Підручник з Історії України 8 клас "Гісем 2016" - Поглиблене вивчення

§ 46. Культура України в другій половині XVIII ст.

Опрацювавши цей параграф, ви зможете: охарактеризувати особливості розвитку культури в другій половині XVIII ст.; визначити видатних представників української культури тієї доби та їх основні здобутки.

1. Якими були особливості розвитку культури України другої половини XVII — першої половини XVIII ст.? 2. Визначте здобутки й досягнення української культури другої половини XVII — першої половини XVIII ст.

Особливості розвитку культури. В історії культури Української козацької держави XVIII ст. було складною і багатогранною добою. Це був період, коли продовжувався започаткований у попередні часи розквіт українського мистецтва й літератури. Однак у той самий час створювалися умови, за яких українська культура поступово втрачала свою самобутність.

Підґрунтям розвитку української культури була козацька державність. Курс російського царизму на ліквідацію Гетьманщини та Запорозької Січі й перетворення Лівобережної України на звичайну російську провінцію позбавляли українську культуру основи її розвитку, призводили до занепаду.

Особливістю культурних процесів на українських землях було також те, що до кінця XVIII ст. у Гетьманщині, з одного боку, і Правобережжі й західноукраїнських землях, з іншого, вони розвивалися в різних умовах. Проте це не вплинуло на єдність національної культури українців.

Прикметною рисою української культури Гетьманщини XVIII ст. був вищий порівняно із сусідніми державами рівень розвитку. Імперські кордони значно обмежили звичні раніше культурні контакти із Західною Європою. Одночасно із цим Російська імперія отримала можливість використовувати інтелектуальний потенціал Гетьманщини. Процес «вимивання» високоосвічених українців із національного середовища став характерним явищем тогочасної української культури. Українці обіймали високі посади в Російській імперії: від вищих державних адміністраторів і церковних ієрархів до ректорів вищих навчальних закладів і вихователів царської родини. Вагомий внесок у розвиток російського мистецтва XVIII ст. зробили українські митці.

Освіта і книгодрукування. На середину XVIII ст. загальний рівень грамотності населення України був досить високим. Його забезпечував передусім найпоширеніший тип початкових шкіл — українські народні школи. Утримувалися школи коштом парафіяльних братств. У другій половині XVIII ст. у Гетьманщині працювало 866 українських народних шкіл. Такі школи існували й на Слобідській Україні. Навчання здійснювалося українською мовою, учнями могли стати й представники найбіднішого населення.

Наступ російського царизму на українську державність зруйнував народну школу. Закріпачене українське селянство було не в змозі утримувати навчальні заклади власним коштом.

В останній чверті XVIII ст. на Лівобережжя й Слобожанщину було поширено дію загальноросійської освітньої реформи. Для дітей дворян створювалися головні чотирирічні народні училища, для дітей купців, міщан та урядовців — малі дворічні училища. Освіта набувала станового характеру й перетворювалася на привілей вищих верств населення.

Упродовж другої половини XVIII ст. початкові народні школи існували й на Правобережжі та західноукраїнських землях. Більшість початкових шкіл Правобережжя контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для українських селян була фактично недоступною.

Середню освіту можна було здобути в заснованих у першій половині XVIII ст. Чернігівському, Харківському, Переяславському колегіумах.

Це були всестанові навчальні заклади, створені за зразком Києво-Могилянської академії. Наприкінці ХVIII ст. Чернігівський і Переяславський колегіуми були перетворені на духовні навчальні заклади — семінарії, а Харківський — на казенне училище.

На Правобережжі й західноукраїнських землях іноземне панування також уповільнювало розвиток середньої освіти. На Правобережжі існували гімназії для дітей польської шляхти, навчання в яких здійснювалося польською або німецькою мовами. Надзвичайно обмеженим був доступ українців до католицьких і протестантських навчальних закладів на Закарпатті.

Велике значення для розвитку освіти і науки України мала Києво-Могилянська академія.

У XVII—XVIII ст. із нею пов’язана більшість здобутків українського народу в галузі освіти, філософії, богослов’я, мовознавства, літератури, публіцистики, історії. У стінах академії формувалася українська літературна мова, розвивалися літературні жанри, закладалися основи національного театру.

Однак у 60-х рр. XVIII ст. період розквіту академії змінився занепадом. Поступово погіршувалося матеріальне становище академії.

Зображення студентів Києво-Могилянської академії та її головного корпусу. Гравюра І. Щирського

Падіння популярності академії зумовлювалося зокрема тим, що українська шляхта, прагнучи зрівнятися з російським дворянством, віддавала своїх дітей на навчання до російської столиці. В академії здійснювалися русифікаторські заходи — від студентів і викладачів під загрозою виключення й звільнення з посад вимагали дотримання «російського правопису та московської вимови».

У 1829 р. Києво-Могилянську академію було перетворено на типовий для Російської імперії духовний навчальний заклад.

Важливим осередком вищої освіти на західноукраїнських землях залишався Львівський університет. Із приєднанням Галичини до Австрійської імперії в ньому відбулися певні зміни. Австрійський уряд дозволив існування певних кафедр, які увійшли до так званого Українського інституту (Студіям рутеніум). Діяльність цієї структури суворо регламентувалася. У навчальний процес було запроваджено викладання української мови. Однак інші предмети викладалися лише польською та німецькою мовами. Інститут проіснував до 1805 р.

Ситуація в освітньому житті галичан суттєво змінилася із заснуванням імператрицею Марією Терезією в 1776 р. у Відні Греко-католицької генеральної семінарії (Барбареум). Щорічно в ній могли навчатися 29 юнаків із Галичини.

Відкриття у Львові в 1783 р. Греко-католицької семінарії знаменувало початок створення першої вищої теологічної школи для галицьких українців. Дещо раніше такий заклад був заснований на Закарпатті, у Мукачевому в 1744 р. Пізніше він був перенесений до Ужгорода, де на його основі утворили навчальний заклад для підготовки вчителів.

У другій половині XVIII ст. добре розвивалося книгодрукування. Роль найважливіших видавничих осередків відігравали друкарні Києво-Печерського монастиря та чернігівського Троїце-Іллінського монастиря. Тут друкувалися твори як богословської, так і світської літератури. Посилення утисків російського царизму на українську культуру спричинило появу численних указів і циркулярів імперського уряду з вимогами недопущення «особливого наріччя» і відповідності українських книгодруків московським зразкам. Проте незважаючи на постійні обмеження й заборони, українські друкарі істотно збагатили національне духовне життя. Серед тогочасних книгодруків найпомітнішими були Біблія (1759 р.), «Києво-Печерський патерик» (1760, 1762 рр.), «Синопсис» (1755 р.), «Часослов навчальний» (1753, 1758, 1766 рр.), «Буквар» (шість видань) та багато інших.

Кілька друкарень існувало й на західноукраїнських землях. Найбільшою з них була друкарня А. Пілера. Вона видавала книжки різними мовами. До 1800 р. тут було створено 250 книжок. Також французькою мовою друкувалася «Львівська газета».

Література. Українська література другої половини XVIII ст. розвивалася на традиціях попереднього періоду. Упродовж багатьох десятиліть панівним тут лишався стиль бароко.

Цікавим явищем тогочасної літератури став розвиток української історико-мемуарної прози. Чільне місце в ній посідають щоденники Миколи Ханенка (1691—1760 рр.) і Якова Марковича (1696—1770 рр.). Обидва автори належали до козацької старшини й обіймали високі посади в Гетьманщині. У своїх щоденниках вони зображували події тогочасного державного, політичного та економічного життя, детально змальовували побут української шляхти.

Важливу роль у літературі другої половини XVIII ст. відігравали поетичні твори. Тогочасна поезія відображала проблеми, які були в центрі уваги українського суспільства.

До жанру історичних віршів належить написаний Семеном Довговичем віршований діалог «Розмова Великоросії з Малоросією». Автор обстоював ідею автономії України та протестував проти централізаторської політики російського царизму в Гетьманщині. У цьому творі також обґрунтовувалися давні права і привілеї, якими користувалася українська шляхта, підкреслювалося право козацької старшини на всі права й привілеї, отримані російським дворянством.

У багатьох історичних віршах знайшли відображення національно-визвольна боротьба українського населення Правобережжя, події Коліївщини. Це вірші «Захотіла Смілянщина віру утвердити», «Во шістьдесят восьмому году собиралось народу».

Відгуком на царський указ від 10 квітня 1786 р. про вилучення в українських монастирів земельних маєтків став анонімний сатиричний вірш «Плач київських монахів».

Представником сатирично-гумористичної поезії був Іван Некрашевич. Колоритні побутові сцени з народного життя змальовані ним у творах «Ярмарок» та «Сповідь».

Я. Маркович

Розвиток філософських ідей. Г. Сковорода. Друга половина ХVIII ст. збагатила новими ідеями українську філософську думку. У Києво-Могилянській академії курс філософії викладав відомий суспільний діяч, письменник Михайло Козачинський (1699—1755 рр.). Він знайомив слухачів з ідеями про невід’ємні природні права людини, які з’явилися в тогочасній Західній Європі. Свої філософські погляди М. Козачинський висловив у книзі «Громадянська політика». Він уперше в українській філософії спробував викласти правове вчення й заклав основи громадянського природного права.

Найвизначнішим серед учнів Козачинського був Григорій Сковорода (1722—1794 рр.) — майбутній видатний філософ, гуманіст, просвітитель, поет, педагог, музикант.

У філософських роздумах велику увагу Г. Сковорода приділяв тому, як людина може стати щасливою. На його думку, для цього потрібно пізнати самого себе та займатися в житті тим, що людині природно відповідає. Одним із головних джерел творчості Г. Сковороди була українська дійсність другої половини XVIII ст. Ймовірно, саме тому філософ стверджував, що найвищим досягненням людини є воля й треба за всяку ціну забезпечувати особисту незалежність. Це переконання зустріло різкий осуд гнобителів українських селян. Вихід з існуючого становища філософ вбачав не в активній боротьбі, а в униканні ненависного світу зла, розуміючи під ним прагнення непотрібного збагачення та пригноблення інших.

Г. Сковорода

Значну роль в усуненні існуючого зла, на думку Г. Сковороди, могла відіграти освіта. Просвітитель вірив у безмежні можливості людського розуму. «Не розум від книжок,— переконував він,— а книжки від розуму».

Г. Сковорода про головну мету філософії

Головна мета життя людського, голова діл людських є дух людини, думки, серце. Кожен має свою мету в житті; але не кожен — головну мету... Один піклується про черево життя, себто всі діла свої скеровує, щоб дати життя череву. інший — одягам і подібним бездушним речам; філософія, або любов до мудрості, скеровує все коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю. Світлість думкам, яко голові всього. Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне — то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія.

1. Як Г. Сковорода визначає головну мету людського життя й філософії? 2. Як філософія може допомогти людині стати щасливою?

Розвиток природничих наук. Друга половина XVIII ст. стала періодом певних успіхів у розвитку природничих наук, зокрема медичних знань.

У цей час чимало лікарів-українців здобули вчений ступінь докторів медицини. Великий внесок у розвиток медичних знань зробили Н. Амбодик-Максимович, М. Тереховський та інші. Крім того, ці вчені почали досліджувати рослинний світ України. Н. Амбодик-Максимович у 1795 р. створив перший вітчизняний підручник із ботаніки, зосередившись, зокрема, на вивченні рослин України.

Українські лікарі чимало уваги приділяли боротьбі з епідемічними захворюваннями. Так, Є. Мухін запроваджував щеплення проти віспи, шукав засоби боротьби з холерою. Відомий епідеміолог Д. Самойлович, який служив військовим лікарем під час російсько-турецької війни (1768—1770 рр.), запропонував нові методи запобігання епідемії чуми, що спалахнула в 1784 р. в ряді міст Російської імперії. Ці методи отримали схвалення багатьох закордонних академій наук.

Розвивалася медична освіта. У 1773 р. для підготовки лікарів та аптекарів у Львові було створено медичну колегію. У Наддніпрянській Україні перша спеціальна медична школа виникла в 1787 р. в Єлисаветграді (сучасний Кіровоград).

Музика. Друга половина XVIII ст. позначена вагомими здобутками вітчизняної музичної культури. Улюбленцями українського народу, як і раніше, залишалися козаки-бандуристи.

Суттєві зміни відбулися в українській інструментальній музиці. На Запорозькій Січі музиканти грали під час походів та святкування перемог, їх скликали на козацькі ради. Після ліквідації Січі запорозьких музик перевели до спеціальних підрозділів при міських магістратах. Вони мали грати під час різноманітних урочистостей. На Правобережжі музиканти розважали польських магнатів. Новим явищем стали також оркестри та інструментальні ансамблі, створювані царськими вельможами з обдарованих українських селян-кріпаків.

Прикметною рисою розвитку тогочасної української музики було посилення її зв’язків із західноєвропейською музичною культурою. Останній гетьман К. Розумовський утримував у Глухові власні оркестр і театр, де ставили італійські опери. Зібрана ним нотна бібліотека є однією з найдавніших у Східній Європі.

Музичне мистецтво другої половини ХVIII ст. не можна уявити без творчості трьох видатних майстрів української хорової музики: Максима Березовського (1745—1777 рр.), Дмитра Бортнянського (1751—1825 рр.) та Артема Веделя (1767—1808 рр.). М. Березовський є автором 20 хорових церковних концертів. Його музика відзначається ліричністю, проникненням у внутрішній світ людини. Д. Бортнянський написав опери «Сокіл», «Син-суперник», комедію «Свято сеньйора», також йому належать понад 100 творів хорової церковної музики. Світла лірика, радісні та мужні енергійні теми, глибокий зосереджений драматизм — такі риси притаманні багатогранному світу образів хорових концертів Бортнянського. А. Ведель написав 29 хорових церковних концертів, які відзначаються високою майстерністю та глибоким драматизмом образів. Спільною рисою, що єднає творчу спадщину цих трьох видатних українських композиторів, є відчутні впливи української народної пісенності.

Архітектура і скульптура. В українській архітектурі другої половини XVIII ст. співіснували різні стилі.

В оригінальних формах українського бароко зводив будівлі Степан Ковнір (1695—1786 рр.). За його участю було споруджено корпус, будинок друкарні й дзвіниці на Дальніх і Ближніх печерах Києво-Печерської лаври, Кловський палац у Києві, церкву Антонія й Феодосія у Василькові.

Кращі риси українського бароко розвинув Іван Григорович-Барський (1713—1785 рр.). Першою його роботою став міський водогін у Києві, центральною спорудою був павільйон-фонтан «Феліціан» на майдані перед будинком магістрату (нині «Самсон» на Контрактовій площі). За проектами І. Григоровича-Барського в Києві було споруджено Надбрамну церкву із дзвіницею в Кирилівському монастирі, Покровську церкву, церкву Миколи Набережного на Подолі, бурсу Києво-Могилянської академії, дзвіницю Успенського собору. У творчості майстра простежуються перші паростки класицизму.

У середині XVIII ст. в українську архітектуру прийшов новий західноєвропейський стиль рококо, який є продовженням традицій бароко. Він вирізняється витонченими деталями декоративного оздоблення. Будівлі в цьому стилі на українських землях споруджувалися переважно за проектами іноземних архітекторів. У стилі рококо збудовані Андріївська церква в Києві (за проектом Б. Растреллі), собор Св. Юра у Львові (архітектори М. Урбанік та Я. де Вітте), міська ратуша в Бучачі (архітектор Б. Меретін) та інші.

Троїцький собор (Самара)

Андріївська церква (Київ)

Собор Св. Юра (Львів)

У цей час почав також поширюватися стиль класицизму. Вищим зразком для своєї творчості його послідовники визнавали античне мистецтво. У спокійних і навіть суворих класичних формах зведено палаци гетьмана К. Розумовського в Почепі, Яготині, Глухові та Батурині (архітектор Ч. Камерон).

Українські народні майстри не забули секретів дерев’яної архітектури. Найбільшою дерев’яною спорудою XVIII ст. (висота близько 65 м) був Троїцький собор у Самарі (нині Новомосковськ). Спорудив його в 1773—1779 рр. народний майстер Яким Погребняк. Це єдиний в українському дерев’яному будівництві приклад дев’ятикамерної церкви з дев’ятьма банями.

Протягом цього часу на українських землях успішно розвивалася скульптурна творчість. На Лівобережжі її досягнення пов’язують із діяльністю російського різьбяра по дереву Сисоя Шалматова. Він виконував скульптурне оформлення іконостасів Мгарського монастиря, церкви Св. Покрови у Ромнах, Хрестовоздвиженського собору в Полтаві. Майстер інколи відступав від релігійних канонів. Відчувалося, що він добре знав анатомію людини та прагнув надати психологічної характеристики образу.

Серед скульпторів, які працювали в цей час на західноукраїнських землях, варто згадати Йогана Пінзеля. Він виконав статуї Юрія-Змієборця, Св. Афанасія і Лева на фасаді собору Св. Юра у Львові. Йому належить також серія кам’яних фігур, які доповнюють архітектуру ратуші в місті Бучачі, скульптурне оздоблення костьолу в Городку, «Розп’яття» у львівському костьолі Св. Мартина.

Наприкінці 60-х рр. XVIII ст. провідна роль у галицькій скульптурі перейшла до місцевих майстрів. Це були С. Стажевський, М. Філевич, П. Полейовський та І. Оброцький. Усі вони працювали в стилі рококо. Майстри виконували роботи для собору Св. Юра й Латинського кафедрального собору у Львові. Для їхніх творів характерне поєднання реалістичних елементів із високою емоційністю.

Живопис і графіка. Для українського живопису друга половина XVIII ст. стала часом поширення впливу рококо.

У Гетьманщині доба рококо — це останні часи козацької України, коли вона втрачала свою державність. Ймовірно, саме тому життєрадісне європейське рококо мало в Україні відчутні сумні настрої, властиві добі, що минала. Український портретний живопис доби рококо значною мірою зберігає пишність та урочистість форм, що склалися в попередні часи бароко. До наймайстерніших належать портрети полковника О. Ковпака, київського міщанина Балабухи, А. Полетики, знатного військового товариша Г. Гамалії, переяславського полковника С. Сулими, Я. Шияна та інших.

Портрет Г. Гамалії (лубенський полковник Війська Запорозького). Невідомий художник

Успішно розвивалося в цей час мистецтво гравюри. У творчості Григорія Левицького-Носа (1697— 1769 рр.), батька відомого портретиста Д. Левицького, старе українське граверство досягло своєї вершини. Г. Левицький-Нос намагався переосмислити традиційні сюжети та створював власні оригінальні композиції. Своїми творами він виражав інтелектуальну силу людини. Це зближує його з видатним філософом-просвітителем Г. Сковородою.

Великих успіхів також досягли гравери друкарні в Почаєві Адам та Йосип Гочемські. Адам ілюстрував не лише церковні видання, але й перший в Україні лікарський підручник А. Крупинського, виданий 1774 р. у Львові. Про його стиль казали, що в анатомічних ілюстраціях він об’єктивно точний, а в барокових релігійних зображеннях стає багатомовним.

Найоригінальнішим жанром малярства другої половини XVIII ст. стали картини, створені невідомими народними майстрами. Вони є своєрідним відображенням головних тем тогочасного українського життя. Серед творів цих часів чимало зображень опришків, гайдамаків, ватажків Коліївщини М. Залізняка та І. Гонти. Своєрідністю відзначається картина «Богдан з полками», присвячена Національно-визвольній війні українського народу проти Речі Посполитої середини XVII ст.

Символом епохи, що минала, стала народна картина «Козак Мамай». На ній козак-бандурист сидить один серед широкого степу, згадуючи славне минуле козацтва, журиться його сумною долею. У часи знищення російським урядом Гетьманщини та Запорозької Січі, безупинного соціального й духовного поневолення ця картина була найпопулярнішою серед українців.

Портрет С. Сулими (переяславський полковник Війська Запорозького, син І. Сулими). Невідомий художник

Висновки. У другій половині XVIII ст. українська культура ще продовжувала бурхливо розвиватися за традиціями попереднього періоду.

В українській культурі з’явилася постать світового значення — Г. Сковорода.

Наприкінці XVIII ст. українська культура швидко стала втрачати свій самобутній характер, її видатних представників було залучено до російської культури, а вона сама стала набувати рис провінційної.

Запитання та завдання

1. Охарактеризуйте розвиток освіти на українських землях у другій половині XVIII ст. 2. Які зміни відбулися в цей час у розвитку Києво-Могилянської академії? 3. Як розвивалося книгодрукування? 4. Назвіть імена видатних представників української культури другої половини XVIII ст. 5. Якими були здобутки тогочасних природничих наук? 6. Якими були здобутки української музичної культури другої половини XVIII ст.? 7. Які архітектурні стилі переважали на українських землях у цей період?

8. Охарактеризуйте розвиток літератури другої половини XVIII ст. Які факти свідчать про те, що література відображала явища тогочасного життя? 9. Що, на ваш погляд, прагнув сказати Г. Сковорода своєю фразою «Світ ловив мене, та не спіймав»? 10. Як мистецтво рококо відображало зміни, які відбувалися в Гетьманщині в другій половині XVIII ст.? 11. Чому народні картини вважаються своєрідним відображенням тогочасного українського життя? 12. Чим можна пояснити високий рівень розвитку музичного мистецтва в Україні?

13. Складіть розповідь про Г. Сковороду та його внесок у розвиток української філософської думки. 14. Складіть у зошиті таблицю «Українська культура другої половини XVIII ст.».

Галузь культури

Видатні діячі

Основні здобутки

     

Практичне заняття. Козацькі літописи XVII—XVIII ст. як історичні джерела

1. Який мистецький стиль був панівним у XVIII ст.? 2. Яким словом можна охарактеризувати розвиток української культури у XVIII ст.: занепад, розквіт, піднесення?

Мета: підбити підсумки та закріпити вивчений матеріал.

Завдання для підготовки до практичного заняття: повторіть матеріал підручника (§ 38, 46) та підготуйте презентацію з п’яти-шести слайдів на тему «Українська культура XVIII ст.».

Хід роботи

1. Об’єднайтеся в малі групи та обговоріть зміст підготовлених презентацій, представте їх класу.

2. Ознайомтеся з додатковим матеріалом і дайте відповіді на запитання.

У першій половині XVIII ст. українська література збагатилася творами, які отримали узагальнюючу назву козацькі літописи. Козацькими їх називали тому, що вони виникали в козацькому середовищі та оповідали про події козацької доби. За змістом і формою козацькі літописи наближаються до історичних творів, оскільки їх автори, крім власних спостережень, використовували старі літописи, хроніки, щоденники, історичні праці сучасників, доступні офіційні документи, частина з яких не збереглася до нашого часу. Це зумовило особливу цінність козацьких літописів як історичних джерел. Їх автори, поєднуючи традиції літописання княжої доби з використанням нових можливостей для збирання історичних джерел, створили унікальні твори, кожен із яких є не лише історичним, але й історіографічним джерелом. Більшість із них присвячена Національно-визвольній війні українського народу середини XVII ст. Зокрема, досить змістовними джерелами про ці події є «Літопис Самовидця», «Літопис Григорія Грабянки», «Літопис Самійла Величка». Їх об'єднує спільна ідея утворення та зміцнення козацько-гетьманської державності України.

«Літопис Самовидця» — найдавніший із великих козацьких літописів. У ньому описуються події від 1648 до 1702 р. Автором літопису вважають генерального підскарбія Романа Ракушку-Романовського, військового та політичного діяча часів Руїни. Твір написаний літературною староукраїнською мовою, близькою до народної (ймовірно, 1702 р.).

«Літопис Григорія Грабянки» — другий із великих козацьких літописів. Він був написаний у Гадячі 1710 р. церковнослов'янською мовою. Твір розповідає про події від найдавніших часів до 1709 р. — поразки І. Мазепи та обрання гетьманом І. Скоропадського. Головна увага приділена перебігу Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького.

«Літопис Самійла Величка» є найвизначнішим явищем козацького літописання. Мова твору — літературна староукраїнська. Літопис складався з чотирьох томів, які описують події від 1648 до 1700 р. Рукопис твору С. Величка дійшов до нас пошкодженим, без закінчення та з прогалинами, особливо в першій частині. Сторінки літопису вміщують десять портретів гетьманів, багато документів, поетичних текстів. Автор нерідко вкладав в уста історичних діячів власні думки й навіть складав для них цілі промови,

тому зміст літопису потребує критичного підходу. Це джерело активно використовували не лише історики, але й літератори, наприклад Т. Шевченко.

1. Чому автори козацьких літописів, створених наприкінці XVII — на початку XVIII ст., особливу увагу приділяли подіям Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького? Із якою метою були написані ці твори? 2. Козацькі літописи є більше історичними або літературними творами? 3. Чи можна стверджувати, що твори написані в стилі бароко?

Наш край у 20—90-х рр. XVIII ст.

I. Адміністративно-територіальний та історико-етнографічний розвиток краю.

1. Охарактеризуйте особливості адміністративно-територіального устрою свого регіону у XVIII ст.

2. Які нові населені пункти утворилися в регіоні у XVIII ст.?

3. Чи є у вашому краї населені пункти або місцевості, назви яких пов’язані з подіями XVIII ст.? Наведіть і поясніть походження цих назв.

4. Яким було ваше село/місто в період, що вивчається?

II. Соціально-економічне життя.

1. Що ви знаєте про господарське життя краю в ті часи?

2. Які сільськогосподарські культури переважно вирощувалися тоді у вашому регіоні?

3. Яким був стан торгівлі й ремесел?

4. Визначте спільне й відмінне в господарському житті краю порівняно з іншими регіонами України в цей період.

5. Що вам відомо про соціальне становище населення краю в цей період?

6. Відвідайте місцевий краєзнавчий (історичний) музей і підготуйте за його експозицією повідомлення про життя населення краю у XVIII ст.

III. Культурне й духовне життя.

1. Що ви знаєте про релігійну належність населення вашого краю у XVIII ст.?

2. Назвіть діячів української культури й духовного життя цього періоду, які походили з вашого краю або проживали в ньому. Яким був їхній внесок у розвиток культури?

3. Які пам’ятки культури XVIII ст. є у вашому регіоні? Підготуйте розповідь про одну з них.

4. Визначте спільне й відмінне в культурному й духовному житті краю порівняно з іншими регіонами в цей період.

5. Пригадайте твори української літератури, де розповідається про тогочасну історію вашого краю або регіону, у якому він розташований. Яку інформацію про тогочасні події та життя населення можна отримати з них?

IV. Воєнно-політичні події.

1. Які важливі воєнно-політичні події відбувалися на території вашого краю у XVIII ст.?

2. Чи є відомості про героїчні вчинки ваших земляків у ці роки?

3. За матеріалами краєзнавчого музею підготуйте повідомлення про відомих земляків — учасників воєнно-політичних подій періоду.