Всесвітня історія: підручник для 8 класу "Гісем 2015" - Нова програма

РОЗДІЛ VI. СХІДНИЙ СВІТ У XVI—XVIII ст.

§ 27. Китай та Японія в XVI—XVIII ст.

1. Кого в Китаї називали Сином Неба? 2. Яких успіхів у розвитку науки і техніки було досягнуто в середньовічному Китаї?

Особливості розвитку країн Сходу. Цивілізації Сходу. У періоді, що розглядається, вчені вирізняють три основні цивілізації Сходу: близькосхідно-мусульманську, індійсько-південноазіатську та китайсько-далекосхідну (використовуються й інші назви). Вони багато в чому відрізняються, але мають і спільні риси, і це дає змогу стверджувати, що вони причетні до східної моделі розвитку суспільства. Усім їм притаманний феномен влади державної бюрократії як над безпосередньо підпорядкованими їй сільськими громадами, так і над приватними власниками (торговці, лихварі, ремісники). Державну структуру очолює правитель, влада якого дана йому від Бога та освячена релігією. Цей феномен визначав майже всі особливості цивілізацій Сходу. Така держава не мала внутрішніх суперечностей, що зумовлювало її стабільність. Єдиною противагою держави-власниці могла стати лише приватна власність, але вона повністю належала державі.

Проникнення європейців на Схід після Великих географічних відкриттів і початок формування колоніальних імперій стали зовнішнім вторгненням приватної власності, яка руйнувала традиційні відносини. Проте в період, який ми розглядаємо, європейці ще тільки шукали шляхи до проникнення на Схід, до його багатств.

У всіх державах Сходу система господарювання була організована за такою схемою. Кожен, хто обробляв землю, мав гарантоване право та обов’язок працювати на ній та використовувати для ведення господарства всі необхідні ресурси: воду, пасовища, ліс тощо. Водночас право володіти й розпоряджатися землею та її ресурсами було в руках відірваного від виробництва апарату влади. Визнаючи владу державного апарату, виробники (громада селян) сплачували в різній формі (відробіток, частина врожаю) надлишковий продукт. Цей своєрідний податок потім розподілявся для утримання владних структур. Отже, той, хто володів владою в державі, мав доступ до розподілу вироблених продуктів. Отримавши владу, він ставав їх власником. Тому ми говоримо, що особливістю східної цивілізації була наявність влади-власності.

Могутність держави залежала від сили влади та ефективності роботи механізму держави (чиновників), а в кінцевому результаті — від регулярності надходження податків. У свою чергу, обсяг податків залежав від ефективності сільського господарства і продуктивності праці ремісників. Тут починав діяти зворотний механізм: держава була зацікавлена у сприянні розвитку сільського господарства та ремесла. Негативною стороною описаної системи було перевищення межі реально можливої сплати податків. Тоді селяни піднімалися на боротьбу із метою відновити традиційну систему.

Характерною особливістю східних цивілізацій було збереження сільської громади як основи суспільно-державної організації. До громади зазвичай входили жителі одного села. Кожна громада протягом століть користувалася певними землями, лісом, пасовищами тощо. Розміри ділянок кожної родини або члена громади через певний час змінювалися залежно від кількості родичів або працездатних. Це забезпечувало приблизно рівний матеріальний стан членів громади. Крім селян, до громади входили ремісники, які задовольняли потреби громади в ремісничих виробах. На їх утримання виділялася певна частина врожаю. На чолі громади стояв староста, якого обирали або призначали.

Отже, сільська громада була тією основою східної цивілізації, яка робила її стабільною, консервативною й такою, що мало піддавалася зовнішнім впливам.

Повний контроль держави над суспільним життям не виключав існування приватної власності, але, на відміну від Європи, вона відігравала другорядну роль. Їй було відведене чітке місце в державній структурі. Приватний власник обслуговував в основному зовнішню й транзитну торгівлю. Він міг мати величезне майно, але його недоторканність і цілісність не були гарантованими — будь-коли равитель міг забрати його у власника. Єдиний спосіб захистити свою власність — це здобуття посади в державній структурі влади. Якщо власник не належав до державного апарату, то він намагався вкласти свої багатства в землю, хоч вона й не приносила доходу й теж не мала гарантій недоторканності (оскільки володіння землею було престижним). Потім усе залежало від того, як справно він сплачуватиме податки на землю, якою володіє. Зростання кількості власників землі та розмірів їхніх володінь були обмеженими через небезпеку порушення стабільності в державі.

Мечеть Султанахмет (Блакитна мечеть) у Стамбулі. Сучасний вигляд

Мавзолей, стіни якого прикрашені орнаментом із використанням оніксу, яшми, аметистівп

Селяни, які ставали орендарями, сплачували власнику землі значно більший податок, ніж той, який вони платили б безпосередньо державі. І коли власники переступали межу, що забезпечувала стабільність, держава обмежувала їхнє свавілля, віддаючи землю безпосередньо селянам, а в разі послаблення державної влади могутнє селянське повстання відновлювало колишній порядок.

Відсутність внутрішнього ринку зумовлювала й відсутність товарного виробництва в маєтках власників. У державах Сходу не виникало потреби у створенні плантацій.

Міста Сходу суттєво відрізнялися від європейських. Своїм існуванням вони завдячували правителям і торгівлі. Більшість міст були резиденціями правителів, релігійними центрами або розташовувалися на перетині торговельних шляхів. Обслуговування двору правителя, великого чиновника потребувало значної кількості слуг, ремісників, торговців. Усі вони зазвичай селилися навколо його палацу. Ремісники, що обслуговували потреби правителя, виготовляли речі, якими прості люди майже не користувалися: прикраси, дорогий посуд, тканини, зброю тощо. За свою працю ремісники отримували продукти харчування, зібрані із селян у вигляді податків, або гроші. У містах також розміщувалися будинки, склади, магазини купців. Їхні товари купували або вельможі, або іноземні купці. Саме через те що виробництво і продаж товарів були зосереджені в містах, у європейців склалося враження про казкові багатства Сходу.

Золотий храм Хармандір-Сахіб (XVI ст.) в Амрітсарі (Індія). Сучасний вигляд

Мініатюра із зображенням султана Мухаммада Кулі з Голконди

Як і в Європі, суспільства Сходу поділялися на стани. Так, соціальні групи розрізнялися залежно від входження до певної ланки у структурі влади, форми діяльності, способу отримання засобів до існування (землероби, ремісники, чиновники, жерці, воїни). Такі соціальні групи були замкненими і спадковими. Суспільство також поділялося за юридичним статусом на повноправних, неповноправних та безправних (рабів).

На два згадані суспільні поділи накладався ще один — система майнової нерівності. Кожна з перелічених вище соціальних верств (станів) мала своїх багатих і бідних. Багатство було притаманне лише повноправним. Отже, традиційні соціальні верстви, юридичний статус, майновий стан являли собою складну, заплутану соціальну структуру. Найбільш привілейованими на Сході були стани, причетні до державного управління.

Величезну роль на Сході відігравала релігія. Вона санкціонувала та освячувала політичну владу, сприяла обожнюванню правителя, робила суспільство єдиним цілим, сприяла формуванню національних рис характеру. Релігія освячувала консервативні традиції, скріплювала, мов цемент, державний механізм і соціальну структуру. Проте різні релігійні системи робили це по-різному.

Економічне й політичне становище Китаю. У XVI ст. в Китаї панувала імператорська династія Мін. Китайська імперія охоплювала територію сучасних внутрішніх провінцій Китаю та частину Маньчжурії. Залежними від імперії країнами були В’єтнам, Корея й Тибет. Вища влада належала імператору, який правив, спираючись на велику кількість чиновників. Усю територію було поділено на 15 великих адміністративних одиниць.

Імператори династії Мін на початку свого правління провадили політику, спрямовану на зміцнення селянського господарства. У ті часи було значно вдосконалено знаряддя праці та сільськогосподарський інвентар, з одного поля стали збирати два врожаї — навесні та восени, у землю почали вносити добрива. Великих успіхів досягла іригаційна техніка. Китайці прокладали водогони з бамбукових труб, лаштували водяні колеса, зводили дамби.

Усі землі в імперії Мін поділялися на державні та приватні. Переважна більшість державних земель передавалась у довічне користування селянам, які за це мусили сплачувати податки державі й виконувати повинності. Приватними землями володіли переважно великі землевласники. Найбільші землеволодіння в XVI—XVII ст. мали імператори. Величезними були володіння імператорської родини, знаті, чиновників, які отримували землі від імператорів. Із земель, що перебували у приватному володінні, податки сплачували землевласники, які здавали землю дрібними ділянками в оренду селянам.

В імперії Мін було створено розгалужену податкову систему. Кожні десять років складалися списки платників податків, які зберігались у відомстві фінансів. Селяни мусили виконувати повинності, працювали на будівництві міст, палаців, каналів.

У Китаї було добре розвинене ремісниче виробництво. Існували дрібні майстерні, де працював майстер зі своєю родиною та учнями; у великих державних майстернях використовувалася праця прикріплених до них ремісників. У XVI ст. приватних мануфактур ставало більше, особливо у ткацькому виробництві. Їхніми власниками ставали багаті купці й ремісники, а дрібні ремісники або селяни, які не мали інших засобів до існування, — найманими робітниками.

Відносини між імператором та підданими були традиційними відносинами господаря і рабів.

Проникнення європейців до Китаю. Перші спроби проникнути до Китаю європейці здійснили в XVI ст. У першій половині XVI ст. португальці намагалися силою заснувати свої поселення на китайському узбережжі. У 40-х рр. XVI ст. вони, підкупивши місцеву владу, заснували торговельну базу на північ від провінції Гуандун. Відверто колонізаторська політика, яку провадили португальці, ігноруючи всі місцеві закони, змусила китайців до рішучих дій, і 1549 р. їх вигнали з Китаю. Португальці зуміли за великі хабарі місцевим чиновникам залишити за собою порт Макао. У другій половині XVI ст. до Китаю стали проникати іспанські колонізатори, а наприкінці століття — голландці. Інтерес до Китаю також проявила Англія. Династія Мін на той час остаточно занепала і не могла зупинити озброєні ескадри. Силою зброї англійці змусили китайців дати дозвіл на право вести торгівлю через порт Гуанчжоу. Вторгнення XVI—XVII ст. започаткували перетворення Китаю на країну, залежну від європейських колонізаторів. Проте це сталося аж у XIX ст.

Китайське місто в XVII ст.

Селянська війна XVII ст. Повалення династії Мін і початок правління династії Цин. У 20-х рр. XVII ст. внутрішнє та зовнішнє становище імперії Мін значно погіршилося. Усередині країни наростало безвладдя, викликане нескінченною боротьбою за владу. Покинута напризволяще армія розвалювалася. Надмірні податки повністю зруйнували господарства селян.

Наприкінці 20-х рр. XVII ст. у північно-західних районах Китаю почастішали стихійні лиха, посухи зміняли повені, влітку врожай нищила сарана. Доведені до відчаю селяни почали бунтувати. Зрештою в північній частині провінції Шаньсі спалахнуло повстання. Його очолили Чжан Сяньчжун і Лі Цзичен.

Китайський чиновник про становище в Китаї напередодні селянської війни

В окрузі Яньань протягом року не було дощів. У серпні-вересні народ у містах їв полин, у жовтні стали їсти кору з дерев, на кінець року всю кору було обдерто, — почали їсти крейду. Через кілька днів розпухав живіт, люди падали та були приречені на смерть... У всіх повітах за містом викопано великі ями, у кожній з яких ховають по декілька сотень осіб.

Визначте за цим свідченням одну з причин селянської війни.

Селянські загони почали об’єднуватися, і в 1635 р. постала могутня армія, яка почала громити урядові війська. У 1639—1641 рр. розпочалося нове піднесення боротьби. Вплив і популярність Лі Цзичена зростали. У захоплених місцевостях землі роздавали селянам і звільняли їх від податків на три або п’ять років. Армія повстанців вирушила в похід на столицю імперії — Пекін. 25 квітня 1644 р. повстанці зайняли місто. Останній імператор династії заподіяв собі смерть, а Лі Цзичен став імператором.

Імператор дінастії Мін на човні в супроводі свити

Тисячі жінок виробляли на ткацьких верстатах китайський шовк

Деспотія — не обмежена законом самодержавна влада, яка характеризується крайньою централізацією і сваволею правителя; держава, керована деспотом.

Богдихан — імператор Китаю за часів династії Цин.

Скинувши династію Мін і підкоривши Північний Китай, повстанська армія Лі Цзичена виявилася втягнутою в боротьбу проти маньчжурів. 200-тисячна армія Лі Цзичена зазнала поразки від величезного війська маньчжурів у червні 1644 р. Маньчжурська армія захопила Пекін. Ця подія вважається початком періоду правління маньчжурської династії Цин.

Маньчжури, спираючись на чиновників, які перейшли до них на службу, поступово розширювали зону окупації, витісняючи повстанців на захід. Лі Цзичена було схоплено і вбито. Повстанські загони продовжували боротьбу проти маньчжурів і припинили її лише 1683 р.

На відміну від попередніх завойовників, маньчжури не розчинилися серед місцевого населення, а забезпечили собі відокремлене і привілейоване становище. Головною зовнішньою відмінністю маньчжурів була косичка, у яку вони заплітали своє волосся. Маньчжурам заборонялося вступати в шлюб з іншими народами Китаю.

За формою правління цинський Китай у XVII—XVIII ст. був деспотією. На чолі держави стояв богдихан, наділений необмеженою владою. Династія Цин вела майже безперервні завойовницькі війни. Однак проникнення європейців у Китай і сусідні держави створювало передумови для підриву традиційних порядків, на яких трималася влада богдиханів. Особливо непокоїла китайських правителів воєнна перевага європейців і поширення християнства. Зрештою в 1724 р. з Китаю було вислано всіх католицьких місіонерів та зруйновано всі християнські храми (близько 300). У 1757 р. китайці закрили всі свої порти для торгівлі з європейцями, крім Гуанчжоу (Кантона). Так було покладено початок майже столітній ізоляції Китаю.

Розвиток ремесел і науки в Китаї. Винаходи. XVI—XVII ст. у Китаї були періодом значного розквіту культури. Високого рівня досягло ремесло. У часи імперії Мін розвивалися такі галузі, як виробництво шовку, порцеляни, паперу, ювелірна справа, виплавка металу, видобуток солі тощо. Для виробництва паперу використовувався водяний двигун.

Здавна Китай славився своєю порцеляною. Майстерні з виготовлення порцелянових виробів були державними; величезні прибутки від виробництва надходили до імператорської скарбниці.

Цікаві винаходи було зроблено в морській справі. Для боротьби проти ворожих кораблів китайські майстри винайшли водолазний скафандр та найпростіші міни.

У XVI ст. швидко розвивалася архітектура. Будувалися нові й реставрувалися старі палаци, було добудовано й частково відновлено Велику Китайську стіну, створено чимало мостів великої міцності. На будівництві використовувався такий винахід, як лебідка. Було вдосконалено водопідіймальне колесо для зрошування землі; для плавлення металу широко використовувалися ковальські міхи.

Технічні відкриття, розвиток мануфактур, подорожі до далеких країн стимулювали розвиток наукових знань. Для розвитку медицини велике значення мали праці вчених Чжана Чжунцзина «Про тиф», багатотомний «Трактат про дерева і рослини» Лі Шичженя, де було вміщено описи лікувальних властивостей трав, дерев і мінералів.

Китайські вчені почали вивчати наукові праці, що з’являлись у Західній Європі, латину, математику, перекладали китайською мовою математичні терміни.

Наприкінці правління династії Мін у Китаї було видано кілька енциклопедій, що узагальнювали досвід і знання, накопичені в країні. Набули розвитку й історичні науки. Тривало написання літопису «Загальне дзеркало, що допомагає управлінню», розпочате ще в XI ст. У XVI—XVII ст. в Китаї видавались і праці з географії.

Китайська порцелянова ваза

Заборонене місто. Сучасний вигляд

Образотворче мистецтво Китаю. До нашого часу збереглося чимало пам’яток архітектури XVI—XVII ст. Давню монументальність змінила вишуканість. Дахи будинків почали прикрашати орнаментами, кам’яними та дерев’яними скульптурами, з’явилися мармурові мости й різноманітні балюстради (поручні балконів, галерей тощо). До найвідоміших архітектурних пам’яток династії Мін належать архітектурний ансамбль Забороненого міста і храм Неба в Пекіні.

У живопису XVI—XVII ст. зберігалися традиції, притаманні минулим часам. Найвідоміші майстри тієї епохи — Люй Цаї, Бянь Веньцзин. Надзвичайної майстерності досягли китайські майстри розпису порцеляни. Вони розробили технології багатокольорового розпису, завдяки чому кожен виріб став невеликим, але неповторним шедевром мистецтва.

Швидко розвивалося мистецтво книжкової гравюри. Уперше у світі в Китаї за часів династії Мін стали виконувати кольорові гравюри по дереву. У XVII ст. китайська культура почала інтенсивно проникати до Європи.

Японія в XVI ст. Розвиток Японії із часу виникнення держави мав риси, які поєднували її з країнами Сходу і Заходу. Японія — це країна, яка свято дотримувалася традицій і в той самий час активно сприймала від інших усе те, що могло стати корисним. Тривалий час єдиним джерелом зовнішнього впливу для неї був Китай.

Формально на чолі держави стояв імператор (Небесний Володар). Із кінця XII ст. імператори поступово втратили владу на користь сьогуна («великий полководець, який підкорює варварів»). Спочатку сьогуни виконували воєнну і поліцейську функції, а згодом перебрали на себе і управління державою, залишивши за імператорами лише роль верховного жерця японської релігії Синто (синтоїзму).

Синтоїзм, або Синто (шлях богів), — дуже давня язичницька релігія, яка передбачала вірування у добрих і злих духів, а також обряди, за допомогою яких японці намагалися умилостивити духів.

На відміну від інших держав Сходу, земля здебільшого була у власності князів (дайме). Проте центральна влада неодноразово вдавалася до конфіскації земель тих князів, які ставали в опозицію до неї або своїм багатством викликали заздрість. На початку Нового часу в Японії продовжував існувати суворий поділ суспільства на стани. Усе населення поділялося на чотири стани: воїни, селяни, ремісники і купці. Придворні, священики, лікарі та вчені не входили до жодного зі станів. Також за межами станової системи були парії — недоторкані, які виконували найбруднішу роботу.

Японська чайна церемонія

Водяний млин та краєвид на гору Фудзі. Художник Кацусіка Хокусай

У становій системі існувала чітка ієрархія. Вищий щабель посідали самураї, які разом із родинами становили близько 10 % населення. Належність до цього стану передавалася у спадок. До нього входили воїни, князі, чиновники. Усі вони мали привілей носити два мечі та отримувати пайку рису відповідно до свого положення. У XVII ст. остаточно склався кодекс честі самурая — бусідо, згідно з яким вони мали займатися воєнною справою і присвятити своє життя служінню господарю аж до готовності здійснити ритуальне самогубство (харакірі).

Наступну сходинку станової драбини посідали селяни. Вони мали годувати самураїв. Селяни не могли залишити своє господарство. Було чітко регламентовано, що вони мають їсти (кашу з проса, ячменю або пшениці, іноді — рибу) і що вдягати. Рис селяни вирощували лише для самураїв.

Ремісники жили переважно в містах і обслуговували, як правило, потреби самураїв.

Купці були на нижчому щаблі станової драбини. Ставлення до них у суспільстві було принизливим. Їхнє життя, як і життя ремісників, було чітко регламентоване правилами.

Обладунок самурая

У XVI—XVII ст. становий устрій під впливом розвитку товарно-грошових відносин і централізаторської політики держави почав поступово руйнуватися. Помітним стає майнове розшарування.

На початку Нового часу країна після тривалого періоду боротьби остаточно розділилася на кілька сотень володінь князів. Кожен князь після зміцнення своєї влади намагався налагодити мирне життя. Це сприяло господарському піднесенню країни, розвитку міст і зовнішній торгівлі. Саме в цей час популярними серед японців стають соєвий соус, сир тофу, а в житлах з’являються розсувні перегородки і стіни з дерев’яних рам, обтягнутих папером. Остаточно сформувалася культура чаювання — чайна церемонія.

Живописець і каліграф Хонамі Коецу створив вишукану у своїй простоті чайну чашку, на якій відтінки кольору плавно змінювалися. Вона отримала назву «Фудзі-сан» (за ім'ям священної гори японців). Ця чашка стала вершиною майстерності художника. Завдяки чайній церемонії японці навчилися бачити в малому нескінченне, а в простому — прекрасне.

Легендарний самурай Ода Нобунага

Важливі зміни в Японії відбулися з появою на Далекому Сході європейців. Першими в 1543 р. до Японських островів прибули португальці. Європейці привезли із собою не тільки нові товари, а й християнство. Також японці познайомилися з вогнепальною зброєю. Це мало далекосяжні наслідки для країни.

Тоді правитель невеликого князівства Ода Нобунага переозброїв свою армію. Завдяки новій тактиці і зброї він підкорив сусідні князівства, а згодом захопив і столицю Кіото. Усунувши сьогуна від влади, він поступово об’єднав більшість країни. У своїх володіннях Нобунага провів низку реформ: упорядкував збір податків і грошовий обіг, запровадив єдину систему мір, будував дороги, заохочував розвиток торгівлі, ремесел, боровся з розбійниками, підтримував християн. Однак проти правителя визріла змова серед воєначальників, які примусили його зробити ритуальне харакірі. Проте заколотники не втримали владу, і справу Нобунаги продовжив його соратник Тойотомі Хідейосі.

Хідейосі завершив об’єднання країни. Імператор призначив його першим міністром. Було проведено перепис населення. Усіх самураїв узято на державну службу. Селян прикріплено до своїх господарств і заборонено мати будь-яку зброю (навіть серпи й коси). Скасовані цехові обмеження для ремісників і купців. Почалося карбування золотих і срібних монет.

Хідейосі підозріло ставився до європейців. Після того як вони відмовилися допомогти йому у створенні флоту, він у 1587 р. наказав усім європейцям і християнам залишити країну протягом 20 днів. Усіх, хто не підкорився, було страчено.

У 1592 р. Хідейосі розпочав війну за підкорення Кореї. Могутня армія швидко оволоділа Корейським півостровом і вступила в Сеул. Проте корейський флот продовжив боротьбу. Корейці створили броньовані кораблі-черепахи, які розгромили японський флот і перекрили сполучення з Японією. У результаті залишки японської армії відступили до узбережжя, де чинили опір до 1598 р. Цього року помер Хідейосі, і залишки армії повернулися на батьківщину.

Сьогунат Токугави. «Закриття» країни. Смерть першого міністра спричинила спалах боротьби за владу між князями. Перемогу здобув соратник Хідейосі Іеясу Токугава. У битві біля Секігахари він здобув блискучу перемогу і в 1603 р. отримав титул сьогуна. Іеясу зумів перетворити цей титул на спадковий, і його наступники правилиЯпонією понад 250 років.

Сьогун домігся зміцнення центральної влади: установив контроль над містами, копальнями, зовнішньою торгівлею, зосередивши у своїх руках до 25 % доходів держави. Натомість він не ліквідував князівства, а створив систему контролю за їхніми правителями. Кожен правитель мав жити рік у новозбудованій столиці Едо (тепер Токіо), стаючи таким чином заручником. Проте коли князь виїздив зі столиці, то мав залишити в заручниках найближчого родича.

Іеясу оголосив буддизм державною релігією, і кожна родина була приписана до визначеного храму. Офіційною ідеологією проголошувалося конфуціанство. Іеясу завершив розправу з християнами, а в 1639 р. проголосив «закриття» Японії — так звана «політика самоізоляції». Іноземці (тільки голландці) могли торгувати з країною лише через один порт під пильним контролем чиновників.

«Закриття» країни та деспотичне правління сприяли господарському піднесенню, з’явилися перші мануфактури. Проте зворотним боком цього процесу було розорення селян і технічна відсталість країни.

Ще одним здобутком сьогуна стало поширення грамотності та друкарства. Поширення друкованих книжок сприяло піднесенню японської літератури, видатним представником якої став поет Мацуо Басьо, автор відомих тривіршів — хоку.

Сьогун Іеясу Токугава

XVII ст. — це час народження в Японії народного театру кабукі («пісні і танці»), у якому всі ролі грають лише чоловіки. Певний час влада переслідувала театр, самураям заборонялося відвідувати його вистави. У цей період з’являється японський ляльковий театр.

Висновки

У ранній Новий час цивілізації Сходу, на відміну від європейської, продовжували розвиватися у своєму традиційному руслі.

У середині XVII ст. у Китаї відбулася зміна династії в результаті селянської війни і навали маньчжурських племен.

Культура Китаю розвивалась у межах тих традицій, що сформувалися за часів існування китайської цивілізації. Натомість у XVI—XVII ст. китайські митці виходили за межі традиційних канонів: їх почала цікавити людська особистість.

На початку Нового часу Японія була роздроблена на кілька сотень князівств. Влада імператора була формальною.

У XVI ст. в країні стали помітними процеси централізації, які завершилися об’єднанням країни під деспотичною владою сьогуна з роду Токугава.

Запитання і завдання

1. Назвіть основні цивілізації Сходу. 2. Які суспільні верстви користувалися привілеями? 3. Як була влаштована система управління Китаю за часів імперії Мін? 4. Яка подія сприяла зміні династії Мін на династію Цин у Китаї? 5. Коли відбулося «закриття» Китаю для європейців? 6. Із яким станом європейського суспільства схожі самураї? 7. Хто такий сьогун? Коли в Японії був установлений сьогунат Токугави?

8. Яку роль відігравала держава в цивілізаціях Сходу? 9. У чому сутність феномену влади як власності? Яку роль відігравала приватна власність у цивілізаціях Сходу? 10. Чому громада стала основою цивілізацій Сходу? 11. Яку роль у розвитку Китаю відіграла селянська війна 1628—1645 рр.? 12. Якими засобами зміцнювалася влада сьогуна в Японії? 13. Чому правителі Китаю та Японії пішли на «закриття» своїх країн для європейців?

14. Порівняйте владу імператора династії Цин, сьогуна Японії з владою європейських правителів. Відповідь подайте у вигляді таблиці.

15. У чому проявлявся вплив країн Сходу на Європу в XVII—XVIII ст.? Яким чином відбулося проникнення європейців у країни Сходу?