Історія: Україна і світ. 10 клас. Мудрий - Нова програма

§ 16. Політика «коренізації» більшовицького режиму. «Українізація»

1. Курс на «коренізацію» компартійно-державного апарату СРСР. «Українізація»: форма та зміст

В Україні більшовицька партія стала військово-бюрократичною організацією. Лише 14 % її складу були українці. У 1921 р. у розпорядження ЦК КП(б)У було направлено понад 5 тис. комуністів з Росії. Однак управляти республікою, яка кілька років тому боролася за державну незалежність, спираючись лише на силові методи, було вкрай важко. Подібною була ситуація в інших національних регіонах. Враховуючи ці обставини, більшовики проголосили намір здійснити коренізацію, тобто залучити до органів влади більше вихідців з корінного населення. Метою «коренізації» було створення лояльних місцевих еліт.

Демонстрація біля пам’ятника К. Марксу на Хрещатику в Києві. 1920-ті роки

Політику «коренізації» започатковано доповіддю наркома національностей Й. Сталіна «Про національні моменти в партійному і державному будівництві» на XII з’їзді РКП(б) у квітні 1923 р. Він стверджував: «Для того, щоб радянська влада стала для національного селянства рідною, необхідно, щоб вона була для нього зрозумілою, щоб вона функціонувала рідною мовою, щоб ніколи та органи влади будувалися з людей місцевих, які знають мову, права, звичаї, побут неросійських національностей. Тільки тоді й лише так радянська влада, яка до останнього часу була владою російською, стане не тільки російською, а й міжнаціональною, рідною для селян раніше пригноблених національностей, коли установи й органи влади в республіках цих країн розмовлятимуть і працюватимуть рідною мовою».

Одночасно з терміном «коренізація» виникли інші, які походили від назв титульних націй на кожній території. Так з’явилося поняття українізація. Це було вдалим кроком радянської пропаганди. Термін «українізація» поєднав суперечливі значення: поширення української мови та зміцнення окупаційного режиму в Україні. Популярність більшовиків в Україні після революції залишалася низькою. Керівні кадри скеровували з Москви. Більшовицькі лідери в Україні були російськомовними. Однак, стикаючись із національним питанням, вони усвідомлювали його значущість. На тому ж XII з’їзді РКП(б) X. Раковський заявив, що не виключає відновлення громадянської війни, якщо партія не проявить чуйності в національному питанні.

Позиція компартійної верхівки України не була одностайною. Невдовзі після виступу на з’їзді Раковського відкликали з України. Головною особою в компартійно-радянському керівництві став перший секретар ЦК КП(б)У Еммануїл Квірінг, виходець з поволзьких німців, який застерігав перед «українізацією», стверджував, що з комуністичної вона може перерости в «петлюрівську». Державний апарат УСРР саботував «коренізацію», зокрема й тому, що довелося б розпочинати із себе. На 1923 р. менше 7 % працівників компартійно-радянського апарату УСРР володіли українською мовою. Ситуація змінилася після того, як на посаду генерального секретаря ЦК КП(б)У в 1925 р. призначено сталініста Лазаря Кагановича. Сталін, ведучи боротьбу за владу, прагнув заручитися підтримкою в Україні.

У 1927 р. українці вже становили понад 52 % від загального складу КП(б)У. Володіння українською мовою почали вважати бажаним при призначеннях на високі посади. Керівництво України рапортувало про успіхи «українізації», зокрема запровадження української мови в діловодстві, освіті, видання україномовної преси. Підтримуючи апаратну «українізацію», Каганович водночас робив усе можливе, щоб звести до мінімуму творчу свободу діячів української культури, поставити їх під ідеологічний контроль. Використання курсу на «коренізацію» в інтересах української мови й культури стало заслугою нечисленної групи націонал-комуністів, які об’єднувалися навколо наркомів освіти Олександра Шумського (1924-1927 рр.) і Миколи Скрипника (1927-1933 рр.).

Українізація спричинила певні надії в Західній Україні й серед політичної еміграції, тим більше що політика Польської держави щодо українців не викликала оптимізму. У 1924 р. до Києва повернувся М. Грушевський. Прийняли запрошення про переїзд в УСРР географ С. Рудницький, публіцист і дипломат М. Лозинський. У Західній Україні «українізація» дала поштовх радянофільським настроям, щоправда, згодом вони розвіялися. Короткочасний період «українізації» відіграв у свідомості мешканців радянської України роль компенсації після поразки Української революції, показав, що жертви не були марними і що українська державність, хоч і в обмеженій формі, усе ж існувала.

Погляд сучасника

Захоплений тим усім, що відбувалося у 20-і роки в літературних, наукових, мистецьких колах на Україні, дід Антін щиро кинувся в ідею возз’єднання: «Під теперішню пору найбільш творчі можливості з усіх українських національних областей, безпорівняно більші в кожному відношенні, як передвоєнна Галичина, має Радянська Україна... Коли ж Радянська Україна має найбільші можливості розвитку, то вона під сучасну пору об’єктивно творить український П’ємонт»... А загалом - це був вибух, вибух надзвичайної сили! На жаль, використаний згодом для повного знищення культури. Очевидно, що бідні галицькі інтелігенти, які хотіли щось зробити для свого народу, митці та літератори, що прагнули сягнути якихось вершин, мали однозначну надію - на Велику Україну... На Дідуня зробив велике враження, як і взагалі на інтелектуальний світ Львова, приїзд у 1929 році народного комісара освіти УРСР, академіка М. Скрипника. Він виголосив тоді доповідь у Науковому товаристві імені Шевченка, мав приватні контакти з Дідунем. Степан Васильович Щурат казав мені: «М. Скрипник - яскравий приклад радянської людини, яка не відреклася від свого народу»... Перечитавши листування діда Антона з родиною, передусім сотні листів до Бабуні, я зрозуміла, що іншого порятунку для нього, як виїхати з Галичини, не було.

Крушельницька Л. Рубали ліс... (Спогади галичанки). Львів. 2001. С. 69-71.

Запитання і завдання

1. Поясніть причини запровадження й сутність політики «коренізації». Визначте особливості її запровадження в Україні.

2. Поміркуйте, як політику «українізації» сприймали українці поза межами УСРР.

2. Розвиток української освіти, науки та мистецтва в УСРР

«Українізація» спричинила сплеск українського культурного життя. Особливо привабливою вона була для молоді. Виникали літературні журнали, видавництва, театри. Зріс престиж української мови. Відчувши зв’язок з національними традиціями, мешканці України переживали духовне піднесення. Оскільки політика «коренізації» торкнулася й національних меншин на території України, відбувалося культурне взаємозбагачення. Найбільшими були результати «українізації» в початковій та середній освіті, де її з ентузіазмом сприйняли вчителі. Українську й російську мови як обов’язкові предмети вводили в усіх школах. Національні меншини отримували право на освіту рідною мовою в місцях компактного проживання. До кінця 1920-х років майже всі діти-українці мали можливість навчатися в українських школах. Багато дорослих навчилися грамоти на курсах лікнепу. Щоправда, на кінець десятиліття ще близько 5 млн мешканців України були неписьменними.

Сергій Єфремов

Наталія Полонська-Василенко

Лесь Курбас

Наталія Ужвій, акторка театру «Березіль»

Складнішою виявилася «українізація» вищої освіти: бракувало кадрів, підручників, не всі студенти були готові навчатися українською мовою. Частина дореволюційної професури вважала «українізацію» штучною. Ці проблеми долали через залучення молоді (знання української мови вимагали від аспірантів) і запрошення викладачів із Західної України. Вищі навчальні заклади були об’єктом прискіпливої уваги влади, яка вимагала викорінити «буржуазну ідеологію», запровадити вивчення суспільних і економічних дисциплін на базі марксизму. Сформовано систему партійно-політичної освіти, зокрема відкрито Інститут марксизму в Харкові. Та все ж, як згадував історик Олександр Оглоблин, заняття ще відбувалися в атмосфері вільних дискусій, без того «комплексу страху», який з’явився в 1930-х роках.

Центром наукових досліджень стала Всеукраїнська академія наук (ВУАН). У 1922-1928 рр. її очолював ботанік Володимир Липський. У складі ВУАН налічувалося близько 70 наукових установ. У 1921 р. створено Інститут української наукової мови, який розробляв наукову та ділову термінологію. У 1929 р. запроваджено український правопис. Особлива роль у становленні української науки належала Агатангелу Кримському, Сергію Єфремову, Михайлу Грушевському, Дмитру Багалію, Миколі Василенку, Наталії Полонській-Василенко, які вели гуманітарні дослідження, створювали наукові школи й відстоювали «українізацію» науки в громадській думці.

Більшовицький режим установив контроль над релігійним життям, хоча формально було проголошено свободу віросповідання та невтручання держави в справи релігійних спільнот. Однак політична практика більшовиків від цього разюче відрізнялася. Під пильний контроль було поставлено Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ). Національний церковний рух розгорнувся ще в 1917 р. всупереч протидії російського єпископату. У 1921 р. відбувся церковний собор, на якому було утворено УАПЦ, незалежну від російського єпископату, й обрано митрополита - Василя Липківського. Більшовики ж насаджували атеїзм, намагалися замістити релігію вірою в комуністичне майбутнє.

Цей час характеризувався бурхливим розвитком літератури й мистецтва. Виникали літературні об’єднання. У Києві навколо М. Зерова згуртувалися неокласики. У Харкові діяли спілки селянських («Плуг») і пролетарських («Гарт») письменників. З ініціативи Миколи Хвильового засновано Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об’єднала М. Бажана, О. Довженка, Ю. Смолича, В. Сосюру, П. Тичину, Ю. Яновського, М. Ялового та ін. Вислів Хвильового «Геть від Москви!», що означав відмову від некритичних запозичень, призвів до розгрому «хвильовизму». У «буржуазному націоналізмі» звинуватили М. Зерова, М. Драй-Хмару, В. Підмогильного та ін.

У 1927 р. почалося будівництво Київської кіностудії, де працював кінорежисер Олександр Довженко. Розвивалось українське радіомовлення. Помітним явищем став харківський театр «Березіль», який створив Лесь Курбас. У його репертуарі значне місце займали п’єси М. Куліша. В образотворчому мистецтві чільне місце належало М. Бойчуку. Багатьох діячів української науки, культури й мистецтва, котрі плідно і творчо працювали в УСРР 1920-х років, сталінська влада невдовзі репресувала.

Погляди сучасників

Настрій в Академії робився тривожний. Закінчивши боротьбу з повстанцями, совєтський уряд оголошував, що головну увагу приділює культурному фронту, боротьбі з буржуазними і націоналістичними ворогами. В центрі цієї боротьби було поставлено Академію Наук... Скликалися «загальні збори» всіх співробітників і перед ними провадилися безконечні здебільшого агітаційного змісту засідання з доповідями приїжджих, в яких переконували науковців в величі совєтської влади, в тому високому довір’ї, яке має вона до Академії, твердому бажанні поставити її матеріяльно на високий рівень - і неможливості це зробити за сучасних умов. Співробітники слухали і здебільшого сумували з приводу втраченого часу та мовчали.

Полонська-Василенко Н. Українська Академія Наук (нарис історії). Мюнхен, 1955. Ч. 1. С. 53-54.

Не раз, а може і сотні разів ставив я перед себе питання: а може я помиляюсь щодо большевиків; може моя «стара» істота просто не розуміє «нових» вимог часу, може мій «старий» міх «нового» вина не вміщає. Може з мого боку просто несправедлива ота відраза, яку почуваю до тих «героїв нашого часу». Тяжкі це питання, і тяжкі переживання... Але коли перед мене стають оті - брехня, провокація, хвастовитість, пошлість, які становлять головні риси большевицької системи - то відповідь одну можу дати: не приймаю системи, на брехні і провокації, на світовому дурисвітстві заснованої. Навіть кров, насильство якщо воно одверте і щире - можна зрозуміти, коли не простити. Але не брехню, не лицемірство, не провокацію - огидні ознаки розтлінного режиму. І він мусить загинути.

Єфремов С. Щоденники, 1923-1929 / упоряд. О. Путро. Київ, 1997. С. 91.

Запитання і завдання

1. Назвіть особливості розвитку української освіти, науки, літератури й мистецтва 1920-х років.

2. На підставі наведених цитат поясніть ставлення українських науковців до компартійно-радянської влади.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ УЗАГАЛЬНЕННЯ ТА ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ ПАРАГРАФА

1. Визначте мету політичного курсу компартійно-радянської влади на «коренізацію» та особливості цієї політики в Україні.

2. Проаналізуйте зміст і форму «українізації» в УСРР. Якими були результати політики «коренізації» в Україні?

3. Поясніть зміст поняття «Розстріляне відродження». Зберіть додаткові відомості про творчість і життєві долі його представників.