Історія України. Рівень стандарту. 11 клас. Гісем

§ 19. Проголошення Україною незалежності

• 1. Що таке «парад суверенітетів»? 2. Яких успіхів досяг український національний рух на початок 1991 р.?

1. Провал спроб збереження СРСР. Щоб зберегти СРСР і покласти край «параду суверенітетів», союзне керівництво вирішило ініціювати укладення нового Союзного договору (до того ж широкій громадськості завдяки дослідженням львівського історика Ярослава Дашкевича стало відомо, що Союзний договір 1922 р. так і не був підписаний, а його підмінили Конституцією СРСР 1924 р.).

В Україні до підписання Союзного договору ставилися неоднозначно. Під тиском громадськості 17 жовтня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла постанову, у якій визнавалося передчасним підписання нового Союзного договору до затвердження нової конституції України. 20 листопада 1990 р. РРФСР та УРСР підписали угоду про визнання суверенітету одна одної та необхідність співпраці на взаємовигідних умовах. Аналогічну угоду Україна підписала з Казахстаном. Таким чином, союзний центр фактично було усунуто, формувалися обриси конфедеративного союзу.

23 листопада 1990 р. було подано проект Союзного договору, який обмежував права республік, передбачав формування союзних органів влади з великими повноваженнями у сфері міжнародних відносин та фінансів. Передбачався пріоритет союзних законів над республіканськими. Такий проект у республіканських лідерів не викликав особливого ентузіазму. Тому консервативні сили, зокрема депутатська група «Союз» Верховної Ради СРСР, закликали М. Горбачова як президента винести на всесоюзний референдум питання щодо майбутньої долі СРСР. На референдум було винесено таке питання: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?». Навмисно ускладнене формулювання, а також зловживання висловами, що не мали юридичного змісту («оновлена федерація», «повною мірою»), були потрібні комуністичному партійному апарату, щоб заручитися підтримкою народу, але залишити собі свободу дій. Відбулася відверта політична спекуляція на природному бажанні населення досягти стабільності.

У цій ситуації Голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук запропонував одночасно із всесоюзним референдумом провести в Україні опитування населення щодо суті майбутнього єдиного державного утворення. Верховна Рада УРСР затвердила додаткове запитання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?».

17 березня 1991 р. відбувся референдум, у якому взяли участь 83,5 % виборців. Народ України відповів позитивно і на перше (70,2 % від кількості тих, хто взяв участь у голосуванні), і на друге запитання (80,2 %). Незважаючи на суперечливість результатів референдуму й опитування (на голосування виносили по суті різні форми національно-державного устрою), було очевидним, що громадська думка в Україні схиляється в бік незалежності. Таким чином, не вступаючи в пряме протистояння з президентом та Верховною Радою СРСР, Верховна Рада УРСР здобула підтримку народу, домігшись схвалення Декларації про державний суверенітет.

Після референдуму розпочався так званий «Новоогарьовський процес» — переговори керівників дев’яти республік, у тому числі й України, із президентом СРСР М. Горбачовим про новий Союзний договір. В останньому варіанті договору передбачалося, що союзні відомства поступляться значною кількістю повноважень, але Радянський Союз мав залишитися федерацією республік, а не співдружністю суверенних держав конфедеративного типу. Попереднє підписання договору планувалося провести 20 серпня 1991 р. Це була остання спроба М. Горбачова шляхом компромісу між республіками і центром урятувати СРСР. Проте тут втрутилися сили, що прагнули не лише зберегти СРСР, а й не допустити його оновлення в будь-якій формі.

2. Створення Автономної Республіки Крим. Питання про відновлення Кримської АРСР було порушене в листопаді 1990 р. кримським обкомом КПРС, яким тоді керував Микола Багров. Цим кроком в умовах розпаду СРСР кримські комуністи намагалися зберегти вплив і владу, не допустити перетворення Криму на національну автономію кримських татар, які активно поверталися на півострів. Проведений 20 січня 1991 р. референдум став першим плебісцитом в історії СРСР. На загальне голосування було винесено питання: «Ви за відтворення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки як суб’єкта Союзу РСР і учасника Союзного договору?».

У референдумі взяло участь 81,37 % від загальної кількості виборців, із них 93,26 % підтримали ідею автономії (приблизно 77 % жителів півострова).

Єдиною політичною силою на півострові, що виступила категорично проти проведення референдуму, була Організація кримськотатарського національного руху. На той час на півострів із 1989 р. переселилося 83 тис. кримських татар.

Спираючись на результати референдуму, 12 лютого 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Закон «Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки». Він містив норму, яка твердила: «Відновити Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку в межах території Кримської області в складі Української РСР». Слово «відновлення» було свідомою помилкою, оскільки Кримської автономії у складі України ніколи не існувало. Утворення територіальної автономії у складі УРСР стало «міною уповільненої дії», яка згодом перетворилася на серйозну проблему вже за часів незалежної України.

3. Спроба державного перевороту в СРСР та Україна. Наміри реформувати СРСР змусили противників цього до дій. 19 серпня 1991 р. було здійснено спробу державного перевороту. Блокувавши і позбавивши зв’язку М. Горбачова на його кримській дачі у Форосі, група вищих посадовців оголосила про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧП), до якого увійшли восьмеро осіб, зокрема віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем’єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов, міністр внутрішніх справ Б. Пуго.

ДКНС заявив про свій намір відновити в країні порядок і не допустити розпаду СРСР. У зв’язку із цим було призупинено діяльність політичних партій, громадських організацій та масових рухів, заборонено проведення мітингів, демонстрацій, страйків. Було встановлено контроль над засобами масової інформації, у деяких регіонах Радянського Союзу на шість місяців запроваджувався надзвичайний стан. Рішучість заколотників на словах аж ніяк не підкріплювалася діями. Виведеним на вулиці військам не було поставлено чіткого завдання, до того ж вони не бажали воювати з власним народом.

Змовники одразу зіткнулися з протидією керівництва РРФСР на чолі з президентом Росії Борисом Єльциним. На захист демократії виступили десятки тисяч жителів Москви, а також деяких інших міст СРСР. Серед захисників Білого дому в Москві були й представники України під синьо-жовтим прапором. Рішучі дії Б. Єльцина підтримала більшість урядів країн світу. Заколот зазнав поразки.

Події серпня виявили реальні, а не декларативні позиції та наміри всіх політичних сил і державних органів в Україні. Керівництво ЦК КПУ опинилося на боці заколотників. Секретаріат ЦК надіслав на місця шифрограму, у якій схвально оцінював переворот, і пропонував партійним комітетам «організувати» підтримку дій ДКНС.

Генерал В. Варенников, якого заколотники відправили в Україну, заявив, що в разі непідтримки рішень ДКНС, проведення страйків та акцій непокори будуть застосовані війська. Заручившись підтримкою першого секретаря КПУ С. Гуренка, він намагався схилити Л. Кравчука до визнання ДКНС. Однак спроби виявилися марними. Л. Кравчук вважав, що будь-які масові виступи населення можуть спровокувати заколотників увести війська до Києва й інших міст та почати масові арешти, і закликав до спокою й витримки. Він заявив, що будь-які зміни мають відбуватися на основі закону, і підстав для введення в республіці надзвичайного стану немає. Тим самим він не визнав правомочними розпорядження ДКНС на території України. Військові та міліція на території України не підтримали заколотників. Союз офіцерів України запропонував організувати загони добровольців для захисту українського парламенту, а також закликав військових — громадян України не виконувати розпорядження ДКНС.

Деякі місцеві ради, особливо в західних областях, засудили заколот. У зверненні Львівської обласної ради до населення області містився заклик «при спробі насильницького усунення демократично обраної народом влади відповісти масовими актами громадянської непокори». Харківська міська рада кваліфікувала дії ДКНС як найтяжчий злочин.

Послідовно й рішуче проти заколотників в Україні виступила тільки опозиція — представники Народного руху України та новоутворених демократичних партій. Вони висловили пропозицію засудити заколот спеціальним рішенням Верховної Ради УРСР, закликали до організації загального страйку.

Тим часом у ніч із 20 на 21 серпня 1991 р. віддані ДКНС війська спробували здійснити штурм Білого дому в Москві. Під час штурму загинуло троє осіб. Спецпідрозділи, які мали завершувати операцію, відмовилися її виконувати. Заколот провалився.

22 серпня Президія Верховної Ради УРСР ухвалила рішення про скликання позачергової сесії парламенту.

4. Проголошення незалежності України. Незважаючи на прийняття 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет, Україна продовжувала залишатися у складі СРСР. Упродовж короткого часу (із літа 1990 до літа 1991 р.) Верховна Рада УРСР ухвалила низку законів і постанов із важливих проблем економічної політики, державотворчого життя: Закони «Про економічну самостійність України» (серпень 1990 р.), «Про заснування посади Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР», «Про вибори Президента Української РСР», «Про Президента Української РСР» (липень 1991 р.) та інші.

Позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991 р. прийняла історичний документ — Акт проголошення незалежності України, у якому, зокрема, підкреслювалося: «Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України».

Тим самим було покладено край юридичному існуванню УРСР. На карті світу з’явилася нова суверенна держава — Україна.

Причетність КПУ до спроби державного перевороту ДКНС стала причиною для прийняття указів Президії Верховної Ради «Про тимчасове призупинення діяльності КПУ» (26 серпня 1991 р.) та «Про заборону діяльності КПУ» (30 серпня 1991 р.).

4 вересня 1991 р. було прийнято історичне рішення про підняття над будівлею Верховної Ради України національного синьо-жовтого прапора, який 28 січня 1992 р. був затверджений як Державний Прапор України.

Восени 1991 р. відбулися перші офіційні візити Голови Верховної Ради України Л. Кравчука до Франції, США та Канади.

5. Референдум 1 грудня 1991 р. та вибори Президента України. Як ви знаєте, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Акт проголошення незалежності України. Однак згідно із чинним на той час законодавством питання про реалізацію права народу України на самовизначення виходило за межі компетенції Верховної Ради УРСР, і його мали вирішувати виключно на всеукраїнському референдумі. Тому того ж дня, крім Акта проголошення незалежності України, було прийнято й постанову Верховної Ради УРСР «Про проголошення незалежності України», якою, зокрема, передбачалося провести 1 грудня 1991 р. Всеукраїнський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України.

Референдум не залишив жодних сумнівів. 90,32 % громадян, що взяли участь у референдумі, на питання бюлетеня «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» відповіли: «Так, підтверджую». Результати голосування ознаменували повноправне входження України до світової спільноти вільних держав. Почалася хвиля дипломатичного визнання України як незалежної держави.

1 грудня 1991 р. жителі України також обирали першого Президента України. Перемогу здобув чинний Голова Верховної Ради України Л. Кравчук. Він і став першим Президентом незалежної України (1991—1994 р.).

8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі, неподалік Мінська, Президент України Л. Кравчук, президент Росії Б. Єльцин, голова Верховної Ради Білорусі С. Шушкевич констатували, що вихід республік зі складу СРСР й утворення незалежних держав стали реальним фактом, а СРСР як суб’єкт міжнародного права й геополітична реальність припинив своє існування. Вони підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), до якої можуть приєднатися республіки колишнього СРСР та інші країни. Україна увійшла до складу СНД на правах асоційованого члена.

Причини розпаду СРСР:

  • Криза тоталітарного режиму в СРСР.
  • Поразка СРСР у «холодній війні».
  • Унітарний імперський характер СРСР, що обмежував права союзних республік, хоча за Конституцією Рядянський Союз був федерацією.
  • Нерозважливість і прорахунки в національній політиці (зросійщення, курс на «злиття націй» і формування типу «радянської людини», ігнорування національних особливостей і проблем).
  • Нездатність союзного керівництва подолати економічну кризу.
  • Процес демократизації і «гласності», що сприяв зростанню національної свідомості й активізації національно-визвольних рухів.
  • Ослаблення в процесі «перебудови» ролі союзного центру і стержня радянської системи — КПРС.
  • Ідеологічна криза КПРС.
  • Втрата авторитету влади після кривавих подій у Баку (Азербайджан), Вільнюсі (Литва) та інших містах, особливо після заколоту 19—21 серпня 1991 р.

Україна відіграла одну з ключових ролей у розвалі СРСР. Прагнення української політичної еліти (незалежно від партійної належності) і народу досягти незалежності країни, яке було підтверджене на референдумі 1 грудня 1991 р., позбавило будь-якого шансу зберегти Радянський Союз.

Професор кафедри української історії Гарвардського університету в США Сергій Плохій про роль України в розпаді СРСР

Мені було цікаво знайти в американських архівах не одне, а кілька підтверджень щодо тодішньої позиції Єльцина. Не менш цікаво було зрозуміти, чому Росії стало не цікаво грати в гру під назвою Радянський Союз, і чому референдум про незалежність України означав саме його розвал. Борис Єльцин пояснив Бушу, що Росія без України не підпише оновлений договір. Буш спитав, чому. Єльцин відповів, що без слов'янської України більшість у цьому Союзі складатимуть ісламські республіки.

Йшлося, звичайно, не лише про якісь культурні та геополітичні речі, а також про те, що на Заході називається the hording of the empire, тобто ціна утримання імперії. Росія не готова була без підтримки України утримувати економічно та геополітично інші республіки.

Я переконаний, що цей аргумент не був єдиним, але він добре вписується в те, що відбувалося в регіоні та світі в той час. Це ісламський фактор і його роль у розвалі Союзу.

Українська незалежність, яку ми отримали, — це продукт компромісу... Незалежність, яку вдалося вибороти завдяки бюлетеням, демократію, яку вдалося отримати наприкінці 1980-х рр., треба навчитись захищати, якщо ми хочемо і надалі бути Незалежними.

1. На якій ролі України в розвалі СРСР акцентує історик С. Плохій? 2. Якою є роль референдуму 1 грудня 1991 р. у розвалі СРСР?

6. Міжнародне визнання незалежності України. Від дня проголошення суверенітету України постало питання її міжнародного визнання. Проте світові лідери й сусіди не поспішали із цим актом, хоча Україна з 1945 р. була членом ООН. Це можна пояснити небажанням псувати відносини з керівництвом СРСР, який на той час ще існував, і тим, що, на відміну від держав Балтії, законність входження яких до Союзу Захід ніколи не визнавав, Україну сприймали як складову СРСР.

Міжнародне визнання України розпочалося одразу після референдуму. Хвиля визнання та встановлення дипломатичних відносин з іноземними державами була безпрецедентною. Це засвідчило, що міжнародне співтовариство розглядає незалежну Україну як запоруку стабільності на території колишнього СРСР і гарантію незворотності демократичних процесів у Центрально-Східній Європі. Вагоме значення у визнанні незалежної України у світі мало те, що країна обрала цивілізований та мирний шлях побудови суверенної держави.

Першою незалежність України офіційно визнала Республіка Польща 2 грудня 1991 р., а потім Канада. В останні дні 1991 р. Україну визнали всі держави «групи семи». Це засвідчило остаточний перелом у позиції світової громадськості щодо незалежності нашої держави. Почався процес міжнародного визнання.

Суттєве значення для підвищення авторитету нашої держави у світі мало прийняття 10 грудня 1991 р., у День прав людини, Закону «Про дію міжнародних договорів на території України». У ньому йшлося про те, що Україна розглядає укладені й ратифіковані нею міжнародні договори як невід’ємну частину національного законодавства.

Після 1 грудня 1991 р. визнання відбувалося й на рівні міжнародних організацій. 30 січня 1992 р. Україна стала членом НБСЄ (тепер Організація з безпеки та співробітництва в Європі, ОБСЄ), а 10 березня 1992 р. приєдналася до Північноатлантичної ради зі співробітництва (із 1998 р. — Рада євроатлантичного партнерства). Загалом було укладено 35 двосторонніх міждержавних договорів і 88 міжурядових угод.

Широкому визнанню незалежності України сприяли її виважена внутрішня політика, що ґрунтувалася на принципах демократії, гуманізму й забезпеченості прав людини, а також її миролюбні зовнішньополітичні кроки, спрямовані на зміцнення безпеки у світі й розвиток міжнародної співпраці в усіх сферах. Ще 1 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Декларацію прав національностей України, яка урочисто гарантувала всім народам, національним групам і громадянам, які проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні й культурні права та свободу релігійних переконань.

5 грудня 1991 р. Верховна Рада виступила зі Зверненням до парламентів і народів світу, у якому зазначалося, що Українська держава буде неухильно дотримуватися норм міжнародного права, керуючись Загальною декларацією прав людини, міжнародними пактами про права людини, ратифікованими Україною, та іншими відповідними міжнародними документами. Було висловлено також намір приєднатися до Гельсінського Заключного акта. Паризької хартії та інших документів НБСЄ.

Принципово важливим кроком на шляху становлення України як повноправного суб’єкта міжнародних відносин стало запровадження атрибутів державності, зокрема визнання громадянства України, національної символіки, а також власної грошової одиниці. Ці та інші акти молодої країни засвідчили появу на політичній карті світу нової демократичної держави, готової зробити гідний внесок у збереження загальнолюдських цінностей і розвиток міжнародного співробітництва.

Висновки. Спроба союзного керівництва на чолі з М. Горбачовим урятувати СРСР шляхом підписання нового Союзного договору виявилася невдалою. Референдум 17 березня 1991 р. засвідчив, що більшість населення підтримує суверенітет республіки. Україна виступила категорично проти федеративного устрою майбутнього союзу. Таким чином, від позиції України залежала подальша доля СРСР.

  • 19—21 серпня 1991 р. прихильники збереження СРСР здійснили спробу державного перевороту.
  • 24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України. Референдум 1 грудня 1991 р. підтвердив це історичне рішення.
  • Першим Президентом незалежної України став Л. Кравчук.
  • Після референдуму 1 грудня 1991 р. розпочався процес міжнародного визнання України.

Запитання і завдання

  • 1. Якими були результати всесоюзного референдуму 17 березня 1991 р.? 2. Коли відбулася спроба державного перевороту в СРСР? 3. Хто входив до складу ДКНС? Якою була мета заколотників? 4. Якою була реакція на заколот в Україні? 5. Коли було прийнято Акт проголошення незалежності України? 6. Хто став першим Президентом України?
  • 7. Чому заколотники ДКНС не мали підтримки населення? Чи можна стверджувати, що заколот став каталізатором проголошення незалежності України? 8. Як було проголошено незалежність України? У чому полягає історичне значення цієї події? 9. Із якою метою було проведено референдум 1 грудня 1991 р.? Яким був його результат?
  • 10. Визначте причини розпаду СРСР. Складіть тези.
  • 11. Згадуючи події проголошення незалежності України, депутат В. Яворівський зазначав: «Ситуація була дуже гострою. Суспільство було налаштовано проти них, тож багато комуністів проголосували за незалежність саме через страх». Чи згодні ви з такою точкою зору? Обґрунтуйте свою думку.

Практичне заняття. «За живе...»: непоправні наслідки Чорнобильської трагедії

Рекомендації щодо роботи на практичному занятті наведено на с. 285.

Узагальнення знань за розділом 4. Відновлення незалежності України

Тестові завдання для підготовки до тематичного оцінювання за розділом 4. Відновлення незалежності України