Підручник з Історії України. Для загальноосвітніх навчальних закладів з поглибленим вивченням історії. 9 клас. Гісем - Нова програма

Практичне заняття. Традиції та побут української сім'ї

МЕТА: визначити, які зміни відбулися в побуті та повсякденному житті українців у другій половині XIX — на початку XX ст.; на підставі аналізу наведеного тексту визначити, які риси були характерні для української традиційної сім'ї цього періоду; шляхом дискусії сформувати уявлення про вплив соціально-економічних змін на розвиток українського суспільства.

(Урок може бути проведений як навчальна екскурсія до краєзнавчого або історичного музею.)

ПРИГАДАЙТЕ

1. Де проживала більшість населення українських земель: у місті чи селі? 2. Чому життя людей у селі складніше піддається змінам, ніж життя в місті?

ХІД РОБОТИ

1. Ознайомтеся із запропонованим матеріалом, проаналізуйте його.

2. Зробіть висновки відповідно до мети заняття.

1. РОДИНА. На початку XX ст. у побуті населення українських земель відбулися суттєві зміни. Вони були викликані стрімким розвитком технології виробництва та процесами модернізації суспільства. Зміни в побуті обумовили певні зрушення й у звичаях і традиціях українського населення. Такі процеси також були характерні й для інших країн та народів за доби індустріалізації. Проте на українських землях вони мали свої особливості (збереження патріархальності в сімейних відносинах, прив’язаність до землі значної частини міщан тощо). Спосіб життя окремих людей визначався їхніми матеріальними можливостями, рівнем освіти, культури, духовними потребами. Нові риси побутової культури проявлялися насамперед у житті населення міст.

Наприкінці XIX ст. зміни призвели до остаточного розпаду великих патріархальних родин, які під одним дахом об’єднували декілька поколінь і сімей. Цей процес розпочався в XVI ст. У XIX і на початку XX ст. велика патріархальна сім’я зустрічалася як виняток тільки в таких місцевостях, як Полісся, гірські райони Закарпаття. Панівною формою української сім’ї залишалася мала родина, у складі якої в середньому було п’ятеро-шестеро осіб.

Головою та розпорядником усіх господарських робіт у сім’ї був батько. Іноді старший син ще за життя батька отримував право вести господарство. Розпорядок дня залежав від господарського стану сім’ї, розміру господарства, наявності працездатних членів сім’ї та пори року. Спадкоємцями майна після батька, як правило, були сини, що отримували рівні частки, за винятком молодшого. Йому належала більша частка, якщо з ним залишалися жити старі батьки після розділу.

Родина галичан. Початок XX ст.

ЦІКАВІ ФАКТИ

Виховання та догляд за дитиною були обов'язком матері, однак їй часто доводилося на весь день залишати малюків на старших дітей або зовсім без нагляду. Дитину рано починали годувати однаковою з дорослими їжею. Любов і ласка у вихованні поєднувалися з вимогливістю, прищепленням побутових звичок і трудових навичок. Діти в родині росли в дусі послуху й поваги до рідних і старших. Виховувати намагалися не покаранням, а словом і прикладом. Особливо засуджувалися лінь, небажання допомагати родині, недбале ставлення до праці. Для розваг у дітей було дуже мало часу. Вони допомагали по господарству, наглядали за молодшими братами й сестрами, пасли худобу тощо. Матеріальна незабезпеченість часто змушувала батьків посилати дітей-підлітків на заробітки.

Особисту власність жінки становило тільки майно, що входило в посаг (іноді навіть із земельним наділом). Воно мало назву материзни. Материзна ніколи не включалася в загальносімейне майно, не ділилася між членами сім’ї, а передавалася у спадщину по жіночій лінії. Дочки в родині перебували в підлеглому становищі: після заміжжя вони переходили в чужу сім’ю, і тому їм не належало частки в загальносімейному майні.

2. СІМЕЙНІ ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ. Батьки прагнули рано видати заміж дочку або одружити сина (для дівчини шлюбний вік починався з 16 років, для хлопця — із 18 років). Це пояснювалося насамперед господарськими причинами: сім’я чоловіка отримувала додаткові робочі руки; дівчину намагалися віддати заміж якомога раніше, щоб раптом вона не залишилася самотньою, що в народі вважалося негожим.

У шлюб у більшості випадків вступали рівні за своїм матеріальним становищем сторони. Заможні родини майже ніколи не родичалися з біднотою та змушені були миритися хіба тільки з прийняттям зятя (приймака). Іноді, прагнучи якось покращити матеріальне становище, бідні батьки насильно віддавали синів або дочок у заможні родини.

За звичаєвим правом українського народу згода тих, хто вступав у шлюб, була необов’язковою, але фактично з ними рахувалися. Першочерговою вважалася воля батьків. Укладання шлюбу завжди супроводжувалося весіллям із його багатою обрядовістю.

Весільний обряд складався з декількох основних частин, кожна з яких мала своє значення. Весілля справляли зазвичай у певний час весни, осені та зими, вільний від польових робіт. Весіллю передувало сватання нареченої. Посли нареченого — старости — як правило, літні поважні люди (один із них — обов’язково родич жениха, найчастіше дядько) домовлялися про шлюб із батьками нареченої. Якщо дівчина погоджувалася, старости обмінювалися хлібом із батьками нареченої, пили горілку, а дівчина-наречена перев’язувала їх вишитими рушниками. Якщо ж пропозицію відхиляли, дівчина виносила гарбуз, що означало відмову й вважалося для нареченого та його рідні великою ганьбою. Через два тижні після сватання влаштовували так звані заручини, які, по суті, повторювали сватання, але в більш урочистій обстановці, у присутності всіх родичів і з виконанням багатьох звичаїв та обрядів: спів ритуальних пісень, пов’язування рушниками тощо. Відмова від весілля після заручин була неможливою, а якщо таке траплялося, то постраждала сторона отримувала компенсацію за витрати і «за образу».

ЦІКАВІ ФАКТИ

Чимало звичаїв та обрядів супроводжували похорон. На відміну від людей старшого покоління, молодих неодружених людей ховали у весільному або святковому вбранні. У прощанні з ними, особливо в голосіннях, використовувалися поетичні прийоми, властиві весільним пісням.

ЦІКАВІ ФАКТИ

Кожна родина свого часу відзначала проводи новобранця. Вони супроводжувалися піснями-плачами, які нагадували голосіння за небіжчиком, оскільки сім'я втрачала одного зі своїх годувальників.

Свати. Художник М. Пимоненко

Весілля на Україні. Художник І. Айвазовський

На заручинах домовлялися про час весілля. У п’ятницю збиралися дівчата-подружки нареченої, які прикрашали дерево різнокольоровими стрічками, жмутками жита чи пшениці, квітами. У суботу ввечері в супроводі багатьох обрядів і пісень випікали весільний хліб — коровай.

Головним у всьому весільному дійстві було виконання основних весільних обрядів, що складали саме весілля та проходили, як правило, у неділю. У цей день відбувалися розплітання коси в нареченої, покривання її голови, викуп, посад, прощання з родичами, розділ короваю та вінчання в церкві.

Весілля було не суто сімейним святом. У ньому брали участь не тільки родичі наречених, а й більшість односельців.

Численними звичаями та обрядами супроводжувалося й таке сімейне торжество, як народження дитини. У сім’ї відзначали родини відразу ж після народження дитини і хрестини — після її хрещення в церкві. На родинах велику роль відігравала бабка-повитуха — розпорядниця пологовими обрядами, які символізували побажання здоров’я та щасливого життя новонародженому. На хрестинах така роль належала кумам. У традиційній частині хрестин основним обрядом вважалося загортання немовляти в вивернутий вовною наверх кожух та вкладання його на покуті (червоний кут). Після церковного хрещення в будинку новонародженого влаштовувалося частування, обов’язково з обдаровуванням матері новонародженого та бабки й приготуванням традиційних страв. Через рік у кожній селянській родині відзначалися пострижини — річниця від дня народження дитини. Суть обряду полягала в тому, що хрещений батько вистригав у дитини на голові хрест.

Важливими святами в кожній селянській родині були Великдень, Новий рік, Різдво та деякі інші церковні свята.

3. МІСЬКА РОДИНА. Процеси промислового розвитку призвели до швидкої урбанізації українських земель, що наклало значний відбиток на родинні відносини. Проте слід зазначити, що українці неохоче переселялися до міст і становили меншість міського населення. Більшість городян у Наддніпрянській Україні становили росіяни, євреї, поляки тощо; на західноукраїнських землях — поляки, румуни, угорці, євреї, німці, вірмени та інші.

Дівчина зі Львова у святковому вбранні та прикрасах. Початок XX ст.

Хрестини. Художник П. Коровій

Похорон дитини. Художник К. Маковський

ЦІКАВІ ФАКТИ

Як правило, чоловіки отримували вищу заробітну плату, ніж жінки. Натомість, як і в селі, жінка мала виконувати ще багато хатньої роботи, доглядати дітей. Важким було для жінки-робітниці й материнство. Відпусток до і після пологів, медичної допомоги та дитячих закладів не існувало. У робочих сім'ях, як і в селянських, дітей із раннього віку привчали до праці, вони допомагали батькам у господарстві.

Переселення значної частини населення із села до міста спричинило виникнення такого явища, як маргінальність.

Маргінал — особа (соціальна група), яка перебуває не в характерних для себе відносинах, традиціях.

Значна частина міських українських сімей намагалася зберегти зв’язок із селом, мала присадибне господарство. Це пояснюється тим, що вони боялися відірватися від свого попереднього звичного соціального середовища. Крім того, більшість українців становили некваліфіковану робочу силу, що отримувала мізерну заробітну плату, якої ледь вистачало на прожиття.