Підручник з Історії України 8 клас "Гісем 2016" - Поглиблене вивчення

РОЗДІЛ I. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В XVI ст.

§ 1. Соціальна структура суспільства та економічне життя

Опрацювавши цей параграф, ви зможете: дізнатися, якими були основні верстви тогочасного українського суспільства; порівнювати становище привілейованих і непривілейованих верств населення; характеризувати особливості тогочасного економічного життя українських земель; пояснювати поняття і терміни «шляхта», «князі», «бояри», «зем’яни», «слуги», «магнати», «данники», «тяглі», «фільварок», «магдебурзьке право».

1. Що таке соціальна структура суспільства? 2. Якими були основні верстви населення українських земель у другій половині XIV — XV ст.? 3. Які верстви населення українських земель другої половини XIV — XV ст. були привілейованими, а які — ні? Чим відрізнялося їхнє становище? 4. Що ви знаєте про розвиток господарства, міст, ремесел і торгівлі в другій половині XIV — XV ст.?

Привілейовані стани. Соціальна структура тогочасного українського суспільства мала становий характер. За своїми правами стани поділялися на привілейовані, напівпривілейовані та непривілейовані. Вершину панівного стану — шляхти — посідали удільні князі Рюриковичі та Гедиміновичі. Вони становили замкнену групу, до якої не можна було увійти завдяки заможності або найвищим державним посадам. Князівські роди поділялися на «княжат головних», до яких належали Острозькі, Заславські, Сангушки, Чарторийські, Корецькі, Гольшанські, Дубровицькі, і «княжат-повітовників». «Княжата головні» не підлягали дії місцевої адміністрації, мали право входити до великокнязівської ради й вирушати у військові походи зі своїми загонами під родовими гербами. Їм належали спадкові землеволодіння, де вони мали право вершити суд над своїми підданими, установлювати податки й повинності, надавати підлеглим землю за умови несення служби. «Княжата-повітовники» таких прав і привілеїв не мали, а їхні збройні загони виступали у складі повітового ополчення, підпорядкованого місцевій адміністрації.

Соціальні стани — великі групи людей, що мають закріплені законом права та обов'язки, відрізняються своїм місцем у суспільстві.

Шляхта — привілейований панівний стан у Польщі, литві, на українських та білоруських землях, які в XIV—XVIII ст. належали Великому князівству литовському або Речі Посполитій.

Привілей — пільга, право, надане окремим особам, групам людей, станам.

До панів належала заможна шляхта, яка не мала князівських титулів, але вирізнялася давністю походження, спадковим землеволодінням і певними привілеями.

До середньої і дрібної шляхти належали зем'яни, панцирні слуги й бояри. Це була залежна від князів і панів верства, представники якої здобували шляхетство та право на володіння землею, відбуваючи військову (боярську) службу зі своїми загонами кіннотників або особисто.

У 1528 р. було проведено «попис земський» (перепис шляхти). Посилання на цей «попис» стало відтоді доказом шляхетства. Водночас поняття «зем’яни», «панцирні слуги» та «бояри» замінили на єдине — «шляхтичі». Ті, за ким шляхетство не було визнано, втратили права на привілеї та злилися із селянством.

Українська шляхта

Опишіть одяг української шляхти.

Становий поділ українського суспільства на початку XVI ст.

Права і привілеї шляхти були закріплені прийняттям збірок законів — Литовських статутів. Перший Литовський статут 1529 р. узаконив поділ шляхетства на шляхту, яка отримувала землі за службу, і магнатів — князів і панів, що володіли містами, містечками й величезними землями за спадковим правом, підпорядковувалися лише великому князю та мали власні військові загони. Другий Литовський статут 1566 р. збільшив обсяг прав служилої шляхти, зрівнявши її з магнатами. Шляхта отримала можливість долучатися до управління державою завдяки участі в роботі повітових сеймиків (місцевих станово-представницьких органів) і великого Вального (загального) сейму.

Князь К.-В. Острозький

Визначним представником української шляхти XVI — початку XVII ст. був князь, магнат, культурний діяч Костянтин-Василь Острозький (1526— 1608). Його небезпідставно вважають найвидатнішою особистістю роду Острозьких. Наприкінці XVI ст. він був найбільшим після короля Речі Посполитої землевласником. Володів великими маетностями на Волині, Галичині, Київщині та Поділлі, що налічували 25 міст, 10 містечок і 670 сіл (річні прибутки князя — 10 млн злотих — складали два державні бюджети Речі Посполитої). Обіймав посади старости володимирського, маршалка волинської шляхти, київського воєводи, сенатора сейму Речі Посполитої. На посаді київського воєводи був фактичним господарем українського порубіжжя, або «некоронованим королем Русі». Висувався претендентом на польську корону в 1572 р. після смерті Сигізмунда II Августа та на московський трон після смерті царя Федора в 1598 р.

Послідовно захищаючи права України, Острозький виступав проти укладення люблінської унії. Він вважав, що Україна має стати третім рівноправним суб'єктом Речі Посполитої поряд із Польщею та литвою. Підписав унію лише під загрозою втрати маєтностей.

Острозький відомий своєю меценатською діяльністю. Він підтримував різноманітні православні інституції, медичні та освітні заклади. Заснував школи в Турові, Володимирі-Волинському, Слуцьку, Острозі, при Києво-Печерському монастирі, а також друкарні в Острозі, при Дерманському та Києво-Печерському монастирях. Був противником Берестейської церковної унії. Виступав за культурно-релігійну автономію українського та білоруського народів, створення європейської антитурецької ліги.

Коштом князя в Києві відбудували Кирилівський та Межигірський монастирі, на Подолі спорудили церкви Миколи Доброго й Різдвяно-Предтечинську. Острозький вважався також патроном (покровителем) понад тисячі православних церков на українських землях.

Привілейованим станом українського суспільства було духовенство, що становило майже десяту частину всього населення. Воно поділялося на вищих церковних ієрархів (митрополит, єпископи, архієпископи тощо), які обіймали свої посади лише за дозволом великих князів литовських і польських королів, та нижче парафіяльне духовенство. Становище нижчого духовенства було залежним від шляхти й магнатів, на землях яких розташовувалися їхні парафії.

Українське панство

Напівпривілейовані й непривілейовані верстви населення. До напівпривілейованого стану належали міщани, що мали привілеї на міське самоврядування, окремий становий суд, заняття ремеслами й торгівлею. Проте міщани були також зобов’язані сплачувати податки, виконувати повинності на користь приватних власників міст або держави. Найзаможнішою частиною населення міст був патриціат, що складався з найбагатших купців, лихварів і ремісників. До бюргерства, або середньої за рівнем заможності частини міщанства, належали цехові майстри й більшість купецтва. Основою соціальної піраміди міського населення був плебс, який складався з дрібних ремісників і торговців.

Переважну більшість населення українських земель (близько 80 %) складало селянство, яке належало до непривілейованого стану. За своїм правовим становищем воно поділялося на «непохожих» (або «отчичів») і «похожих» (або «вільних») селян. Право безперешкодного переходу від одного землевласника до іншого мали лише останні. «Непохожі» селяни примусово й безоплатно працювали в господарстві пана.

За характером повинностей, які виконувало селянство, воно поділялося на три групи. Слуги були особисто вільними селянами, які за службу своєму володарю отримували землю та звільнялися від інших повинностей. Від селян-слуг походили деякі дрібні шляхтичі. Більшість селянства становили данники. Це були вільні селяни, які сплачували державі данину (чинш) натурою або грошима. Тяглими селянами називали таких, що не мали власної землі й за користування землею пана відбували повинності на користь держави або землевласників зі своїм «тяглом» (робочою худобою). Вони були як вільними, так і прикріпленими до своїх наділів.

Українські селяни

Порівняйте за ілюстраціями на с. 9, 11 вбрання різних верств українського суспільства в XIV ст. та XV— XVI ст.

Із представників різних верств населення формувався міжстановий соціальний прошарок козацтва, яке займалося степовими промислами та чинило опір турецько-татарським нападникам.

Розвиток сільського господарства. Основою сільського господарства на українських землях було землеробство. На Галичині, Волині, Поділлі та в центральних районах Київщини переважала трипільна система землеробства, а на Поліссі, півдні Київщини та Переяславщині зберігалися менш продуктивні двопільна й перелогова системи. Поступово поширювалися більш досконалі знаряддя праці. Поряд із сохою почали використовувати плуг із залізним лемешем, у який запрягали волів. Трипільна система й плугова оранка здебільшого застосовувалися в господарствах магнатів і шляхти.

Крім землеробства розвивалися тваринництво, городництво, садівництво та бджільництво. Не втрачали свого значення в господарському житті також рибальство й мисливство.

На українських землях у складі Великого князівства Литовського сільське господарство мало переважно натуральний характер. Сільськогосподарські продукти вироблялися в основному для власних потреб. Торгівля ними, особливо з іншими країнами, майже не велася. Сільське господарство українських земель у складі Польського королівства поступово переорієнтовувалося на потреби європейського ринку. Унаслідок Великих географічних відкриттів із нововідкритих земель до Європи надійшла значна кількість золота, що призвело до прискорення розвитку міст як центрів мануфактурної промисловості. Це, у свою чергу, викликало зростання попиту на сільськогосподарську продукцію й сировину для мануфактур. Саме тому шляхта на українських землях стала створювати фільварки, де за рахунок збільшення експлуатації селян могла отримувати більше продукції. Одночасно із цим зростала кількість «непохожих» селян.

Фільварок — хутір, маєток, велике шляхетське господарство, орієнтоване на ринок; був багатогалузевим господарством, у якому вся земля належала панові і яке базувалося на праці селян, що відробляли тяглову службу, або панщину.

Замок XIV—XVII ст., село Меджибіж.

Сучасний вигляд

Поширенню фільваркової системи господарювання на українських землях у складі Великого князівства Литовського сприяло здійснення заходів за «Уставою на волоки», підписаною польським королем і великим князем литовським Сигізмундом II Августом (1557 р.). Згідно з документом усі земельні володіння великого князя вимірювалися й ділилися на однакові ділянки — волоки. Найкращі орні землі відводилися під великокнязівські фільварки, решта розподілялася між селянами. Тяглі селяни з усіма дорослими членами своєї родини за користування волокою мали відпрацьовувати два дні панщини на тиждень у фільварку.

3 «Устави на волоки» (1557 р.)

...Тяглі люди повинні працювати по два дні кожного тижня, а влітку відбути чотири толоки (Толока — спільна безоплатна праця. — Ред.), за це дати тиждень відпочинку на Різдво Христове, тиждень на м'ясниці, тиждень на Великдень, а ті, що на роботу не з'являються, платять борг...

Про роботу війт повинен попередити підлеглих недільного дня, із чим і коли люди мають з'явитися на роботу. Війт кожному призначає роботи. [Якщо хтось не з'явиться], то за перший день платить гроші, а за другий день — барана, а за третій день. бичем на лавці покарати, а заборговані дні веліти відпрацювати.

Якими стали обов'язки тяглих селян за документом?

Волочна реформа зруйнувала давню форму користування землею сільською громадою й замінила її на подвірну. Збільшилися повинності селян, обмежилися їхні права переходу. Селян фактично позбавили права користуватися лісами, зменшили площу земель спільного користування (пасовища, луки). У другій половині XVI ст. волочна система землекористування була поширена на землі шляхти й церкви.

Розвиток міст, ремесел і торгівлі. У XVI ст. на українських землях зростали й розвивалися міста. Найбільше міст було на західноукраїнських землях. На Східному Поділлі та Київщині їхня кількість зменшилася через постійну загрозу набігів татар. Найбільшим містом був Київ, населення якого становило близько 6 тис. осіб. Великими й середніми містами (200—700 будинків) вважалися Брацлав, Кременець, Вінниця, Житомир, Луцьк, Острог, Львів тощо.

Чимало міст перебувало в залежності від магнатів і церкви. Існували також міста, підпорядковані польським королям і великому князю литовському. Державна влада намагалася сприяти їхньому розвитку, оскільки міста сплачували великі податки й захищали від нападів татар. Наприкінці XV — на початку XVI ст. на українські землі стало поширюватися магдебурзьке право.

Магдебурзьке право надавали містам польський король, великий князь литовський, а пізніше й великі магнати. Протягом XV — першої половини XVI ст. таке право отримала більшість значних міст України.

Міста, що мали магдебурзьке право, управлялися магістратом — становим виборним органом самоврядування, що складався з ради (адміністративного органу й суду в цивільних справах) та лави (суду в кримінальних справах). Раду очолював бурмістр, а лаву — війт.

Магдебурзьке право — середньовічне право, за яким міста звільнялися від управління й суду великих землевласників та створювали власні органи самоврядування.

Магдебурзьке право закріплювало права міських станів — купців, міщан, ремісників, а також було проявом здобутків міського населення у боротьбі з феодалами. Воно походить від привілеїв 1188 р., які отримало в цей час німецьке місто Магдебург. Протягом XIII—XVII ст. магдебурзьке право набуло чинності в Чехії, Угорщині, Польщі й литві, звідти поширилося на білоруські та українські землі. Українські міста отримували магдебурзьке право від литовських князів, польських королів, а пізніше й від українських гетьманів. Уперше на українських землях його здобули міста Володимир-Волинський (1324 р.), Сянок (1339 р.), львів (1356 р.), Кам'янець (1374 р.). У деяких західноукраїнських містах надання магдебурзького права супроводжувалося посиленням німецької та польської колонізації й обмеженням прав українського населення.

Міста були осередками ремесла й торгівлі. У середині XVI ст. налічувалося вже понад 130 різних спеціальностей, із них близько

80 були безпосередньо ремісничими. Водночас більшість жителів міст також не припиняли займатися сільським господарством.

На українських землях у складі Польського королівства переважна більшість міських ремісників об’єднувалися в цехи. При цьому для православних міщан доступ до цехів ускладнювався. Позацехових ремісників, що не мали можливості вступити до цехів, називали партачами. Цехи всіляко боролися з ними. В українських містах на території Великого князівства Литовського цехи були менш поширені.

Із грамоти польського короля Сигізмунда I місту Львову (1525 р.)

Під час нашого перебування в минулому році у місті Львові до нас звернулися зі скаргою громадяни того ж нашого міста Львова руської віри, яких там живе чимало... [що] бурмістри зазначеного міста забороняють їм купувати будинки, які стоять поза межами їхньої вулиці, тримати шинки, продавати та пити вино, пиво та інші напої, торгувати сукном, а також займатися ремеслом, записуватися в цехи.

.Ми, разом зі своїми радниками. обміркували ці скарги і. ухвалили: самі громадяни міста Львова грецької або руської віри задоволені своїм місцеперебуванням. інше ж житло, що розташоване по інших місцях і вулицях, де раніше не жили вони самі або їх попередники, вони не можуть і не мають права купувати, будувати та мати у володінні. Так само за давнім звичаєм та забороною, що збереглися до нашого часу в названому нашому місті Львові, не можна приймати до цехів та допускати до ремесел [православних — Авт.], ми залишаємо назавжди в попередньому стані. Щодо попередніх своїх торгових справ, що дозволили їм раніше, то можна вільно здобувати собі харчування і прибуток для свого домашнього господарства.

Який висновок можна зробити за фактами, наведеними в документі, про ставлення польської влади до православних міщан Львова?

У XVI ст. продовжувала розвиватися торгівля. Основними формами торгівлі були ярмарки, що відбувалися декілька разів на рік у великих містах, торги, які проходили кілька разів на тиждень, і щоденна торгівля в міських крамницях. Купці в містах створювали об’єднання на зразок ремісничих цехів.

У цей період активно розвивалася й міжнародна торгівля. Через українські землі проходили торговельні шляхи, якими східні й московські товари, а також продукти місцевого виробництва відправляли до країн Центральної та Західної Європи. З українських земель на захід везли віск, мед, зерно, шкіру, худобу, солону рибу, сіль, деревину. Натомість завозилися одяг, ремісничі вироби, вина, залізо, папір, зброя, західноєвропейські тканини (атлас, оксамит, сукно, полотно) тощо. Центрами міжнародної торгівлі стали Київ, Львів, Луцьк, Кам’янець-Подільський.

Висновки. Населення українських земель поділялося на стани. У першій половині XVI ст. відбулося завершення оформлення правового статусу шляхти. Найчисленнішим і найбільш безправним станом українського суспільства було селянство.

Залучення українських земель до європейського ринку сприяло зростанню попиту на продукцію сільського господарства й появі фільварків.

Українські міста в XVI ст. зростали, багатіючи на розвитку ремесла й торгівлі. Посилювався процес набуття містами магдебурзького права.

Запитання та завдання

1. Що таке соціальний стан?

2. Коли було прийнято Перший і Другий литовські статути?

3. На які групи за рівнем заможності поділялися жителі міста?

4. На які групи поділялося селянство за виконанням повинностей?

5. Що таке фільварок?

6. Коли було прийнято «Уставу на волоки»?

7. Які форми торгівлі існували в XVI ст. на українських землях?

8. Охарактеризуйте становище основних станів українського суспільства.

9. Визначте, чим уславився князь К.-В. Острозький.

10. Чим відрізнялося становище привілейованих і непривілейованих станів?

11. Які зміни відбувалися в розвитку сільського господарства?

12. Визначте характерні риси розвитку міст, ремесел і торгівлі в XVI ст.

13. Визначте за картою атласу й запишіть у зошит назви українських міст, які отримали магдебурзьке право до кінця XVI ст.

14. Складіть у зошиті таблицю «Становий поділ українського суспільства на початку XVI ст.».

Стан

Правове становище

   

15. У XVI ст. вважали, що поділ на стани є боговстановленим і походить від біблійного Ноя, що розподілив обов'язки між своїми синами Симом, Хамом і Яфетом. Ця точка зору відображена в тогочасному латинському прислів'ї: «Ти, Симе, молися, Хаме — працюй, Яфете — управляй і захищай». Якою, на вашу думку, була роль станового поділу для розвитку українського суспільства XVI ст.?