Історія України. Рівень стандарту. 11 клас. Гісем

§ 25. Зовнішня політика та міжнародні зв’язки України у 1992—2010 рр.

• 1. Коли було проголошено незалежність України? 2. У якому році Україна стала членом ООН?

1. Міжнародне визнання незалежності України. Набуття без'ядерного статусу Після проголошення незалежності Україна вперше стала рівноправним суб’єктом міжнародних відносин.

Однією з перших міждержавних угод незалежної України став підписаний у Києві б грудня 1991 р. Договір про основи добросусідства і співробітництва між Україною та Угорською Республікою. Нині Україна підтримує активні дипломатичні відносини із 70 країнами світу, має своїх постійних представників у таких міжнародних організаціях, як ООН, ЮНЕСКО, МАГАТЕ. Україна є членом ОБСЄ (із 1992 р.; до 1995 р. — НБСЄ), Ради Європи (із 1995 р.), тісно співпрацює з міжнародними фінансовими організаціями — МВФ та Світовим банком (із 1992 р.).

Міжнародне визнання було пов’язане з набуттям Україною без'ядерного статусу, про який було проголошено в Декларації про державний суверенітет. У січні 1994 р. у Москві було підписано угоду між Україною, Росією та США, згідно з якою Україна зобов’язувалася протягом семи років вивезти до Росії для розкомплектування всі ядерні боєзаряди. Наприкінці цього ж року в Будапешті під час роботи НБСЄ лідери України, Росії, США та Великої Британії підписали Меморандум про гарантії безпеки України. Як компенсацію за ліквідацію ядерної зброї нашій країні було виплачено 375 млн дол. Згодом угоди про гарантії були підписані із Францією та Китаєм.

Проте цей документ не став гарантією запобігання збройній агресії Росії через відсутність дієвого механізму його реалізації. Натомість слід зазначити, що інші учасники Меморандуму надали Україні підтримку в протистоянні з Росією.

Професор кафедри української історії Гарвардського університету в США Сергій Плохій про Будапештський меморандум (2016 р.)

Будапештський меморандум — це надзвичайно велика перемога України і, зокрема, української дипломатії, про яку в Україні мало хто знає, бо фактично США і західні країни відмовилися дати будь-які гарантії після вивозу зброї, оскільки вже Україна, у принципі, погоджувалась на це раніше. Тоді через зусилля українських дипломатів вдалося створити окремий текст — Будапештський меморандум, у який були зведені всі зобов'язання, які міжнародна спільнота давала відносно недоторканності кордонів і т. д. Це не були нові зобов'язання, через це вони називаються не гарантії, a assurances. Але такий документ був створений, і США та інші країни підписали його. І фактично сьогодні Україна має цей надзвичайно важливий документ, у якому знову ніяких нових гарантій не було дано, але були підтверджені ті старі. Це було зроблено якраз у зв'язку з входом України як неядерної держави в Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, так що це велика заслуга саме української дипломатії тоді, у 1990-х рр., у дуже складних умовах, коли на них був тиск і зі Сполучених Штатів Америки, і з Росії.

Якби Україна цього не зробила, то це був би failed state. Не було б ні визнання, ні економічної підтримки, ні якоїсь співпраці з рештою світу. Ми би не мали незалежної держави, якби не пішли на це тоді.

1. Яку оцінку Будапештському меморандуму дає історик С. Плохій? 2. Чим він аргументує свою позицію?

У 2010 р. Україна погодилася позбутися запасів плутонію, необхідного для створення ядерної зброї.

2. Правові засади та пріоритети зовнішньої політики. У концепції зовнішньої політики незалежної української держави (ухвалені 2 липня 1993 р. «Основні напрями зовнішньої політики України») зазначено, що Україна здійснює свою зовнішню політику на основі взаємної поваги щодо інших держав і народів, взаєморозуміння, партнерства, довіри, політичних та економічних інтересів, дотримання міжнародних правових актів, зафіксованих у міжнародних договорах та конвенціях, невтручання у внутрішні справи інших держав, визнання недоторканності й непорушності їхніх кордонів, поваги до честі й гідності народів, громадян країн світового співтовариства.

Як суб’єкт міжнародного права Україна підтримує відносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у роботі міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів республіки.

Україна виступає рівноправним учасником міжнародного співробітництва, активно сприяє зміцненню загального миру й міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та роботі європейських структур. Україна визнає пріоритет усталених норм міжнародного права перед нормативами внутрішньодержавного права, виконує всі ці концептуальні положення, дотримується їх у питаннях зовнішніх відносин та міждержавних відносин і зв’язків.

У розділі 1, статті 18 Конституції України зазначено: «Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства та загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права». У Конституції також записано, що Верховна Рада схвалює рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави або про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України. До повноважень Верховної Ради також належить надання у встановлений законом строк згоди на обов’язкове підписання міжнародних договорів України. У статті 92 йдеться, що засади зовнішніх відносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи визначаються виключно законами України.

У міжнародних відносинах державу представляє Президент. Він здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України, приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає та звільняє голів дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях, приймає вірчі й відкличні грамоти тощо. Кабінет Міністрів України організує і забезпечує зовнішньоекономічну діяльність України, митну справу.

Зовнішню політику України здійснюють Міністерство закордонних справ та Міністерство зовнішньої торгівлі. У Верховній Раді, Кабінеті Міністрів, апараті Президента є комітети, відомства, працівники, які виконують консультативно-радницькі функції з питань здійснення зовнішньої політики, налагодження зовнішньополітичних та економічних зв’язків.

Важливим напрямом зовнішньої політики України є відносини із сусідніми країнами, де головним є вирішення всіх територіальних суперечок, налагодження нормального двостороннього і багатостороннього співробітництва в усіх сферах.

Україна має активні політичні й економічні зв’язки з більшістю країн світу. Було задекларовано, що зв’язки України з Росією, Польщею, Ізраїлем, США, Німеччиною та іншими державами вибудовуються на принципах «стратегічного партнерства».

У перші роки незалежності проголошувалося, що зовнішня політика України базується на принципах багатовекторності, прогнозованості й стабільності, збереження позаблокового статусу, зміцнення міжнародного миру і стабільності.

Ключовими в зовнішньополітичній стратегії України є відносини зі США. За роки незалежності США постійно надавали Україні економічну, політичну, фінансову і технічну допомогу. У відносинах зі США Україна прагне довгострокового, взаємовигідного і рівноправного співробітництва.

Основні пріоритети зовнішньої політики в перші роки незалежності:

  • економізувати зовнішню політику, тобто зовнішньополітичні зв’язки мають підкріплюватися й економічним співробітництвом; зовнішня політика має сприяти пошуку нових ринків для українських товарів;
  • розвивати зв’язки зі стратегічними партнерами;
  • продовжувати рух у бік європейської та євроатлантичної інтеграції;
  • створювати позитивний імідж України;
  • забезпечити диверсифікацію постачання енергоносіїв;
  • реалізовувати своє геополітичне положення як міст між Сходом і Заходом.

3. Співробітництво України з провідними організаціями та країнами світу. Після здобуття незалежності розпочався новий етап діяльності України в ООН та інших міжнародних організаціях. Україна почала виступати як самостійний суб’єкт міжнародних відносин. Про підвищення міжнародного авторитету України свідчило те, що міністр закордонних справ Г. Удовенко в 1997 р. був обраний Головою Генеральної

Асамблеї ООН. Україна виступила ініціатором проведення Саміту Тисячоліття. Із 1 січня 2000 р. Україна вперше як незалежна держава почала виконувати функцію непостійного члена Ради Безпеки ООН.

Українські військові підрозділи брали і беруть активну участь у близько 30 миротворчих операціях ООН (Хорватія, Боснія і Герцеговина, Ліван, Косово (колишня Югославія), Сьєрра-Леоне, Демократична Республіка Конго тощо). Також представники України перебувають у складі місій ООН в інших конфліктонебезпечних зонах планети.

Вагому роль Україна відіграла в урегулюванні конфлікту на Балканах. Так, українські підрозділи під прапором ООН забезпечували припинення вогню в Хорватії, розмежування сторін у Боснії і Герцеговині, сприяли налагодженню мирного життя в Косові. Збройна допомога законному уряду Македонії дала змогу зупинити розгортання громадянської війни й примусила сторони сісти за стіл переговорів.

Крім співробітництва з ООН, важливим напрямом української зовнішньої політики в цей період стала інтеграція в європейські та євроатлантичні структури. На цьому шляху важливим було співробітництво з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО), ЄС, Радою Європи, ОБСЄ тощо.

Проголошення Україною без’ядерного статусу сприяло налагодженню тісних відносин із НАТО. У 1994 р. Україна стала учасником програми НАТО «Партнерство заради миру». У 1996 р. було схвалено індивідуальну програму партнерства Україна—НАТО. На території України проходили спільні навчання військових підрозділів (Яворівський полігон, акваторія Чорного моря). У 1997 р. в Мадриді між Україною та НАТО була підписана «Хартія про особливе партнерство». У ній проголошувалося, що НАТО є відкритою для вступу нових членів, що вона підтримує суверенітет і територіальну цілісність України, недоторканність її кордонів. Був визначений механізм консультацій між двома партнерами.

Указом Президента України Л. Кучми в 1998 р. було затверджено державну програму співробітництва з НАТО. Україна розглядала її як найбільш ефективну структуру колективної безпеки в Європі, хоча не схвалила дії НАТО в Югославії. Для більш тісного співробітництва в Києві було відкрито офіс представництва НАТО. Навесні 2002 р. Україна заявила про своє бажання вступити до цієї організації. Розпочався активний переговорний процес у цьому напрямку.

9 липня 2002 р. у межах програми «Партнерство заради миру» Україна й НАТО підписали Меморандум про підтримку Україною операцій НАТО.

У листопаді 2002 р. було схвалено План дій Україна—НАТО, на основі якого почали розробляти річні Цільові плани Україна—НАТО. У 2004 р. був прийнятий закон про вільний доступ сил НАТО на територію України. Однак напередодні президентських виборів 2004 р. Л. Кучма видав указ, у якому зазначалося, що вступ до НАТО не є метою країни — необхідне лише «суттєве поглиблення відносин із НАТО та ЄС як гарантами безпеки і стабільності в Європі».

Після «помаранчевої революції» керівництво на чолі В. Ющенком здійснило нову спробу відновити курс на вступ до НАТО. Проте під тиском Росії та проросійських сил усередині країні цей рух було заблоковано.

Проголошення Україною курсу на побудову демократичного суспільства потребувало врахування світового досвіду в цій справі. Це зумовило необхідність у співробітництві з Радою Європи — впливовою організацією, що виникла в 1949 р., діяльність якої спрямована на захист прав людини, парламентської демократії і забезпечення принципу верховенства права. 14 липня 1992 р. Україна подала заяву на вступ до організації, а 9 листопада 1995 р. стала 37-м членом Ради Європи. Приєднавшись до неї, Україна взяла на себе зобов’язання з організації влади, розвитку правової сфери й самоуправління, захисту прав людини. Так, згідно з рекомендаціями Ради Європи в Україні було скасовано смертну кару. Незважаючи на опір деяких сил у державі, виконання рекомендацій Ради Європи відповідає національним інтересам України, наближає її до демократичного суспільства. Контроль із боку Ради Європи є важливим чинником, який стримує деякі недемократичні дії влади і сприяє становленню демократичного суспільства.

Проголошення Україною стратегічної мети інтеграції в європейські структури зумовило налагодження тісних відносин із ЄС. У 1994 р. була підписана, а в 1998 р. набула чинності Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами. У документі проголошувалися такі цілі співробітництва: розвиток політичного діалогу; сприяння розвитку торгівлі, інвестицій; створення умов для взаємовигідного співробітництва в усіх галузях; підтримання зусиль України щодо зміцнення демократії, розвитку її економічного потенціалу і завершення переходу до ринкової економіки. Загальна стратегія співробітництва ЄС щодо України була затверджена в грудні 1999 р. Документ закладав основи співробітництва з державою, що не є безпосереднім претендентом на вступ до ЄС у найближчий час.

У липні 2002 р. відбувся саміт Україна—ЄС, де основним було питання про надання Україні статусу держави з ринковою економікою та асоційованого члена ЄС. У ході роботи саміту зазначалося, що Україна ще не відповідає стандартам ЄС і не потрапляє до переліку країн, які мають увійти до ЄС у 2004 та 2007 рр. У 2003 р. Україна отримала статус країни — сусіда ЄС. Того ж року Україна уклала угоди з Польщею та Словаччиною про спрощення візового режиму. Згодом такі угоди було укладено і з іншими країнами ЄС.

Як ви вже знаєте, відносини зі США є важливою складовою зовнішньої політики України. Сполучені Штати надали нашій державі суттєву технічну й фінансову допомогу. Проте відносини між двома країнами розвивалися нерівномірно. Керівництво США в першу чергу цікавили питання ліквідації ядерної зброї та недопущення її поширення у світі. Проте воно також гостро реагувало на недемократичні дії української влади. Під час другого терміну президентства Л. Кучми відносини зі США погіршилися. Україна була звинувачена в постачанні сучасної зброї Іраку в обхід міжнародних санкцій.

Щоб домогтися підтримки США, українське керівництво на чолі з Л. Кучмою направило у 2003 р. до Кувейту, а згодом до Іраку воєнний контингент. Проте ця зовнішньополітична акція була неоднозначно сприйнята всередині країни. Перебування українських військових у регіоні призвело до втягування їх у збройне протистояння між іракськими партизанами та окупаційними військами і, відповідно, до болючих втрат (загинуло 18 осіб). У 2005 р. воєнний контингент було виведено з Іраку.

На початку квітня 2005 р. В. Ющенко відвідав США із п’ятиденним візитом. Він вивів відносини між країнами на новий рівень.

Конгрес США зустрів В. Ющенка як національного героя. Президент України виступив перед повним складом двох палат Конгресу з промовою, що тривала 40 хвилин. У ній він завірив, що нова Україна розділяє євроатлантичні цінності, і переконував, що вступ України до ЄС і НАТО «зміцнить стабільність у всьому стратегічно важливому для США регіоні — від Варшави до Тбілісі й Баку». Крім президента Чехії Вацлава Гавела, жоден східноєвропейський політик не мав честі виступати перед двома палатами Конгресу.

Конгрес США майже всі висловлені В. Ющенком ініціативи зустрів з ентузіазмом. В. Ющенко подякував Конгресу за підтримку столітньої боротьби України за незалежність і недавньої «помаранчевої революції».

Високий рівень прийому гостя забезпечили впливові організації української діаспори. Тисячі людей із помаранчевою символікою зустрічали українського президента біля входу в Джорджтаунський університет, де він прочитав лекцію, і в Бостоні біля Бібліотеки-музею ім. Кеннеді, де йому вручили спеціальну премію «За мужність». Масштабна українська акція була організована у Вашингтоні біля пам'ятника Тарасу Шевченку, що був відкритий у 1964 р. як символ майбутньої незалежності України. На зустріч із В. Ющенком до Вашингтона приїхали тисячі українців із різних штатів.

У цей період Україна також брала участь у регіональному співробітництві. Як член СНД, Організації Чорноморського економічного співробітництва, Балто-Чорноморського співробітництва, вона прагнула більш тісної взаємодії із сусідами на основі рівноправного і взаємовигідного співробітництва.

На противагу Росії в 1996 р. у межах СНД утворилося об'єднання Грузії, України, Азербайджану і Молдови (ГУАМ), як офіційно було заявлено, для реалізації ідеї євразійського транспортного коридору. У 1997 р. до організації увійшов і Узбекистан (організація отримала назву ГУУАМ), але у 2002 р. він заявив, що виходить із неї.

Погіршення відносин із Заходом на початку 2000-х рр. хитнуло зовнішню політику України в бік Росії. У лютому 2003 р. керівники Росії, України, Білорусі, Казахстану уклали угоду про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП). Проте ця угода не була реалізована. Росія почала наполягати на створенні наддержавних органів, проти чого виступила Україна. Також між Україною та Росією спалахнув прикордонний конфлікт через острів Тузла в Керченській протоці. У 2005—2009 рр. відбувалося стрімке погіршення відносин із Росією, що фактично розв’язала проти України гібридну війну, метою якої було не допустити виходу України із зони впливу Росії. Чергове загострення відносин між країнами відбулося під час російської збройної агресії проти Грузії у 2008 р. Після обрання Президентом України В. Януковича активізувалися кроки щодо реалізації проросійського курсу.

19 травня 2018 р. Президент Петро Порошенко підписав указ, яким увів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони (РНБО) про остаточне припинення участі України в статутних органах СНД.

Гібридна війна — дії однієї держави проти іншої з метою зробити її внутрішньо вразливою для здійснення агресії.

4. Конфлікт навколо острова Тузла. 29 вересня 2003 р. влада Краснодарського краю за вказівкою з Москви почала будівництво греблі від станиці Тамань Темрюцького району в напрямку українського острова Тузла. Працюючи у три зміни, будівельники споруджували по 157 м греблі на день, щоб з’єднати острів із російським берегом.

Україна посіла жорстку позицію щодо цього будівництва, розуміючи його справжню мету (офіційно Росія заявляла, що тривають будівельні роботи для укріплення берегової лінії). На острові було посилено охорону державного кордону України. Країни опинилися на межі збройного конфлікту.

23 жовтня 2003 р. Росія припинила будівництво за 102 м від українських територіальних вод і за 900 м від Тузли.

Із метою врегулювання конфлікту відбулася зустріч президентів України Л. Кучми і Росії Володимира Путіна. Цього ж року було укладено договір, що розмежовував територію Керченської протоки й визначав статус Азовського моря. Хоча Україна відстояла своє право на острів Тузла, Азовське море було визнано внутрішніми водами двох держав, і кордон визначили тільки по дну моря.

5. Відносини із сусідніми країнами. Україна має спільний кордон із Росією, Білоруссю, Польщею, Угорщиною, Словаччиною, Румунією та Молдовою. На формування двосторонніх відносин істотно впливає той факт, що на території цих держав проживає чимало українців, а в Україні — росіян (за даними перепису 1989 р., 11,4 млн осіб), білорусів (440 тис. осіб), молдаван (325 тис. осіб), поляків (219 тис. осіб), угорців (163 тис. осіб), румунів (135 тис. осіб), словаків (8 тис. осіб).

Угорщина була однією з перших держав, із якими були врегульовані відносини за всіма статтями. Зростав обсяг українсько-угорської торгівлі. Її основу складали традиційні товари: угорські ліки та спеціальне технологічне обладнання, українська продукція хімічної та металургійної галузей промисловості. Обидві країни не мали територіальних претензій одна до одної. Було налагоджено й військове співробітництво, особливо після вступу Угорщини до НАТО.

Жодними негативними моментами не позначені відносини між Україною й Словаччиною. На найвищому рівні було укладено близько 50 угод, що відкрили можливості для взаємних інвестицій, створення спільних підприємств. Обидві країни були зацікавлені в розвитку транзитних перевезень, зокрема в постачанні російських енергоносіїв до Західної Європи.

Важливе значення для реалізації західного вектора зовнішньої політики України мали її відносини з Польщею. 2 грудня 1991 р. Республіка Польща першою визнала Україну як незалежну державу. 18 травня 1992 р. між обома країнами був підписаний Договір про добросусідство, дружні відносини і співробітництво. Перспективи економічної співпраці вбачаються в галузях фармацевтичної промисловості, сільського господарства та переробки сільськогосподарської продукції, енергетики та теплопостачання, модернізації транспорту, охорони довкілля. Із прикордонних територій України (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька обл.), Польщі, Угорщини та Словаччини був створений єврорегіон «Карпати». У його межах, а також у межах єврорегіону «Буг» Україна та Польща почали розвивати економічні, наукові, освітні й культурні зв’язки, спільно вирішувати питання екології.

Україна й Польща визнали себе стратегічними партнерами. Україна не мала заперечень щодо приєднання Польщі до НАТО, а Польща, у свою чергу, підтримала Україну в її намаганні інтегруватися в європейські структури. У 1997 р. було підписано спільну українсько-польську заяву «До порозуміння і єднання». Зустрічі керівників України та Польщі стали регулярними. Польщу почали називати «адвокатом України в Європі». У 2008 р. Польща, Литва та Україна домовилися про створення спільної військової бригади. Проте втілити в життя цей проект вдалося лише у 2014 р.

У зв’язку зі вступом Угорщини й Польщі, а згодом і Словаччини до ЄС і НАТО були розроблені заходи, які мінімізували негативні наслідки для двосторонніх відносин.

Певний час зі значними труднощами тривав переговорний процес між Україною та Румунією, яка також прагнула стати членом ЄС і НАТО. Окремі політичні сили в Румунії намагалися висунути до України територіальні претензії (Північна Буковина, Південна Бессарабія, острів Зміїний). Урешті-решт вдалося досягти згоди, і 2 червня 1997 р. у румунському місті Констанца був підписаний Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією, який зняв питання про невизначеність двосторонніх відносин. У ньому, зокрема, було чітко зафіксовано зобов’язання щодо забезпечення прав осіб, які належать до української меншини в Румунії та румунської — в Україні. Найбільш вагоме значення мало те, що були створені міжнародно-правові засади українсько-румунського співробітництва.

У 2009 р. в міжнародному суді нарешті було розв’язано питання про поділ шельфу між двома державами в районі острова Зміїний.

У цей період задовільним був стан відносин між Україною та Молдовою. їхньому розвитку сприяли зустрічі президентів, прем’єр-міністрів, міністрів закордонних справ. Невирішеними залишалися питання завершення делімітації державного кордону та врегулювання ситуації в Придністров’ї. Виявляючи свої добросусідські наміри, Україна передала Молдові частину своєї території для створення порту на Дунаї. У 2001 р. між Молдовою та Україною було підписано договір про кордони.

Дні добросусідства на кордоні між селами Кренів (Україна) та Крилів (Польща). 2018 р.

Відносини між Україною та Росією складалися нерівномірно. 31 травня 1997 р. між державами був підписаний широкомасштабний політичний договір про дружбу, співробітництво і партнерство. Документ юридично закріпив зобов’язання Росії поважати незалежність України і став правовою базою, на якій мали ґрунтуватися двосторонні відносини.

Після приходу до влади в Росії В. Путіна відносини між Україною та Росією почали стрімко погіршуватися. Російське керівництво розглядало Україну як зону свого виключного впливу і прагнуло відновити над нею повний контроль. Договір не став перешкодою для збройної агресії Росії проти України та окупації частини її території. У 2018 р. Україна відмовилася продовжувати чинність цього договору.

Добросусідські відносини встановилися між Україною та Білоруссю. Були досягнуті домовленості про державний кордон. Зовнішньоторговельний обіг між Україною та Білоруссю хоч і становив значну суму, але ще не відповідав потенційним можливостям країн. Відносини між Україною і Білоруссю ускладнює той факт, що Білорусь є частиною Союзної держави з Росією.

Крім кордонів на суходолі, Україна має морський кордон із Болгарією, Туреччиною, Грузією. Співробітництву із цими державами відводиться важлива роль. Так, із ними налагоджене постійне поромне сполучення. Встановлюється двостороннє співробітництво і в межах міжнародних регіональних об'єднань, Чорноморського регіону, ГУАМ тощо.

6. Україна и українська діаспора. Сьогодні за межами української держави проживає близько 11 млн українців. Із них східна діаспора налічує близько 8 млн осіб. Найбільша українська діаспора в Росії — 4,5 млн осіб. Тут вони є другою за кількістю етнічною групою. Значна частина українців проживає в Казахстані (900 тис. осіб) та Молдові (650 тис. осіб).

Діаспора — об'єднання людей однієї національності, які проживають за межами країни свого походження, своєї історичної батьківщини. Під східною діаспорою розуміють поселення українців у республіках колишнього Радянського Союзу, під західною — поселення українців у Європі, Америці, Австралії.

Характерною рисою східної діаспори стала поступова асиміляція. Тут відсутні українські школи та інші навчально-виховні заклади. Тільки завдяки зусиллям активних представників української діаспори вдалося зберегти українську самобутність.

Мандрівний табір Спілки української молоді «Разом і до кінця». Аргентина. 2014 р.

Близько 2,5 млн українців проживають за межами колишнього СРСР. Умовно українців західної діаспори можна поділити на три групи:

  • 1) ті, чиї предки залишили батьківщину три-чотири покоління тому (найчастіше вони мають досить приблизне уявлення про своє національне коріння);
  • 2) ті, чиї зв’язки з батьківщиною перервалися одне або два покоління тому (вони знайомі з українською культурою і шанують її);
  • 3) невелика, але найактивніша група — ті, кому вдалося зберегти своє національне обличчя. Вони становлять ядро українських громад.

Найорганізованіші та найактивніші громади західної діаспори існують у Канаді (понад 950 тис. осіб), США (понад 730 тис. осіб) та Польщі (понад 250 тис. осіб). Хоча українці складають лише 3 % населення Канади, вони досягли значних успіхів у соціально-економічній, політичній та культурній сферах. Визнанням цього факту є обрання українців на вищі державні посади. Центрами українства в Канаді є Едмонтон (тут, зокрема, працює Канадський інститут українських студій), Вінніпег, Торонто, де діють кафедри українознавства, існує осередок Всесвітнього конгресу вільних українців.

У Бразилії (близько 360 тис. осіб) та Аргентині (250—300 тис. осіб) українці перебувають у більш складному економічному становищі, це переважно фермери (в Аргентині — штат Місьйонес, у Бразилії — район міста Прудентополіс). Одна з найкраще організованих — 35-тисячна громада Австралії.

У західних країнах діють українські суботні та недільні школи, культурно-освітні установи, хори, ансамблі, танцювальні колективи, політичні партії, громадські та молодіжні організації та об’єднання, організовано видавничу діяльність. Тут працюють спеціальні дослідні установи, факультети, де викладають українську мову та історію при вищих навчальних закладах (Мюнхенський університет у Німеччині, Гарвардський університет у США тощо).

Зв’язок української діаспори з історичною батьківщиною здійснюється через товариство «Україна», різні громадські й культурні організації. Помітну роль у зміцненні цих зв’язків відіграє часопис «Українська діаспора», що видають Інститут соціології Національної академії наук України та редакція Енциклопедії української діаспори при Науковому товаристві ім. Т. Шевченка (США). Важливого значення для взаємодії різних частин українського етносу набули І Форум української діаспори (серпень 1990 р., Польща), І Форум представників східної діаспори (січень 1992 р., Київ) та Світовий форум (серпень 1992 р., Київ).

Останнім часом значних випробувань зазнали українські громади в колишній Югославії. Під час громадянської війни багато українців залишили місця свого проживання. Товариство «Україна» підтримувало земляків у скрутну хвилину, організуючи їм доставку гуманітарної допомоги.

Із метою координації зв’язків різних гілок українського етносу в червні 1993 р. було створено Міністерство України у справах національностей та міграції (із 2010 р. всі функції покладено на Міністерство культури України). У розробленій цим відомством спільно з товариством «Україна» програмі «Українська діаспора до 2000 року» (прийнята в січні 1996 р.) значне місце відводилося заходам, що мали сприяти участі української діаспори в суспільно-політичному житті України. Для зміцнення зв’язків між Україною та діаспорою у 2001 р. Президент видав Указ «Про Національну програму “Закордонне українство” на період до 2005 року», а у 2004 р. було ухвалено Закон «Про правовий статус закордонних українців».

Висновки. Після проголошення незалежності Україна впевнено заявила про себе на міжнародній арені. Головними принципами її зовнішньої політики стали демократизм, миролюбність, ядерне роззброєння, розширення економічного співробітництва.

  • У другій половині 1990-х рр. Україна намагалася реалізувати стратегію багатовекторності зовнішньої політики. Стратегічними партнерами України були проголошені США, Росія, Польща та інші держави. Значних успіхів Україна досягла у двосторонніх відносинах. Так, було укладено договір із Росією про дружбу, співробітництво і партнерство та про розподіл Чорноморського флоту (1997 р.); загалом було врегульовано відносини із сусідніми державами: Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, Молдовою. Добрі економічні та політичні зв’язки склалися між Україною і більшістю держав Європи, передусім із сусідньою Польщею, а також Німеччиною, Італією, Угорщиною.
  • У цей період відносини зі США мали нестабільний характер. Існували проблеми у відносинах із ЄС і НАТО, зумовлені невиконанням Україною взятих на себе зобов’язань.

Запитання і завдання

  • 1. Коли Верховною Радою України були схвалені «Основні напрями зовнішньої політики України»? 2. У якому році Україна підписала домовленості про відмову від ядерної зброї? 3. Вступ до якої організації проголошували своєю метою всі Президенти України? 4. Коли Україна стала членом Ради Європи? 5. У яких країнах українські підрозділи здійснювали миротворчі місії ООН?
  • 6. Чим було зумовлено швидке визнання незалежності України іншими державами? 7. На яких принципах і засадах базується зовнішня політика України? 8. Коли Україна реально набула без'ядерного статусу? 9. Яку позицію посідає Україна щодо СНД? 10. Як розвивається співробітництво України з провідними міжнародними організаціями?
  • 11. Проведіть дискусію за проблемним питанням: «Багатовекторність політики України в 1991—2005 рр.: здобутки і прорахунки». 12. Визначте відмінності зовнішньої політики Президентів України. Відповідь подайте у вигляді таблиці.
  • 13. Чим були зумовлені неодноразові зміни пріоритетів зовнішньополітичного курсу України? Обґрунтуйте свою відповідь.