Історія: Україна і світ. 10 клас. Гісем - Нова програма

§ 40. Політика коренізації в УСРР

МЕТА

• визначати суть радянської національної політики

• характеризувати політику українізації та її наслідки

• пояснювати, як і з якою метою були створені Кримська АСРР і Молдавська АСРР

• розповідати про релігійне життя в 1920-ті рр.

ДАТИ

1923 р. — запровадження політики коренізації

Українізація — форма здійснення більшовицької політики коренізаціі в УСРР у 1923—1938 рр.

Після загарбання України першочерговою для більшовиків залишалася проблема здобуття прихильності населення. Без урахування національної специфіки більшовикам було неможливо надалі просувати свої ідеї комуністичного будівництва.

У 1923 р. XII з’їзд РКП(б) затвердив офіційним курсом партії в національному питанні політику коренізації. Вона мала здійснюватися тимчасово і була спрямована на утвердження радянської влади, комуністичної ідеології в національних республіках і районах країни силами підготовлених національних кадрів у доступних для місцевого населення формах. В УСРР коренізація здійснювалася у формі українізації. Складовими коренізації, за рішеннями XII з’їзду РКП(б), були такі:

• підготовка, виховання та висування керівних кадрів титульної (корінної) національності;

• урахування національних чинників під час формування партійно-державного апарату;

• організація мережі навчальних і культурно-виховних закладів, преси, книговидавничої справи мовами корінних національностей;

• вивчення національної історії, відродження та розвиток національних традицій і культури.

В УСРР засобом здійснення коренізації радянсько-комуністичної влади серед населення стало передусім освоєння й поширення на державному рівні української мови. Представники компартійно-радянського апарату всіх рівнів мали використовувати її в установах та засобах масової інформації. У квітні 1925 р. ЦК КП(б)У ухвалив резолюцію про українізацію, у якій було зазначено, що справа «зміцнення диктатури пролетаріату на Україні вимагає напруження комуністичних сил усієї партії для опанування української мови». Зокрема, визнавалося за необхідне перевести на українську мову діловодство ЦК і його відділів. 30 квітня ВУЦВК і Раднарком УСРР ухвалили спільну постанову про заходи щодо термінового здійснення повної українізації радянського апарату. Проте українізація здійснювалася в певних, дозволених центром межах.

• Обкладинка видання 1931 р.

Національний склад керівництва УСРР на початку 1920-х рр. був переважно неукраїнським. Питома вага українців в органах влади не перевищувала 35 %, особливо мало їх було в керівних структурах державного апарату. Так, у колегіях наркоматів (міністерств) налічувалося 47 % росіян, 26 % євреїв і тільки 12 % українців. За даними 1923 р., лише 797 із 11 826 відповідальних працівників партійно-державного апарату республіки заявили, що володіють українською мовою. Серед членів Комуністичної партії наприкінці 1920 р. налічувалося тільки 20 % українців. Один із лідерів російських більшовиків Микола Бухарін на XII з'їзді РКП(б) у квітні 1923 р. відверто назвав склад комуністичної організації України «російсько-єврейським».

Титульною нацією називали ту частину населення, національність якої визначала назву держави. Проте більшовики надали цьому поняттю дещо іншого змісту. Так, титульними націями було оголошено всі етноси, які становили більшість населення в межах кожної адміністративно-територіальної одиниці. Відповідно до адміністративно-територіального поділу СРСР встановилася ієрархія титульних націй. На чолі ієрархії опинилися росіяни. їх неофіційно розглядали як титульну націю загальносоюзного масштабу. Вони користувалися перевагами титульної нації на всій території СРСР.

Титульними націями другого порядку вважали тих, хто дав своє ім'я союзним республікам (українці, білоруси, грузини, вірмени тощо), третього порядку — автономним республікам (зокрема кримські татари), четвертого порядку — національним округам, п'ятого порядку — національним районам. Представників титульних націй, які проживали за межами своїх адміністративно-територіальних одиниць, або людей тих національностей, які не мали таких одиниць у СРСР, вважали національними меншинами. Така концепція породила міфи про «братські народи СРСР», про «старшого брата — російський народ». Це перетворювало Радянський Союз із федерації рівноправних республік на країну імперського типу з найвищим ступенем централізації влади.

• Карикатура емігрантської преси на М. Грушевського: «Проф. Грушевський: Ох, їхати, так їхати. І так запізнився...»

Прокоментуйте наведену карикатуру.

• Інструкції щодо здійснення українізації в 1920—1930-х рр.

Зацікавленість влади в розгортанні українізації сприяла певним досягненням у її здійсненні. У 1930 р. частка шкіл з українською мовою навчання становила 85 %, на українську мову було переведено 75 % діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90 % газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців державного апарату зросла з 35 до 54 %. Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М. Грушевський.

Відбувався бурхливий розвиток української культури: видавали понад 20 літературно-художніх альманахів, 55 журналів, виникли численні літературно-художні об’єднання, працювало 45 професійних театрів. Література й мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М. Хвильовий, М. Зеров, Г. Косинка, М. Рильський, В. Яловий, В. Сосюра, Лесь Курбас, О. Довженко, Г. Верьовка та інші.

Здійснення політики коренізації в УСРР проявлялось у наданні прав національним меншинам. У 1921 р. у складі РСФРР була створена Кримська АСРР, а в 1924 р. — Молдавська АСРР. Утворилися також 13 національних районів і близько 100 містечкових національних рад, колгоспів. Виникли сотні шкіл із польською, єврейською, німецькою, болгарською, татарською та іншими мовами навчання.

Частина керівництва й населення почали сприймати українізацію як творення української нації і власної держави. Поступово політика українізації виходила за дозволені центром межі. Вона охопила все суспільно-культурне життя республіки. Зростав прошарок української інтелігенції. Зміцнювалася національна свідомість. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав’язувати всім народам російський шлях до комунізму, що кожен народ, і український також, має йти до комунізму своїм шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов. Основними ідеологами українського національного комунізму були письменник М. Хвильовий, наркоми освіти О. Шумський і М. Скрипник, економіст М. Волобуєв.

М. Хвильовий звертався до українських письменників із закликом проявити національну свідомість, не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського. Палкий заклик до українців іти власним шляхом він висловив у гаслі «Геть від Москви! Дайош Європу!». О. Шумський і М. Скрипник доводили необхідність прискорення темпів українізації, наполягали на відкликанні з України генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича, який, на їхню думку, гальмував процес українізації. М. Волобуєв переконував, що економіка України має становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися у світову економіку без посередництва Росії.

Такий розвиток подій не відповідав планам більшовиків. Із початку 1930-х рр. відбулося різке звуження сфер реалізації політики українізації. Під час Голодомору було видано постанову ЦК ВКП(б) «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області» від 14 грудня 1932 р., за якою кампанія українізації була припинена всюди за межами України. «Хвильовизм», «шумськізм» і «волобуєвщина» були оголошені проявом «буржуазного націоналізму», небезпечним «націоналістичним ухилом». Не витримавши тиску, у 1933 р. наклали на себе руки М. Хвильовий та М. Скрипник.

Зі звернення Г. Котовського та інших партійних діячів до ЦК РКП(б)

Створена Молдавська республіка відігравала б роль політичного пропагандистського чинника за прикладом Білорусії і Карелії... а також була об'єктом, що привертав би увагу й симпатії бессарабського населення, і дала б ще більший привід претендувати на приєднання до неї Задністров'я (Бессарабії).

1. Якою була мета створення МАСРР? 2. Наведіть факти, які підтверджують пропагандистський характер Молдавської автономії.

Історик С. Кульчицький про Кримську АСРР

Ленінський Раднарком спочатку створював автономії обох типів (територіальні і національні), але із часом залишилися тільки національні. Кримська АСРР стала унікальним автономним утворенням, яке й надалі зберігало територіальний характер. Разом із тим, заграваючи з кемалістською Туреччиною, Кремль висував на провідні посади в цій республіці здебільшого людей кримськотатарського походження. Склалося оманливе враження про те, що Кримська автономія була, як і всі, національною, тобто кримськотатарською.

1. Яка автономія була створена в Криму, на думку вченого? 2. Чому на провідні посади призначали представників кримськотатарського народу?

Проте влада не поспішала відмовлятися від показової українізації. У 1934 р. республіканські органи влади з Харкова було переведено до національної столиці українського народу — Києва. У 1936 р. в системі Академії наук УСРР були створені підкреслено українознавчі інститути: історії України, історії українського фольклору, української літератури.

Незважаючи на наполегливість у здійсненні українізації, у партійному керівництві було чимало її противників. 19 квітня 1927 р. постановою ЦК КП(б)У було оголошено «визнати особливе значення російської мови». Починаючи з 1930 р. у партійних колах посилювалося активне протистояння українізації, а в 1932—1933 рр. вона була фактично припинена. Радянська влада повернулася до русифікаторської політики, активних учасників українізації було репресовано. У рішеннях XII з’їзду КП(б)У 1934 р. ішлося: «Перед партією стоїть завдання: добити контрреволюційні націоналістичні елементи, викрити до кінця націоналістичний ухил Скрипника, розгорнути подальше проведення більшовицької українізації та роботу з виховання партійних мас, а також широких мас робітників і колгоспників України в дусі пролетарського інтернаціоналізму».

Формально політика коренізації в Україні була згорнута в 1938 р. Саме цим роком датовано постанову Раднаркому УРСР про обов’язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла русифікації. Також вийшла постанова Політбюро ЦК КП(б) У «Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у звичайні райони та сільради», що зумовила ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень на території республіки. ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про реорганізацію національних шкіл на Україні», у якій створення навчальних закладів національних меншин кваліфікувалося як «насадження особливих національних шкіл — осередків буржуазно-націоналістичного впливу на дітей». У червні 1938 р. ХIV з’їзд КП(б)У прямо пов’язав українізаторську політику з намаганнями «троцькістів», «бухарінців» і «буржуазних націоналістів» відірвати український народ від «братньої дружби з великим російським народом» та наказав остаточно ліквідувати «наслідки ворожого шкідництва».

• Василь Липківський

Компартійно-радянське керівництво неодноразово заявляло, що релігія і комуністична ідеологія несумісні. Православна церква в Україні була єдиною значною легальною організацією, діяльність якої не вписувалася в межі ідеології більшовиків. У 1920-ті рр. посилився тиск на православну церкву. Більшовики скористалися голодом 1921—1923 рр. як приводом для посилення репресій проти духовенства і пограбування церков. Крім цього, було вирішено внести розкол у церковну організацію. Більшовицьке керівництво не заперечило прагнення українства відновити власну православну церкву. 14 жовтня 1921 р. після тривалої боротьби було остаточно створено Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ) на чолі з митрополитом Василем Липківським. У 1924 р. УАПЦ мала 30 єпископів, 1,5 тис. священиків і понад 1 тис. парафій. Проте більшість віруючих православних українців залишалася у складі РПЦ. Зрозумівши, що створення УАПЦ не послабило вплив церкви на суспільство, влада майже відразу розпочала кампанію проти неї. Митрополита неодноразово заарештовували. На межі 1920—1930-х рр. ставлення до релігії та церкви з боку влади стало нетерпимим. Тисячі церков були зачинені, священики репресовані. У 1930 р. УАПЦ розпустили, митрополита В. Липківського й більшість священнослужителів звинуватили в пропаганді українського націоналізму. Одночасно влада продовжувала знищувати храми і насаджувати атеїстичний світогляд.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Які позитивні й негативні наслідки мало проголошення більшовиками українців титульним народом в УСРР? Складіть схему ієрархії титульних народів у СРСР, УСРР. 2. Коли було проголошено курс на коренізацію? Що він передбачав? 3. Проведіть дискусію за питанням: чи досягла коренізація (українізація) своєї мети? 4. Які явища були притаманні релігійному життю України в 1920-ті рр.? Із якою метою влада дала дозвіл на створення УАПЦ? 5. Обговоріть у групах: чи забезпечували більшовицька національна політика й українізація національне звільнення українців?