Підручник по Всесвітній історії. 9 клас. Гісем - Нова програма

§29—30. Російська імперія

ЗА ЦИМ ПАРАГРАФОМ ВИ ЗМОЖЕТЕ:

характеризувати участь Російської імперії в Кримській війні; аналізувати причини, перебіг і наслідки модернізації Росії, здійсненої під час реформ 60—70-х рр. XIX ст.; визначати напрямки зовнішньополітичної експансії царської Росії; розповідати про боротьбу народників проти самодержавства в Росії; причини, перебіг і наслідки Першої російської революції; пояснювати суть столипінських реформ.

ПРИГАДАЙТЕ

1. Якими були основні риси економічного, політичного й суспільного життя Російської імперії в першій половині XIX ст.? 2. Які війни вела Росія в першій половині XIX ст.? 3. Чому її називали «жандармом Європи»?

1 PЕФОРМИ 60—70-х рр. XIX ст.

Поразка в Кримській війні для царя Олександра II обумовила потребу розв’язання питання про скасування кріпосного права. Тогочасна Росія була єдиною європейською країною, де використовувалася підневільна праця. Збереження кріпосного права означало б невідворотне перетворення Російської імперії на другорядну державу.

Однак поступове поширення в російському суспільстві розуміння необхідності ліквідації кріпацтва не виключало гострих суперечок про те, як це здійснити. Ліберали вважали за доцільне провести селянську реформу таким чином, щоб створити сприятливі умови для розвитку ринкових відносин у сільському господарстві. Консерватори, які становили більшість поміщиків-землевласників, погоджувалися на реформу лише як вимушену поступку. Вони намагалися зберегти більшість землі й тривалу напівкріпосницьку залежність селян для забезпечення свого майбутнього. Селянська реформа, здійснена російською владою, стала наслідком компромісу, що мав задовольнити державні, поміщицькі й селянські інтереси. Насправді ж вона не влаштовувала нікого.

Кріпосне право в Російській імперії було скасовано Маніфестом 19 лютого 1861 р., підписаним Олександром II. Одночасно він затвердив «Положення», що містило 17 актів, за якими здійснювалася селянська реформа. За Маніфестом селяни отримували особисту свободу й деякі громадянські права — одружуватися, відкривати торговельні й промислові підприємства, укладати майнові угоди тощо. У «Положенні» визначалися розміри земельних наділів, повинності, викупна операція тощо. Термін викупу землі у власність чітко не визначався, а його умови передбачали, що 75—80% вартості селянського наділу поміщику грошима або цінними паперами виплачувала держава, а решту — сам селянин. Виплачена поміщику державою сума стягувалася із селянина протягом 49 років у розмірі 6% річних. Усього селянам довелося заплатити близько 1,5 млрд карбованців (за ринкової вартості землі близько 500 млн карбованців).

Торг. Сцена із кріпацького побуту. Художник М. Неврев, 1866 р.

Селянське заворушення. XIX ст.

Що не влаштовувало селян у реформі 1861 р.?

Незважаючи на те що після реформи 1861 р. залишилися великі поміщицькі землеволодіння (30 тис. поміщиків мали 95 млн десятин землі, а 20 млн колишніх поміщицьких селян — 116 млн десятин), реформа усунула перешкоду для швидкого економічного розвитку країни. На селі з’явилися заможні селяни і бідняки. Завдяки цьому фабрики й заводи отримали джерело надходження дешевої робочої сили. Водночас реформа сприяла збільшенню внутрішнього ринку, що стало стимулом для розвитку промислового виробництва.

Селянська реформа 1861 р. та інші реформи 60—70-х рр. XIX ст. в Російській імперії були проведені значно пізніше, ніж у країнах Заходу. До здійснення модернізації владу підштовхували кілька історичних обставин.

У 1864 р. за земською реформою було створено виборні органи місцевого (земського) самоуправління в губерніях і повітах. Земські установи складалися з розпорядчих (повітові й губернські збори) і виконавчих (повітові й губернські управи) органів. До земств обирали депутатів від землевласників і селян. Сфера діяльності земств обмежувалася господарськими питаннями місцевого значення: утримання шляхів, лікарень, шкіл, ветеринарної та агрономічної служб тощо. У результаті виникли самоврядні органи, які намагалися розв’язувати проблеми життя місцевих громад.

За зразком земської в 1870 р. відбулася міська реформа. У містах виникли безстанові органи міського самоврядування (думи), що обиралися на основі майнового цензу. У свою чергу, думи створювали виконавчі органи — міські управи. Міське самоврядування опікувалося благоустроєм міста, охороною здоров’я, народною освітою тощо.

Судова реформа 1864 р. ліквідувала дореформений становий (негласний) суд (суд був окремим для кожного стану, судові засідання відбувалися за зачиненими дверима, підсудні не мали захисників). Нові судові статути проголошували незалежність суду від державної адміністрації. Запроваджувався єдиний для всіх станів гласний суд. На засіданнях могли бути присутні преса й публіка. Вводився змагальний процес: обвинувачення підтримував прокурор, а захист — адвокат. Кримінальні справи розглядалися за участю присяжних засідателів від усіх станів (крім найманих робітників, слуг). Присяжні визначали винність підсудного, а голова суду й два судді виносили вирок. Однак поряд із цим зберігалися особливі волосні суди для селянства, суди для духовенства й військових. Обмежувалася підсудність чиновників.

Судова реформа вирізнялася серед інших тим, що стала спробою підняти імперське судочинство до рівня тогочасної практики судочинства європейських країн.

У коридорі мирового суду. Художник М. Касаткін, 1897 р.

У сільській школі. Художник М. д'Альгейм, 1901 р.

Проводи новобранця. Художник І. Рєпін, 1879 р.

На миру. Художник С. Коровій, 1893 р.

У 1860 р. за фінансовою реформою було створено Державний банк, а Міністерство фінансів стало єдиним розпорядником усіх прибутків і видатків. Реформа позитивно вплинула на стан фінансів Російської імперії.

За освітньою реформою 1864 р. запроваджувалася єдина система безкоштовної початкової освіти. Право здобувати середню освіту в гімназіях надавалося представникам усіх станів. Однак навчання в середніх і вищих навчальних закладах залишалося платним. Було започатковано вищу освіту для жінок, для них створювалися приватні вищі жіночі курси. Значення реформи полягало в ліквідації станового характеру освіти.

У 1865 р. відбулася цензурна реформа, за якою було ліквідовано попередню цензуру для оригінальних і перекладних творів невеликого обсягу, центральних періодичних видань, урядових і наукових видань.

Із 1862 р. розпочалося здійснення військової реформи. Країну поділили на 16 округів і реорганізували центральне військове управління. У 1874 р. було запроваджено загальну військову повинність. Відбулося переозброєння російської армії. У результаті здійснених заходів зросла боєздатність російської армії, а військова служба стала безстановою.

Черга редакторів до цензурного комітету. Карикатура 1862 р.

2 ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ПОРЕФОРМЕНОЇ РОСІЇ.

Реформи забезпечили швидкий розвиток капіталістичних відносин у Росії, що, у свою чергу, створило передумови для здійснення індустріалізації. Однак Росія залишалася аграрною країною. Розвиток сільського господарства відбувався за прусським зразком — поміщицькі господарства переходили на товарне капіталістичне виробництво. Це забезпечувало формування в Росії капіталістичних відносин за недостатнього первісного нагромадження капіталу. Грабіжницький характер селянської реформи й відіграв роль первісного нагромадження, а також створив умови для забезпечення промисловості дешевою робочою силою.

Проте розвиток капіталістичних відносин стримувався низкою чинників. Збережена селянська громада гальмувала процес майнового розшарування. До того ж у Росії відбувся демографічний вибух: до кінця XIX ст. кількість населення збільшилася вдвічі. Промисловість, яка тільки-но створювалася, не могла забезпечити роботою велику кількість вільної робочої сили. Розвиток капіталістичних відносин проходив на тлі збереження феодальних методів експлуатації селян (відробіток, здольщина) і навіть патріархального укладу господарювання. Попри це Росія впевнено нарощувала виробництво сільськогосподарської продукції та збільшувала її експорт.

Ярмарок. Художник Б. Кустодієв, 1909 р.

Купець. Художник Б. Кустодієв, 1918 р.

Незважаючи на сповільнений розвиток капіталізму, у сільському господарстві були помітними нові явища. Соціальне розшарування селян супроводжувалося зростанням кількості сільськогосподарських найманих робітників. Збільшувалося виробництво товарного хліба. Капіталістичні відносини на селі успішно розвивалися в тих районах, де існувало традиційно розвинене селянське або поміщицьке товарне господарство, і в новоосвоєних районах (південь України, Північний Кавказ, Казахстан).

У Росії пізніше за інші великі держави завершився промисловий переворот, тобто перехід на машинне виробництво (90-ті рр. XIX ст.). Цей процес відбувався одночасно з індустріалізацією, що зумовило високу концентрацію виробництва та швидкі темпи розвитку. На 5% підприємств працювало 54% робітників.

Початок індустріалізації характеризувався також прямим втручанням держави. Робилося це у формі державного фінансування залізничного будівництва та фінансової підтримки галузей важкої промисловості, особливо металургії та машинобудування. Значну роль у проведенні індустріалізації відіграв іноземний капітал.

Царський уряд також активно користувався зовнішніми кредитами, особливо із Франції та Бельгії. Загальний зовнішній борг Росії на 1913 р. становив 7,5 млрд карбованців.

Розвиток промисловості був нерівномірним у різних районах країни. Найбільш швидкими темпами розвивалися українські землі (Донбас, Причорномор’я), міста Петербург і Москва, Польща, Прибалтика.

Протягом 1866—1903 рр. кількість підприємств збільшилася із 3 до 9 тис. Виплавка чавуну в 1902 р. зросла до 2,6 млн тонн (у 1867 р. його виробили лише 270 тис. тонн). Видобуток вугілля досяг у 1902 р. 16,4 млн тонн (у 1867 р. — 2,6 млн тонн).

Великого розмаху набуло залізничне будівництво. Довжина мережі залізниць зросла з 1,4 тис. км у 1861 р. до 52 тис. км наприкінці XIX ст.

Незважаючи на такі вражаючі успіхи, питома вага промислової продукції в Росії була меншою за сільськогосподарську.

Розвиток капіталістичних відносин спричинив суперечності в суспільстві між працею й капіталом, між підприємцями та найманими працівниками, між новими економічними відносинами й старою політичною системою. Усі ці проблеми накладалися на старі: протистояння між поміщиками та селянами, національна боротьба підкорених народів. Така ситуація зумовлювала високу соціальну напруженість протягом 1861—1917 рр.

Рекламний плакат початку XX ст.

Рекламний плакат Харківського паровозобудівного та механічного заводу. Початок XX ст.

На економічний розвиток Росії негативно вплинула світова валютно-фінансова та економічна кризи 1899—1903 рр. Відразу різко зменшився приплив іноземних інвестицій. Нестача капіталу призвела до концентрації виробництва й появи в Росії монополій «Продамет», «Продвагон», «Продпаровоз» та інші. Протягом 1899—1908 рр. кількість підприємств зменшилася на чверть, а виробництво подвоїлося. Переважаючим типом монополій були картелі й синдикати. Єдиною повністю монополізованою галуззю стало нафтовидобування. Під час кризи яскраво проявилася інша особливість промислового розвитку Росії — збіг у часі процесів індустріалізації та монополізації, періодів розквіту та обмеження вільної конкуренції.

Незважаючи на стрімку монополізацію, значну частину російської промисловості становило кустарне виробництво, у якому було зайнято майже 4 млн осіб. Промисловий пролетаріат становив близько 3 млн осіб. До того ж лише 10% із них були кадровими робітниками. Росія перебувала на початковому етапі становлення індустріального суспільства.

Отже, можна виділити такі риси економічного розвитку Росії:

• завершення промислового перевороту;

• збіг у часі процесів індустріалізації та монополізації;

• утворення монополій переважно у формі синдикатів;

• висока концентрація виробництва;

• значна роль держави в економічному житті (субсидії, позики, казенні підприємства тощо);

• інтенсивне залізничне будівництво;

• освоєння значних природних багатств;

• нерівномірність розвитку регіонів;

• формування промислових центрів (Петербург, Москва, Донбас, Урал, Польща, Прибалтика);

• значна роль іноземного капіталу в економічному житті;

• затяжний характер економічних криз 1900—1903 рр.;

• запізніле економічне піднесення (почалося лише в 1908 р.).

Нові реалії зумовили формування соціальної структури російського суспільства індустріальної доби. Формально воно складалося зі станів. Стани поділялися на податні (селяни, міщани) і неподатні (дворяни, духовенство). У результаті розвитку капіталізму почали формуватися нові прошарки суспільства — підприємці (промисловці, фінансисти) і наймані робітники (пролетаріат). Особливістю підприємницьких кіл Росії було те, що вони були тісно пов’язані з державною бюрократією та іноземним капіталом. Основну масу населення становили селяни (77%).

У найгіршому становищі перебували наймані робітники (14 млн осіб), для яких єдиним засобом до існування залишалася мізерна заробітна плата. Умови праці були тяжкими. Незважаючи на встановлену в 1879 р. тривалість робочого дня в 11,5 години, 13—14-годинний робочий день ще довго був звичним явищем. Нерідко половину заробітку забирали штрафи. За таємним циркуляром Міністерства внутрішніх справ робітники підлягали адміністративному висланню без суду та слідства за участь у страйках. Заборонялося створювати профспілки.

Наймані робітники на заводі. Кінець XIX ст.

Жінки-працівниці на фабриці. Кінець XIX ст.

Робітники зазнавали значної експлуатації. Так, із рубля, заробленого робітником, підприємець забирав собі від 68 до 96 копійок. Широко використовувалася дитяча (із 8—10 років) і жіноча праця, яка оплачувалася вдвічі менше, ніж аналогічна чоловіча.

Поряд із робітничим класом формувався й клас підприємців. Його соціальною базою стали купецтво, заможне селянство, дворяни. Особливість формування класу підприємців полягала в тому, що він був тісно пов’язаний із державною бюрократичною структурою.

Капітали великої буржуазії формувалися за рахунок державного замовлення. Це, зрештою, зумовило підтримку царського уряду великими підприємцями. У Росії був значний прошарок компрадорської буржуазії, тісно пов’язаної з іноземним капіталом.

Микола Чернишевський

3 СОЦІАЛЬНІ РУХИ. НАРОДНИЦТВО.

Реформаторські заходи влади російське суспільство здебільшого сприйняло прихильно. Проте нерозв’язаність земельного питання, відсутність конституційно закріплених політичних прав і свобод, самодержавство царя викликали наростання невдоволення серед різних суспільних верств. На чолі опозиції стали інтелігенція та студентство, які в цей час активно поповнювалися представниками різних верств суспільства.

Серед молоді, передусім студентів, поширювалися радикально-демократичні ідеї, які пропонували розв’язати нагальні проблеми суспільно-політичного життя через народне повстання. Ідеологами цього напрямку згодом були Микола Чернишевський, Микола Добролюбов, Олександр Герцен. Вони, зокрема, вважали себе наступниками декабристів.

У 60-х рр. XIX ст. радикально налаштована інтелігенція почала створювати таємні антиурядові організації. Серед них були «Земля і Воля» (1862—1864 рр.), гурток Миколи Ішутіна, «Народна розправа» (1869 р.) під керівництвом Сергія Нечаева. У відповідь на репресії самодержавства революціонер Дмитро Каракозов у 1866 р. здійснив замах на царя, але невдало.

На межі 60—70-х рр. XIX ст. у Росії відбувалося становлення ідеології революційного народництва. Це був радикально-демократичний рух, який на основі західноєвропейських соціалістичних вчень створив власну теорію переходу Росії до соціалізму.

Народники були впевнені, що колективістські традиції селянської громади здатні стати базою для майбутньої соціалістичної організації суспільства. Селянство розглядалося ними як рушійна сила революції, що приведе суспільство до соціалізму. Вони вважали, що Росія не повинна була проходити через капіталістичну стадію розвитку, як країни Західної Європи. Народники вороже ставилися до капіталізму та заперечували прогресивний характер реформ 60—70-х рр. XIX ст.

Маючи єдину мету, теоретики народництва пропонували різні способи її досягнення. Микола Бакунін (бунтарський напрямок, засновник анархізму — політичної течії, яка виступала за ліквідацію держави та організацію суспільства на засадах самоуправління окремих громад) виступав за негайну селянську революцію, яку розпочне радикально налаштована інтелігенція. Петро Лавров (ідеолог пропагандистського напрямку) вважав, що спершу необхідно просвітити селян і підготувати їх до революції. Петро Ткачов (прихильник змовницької тактики боротьби, терору) також поділяв думку, що селяни не готові до революції, але наполягав на тому, що для досягнення мети інтелігенція має захопити владу шляхом збройного перевороту та здійснити згори необхідні перетворення.

Дмитро Каракозов

Убивство царя Олександра II 1 березня 1881 р. терористами-народовольцями

Арешт пропагандиста. Художник І. Рєпін, 1892 р.

Вечірнє товариство. Художник В. Маковський, 1875 р.

Спроби народників втілити свої наміри в життя були невдалими.

Із 1874 р. народники розгорнули серед селян пропагандистську роботу, організувавши «ходіння в народ». Однак селяни не зрозуміли теоретичних міркувань народників і часто видавали їх поліції. Тоді народники в 1876 р. відновили таємну організацію «Земля і Воля» як народницьку, що виступала за передачу землі селянам, ліквідацію викупних платежів, податей. Для пропаганди своїх ідей і безпосередньо селянської революції народники почали влаштовуватися на роботу в селах учителями, лікарями тощо, щоб вести роботу серед селян. Проте й цю їхню акцію було придушено.

Втративши віру в те, що селянство здатне піднятися проти самодержавства, народники переглянули тактику боротьби та вдалися до терору. Постріл із револьвера Віри Засулич у генерал-губернатора Федора Трепова в січні 1878 р. започаткував хвилю замахів на вищих чиновників і навіть на самого царя.

Проте не всі народники поділяли терористичні методи боротьби. У 1879 р. «Земля і Воля» розпалася на самостійні організації — «Народну волю» і «Чорний переділ».

«Народна воля» стала військово-терористичною організацією, яка винесла смертний вирок царю Олександру II та виконала його 1 березня 1881 р. Члени організації не знали, що в день убивства імператор схвалив пропозицію міністра внутрішніх справ Михайла Лоріс-Мелікова щодо подальших реформ і заходів із запровадження в імперії представницьких форм правління.

Віра Засулич

Прийом волосних старшин імператором Олександром III. Художник І. Рєпін, 1884 р.

Чорнопередільці продовжували сподіватися на пропагандистську роботу. Однак убивство царя нічого не змінило, а лише погіршило становище в країні. Його наступник Олександр III (1881—1896 рр.) проводив політику контрреформ: обмежувалися навіть ті незначні демократичні здобутки, які запровадив Олександр II. Зокрема, було фактично ліквідовано самостійність судової влади.

Таким чином, народники не досягли поставленої мети, але вони заклали основи подальшої революційної боротьби, яка призвела до повалення царизму в Росії.

4 РОБІТНИЧИЙ РУХ. ПОШИРЕННЯ МАРКСИЗМУ.

Поряд із народницьким рухом в умовах швидкого економічного піднесення виникла потреба в захисті прав робітництва. Найпоширенішою формою боротьби були страйки. У 70—90-х рр. XIX ст. в Росії переважали страйки, які виникали у відповідь на погіршення економічного становища робітників. Фактично робітники вимагали більш вигідних умов продажу своєї робочої сили. Типовим прикладом є Морозовський страйк 1885 р. У 1897 р. робітники домоглися прийняття фабричного (трудового) законодавства. У цей період виникли перші робітничі організації в Одесі, Петербурзі та інших містах.

На початку XX ст. робітничий рух вступив у нову фазу — боротьбу за політичні права. Перший організований політичний виступ робітників відбувся 1 травня 1901 р. Того дня на Обухівському заводі в Петербурзі застрайкували 1,2 тис. робітників. Після арешту 26 керівників страйку до нього приєдналися всі 3,5 тис. робітників заводу. Вони захопили завод і вчинили опір поліції та військам. Влітку 1903 р. весь південь Російської імперії від Одеси до Баку був охоплений політичним страйком, у якому взяли участь 200 тис. осіб. Отже, за короткий час робітничий рух у Росії став впливовою, самостійною політичною силою.

Криза народництва, розгортання робітничого руху привели до поширення в Росії ідеології марксизму. Першу марксистську організацію — «Групу визволення праці» — заснували в Женеві в 1883 р. російські революціонери, які відмовилися від народництва (Г. Плеханов, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Засулич та інші). Діячі групи вважали своїм завданням підготовку умов для розвитку соціал-демократичного руху в Росії. Вони переклали російською мовою деякі праці К. Маркса й Ф. Енгельса та поширювали їх у Росії, розгромили ідеологію народників, довівши П хибність. Особлива заслуга в цьому належить Г. Плеханову (1856—1918). Крім нищівної критики народників, він обґрунтував необхідність заснування в Росії марксистської партії, у 1883—1885 рр. склав перший проект її програми.

У 80-х рр. XIX ст. у промислових і політичних центрах Росії почали виникати марксистські гуртки. Восени 1895 р. майже два десятка петербурзьких соціал-демократичних гуртків об’єдналися в «Союз боротьби за визволення робітничого класу» під керівництвом В. Ульянова (Леніна) (на той час йому виповнилося 25 років). У березні 1897 р. таку саму організацію створили київські соціал-демократи. Київський «Союз» налагодив випуск і поширення загальноросійської «Робочої газети». Такі союзи виникли і в інших містах Росії.

Павло Аксельрод

Георгій Плеханов

Володимир Ульянов (Ленін). 1895 р.

Володимир Ленін і Юлій Мартов (сидять праворуч) серед керівників петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу». 1897 р.

На початку березня 1898 р. представники гуртків нелегально зібралися в Мінську. З’їзд проголосив створення Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), визнав «Робочу газету» її центральним органом та обрав Центральний комітет (ЦК) партії. Проте вже 12 березня ЦК і значну кількість соціал-демократів було заарештовано, а друкарню «Робочої газети» розгромлено.

На початку XX ст. завдяки діяльності В. Леніна і Ю. Мартова вдалося відродити РСДРП. У липні-серпні 1903 р. у Брюсселі, а згодом у Лондоні відбувся II з’їзд РСДРП. Проте дискусії на з’їзді виявили принципові розбіжності щодо питань організаційної побудови партії та деяких теоретичних положень програми, що стосувалися особливостей розвитку Росії. В. Ленін наполягав на створенні партії «нового типу» із «залізною» дисципліною, яка складалася б з «професійних революціонерів». Також він стверджував про можливість здійснити соціалістичну революцію в Росії. Згодом його прихильників стали називати більшовиками. На противагу їм меншовики виступали за парламентські форми боротьби, а не збройне повстання. Вони вважали, що провідною силою революції має бути ліберальна буржуазія, а не пролетаріат. Меншовики доводили несвоєчасність соціалістичної революції та неможливість побудови соціалізму в Росії. Із часом розбіжності між двома фракціями поглибилися настільки, що фактично утворилися дві партії — РСДРП(б) і РСДРП(м).

5 ЗОВНІШНЯ ТА КОЛОНІАЛЬНА ПОЛІТИКА.

Через поразку в Кримській війні Росія втратила статус великої держави. Тому головним завданням зовнішньої політики країни в 60-х рр. XIX ст. було скасування Паризьких статей 1856 р. Обережна та вміла політика міністра закордонних справ Олександра Горчакова дозволила Росії, використовуючи суперечності між європейськими країнами, вийти з дипломатичної ізоляції та посилити свій вплив на Балканах. Після того як Пруссія завдала поразки Австрії (1866 р.) і Франції (1871 р.), це завдання російська дипломатія виконала під час Лондонської конференції 1871 р.

Другим завданням російської дипломатії було забезпечення подальшої територіальної експансії країни та розширення зони впливу. Воєнна невдача на деякий час призупинила проникнення Росії на Балкани, проте дала їй змогу зосередитися на завоюванні Середньої Азії та Далекого Сходу. Спроба Росії поширити свій вплив на Далекому Сході призвела до зіткнення з Китаєм. Щоб розв’язати суперечності, у 1858 і 1860 рр. дві країни підписали договори, що закріплювали за Росією Приамур’я та Примор’я. У 1875 р. було укладено угоду з Японією, за якою вона залишала право Росії на Сахалін, а Росія, у свою чергу, визнавала за Японією Курильські острови.

Новий етап експансії Росії на Далекому Сході припав на 90-ті рр. XIX ст. У 1891 р. почалося будівництво стратегічної Транссибірської залізниці. Це дало змогу Росії активніше проникати в Туву, Зовнішню Монголію, Маньчжурію. Скориставшись поразкою Китаю в японо-китайській війні 1894—1895 рр., Росія домоглася права на будівництво Китайської східної залізниці від Чити до Владивостока через Маньчжурію та права оренди протягом 25 років Ляодунського півострова з Порт-Артуром. У 1899—1901 рр. Росія разом з іншими великими державами брала активну участь у придушенні повстання «боксерів» у Китаї.

Апофеоз війни. Художник В. Верещагін, 1871 р.

Що цією картиною хотів показати художник?

Новітня Велика Китайська стіна (Росія проти Японії, Англії, Німеччини, США тощо). Карикатура 1894 р.

«Врятуйте мене від моїх друзів!»: Афганістан між російським ведмедем та британським левом. Карикатура 1878 р.

Проникнення в Китай викликало опір із боку Японії та Англії, що згодом призвело до російсько-японської війни 1904—1905 рр. Однак Росія зуміла зберегти свій вплив у регіоні: вона домоглася відторгнення Зовнішньої Монголії від Китаю та фактично перетворила її на свою колонію (1912 р.).

Протягом 1864—1884 рр. Росія також вела війни за загарбання територій Кокандського та Хівінського ханств, Бухарського емірату й казахських земель. їх наслідком стало встановлення на завойованих землях військово-адміністративного управління. Однак російська експансія в Середній Азії зіткнулася з інтересами Англії. У 1887 р. обидві країни підписали протокол про російсько-англійське розмежування, який зупинив подальше просування Росії на південь на північно-західному кордоні Афганістану. Унаслідок експансії Росії в другій половині XIX ст. до її складу увійшла велика територія Середньої Азії — від Каспійського моря до гір Тянь-Шань і від Аральського моря до кордону з Афганістаном. Крім того, наприкінці XIX — на початку XX ст. Росія встановила контроль над Північним Іраном, попередньо поділивши його на сфери впливу з Англією.

У 70-х рр. XIX ст. розпочався новий етап експансії Росії на Балканах і в Закавказзі, який призвів до російсько-турецької війни 1877—1878 рр. Росія приєднала значні території в Закавказзі та домоглася посилення впливу на Балканах. Туреччина визнала незалежність Румунії, Сербії, Чорногорії та надала автономію Болгарії. Проте скористатися перемогою повного мірою Росії завадили Австро-Угорщина та Німеччина (Берлінський трактат 1878 р.).

Відновивши наприкінці XIX ст. свій статус великої держави, Росія не могла залишатися осторонь світового конфлікту між іншими великими державами. Прихильності Росії домагалися держави Троїстого союзу — Німеччина, Австро-Угорщина та Італія, прагнучи, щоб вона принаймні зберігала нейтралітет, тоді як Франція вбачала в Росії єдину силу, здатну стримати Німеччину. Зрештою Росія підписала союз із Францією (1891—1893 рр.) та Англією (1907 р.).

Вибір Росії на користь Франції та Англії був зумовлений небажанням надмірного посилення Німеччини, прагненням здійснити територіальні загарбання, які не могла забезпечити Німеччина, залежністю Росії від французьких та англійських позик і капіталів.

6 ПЕРЕДУМОВИ ТА ПРИЧИНИ ПЕРШОЇ РОСІЙСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1905—1907 рр.

Початок XX ст. ознаменувався гострою кризою російського самодержавства. До затяжної економічної кризи (1899—1903 рр.) додалася поразка в російсько-японській війні (1904—1905 рр.), яка підірвала авторитет влади. Невирішеність аграрного питання, жахливі умови праці більшості робітників, відсутність демократичних свобод, прагнення підприємницьких кіл долучитися до участі в управлінні державою, а також національний гніт неросійських народів створювали умови для стихійного вибуху народного невдоволення. Усі прошарки суспільства бажали змін. Країну охопили заворушення, які вилились у демонстрації, страйки, що мали здебільшого політичний характер. Проте можливість революційного виступу стала реальною лише завдяки появі та зміцненню в попередні роки широкого кола політичних партій, які хоч і діяли в підпіллі, але мали значний вплив на найбільш невдоволені верстви суспільства (робітництво та селянство).

Росія демонструє «Болгарську сценку»: вистава відбувається безперервно із часів Петра І. Карикатура 1877 р.

Георгій Гапон

«Кривава неділя» 9 січня 1905 р. Художник В. Маковський

Спираючись на ілюстрацію, складіть розповідь за темою «Кривава неділя».

Поштовхом до революції став страйк робітників Путиловського заводу в Петербурзі, що розпочався 3 січня 1905 р. Тодішня профспілкова організація робітників міста — «Збори російських фабрично-заводських робітників» (керівник — священик Георгій Гапон) — вирішила звернутися з петицією до царя. Під нею підписалося 150 тис. осіб.

У неділю 9 січня 1905 р. святково вдягнені жителі Петербурга на чолі з Г. Гапоном рушили до Зимового палацу, де їх раптом зустрів вогонь із рушниць. Понад 1 тис. вбитих і 5 тис. поранених — таким був наслідок «кривавої неділі», що знищила віру в доброго царя. Події в Петербурзі викликали протести по всій країні, що вилилися в революцію. Загальнонаціональне завдання революції полягало в установленні конституційно-демократичного ладу в Росії через ліквідацію самодержавства, демократизації суспільного життя, а також розв’язанні національного питання, реалізації прав народів на національне самовизначення. Проте основним було аграрне питання — ліквідація поміщицького землеволодіння, скасування викупних платежів 1861 р.

Формування індустріального суспільства зумовлювало необхідність невідкладного вирішення соціальних проблем: установлення 8-годинного робочого дня, мінімального розміру заробітної плати, виплати пенсій, упровадження системи соціального захисту.

Революційних перетворень прагнули всі верстви суспільства: інтелігенція, підприємці, селянство, робітники, учні та студенти, армія. Проте кожна верства суспільства ставила перед собою свої цілі. Залежно від того, хто в політичному плані був більш організованим, той і ставав провідною силою, визначав характер, перебіг і результати революції.

7 ПОДІЇ РЕВОЛЮЦІЇ.

Спочатку основною формою протесту були страйки. Із літа 1905 р. страйкарі виступали під гаслом «Геть самодержавство!».

Революційна боротьба привела до створення органів влади революції — рад робітничих депутатів (перша з них виникла в Іваново-Вознесенську). Загальноміські ради робітничих депутатів з’явились у 50 містах і селищах Російської імперії. Виникнення рад було зумовлено насамперед відсутністю в країні елементів демократії, надзвичайною соціальною напруженістю та відвертою підтримкою, яку надавала держава панівним класам. Отже, робітники мусили покладатися тільки на себе.

Загальний залізничний страйк у жовтні 1905 р. Художник Г. Савицький, 1930 р.

Панцерник «Князь Потьомкін Таврійський». Початок XX ст.

Більшовики й меншовики по-різному ставилися до рад. Меншовики вважали ради тимчасовими органами керівництва страйковою боротьбою. Більшовики ж сприйняли їх як органи революційної диктатури й, відповідно, прагнули створювати ради всіх рівнів — від районних до загальнодержавних.

Поряд зі створенням рад робітники об’єднувалися за професійними ознаками або родом діяльності, щоб спільно захистити свої економічні інтереси. Згодом до робітничих виступів приєдналося селянство. П’ята частина повітів європейської частини імперії була охоплена селянськими заворушеннями.

Під впливом революційних виступів робітників і селян похитнулась остання опора царизму — армія. Перший виступ військових, щоправда стихійний, стався на панцернику «Князь Потьомкін Таврійський». 14 червня 1905 р. повсталі матроси перебили офіцерів і підняли на щоглі червоний прапор. Проте владі вдалося локалізувати виступ, і повсталий корабель, прибувши 24 червня до румунського порту Констанца, здався.

Розвиток революції, її масштаби змусили самодержавство піти на поступки. Переломними у ній стали події жовтня 1905 р. На початку місяця розпочався всеросійський політичний страйк, у якому взяли участь 2 млн осіб. Прагнучи придушити його, уряд 14 жовтня запровадив воєнний стан у багатьох містах. Університети було закрито. Фабрики й заводи взяли під свій контроль поліція та війська. Однак страйк поширювався. І тоді голова уряду граф С. Вітте наполіг на докорінних реформах. 17 жовтня 1905 р. Микола II підписав Маніфест, який дарував народу громадянські свободи — недоторканність особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів. Проголошувалося скликання Державної думи (парламенту).

Маніфест сприяв досягненню самодержавством двох позитивних результатів. По-перше, було здобуто прихильність фінансових кіл, від яких залежало надання кредитів Росії французькими, британськими та німецькими урядами. Вони вбачали в Маніфесті запоруку впровадження конституційної форми правління в Росії та переходу до парламентаризму. По-друге, Маніфест завершив розкол російської опозиції, помірковане крило якої або відкрито підтримувало його, або сприймало обережно, вважаючи, втім, що основне питання революції вже вирішено. Радикальне крило — соціалісти-революціонери та соціал-демократи — не пішло на порозуміння із самодержавством. Царизм згодом скористався із цього розколу, не виконавши більшої частини своїх обіцянок.

Афіша кінематографічного шедевра режисера С. Ейзенштейна «Панцерник „Потьомкін”». 1925 р.

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ

Із царського Маніфесту від 17 жовтня 1905 р. «Про вдосконалення державного порядку...»

Божою милістю Ми, Микола Другий...

1. Дарувати населенню непорушні основи громадянських свобод на підвалинах справжньої недоторканності особи, свободи совісті, слова, зборів і союзів.

2. ...залучити... до участі в Думі та в міру можливості... ті класи населення, яких тепер зовсім позбавлено виборчих прав...

3. Установити як непорушне правило, щоб жоден закон не набрав чинності без схвалення Державної думи і щоб вибраним від народу забезпечена була можливість справжньої участі в нагляді за закономірністю дій поставлених від нас властей. Закликаємо всіх вірних синів Росії згадати обов'язок свій серед нечуваної смути й разом із нами напружити всі сили для відновлення тиші й миру на рідній землі.

1. Якими є основні положення Маніфесту 17 жовтня 1905 р.? 2. Як Маніфест вплинув на перебіг революції?

Сторінка газети з текстом Маніфесту 17 жовтня 1905 р.

Барикади на Пресні в грудні 1905 р. Художник І. Владимиров, 1918 р.

Складіть за картиною розповідь про бої робітників проти царських військ і поліції під час грудневого повстання.

Маніфестація 17 жовтня 1905 р. Художник І. Рєпін, 1911 р.

Маніфест не зміг зняти всієї гостроти напруженості в суспільстві, а ліберальна опозиція не була спроможна стримати хвилю насильства та очолити революційне піднесення мас. Восени воно продовжувало наростати. Різко посилився селянський рух. Для боротьби проти повсталих царський уряд використовував регулярні військові частини, вводив надзвичайний стан.

Дух свободи проникнув і в казарми. Восени 1905 р. сталося 195 масових революційних виступів солдатів і матросів; деякі з них переросли в повстання, зокрема у Кронштадті (26—27 жовтня) та Севастополі (11—16 листопада).

Ключовою подією революції стало збройне повстання в Москві, яке розпочалося 7 грудня 1905 р. Його організаторами були більшовики. На придушення виступу було кинуто регулярні військові частини. Протягом 15—18 грудня війська розгромили сили повсталих. Окрім Москви, повстання спалахнули в Катеринославі, Харкові, Донбасі, Новоросійську, але й там їх було придушено.

Після поразки грудневого збройного повстання сили революції почали слабшати, а царський уряд перейшов у наступ, узявши напрям на політичну реакцію: обмежив свободу слова, провів масові арешти. Лише в грудні було заарештовано понад 2 тис. осіб, а навесні 1906 р. кількість ув’язнених і висланих до віддалених районів імперії становила 50 тис. осіб.

8 ДІЯЛЬНІСТЬ І ТА II ДЕРЖАВНИХ ДУМ. ЗАВЕРШЕННЯ РЕВОЛЮЦІЇ.

Під час подій революції розпочалися вибори до Державної думи. За виборчим законом право голосу отримали 25 млн громадян. Вибори були багатоступеневими, а права виборців — обмеженими. Дума мала право законодавчої ініціативи та затвердження бюджету, але з великою кількістю застережень.

Засідання Державної думи. Початок XX ст.

СИСТЕМА ВИБОРІВ ДО ДЕРЖАВНОЇ ДУМИ (I—IV) РОСІЇ

Курії

(розряди)

Кількість людей на одного виборця

За законом від 11 грудня 1905 р.

За законом від 3 червня 1907 р.

1. Землевласницька

2000

230

2. Міська

7000

№1

1000

№2

15 000

3. Селянська

30 000

60 000

4. Робітнича

90 000

125 000

Микола II

I Державна дума зібралась у квітні 1906 р. Більшість у ній належала членам партії конституційних демократів — кадетів (партія лібералів). На другому тижні існування Думи між нею та урядом склалися напружені відносини, оскільки вона вимагала відставки уряду, а той просто бойкотував її.

Коли ж Дума прийняла проект закону з аграрного питання, уряд заявив, що це питання не входить до її повноважень. 9 липня 1906 р. цар розпустив Думу та призначив нові вибори. Невдовзі було сформовано новий уряд на чолі з П. Столипіним.

II Державна дума (20 лютого — 3 червня 1907 р.) виявилася ще радикальнішою, ніж перша. До її складу увійшли 100 депутатів-соціалістів. У ній розпочалася гостра дискусія із двох питань: аграрного та здійснення заходів боротьби проти революціонерів. «Непокірну» Думу знову було вирішено розпустити. Формальним приводом для цього стала сфабрикована справа проти 55 депутатів — соціал-демократів. 3 червня 1907 р. їх заарештували, звинувативши в підготовці державного перевороту, та оголосили маніфест про розпуск Думи, а також про зміни у виборчому законі. Цей день вважається датою завершення Першої російської революції.

Причини поразки революції полягали у відсутності єдності, недостатній організованості демократичних опозиційних сил. Не було активної підтримки революційних сил армією, а царизм отримував із-за кордону зброю та фінансову допомогу. Поразка революції довела опозиції необхідність об’єднання всіх сил для подальшої боротьби проти царизму. Для правлячих кіл стала очевидною необхідність проведення економічних і політичних реформ, а також запровадження заходів щодо протидії революційним силам.

Перша демократична революція в Росії 1905—1907 рр. не змогла розв’язати основні суперечності розвитку країни. Революція закінчилася поразкою опозиційних сил, проте вона спонукала уряд до проведення реформ, сприяла активізації соціально-політичного життя в Росії та розгортанню національно-визвольних рухів народів Російської імперії.

9 ПОЛІТИЧНА РЕАКЦІЯ В РОСІЇ.

3 червня 1907 р. російський цар Микола II видав виборчий закон, який зводив нанівець політичні завоювання революції. Згідно із цим законом, поміщики мали становити майже половину виборців, тоді як селяни — близько чверті. Найбільше обмежувалися виборчі права робітників. Лише в деяких промислово розвинених губерніях було створено робітничі курії, які отримали право мати в Думі по одному депутату.

Оголошення із запрошенням до «Союзу російського народу» у Вологді

Карикатура на чорносотенців, що влаштовували погроми

Після виборів до III Державної думи більшість депутатських місць посіли поміщики й промисловці. Проте вибори не забезпечили абсолютної більшості жодній політичній партії. Це дало змогу царському уряду маневрувати між суперечливими інтересами поміщиків і торговельно-промислових кіл, октябристами й кадетами. Політичний режим у Росії періоду 1907—1917 рр. дістав назву Третьочервневої монархії.

Водночас царизм широко застосовував репресії для придушення революційних виступів. За звинуваченнями в політичних злочинах у 1907—1909 рр. було засуджено понад 25 тис. осіб, із них до страти — 5 тисяч. Заохочувалася провокаційна активність чорносотенних організацій — «Союзу російського народу» та «Союзу Михаїла Архангела». У боротьбі проти страйкарів підприємці застосовували «чорні списки». Ліквідовувалися профспілкові організації. Організаторів селянських виступів без суду та слідства забивали батогами або відправляли на заслання до віддалених губерній. Було скасовано автономію вищих навчальних закладів. Багатьох студентів за революційну діяльність виключали з університетів, віддавали в солдати.

У період реакції різко скоротилася кількість членів політичних партій. Так, зокрема, лави РСДРП до початку 1908 р. порідшали в десять разів. Проте найбільшого удару зазнали національні рухи пригноблених народів.

10 РЕФОРМИ П. СТОЛИПІНА.

Царський уряд розумів, що самими лише репресіями запобігти революції неможливо. Слід було створити соціальну опору монархістському режиму, яку він втратив під час революції. Для реалізації цього завдання голова уряду Петро Столипін запропонував провести аграрну реформу.

Уряд відмовився від політики, спрямованої на збереження тогочасних аграрних відносин, і вдався до руйнування селянської громади. П. Столипін вважав безглуздям штучне стримування процесу поширення товарно-грошових відносин у сільському господарстві. Низкою законодавчих актів він дозволив закріплювати у приватну власність ділянки землі громади, що були в користуванні селян. Отримавши надільну землю у власність, селянин мав можливість об’єднати свої ділянки в одну (так званий відруб), залишаючись на старому місці проживання, або ж переселитися на хутір, побудований на власній землі.

Ще однією складовою реформи стало переселення на вільні землі Сибіру. Так, за Урал виїхало майже 3 млн осіб. Щоправда, 500 тисяч із них згодом повернулися назад.

П. Столипін безпомилково розрахував соціально-економічні та політичні наслідки реформи. Проте вона наразилася на опір як із боку правих, що не були зацікавлені в руйнуванні традиційного сільського устрою, так і з боку соціалістів, які, очікуючи на майбутню революцію, не бажали зменшення соціальної напруженості на селі. Селяни, побоюючись втратити єдине джерело існування, теж чинили опір реформі. Микола II, не усвідомлюючи того, що П. Столипін діяв в інтересах царя і Росії, відправив «незручного» прем’єр-міністра у відставку. Після вбивства П. Столипіна в 1911 р. в Києві реформа зійшла нанівець.

Петро Столипін

ЦІКАВІ ФАКТИ

Під час реформ активізував діяльність створений ще у 80-х рр. XIX ст. Селянський поземельний банк. Він скуповував за високими цінами землю у великих землевласників, подрібнював її на ділянки та на виплат продавав селянам. В Україні з 1906 до 1910 р. банком було придбано 480 тис. десятин землі.

Фрагмент статті в газеті з повідомленням про вбивство П. Столипіна. 1911 р.

Отже, потенціал реформи не було розкрито повною мірою, а її мети не досягнуто. Вона мала успіх у районах із високим рівнем інтенсивності товарного сільського господарства, — на українських землях, Прибалтиці, Поволжі. Загалом із громади на хутори й відруби вийшло 26 % господарств, які давали половину товарного хліба. Із громади було вилучено 22% земель. Завдяки реформі Росія збільшила експорт хліба: у 1913 р. він становив 10,6 млн тонн. Столипінська аграрна реформа започаткувала юридичне оформлення права власності на землю численного класу дрібних землевласників.

ВИСНОВКИ

• Кримська війна суттєво вплинула на міжнародні відносини в Європі. Зокрема, Росія втратила можливості для того, щоб відігравати провідну роль у справах континенту, яку зберігала після перемоги, здобутої над Наполеоном І.

• Реформи 60—70-х рр. XIX ст. в Російській імперії ліквідували кріпосницькі відносини та стали поворотним пунктом у її історії. Однак жодних змін у політичній сфері Росії не відбулося: вона залишалася абсолютною монархією.

• Відсутність політичних свобод, панування самодержавства зумовили виникнення руху народників, які будь-що намагалися його повалити. Проте навіть убивство царя в 1881 р. не змінило ситуацію.

• Остання чверть XIX ст. характеризувалася стрімким економічним розвитком Росії, зламом її традиційних життєвих устоїв. Завершення процесу промислового перевороту збіглося з періодом початку індустріалізації, що породжувало поєднання новітніх і вже застарілих форм економічного життя.

• Після ліберальних реформ Олександра II настав період зміцнення основ самодержавства за часів правління Олександра III. Проте це не могло стримати розвиток революційного руху. На початку XX ст. його очолили соціал-демократи, які в умовах підпільної діяльності зуміли підняти суспільство на боротьбу .

• У 1905 р. в Росії спалахнула перша революція. Хоча вона й зазнала поразки, царизм був змушений погодитися на існування Державної думи й піти на деякі зміни, найбільш масштабними з яких стала Столипінська аграрна реформа. Проте вона не вирішила головного завдання — закладення нової соціальної основи під самодержавство.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Коли було скасовано кріпосне право в Росії? 2. Яку реформу 60—70-х рр. XIX ст. вважають найбільш послідовною та демократичною? 3. Який шлях розвитку сільського господарства реалізовувався в Росії? 4. Коли в Росії завершився промисловий переворот? 5. Які риси були притаманні економічному розвитку Росії другої половини XIX — початку XX ст.? 6. Які нові прошарки суспільства сформувалися в російському суспільстві в другій половині XIX ст.? 7. Хто такі народники? За що вони виступали? 8. Коли в Росії сформувався соціалістичний (соціал-демократичний) рух? 9. Якими були основні напрямки експансії Росії? Який із них переважав в останній чверті XIX ст.? Які територіальні придбання здійснила Росія в другій половині XIX ст.? 10. Які події стали початком першої демократичної революції в Росії? 11. Якою була мета революції 1905—1907 рр. у Росії? Визначте її основні підсумки. 12. Коли відбулися перші збори І Державної думи Росії? 13. Коли було здійснено аграрну реформу П. Столипіна? Якими були її мета й наслідки?

14. Яке значення для розвитку Росії мали реформи 60—70-х рр. XIX ст.? 15. Що зумовлювало високе соціальне напруження в російському суспільстві в другій половині XIX — на початку XX ст.? 16. Чому в русі проти самодержавства в Росії марксизм витіснив ідеологію народництва? 17. Назвіть головну причину революції 1905—1907 рр. 18. Охарактеризуйте основні періоди розгортання революції в Росії. 19. Чому Маніфест 17 жовтня 1905 р. призвів до розколу демократичного табору під час революції? 20. Назвіть основні риси Третьочервневої монархії.

21. Складіть розгорнутий план відповіді за питанням «Боротьба народників проти самодержавства в Росії». 22. Складіть у зошиті таблицю «Реформи 60—70-х рр. XIX ст. в Російській імперії» за планом: назва, дата початку; зміст; історичне значення.

23. Розкрийте особливості розвитку капіталістичних відносин у Росії в місті та селі. Підготуйте повідомлення за цим питанням.