Підручник з Історії України. Для загальноосвітніх навчальних закладів з поглибленим вивченням історії. 9 клас. Гісем - Нова програма

§33. Наддніпрянська Україна в 1907—1914 рр.

ЗА ЦИМ ПАРАГРАФОМ ВИ ЗМОЖЕТЕ:

характеризувати земельну реформу П. Столипіна та її вплив на українські землі у складі Російської імперії; визначати особливості діяльності українських політичних партій у цей період; аналізувати український національно-культурний рух у тогочасній Наддніпрянщині; характеризувати українське питання в III і IV Державних думах; пояснювати поняття й терміни: Товариство українських поступовців, великодержавний шовінізм.

ПРИГАДАЙТЕ

1. Які чинники перешкоджали розвитку сільського господарства Наддніпрянської України на початку XX ст.? 2. Назвіть основні здобутки українського національно-культурного руху доби революції 1905—1907 рр. у Наддніпрянщині.

1. СТОЛИПІНСЬКА АГРАРНА РЕФОРМА ТА ЇЇ ВПЛИВ НА РОЗВИТОК НАДДНІПРЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ. Революція 1905—1907 рр. завершилася поразкою. Правлячі кола імперії зберегли владу, проте вони все більше усвідомлювали необхідність змін. Однією з головних причин революції було аграрне питання, розв’язати яке шляхом реформи запропонував голова Ради міністрів і міністр внутрішніх справ Петро Столипін (1862—1911). Реформа була започаткована Указом від 9 листопада 1906 р. і завершилася Законами від 14 червня 1910 р. та 29 травня 1911 р.

Головними причинами, що обумовлювали необхідність проведення аграрної реформи П. Столипіна, були:

• необхідність розв’язання аграрного питання, яке з економічного переросло в політичне;

• потреба зменшення протистояння в суспільстві й відвернення загрози нового революційного вибуху.

Метою реформи було підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, збільшення товарності селянських господарств, зміцнення соціальної підтримки самодержавства на селі та розв’язання проблеми аграрного перенаселення. Столипінська аграрна реформа передбачала:

• руйнування селянської громади та закріплення за кожним господарем у приватну власність землі, якою він користувався. Отримавши земельну ділянку у власність, селянин міг вимагати виділення землі одним масивом або відрубом. Він мав право переселитися на неї та створити власний «хутір»;

• надання селянам кредитної допомоги через Селянський земельний банк;

• заохочення переселення селян із регіонів із високою густотою населення до малозаселених районів Сибіру, Північного Кавказу й Середньої Азії.

Здійснюючи реформу, П. Столипін зіткнувся із сильним опором як із боку правих, що не були зацікавлені в руйнуванні традиційного сільського укладу, так і з боку лівих (особливо есерів та більшовиків), які, мріючи про нову революцію, не бажали зменшення соціальної напруженості на селі. Чимало самих селян також опиралися реформі, побоюючись розорення й не бажаючи змінювати звичний спосіб життя.

Наддніпрянщина стала одним із тих регіонів, де земельна реформа відбувалася найбільш успішно. Протягом 1907—1915 рр. в індивідуальну власність закріпили землю: на Правобережжі — 48 % селян, на Півдні — 42 %, на Лівобережжі — 16,5 %. До 1916 р. в краї було створено 440 тис. хуторів (14 % селянських господарств). Ці показники перевищували дані щодо європейської частини Росії, де в індивідуальну власність закріпили землю 24 % селян, а виділилися на «хутори» — 10,3 %.

Активно діяв Селянський земельний банк, який у 1906—1916 рр. продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, переважно поміщицької. Станом на 1911 р. 42,4 % усієї проданої через банк землі припадало на шість губерній Лівобережжя та Півдня України.

Петро Столипін. Художник І. Рєпін

Українські землі в 1907—1914 рр.

Однак земельна реформа П. Столипіна не ліквідувала соціальної напруженості на селі, яка ще більше загострилася. До старої ворожнечі між селянами й поміщиками додалося протистояння між заможним і бідним селянством. Економічні наслідки реформи були більш вагомими: значно збільшилося виробництво товарного зерна, було освоєно нові території на сході країни, через розорення частини селян з’явилося більше робочої сили для промисловості. Протягом 1910—1913 рр. посівні площі в Наддніпрянщині збільшилися на 900 тис. десятин і досягли 22,9 млн десятин. У 1913 р. було зібрано найбільший урожай зернових — 1200 млн пудів. Третина всієї продукції сільського господарства вивозилася за кордон. Частка українських губерній у загальноімперському експорті зерна перевищила 40 % (250—300 млн пудів щорічно).

П. Столипін агітує селян за вихід із громади

Переселенці в дорозі. Початок XX ст.

Завершити реформу П. Столипін не встиг. 1 вересня 1911 р. його було смертельно поранено в оперному театрі Києва агентом охранки та есером Д. Богровим. Поховали реформатора в Києво-Печерській лаврі за його заповітом: передчуваючи загибель (на життя П. Столипіна та членів його родини було вчинено кілька замахів), він просив поховати його в тому місті, де загине.

2. УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ в 1907—1914 рр. Переслідування учасників революції 1905—1907 рр., що розпочалися після її поразки, призвели майже до повного розгрому українських політичних партій. Так, якщо на червень 1907 р. УСДРП мала близько 3 тис. членів, то вже через кілька місяців її кількість зменшилася в десятки разів. У 1908—1909 рр. єдиною ознакою існування партії була легальна газета «Слово», що виходила в Києві за редакцією В. Садовського, С. Петлюри, М. Порша та Я. Міхури, які також складали центральний комітет УСДРП.

У 1911 р. у Львові на нараді УСДРП одна частина лідерів українських соціал-демократів висловилася за те, що українцям у своїй боротьбі необхідно спиратися на власні сили, а друга виступала за необхідність підтримки з боку Австро-Угорщини. Зрештою ці суперечки спричинили виникнення двох окремих організацій — Українського інформаційного комітету та Молодоукраїнської партії. Проте остання так і не почала роботу. Український інформаційний комітет у 1912—1914 рр. здійснював активну діяльність, інформуючи європейську громадськість про українські справи. Його представники працювали у Великій Британії, Франції, Австро-Угорщині та інших державах.

ЦІКАВІ ФАКТИ

Здійснюючи земельну реформу, уряд заохочував переселення селян до малоосвоєних районів Сибіру, Казахстану, Північного Кавказу, Середньої Азії та Далекого Сходу. Протягом 1906—1912 рр. із Наддніпрянщини виїхало щонайменше 1 млн осіб. Це становило близько половини всіх переселенців із європейської частини імперії. Щоправда, із часом майже чверть із них повернулися додому. У той самий час на Південь і Схід, де на промислових підприємствах виникла потреба в робочих руках, переселялися російські селяни, що ставали тут робітниками.

ЦІКАВІ ФАКТИ

Починаючи з 1908 р. лідери УСДРП, які не були заарештовані або змогли емігрували, намагалися відновити діяльність партії. Результатом цього стало створення Організаційного комітету українських соціал-демократів вищих навчальних закладів та Київської робітничої організації. Улітку 1909 р. представники відновлених місцевих організацій зібралися на нараду у Львові. Однак через розбіжності в поглядах УСДРП відновлено не було. Невдало завершилася також спроба приєднатися до РСДРП через різні погляди у ставленні до національного питання. Після цих невдач більшість провідників УСДРП, радикально змінивши погляди, перейшла на націоналістичні позиції. До них приєдналися й деякі лідери УСДС (М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський та інші).

У той час як провідники УСДРП, що перебували в еміграції, ставали на самостійницькі позиції, діячі партії, які залишалися в Російській імперії, продовжували діяльність, сповідуючи федеративні погляди. Вони організували видання українських суспільно-політичних журналів у Москві — «Українське життя» та Києві — «Дзвін».

Після поразки революції Українська демократично-радикальна партія (УДРП), що дотримувалася ліберально-демократичних поглядів, припинила свою діяльність. Один із її лідерів писав: «Демократично-ліберальна партія поступово вмирала і, нарешті, 1907 р. зовсім вмерла, хоч і без офіційних похорон, а просто перестала існувати». Така доля партії була обумовлена тим, що вона, орієнтуючись на легальні методи роботи, в умовах післяреволюційних переслідувань, за відсутності власної думської фракції, діяти не змогла. У цій ситуації члени ради УДРП Б. Грінченко, С. Єфремов, Є. Чикаленко та інші вирішили на основі місцевих партійних осередків відновити колишню Загальноукраїнську безпартійну організацію. На з’їзді УДРП у 1908 р. ідею підтримали та назвали нову організацію, за пропозицією О. Лотоцького, Товариством українських поступовців (ТУП). Поступовці виступали за перетворення Російської імперії на федеративну державу, надання Україні автономії, упровадження української мови в школах, створення українознавчих кафедр у Київському та Новоросійському університетах. Свої задуми вони намагалися реалізувати за підтримки російських ліберальних партій, що мали своє представництво в Думі. У 1911—1913 рр. ТУП використовувала загальноросійські з’їзди земств, учителів із питань організації народної освіти для проведення через них заяв про необхідність запровадження в школах Наддніпрянщини навчання українською мовою.

У квітні 1912 р. на з’їзді ТУП було затверджено українську платформу, що містила вимоги:

• запровадження навчання в школах українською мовою;

• викладання української мови, літератури та історії як окремих предметів у середніх та вищих навчальних закладах;

• використання української мови в судочинстві, церкві та громадських організаціях;

• скасування заборон на ввезення з-за кордону літератури, виданої українською мовою.

Для популяризації української платформи ТУП використовувала журнал «Українське життя» та уклала угоду з російською Партією конституційних демократів (кадетів), які мали представляти її в Думі.

3. ЗАГАЛЬНОРОСІЙСЬКІ ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ТА УКРАЇНСЬКИЙ РУХ. У Наддніпрянській Україні діяли осередки загальноросійських політичних партій. Усі вони мали власні позиції щодо національних прав українців. Представники партій російських лібералів, кадети та октябристи, виступаючи за єдність Російської держави, були категорично проти права українців на самовизначення й національно-територіальну автономію. Однак вони вважали, що будь-які репресії щодо національних рухів ведуть лише до їх зміцнення, що всім народам необхідно надати демократичні права й національно-культурну автономію — право навчатися рідною мовою, використовувати її в суді та церкві, розвивати власну культуру тощо.

ЦІКАВІ ФАКТИ

Журнал «Українське життя», що виходив із 1912 р., був єдиним, хоч і російськомовним виданням, яке висвітлювало становище українців у Російській імперії, висловлювало їхні прагнення та потреби. Статті до нього писали провідні діячі українського руху. Журнал вважався офіційним органом УСДРП. Редагував його С. Петлюра. На основі матеріалу, зібраного редакцією журналу, П. Стеблинський та О. Лотоцький у 1914 р. видали книгу «Українське питання», де виклали всі вимоги українства.

Євген Чикаленко

Олександр Лотоцький

Праві чорносотенні організації «Союз руського народу», «Союз Михаїла Архангела», «Клуб руських націоналістів» та інші категорично заперечували саме існування українців, а український рух вважали «німецькою інтригою», вигаданою для ослаблення Російської імперії.

Суттєво різнилися погляди на український рух серед партій соціалістичного спрямування. Представники фракції меншовиків Російської соціал-демократичної партії не заперечували права українців на національно-культурну автономію. Проте, на їхню думку, будь-які національні рухи послаблювали єдиний революційний фронт проти царизму, а демократичні свободи й соціалістичні перетворення є достатніми для задоволення національних потреб українців.

Прибічники більшовиків у складі РСДРП у своєму ставленні до українського питання спочатку не відрізнялися від меншовиків. Однак напередодні Першої світової війни, коли національне питання стало набувати особливої ваги у світовій політиці, лідер більшовиків В. Ленін виступав за безумовну підтримку права України на самовизначення. Це він вважав доцільним на етапі боротьби проти царизму та за здійснення демократичних перетворень. Однак у наступний період соціалістичної революції національні рухи й національні утворення ставали перешкодою в боротьбі за встановлення світової пролетарської республіки.

Партія соціалістів-революціонерів (есерів) була єдиною загальноросійською партією, яка беззастережно підтримувала право українців на національно-територіальну автономію. Есери були прибічниками перетворення Російської імперії на федеративну республіку та надання права національного самовизначення всім народам.

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ

О. Лотоцький про розвиток українського руху в Наддніпрянщині після революції 1905—1907 рр.

По першій революції Україна не зазнала жодних змін у своєму політичному становищі. Утворення українських політичних організацій нищилося правом адміністративної реєстрації. Можливість утворення певного національного тіла бодай у парламенті російському відпала з виданням закону 3 червня 1907 р., що закрив доступ до Думи демократичних елементів України... Українська мова так і залишилася на своєму традиційному становищі «ізгоя» — у школі, в адміністрації, у суді та навіть у громадській книгозбірці...

Почалася боротьба з українством і в першу чергу з українською мовою на всьому приступному фронті.

Заборонялися «Просвіти», клуби, не дозволялося друкувати українські оповістки, співати українські пісні не лише на концертах, але й просто на вулицях по селах; українським кобзарям заборонялося співати по ярмарках, школярам не вільно було співати колядок; учителі одбирали в школярів Євангелія в українській мові та інше.

1. Які факти наводить автор джерела? 2. Які висновки можна зробити на підставі цих фактів про політику російської влади стосовно українського руху в післяреволюційний період?

ЦІКАВІ ФАКТИ

У цей період будь-якими методами обмежувалася діяльність «Просвіт». Незважаючи на суто культурницький напрям роботи (читання лекцій, організація вечорів, заснування бібліотек, поширення українських книжок тощо), вони постійно зазнавали переслідувань із боку влади, їхня робота припинялася постійними перереєстраціями. Так, Сенат Російської імперії підтримав у 1908 р. рішення губернської влади Полтави відмовити в реєстрації місцевої «Просвіти». 20 січня 1910 р. з'явився урядовий циркуляр, що забороняв реєструвати будь-які українські та єврейські товариства незалежно від поставленої ними мети. У ньому підкреслювалося, що об'єднання на основі національних інтересів призводить до посилення національної відокремленості та може викликати небажані для Російської імперії наслідки. У той самий час цей документ мав один позитивний момент для українців. Він уперше визнав їх окремою нацією, відмінною від росіян. Через урядові обмеження в 1914 р. в Наддніпрянщині залишалася лише одна «Просвіта» в Катеринославі.

4 УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНИЙ РУХ. Політика, здійснювана російською владою в Наддніпрянщині, призвела до погіршення умов розвитку українського національно-культурного руху. У ній набували поширення прояви великодержавного шовінізму.

Великодержавний шовінізм — одна з агресивних форм націоналізму, що проповідує національну винятковість, зверхність однієї нації над усіма іншими, розпалює національну ворожнечу й нетерпимість. Термін походить від імені Н. Шовена, героя комедії французьких авторів братів

І. та Т. Коп'яр «Трикольорова кокарда», який «відзначився» під час єгипетського походу 1798—1801 рр. своїм людиноненависницьким ставленням до арабського населення.

У 1908 р. в Києві розпочав діяльність «Клуб руських націоналістів». За підтримки російської влади згодом його відділи з’явилися в десятках міст і містечок Наддніпрянщини. Метою своєї діяльності «Клуб» вважав «вести суспільну і культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави в Україні».

Циркуляр міністра освіти 1906 р., який дозволяв учителям використовувати українську мову для тлумачення окремих незрозумілих учням слів, було скасовано. Закривалися українські друковані видання. У 1907 р. з 18 українських видань у Наддніпрянщині залишилося лише дев’ять. У наступні роки їх кількість зменшилася. Тих, хто передплачував українські періодичні видання, звільняли з посад як неблагонадійних осіб. Цензурні обмеження поширювалися на українські театральні вистави.

Урядові обмеження поширилися навіть на проведення заходів у зв’язку з 50-річчям смерті Т. Шевченка в 1911 р. Було заборонено збирання коштів на спорудження пам’ятника поету та проведення вечорів пам’яті. Вживання назв «Україна» та «український народ» влада заборонила. Повні видання «Кобзаря» Т. Шевченка конфіскували.

5. УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ В III ТА IV ДЕРЖАВНИХ ДУМАХ. Запроваджені 3 червня 1907 р. зміни у виборчий закон призвели до значних змін й у складі Державної думи. У III Державній думі, що працювала 1 листопада 1907 — 9 червня 1912 р., переважали великі землевласники й консервативно налаштовані депутати. Із 442 депутатів дев’ять українських губерній представляли 95 депутатів. Української думської громади в її складі створено не було.

Уперше за історію існування Державної думи українське питання розглядалося 29 березня 1908 р. Це був законопроект про запровадження в початкових школах української мови, за яким передбачалося з 1908—1909 навчального року в районах етнічного розселення українців увести її вивчення та забезпечити необхідними посібниками. При цьому вивчення російської мови залишалося обов’язковим. Однак законопроект було розглянуто лише частково, а потім передано до комісії з питань народної освіти, де він і загубився. Остаточно проблема була вирішена в жовтні 1910 р., коли після тривалих обговорень і наступного голосування використання української мови в початковій школі було заборонено.

Олексій Бобринський

Василь Шульгін

Удруге українське питання порушили в грудні 1909 р. під час розгляду законопроекту про використання рідної мови в місцевих судах. Українські ультраправі депутати О. Бобринський та В. Шульгін, що відрізнялися вкрай шовіністичними поглядами, навіть організували «виступ від народу», запевняючи, що «вони, українці, самі не хотіли української мови в судочинстві». За результатами голосування українській мові було закрито доступ і в суди.

Дещо інакше ставилися до українського питання в IV Державній думі (15 листопада 1912 — 6 жовтня 1917 р.). Із 442 депутатів дев’ять губерній Наддніпрянщини представляли 96 депутатів. Під час передвиборчої кампанії лідери ТУП уклали угоду з кадетами, які мали захищати в Думі права українців. За два роки роботи Думи до початку Першої світової війни українське питання в ній поставало двічі. У червні 1913 р. фракції кадетів і трудовиків звернулися із запитом до уряду про переслідування в Наддніпрянщині українських громадських організацій. Під час обговорення цього питання в Думі проблеми українства були широко висвітлені. На захист українців виступили кадети (П. Мілюков), трудовики (В. Дзюбинський), соціал-демократи (Г. Петровський). Це викликало обурення депутатів правої більшості, що підтримували урядову політику.

Наступного разу українське питання постало в 1914 р. з приводу урядових заборон відзначати 100-річчя від дня народження Т. Шевченка. У день народження поета фракції трудовиків, кадетів, октябристів, а згодом і соціал-демократів внесли запит, де звинуватили міністра внутрішніх справ у тому, що забороною відзначати ювілей Т. Шевченка він перевищив свої повноваження. Як і раніше, обговорення цього питання вийшло за межі згаданої події та сприяло приверненню уваги громадськості до порушення прав українців.

Мендель Бейліс

6. СПРАВА БЕЙЛІСА. Із метою відволікти населення від боротьби проти самодержавства царський уряд намагався поширити на українські землі антисемітські настрої. У роки революції російські чорносотенні організації вчинили єврейські погроми, причому поліція трималася осторонь цих подій.

Навесні 1911 р. в одному з київських ярів було знайдено тіло 13-річного школяра Андрія Ющинського. І хоча поліція викрила вбивць, члени російських чорносотенних організацій почали поширювати чутки, ніби це зробили євреї з ритуальною метою. За підозрою у скоєнні злочину заарештували працівника цегельні Менделя Бейліса, батька п’ятьох дітей. Розпочавши судовий процес, самодержавство намагалося спровокувати єврейські погроми. Справа Бейліса тривала майже два роки й завершилася великим судовим процесом у Києві. На захист М. Бейліса виступила українська та російська демократична громадськість. Гнівний протест проти провокацій царизму висловили М. Грушевський, А. Шептицький, С. Єфремов, В. Короленко. Суд присяжних виправдав М. Бейліса.

Висновки

• Столипінська аграрна реформа мала розв'язати земельну проблему та перешкодити новій революції. Цієї мети було досягнуто лише частково: деякі соціальні суперечності реформа розв'язала, однак спричинила появу нових.

• Українські політичні партії в умовах післяреволюційної реакції змушені були згорнути свою діяльність або шукати нові форми роботи.

• У післяреволюційний період умови для розвитку українського національно-культурного руху були несприятливими: розгорталися переслідування української культури, закривалися українські громадські установи тощо.

• У III та IV Державних думах обговорення українських питань, хоча й безрезультатні, сприяли приверненню уваги громадськості Російської імперії до проблем українства.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Коли розпочалася Столипінська аграрна реформа? 2. На з'їзді якої української партії в 1908 р. утворили ТУГІ? 3. Яка загальноросійська політична партія беззастережно підтримувала право українців на національно-територіальну автономію? 4. Що таке великодержавний шовінізм? 5. Скільки «Просвіт» діяло в Наддніпрянщині в 1914 р.? б. Які українські питання обговорювалися на IV Державній думі?

7. Як Столипінська аграрна реформа вплинула на розвиток сільського господарства Наддніпрянщини? 8. Охарактеризуйте діяльність українських політичних партій у 1907—1914 рр. 9. Яким було ставлення загальноукраїнських політичних партій до проблем українців? 10. Визначте характерні риси розвитку українського національно-культурного руху. 11. Як відбувався розгляд українських питань у III та IV Державних думах?

12. Охарактеризуйте Столипінську аграрну реформу за планом: 1) причини здійснення; 2) мета; 3) складові; 4) особливості проведення на українських землях; 5) результати.

13. Члени київського «Клубу руських націоналістів» вважали, що необхідно «вести суспільну й культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави в Україні», а російські кадети, домагаючись конституційної монархії, вважали за необхідне піти на деякі поступки українству, оскільки, на їх погляд, такий крок сприятиме зміцненню Російської держави. У чому, на вашу думку, полягали причини таких відмінностей у поглядах загальноросійських партій? Яка із цих двох позицій могла б дійсно зміцнити Російську державу? 14. Чому справа Бейліса мала широкий розголос у тогочасному суспільстві?