Історія: Україна і світ. 10 клас. Мудрий - Нова програма

§ 21. Режим «санації» у Польщі

1. Національна політика «санаційного» режиму. Влада і українське суспільство. Митрополит Андрей Шептицький

Встановлення «санаційного» режиму в Польщі відоме як Травневий переворот. Його причинами були загострення політичної боротьби всередині країни і часті зміни урядів, назрівання економічної кризи. Викликала занепокоєння й зовнішня ситуація. У 1926 р. Німеччина і СРСР підписали договір, яким гарантували нейтралітет у випадку агресії третьої сторони. Німецько-радянські контакти в політичній і військовій сферах непокоїли польських політиків, особливо з огляду на загрозу нового поділу держави. Ініціативу вирішив узяти у свої руки Юзеф Пілсудський. Зранку 12 травня 1926 р. він залишив будинок неподалік Варшави й на чолі кількох полків рушив на столицю. На мості Понятовського заколотники зустріли несподіваний опір: президент Польської Республіки Станіслав Войцеховський, соціаліст і давній співробітник Пілсудського, заявив про намір чинити опір силами урядових військ.

Пілсудського це не зупинило. У результаті боїв, які точилися у Варшаві 12—15 травня, було вбито й поранено декілька сотень осіб, у тому числі цивільних. Протистояння не вийшло за межі столиці. Страйк залізничників відрізав Варшаву від решти Польщі. За три дні справу було вирішено. Войцеховський подав у відставку. Однак Пілсудський не прагнув особистої диктатури. Він обмежився фактичним впливом на справи в державі, зберігаючи атрибути демократії. Президентом став професор хімії Львівської політехніки Ігнацій Мосціцький, а уряд очолив професор математики Казимир Бартель.

Пілсудський обійняв посаду Генерального інспектора Збройних сил. Це давало змогу контролювати армію. Аж до смерті в 1935 р. Пілсудський зберігав визначальний вплив на рішення в державі, зокрема на призначення посадовців.

Польща, утім, залишалася конституційною державою, яка визнавала громадянські права й свободи. Послідовників Пілсудського назвали пілсудчиками.

Пілсудчики прийшли до влади під гаслом «санації», тобто оздоровлення суспільних відносин. Ідеологія «санаційного» режиму апелювала до моральних чеснот. Однак доволі швидко вона почала конфліктувати з політичною практикою, а країна рухалася в бік авторитаризму. Головною силою політики «оздоровлення» був заснований у 1927 р.

Безпартійний блок співпраці з урядом.

Ліві й центристські партії спробували сформувати опозицію пілсудчикам.

Вони об’єдналися в Союз захисту прав і свободи народу і в 1929 р. змусили піти у відставку «уряд полковників». Відтак Пілсудський наполіг на розпуску сейму й сенату, а опонентів ув’язнив у Брестській фортеці. Наступні вибори принесли його блоку бажану перемогу. Перетворення державного устрою Польщі на авторитарний завершено з ухваленням у 1935 р. конституції, яка посилила повноваження президента й обмежила роль парламенту.

Юзеф Пілсудський з військовими у Варшаві. Травень 1926 р.

На вулиці Варшави. Травень 1926 р.

Режим «санації» не змінив національну політику Польщі. Міжнародні зобов’язання про забезпечення прав національних меншин польська влада не виконувала. На тлі економічних негараздів, наростання суперечностей на місцевому рівні, жорсткої політики центральної влади щодо національних меншин польсько-українські відносини загострювалися. Улітку 1930 р. Галичиною прокотилася хвиля підпалів маєтків польських землевласників і осадників. Одночасно відбувалися акції саботажу, руйнування ліній зв’язку, окремі збройні напади. Це була спланована акція, слід якої швидко привів до Організації українських націоналістів.

Після перших звісток про підпали в польській пресі з’явилися заклики до наступу на українців. Націоналістичні газети вимагали заборонити не тільки українські молодіжні організації «Пласт», «Сокіл», «Луг», а й «Просвіту», закрити гімназії. Націоналісти тиснули на владу, погрожуючи перейти до розправ на власний розсуд. У другій половині літа й восени 1930 р. Західна Україна стала ареною репресивних дій польської влади проти українського населення. Спершу органи безпеки провели обшуки в помешканнях осіб, яких підозрювали в причетності до УВО чи ОУН. Після цього проведено арешти. Серед ув’язнених у Брестській фортеці польських опозиціонерів було й шестеро депутатів-українців.

Репресивна акція польської влади проти українського населення в 1930 р. за участі поліцейських і військових, відома як пацифікація, або «умиротворення». Метою акції було залякування українського населення: військові поводилися брутально. «Пацифіковані» села опинялися в стані облоги. У них проводили обшуки, накладали продовольчу контрибуцію. Особливо ретельно перевіряли українські інституції. Усього було проведено понад 5 тис. обшуків. Кожен завершувався затриманням десятків осіб. Більшість з них відпускали через брак доказів про незаконну діяльність. Під час «пацифікації» зафіксовано численні випадки побиття, жертвами яких були навіть греко-католицькі священики.

Невдовзі після «пацифікації» між польським урядом та українськими політиками, що представляли легальні партії, почалися переговори про зняття напруги у відносинах. Прихильником порозуміння був митрополит Греко-католицької церкви Андрей Шептицький. Однак на початку 1930-х років ці контакти перервано низкою терористичних актів, зокрема вбивством у Трускавці в 1931 р. активного прибічника польсько-української угоди Тадеуша Голувка. Переговори відновлено в 1935 р. Українські політики виявляли схильність до угоди з огляду на Голодомор у радянській Україні, який поставив потребу збереження українського національного середовища в Польщі. Тут діяли численні культурно-освітні й економічні установи: «Просвіта», «Рідна школа», НТШ, професійні об’єднання, «Союз українок», земельний банк «Дністер», різноманітні кооперативи. Ці організації творили інфраструктуру українського руху та запобігали його полонізації. Прикладом польського державного службовця, який налагоджував взаємини з українцями на місцевому рівні, був волинський воєвода Генрик Юзевський. Він вважав, що Волинь повинна стати осередком польсько-українського порозуміння для захисту обох народів від агресивних намірів Радянського Союзу. Юзевський підтримував українське шкільництво та громадські організації, залучав українців на адміністративні посади (серед них був і Степан Скрипник, майбутній патріарх Української автокефальної православної церкви Мстислав).

Особа в історії

Митрополит Андрей (Шептицький) (мирське ім’я Роман Шептицький) (1865-1944) - український релігійний і громадський діяч, митрополит Греко-католицької церкви. Народився в Галичині в сім’ї графа Івана Шептицького й Софії Фредро, доньки відомого польського драматурга. Навчався в гімназії св. Анни у Кракові, вищу юридичну освіту здобув у Вроцлавському університеті, однак вирішив присвятити себе церковній діяльності.

Вступив до василіянського монастиря. У 1901-1944 р. — митрополит Галицький. Відомий екуменічною діяльністю. Підтримував національні інституції, вів благочинну діяльність. Був депутатом Галицького сейму та австрійського парламенту, мав великий авторитет у найвищих колах. Після захоплення Львова в 1914 р. російськими військами заарештований і вивезений у глиб Росії; повернувся після революції. Був фундатором Національного музею у Львові. Автор пастирських послань, у яких засуджував політичний терор. Під час нацистської окупації рятував євреїв.

Урешті-решт у травні-червні 1935 р. між представниками УНДО й польським урядом укладено угоду, що відома як нормалізація польсько-українських відносин. Українцям обіцяли збереження національної освіти, фінансову підтримку культурним, громадським і кооперативним товариствам, звільнення політв’язнів, розширення сфери використання української мови в адміністрації й судочинстві, збільшення представництва в парламенті. Українці ж погоджувалися визнати Польську державу та взяти участь у виборах. У ставленні до «нормалізації» українське суспільство розкололося. Після виборів 1935 р. лідер УНДО Василь Мудрий обійняв посаду віце-маршалка сейму.

Погляд історика

Ставлення Шептицького до каральних заходів польської поліції і війська стосовно українського населення, звинуваченого в організованих акціях саботажу проти польської влади та польської власності, є складнішим, ніж виглядає на перший погляд. Його сучасники, як українці, так і поляки, вбачали в діях митрополита однозначну солідаризацію з українською стороною та повну підтримку дій його української пастви. При цьому польська сторона вважала, що він навіть підтримував протиправні дії українців і свідомо взяв участь в антипольській міжнародній кампанії, зрадивши цим інтереси Польської держави і народу... [Шептицький] постійно у своїх офіційних і неофіційних листах, пресових інтерв’ю акцентує на недопустимості застосування колективної відповідальності та недопустимості в цивілізованій державі покарання без доказу вини... У всіх питаннях, дотичних до «пацифікації», для митрополита Шептицького найважливішим був аспект страждання безневинних жертв - українських селян, сільської та містечкової інтелігенції, що прийняли жорстокі покарання за невчинені злочини.

Гентош Л. Митрополит Шептицький. 1923-1939. Випробування ідеалів. Львів. 2015. С. 86-87.

Запитання і завдання

1. Опишіть встановлення і поясніть сутність «санаційного» політичного режиму в Польщі. Чому цей режим називають автократичним?

2. Проаналізуйте цілі й форму проведення польською владою «пацифікації» в Західній Україні. На підставі наведеної цитати визначте ставлення митрополита Андрея Шептицького до «пацифікації».

2. Радикалізація суспільних настроїв. Дмитро Донцов. Організація українських націоналістів. Євген Коновалець

У Західній Україні та серед української політичної еміграції було витворено й поширено ідеологію інтегрального націоналізму. Інтегральний націоналізм стверджував, що нація є органічною цілісністю, а людина має підпорядкуватися інтересам нації. Ці інтереси мають бути для неї вищими, ніж інтереси соціальної групи, інших націй і людства загалом. Формування українського націоналізму відповідало європейській практиці, яка посилилася після Першої світової війни, однак мало й особливі підстави: поразка Української революції та дії урядів держав, у складі яких опинилися українські території, що загрожували самому існуванню української нації. Інтегральний націоналізм захопив значну частину української молоді в Галичині й на Волині, розвинув культ войовничості, героїзму й служіння нації.

Формування українського інтегрального націоналізму було пов’язане з діяльністю Дмитра Донцова, який починав політичну діяльність як член Української соціал-демократичної партії. Виходець з родини мелітопольського підприємця, спочатку він навчався в Санкт-Петербурзькому університеті, а згодом, рятуючись від переслідувань, переїхав до монархії Габсбурґів. Навчався у Віденському університеті, пізніше оселився у Львові, де працював у редакціях українських часописів, зокрема «Літературно-науковому вістнику». Перейшов на позиції консервативного націоналізму, близького до поглядів В’ячеслава Липинського. Цивілізаційним ворогом України Донцов уважав Росію. У праці «Підстави нашої політики» (1921 р.) він обґрунтовував роль України як бастіону європейської цивілізації в боротьбі проти Росії.

У 1926 р. Донцов опублікував головну теоретичну роботу «Націоналізм», у якій протиставив світогляд чинного, тобто діяльного, націоналізму попередньому національному руху українців. Головною метою чинного націоналізму він уважав перетворення українців на сильну націю.

Сформулював і головні вимоги, яких мали дотримуватися націоналісти: волюнтаризм (зміцнення волі нації до життя на підставі ірраціональних мотивів), войовничість (усвідомлення того, що боротьби уникнути не вдасться), романтизм (підпорядкування одиниці ідеалам нації), фанатизм (віра в догми націоналізму, відкидання етичних норм, які обмежують волю нації до життя), синтез націоналізму та інтернаціоналізму (потреба стати імперською нацією, яка здатна асимілювати інших), роль ініціативної меншості (формування еліти, яка поведе за собою інших).

Організована форма українського націоналізму пов’язана з діяльністю Організації українських націоналістів (ОУН), яку засновано в 1929 р. у Відні. Її попередником стала створена в 1920 р. Українська військова організація (УВО), яку очолював Євген Коновалець, колишній командир Галицько-буковинського куреня січових стрільців у складі Армії УНР. Головний часопис ОУН «Розбудова нації» редагував Микола Сціборський, прихильник національного солідаризму й корпоративної держави. ОУН об’єднала середовища, що сповідували націоналістичну ідеологію й діяли передусім серед студентства. Спершу вона задумувалась як легальна організація, однак терористичні замахи й саботажні акції, які здійснили її члени в 1930-1932 рр., змусили піти в підпілля. Серед лідерів ОУН, крім Коновальця й Сціборського, були Зенон Пеленський, Андрій Мельник, Роман Сушко, Степан Бандера.

Дмитро Донцов

Євген Коновалець

Основною метою ОУН було створення самостійної Української держави на всій українській етнічній території. Одним з напрямів діяльності ОУН була організація замахів на посадових осіб: убито депутата сейму Тадеуша Голувка (1931 р.), чиновника російського консульства у Львові Олексія Майлова (1933 р., на знак помсти за Голодомор), директора Української академічної гімназії у Львові Івана Бабія (1934 р., за співпрацю з поляками), міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького (1934 р., на нього покладено відповідальність за «пацифікацію»). Після нападу на пошту в Городку (1932 р.), у результаті якого загинуло кілька людей, було засуджено до смертної кари членів ОУН Василя Біласа й Дмитра Данилишина. Після вбивства оунівцями Перацького польська влада створила на Берестейщині концентраційний табір Береза-Картузька. У 1938 р. в Роттердамі від рук радянського агента загинув Є. Коновалець.

Запитання і завдання

1. Визначте основні теоретичні положення українського інтегрального націоналізму.

2. Встановіть причини створення Організації українських націоналістів та схарактеризуйте її діяльність.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ УЗАГАЛЬНЕННЯ ТА ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ ПАРАГРАФА

1. Проаналізуйте українсько-польські відносини 1930-х років.

2. Поясніть поняття «український інтегральний націоналізм».

3. Зберіть додаткові відомості про згаданих у підручнику лідерів ОУН. Проаналізуйте їхні життєві долі та спробуйте відтворити колективний портрет.