Історія: Україна і світ. 10 клас. Мудрий - Нова програма

§ 35. Український національно-визвольний, комуністичний партизанський та інші рухи Опору на теренах України

1. Ідеологія, соціальна база, тактика і стратегія рухів Опору в Україні

Вирішальної наснаги європейському антинацистському руху Опору надала новина про поразку німецьких військ під Сталінградом і активізація антигітлерівської коаліції взимку 1942-1943 рр. До того часу учасники

Опору вдавалися до дрібних диверсій або ж операцій з порятунку військовополонених і союзницьких пілотів. Після Сталінграда вони почали мріяти про перемогу. Зросла кількість сміливців, які в групах планували акти саботажу й диверсії, щоби допомогти наступові союзницьких військ. Під тиском руху Опору німецька впевненість на окупованих територіях зникала.

У Західній Європі рух Опору не був ускладнений внутрішніми поділами - навіть попри те, що на нього впливали комуністичні елементи (як-от, у Бельгії, Франції, Італії та Греції). Там був один ворог - німецький нацизм (чи італійський фашизм), і він був добре відомий. З ореолом жертовності й відваги увійшли в історію європейські антинацистські й антифашистські рухи: французький під егідою «Вільної Франції» (пізніше «Франції, що бореться») і на чолі з Шарлем де Голлем, грецький під егідою Національно-визвольного фронту, італійський рух гарібальдійських партизан.

У Східній Європі рух Опору зіткнувся з більшими труднощами. Німецький окупаційний режим на цих територіях був незмірно суворішим. Тут головні підпільні формування - польська Армія Крайова (АК), Українська повстанська армія (УПА), литовські «лісові брати», югославські «четники» - потрапили до політичної пастки: боротьба за національну свободу вимагала від них війни не тільки проти Гітлера, а й проти Сталіна. На території України рух Опору був жорстко поділений. Основні його сили на смерть конфліктували між собою за контроль над українською територією.

В Україні розгорнули діяльність: український національно-визвольний рух, який спирався на тривалу історію боротьби українців за державність; польський національний рух, який орієнтувався на річпосполитську традицію й однозначно зараховував заселені українцями значні території до польської держави; комуністичний партизанський рух, який мав на меті відновити радянську владу, протидіяти національним рухам. Український національно-визвольний рух у 1940-х роках мав ознаки класичного повстання. Він розвивався поетапно - від таємної організації (ОУН) через масовий збройний опір до партизансько-повстанської війни.

Запитання і завдання

1. Поясніть зміст поняття «рух Опору». Спираючись на матеріал підручника й додаткову інформацію, наведіть успішні приклади руху Опору в Західній Європі.

2. Визначте специфіку руху Опору в Східній Європі. Назвіть сили, які були задіяні в антинацистському рухові Опору на території України. Поміркуйте про дилеми, які виникали перед українськими патріотами.

2. «Акт відновлення Української Держави»

З початком німецько-радянської війни лідери українських партій і рухів пов’язували надії на створення держави. Найактивніше діяли бандерівці. 30 червня 1941 р. представники ОУН(б) разом з німецькими військами і батальйоном «Нахтігаль» увійшли до Львова, де вирішили негайно проголосити відновлення Української держави. У ситуації, коли ще не було відомо про справжні плани Гітлера, їхній задум полягав у тому, щоби поставити Берлін перед доконаним фактом української державності. Надихаючим прикладом для бандерівців слугували дії Фронту литовських активістів. Тиждень перед тим, 23 червня, литовські патріоти проголосили відновлення Литовської республіки й створили тимчасовий уряд.

Для бандерівців головним було не втратити політичний темп. Основну роль виконував Я. Стецько, хоча все робили від імені Є. Бандери. Отецьку вдалося залучити митрополита Андрея Шептицького, запевнивши в єдності національних сил. «Акт відновлення Української Держави» написав Я. Стецько дорогою (як сам визнавав, «у поспіху», «присівши на якихсь дошках» у ратуші) від митрополичих палат до будинку «Просвіти» у Львові, де планували збори представників українських національних сил. Вони відбулися 30 червня за участі громадських, культурних, політичних діячів, а також єпископа Йосипа Сліпого. В ухваленому акті про відновлення незалежності зазначалося: «Волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України». Держава мала орієнтуватися на Німеччину як союзника, а не зверхника. Головою Українського Державного Правління (УДП), тобто уряду, призначено Я. Стецька.

Попри запевнення бандерівців про порозуміння між українськими силами й намір сформувати коаліційний уряд, реальність була іншою. Мельниківці звинувачували політичних конкурентів у поспішності й недалекоглядності. По суті, ОУН(б) домоглася лише декларації державності без її конкретного втілення. Акт 30 червня 1941 р. не підтримав Тарас Бульба-Боровець, у руках якого була реальна повстанська збройна сила «Поліська Січ». Розходження мали принциповий характер. Поліський отаман як прихильник Української Народної Республіки вважав, що львівським Актом анульовано універсали Центральної Ради, якими було проголошено УНР. Йому не подобалося, що події у Львові відбулися без його участі.

Погляд сучасника

Я уважаю, що тодішній розкол в ОУН був історичною закономірністю, а ніякою трагедією. Це не був конфлікт генерацій, але конфлікт концепцій. Відмежування революційних елементів від пристосуванських ґарантувало успіх революційної постановки і дії. Без цього не була б ОУН спроможна виповнити свою роль, яка припала їй в II світовій війні і після неї. Не був би теж заіснував Акт 30 червня 1941 р. ...

Для нас Україна була центром світу і чинником, від якого залежала перемога Окциденту, головна ставка в боротьбі проти Росії і большевизму. Для нас чекання на німецьку перемогу, покірливе довірювання німцям при трактуванню України як народу рабів... спільний фронт з німцями без виповнення наших передумов - було чимсь зовсім чудернацьким і незрозумілим!

Чекати на дозвіл увійти до нашого Києва, до якого усі ми тужили, чи побачити Дніпро, - це було щось, що лежало поза спроможністю у нас зрозуміти і сприйняти, залишаючи на боці всякі раціональні політичні міркування. Не було сили в світі, яка могла б нас переконати, що ми не маємо рації в нашій постанові, офензивної, безкомпромісової дії, доконаних фактів.

Стецько Я. 30 червня 1941. Проголошення відновлення державності / України / передм. Д. Донцова. Торонто-Лондон, 1967. С. 35, 37.

Німеччина не бажала толерувати українську державність. У Кракові 4 липня заарештували С. Бандеру й депортували до Берліна для допитів, а потім утримували під домашнім арештом. Керівники ОУН(б), які перебували у Львові, прийняли рішення: усім відповідальним за організацію перейти в підпілля, крім членів УДП. Однак тих відразу було арештовано й також перевезено до Берліна. Від Я. Стецька і С. Бандери вимагали відкликати Акт 30 червня 1941 р., однак ніхто з оунівських провідників не поступився. Відтак більшу частину війни вони провели з концтаборі для політв’язнів Заксенгаузен. Подібно прореагували на червневі події у Львові радянські каральні органи. У Києві вони провели арешти серед українських інтелігентів, які могли стати керівниками антикомуністичного руху. Тоді до НКВС потрапили письменниця Людмила Старицька-Черняхівська і творець українського сходознавства Агатангел Кримський.

Запитання і завдання

1. Опишіть історичні обставини, за яких 30 червня 1941 р. було проголошено «Акт відновлення Української Держави». Чому навколо цієї події виникли дискусії серед українських політичних сил?

2. Визначте історичне значення «Акта відновлення Української Держави» від 30 червня 1941 р.

3. Українська повстанська армія

З початком німецько-радянської війни найбільші політичні пристрасті на теренах України запанували на Волині й Поліссі. Тут стикалися різні ідеології, не бракувало ворогів і протистоянь. Перші українські збройні формування виникли на Поліссі під егідою еміграційного уряду УНР. Ще від літа 1940 р. організаційну роботу тут провадив Т. Бульба-Боровець. Створена ним УПА «Поліська Січ» у 1941 р. налічувала 10 тис. Під її контролем опинилося місто Олевськ і навіть існувала Олевська республіка. Позиція ж бандерівців щодо розгортання руху Опору сформувалася не відразу. У жовтні 1941 р. вирішено перевести більшість діячів у підпілля, не вступати у відкритий конфлікт з нацистами для збереження сил і подальшої боротьби за українську державу. Натомість належало створювати легальну мережу в адміністративних, громадських і культурно-освітніх установах, вести антигітлерівську й антирадянську пропаганду, готувати військові кадри й збирати зброю. Однак уже у квітні 1942 р. було прийнято рішення про творення власних збройних сил. За вказівкою керівництва ОУН(б) на Волині почали формуватися «групи самооборони».

Деякий час українські збройні формування діяли розрізнено. Потреба підпорядкувати їх єдиному керівництву виникла в другій половині 1942 р. у зв’язку з посиленням німецького терору, зокрема масовим вивезенням остарбайтерів. У відповідь на Волині й Поліссі розгорнувся самооборонний повстанський рух. Позаяк усі тюрми в Україні були переповнені оунівцями, то швидко відбулася й радикалізація ОУН(б) на антинімецькій платформі. Керівники ОУН(б) вирішили підпорядкувати військові формування Бульби-Боровця й інші розрізнені осередки опору. Цей процес не був безконфліктним, але його результатом стало утворення повстанської армії під проводом ОУН(б). Організатором і першим її командиром на Волині став Дмитро Клячківський (Клим Савур). За його наказом у травні 1943 р. збройні сили ОУН(б) «самостійників-державників» стали йменуватися Українською повстанською армією (УПА).

У листопаді 1943 р. в УПА відбулися серйозні організаційні зміни. Головнокомандувачем було призначено Романа Шухевича (псевдонім Тарас Чупринка). Дмитро Клячківський опинився на посаді командира щойно створеної групи УПА—Північ, яка діяла на Волині й Поліссі. Історики цю зміну пояснюють тим, що УПА до того часу вийшла за межі Волині й потребувала лідера широкого політичного масштабу, з незаперечним авторитетом. Роман Шухевич був такою особистістю. Його призначення забезпечило зв’язок УПА з політичною силою ОУН(б), привнесло в армію більше дисципліни й порядку, відкрило можливості для зміни курсу УПА з однозначно антинімецького на антирадянський. Перша збройна сутична УПА з регулярними частинами Червоної армії відбулася на Волині в січні 1944 р. Через деякий час бої охопили Полісся й Поділля. Однак прямі зіткнення з регулярними військами закінчувалися для повстанців серйозними невдачами. Тому невдовзі було вирішено діяти тільки в тилу.

Тарас Бульба-Боровець

Структура УПА формувалася поступово. Наприкінці 1943 р. армія поділялася на дві групи: УПА—Північ (Волинська, Житомирська, Рівненська області) й УПА—Південь (Вінницька, Кам’янець-Подільська області, Південь України). Невдовзі додалася УПА-Захід (Галичина, Буковина, Закарпаття, Закерзоння), створена на основі місцевих частин народної самооборони. Були спроби діяти й на східних теренах України. Тактичною військовою одиницею вважали сотню, яка мала 130—200 бійців. Сотні об’єднувалися в курені, а курені — в загони. Система військових звань копіювала службову структуру армій УНР і ЗУНР. Усунуто лише слово «отаман», бо від нього, на думку дисциплінованих бандерівців, віяло анархією. УПА була переважно пішим військом (правда, Клим Савур намагався утворити й кінні підрозділи). Протягом усього часу головною проблемою залишалася зброя. Її здобували в бою або вимінювали за харчі. Особливо охоче на це погоджувалися угорські й італійські частини, які перебували в Україні. Кожен стрілець і старшина УПА обирав собі псевдо для того, щоб відвернути небезпеку від родини й задля конспірації. Зростання чисельності УПА загострило проблему командирських кадрів (фахових офіцерів було обмаль), зв’язку (зв’язковими були переважно жінки), медичного забезпечення.

УПА діяла під контролем бандерівського політичного керівництва, хоча тілька половина особового складу стрільців і старшин була членами ОУН(б), а ще половина мала інші політичні погляди. У соціальному складі УПА переважали селяни - 60 % (а серед нижчого особового складу - 85 %), робітників було 25 %, а представників інтелігенції - 15 %. Етнічно УПА була українською військовою силою, хоча командування намагалося залучити до повстанських рядів представників інших народів. У 1943 р. в УПА було близько 20 % вояків неукраїнської національності, але згодом ця частка зменшилася. Найбільшої чисельності армія досягла навесні та влітку 1944 р. - 25-30 тис. бійців. Загалом за весь час існування (до початку 1950-х років) через УПА пройшло 80-100 тис. осіб.

Особа в історії

Роман Шухевич (Тарас Чупринка) (1907-1950) - український політичний і державний діяч, військовик. Народився у Львові. Дитинство провів у вирі подій Першої світової війни, проголошення ЗУНР, польсько-української війни. З-поміж ровесників вирізнявся здібностями до навчання, активністю та дисциплінованістю. За причетність до ОУН, організацію масових актів непокори польській владі (так званої саботажної акції в Галичині) і низки збройних нападів на польські установи на кілька років був ув’язнений. У 1939 р. брав участь в організації оборони Карпатської України. На початку Другої світової війни перебував у Кракові, де підтримував С. Бандеру. Командир батальйону «Нахтігаль». Прихильник національного визволення через всенародне повстання. У 1943-1950 рр. - головнокомандувач УПА. Загинув у передмісті Львова.

Погляд історика

Основними позитивами українських повстанських формувань у партизанській війні були: 1) ідейність (знали, за що воювали); 2) добрий морально-психологічний стан (відвага, ентузіазм, жертовність); 3) загартованість і витривалість (здатність бути стійкими перед фізичними й психологічними випробуваннями); 4) військова хитрість, винахідливість, ініціатива; 5) максимально раціональне використання всіх наявних засобів.

Недоліками УПА можна вважати: 1) слабку військову підготовку; 2) різноманітність озброєння, що утруднювало забезпечення його боєприпасами й технічне обслуговування; 3) меншу чисельність повстанців порівняно з силами противника; 4) нестачу спеціально підготовлених командирських кадрів; 5) слабку оперативну базу на територіях, що контролював противник; 6) неможливість швидкої дислокації сил на великі відстані; 7) відсутність повноцінного тилу й величезна залежність від підтримки населення. Ці сильні та слабкі сторони характерні для боротьби УПА на всіх етапах...

Надзвичайно суттєвий недолік - відсутність будь-якої матеріальної допомоги від іноземних держав, а також обмеженість ресурсів місцевого населення. ОУН-УПА не змогли налагодити ефективну співпрацю з антикомуністичними визвольними рухами того часу - польським, білоруським, прибалтійських країн. Також варто було ОУН-УПА-УГВР виразно з’ясувати своє ставлення до німецького геноциду євреїв.

Киричук Ю. Український національний рух 40-50-х років XX століття: ідеологія та практика. Львів. 2003. С. 413-414.

Запитання і завдання

1. Опишіть обставини створення Української повстанської армії (УПА). Чому виникла ця армія? Перегляньте документальний фільм «Хроніка Української повстанської армії. 1942-1954» (реж. Т. Химич, 2014 р.) і підготуйте відгук на нього.

2. Схарактеризуйте діяльність УПА. Спираючись на матеріал підручника й додаткову інформацію, поміркуйте про ефективність цієї армії (співставляючи сильні й слабкі сторони).

4. III Надзвичайний великий збір ОУН(б): еволюція програмних засад українського національно-визвольного руху. Українська головна визвольна рада

21—25 серпня 1943 р. у селі Слобода Золота на Тернопільщині відбувся III Надзвичайний великий збір ОУН(б). Основну увагу було приділено перегляду програмних партійних положень. Потребу зміни програми зумовлювала нова соціально-економічна і політична ситуація. До того часу ОУН(б) з бойової групи перетворилася на масову політичну організацію. До повстанського руху було залучено тисячі людей. Погляди багатьох з них не збігалися з оунівськими гаслами. І ці настрої потрібно було брати до уваги.

Збір затвердив Р. Шухевича головою бюро проводу ОУН(б) і підтвердив головну мету організації - створення Української держави. Передбачалося, що політичний режим майбутньої держави буде демократичним і соціально справедливим. Проголошено скасування будь-якої експлуатації, передачу землі у власність селян, націоналізацію важкої промисловості й транспорту, участь робітників в управлінні заводами. Задекларовано право на 8-годинний робочий день, справедливу оплату праці, вільний вибір професії, свободу профспілок, освіти, слова, думки, переконань, рівність у правах усіх громадян, зокрема національних меншин. Було знято гасло «Україна для українців», підтримано відмову від расизму й етнічної винятковості. ОУН(б) заявила про готовність боротися однаково проти «німецького націонал-соціалізму» і «російського комуно-большевизму».

Кирило Осьмак

Печатка Президії УГВР. Худ. Н. Хасевич

У наступний рік тривала підготовка до створення нового українського уряду (адже УДП перестало існувати ще в 1941 р.), який вирішено назвати Українська головна визвольна рада (УГВР). Установчий збір УГВР відбувся 11—15 липня 1944 р. біля села Недільна на Самбірщині. Рада підтвердила, що головними ворогами української незалежності є російський та німецький імперіалізми й обіцяла боротися за створення Української держави в етнографічних межах. Програма УГВР ґрунтувалася на бажаній думці про те, що радянська окупація триватиме недовго (бо війна призведе до виснаження і розладу більшовицького режиму), що західні союзники укладуть мир з німцями та повернуть сили проти СРСР. У незалежній Україні УГВР планувала реалізувати соціально-економічну програму й демократичні свободи, про які йшлося під час III Надзвичайного великого збору ОУН(б). Збір ухвалив текст «Присяги вояка Української Повстанчої Армії».

Формально УГВР представляла різні політичні сили, які стояли на платформі самостійності України. Осторонь залишилася тільки ОУН(м), що відмовилася брати участь у цій акції. Позаяк українські партії не діяли, то запрошували до участі в УГВР індивідуально. З 20 засновників Ради членами ОУН(б) або УПА були 11 осіб. Це створювало тло для загальноукраїнської партійної єдності, хоча дев’ять неоунівських учасників збору дотримувалися переконань бандерівців. Президентом УГВР став Кирило Осьмак, колишній член Центральної Ради. Це мало символізувати безперервність традицій української визвольної боротьби. Однак УГВР не змогла діяти. За лічені тижні в Західну Україну прийшла Червона армія. Єдиною дійовою силою залишалася УПА під керівництвом Р. Шухевича, який у Генеральному секретаріаті (виконавчому органі УГВР) обійняв посаду голови та генерального секретаря військових справ.

Запитання і завдання

1. Назвіть основні рішення, які було прийнято на III Надзвичайному великому зборі ОУН(б), що відбувся в 1943 р. Поясніть, чому виникла потреба змінити політичну програму ОУН(б)?

2. Опишіть обставини створення Української головної визвольної ради (УГВР). Спираючись на додаткову інформацію, проаналізуйте її склад та рішення. Що зумовило зміни в ідеології українського національно-визвольного руху?

5. Радянські партизанські загони та з’єднання

Комуністичний рух опору в Україні включав: партизанські загони, утворені із залишків військових частин, що виходили з оточень або залишалися на місцях, придатних для партизанських дій (Волині, Поліссі, дніпровських плавнях); загони й підпільні осередки, організовані партійними й кадебістськими органами. Такі загони й розвідувально-диверсійні групи формували по всій окупованій частині СРСР. Вони підпорядковувалися Народному комісаріату державної безпеки (НКДБ) або Центральному штабу партизанського руху (ЦШПР), утвореному в Москві у травні 1942 р. Тоді ж було створено Український штаб партизанського руху (УШПР), який очолив Тимофій Строкач. Результативність дій агентурних груп і партизанських загонів спочатку була вкрай низькою. Вочевидь вона залежала від народної підтримки і зростала мірою того, як українське суспільство починало розуміти, що німецькі окупанти загрожують його фізичному виживанню.

Найефективніше в 1941-1942 рр. діяли загони, сформовані з оточенців на чолі з ініціативними командирами, які не бажали здаватися в полон або не мали змоги перейти лінію фронту через її віддаленість. Але взимку такі загони майже повсюдно було ліквідовано або розпорошено. Ті, кому вдалося дістатися лісистих місцевостей, переважно влилися у формування під керівництвом ЦШПР. Найбільшими в Україні були партизанські з’єднання Сидора Ковпака, Олексія Федорова, Михайла Наумова. Тривалий час серйозних акцій проти німецьких окупантів партизани не проводили. Оперативно-стратегічного значення комуністичний партизанський рух набув у 1943-1944 рр. Особливо успішними були диверсії на комунікаціях.

Найбільшими на території України операціями радянських партизан у 1943 р. були «рейкова війна» і Карпатський рейд з’єднання С. Ковпака. За даними УШПР, на початок 1944 р. на території України загальна чисельність загонів і з’єднань, які перебували на зв’язку, складала 43-48 тис. бійців. У німецькому тилу на території України з’явилися й загони «особливого призначення», які працювали як терористичні диверсійні групи. Одним з них був загін під орудою Дмитра Медведева, що розташовувався в рівненських лісах. Крім дій проти німецьких гарнізонів, вони намагалися внести розбрат в український національно-визвольний рух, провокувати нацистів на так звані відплатні акції проти місцевого населення, розпалити українсько-польський конфлікт. Так у Західній Україні діяв, зокрема, радянський диверсант-розвідник і виконавець терористичних актів Микола Кузнецов. На місцях убивств німецьких високопосадовців він залишав «докази», які мали свідчити про те, що ці вбивства вчинили члени ОУН.

Особа в історії

Сидір Ковпак (1887-1967) - командир Путивльського партизанського загону (пізніше — Сумського партизанського з’єднання, ще пізніше - 1-ї Української партизанської дивізії СРСР). Походив із сім’ї бідних українських селян на Полтавщині. Учасник Першої світової війни, згодом очолив більшовицький диверсійний загін, який діяв проти військ гетьмана П. Скоропадського. У роки німецько-радянської війни партизанське з’єднання під командуванням С. Ковпака здійснило низку тривалих рейдів по окупованій німцями території України. Завданням Карпатського рейду 1943 р. було знищити нафтові промисли в районі Борислава й Дрогобича, а також створити в населення окупованих територій відчуття постійної присутності радянської влади.

Запитання і завдання

1. Схарактеризуйте комуністичний партизанський рух опору в Україні. Назвіть командирів партизанських з’єднань, які діяли на території України.

2. Поміркуйте, які завдання ставили радянські партизани на території України. Чому ці завдання виходили поза межі боротьби з німецькими окупантами?

6. Розгортання в Західній Україні осередків польського руху Опору. Польсько-українські відносини

Польський спротив нацистам розпочався відразу після того, як у вересні 1939 р. польська держава перестала існувати під ударами Німеччини й Радянського Союзу. Насамперед утворилися загони опору з офіцерів і солдатів, які не бажали здаватися в полон. Надалі упродовж війни збройний опір поляків було представлено трьома силами: Армією Крайовою (АК), Батальйонами хлопськими і Гвардією (згодом Армією) Людовою. Вони мали різні центри керівництва й стояли на різних ідеологічних позиціях, однак в українському питанні виступали разом - заперечували можливість української державності на теренах, які належали до II Речі Посполитої.

Із формуванням у Лондоні в 1939 р. польського еміграційного уряду на території колишньої Польщі (включно з українськими теренами) виникли підпільні воєнізовані структури, які згодом під назвою Армії Крайової стали однією з найчисельніших і найкраще організованих «підпільних армій» окупованої Європи. АК була створена на початку 1942 р. за наказом Владислава Сікорського, прем’єр-міністра польського уряду в Лондоні й головнокомандувача польських збройних сил. Головним завданням АК була підготовка загальнопольського повстання (операції «Буря»). Спочатку командування армії орієнтувалося на настанови емігрантського уряду зберігати ресурси до слушного часу, не провокувати німецькі війська на масові репресії проти мирного населення.

До активного опору польські сили перейшли взимку 1942—1943 рр. Улітку 1944 р. чисельність АК досягла 380-400 тис. бійців. З наближенням радянських військ до Варшави 1 серпня 1944 р. командування армії видало наказ розпочати повстання, у якому взяли участь широкі верстви патріотично налаштованих мешканців міста. Однак повстанці не отримали очікуваної допомоги від Червоної армії. Підтримка польських сил антирадянського й антикомуністичного спрямування в плани Москви не входила. Місто перетворилося на пекло. Повстання було жорстоко придушене німцями, Варшаву - ущент зруйновано. На території України підрозділи АК вступали в сутички з УПА, нерідко спровоковані німецькими й радянськими диверсійними групами.

Владислав Сікорський, прем’єр-міністр польського еміграційного уряду в Лондоні, і його донька Зофія, активна учасниця польського руху Опору, діячка Червоного Хреста.

Обоє загинули в авіакатастрофі неподалік від Гібралтара 4 липня 1943 р.

З АК взаємодіяли, зокрема в Галичині й на Волині, Батальйони хлопські (спочатку називалися Хлопська сторожа), створені так само лондонським емігрантським урядом восени 1940 р. Батальйони створювалися в сільській місцевості й діяли як народна самооборона, були резервом вояків для АК. У 1943-1944 рр. вони взаємодіяли на території України з радянськими партизанами. Після повернення в Західну Україну радянської влади Батальйони хлопські разом з АК було оголошено ворожими формуваннями й роззброєно, а особовий склад здебільшого відправлено до концтаборів. Улітку 1944 р., коли припинили існування, налічували 16 тис. бійців.

Погляд історика

Аналіз документів не дає жодних підстав твердити, що існувало розпорядження вищого керівництва українського підпілля щодо масової ліквідації польського населення у Західній Україні. Можемо лише ствердити наявність рішення керівництва українського підпілля про усунення польського населення із західноукраїнських земель шляхом виселення. Ймовірно, в ситуації, що Проводом ОУН повністю не контролювалася, мали місце випадки, коли місцеві командири виходили далеко поза межі, визначені цим рішенням, коли проводилися стихійні антипольські акції місцевого населення, жертвами яких ставали цивільні мешканці.

Попри те що виселення, зокрема під загрозою знищення, було більш гуманним варіантом порівняно з загальним винищенням, залишається питання, чому керівництво українського визвольного руху пішло на усунення польського цивільного елементу із західноукраїнських земель. Насамперед тому, що це населення було основою для розвитку польського підпілля, конфлікт із яким на той момент уже набрав обертів. Поляки Західної України для свого підпілля давали кадровий, матеріальний та інформаційний ресурс...

Крім того, що цивільне населення було базою для розвитку підпілля, сама його наявність чи відсутність на західноукраїнських землях, на думку керівників еміграційного уряду в Лондоні, була визначальним фактором у вирішенні повоєнного статусу цих територій...

Таким чином, поляки Західної України опинилися між вимогами українського підпілля виїхати під страхом фізичного знищення та вимогами керівництва польського руху залишитися на місці, яке застерігало від самовільного залишення цих територій.

В'ятрович В. Друга польсько-українська війна. 1942-1947. Київ. 2011. С. 95-97.

Окрему течію в польському русі Опору сформували комуністичні сили, об’єднані навколо утвореної на початку 1942 р. Польської робітничої партії. За допомогою Центрального штабу партизанського руху в Москві було створено Гвардію (пізніше Армію) Людову. Штаб висаджував на території Польщі ініціативні групи, постачав їх зброєю і продовольством, але вимагав боротися не лише проти німецьких окупантів, а й націоналістичних сил. Гвардія (Армія) Людова діяла подібно до радянських партизан (руйнувала комунікації, перешкоджала вивезенню до Німеччини населення, визволяла полонених) і мала з ними на території України й Білорусі тісні зв’язки. Під час наступу Червоної армії влилася у Військо Польське, що діяло під егідою створеного в Любліні в липні 1944 р. і контрольованого Москвою Польського комітету національного визволення (ПКНВ).

До 1942 р. українсько-польські відносини були напружені, але не переходили межу, за якою було взаємне винищення. Конфлікти якщо й траплялися, то залишалися епізодами, не ставали масовими. Трагедія розпочалася на Волині в 1943 р. Історична й реальна справедливість, яка була на боці українців, зіткнулася з непоступливістю польських мешканців краю, які подібно вважали ці терени своєю батьківщиною. З наступом Червоної армії посилювалося відчуття близького розв’язку війни й актуальним ставало питання про повоєнний устрій і кордони. Українські й польські збройні формування - провоковані німецькими й радянськими диверсантами, давніми історичними образами, конкуренцією політичних сил за лідерство, а інколи й простим відчаєм - розпочали взаємне винищення, втягуючи в кривавий конфлікт цивільну людність. Запрацювала сила інерції, і «польсько-українська війна» поширилася на інші терени - Галичину, Холмщину, Надсяння. Символами трагічної долі українського населення на польсько-українському порубіжжі стали масові вбивства українців у селах Сагринь (березень 1944 р.) і Павлокома (березень 1945 р.). Наслідки цієї трагедії, зокрема вкорінені тоді ненависть і недовіра, відчутні в українсько-польських відносинах дотепер.

Запитання і завдання

1. Назвіть збройні формування, які утворювали польський рух Опору. Схарактеризуйте їхні політичні платформи та діяльність.

2. Поміркуйте про причини кривавого українсько-польського конфлікту, який спалахнув під час Другої світової війни. Спробуйте дати йому історичну оцінку з перспективи сьогодення.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ УЗАГАЛЬНЕННЯ ТА ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ ПАРАГРАФА

1. Розкрийте зміст поняття «рух Опору». Схарактеризуйте та порівняйте український національно-визвольний, комуністичний партизанський та інші рухи спротиву на теренах України.

2. Поміркуйте про характер взаємин між різними течіями руху Опору на території України. Чи неминучим був конфлікт між ними? Відповідь обґрунтуйте.

3. Підготуйте письмовий нарис про внесок українського національно-визвольного руху в перемогу над нацизмом і про життєві долі його учасників.