Підручник по Всесвітній історії. 9 клас. Гісем - Нова програма

Практичне заняття

Британське володарювання в Індії. Народи Африки під владою європейських колонізаторів

ПРИГАДАЙТЕ

1. Що приваблювало європейців у країнах Сходу? 2. Коли почалося проникнення європейців в Індію? 3. Яка європейська країна на кінець XVIII ст. встановила своє панування над Індією?

МЕТА

На підставі аналізу наведеного тексту визначити, у чому полягали особливості британського володарювання в Індії; як відбувалася колонізація Африки; шляхом дискусії сформувати уявлення про вплив колоніалізму на розвиток Індії та Африки.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ЗАНЯТТЯ

1. Підготувати повідомлення за темами: «Повстання сипаїв», «Зародження Індійського національного конгресу (ІНК)», «Колонізація Африки».

2. Підготувати есе за темами: «Місія колоніалізму в становленні єдності світу», «Чи несла колонізація цивілізацію підкореним народам?».

ХІД РОБОТИ

1. Об'єднайтеся в малі групи за тематикою підготовлених повідомлень і есе та обговоріть результати, які ви отримали під час роботи над ними.

2. Представте класу спільні висновки, яких ви дійшли під час роботи в малих групах.

3. Презентуйте найкращі з підготовлених до уроку повідомлень та есе класу.

4. Ознайомтеся із запропонованим матеріалом, дайте відповіді на запитання та виконайте завдання.

5. Сформулюйте висновки відповідно до мети заняття.

1 ІНДІЯ — ПЕРЛИНА БРИТАНСЬКОЇ КОРОНИ.

Індія з давніх часів привертала увагу купців, європейських монархів, усіляких авантюристів. Португальці, іспанці, англійці, французи намагалися закріпитися на півострові Індостан. Найбільшого успіху досягла англійська Ост-Індська компанія, яка стала верховною владою на півострові. Із 1784 р. діяло так зване подвійне управління Індією: у Калькутті головував генерал-губернатор, а в Мадрасі та Бомбеї з’явилися губернатори в оточенні дрібних чиновників, військовослужбовців і великих землевласників.

Ост-Індська компанія встановила систему податкового грабунку, експлуатації селян, місцевих землевласників, князів. Вона підкорила собі майже всі князівства, збирала податки через систему відкупу й посередників. Поступово податки з населення стали головними для компанії. Для неї вже було неважливим, що англійський уряд скасував монопольне право компанії на торгівлю з Індією.

У XVIII ст. основним товаром індійського експорту були високоякісні бавовняні тканини, які вручну виготовляли мільйони індійських ткачів. Проте промисловий переворот зробив виробництво таких тканин у Європі дешевшим, ніж в Індії. Стало вигідним привозити ці тканини з Англії. Втративши ринок збуту, індійські ткачі опинялися перед загрозою голодної смерті. Невдоволення англійським пануванням наростало. Поширювалися чутки, що всіх індійців хочуть навернути в християнство. Ще більше загострила ситуацію конфіскація в 1856 р. компанією князівства Ауд із 5 млн жителів під приводом поганого управління та відсутності законного спадкоємця.

Центральна контора Ост-Індської компанії в Лондоні. 1817 р.

Високий чин Ост-Індської компанії в оточенні почесної процесії

Нова корона до старої: прем'єр-міністр Великої Британії Бенджамін Дізраелі та королева Вікторія. Карикатура 1876 р.

2 ПОВСТАННЯ СИПАЇВ.

Відверто грабіжницька політика англійців не могла не викликати обурення індійців, яке вилилося в могутнє повстання. Приводом до нього стало отримання індійською (сипайською) армією нових набоїв для рушниць. Кожний із них був обгорнутий у папір, просочений свинячим або яловичим жиром. Перед зарядженням солдат мав зірвати зубами цей папір, тоді як вживання свинини в мусульман заборонено, а в індусів корова є священною твариною.

Сипаї — наймані колоніальні війська в Індії. Становили значну частину британської колоніальної армії. Брали участь у війнах проти Афганістану та придушенні народних повстань проти колонізаторів. Набиралися з вищих каст Індії та отримували значну платню. Проте офіцерами в сипайській армії могли бути лише англійці.

Повстання сипаїв розпочалося 10 травня 1857 р. неподалік міста Делі. Повсталі вбили офіцерів-англійців, захопили владу в місті й оголосили про відновлення влади Великих Моголів на чолі з Бахадур Шахом II. Повстання набуло яскраво вираженого проанглійського спрямування. Його учасники жорстоко розправлялися з англійцями, не жаліючи навіть жінок і дітей. І хоча виступ не охопив усієї території Індії, він показав крайнє невдоволення індійців.

Щоб приборкати повстання, уряд Англії діяв швидко та рішуче. У 1858 р. було ліквідовано Ост-Індську компанію. Індія перейшла під владу Британської корони. Генерал-губернатор Індії почав називатися віце-королем. Управління колоніями здійснювала Рада міністрів. У 1876 р. королева Вікторія стала імператрицею Індії. Було оголошено про прощення тих повсталих, які не вбивали англійців. Велика Британія заявила, що поважатиме права місцевих правителів. Сипаям було дозволено обіймати офіцерські посади.

Ці заходи внесли розлад до лав повсталих. Крім того, сипаї припустилися низки помилок. Так, відновлення правління Великих Моголів налаштувало проти повстання сикхів, гурків та індусів. Повстання не підтримали дві сипайські армії — бомбейська й мадраська. Повсталі не скористалися моментом і не перейшли в наступ, коли англійці були розгублені й не мали достатніх сил.

Діамант Кох-і-Нур у малій королівській короні Великої Британії

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ

Зі свідчення англійського полковника К. Янга про причини повстання сипаїв

Відмова від нових патронів була простим приводом до повстання, яке вже було замислене раніше та до якого готувалися і індуси, і мусульмани. Справжньою причиною невдоволення було погане управління та нерозбірлива політика анексій, яка притаманна генерал-губернатору Джеймсу Ендрю Дальхузі... Немає сумніву в тому, що усунення короля та анексія території Ауд викликала невдоволення в тій області, із якої була більшість наших сипаїв і де жили їхні родини.

На яких причинах повстання сипаїв наголошує полковник К. Янг?

Страта лідерів повстання сипаїв через «диявольський вітер». Художник В. Верещагін, 1884 р.

Пам'ятник княжні Лакшмі Баї в місті Солапур (Індія). XX ст.

Після прибуття підкріплень з Англії розпочався наступ на район повстання. Делі та Лакхнау були взяті штурмом. Проте повстання тривало й набуло партизанських форм боротьби. У цій війні уславилася княжна Лакшмі Баї із Джхансі, яка зі своїм загоном не давала спокою британським колонізаторам. У 1859 р. були придушені останні осередки повстання. Із полоненими сипаями англійці розправлялися вкрай жорстоко: їх прив’язували до жерла гармат і розривали пострілом.

ЦІКАВІ ФАКТИ

В основі кастового устрою Індії лежав успадкований із давніх часів поділ суспільства на три «чисті» касти — брахмани (жерці), кшатрії (воїни), вайш'я (селяни, купці, ремісники) та одну «нечисту» — шудри (раби, слуги).

3 ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ІНДІЇ.

Після повстання сипаїв політика Англії в Індії суттєво змінилася. Відбулися зміни в колоніальній адміністрації. Були відкриті три університети для виховання в європейському дусі нової індійської еліти. Також англійська влада прийняла закон «Про постійну оренду», за яким селянин-орендар міг стати власником землі за умови доведення в суді того, що саме цей наділ він постійно орендував щонайменше 13 років. Цей закон хоча й не змінював заплутаної та складної системи аграрних відносин, створеної колонізаторами на основі збереження традиційної державно-приватної власності на землю, але заклав основи майнових відносин, подібних до європейських.

Індійське суспільство поділялося за релігійними, кастовими та національно-мовними ознаками, які колонізатори використовували із власною метою. Так, наприклад, англо-індійська армія на 1/3 складалася з мусульманських полків, на 1/3 — із сикхів і на 1/3 — з індусів, які ворогували між собою. Це давало можливість у разі повстання третини військових залучити до його придушення дві третини збройних сил.

Наприкінці XIX ст., незважаючи на зусилля англійців, кастова система в Індії зберігалася, хоча й зазнала певних змін (кастовий поділ часто не збігався з родом занять людей).

У другій половині XIX — на початку XX ст. економічне значення Індії для Англії швидко зростало. Індія стала місцем вигідного вкладення капіталу. Тут будувалися залізниці (на початку XX ст. — 30 тис. км), переробні підприємства (чай, кава, джут, бавовна тощо).

Наприкінці XIX ст. почали формуватися національна промисловість і національний підприємницький капітал. На 1911 р. в Індії налічувалося 200 текстильних підприємств, які належали національному капіталу.

Індійська кастова система

Незважаючи на певні успіхи, промислове виробництво було розвинене слабко. Робітники становили лише 1 % населення, а місцева буржуазія здебільшого була компрадорською, тобто пов’язаною з іноземним капіталом.

Аграрне виробництво в Індії поступово переорієнтовувалося на забезпечення англійської промисловості сировиною.

За перше десятиліття XX ст. кількість зайнятих у сільському господарстві людей збільшилася з 66 до 72%. Це відбулося через втечу міського населення з міст, де було зруйновано традиційний устрій (розорення ремісників), адже нова промисловість не змогла поглинути всіх, хто втратив засоби до існування. Міста перетворилися на осередки голоду та злиднів, тоді як у XIX ст. такими осередками були села.

4 НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА.

Швидке руйнування традиційного життя Індії по-різному сприймалося в індійському суспільстві. Противники англійських порядків пропонували повернутися до принципів життя давніх аріїв. Частина мусульман виступала за відновлення традицій раннього ісламу. Проте більшість освічених індійців прагнули поєднати західні ідеї свободи, рівності, гуманізму та раціоналізму з індуїзмом та ісламом. Вони визнавали факт відсталості Індії та вважали, що її можна подолати тільки шляхом усунення застарілих норм і звичаїв.

Становлення індійської національної буржуазії стало тим підґрунтям, на якому виник надзвичайно сильний визвольний рух. У 70—80-х рр. XIX ст. серед частини індійської інтелігенції поширювалися патріотичні настрої. Вона почала об’єднуватися в культурно-освітні організації. їх учасники закликали повернутися до стародавніх вірувань («Назад до вед»), відкидали кастовий поділ індійського суспільства, проголошували рівність людей і народів, ставили за мету відродження індійської культури. Одночасно висувалися вимоги створення європейської системи освіти, проведення соціальних реформ, прискорення розвитку індійської промисловості. У 1885 р. національно свідомі діячі об’єдналися в Індійський національний конгрес (ІНК). Його перший установчий з’їзд став символом єдності Індії; делегати представляли різні народи Індії, тому спілкувалися англійською мовою.

Англійці прихильно сприйняли ІНК, але згодом ситуація змінилася.

Позиції лідера в ІНК займало ліберальне помірковане крило, яке визначило такі цілі: захист національної промисловості, зниження податків, створення системи банківського кредиту, розширення самоуправління та виборного представництва.

Радикальне крило в ІНК очолював Балгангадхар Тілак (1856—1920).

Початок XX ст. відзначився піднесенням національно-визвольного руху. Цьому сприяла низка чинників: організаційне оформлення руху; зміцнення національного капіталу; організаційне оформлення робітничого руху як самостійної сили; посилення виступів селян проти колоніальних порядків; політика колонізаторів, зокрема віце-короля Дж. Керзона. Останній прийняв низку законів, які стали поштовхом до масових виступів населення: розпустив виборний муніципалітет у Калькутті; удвічі збільшив плату за навчання у вищих навчальних закладах; прийняв закон про поділ Бенгалії на дві адміністративні одиниці. Це стало останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння народу та сколихнула індійське суспільство.

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ

Балгангадхар Тілак

Балгангадхар Тілак походив із родини брахмана. Він виступав за повну ліквідацію англійського колоніального панування, але мирними засобами; був категоричним противником соціальних реформ, закликав повернутися до національних витоків — індуїзму. Одним із засобів боротьби він вважав бойкот англійських товарів. Б. Тілак суворо дотримувався кастових законів, організовував релігійні свята. За свою діяльність у 1897 р. він був засуджений англійцями на каторжні роботи, але протести світової та індійської громадськості змусили колонізаторів звільнити Б. Тілака.

Головними центрами масових рухів стали Бенгалія, Пенджаб і Бомбей. На пропозицію ІНК 16 жовтня 1905 р. в Бенгалії було проведено й підтримано всією країною національний траур (фактично — загальнонаціональний страйк) на знак протесту проти поділу Бенгалії. Розпочався рух «свадеші» — бойкот англійських товарів.

В умовах загальнонаціонального піднесення ІНК висунув гасло «свараджа» — надання Індії самоуправління в межах Британської імперії на зразок Канади та Австралії. У 1907 р. рух «свадеші» почав переростати в рух «сварадж».

Ключовою подією національно-визвольного руху став політичний страйк у Бомбеї в липні 1908 р. Для придушення масових виступів населення колоніальна влада вдалася до репресивних заходів. Ще в 1907 р. було прийнято закон про заколотників, який забороняв мітинги й демонстрації, а в 1908 р. — закон, за яким закривалися газети, що «підбурювали до заколоту». На підставі цього закону заарештували й Б. Тілака, над яким було влаштовано політичний процес, що привернув до себе увагу всієї країни.

Упередженість суддів та англійських присяжних обурила країну. У Бомбеї розпочався загальний політичний страйк: припинили роботу підприємства, магазини, навчальні заклади. Демонстрації та мітинги переростали в сутички з поліцією.

Бомбейський страйк, піднесення національно-визвольного руху в країні змусили колоніальну владу піти на поступки: збільшилася кількість виборних осіб у раді при віце-королі, у законодавчих зборах провінцій було створено виборчу більшість. Водночас колонізатори намагалися внести релігійний і національний розкол в індійське суспільство. Так, вибори проводилися за куріями, що утворювалися за релігійною та національною ознакою.

У 1911 р. віце-король скасував закон про розділ Бенгалії та переніс свою столицю з Калькутти в Делі.

Піднесення національно-визвольного руху поставило на порядок денний питання про вироблення програми руху. У місті Ланау в 1916 р. відбулися з’їзди двох найбільших національних політичних організацій (ІНК та Мусульманської ліги), на яких було вироблено програму вимог національно-визвольного руху, зокрема таких: негайне надання Індії широкого самоврядування; призначення індійців на командні посади в армії; розширення митної автономії; установлення індійського контролю над фінансами.

У роки Першої світової війни в індійському національно-визвольному русі помітною постаттю став Могандас Карамчанд Ганді (1869—1948). Люди називали його Магатмою — великою душею. Він приїхав до Індії з Південної Африки, де набув досвіду в організації специфічної форми національно-визвольної боротьби — «ненасильницького опору» владі. Ця форма боротьби — «сатьяграха» («впертість в істині») — була відпрацьована М. Ганді в Південній Африці під час боротьби проти расової дискримінації індійських іммігрантів.

Магатма Ганді

ЦІКАВІ ФАКТИ

Основою для вчення М. Ганді стала теорія ненасильства Л. Толстого, ідеї мирних масових дій. Мислитель був противником насильства та збройної боротьби. Він усвідомлював, що Індії з її кастовим, мовним, національним, релігійним поділом слід уникати крайнощів. Теорія «ненасильницького опору» (або громадської непокори), досвід її застосування в подальшому набули поширення у світі.

Національно-визвольний рух в Індії на початку XX ст. не досяг своєї мети. Для успіху боротьби ще не визріли необхідні умови: не сформувалася соціальна сила, яка повела б за собою всі верстви індійського суспільства, не було забезпечено достатньої підтримки з боку населення.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Якими були результати англійського панування в Індії на середину XIX ст.? 2. Хто такі сипаї? Коли відбулося повстання сипаїв в Індії? 3. Складіть у зошиті схему, яка характеризує повстання сипаїв, за зразком: причини — привід — керівники — учасники — основні події — результати — наслідки. 4. Які реформи здійснили англійці в Індії після придушення повстання сипаїв? 5. У якому році англійська королева Вікторія стала імператрицею Індії? 6. Яка організація наприкінці XIX ст. очолила національно-визвольний рух в Індії? Коли вона була створена? 7. Визначте основні риси економічного розвитку Індії в другій половині XIX ст. Чому в цей період у країні відбулося збільшення сільського населення? 8. Охарактеризуйте національно-визвольний рух в Індії наприкінці XIX — на початку XX ст. 9. Чи можна стверджувати, що англійське панування сприяло розвитку Індії? 10. Чому Індія була колонізована однією державою — Великою Британією?

5 НАРОДИ АФРИКИ ПІД ВЛАДОЮ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КОЛОНІЗАТОРІВ.

До встановлення європейського панування Африка складалася із двох історико-географічних регіонів.

Перший, розташований на північ від пустелі Сахара й до Червоного моря, входив до зони поширення цивілізацій Середземномор’я — давньоєгипетської, фінікійської, греко-римської. Після арабських завоювань тут утвердився іслам, а після розпаду халіфату утворилося кілька арабських держав. Згодом ці держави, за винятком Марокко, увійшли до складу Османської імперії.

В Ефіопії збереглося християнство, і в середині XIX ст. тут утворилася держава на чолі з імператором (негусом). Загалом цей регіон із давніми традиціями державності, відносно розвиненим господарством був одним із центрів християнської та ісламської культури.

На південь від Сахари жили численні народи негроїдної раси, які перебували на стадії первіснообщинного ладу або переходу до перших державних утворень. Господарський устрій цих народів був різноманітним: від кочового скотарства та землеробства до полювання й збиральництва. Більша частина народів сповідувала племінні культи. Залучаючись у торгівлю з більш розвиненими народами, Тропічна Африка поставляла єдиний «товар» — рабів. Работоргівля в Африці процвітала ще із часів єгипетських фараонів.

Установлення європейського панування в Африці відбувалося по-різному. Спроби європейців закріпитися в Північній Африці почалися наприкінці XVIII ст. Першим реальним здобутком стало загарбання в 1830 р. Францією Алжиру. На початку XX ст. всю територію Північної Африки було поділено між європейськими державами. Єгипет і Судан належали Англії, Лівія — Італії, Алжир, Туніс і Марокко — Франції. Також частину Марокко утримувала Іспанія. Боротьба за Марокко призвела до двох гострих міжнародних криз (1905—1906, 1911 рр.), які могли вилитись у світову війну.

Негус Ефіопії Менелік. Невідомий художник

ЦІКАВІ ФАКТИ

У 1898 р. відбувся Фашодський інцидент, який переріс у Фашодську кризу — дипломатичний конфлікт між Англією та Францією за вплив у Судані. Він став ключовою подією 100-літньої англо-французької боротьби за колоніальне панування в Африці. Приводом до конфлікту стало захоплення французьким загоном поселення Фашода на Верхньому Нілі. Французи відповіли відмовою на вимогу Лондона вивести війська, і країни стали на межу війни. Проте Франція була не готова вести заморську війну, тому в листопаді відкликала свої війська та за умовами англо-французького договору 1899 р. отримала територіальну компенсацію в Центральній Африці.

Проникнення в Тропічну й Південну Африку було повільнішим, хоча воно почалося ще в XV—XVI ст. Спочатку європейські держави прагнули встановити контроль над работоргівлею. Вони створювали опорні пункти на узбережжі та не мали наміру просунутися в глиб континенту. Під контролем європейців перебувало 11% території Африки.

До 1807 р., коли англійці заборонили работоргівлю та стали перешкоджати їй, з Африки було вивезено 12 млн рабів.

Уже перший досвід колонізації доводив, що в Африці можна розвивати плантаційне господарство, але проникнення вглиб гальмувалося через погані дороги та наявність вогнищ тяжких захворювань, від яких європейці не мали ліків. Однак наприкінці XIX ст. ситуація докорінно змінилася. Європейські держави, для яких наявність колоній була символом статусу великої держави, почали активно захоплювати й ділити Африканський континент. На початку XX ст. на території Африки залишилося лише дві незалежні держави: Ефіопія, яка захистила свою незалежність у боротьбі з Італією (вирішальна битва відбулася в 1896 р. поблизу міста Адуа), і Ліберія, заснована в XIX ст. неграми зі США, які прагнули повернутися на свою історичну батьківщину.

Найбільші колоніальні володіння належали Франції (34%) та Англії (30 %). Крім них, колонії на Африканському континенті мали Німеччина (Того, Камерун, Танганьїка, Намібія), Португалія (Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау), Іспанія (Західна Сахара, Екваторіальна Гвінея), Бельгія (Конго), Італія (Сомалі, Еритрея).

Оскільки поділ Тропічної та Південної Африки відбувався за відсутності відносно стабільних державних утворень на континенті, він був здійснений європейськими державами довільно. Кордони колоній не збігалися ні з етнічними межами, ні з географічними, що призвело до роз’єднання багатьох народів.

Різниця в спрямованості колонізації зумовила відмінності в характері визвольного руху народів Африки. У Північній Африці він набув форми відновлення незалежності держав, що раніше тут існували. У XX ст. такі вимоги зазвичай поєднувалися з програмами модернізації цих держав за європейським зразком. Так, відбулися великі повстання в Алжирі (1871—1872 рр.), Тунісі, Єгипті (1881 р.), Судані (було створено махдистську державу, яка проіснувала до 1898 р.).

Захоплення міста Константини в Алжирі французькими військами. Художник О. Верне, 1837 р.

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ

З англійської газети «Дейлі мейл» про битву махдистів проти англійців під Омдурманом (Судан) 2—3 вересня 1898 р.

Це була найбільша, найкраща й найхоробріша армія, яка будь-коли билася проти нас за махдизм, і вона вмирала з гідністю... їхні стрільці... змордовані й... змучені, зімкнулися довкола чорного й зеленого прапора. їхні списники щохвилини кидалися в безнадійну атаку... Лінія смуглявих солдатів піднялася та кинулася на штурм.

Та ось вона вигнулася, зламалася, розпалася та зникла. Перш ніж розвіявся дим, іншу лінію було зім'ято.

1. Чим можна пояснити таке жорстоке ставлення колонізаторів до місцевого населення? 2. Чому повстання махдистів зазнало поразки?

Саморі Туре

У Центральній і Південній Африці опір колонізаторам мав характер періодичних збройних виступів під керівництвом місцевих вождів. З огляду на перевагу європейців в озброєнні та ворожнечу між різними племенами, вони не становили загрози колонізаторам. Найзначнішими були такі повстання: зулусів проти англійців (1879 р.); туарегів у Західній Африці під проводом Саморі Туре проти французьких колонізаторів, яке тривало 18 років (1887 р.); гереро і нама проти німецьких колонізаторів (1904 р.). Усі вони були жорстоко придушені, а населення майже повністю винищене.

Значно відрізнявся розвиток Південної Африки. На крайньому півдні континенту в XVII ст. голландці заснували Капську колонію. Колоністи обробляли землю та називали себе бурами (від нід. — фермер, селянин). Усі вони за віросповіданням були дуже набожними кальвіністами. Тривале перебування серед африканців-язичників породило в бурів уявлення про себе як про богообраних, а про африканців — як про свою обслугу. Тому бури вважали рабство таким, що не суперечить християнській моралі.

У XIX ст. Капську колонію захопили англійці, які скасували рабство та прагнули ввести самоврядування на основі расової рівності. Тоді частина бурів вирішила переселитися на схід і північний схід. Там вони заснували держави Наталь, Оранжеву республіку та Трансвааль. На їх території було знайдено значні поклади золота, алмазів тощо. Англійці, прагнучи оволодіти цими багатствами, розпочали війну проти бурів. Після англо-бурської війни (1899—1902 рр.) ці території було захоплено англійцями. Особливістю війни стало те, що тут уперше англійці застосували концентраційні табори для непокірного мирного населення. Однак опір бурів був настільки запеклим, що англійці для збереження стабільності пішли їм на поступки. У 1910 р. колишні держави бурів було об’єднано в Південно-Африканський Союз (ПАС), який отримав статус домініону. Англійська мова та африкаанс (діалект голландської) стали офіційними, а в бурських провінціях зберігалися порядки, що виключали «небілих» із політичного життя.

Створення домініону зробило бурів господарями становища, оскільки вони складали більшість білого населення. їхній вплив особливо зріс після Першої світової війни, коли вони продемонстрували повну прихильність до Англії; наслідком цього стало закріплення в ПАС режиму расового гноблення.

В африканців було відібрано майже всі землі. Вони мали жити тільки на окремих територіях та отримати дозвіл на проживання на землях білих і в спеціально відведених місцях.

Атака англійців на позиції бурів. Невідомий художник

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. На які історико-географічні регіони можна поділити Африку? Де переважав іслам? 2. Які країни взяли участь у колоніальному поділі Африки? 3. Назвіть найбільші антиколоніальні повстання в Африці. 4. Коли відбулася англо-бурська війна? 5. Що полегшувало, а що стримувало колонізацію Африки європейцями? 6. Визначте причини того, що колоніальний поділ Африки відбувався прискореними темпами лише в XIX ст., а не раніше. 7. Підготуйте розповідь про колонізацію Африки європейцями.