Підручник по Всесвітній історії. 9 клас. Гісем - Нова програма

§22—23. Франція

ЗА ЦИМ ПАРАГРАФОМ ВИ ЗМОЖЕТЕ:

розповідати про франко-німецьку (франко-прусську) війну; давати оцінку подіям Паризької комуни; характеризувати розвиток Третьої республіки у Франції; пояснювати зміст понять і термінів «контрибуція», «корупція».

ПРИГАДАЙТЕ

1. Коли у Франції існували Друга республіка та Друга імперія? 2. Який зовнішньополітичний курс був основним у діяльності Наполеона III? 3. Яка країна стояла на чолі об'єднання Німеччини? Яким методом це об'єднання здійснювалося?

1 ФРАНКО-НІМЕЦЬКА (ФРАНКО-ПРУССЬКА) ВІЙНА.

Причиною франко-німецької (франко-прусської) війни стало суперництво між Францією та Пруссією за панування в Центральній Європі. Франція, яка остерігалася зміцнення Пруссії, намагалася перешкодити об’єднанню німецьких земель під її зверхністю. Обидві країни прагнули війни, щоб остаточно розв’язати суперечності, які назрівали.

Поштовхом до війни стали династичні суперечки навколо іспанського престолу. У 1868 р. в Іспанії відбулася революція, унаслідок якої королеву Ізабеллу II було позбавлено влади. Народ вимагав установлення республіки, а правлячі кола Іспанії тим часом шукали нового монарха. У липні 1870 р. престол запропонували родичу прусського короля Леопольду Гогенцоллерну. Боячись опинитися між двох вогнів, Франція почала наполягати на тому, щоб кандидатура Леопольда як претендента на престол не розглядалася ні зараз, ні будь-коли в майбутньому. Пруссія, погоджуючись із першою вимогою, відмовлялася прийняти другу. Подальші наполягання Франції закінчилися тим, що прусський король Вільгельм І надіслав французькому послу «Енську депешу», підкориговану канцлером О. фон Бісмарком. У ній, зокрема, містилася фраза про те, що «Його Величність король відмовляється прийняти французького посла».

Французький уряд сприйняв це як образу й 19 липня 1870 р. оголосив війну Пруссії. Майстерно розіграна О. фон Бісмарком провокація мала успіх. Пруссія в очах громадськості виглядала як жертва агресії.

На початку серпня три німецькі армії вторглися в межі Франції. 20 серпня 1870 р. 80-тисячну французьку армію було оточено в районі фортеці Мец (капітулювала 27 жовтня 1870 р.), а 1 вересня така сама доля спіткала 100-тисячне військо під командуванням маршала Патріса Мак-Магона в районі міста Седан, де перебував і сам імператор Франції Наполеон III. 2 вересня 1870 р. після нетривалих переговорів Наполеон III підписав акт про капітуляцію французької армії.

2 ПОВАЛЕННЯ ДРУГОЇ ІМПЕРІЇ. ФРАНКФУРТСЬКИЙ МИР.

Звістка про полонення імператора сколихнула Париж. 4 вересня 1870 р. населення вийшло на вулиці міста. Францію було проголошено республікою (Третя республіка у Франції). Влада перейшла до Тимчасового уряду національної оборони, який представляв блок опозиційних політичних сил — від монархістів до радикально налаштованих республіканців. Його очолив генерал Луї Трошю.

Прагнучи припинити війну, новий уряд запропонував Пруссії перемир’я та сподівався в подальшому домовитися про почесний мир. У відповідь Пруссія висунула відверто загарбницькі вимоги.

Республіканці, які прийшли до влади у Франції, вважали прийняття цих умов національним приниженням. Вони боялися, що на Республіку впаде тінь підозри у зраді державних інтересів, адже ще під час революції кінця XVIII ст. вона завоювала репутацію патріотичного режиму, на відміну, наприклад, від монархії Бурбонів (1814—1830 рр.), яку нав’язали французам іноземні інтервенти.

Паніка у французькій армії. Невідомий художник

ЦІКАВІ ФАКТИ

В історичній літературі війну між Францією та німецькими державами на чолі з Пруссією називають франко-прусською, або франко-німецькою. Різниця в назвах пояснюється тим, на чому акцентують увагу історики. У назві «франко-прусська війна» підкреслюється те, що головну роль у війні з Францією відігравала Пруссія. Натомість назва «франко-німецька війна» говорить про те, що ця війна стала вирішальною в об'єднанні Німеччини і в ній брали участь війська інших німецьких держав.

Останні патрони. Художник А.-М.-А. де Неділь, 1872 р.

Оборона Парижа. Художник Ж.-Л.-Е. Месоньє, 1870 р.

Отже, становище, у якому опинилася Франція, не залишало надій на швидке завершення війни. 16 вересня 1870 р. прусські війська з’явилися на підступах до Парижа. Місто було повністю блоковано. 27 жовтня 1870 р. французька армія, оточена в Меці, капітулювала.

Лише завдяки надзвичайним заходам так званої делегації уряду в Турі на чолі з Леоном Гамбеттою наприкінці 1870 р. вдалося сформувати нову 220-тисячну армію. Однак цього було замало, щоб урятувати країну. Залишалося закликати народ Франції до загальнонародної війни за визволення країни. Проте побоювання того, що національно-визвольна війна може перерости в громадянську, як це сталося в 1792—1793 рр., стримувало владу від таких дій. Уряд дійшов висновку, що немає іншого виходу, як укласти мир на умовах, запропонованих Пруссією. Проте зробити цей крок у тих умовах означало для уряду підписати собі смертний вирок. Тому він вдавав національну оборону, за що дістав назву «уряду національної зради».

Затягування війни поставило Париж у нелегке становище. Його гарнізон налічував майже 500 тис. озброєних людей. Це були переважно солдати Національної гвардії, чоловіки непризовного віку. Погано навчені та не дуже дисципліновані, вони навряд чи змогли б протистояти регулярним військам у чистому полі, але, захищаючи власне місто, будинки, вони були налаштовані битися хоч би з ким. Тому прусська армія не наважувалася відразу йти на штурм, а вдалася до тривалої облоги. 325-тисячне вороже військо оточило місто й наприкінці грудня 1870 р. почало обстрілювати його з важкої артилерії.

Громадян найбільше непокоїли не руйнівні обстріли та втрати, а загроза голоду й холоду взимку. У січні 1871 р. на одного жителя видавалося 300 грамів хліба на день. На дрова було порізано всі дерева паризьких бульварів. Щоправда, на «чорному ринку» можна було купити все, але ціни були доступні далеко не кожному. Неможливість підвезення сировини й вивезення готової продукції паралізувала промисловість, а разом із нею і всю ділову активність мільйонного міста. Промисловці й торговці залишилися без прибутку, а робітники та службовці — без заробітної плати. Тисячі родин існували завдяки винагороді, яку отримували за службу в Національній гвардії, — 1,5 франка на день. Жителі міста не могли оплачувати квартири, промисловці й торговці — повернути взяті позики.

Карикатура на Леона Гамбетту

ЦІКАВІ ФАКТИ

Після затвердження Франкфуртського договору Національними зборами Франції депутати від Ельзасу і Лотарингії, залишаючи залу засідань, заявили: «Ми проголошуємо, що ельзасці та лотарингці належать і будуть належати французькій нації. Ми присягаємося самі, від імені наших виборців, від імені наших дітей і дітей їхніх дітей, що будемо французами, будь-якими засобами домагатимемося цього».

Щоб відвернути загрозу масових банкрутств, уряд тимчасово заборонив вимагати виплат за борговими зобов’язаннями та за квартири до завершення війни. Проте це не могло зупинити зростання соціальної напруженості в місті, де на тлі напівголодного існування більшості його населення особливо була помітною ситість жителів багатих кварталів.

Невдоволення парижан почало набирати політичного забарвлення. Усю відповідальність за поразку у війні, зловживання, голод вони небезпідставно покладали на уряд. Невдоволення іноді виливалося у стихійні повстання. Так відбулося, зокрема, 31 жовтня 1870 р., коли стало відомо, що уряд хоче вступити в переговори з Пруссією. Національні гвардійці заарештували й утримували як заручників міністрів. Тим самим було зірвано перемир’я, підготовлене главою уряду Адольфом Тьєром.

За таких умов головне своє завдання уряд вбачав не в обороні столиці, а в угамуванні парижан. На початку 1871 р. становище, що склалося, було оцінене як безнадійне. Усі спроби прорвати блокаду виявилися марними. Надалі зволікати з укладенням миру стало неможливо.

Для нейтралізації опозиції було закрито демократичні паризькі клуби, які виконували роль політичних партій, і ряд опозиційних газет.

На репресії парижани відповіли новим спалахом повстання. Придушивши його, уряд остаточно розв’язав собі руки.

У той час у Дзеркальній залі Версальського палацу прусського короля Вільгельма І у присутності правителів німецьких держав було проголошено німецьким імператором. 28 січня 1871 р. між Францією та об’єднаною Німеччиною було підписано перемир’я. За його умовами форти Парижа та армійські запаси зброї передавалися німцям. Однією з умов перемир’я, за наполяганням О. фон Бісмарка, було схвалення умов мирного договору Національними зборами.

На виборах до Національних зборів Франції перемогли сили, які виступали за негайне укладення миру, — монархісти й частина республіканців. Главою виконавчої влади збори призначили А. Тьєра. Він подав на розгляд попередні умови миру, які передбачали передачу Німеччині Ельзасу та частини Лотарингії, а також виплату 5 млрд франків контрибуції. Національні збори затвердили ці умови 146 голосами (107 висловилися проти). Остаточно мир було підписано у Франкфурті 10 травня 1871 р.

Адольф Тьєр

Листівка Паризької комуни про заборону нічної праці

3 ПАРИЗЬКА КОМУНА.

Повстання під назвою Паризька комуна 1871 р. завершило цикл демократичних за духом виступів, які час від часу спалахували у Франції протягом XIX ст. Його керівниками були діячі, які вірили в те, що ціною героїчних зусиль можна встановити на землі царство свободи та справедливості. Вони вважали себе продовжувачами революціонерів кінця XVIII ст.

Паризька комуна — повстання населення, доведеного до відчаю голодом і злиднями внаслідок франко-прусської війни.

Від попередніх революційних виступів Паризька комуна відрізнялася тим, що вона значною мірою була зумовлена суперечностями індустріального суспільства. їй передували роки небаченого в історії Франції економічного піднесення, яке, проте, мало і зворотний бік — різке зубожіння значної кількості дрібних власників. Вони йшли працювати на заводи й фабрики, де умови праці були вкрай тяжкими, а заробітна плата — мізерною. Машинне виробництво знецінювало досвід і кваліфікацію колишніх ремісників і мануфактурних робітників. На фабриках і заводах набула поширення праця жінок і дітей, яким платили менше, ніж чоловікам.

Поштовхом до повстання стало невдоволення політикою уряду А. Тьєра. Укладення миру з Німеччиною викликало обурення парижан. У той час значна кількість демократів убачала захист від реакції та реставрації монархії в децентралізації влади. Жителі Парижа вимагали відновлення самоврядування столиці. У ролі захисників інтересів парижан виступала Національна гвардія — найбільш організована сила міста. 24 лютого 1871 р. було утворено Республіканську федерацію Національної гвардії на чолі із Центральним комітетом. Фактично Національна гвардія стала центром опозиції уряду.

Збройний виступ Національної гвардії спровокував уряд. Після зняття блокади Парижа було припинено виплату винагород солдатам Національної гвардії. У місті, економіка якого ще не відродилася, тисячі людей залишилися без засобів до існування. Коли Національні збори скасували відстрочення з погашення заборгованості, за лічені дні до виплати було пред’явлено 150 тис. боргових зобов’язань.

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ

Зі звернення Паризької комуни до французького народу (19 квітня 1871 р.)

Чого домагається він [Париж]?

Визнання та зміцнення республіки...

Повної автономії комун на всьому просторі Франції...

Невід'ємними правами Комуни є...

Повна гарантія свободи особи, свободи совісті й свободи праці...

Постійна участь громадян у справах Комуни...

Організація міської оборони й національної гвардії, яка обирає своїх начальників...

...створити установи, що сприяють розвитку освіти, виробництва, обміну й кредиту...

Наші вороги... помиляються або вводять в оману країну, говорячи, що Париж хоче знищити єдність Франції...

Політична єдність, якої домагається Париж,— це добровільна асоціація всіх місцевих ініціатив, вільне й добровільне співробітництво всіх... задля однієї спільної мети — добробуту, свободи й безпеки всіх...

Це — кінець старого, урядового й клерикального світу, кінець мілітаризму, бюрократизму, експлуатації, ажіотажу, монополій, привілеїв... наше покликання полягає в тому, щоб здійснити новітню революцію, найширшу й найплодотворнішу з усіх тих, які осявали будь-коли історію людства.

Наш обов'язок — боротися й перемогти!

За що і проти чого виступала Паризька комуна?

Артилерія на Монмартрському пагорбі. 1871 р.

18 березня 1871 р. за наказом уряду війська здійснили спробу захопити артилерію Народної гвардії, що розміщувалася на Монмартрському пагорбі. Рух урядових військ перехопили жінки, які вранці займали черги до хлібних крамниць, і солдати відступили без бою. Проте сталося так, що генерали К. Леконт і К. Тома потрапили до рук гвардійців та були розстріляні.

Наляканий цими подіями А. Тьєр віддав наказ про евакуацію урядових установ до Версаля. Разом з урядом зі столиці виїхали представники заможних верств суспільства. Єдиною авторитетною силою в Парижі залишився Центральний комітет (ЦК) Національної гвардії, який перебрав на себе владу в столиці та призначив вибори до Паризької комуни (так за традицією у Франції називався орган самоврядування Парижа). Спроби примирити уряд і ЦК Національної гвардії успіху не мали.

У виборах, що відбулися 26 березня 1871 р., узяли участь 229 тис. осіб із внесених до списку 485 тис. До Комуни обрали 86 осіб, із яких 20 відразу подали у відставку. 16 квітня 1871 р. було проведено додаткові вибори.

Членами Комуни стали різні за професією громадяни — лікарі, журналісти, робітники, чиновники. У політичному відношенні вони належали до різних течій. Частина з них входила до секції Міжнародного товариства робітників (Перший Інтернаціонал). Політичні розбіжності ускладнювали роботу Комуни, ставили під загрозу її єдність і навіть існування.

Комуна заявила про свої наміри здійснити глибокі перетворення, за які боролося не одне покоління французьких революціонерів: регулярну армію заступав озброєний народ; проводилася демократизація державного апарату, що передбачала виборність і змінність чиновників; ліквідовувався поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову.

Вводилася також нова організація праці. На підприємствах установлювався робітничий контроль. Частина підприємств передавалася робітничим кооперативам.

Запроваджувалося безкоштовне обов’язкове світське навчання.

Нагальними були реформи, спрямовані на задоволення потреб населення, а саме:

• ліквідація заборгованості з квартирної плати;

• безкоштовне повернення речей вартістю до 20 франків, закладених у ломбард;

• введення відстрочення на три роки за комерційними кредитами;

• скасування нічної праці в пекарнях.

Головною турботою Комуни залишалася війна з Версалем. Без підтримки провінцій комунарам доводилося розраховувати лише на власні сили. Перші сутички між захисниками Комуни та урядовими військами почалися вже у квітні. Жодна зі сторін тоді не здобула вирішальної переваги.

Події 18 березня 1871 р.

На основі ілюстрацій і тексту підручника складіть розповідь про події, які відбувалися 18 березня 1871 р.

Поранений солдат Національної гвардії в 1871 р.

Нарешті настав злам. Уряд А. Тьєра, отримавши допомогу від німецького командування зброєю та солдатами, перейшов у наступ, і 21 травня 1871 р. війська версальців вдерлися до Парижа. Останній форт, який захищали комунари, капітулював 30 травня 1871 р. 72-денна влада Паризької комуни скінчилася.

Під час придушення Паризької комуни загинуло близько 880 версальців і 20—35 тис. комунарів.

4 СТАНОВЛЕННЯ ТРЕТЬОЇ РЕСПУБЛІКИ.

Як ви вже знаєте, Третю республіку було проголошено в 1870 р., але тільки в 1875 р. оформлено конституційно. Законодавча влада в країні належала двопалатному парламенту. Палата депутатів обиралася прямим загальним голосуванням. Жінки та військовослужбовці участі у виборах не брали. Сенат обирався представниками органів місцевого самоврядування. Главою виконавчої влади вважався президент. Фактичним главою уряду як органу виконавчої влади був прем’єр-міністр.

У перші роки існування Республіки в парламенті переважали монархісти. На виборах 1876 р. республіканці завоювали більшість у палаті депутатів і поступово усунули монархістів від влади. Слабким місцем монархістів було те, що вони розпорошувалися на прихильників різних династій: Бурбонів, Бонапартів, Орлеанів.

У 1879 р. під тиском республіканців пішов у відставку президент Франції маршал П. Мак-Магон, відомий своєю прихильністю до монархістів. На його місце було обрано республіканця Жюля Греві.

Уряд республіканців провів низку важливих реформ. У 1880 р. було проголошено амністію учасникам Паризької комуни, у 1881 р. прийнято закон про свободу друку та проведення зборів, а також закон про освіту дітей віком від 6 до 13 років. Закон 1884 р. дозволив вільну діяльність профспілок та організацію страйків.

Керівники Третьої республіки вважали себе продовжувачами справи Великої французької революції кінця XVIII ст. Від неї Третя республіка успадкувала державний трикольоровий прапор, національний гімн «Марсельєзу», національне свято 14 липня — день узяття Бастилії.

5 ПОЛІТИЧНІ КРИЗИ.

Незважаючи на усунення монархістів від влади, наприкінці XIX ст. в політичному житті Франції головною проблемою залишалася боротьба між республіканцями та монархістами. Останні протягом 70—90-х рр. XIX ст. прагнули підірвати довіру до республіканської форми правління, використовуючи як легальні, так і нелегальні методи боротьби. За короткий проміжок часу Францію сколихнули потужні політичні кризи: справа Буланже, Панамський скандал, справа Дрейфуса.

Після поразки у франко-прусській війні (1870—1871 рр.) у Франції поширилися шовіністичні настрої та заклики до реваншу. Цим прагнули скористатися монархісти, які заявляли, що країні потрібен диктатор, який об’єднав би народ та армію для переможної війни проти Німеччини. За таких умов швидко зростав рух, пов’язаний з ім’ям генерала Жоржа Буланже.

Карикатура на Жюля Греві

Жорж Буланже

У 1887 р. навколо президента Ж. Греві (його зять виявився причетним до продажу орденів Почесного легіону — вищої нагороди Франції) спалахнув корупційний скандал, який прихильники генерала намагалися використати у власних інтересах. Ж. Греві довелося піти у відставку, а буланжисти на додаткових виборах у Парижі здобули перемогу. Ж. Буланже став лідером опозиції («Комітет протесту»), яка об’єднала невдоволених правлінням республіканців, і готував політичний переворот, але змову було викрито й доведено зв’язок генерала з монархістами. Під загрозою арешту Ж. Буланже втік до Бельгії, знеславивши і себе, і свій рух, який невдовзі занепав.

Корупція — злочини, пов'язані з прямим використанням посадовцями прав і можливостей, зумовлених їхнім службовим становищем, із метою власного збагачення. Корупцією називають також хабарництво посадовців та їхню продажність.

ПОЛІТИЧНІ СКАНДАЛИ У ФРАНЦІЇ

Скандали

Наслідки

Справа Буланже

Поразка прихильників монархії. Зміцнення республіканських інститутів влади

Панамський скандал

Створення системи запобігання корупції у вищих колах влади

Справа Дрейфуса

Зміцнення демократичних інститутів. Остаточна перемога прихильників Республіки

У 1895 р. відбулася чергова урядова криза, пов’язана з корупційним скандалом навколо Панамського каналу. На його будівництво було залучено кошти приватних осіб. Керівники акціонерного товариства витратили значну частину грошей, зібраних від продажу акцій, та опинилися на межі банкрутства. Намагаючись ввести акціонерів в оману й уникнути відповідальності, вони підкупили десятки депутатів та урядовців. Однак дії керівників компанії було викрито, і в суспільстві вибухнув скандал. Грандіозна фінансова афера призвела до відставки членів республіканського уряду й передачі влади радикалам.

Альфред Дрейфус

Суд за справою Дрейфуса. Невідомий художник

Французька карикатура, яка змальовує, на що перетворився звичайний сімейний обід, як тільки його учасники почали обговорювати гучну справу Дрейфуса

Чому справа Дрейфуса викликала такі суперечки у французькому суспільстві?

Облігація Панамської компанії

Проте найбільший вплив на подальший розвиток Франції мала справа Дрейфуса. Восени 1894 р. стало відомо, що таємні документи французького генерального штабу потрапили до німецької розвідки. Підозра впала на капітана Альфреда Дрейфуса, вихідця з родини багатих єврейських банкірів. Його засудили й заслали на один з островів Французької Гвіани.

Незабаром з’ясувалося, що винуватцем був дворянин угорського походження майор Фердінанд Естергазі, однак справу Дрейфуса не було переглянуто. Під тиском громадськості військові органи віддали Ф. Естергазі під суд, який його виправдав, щоб зберегти сумнівну «честь мундира».

Чергове свавілля судових органів та антисемітизм (вороже ставлення до євреїв) сколихнули французьку громадськість і спричинили політичну кризу. Суспільство розкололося на два табори (дрейфусари й антидрейфусари). Кабінет міністрів був змушений подати у відставку. Новий уряд намагався стабілізувати політичну ситуацію в країні. У 1899 р. воєнний трибунал знову визнав А. Дрейфуса винним, але президент помилував його та відпустив на свободу. Остаточно справу було розв’язано лише в 1906 р., коли А. Дрейфуса повністю реабілітували.

Справа Дрейфуса мала далекосяжні наслідки для політичного розвитку Франції. У результаті перемоги дрейфусарів армія остаточно була поставлена під контроль прихильників Республіки. Було офіційно визнано, що непорушність прав людини та громадянина є вищим принципом Республіки та має дотримуватися повсюдно. Оскільки дрейфусарів вважали лівими, а антидрейфусарів — правими, Республіку стали ототожнювати з лівими силами. До справжніх республіканців зараховували лише тих, хто відстоював права людини та громадянина.

Напередодні парламентських виборів 1902 р. колишні дрейфусари — соціалісти, радикали й ліві республіканці — уклали між собою передвиборчу угоду про утворення лівого блоку під гаслом захисту Республіки. їм протистояли колишні антидрейфусари — монархісти, націоналісти та клерикали. Вибори завершилися перемогою лівого блоку. Із цього часу й до початку Першої світової війни партії лівого блоку утворювали урядові коаліції. Провідну роль у цих коаліціях відігравали радикали, лідером яких був Жорж Клемансо (1841—1929).

Альфред Дрейфус у засланні на острові Диявола

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ

Жорж Клемансо

Лікар за професією, Жорж Клемансо розпочав свою політичну кар'єру в 1871 р. Він був обраний депутатом Національних зборів. У 1881 р. Ж. Клемансо очолив партію радикалів, яка стала провідною в країні. У 1887 р. його запальний виступ примусив президента Ж. Греві подати у відставку. У 1891 р. у своїй передвиборчій промові, яка стала сенсацією, він віддав хвалу революції. Це додало популярності йому та його партії. У її програмі було сформульовано принципи захисту Республіки, приватної власності; партія виступала проти засилля церкви, висувала вимоги націоналізації монополій, введення прогресивного прибуткового податку. Також Ж. Клемансо був головним проповідником реваншу (відплати Німеччині за поразку у війні 1870—1871 рр.). Із початку XX ст. радикали стали провідною партією, яка визначала внутрішню та зовнішню політику країни. Під час Панамського скандалу Ж. Клемансо був одним із тих, хто викривав зловживання в урядових колах. У справі Дрейфуса він очолив рух за її перегляд. У 1906 р. він став міністром внутрішніх справ, де відзначився досить жорсткою позицією щодо страйкового руху. «Зараз я на іншому боці барикади»,— казав він. Згодом Ж. Клемансо став прем'єр-міністром, створив міністерство праці. Підсумовуючи свою політичну діяльність, він говорив: «Внутрішня політика: я воюю. Зовнішня політика: я воюю».

Александр Мільєран

Важливою в політичному житті Франції стала подія, яка увійшла в історію під назвою «казус Мільєрана». У 1899 р. лідер французьких соціал-реформістів Александр Мільєран прийняв пропозицію обійняти посаду міністра торгівлі, тоді як у жодній країні світу міністрів-соціалістів тоді ще не було. Вчинок (казус) Мільєрана викликав неоднозначну реакцію серед соціалістів. По-перше, він увійшов у буржуазний уряд, а соціалісти вважали своєю метою боротьбу проти буржуазії, по-друге, до цього уряду входив кат Паризької комуни генерал Гастон Галіффе, а соціалісти завжди виступали на боці Комуни. Зрештою соціалісти розкололися на дві групи — міністеріалів на чолі з лідером соціалістів Жаном Жоресом, які підтримали А. Мільєрана, і антиміністеріалів, які засудили цей вчинок. Проте коли ліві партії стали відігравати провідну роль у політичному житті Франції, суперечності поступово вщухли.

Таким чином, у результаті бурхливого політичного життя у Франції без революційних заворушень утвердилися принципи демократії та прав людини, за які боролося не одне покоління французьких революціонерів.

Французька поштова марка, присвячена П'єру Емілю Мартену — винахіднику нового (мартенівського) способу виплавки сталі

6 ОСОБЛИВОСТІ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ.

В останній чверті XIX ст. Франція залишалася аграрно-індустріальною країною, 43% її населення було зайнято в сільському господарстві. У країні збереглася значна кількість дрібних підприємств ремісничого типу з невеликим числом працівників. Більшість таких підприємств виробляли знаменитий французький шовк, одяг, взуття, вина, парфуми тощо. Як правило, такі підприємства поступалися у своєму розвитку й технічному оснащенні німецьким та американським. Проте саме ці товари були головною експортною продукцією країни.

Генерал Гастон Галіффе в названих за його ім'ям штанах-галіфе

Негативний вплив на розвиток промисловості країни мала низька купівельна спроможність селян. Приблизно 85% селянських господарств мали наділи від 1 до 10 гектарів і, відповідно, не могли купувати сучасну сільськогосподарську техніку, добрива. Тому врожаї були дуже низькими (найнижчими в Європі). Це звужувало внутрішній ринок і не стимулювало розвиток промисловості.

Разом із тим розвиток Франції не можна характеризувати як суцільний занепад і застій. Швидкими темпами розвивалася металургія на основі нових технологій (мартенівський спосіб) і великих покладів залізної руди. Довжина французьких залізниць перевищувала англійські та німецькі. З’явилися нові галузі — хімічна, автомобільна, авіаційна, машинобудівна. Негативним чинником розвитку цих галузей промисловості була висока вартість сировини порівняно з Німеччиною та Англією.

Як і в інших провідних країнах, наприкінці XIX ст. у Франції розгортався процес монополізації. У металургії, вуглевидобутку та машинобудуванні з’явилося кілька великих фірм, які згодом об’єдналися в концерни на чолі з Ванделем і Шнейдером. У хімічній промисловості постали концерни Кюльмана, Сен-Гобен та інші. В автомобільній галузі лідерство захопила фірма «Рено», яка посіла друге місце у світі. Окремі регіони країни стали індустріальними центрами. Проте за рівнем концентрації виробництва Франція поступалася США, Німеччині, Англії.

Символом успіхів Франції в економічному розвитку стало відкриття в 1889 р. в Парижі Всесвітньої виставки, присвяченої століттю взяття Бастилії. Знаменита Ейфелева вежа, побудована Гюставом Ейфелем із металевих конструкцій, була входом на виставку. Увінчана національним прапором, осяяна світлом 90 тис. гасових ламп, вежа мала засвідчувати вірність Третьої республіки її революційному минулому, а також відданість сучасній науці й техніці.

На економічний розвиток країни також негативно впливало повільне зростання кількості населення, що зумовлювало дорожнечу робочої сили.

Важливим чинником розвитку країни стало масове вивезення капіталу, який був зосереджений у руках 200 найбагатших родин. Вони були акціонерами Французького банку, який стояв на чолі п’яти найбільших банків (73% капіталу). Проте вивезення капіталу відбувалося переважно у вигляді позик урядам інших країн. За це Францію називали країною-рантьє (тією, що живе на відсотки від своїх вкладень). Із кінця XIX ст. головною державою, куди спрямовувався французький капітал, була Росія.

Економічний розвиток країни із середини до кінця XX ст. дозволив підвищити життєвий рівень населення у 1,5—2 рази.

Карикатура на Гюстава Ейфеля та його вежу (символ Парижа набув популярності не відразу)

ЄВРОПА на початку XX ст.

7 КОНТИНЕНТАЛЬНА ТА КОЛОНІАЛЬНА ПОЛІТИКА.

Після франко-прусської війни зовнішня політика урядів була зосереджена у двох головних регіонах: на континенті та в колоніях.

Прихильники континентальної політики вважали головною метою Франції реванш за поразку у франко-прусській війні й повернення Ельзасу і Лотарингії. Основним противником Франції, на їх думку, була Німеччина. Оскільки за кількістю населення та промисловою могутністю Німеччина випереджала Францію, континенталісти розуміли, що першочерговим завданням для країни є пошук союзників. Такими вони бачили Росію, що мала найбільшу сухопутну армію, та Англію, якій належав найбільший флот.

У свою чергу, для прихильників колоніальної політики нагальною справою було розширення колоніальної імперії. Французькі війська зосередилися на завоюваннях в Африці та Індокитаї. Головним суперником у боротьбі за колонії була Англія, із якою неодноразово доводилося стикатися в боротьбі за колонії. Деякі історики називають англо-французьке протистояння в боротьбі за колонії «Другою столітньою війною». Так, у 1898 р. справа ледь не закінчилася відкритим збройним протистоянням, коли загони французів, що рухалися із Західної Африки, і англійців, що просувалися з Єгипту, зустрілися біля селища Фашода в Судані. Французи, які поступалися кількісно, були змушені відступити.

Карикатура на Францію, що дарує колоніям свободу та багатство

Фашодська криза: Велика Британія як підступний вовк і Франція як Червона Шапочка. Карикатура XIX ст.

Антанта («сердечна згода»): французький адмірал щиро вітає англійського короля Едуарда VII

У боротьбі з Англією прихильники колоніальної політики навіть виступали за союз із Німеччиною. Проте після утворення в 1882 р. Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина та Італія) більшість французьких політиків дійшли висновку, що головна небезпека для Франції надходить від Німеччини. Переважаюче становище у формуванні зовнішньої політики посіли континенталісти.

У 1891—1893 рр. було укладено російсько-французький союз. Угода з Англією 1904 р. про врегулювання територіальних претензій у Північній Африці й на Далекому Сході поклала край англо-французькому суперництву й стала першим кроком у створенні союзу двох держав. Вона дістала назву Антанта («сердечна згода»). У 1907 р. до неї приєдналася Росія.

Вважаючи зіткнення з Німеччиною неминучим (Німеччина двічі намагалася спровокувати нову війну з Францією — у 1875 та 1887 рр., хоча без успіху), французький уряд розпочав будівництво великого флоту, військової авіації та модернізацію армії. Постійно зростали й військові витрати, які становили третину бюджету країни.

У другій половині XIX ст. Франція здобула нові колонії в Південно-Східній Азії: у 1862 р. — Кохінхіну (Південний В’єтнам); у 1863 р. — Камбоджу; у 1883 р. — Аннам (Центральний В’єтнам); у 1884 р. — Тонкій (Північний В’єтнам); у 1893 р. — Лаос. Усі ці території об’єдналися під єдиною назвою Французький Індокитай, кордони якого були офіційно закріплені в 1907 р.

Крім того, Франція здобула низку територій у Північній, Тропічній та Східній Африці (так звана Французька Західна Африка, Французька Екваторіальна Африка, Французьке Сомалі), а також острів Мадагаскар.

Протягом 1870—1914 рр. французи збільшили територію своїх володінь у десять разів.

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ

Політичний діяч Е. Етьєн про мету колоніальної політики Франції (1894 р.)

Яка наша мета? Ми створили і ми маємо намір зберегти й розвивати колоніальну імперію, щоб забезпечити майбутнє нашої країни на нових континентах, забезпечити нашим товарам ринки, а нашій промисловості — джерела сировини. Це незаперечно.

Я мушу заявити, що коли є виправдання витратам і людським жертвам, яких вимагає створення наших колоніальних володінь, то воно полягає в надії на те, що французький промисловець, французький торговець зможуть спрямувати в колонії надлишки французького виробництва.

Поміркуйте, що ставив собі за мету французький уряд, здійснюючи колоніальну експансію.

ВИСНОВКИ

• Франко-німецьке протистояння закінчилося підписанням миру, за умовами якого Франція втратила провінцію Ельзас і частину Лотарингії.

• В останній чверті XIX ст. Франція пройшла складний етап становлення ліберально-демократичних цінностей, долаючи корупцію у вищих ешелонах влади.

• В економічній сфері Франція посіла третє місце серед європейських держав після Англії та Німеччини.

• Франція здійснювала активну колоніальну політику. За своїми розмірами Французька колоніальна імперія була другою після Британської.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Якими були причини франко-прусської війни? Що стало приводом до її початку? 2. Біля якого міста імператор Франції Наполеон III був змушений капітулювати разом з армією? 3. Укажіть дату проголошення Третьої республіки у Франції. 4. На яких умовах було підписано мир між Францією та Німеччиною? 5. Що таке Паризька комуна? 6. Які реформи проводили комунари? 7. Назвіть головні сили, які вели боротьбу за владу в Третій республіці. 8. Який політичний скандал найбільше сколихнув громадськість Франції? 9. Які колоніальні придбання здійснила Франція в останній чверті XIX ст.? 10. Яка країна була головним суперником Франції в колоніальному питанні?

11. Чому Франція зазнала поразки у війні з Пруссією? 12. Які чинники відіграли вирішальну роль у розвитку подій, що увійшли в історію під назвою Паризька комуна? 13. Визначте головну мету комунарів. 14. Чим було зумовлене зволікання з конституційним оформленням Третьої республіки у Франції? 15. Чому у Франції впродовж останньої чверті XIX ст. час від часу виникали політичні скандали? 16. У чому полягала сутність «казуса Мільєрана»? 17. Чому Франція пішла на укладення союзницьких відносин із Росією?

18. Охарактеризуйте внутрішню політику уряду А. Тьєра. 19. Складіть у зошиті хронологічну таблицю основних подій історії Франції 1870—1900 рр. 20. Визначте основні риси розвитку економіки Франції в останній чверті XIX ст. Запишіть їх у вигляді тез.

21. Чому події Паризької комуни мають протилежні оцінки істориків? Підготуйте невеликий твір-роздум за цим питанням.