. Переселенці не могли без дозволу виїжджати за межі району висилки, були зобов’язані щомісяця реєструватися в комендатурі.

Льотчик Амет-Хан Султан, національний герой кримськотатарського народу

Погляд історика

Отож, чи є різниця між геноцидом Гітлера... і масовими депортаціями народів Сталіна? Чи правомірно сталінські акції проти народів відносити до геноциду?

Невибаглива нацистська ідеологія цинічно і відверто пропагувала принципи ненависті до окремих народів і груп - євреїв, циган, слов’ян, комуністів, поставивши на чільне світу фігуру істинного арійця - «біляву бестію», вище і найдосконаліше досягнення людства. Ті, хто відрізнявся від цього прекрасного ідеалу, знищувалися нацистами без найменших докорів сумління і душевних мук...

Сталінська ідеологія була набагато більш витонченою. Не було народів більш щасливих, ніж радянські, не було Конституції більш демократичної, ніж сталінська...

Демократія по-сталінськи пропагувала принцип інтернаціоналізму і рівність всіх народів. Але це зовсім не заважало сталінському режиму прирікати деякі з них на погибель. У Сталіна не було необхідності вибудовувати ієрархію цінності людського життя залежно від національних та інших ідентифікаційних ознак, бо в системі, побудованій Сталіним, ні конкретна людина, ні народ рівно нічого не важили. Все було підпорядковане інтересам Держави...

Хоча обидва диктатори переслідували однакову мету - світове панування, у Сталіна, для здійснення своєї ідеї-фікс - побудови Великої держави, не було необхідності оформляти свої задуми в форму безглуздих расистських обґрунтувань. У створюваній Сталіним імперії від Тихого океану до берегів Атлантики кримські татари і ще з десяток інших народів були віднесені до розряду «неблагонадійних».

Бекірова Г. Депортація кримських татар як геноцид // Сучасні дискусії про Другу світову війну: Збірник наукових статей та виступів українських і зарубіжних істориків / у поряд, та редагув. матеріалів Я. Грицак, П. Кендзьор, С. Турканик. Львів, 2012. С. 104-105.

Запитання і завдання

1. Опишіть і проаналізуйте процес відновлення комуністичного режиму в Україні в 1943-1944 рр.

2. Поміркуйте про декларовані й справжні причини депортацій з південної України і Криму татар, німців, італійців, болгар, греків і вірмен. Свої думки обґрунтуйте.

5. Література та мистецтво воєнного часу: теми та герої

Ще напередодні війни в культурному житті світу, зокрема літературі й мистецтві, на перший план вийшов реалістичний напрям. Спостерігаючи наближення війни, письменники виступали проти мілітаризму й нацизму. Таким, наприклад, був Ромен Роллан у Франції. Рятуючись від переслідувань, частина письменників покидала нацистську Німеччину. Виїхали Бертольд Брехт, брати Томас і Генріх Манн, Ліон Фейхтвангер, Еріх Марія Ремарк, Стефан Цвейг. Активно в роки війни впливали на життя західних суспільств твори Ернеста Хемінгвея і Еріха Марії Ремарка, найвидатніших представників літератури «втраченого покоління». Вони показували єдність подій двох світових війн. Про небезпеку фашизму й поступливість західних демократій писав напередодні війни чеський письменник Карел Чапек. Забороненою в Рейху була творчість ще одного представника чеської літератури Ярослава Гашека. Його «Пригоди бравого вояка Швейка», написані ще в 1923 р., у гітлерівській Німеччині оголошено «біблією саботажу».

Війна зумовила появу художніх творів філософського спрямування, автори яких прагнули осмислити сутність взаємин між людьми й самої людини. У 1943 р. вийшла друком алегорична повість-казка «Маленький принц» французького письменника-льотчика Антуана де Сент-Екзюпері (загинув у 1944 р.). У творі йшлося про такі важливі для людини поняття, як життя і смерть, любов і відповідальність, дружба і вірність. Для американського письменника Джерома Селінджера війна стала поштовхом до роботи над романом «Ловець у житі». Для цього твору він обрав найекспресивнішу з можливих літературних форм - сповідь. У романі порушено питання про брак людяності, засилля в суспільстві обману й лицемірства. Війна позначилася на творчості іспанського й французького художника Пабло Пікассо, який виступав на боці руху Опору. Твори митця цього періоду - голови биків, страхіття війни, біль і трагедії, які вона несе. Чимало народжених у війну творів справили істотний вплив на світову культуру другої половини XX ст.

Перед українськими митцями й літераторами стояли не менш складні виклики. З початком німецько-радянської війни більшість українських поетів, письменників, митців, науковців евакуйовали на схід. Спілка радянських письменників України, а також деякі редакції були в Уфі. Там видавали тижневик «Література і мистецтво», у 1943 р. відновлено випуск журналів «Україна» і «Перець». Війна викликала нові теми в літературі й мистецтві, актуалізувала український патріотизм. Набули популярності сатира й поезія. У роки війни великими тиражами вийшли твори українських класиків, зокрема в 1943 р. перевидано Шевченків «Кобзар». Навіть у війну, коли почуття гранично спрощувалися, а мистецьку працю прирівнювали до солдатської, народжувалися значні витвори культури: Володимир Сосюра написав вірш «Любіть Україну», Андрій Малишко створив поетичний цикл «Україно моя!», а Максим Рильський почав поетичну «Мандрівку в молодість». У війну визріли сповнені патріотизму твори Олександра Довженка - кіноповість «Україна в огні» та п’єса «Нащадки запорожців».

Письменники, які залишилися на окупованих німцями територіях, так само вважали, що співпраця з новою владою ослабить тиск на національну культуру, намагалися налагодити видавничу діяльність, оживити літературне життя. Однак ці надії не виправдалися. Так, у Києві було закрито газету «Українське слово» і тижневик «Літаври», а їхніх організаторів, членів ОУН, поетесу Олену Телігу й поета Івана Ірлявського страчено. Не уникнув арешту й смерті в німецькому концтаборі Олег Ольжич (Кандиба), один з оунівських керівників, талановитий поет. Не справдилися сподівання і на послаблення сталінського режиму. Патріотизм, який знайшов у роки війни простір для мистецького й літературного вияву, було дозволено тільки в російському варіанті. За висловом філософа Мирослава Поповича, «СРСР ідеологічно й політично ставав Великою Росією». В останні роки війни радянська пропаганда почала вирізняти історичну спільність українського й російського народів, причому російський народ у цих стосунках незмінно виступав у ролі старшого брата. Першим з українських митців (уже в 1944 р.) зазнав звинувачень за національний патріотизм Олександр Довженко.

Олег Ольжич

Олександр Довженко

Олена Теліга із чоловіком

Особа в історії

Зузанна Гінчанка (Сара Поліна Гінцбурґ) (1917-1944) - єврейська поетка, життя якої було пов’язане з польською та українською культурами. Народилася в Києві, дитинство провела в Рівному, згодом навчалася у Варшавському університеті, а під час війни намагалась врятуватися у Львові й Кракові. Найвідомішим її твором став вірш-пророцтво «Non omnis moriar» («Не вся умру»), написаний у Львові за два роки до смерті. У вірші поетка з відчуттям невідворотності смерті зобразила зникнення того малого приватного світу, у якому минули щасливі роки дитинства і де пропали не втіленими великі мрії про майбутнє.

Радянським музичним символом незламності у війні стала симфонія № 7 («Ленінградська») Дмитра Шостаковича. В образотворчому мистецтві найінтенсивніше в часі війни розвивалася графіка - агітаційний плакат і сатиричний малюнок. Вони були звернені не лише до фронту, а й до тилу - закликали бити ворога, зміцнювати військо, працювати не покладаючи рук. Було створено десятки фронтових театральних колективів, ансамблів, артистичних бригад. Українські кіномитці працювали над агітаційними патріотичними художніми фільмами, а також над створенням фронтових документальних кіножурналів, кінохронік. Найкращі кінодокументальні твори О. Довженка того часу - «Битва за нашу Радянську Україну» (1943 р.) і «Перемога на Правобережній Україні» (1945 р.). Багато українських митців, поетів і письменників воювало на фронтах у складі Червоної армії. Так само чимало діячів культури, які опинилися в гітлерівському тилу, боролися проти окупантів як у складі радянських партизанських загонів і підпільних організацій, так і оунівських.

Запитання і завдання

1. Схарактеризуйте літературу й мистецтво воєнного часу. Які теми порушували в той час письменники, поети, художники, музиканти?

2. Підготуйте повідомлення про Довженкову кіноповість «Україна в огні», зокрема про обставини її створення і політичний відгомін.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ УЗАГАЛЬНЕННЯ ТА ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ ПАРАГРАФА

1. Схарактеризуйте економічне й суспільне життя України (і загалом Європи) під час Другої світової війни. Поміркуйте про наслідки війни для українського суспільства.

2. Прокоментуйте думку історика: «Сталін переміщував населення не для того, щоб сподобатися націоналістам, а щоб побороти націоналізм і посилити свій контроль над кордонами» (С. Плохій).

3. «Мир не виглядає безпечним, коли на нього кидає тінь атомна бомба» (А. Ліндгрен). Чи погоджуєтеся ви із цим щоденниковим записом письменниці кінця 1945 р.?