Підручник з Історії України. 8 клас. Гісем - Нова програма

§ 32. Правобережжя та західноукраїнські землі в другій половині XVIII ст. Національно-визвольна боротьба українського народу

Опрацювавши цей параграф, ви зможете: визначити причини могутнього народного руху на Правобережній Україні в другій половині XVIII ст.; з’ясувати наслідки поділів Речі Посполитої для подальшої долі українських земель; скласти уявлення про розвиток західноукраїнських земель у другій половині XVIII ст.

1. Як складалася доля Правобережної Гетьманщини в другій половині XVII — першій половині XVIII ст.? 2. Що таке національно-визвольна боротьба? 3. Які країни в другій половині XVII — першій половині XVIII ст. прагнули приєднати Правобережжя та західноукраїнські землі до свого складу?

1. Соціально-політичне та економічне становище Правобережної України. Причини розгортання національно-визвольної боротьби.

У 30—60-х рр. XVIII ст. Правобережжя й Прикарпаття, що входили на той час до складу Речі Посполитої, стали ареною значних виступів українського населення проти всіляких утисків.

Повернувши собі Правобережжя наприкінці XVII ст., поляки зуміли відновити колишню владу лише на початку XVIII ст. (1714 р.). Українські землі знову були розподілені між магнатськими родинами, яких налічувалося близько 40. Вони володіли 80 % земель Правобережжя. Серед них виділялися роди Любомирських, Потоцьких, Чарторийських, Ревуцьких та інші.

Щоб відродити життя на цих землях, магнати роздавали селянам земельні наділи та звільняли їх від усіх повинностей строком на 15—20 років. Завдяки цим заходам Правобережжя швидко почало наповнюватися переселенцями з Галичини, Лівобережжя й інших районів та відроджуватися до життя. Після закінчення терміну слобід вимоги панів до селян зростали. Відновлювалося кріпацтво. Панщина сягала п’яти-шести днів на тиждень. Крім соціального гноблення поляки знову почали утиски щодо православ’я.

Посилення панщини та національно-релігійне гноблення призвели до виникнення широкого народного опору. Відсутність козацтва позбавляла народний рух організованості. Його учасників називали гайдамаками.

Гайдамаки — селяни-втікачі, що об'єднувалися у ватаги з метою помститися магнатам та шляхті за гноблення.

Із листа шляхтича з Летичева до коронного гетьмана Юзефа Потоцького про організацію гайдамаками своїх нападів (1746 р.)

Ми маємо тут достовірні дані про ці дії гультяїв. Коли нападають на село або містечко, то насамперед забезпечують собі дзвіницю, щоб ніхто не вдарив на сполох. Пізніше кілька стає в брамі або на воротах, двох або трьох гарно кличуть до вікна, щоб їм відчинили. Коли хтось добровільно відчинить, лише заберуть те, що він має. Коли буде сперечатися або боронитися, то поб'ють, поріжуть і все заберуть. Коли нападають на полі або в лісі, то мають такий звичай. Розміщуються в якомусь ярі, де їм із близьких сіл доставляють харчі. Один із гайдамаків сидить на дереві й дивиться на всі дороги, коли хтось переходить або переїздить, вискакують і проводять до себе до яру.

1. Яку тактику використовували гайдамаки? 2. Чим можна пояснити появу такого явища, як гайдамацтво?

Гайдамаки, які спочатку не викликали в магнатів та шляхти занепокоєння, поступово перетворилися на постійну головну загрозу для них. Зростання кількості невдоволених у результаті посилення кріпацтва, нечисленність польської армії на Правобережжі (4 тис. осіб), сусідство із Запорозькою Січчю, з якої виходили ватажки для народного руху, перетворили гайдамаків на могутню силу, що була здатна знищити польське панування на Правобережжі.

2. Гайдамацькі повстання.

Перше велике гайдамацьке повстання вибухнуло в 1734 р., коли в Польщі точилася боротьба навколо обрання нового короля.

Сотник надвірного війська князя Єжи Любомирського на ім’я Верлан утік із війська та оголосив повстання проти панів. Зібравши загін із майже тисячі гайдамаків і селян, він рушив у похід Брацлавщиною та Галичиною, знищуючи маєтки шляхти й магнатів, суди та канцелярії. Найбільшим успіхом Верлана було здобуття Вінниці. Під тиском російських і польських військ Верлан був змушений втекти до Молдавії.

Успіхи Верлана підняли на боротьбу нові загони гайдамаків. Щоб їх приборкати, шляхта почала чинити розправи. Проте народний рух не вщухав. Зрештою поляки вдалися до тактики «поділяй і володарюй». Вони залучили на свій бік одного з ватажків гайдамаків Саву Чалого, який став завзято нищити своїх колишніх побратимів. Однак зрадника запорожці невдовзі вбили.

Новий спалах гайдамацького руху відбувся навесні 1750 р. За своїм розмахом він перевершив попередній. Брацлавщина, Київщина, Волинь, Поділля були позбавлені шляхетського панування. Проте звільнення від шляхти, орендарів, уніатів не супроводжувалося встановленням козацького порядку, відновленням Української держави.

Розуміючи, що події починають набирати негативних для Росії наслідків, імперський уряд увів свої війська та жорстоко приборкав повстання. Проте остаточно гайдамацький рух придушити не вдалося.

3. Коліївщина.

У другій половині 60-х рр. XVIII ст. Правобережна Україна опинилася у складній ситуації. Продовжували діяти загони гайдамаків. Польська шляхта розділилася на прихильників і противників короля С. Потоцького. Загострилися відносини між православними та католиками й уніатами.

На початку 1768 р. між Річчю Посполитою й Росією було укладено трактат про зрівняння православних і протестантів у політичних правах із католиками. Проте реалізувати цей договір не вдалося. Проти короля в місті Бар утворилося воєнно-політичне об’єднання Конфедерація шляхти (Барська конфедерація), члени якої насаджували в Україні католицьку й уніатську церкви та намагалися відновити владу шляхти. Король не мав достатньо сил, щоб придушити цей рух, і був змушений шукати підтримки в Росії. На Правобережжя ступив корпус російських військ.

Ці події стали поштовхом до народного повстання, що увійшло в історію під назвою Коліївщина.

Підготовка до повстання розпочалася в лютому 1768 р. Повсталі зібралися в урочищі Холодний Яр неподалік Матронівського монастиря, що був одним із центрів православного опору. На чолі повстання став Максим Залізняк (бл. 1740 — після 1768 р.).

Виступивши 6 червня 1768 р., повстанці визволили від шляхти десятки сіл і містечок. їхній шлях проліг через Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Лисянку. Кінцевою метою походу була Умань — важливий торговельний і культурний центр, форпост польського панування на Правобережжі.

М. Залізняк

I. Гонта

Повстання швидко охопило Київське, Брацлавське, південь Волинського та схід Подільського воєводств. Його рушійною силою стали селяни й міщани.

Активну участь у повстанні взяли загони гайдамаків.

Коліївщина відрізнялася від попередніх повстань гайдамаків. Вона мала національно-визвольний характер. Вістря боротьби було спрямоване проти польського панування, засилля католицизму й уніатства, утисків орендарів та соціального гноблення з боку шляхти.

Метою боротьби ставало відновлення Гетьманщини, де не було б «панів і підданих, а всі користувалися б козацькими вольностями». 20 червня 1768 р. повсталі з’явилися в околицях Умані. За допомогою сотника Івана Гонти, який із надвірними козаками перейшов на бік повсталих, наступного дня М. Залізняк захопив місто. Дії повсталих в Умані вирізнялися нечуваною жорстокістю. Було зруйновано костьоли, єзуїтські школи, шляхетські палаци; загинуло щонайменше 2 тис. осіб, переважно поляків та євреїв.

Перетворивши Умань на свій центр, М. Залізняк відправляв у всі регіони України невеликі загони, що мали піднімати народ на боротьбу й поширювати звернення до народу — «універсали».

У той час як розгорталося повстання, російські війська підійшли до Умані. Налякані розмахом народного руху, панівні класи царської Росії та шляхетської Польщі об’єднали свої зусилля для придушення повстання. Командувач російських підрозділів під Уманню полковник Гур’єв заявив про свою прихильність до повстанців і запросив М. Залізняка, І. Гонту та іншу старшину на бенкет, на якому ватажків руху підступно заарештували. Загони повсталих, залишившись без провідників, були розгромлені російськими військами. Незважаючи на це, народні виступи тривали й наступного року.

Коліївщина була останнім повстанням українців проти Речі Посполитої. Воно зазнало поразки. Причини цього були різні: російські та польські війська переважали повсталих в озброєнні, дії всіх учасників руху не були скоординованими, нечувана жорстокість повсталих відлякувала від них чимало прихильників.

4. Опришківський рух. О. Довбуш.

Рух народних месників мав поширення і на західноукраїнських землях, особливо в Карпатах. Там їхні загони називалися «чорними хлопцями», або опришками (від латин, opressor — знищувач, порушник). Перші такі загони, згідно з історичними джерелами, з’явилися в XVI ст. Виступаючи проти утисків селянства, діючи невеликими загонами (20—50 осіб), вони нападали на шляхту, лихварів, купців. Маючи добрі схованки в горах і користуючись підтримкою населення, вони були невловимими.

Найвідомішим ватажком опришків був Олекса Довбуш (1700—1745 рр.). Очолюваний ним загін громив панські маєтки, розправлявся із сільськими багатіями. На відміну від багатьох опришків, прагнення здобичі не відігравало вирішальної ролі в його вчинках. Значну частину захопленого добра він роздавав бідним. Довбуш загинув від кулі найманця, який спокусився на обіцянки шляхти про звільнення від повинностей і володіння землею на правах власника. Незважаючи на смерть народного ватажка, рух опришків тривав і надалі. О. Довбуш став символом волелюбності й нескореності духу українців. Остаточно опришківський рух припинився лише в середині XX ст.

5. Поділ Речі Посполитої та українські землі.

У другій половині XVIII ст. Річ Посполита переживала період занепаду. Фільваркова система господарювання та шляхетська анархія гальмували господарський розвиток країни, послаблювали її перед зовнішньою агресією. Ослабленням Польщі скористалися сусідні Росія, Пруссія та Австрія. Вони планували розділити Польщу, розширити свої володіння за рахунок її території. їх лякало також поширення ідей Просвітництва, а згодом гасел Великої французької революції.

Перший поділ Польщі відбувся в 1772 р. У результаті до австрійських володінь Габсбургів відійшли землі Руського (за винятком Холмської землі), Белзького й південно-західної частини Кременецького повітів Волинського воєводств. Також усупереч угоді Габсбурги заволоділи західною частиною Подільського воєводства, установивши кордон по річці Збруч. Ці землі разом із Малою Польщею були проголошені Королівством Галичини і Лодомерії із центром у Львові, що підпорядковувалося безпосередньо імператору.

Після чергової війни з Османською імперією до володінь Габсбургів у 1775 р. додалася Буковина, що згодом як окремий округ увійшла до складу Королівства Галичини і Лодомерії.

Під впливом Великої французької революції в Польщі розгорнувся масовий визвольний рух, який очолив Т. Костюшко. Була прийнята конституція. Щоб знищити революційний осередок у себе на кордонах, Катерина II направила до Польщі війська, які згодом очолив О. Суворов. Польська армія опору майже не чинила. Незначні сутички відбулися лише під Любаром, Шепетівкою та Острогом. Повстання поляків було придушене. 27 березня 1793 р. з’явився маніфест Катерини II, за яким Правобережна Україна мала увійти до складу Росії.

Унаслідок другого поділу Польщі в 1793 р. до Росії відійшла територія Правобережної України (Подільське, Волинське, Брацлавське та Київське воєводства). Через два роки (у 1795 р.) відбувся третій поділ Речі Посполитої і до Росії відійшли західні землі Волині.

Протягом 90-х рр. XVIII ст. на Правобережжі була поширена дія загальноімперських адміністративних органів та установ. У 1797 р. тут утворилися три губернії: Київська, Подільська та Волинська.

Україна наприкінці XVIII ст.

Становище народних мас майже не змінилося. Вони, як і раніше, відробляли панщину в маєтках феодалів та сплачували численні державні податки. Одночасно польські магнати отримали від царської влади звання, посади, права російського дворянства. У намірі поділів Речі Посполитої в межах Російської імперії опинилися території зі значним відсотком євреїв. Під тиском російського купецтва і дворянства російська влада встановила для євреїв значні обмеження і визначила «межу осілості», за яку їм заборонялося переселятися.

Унаслідок поділів Польщі польський народ на тривалий час втратив свою державну незалежність. У результаті ліквідації державних кордонів між землями Лівобережжя та Правобережжя в межах Російської імперії опинилося 80 % українців, що всупереч політиці російського царизму сприяло консолідації (єдності) та розвитку українського народу.

Таким чином, наприкінці XVIII ст. українські землі потрапили під владу двох імперій, які впродовж наступного століття продовжували національне гноблення українського народу.

6. Соціально-політичне та економічне становище в Галичині, Буковині й Закарпатті.

У другій половині XVIII ст. Галичина й Буковина опинилися під владою Австрійських Габсбургів. Закарпаття потрапило під їхню владу ще в 1711 р. Вирішальний вплив на соціально-економічне становище цих земель мала реформаторська діяльність Марії Терезії та Йосипа II. Перші реформи торкнулися населення Закарпаття. У 1766 р. селяни отримали від панів садиби й земельні наділи, за які вони мали відробляти повинності й певну кількість днів панщини. За законом 1783 р. селяни отримали право займатися ремеслом і розпоряджатися майном, а панам заборонялося відбирати в них садиби та втручатися в їхнє сімейне життя. Закон 1785 р. звільнив селян від кріпацької залежності, вони могли вільно пересуватися країною, передавати майно в спадок, вибирати професію, навчатися в школах.

Так само змінювалося й становище галицьких селян. Закон 1775 р. заборонив панам змушувати їх відбувати повинності, які не були визначені в інвентарі. У 1782 р. селян звільнили від особистої залежності, їм дозволили одружуватися за власним вибором, навчатися ремесел, пересуватися країною. У 1786 р. були визначені категорії селян і розміри панщини залежно від кількості землі. Скасовувалися дворові повинності й роботи за звичаєм. Наступного року землі, що перебували в користуванні селян, проголошувалися їхніми володіннями.

Марія Терезія

Меншою мірою ці перетворення торкнулися буковинських селян. Тут продовжувала діяти «Золота грамота», запроваджена молдавським господарем Григорієм Гікою в 1766 р., яка скорочувала панщину до 12 днів на рік, а для порубіжних сіл — до шести днів. Згодом і тут було поширено дію законів 1782 і 1786 рр.

Дуже повільно розвивалося міське життя. Єдиним великим містом був Львів (30 тис. осіб). Більшість жителів міст займалися сільським господарством, а не ремеслом і торгівлею. Проте відбувалася швидка зміна національного складу міст, вони втрачали український характер. Більшість населення міст становили євреї, поляки, німці, вірмени тощо. Українці поступово перетворювалися на селянську націю, у той час як у Європі розпочався промисловий переворот.

У другій половині XVIII ст. на західноукраїнських землях з’явилися й перші мануфактури з виробництва сукна й полотна. Проте переважало, як і раніше, ремісниче виробництво. Габсбурги мало опікувалися економічним розвитком далеких провінцій своєї імперії, у якій уже існували давні промислові центри (Австрія, Чехія).

Складною була релігійна ситуація. Панівне становище тут посідали католицька й уніатська церкви, які в 1720—1780-х рр. продовжували боротьбу з православною та протестантською церквами. На середину століття в Закарпатті всі парафії стали греко-католицькими. Проте в 1770—1780-ті рр. ситуація істотно змінилася. Австрійський уряд ліквідував становість духовенства, обмежив вплив Римської курії, закрив монастирі й залишав за ними землі тільки на умовах утримання шкіл або притулків для старих. Важливим стало запровадження віротерпимості та зрівняння в правах представників усіх конфесій. Імператор Йосип II розпорядився, щоб духовенство здійснювало літургію мовою місцевого населення, а при кожній церкві була створена школа. Таким чином, греко-католицька (уніатська) церква зі знаряддя колонізації та окатоличення перетворилася на захисника мови й традицій українського населення.

Висновки. Посилення соціального, національного та релігійного гноблення на Правобережжі в умовах послаблення Речі Посполитої призвело до розгортання могутнього гайдамацького руху, вершиною якого стала Коліївщина.

Ослаблення Речі Посполитої призвело до її поділу між Австрією, Пруссією та Росією, у результаті яких Польща припинила своє існування як самостійна держава.

Запитання та завдання

1. Назвіть причини посилення національно-визвольної боротьби на Правобережжі в другій половині XVIII ст. 2. Яких форм набув національно-визвольний рух в Україні в другій половині XVIII ст.? 3. Хто такі гайдамаки? У чому причини виникнення гайдамацького руху? 4. У якому році спалахнула Коліївщина? 5. У якому регіоні діяли опришки? Назвіть ім'я найвідомішого керівника опришків. 6. Скільки відбулося поділів Польщі? Які країни брали в них участь?

7. Які наслідки мали поділи Польщі для України? Чому українські землі опинилися розділеними між сусідніми державами? 8. Що спільного й відмінного між гайдамацькими повстаннями 1730—1750-х рр. і Коліївщиною? 9. Назвіть особливості опришківського руху. 10. Охарактеризуйте розвиток західноукраїнських земель у другій половині XVIII ст.

11. Складіть у зошиті порівняльну таблицю повстань 1734, 1750 і 1768 рр. 12. Підготуйте історичні портрети О. Довбуша, М. Залізняка, І. Гонти. 13. Прослідкуйте за картою атласу події національно-визвольної боротьби на Правобережжі та Прикарпатті у XVIII ст. Визначте ключові місця подій.

14. Як ви вважаєте, чи міг національно-визвольний рух другої половини XVIII ст. привести до відродження Української держави?