Історія: Україна і світ. 10 клас. Мудрий - Нова програма

§ 13. Економічний і суспільно-політичний розвиток країн Західної Європи та Америки

1. Епоха «проспериті» в США

Участь США у світовій війні показала технологічні й управлінські переваги країни, а також її геополітичні амбіції, заради яких США відмовилися від політики ізоляціонізму. «14 пунктів» Вудро Вілсона, що були оголошені тоді, коли виснажена Європа подумки готувалася до миру, ще не уявляючи собі його обриси, виокремили претензії США на лідерство в повоєнному світі. План американського президента не обмежувався створенням системи міжнародних відносин, яка б запобігала війнам. Він прагнув продемонструвати, що майбутнє належатиме демократичним країнам. Вважаючи, що мир не вдасться збудувати коштом переможених, Вудро Вілсон стримував прагнення Франції покарати Німеччину. Він став першим американським президентом, який приїздив до Європи на тривалі переговори. 14 лютого 1919 р., коли було узгоджено статут Ліги Націй, вважають кульмінацією його політичної кар’єри. У 1919 р. Вудро Вілсон став лауреатом Нобелівської премії миру «за привнесення фундаментального закону людяності в сучасну міжнародну політику».

Посиленню США у світі сприяло утвердження принципів, на яких збудовано американську державність. Розвиток країни визначив компроміс між вільним підприємництвом і приватними ініціативами, з одного боку, і створенням великих корпорацій та утвердженням ролі держави як регулятора соціальних процесів і гаранта соціального захисту - з другого. Доступ до політичної системи отримало широке коло осіб, а сама вона мала діяти за принципом впливів і противаг. Посилення ролі держави супроводжувалося створенням механізмів контролю для запобігання корупції й безкарності чиновників. Вудро Вілсон доповнив ці підходи акцентом на ролі президента США як особистості, яка може визначати стратегію розвитку. Під час Паризької конференції переможці й переможені вбачали у США вісь майбутнього світового порядку.

Однак усередині США успіхи на міжнародній арені сприймали стримано. Країна, хоча й віддалена від основного театру дій, виходила з війни непросто: ховала загиблих, лікувала ветеранів, не розуміючи, за що доводиться платити таку ціну. Політична опозиція зірвала ратифікацію Версальського договору. Вудро Вілсон спробував виправити ситуацію - поїхав штатами з агітацією, однак у поїздці у нього стався інсульт. У країні наростало невдоволення економічною кризою, інфляцією, безробіттям. Усі ці труднощі американці пов’язували з участю у війні. Невдоволення виявлялося в масових заворушеннях на тлі расових конфліктів. У 1919 р. близько 5 млн робітників взяло участь у страйках. Влада відповідала силою, лякаючи суспільство більшовизмом.

Президентські вибори 1920 р. Вудро Вілсон проголосив «генеральним референдумом», який мав схвалити його зовнішньополітичні зусилля. Він підтримував демократа Джеймса Кокса, однак президентом обрали республіканця Уоррена Гардінга. США відмовилися від вступу до Ліги Націй та уклали сепаратний мирний договір з Німеччиною. Від листопада 1921 р. по лютий 1922 р. з ініціативи президента США відбувалася Вашингтонська конференція за участі представників Франції, Британії, Італії, Нідерландів, Бельгії, Португалії, Японії. Основним питанням було роззброєння, зокрема військово-морських сил, проблеми Далекого Сходу й Тихоокеанського регіону. Сторони домовилися про ненапад у Тихому океані, рівні можливості в торгівлі й підприємництві в Китаї.

Вашингтонська конференція завершила повоєнне врегулювання. Гаслом Гардінга стало: «Америка потребує не героїзму, а оздоровлення, не лікування, а нормальності, не занурення в інтернаціоналізм, а підтримки тріумфуючого народу». Одним з перших його кроків було обмеження імміграції до 150 тис. осіб на рік. У 1923 р. Гардінг помер. Його наступник Калвін Кулідж обійняв президентську посаду як віце-президент, а в 1924 р. здобув перемогу на виборах. На момент смерті Гардінга Кулідж, який походив з родини фермера, перебував у родинному домі в селі, без засобів зв’язку, тож про президентство довідався не відразу. Першу присягу він склав перед батьком при світлі гасової лампи.

Президентство Куліджа ввійшло в історію як епоха «проспериті», тобто процвітання. Її ознакою було економічне зростання, яке торкнулося насамперед повсякденного життя мешканців країни, зокрема сприяло налагодженню заможної і зручної організації побуту. Хоча позитивні зміни стали відчутними в середині 1920-х років, їх не можна пов’язувати тільки з президентами-республіканцями. Фундаментом економічного розквіту стали перетворення суспільних відносин у країні протягом кількох десятиліть і вихід США на міжнародну арену, що дало змогу використовувати сприятливу для бізнесу світову кон’юнктуру.

У період «проспериті» держава надавала перевагу ринковому регулюванню підприємництва. Обмеження на корпорації було послаблено, уведено митний протекціонізм. Засоби масової інформації формували позитивний образ промисловців і фінансистів як творців майбутнього Америки. Було знижено податки, особливо для заможних, скорочено державні витрати. Це стимулювало підприємницьку активність. Обсяги промислового виробництва стрімко зростали, причому це стосувалось як продукції важкої промисловості, так і споживчих товарів. Швидко розвивалися нові галузі. Відбувалася стандартизація виробництва, підприємства спеціалізувалися на виготовленні деталей. Продуктивність праці зростала, а робота ставала менш виснажливою. Підприємства переобладнували відповідно до технічного прогресу.

Агітатори Ку-клукс-клану перед вильотом у сільську місцевість

Мешканці Чикаго на руїнах будинків, знищених під час погромів. 1919 р.

Калвін Кулідж

Генрі Форд

Візитною карткою американського бізнесу стала автомобільна імперія Генрі Форда. Виходець із сім’ї ірландських емігрантів, Форд підлітком утік з дому, щоб почати самостійне життя. Працював інженером-механіком, а згодом заснував підприємство по виготовленню легкових автомобілів «Форд», яке працювало під гаслом «автомобіль для кожного». На підприємствах Форда вперше використано конвеєри для виготовлення технологічно складної продукції. Його книжку «Моє життя та робота» вважають одним з ключових видань про бізнес і наукову організацію праці, символом «американської мрії».

На кінець 1920-х років США виробляли близько 45 % світової промислової продукції, тоді як Німеччина - 12 %, Велика Британія - 9 %, Франція - 7 %, СРСР - 6 %. Нью-Йорк зайняв місце Лондона як світовий кредитор. Зарплати зросли приблизно на третину. У розвинених країнах світу після війни відбулася дефляція - падіння цін на споживчі товари. Урегулювання трудового законодавства, гарантування 8-годинного робочого дня й відпочинку, зростання рівня життя - усе це зняло гостроту робітничого питання й зумовило падіння популярності лівих ідеологій. Завдяки підтримці великого бізнесу ослаб і правий рух. В американському суспільстві зміцнів середній клас і вкорінилися ліберальні ідеї.

Епоха «проспериті» не була часом без соціальних проблем. Поки одні багатіли, інші розорювалися й бідніли. Через низькі ціни на сільськогосподарську продукцію незадоволеними були фермери. У країні вибухали корупційні скандали. Зростання добробуту, налагодження життя, у якому вже не було місця для війни, підштовхувало людей до зміни цінностей, до переорієнтації на споживання, порівняння себе з іншими в плані життєвого успіху, під яким розуміли збагачення. Простір для зловживань виник внаслідок ухвалення «сухого закону», який діяв у 1920-1933 рр. У результаті ринок алкоголю опинився в руках мафії, яка поповнилася вихідцями з Італії, що втікали від фашистського режиму. Наживаючись на алкогольному бізнесі, мафія отримала можливість впливати на владу. Найвідомішим гангстером був Аль Капоне, що діяв у Чикаго. У 1920-ті роки пережили сплеск активності рухи, які обирали ворогами чорношкірих або іммігрантів. Цей період відомий також як час другого Ку-клукс-клану, який у деяких сільськогосподарських регіонах навіть контролював владу.

Погляд сучасника

Сім’я знає, що не можна жити не по доходу, і навіть діти це знають. Але загалом публіка, здається, не може затямити, що не можна жити не по доходах - отримувати більше, ніж виробляєш... Позбудьтеся страху й отримаєте впевненість у своїх силах... Люди здаються частіше, ніж їх спіткає невдача. Справа не в нестачі мудрості, грошей або просвітлення чи «драйву». Це просто справа крові й поту. Така груба, проста й примітивна сила, яку ми називаємо «настирливістю», є некоронованою королевою сфери людської дієвості. Люди... бачать успіхи, яких досягли інші, і чомусь це видається їм легким. Але факти говорять про інше. Невдачі легкі. Успіх завжди важкий. Людина втрачає легко, а добивається успіху, тільки заплативши всім, що в неї є, і всім, чим вона є... Якщо людина живе в страху, що милість працедавця зміниться щодо неї, вона повинна вирватися із такої залежності. Працівник може бути сам собі начальником. Може статися, що цей новий керівник буде біднішим, ніж той, від кого працівник пішов, і що прибутки значно зменшаться, але принаймні він позбудеться навислої тіні свого виплеканого страху, а це немало і в грошовому, і в статусному вимірах. Ще краще для людини працювати над собою й перевершити себе, позбувшись своїх страхів у тих обставинах, які є її щоденним тягарем. Треба стати вільною людиною в тому місці, де вперше була втрачена свобода. Виграй свій бій там, де програв... Піднімайтесь і будьте сміливими.

Форд Г. Моє життя та робота / пер. з англ. У. Джаман. Київ, 2015. С. 274-276.

Запитання і завдання

1. Поясніть взаємозв’язок між зовнішньою та внутрішньою політикою США на зламі 1910-1920-х років.

2. Назвіть основні принципи епохи «проспериті» в США, визначте позитивні й негативні ознаки того часу.

2. Економіка західноєвропейських держав: структурні зміни та стабілізація. Англійська та французька демократії в умовах соціальних конфліктів і політичної конкуренції

Головним економічним завданням у перші повоєнні роки була відбудова й модернізація господарства. Організацію виробництва диктував технічний і технологічний прогрес: електрифікація, механізація, поява нових матеріалів. Особливо швидкими темпами розвивалися нові галузі промисловості - автомобільна, авіаційна, хімічна, радіотехнічна. Утвердився поділ світу на «центр» (економічно високорозвинені країни) і «периферію» (країни, які наздоганяли лідерів). Важливим питанням став пошук балансу між законами вільного ринку й інтересами великих корпорацій і монополій, які знищували конкурентів.

Після війни США та Японія почали економічно випереджувати країни Західної Європи. Ослаблена війною стара Європа не тільки втрачала контроль над заокеанськими колоніями, а й вплив на політичну обстановку на континенті. Тут демократичні революції виявилися ілюзією. Не минало й року, щоб у тій або іншій країні якийсь диктатор не порушував конституцію. Оскільки західні держави не мали змоги боронити режими, які самі надихнули, у нових державах утверджувалася думка, ніби західна демократія не для них. Філософи заговорили про те, що Західна Європа перестає бути центром світу, законодавцем моди, першопрохідцем прогресу, який диктує іншим норми моралі, правила поведінки, духовні цінності та соціальні стандарти. Ці настрої сформулював німецький філософ Освальд Шпенглер у праці «Присмерк Європи» (1918 р.).

Мешканці Дубліна захищають депутатів ірландського парламенту. 1921 р.

У перші десятиліття XX ст. Велика Британія втратила лідерство у світовій економіці. Темпи економічного розвитку гальмували відносно низькі обсяги виробництва електроенергії й обмеження у збуті сільськогосподарської продукції, пов’язані з виходом на зовнішні ринки США. Під час війни країна зазнала дошкульних втрат. Близько 10 % її населення було мобілізовано, 750 тис. загинуло. Британія вперше мала зовнішній борг, на погашення якого йшло 40 % бюджету. Мобілізація ресурсів на потреби війни, дорожнеча, низькі зарплати, безробіття спричинювали соціальну напругу.

Стабілізувати ситуацію вдалося утвореному в 1916 р. коаліційному уряду, який очолив представник ліберальної партії Девід Ллойд Джордж. Цей уряд називали «воєнним кабінетом». Він підтримав британських товаровиробників митною політикою, увів мінімальну зарплату й підвищив її розмір, створив Федерацію британської промисловості, яка намагалася регулювати промислове виробництво на основі державного планування. Було встановлено державний контроль над ключовими галузями промисловості, зокрема вугільною.

Після війни політична коаліція розпалася. Було проведено виборчу реформу: ліквідовано корпоративне представництво, надано виборчі права чоловікам старшим за 21 рік і жінкам після тридцяти (за умови відповідного майнового цензу). Перші повоєнні парламентські вибори у Великій Британії відбулися в грудні 1918 р. Ллойд Джордж вів виборчу кампанію під гаслом «зробити з Англії країну, яка достойна своїх героїв». Він зберіг посаду прем’єра, але ключові пости в уряді дісталися консерваторам. Ліберальна партія зазнала розколу і вже не повернула попереднього впливу.

Британію дестабілізувала ірландська криза. Ще в 1914 р. парламент ухвалив закон про гомрул (самоуправління) для Ірландії, однак через війну його запровадження відклали. У 1916 р. в Ірландії спалахнуло Великоднє повстання і було проголошено Ірландську республіку. Британські війська придушили повстання, однак у 1919-1921 рр. між Ірландською республікою і Великою Британією йшла війна. У грудні 1921 р. укладено договір про утворення самостійної Ірландської республіки як британського домініону, а шість північних графств (Ольстер) залишилися у складі Об’єднаного Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. В Ірландії вибухнув збройний конфлікт між прихильниками і противниками угоди. Ірландська криза спричинила відставку уряду Ллойд Джорджа. У 1923 р. уперше в британській історії уряд сформували лейбористи. Очолив його Джеймс Рамсей Макдональд. Лейбористи пропонували соціальні реформи, зокрема націоналізацію ключових галузей промисловості, скорочення робочого дня, соціальне забезпечення. Однак зробити якісь серйозні кроки, не маючи більшості в парламенті, вони не змогли.

У 1924-1929 рр. уряд Великої Британії очолював консерватор Стенлі Болдуін, співвласник сталеливарної фірми, який сформував новий образ політичного лідера - простого й відкритого. Уряд втілював програму консервативного реформізму, яку відстоювали «молоді торі». Запорукою економічного зростання вони вважали приватне підприємництво за підтримки держави й зміцнення фінансової системи, що призвело до дефляції (міністром фінансів був Вінстон Черчілль). У 1929 р. Велика Британія відновила довоєнні обсяги промислового виробництва.

В урегулюванні соціальних конфліктів важливу роль відігравали профспілки - тред-юніони. Вони координували дії, а уряд намагався не допускати масових протестів. У «чорну п’ятницю» 15 квітня 1921 р. «троїстий союз» тред-юніонів шахтарів, транспортників і залізничників відмінив загальний страйк, бо уряд погрожував надзвичайним станом. Клопотів завдавала вугільна галузь. Шахти ставали збитковими, а власники не вкладали кошти в модернізацію. У травні 1926 р., коли шахтарі застрайкували, профспілки почали загальнонаціональний страйк. Дев’ять днів життя країни забезпечували добровольці. Утім Верховний суд визнав страйк незаконним, і його довелося припинити. Наступного року ухвалено закон про трудові конфлікти й тред-юніони, який зобов’язав організаторів страйків попереджувати про наміри, встановлював час для порозуміння, передбачав штрафи й судові позови проти учасників незаконних страйків.

На політичне життя Британії мали вплив відносини із СРСР. Деякі британські політики вважали, що зближення з радянською Росією принесе країні економічну вигоду. У 1921 р. укладено російсько-британську торгівельну угоду, а в 1924 р. лейбористський уряд офіційно визнав СРСР. Цей крок засудили консерватори: Джордж Керзон назвав його найбільшою помилкою в історії Великої Британії. Радянсько-британські відносини погіршилися внаслідок страйку 1926 р. Уряд Болдуіна звинуватив СРСР у підривній діяльності, підтримці ліворадикальних сил. На доведення було опубліковано збірники документів - «Блакитна книга», «Біла книга». У 1927 р. Лондон розірвав дипломатичні відносини із СРСР. Іншим важливим кроком стало перетворення імперії на Британську співдружність націй: у 1926 р. на конференції прем’єр-міністрів Великої Британії й домініонів ухвалено Декларацію Артура Бальфура, яка визнавала рівноправність Британії та домініонів.

Франція належала до країн, які найбільше постраждали у світовій війні (1,4 млн французів було вбито, чимало скалічено). Першочерговим завданням було працевлаштування, психологічна й соціальна реабілітація величезної армії. У руїнах лежав найбільш економічно розвинений північно-східний регіон. Франція втратила 40 % інвестицій, мала великий зовнішній борг. Супутником виснаження країни стали внутрішньополітичні кризи: тільки в 1917 р. змінилися чотири уряди. Стабілізувати ситуацію вдалося уряду Жоржа Клемансо, якого назвали «батьком перемоги». Проведення мирної конференції в Парижі акцентувало повагу до ролі Франції у війні. За її результатами Франція повернула Ельзас і Лотарингію з металургійними й текстильними підприємствами, отримала право власності на Саарський вугільний басейн на 15 років, здобула понад 50 % від призначених Німеччині репарацій. Популярним у країні стало гасло «Німеччина заплатить за все».

Загальний страйк у Великій Братани. 1926 р.

Арістид Бріан

Поліцейський і дівчинка в Парижі. 1920-ті роки

Наприкінці 1919 р. відбулися парламентські вибори. Напередодні проведено виборчу реформу, яка ввела мажоритарно-пропорційну систему, забезпечила перевагу великим політичним блокам. Переміг правоцентристський Національний блок, який пропонував поєднати французьку національну ідею із суспільною солідарністю. Йому опонували соціалісти, але вони були послаблені внутрішніми розколами й дискусіями з комуністами. Знаковими стали вибори президента Франції в 1920 р., які проходили в парламенті. Клемансо несподівано програв академіку Полю Дешанелю. Це означало, що в суспільстві сформовано запит на компромісне ліберальне правління. Але Дешанель пробув президентом кілька місяців; його змінив соціаліст Александр Мільєран.

Економічне становище було нестабільним. Сільськогосподарське виробництво занепападало, ціни зростали. Через низькі зарплати в країні вирував страйковий рух. Уряди, які часто змінювалися, намагалися реалізувати антикризову програму, відновити ринкові відносини. Про соціальний захист згадували під тиском протестів. Було запроваджено 8-годинний робочий день, узаконено колективні трудові угоди. Проблемою залишався дефіцит державного бюджету. Щоб вирішити її, Франція прагнула повернути кошти, інвестовані в Росії, а також вимагала виплат від Німеччини репарацій. Однак у 1922 р. німецький уряд заявив, що припиняє ці виплати через економічну кризу. У січні 1923 р. Франція відреагувала окупацією Рурської області. Через безкомпромісність Франції в питанні репарацій уряд США надавав перевагу кредитуванню Німеччини.

У 1924 р. внаслідок перемоги блоку «Картель лівих» уряд очолив радикал-соціаліст Едуард Ерріо. Цей уряд припинив тиск на Німеччину, визнав СРСР. А в 1926 р. до влади повернулася коаліція правих - «Національна єдність», яка сформувала кабінет міністрів під керівництвом досвідченого Раймона Пуанкаре. Він увійшов в історію як «рятівник франка». До кінця десятиліття промислове виробництво втричі перевищило довоєнний рівень, а темпи зростання вдвічі випереджували середньоєвропейські. Було створено чимало робочих місць. У цей час міністр закордонних справ Арістид Бріан сформулював основи зовнішньополітичної доктрини Франції, яка полягала в ідеї пан-європейського федеративного об’єднання. Бріана, лауреата Нобелівської премії миру 1926 р. (разом з Густавом Штрезенаном, міністром закордонних справ Німеччини; за налагодження французько-німецького діалогу), вважають одним з творців європейської інтеграції.

Запитання і завдання

1. Схарактеризуйте та зіставте економічний розвиток західноєвропейських країн після Першої світової війни.

2. Порівняйте внутрішньополітичні процеси у Франції та Великій Британії. Поміркуйте, якими були історичні корені відмінностей між ними.

3. Німеччина в період Веймарської республіки. Репараційне питання. Німецько-радянське зближення 1920-х років

Економіка Німеччини після війни лежала в руїнах. Важкими були умови Версальського договору: лише на репараційні виплати передбачалося щороку віддавати суму, яка втричі перевищувала валовий національний продукт. Ще гіршим був настрій виснаженого війною суспільства, яке зазнало поразки. Визнання Німеччини на Паризькій конференції єдиним винуватцем війни, обтяження її покараннями було сприйнято в країні як глибоку несправедливість, багато ким - як особисту трагедію. Саме це відчуття лягло в основу реваншистських настроїв.

31 липня 1919 р. Установчі збори ухвалили Веймарську конституцію. Німеччина стала федерацією земель із представницькими органами - ландтагами і двопалатним парламентом. Більші повноваження мала нижня палата - Рейхстаг, яку обирали на чотири роки на прямих, загальних, таємних виборах. Право голосу мали всі громадяни з 20-річного віку. Всенародним голосуванням на семирічний термін обирали президента. Він призначав голову уряду - рейхсканцлера, був головнокомандувачем, представляв країну на міжнародній арені, мав право вводити надзвичайний стан. Конституція проголошувала рівність перед законом, особисті свободи, недоторканність особи й житла, таємницю листування, відокремлення церкви від держави, обов’язкову шкільну освіту.

Творці Веймарської республіки, лідером яких був промисловець Вальтер Ратенау, намагалися налагодити мирне життя. Вони пропонували погодитися з поразкою, налагодити відносини із західноєвропейськими країнами. Для пропаганди цих ідей залучали інтелектуалів, журналістів, письменників, науковців. Автори Веймарської конституції одними з перших у світі відійшли від ліберальних принципів і спробували створити соціально орієнтовану демократичну державу. Однак ефект виявився протилежним від очікуваного.

Втілити плани не давала насамперед матеріальна скрута. Уряд вдався до грошової емісії. Країну захлеснула гіперінфляція. Цим скористалися праві націоналістичні партії. їхньою соціальною базою були як ідейні прихильники, так і розчаровані, ветерани війни, які не знайшли себе в мирному житті. У березні 1920 р. вони вчинили збройний заколот. У Берлін увійшли озброєні добровольчі корпуси (фрайкори). Вони спробували сформувати владу, але уряд відновив контроль над ситуацією. Незаконні збройні формування було заборонено. Винятком стала Баварія, куди почали стікатися легіонери з усієї Німеччини. Під виглядом спортсменів і лісорубів їх розміщували в таборах.

Спроби Німеччини переглянути суми й терміни виплат непосильних репарацій не мали успіху через позицію Франції. Наслідки виявилися для західних країн несподіваними: 16 квітня 1922 р. у Рапалло поблизу Генуї під час конференції, на якій західні країни вимагали від СРСР визнати борги Росії, підписано радянсько-німецьку угоду. Країни відмовилися від воєнних боргів і репарацій, встановили дипломатичні відносини. Німеччина стала першою західною державою, яка визнала СРСР. Метою договору було не дозволити Заходу зміцнювати економіку за рахунок переможених країн і Росії. Договір передбачав пожвавлення торгівлі. Започатковано низку таємних угод про військове співробітництво, на підставі яких на території Росії німці випробовували зброю й готували військових спеціалістів.

Черга за продуктами в Берліні. 1923 р.

Французькі війська в Рур

Невдовзі після Рапалльського договору від терористичного замаху загинув Ратенау. Ця смерть спричинила вакуум у владі: ніхто не поспішав брати відповідальність за міжнародні зобов’язання, які було неможливо виконати. У січні 1923 р. репараційна комісія заявила, що Німеччина зумисне затримує репараційні виплати. Після цього в Рурську область було введено французько-бельгійські війська. Уряд Вільгельма Куно закликав німців до пасивного спротиву й оголосив «політику катастрофи», що полягала в повній відмові Німеччини від міжнародних зобов’язань і репараційних виплат. Інфляція стала неконтрольованою.

У таких умовах зросла популярність екстремістів. У поле зору заможних промисловців потрапили націонал-соціалістичні угруповання, зокрема Німецька робітнича партія, утворена в 1919 р. під керівництвом слюсаря мюнхенських залізничних майстерень Антона Дрекслера й очолена згодом єфрейтором у відставці Адольфом Гітлером. Невдовзі партію було перейменовано на Націонал-соціалістичну робітничу партію Німеччини (НСРПН). У партії з’явилися могутні покровителі - напівлегальний окультний «Германський орден». Він виступав за духовне оновлення людства на основі расової ієрархії, надавав пріоритет ірраціональному в політичній поведінці й пошукам месії. Емблемою ордену стала свастика — давній символ руху сонця, що поєднував арійські містичні традиції з героїкою давньогерманських Нібелунгів. Одним із членів ордену, якому кинувся в очі молодий Гітлер, був Альфред Розенберґ. У рамках НСРПН почали створювати штурмові загони (СА).

Під час Рурської кризи це середовище планувало захопити владу. Але тоді гору взяли центристські сили. Уряд Густава Штреземана взяв курс на порозуміння із західноєвропейськими країнами. Оскільки уряд підтримала армія, виступ було відмінено. Події вийшли з-під контролю тільки в Баварії. Тут у листопаді 1923 р. бойовики НСРПН взяли в заручники відвідувачів пивного бару (звідси назва «пивний путч») й оголосили початок «національної революції». Їх марш на вулицях Мюнхена розігнала поліція, а лідерів НСРПН засудили до невеликих строків ув’язнення.

На Локарнській конференції 1925 р. міністр закордонних справ Штреземан урешті-решт вивів Німеччину з міжнародної ізоляції. Німеччина визнала кордон з Францією, але залишила за собою право на перегляд східних кордонів під міжнародним контролем. Ці рішення започаткували політику «умиротворення». У 1926 р. Німеччина вступила до Ліги Націй. Економічне співробітництво з країнами Заходу стало запорукою виходу Німеччини з кризи, зокрема завдяки зовнішнім запозиченням. Середина 1920-х років стала часом стабільності Веймарської республіки, населення якої почало дивитися в майбутнє з оптимізмом. Однак давали про себе знати й тривожні ознаки. У 1925 р. президентом Німеччини став фельдмаршал Пауль фон Гінденбурґ, який виграв вибори під гаслами німецького націоналізму й зміцнення армії.

Запитання і завдання

1. Схарактеризуйте настрої німецького суспільства після поразки в Першій світовій війні.

2. Проаналізуйте політичний устрій Веймарської республіки та поміркуйте про взаємозв’язок між економічними негараздами й зародженням нацистської ідеології.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ УЗАГАЛЬНЕННЯ ТА ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ ПАРАГРАФА

1. Поміркуйте, чим відрізнялася повоєнна ситуація в країнах-переможницях і переможених у Першій світовій війні.

2. Визначте причини економічного піднесення країн Західної Європи та США в 1920-х роках.

3. Проаналізуйте методи й аргументи, які використовували політичні сили країн Західної Європи та США у боротьбі за владу в 1920-х роках.