Всесвітня історія: Підручник для 7 класу "Гісем 2015" - Нова програма

Розділ V. Країни центральної та східної Європи в X—XV ст.

§ 16. Центральна та східна Європа

Опрацювавши цей параграф, ви дізнаєтесь: як виникли й розвивалися держави західних і південних слов’ян (Чехія, Польща, Болгарія); які наслідки мала діяльність слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія; хто такий Ян Гус і що таке гуситські війни; із якою метою Литва і Польща уклали між собою унію.

1. Перші держави західних слов'ян. Діяльність слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Слов’яни, як і германці, відіграли велику роль у загибелі Римської імперії та формуванні нової середньовічної європейської цивілізації. На початку нашої ери слов’яни, як вважає більшість вчених, жили між річками Вісла і Дніпро. Протягом V— VII ст. відбувалося Велике розселення слов'ян. Слов’яни зайняли значну територію і поділилися на три групи — західну, східну і південну. Від цих трьох груп беруть початок сучасні слов’янські народи: чехи, словаки, поляки, болгари, серби, українці, білоруси, росіяни та інші.

Найдавнішою державою, утвореною західними слов'янами, вважають князівство Само, яке виникло на землях сучасної Чехії та Моравії. Постало воно 623 р., коли князь Само об'єднав слов'ян для боротьби проти Аварського каганату. Князь, як повідомляють літописи, спершу був франкським купцем, вів торгівлю зі слов'янами, а потім став їхнім військовим вождем. Вірогідно він мав слов'янське походження. до складу його держави, крім чехів, входили південні слов'яни (словени) і полабські слов'яни (сорби). держава князя Само проіснувала 35 років і розпалася в 658 р. після його смерті. однак вона відіграла велику роль у житті західних слов'ян, започаткувавши створення ними державності й захистивши їх від спроб поневолення сусідами.

У першій половині IX ст. на території між середнім Дунаєм і верхів’ями річок Лаба та Одер виникла держава Велика Моравія. Основну частину її населення складали племена моравів. Засновником Великої Моравії вважають князя Моймира (818—846). Він та його наступники — князі Ростислав (846—870) і Святополк (870—894) вели боротьбу проти німецьких князів, які намагалися захопити їхні землі. Доба правління Ростислава і Святополка стала часом найвищого розквіту Великої Моравії. У той період до її складу, крім моравів, входили чехи, полабські слов’яни, польські племена, слов’яни Паннонії та Словаччини. На Велику Моравію зі Східнофранкського королівства намагалося поширити свій вплив німецьке духовенство. Тоді князь Ростислав вирішив шукати підтримки у Візантії. Він звернувся до неї з проханням надіслати духовних наставників для проповідування християнства. У 863 р. до Моравії прибули два греки із Солуні — брати Мефодій і Константин (останній більш відомий під іменем Кирило, яке він прийняв перед постриженням у ченці). Обидва брати здобули гарну освіту в Константинополі, вільно володіли македонською мовою. Для того щоб зробити християнську віру зрозумілою для слов’ян, вони створили слов’янський алфавіт і переклали Біблію та богослужбові книги слов’янською мовою.

Пам'ятник князю Святополку в Братиславі (Чехія)

Зображення Кирила та Мефодія на пам'ятнику «Тисячоліття Росії» у Великому Новгороді (Росія)

Проповідування християнства братами із Солуні мало великий успіх. Тисячі моравів і чехів прийняли хрещення. Багато людей вивчали грамоту і теж ставали священиками, допомагаючи Кирилу та Мефодію. Поширення християнства з Візантії занепокоїло німецьке духовенство, яке розпочало переслідування його послідовників. Деякі з учнів братів знайшли притулок у Болгарії та продовжили поширення слов’янської писемності. Із Болгарії слов’янська азбука потрапила і в Київську Русь.

Створення Кирилом і Мефодієм слов’янської писемності, переклад Біблії та їхня діяльність як просвітителів мали величезне значення для всієї слов’янської культури. Саме за це в слов’янських країнах їх було визнано православною церквою рівноапостольними святими. Вважається, що завдяки діяльності Кирила і Мефодія Великоморавська держава залишила свій слід в історії.

Кирило і Мефодій перекладають богослужбові книги слов'янською мовою. Мініатюра X ст.

Хрещення болгар. Мініатюра XIV ст.

Після смерті князя Святополка розпочалися усобиці між його синами, що призвело до ослаблення Великої Моравії. Наприкінці IX ст. її розгромили угри (мадяри).

2. Болгарське царство. Слов’яни, що осіли в північно-східній частині Балканського півострова після Великого розселення, заснували в першій половині VII ст. Союз семи племен. Їм довелося вести важку боротьбу за своє існування проти аварів, які нападали з півночі, та Візантійської імперії на південних кордонах. У 679 р. на ці землі з Приазов’я переселилися племена булгар на чолі з ханом Аспарухом. Спільна боротьба проти аварів і візантійців об’єднала два народи в єдину слов’яно-булгарську державу — Перше Болгарське царство. За наступників хана Аспаруха територія Болгарського царства значно збільшилася. За хана Крума (802—815) під владою болгар перебувала територія сучасних Болгарії, Румунії та частини Угорщини. Назву «болгари» тоді використовували щодо всього слов’яно-булгарського населення країни. Вплив Візантії та переселення на її територію учнів Кирила і Мефодія з Великої Моравії зумовили у 864 р. прийняття болгарами християнства. Добою найбільшої могутності Першого Болгарського царства було правління Симеона Великого (893—927).

Велику увагу Симеон приділяв розвитку культури. За його наказами візантійські майстри будували в столиці Болгарії Преславі палаци і церкви. Державницькими планами й захопленням культурою та освітою Симеон нагадував Карла Великого і Альфреда Великого.Прийнявши учнів Кирила і Мефодія, він створив при своєму дворі перший у тогочасному світі центр слов’янської літератури. За наказом царя слов’янською мовою були перекладені найвідоміші твори візантійських вчених. Серед них, зокрема, відомий «Ізборник» — енциклопедія, що містила відомості з богослов’я, історії та філософії. У той час коли більшість населення країн Європи була неписьменною, у Болгарії, як свідчили мандрівники, читання книг перетворилося на улюблене заняття не тільки в містах, а й селах.

Симеон Великий

Князь Вацлав

Карл IV Люксембург

За наступників Симеона Великого Перше Болгарське царство занепало. Царська влада слабшала, посилювалася болгарська знать — бояри, які почали виступати проти міцної влади царя і руйнувати своїми усобицями державу. Могутнього удару царству завдав київський князь Святослав під час своїх Балканських походів (968—971 рр.).

З ослаблення царства скористалася Візантійська імперія. Протягом другої половини X ст. Візантія вела війни проти Болгарії, під час яких поступово завоювала більшу частину країни. Остаточної поразки Болгарії завдав візантійський імператор Василій II Болгаробійця. Перше Болгарське царство було підкорене Візантією в 1018 р.

Проте в 1185 р. болгари змогли відродити свою державу. Друге Болгарське царство загинуло в боротьбі з турецькою навалою наприкінці XIV ст.

3. Чеське королівство. Чеська держава виникла на початку X ст. Князі чехів, які жили на річці Влтава, об’єднали в союз сусідні слов’янські племена. На чехів постійно тиснули німецькі єпископи. Близько 973 р. в Празі було засновано підпорядковане Риму єпископство, і відтоді залишки східного християнства, поширені там братами Кирилом і Мефодієм, зникли. Засновником першої правлячої князівської та королівської династії в Чехії був легендарний Пржемисл. За переказами, він був простим землеробом.

Найвідомішим серед перших Пржемисловичів став князь Вацлав (921—929). Він був палким прихильником християнства і сприяв його поширенню серед язичників — чехів. Це викликало незадоволення давньої родової знаті. Проти Вацлава було організовано змову, на чолі якої став молодший брат князя Болеслав (929—967). Вацлав був по-зрадницьки вбитий братом. Проте його смерть спричинила обурення багатьох чехів, і Болеславу довелося розпочати своє правління з привселюдного визнання своєї провини.

Усе XI ст. для Чеської держави проминуло в боротьбі проти сусідніх держав. Чехія то перемагала, то зазнавала поразок. За князя Бржетислава І вона стала васалом Німецької імперії, яка відтоді часто втручалася в боротьбу між чеськими князями й знаттю. Проте німецькі імператори також інколи потребували допомоги чеських князів. У 1085 р. імператор Генріх IV за допомогу в боротьбі проти папи римського надав чеському князеві Вратиславу ІІ королівський титул. Чехія отримала статус королівства, але була залежною від Німецької імперії. Проте чеські королі діяли цілком самостійно. Після загибелі останнього з Пржемисловичів чеський трон перейшов до німецьких князів із династії Люксембургів.

4. Ян Гус і гуситські війни. У XIV ст. склалися найсприятливіші умови для розвитку чеських земель. Чехія завдяки копальням стала основним джерелом срібла в Європі. Крім того, до неї перемістився політичний центр Священної Римської імперії. Імператор Карл IV Люксембург (1346—1378), який одночасно був і королем Чехії, усю свою політику спрямував на розвиток власних родових володінь. Як наслідок, у Чехії стали швидко зростати міста, розвивалася торгівля, промисли. Він перебудував Прагу, заснував Празький університет (1346 р.). Однак у всіх своїх починаннях Карл IV спирався на німецьких переселенців.

За швидким розвитком краю приховувалася безліч проблем. Так, наростав конфлікт між чехами і німцями, які мали різні права; збільшувалося невдоволення католицькою церквою, яка стрімко втрачала авторитет. Усе це стало підґрунтям до появи в Чехії могутнього національно-релігійного народного руху, який дістав назву гуситські війни, а його прибічників назвали гуситами. Свою назву рух отримав від імені чеського проповідника, професора Празького університету Яна Гуса (1371—1415).

У своїх проповідях Ян Гус піддав критиці обряд причащання, який у католицькій церкві був неоднаковим для священиків і мирян. Священики причащалися хлібом і вином як тілом і кров’ю Христа, а прості люди — лише хлібом. Ян Гус доводив, що спочатку всі християни причащалися однаково.

Гусити — послідовники вчення Яна Гуса, учасники суспільного руху в Чехії за реформу католицької церкви та покращення життя народу.

Гуситські війни — національно-визвольний і релігійний рух у Чехії в першій половині ХV ст.

Така позиція неодмінно мала привести Яна Гуса до зіткнення з вищим духовенством, що незабаром і сталося. Його викликали на церковний собор у місті Констанца. Яна Гуса вмовляли зректися своїх поглядів і підкоритися, проте він залишився непохитним. Тоді його оголосили єретиком і 6 липня 1415 р. стратили. Останніми словами Яна Гуса були: «Я вірю у всемогутнього Господа Бога, я не можу покаятися в тих помилках, яких ніколи не робив». Від церкви також було відлучено весь чеський народ.

Із проповідей Яна Гуса

...Забери в собак кістку — вони перестануть гризтися: забери майно в церкви — не знайдеш для неї попа.

...Чехи в Королівстві Чеському за законом... і за вимогою природи мають бути першими в посадах, так само як французи у Франції і німці у своїх землях.

...Із мене (Христа) зірвали одяг, а вони (духовенство) купаються в королівській розкоші на гроші бідних. Я вкриваюся кривавим потом — вони ніжаться в розкішній лазні. Я вночі не сплю, принижений і обпльований, — вони зайняті гуляннями, обжерливістю, пияцтвом. Я несу хрест, іду на смерть — вони, напившись, спочивають. Я прибитий до хреста — вони хропуть у теплому ліжку.

...Духовенство не навчає, а псує народ своєю розпустою, пов'язаною з багатством. Так треба відібрати в нього багатство! Наступники Христа мають бути бідними, як апостоли. А вони, навпаки, тільки про те і думають, як би ще збільшити багатства. Для цього розсилають продавців індульгенцій і хижих монахів, які влаштовують нікому невідомі свята, вигадують дива і грабують бідний народ.

1. Які ідеї проголошував Ян Гус? 2. Проти кого були спрямовані промови проповідника? 3. Як впливали ці ідеї на чеський народ?

Страта Яна Гуса та відлучення стали приводом до вибуху народного невдоволення. Усі конфлікти, що назрівали, вирвалися на поверхню. Хоч у кожного прошарку населення була своя мета боротьби, але їх об’єднувало прагнення домогтися реформування церкви й позбутися засилля німців, що панували в країні.

Повстання почалося в Празі в 1419 р. Поступово повстанці заволоділи всією Чехією — серцем Священної Римської імперії. Після смерті короля Вацлава гусити оголосили про позбавлення його наступника імператора Сигізмунда чеського престолу. Учасники руху змінили державний устрій країни. Управління було зосереджено в руках сейму — зборів представників усіх станів. Гусити створили сильну армію на чолі з досвідченими полководцями. Ними було вироблено нову тактику ведення бою: вони ставили колом важкі бойові вози, сковували їх ланцюгами і в такій фортеці витримували атаки кінних рицарів. Після того як ворога було знесилено, переходили в наступ. Крім того, гусити почали застосовувати на полі бою легкі гармати, що були встановлені на возах.

Ян Гус на соборі в Констанці. Художник В. Брожик

Найбільшою реформою гуситів стала конфіскація церковних володінь, скасування десятини, реформування церкви та її обряду.

Рух гуситів викликав занепокоєння як папи римського, так й імператора. Розпочалася війна, яка набула характеру релігійної боротьби католицизму проти гуситського реформаційного руху і боротьби німців проти слов’ян.

Для придушення гуситського руху папа та імператор Священної Римської імперії оголошували один хрестовий похід за одним. Однак військо хрестоносців постійно зазнавало поразок.

Гусити не тільки оборонялися, а й самі здійснювали походи за межі Чехії. Проте головною для гуситів була не зовнішня небезпека, а внутрішня. Будь-який рух повинен мати кінцеву мету, а саме в цьому питанні серед гуситів не було єдності. У гуситському русі брали участь різні соціальні прошарки суспільства: від феодалів до селян, від багатих до найбідніших. Коли, здавалося б, основна мета гуситів була досягнута, серед учасників руху виникли суперечності. Гусити розділилися на поміркованих — чашників (послідовники Яна Гуса, які причащали простих віруючих із чаші) і радикальних — таборитів (назва походила від гори Табор у Південній Чехії, де розташувався центр руху). Останніх очолив Ян Жижка, а після його смерті — Прокіп Великий.

Таборити — представники радикальної течії гуситського руху.

Чашники вимагали скасування привілеїв церкви і церковного землеволодіння, спрощення церковного обряду, запровадження богослужіння чеською мовою і причащання двома видами; у політичному плані вони виступали за незалежну чеську монархію. Таборити були схильні до проведення соціальних реформ. Вожді таборитів, посилаючись на заповіді Христа, вимагали відмови від особистого майна і передачі його до спільної скарбниці, наполягали на скасуванні податків. Вони заперечували культ святих, поклоніння святим мощам і стверджували, що будь-хто, навіть жінка, може вести богослужіння. Найзапекліші з таборитів наполягали не на реформі, а на скасуванні церкви. Чашників підтримували дворяни, вище духовенство, таборитів — частина дворян, селяни та інші бідні верстви населення. Суперечки між таборитами і чашниками призвели до відкритого зіткнення. У битві біля Ліпан (1434 р.) таборитів було розгромлено. Зрештою чашники уклали угоду з католицькою церквою, згідно з якою дозволялися обидва види причащання, а богослужіння здійснювалося чеською мовою. Згодом цю поступку було скасовано. Проте в Чехії, хоча й ненадовго, виникла національна церква, яка мала свої етнічні особливості. Для католицької церкви цей рух був попередником майбутньої боротьби за оновлення і реформу церкви (Реформації).

Отже, з одного боку, рух сприяв покращенню економічного становища всіх верств чеського суспільства, національному самоствердженню чехів, розвитку чеської мови. З іншого — Чехія надовго була відірвана від загальноєвропейського розвитку. Суспільство розкололося за релігійним принципом. Католицька церква втратила свої володіння і вплив у чеському суспільстві. Країна зазнала значних людських втрат і матеріальних збитків.

5. Угорщина. У 896 р. племена угрів переселилися з причорноморських степів на середній Дунай, де підкорили місцеве слов’янське населення. Сім племен угрів очолив вождь Арпад. Цю подію угорці назвали «віднайденням Батьківщини», а Арпад започаткував першу князівську (невдовзі королівську) династію Угорщини. У 955 р., зазнавши поразки від імператора Оттона І, угорці припинили напади на землі Німецької імперії та перейшли до осілого способу життя. Починаючи від 955 р. серед угорців поширювалося християнство за західним зразком. Князь Іштван І Арпад за підтримки німецьких рицарів почав хрестити угорців вогнем і мечем, водночас знищуючи давню племінну знать, що не корилася його владі. На знак пошанування його успіхів у поширенні християнства папа римський надіслав Іштвану І королівську корону, і на Різдво 1000 (1001) р. він був коронований. За заслуги у хрещенні угорців церква згодом проголосила короля Іштвана святим, і він став головним святим Угорщини. Для зміцнення своєї влади Іштван І здійснив адміністративну реформу, поділивши територію країни на округи — комітати, на чолі яких стояли ішпани (жупани). Вони збирали для короля податки, здійснювали владу на місцях. Ішпани селилися, як правило, у замках і мали у своєму розпорядженні загін кінних воїнів. Такий адміністративний поділ країни з перервами проіснував аж до ХХ ст.

Арпад на чолі угрів переходить Карпати. Сучасний малюнок

Іштван Святий приймає посланців папи римського, які принесли корону. Художник П. Верхаген

У середині XI — на початку XIII ст. країна поринула у вир міжусобної боротьби. Найбільш впливова феодальна знать — барони й магнати — мала величезні земельні володіння і безмежну владу у суспільстві. Свавілля знаті почало загрожувати володінням середніх і дрібних землевласників, які, як правило, перебували на королівській службі. Згодом вони стали основою для формування нової верстви суспільства — дворянства (шляхти). Саме ця соціальна група очолила рух проти свавілля феодальної знаті й домоглася від короля видання в 1222 р. «Золотої булли». Цей документ обмежував права короля, магнатів і іноземців, а натомість гарантував права майбутніх дворян (шляхти). Остання стаття булли давала право магнатам чинити опір королю, якщо той не виконував обіцянок.

Янош Хуньяді

Герб династії Люксембургів

Попри усобиці угорські королі проводили активну зовнішню політику. Так, вони підкорили собі Славонію та Хорватію, поширили свою владу на Далмацію, неодноразово зазіхали на Галицько-Волинське князівство.

У 1241—1242 рр. Угорщина зазнала спустошливої монгольської навали. 11 квітня 1241 р. біля села Мохі угорці були вщент розгромлені монголами. Здавалося, що Угорщина припинила існування. Проте в 1242 р. монголи несподівано залишили територію країни, і корольБела IV взявся за зміцнення її обороноздатності. Стали швидко зростати міста, які мали статус «вільних королівських міст». Найбільшим містом була Буда. Особливістю угорських міст було те, що більшість їхнього населення становили німецькі переселенці. У XIV—ХV ст. Угорщина переживала період найбільшого піднесення і розквіту.

У 1301 р. династія Арпадів припинила своє існування. За підтримки папи римського королем було обрано Карла Роберта (1310—1342). Він залізною рукою навів лад у королівстві, приборкавши магнатів. Він здійснив низку заходів, що сприяли економічному розвитку країни, упорядкував фінансову систему. У зовнішній політиці Карл Роберт віддавав перевагу дипломатії. Важливим дипломатичним кроком стало укладення в 1335 р. у Вишеграді воєнного і торговельного союзу із Чехією та Польщею. Цей союз ставав вагомим чинником у регіоні на найближчі 200 років.

Протилежністю Карла був його син Лайош І Великий (1342—1382), який отримав своє прізвисько за безперервні воєнні авантюри. Хоча йому вдалося поширити свою владу на Сербію, Боснію і частину Болгарії, це не принесло Угорщині позитивних результатів. Країна нажила нових ворогів, а магнати, згадавши про свої права, після смерті Лайоша І домоглися обрання королем Сигізмунда (Жигмонда) Люксембурга (1387—1437), який пообіцяв їм нові привілеї. У внутрішній політиці Сигізмунд продовжив політику Карла Роберта, що сприяло розквіту країни.

У зовнішній політиці Сигізмунду довелося зіткнутися з новою загрозою — турками-османами, що розпочали завоювання Балканського півострова. Спроба наступальними діями покінчити з турецькою загрозою зазнала повної поразки в битві під Нікополем у 1396 р. Після цього Угорщина в боротьбі з турками дотримувалася оборонної стратегії. Зазнавши поразки від турків, Сигізмунд зосередив увагу на західному напрямку, де домігся свого обрання німецьким і чеським королем, а згодом й імператором Священної Римської імперії. Крім того, він домовився з австрійськими Габсбургами про принципи взаємонаслідування престолу, що згодом стало вирішальним у долі Угорського королівства.

Після смерті Сигізмунда Угорщина зазнала нової навали турків. Ініціативу в боротьбі з ними взяв талановитий полководець Янош Хуньяді. Завдяки його перемозі під Белградом у 1456 р. вдалося на 70 років зупинити просування турків у Європу, що забезпечило останнє піднесення Угорщини за правління Матяша І Корвіна (1458—1490).

Матяш навів лад у державі, упорядкувавши управління, фінанси, суди, військо. На державну службу брав людей за професійними ознаками, а не за знатністю. Законодавчо впорядкував відносини між селянами і феодалами. Успішні заходи Матяша у внутрішній політиці забезпечили йому можливість проводити активну зовнішню політику. Проте всі ці здобутки були втрачені після його смерті, а Угорщину незабаром захопили турки.

6. Польське королівство. Західнослов’янська держава Польща утворилася із союзів племен, які розселялися в басейні річки Вісли: полян, слензан, куявів, мазурів та інших. Центром формування державності стало племінне об’єднання полян, розташоване в районі міста Гнєзно. Тут виникло князівство, яке у IX—X ст. об’єднало землі в басейнах річок Вісла та Одер. Від назви полян і походить назва держави Польща.

Із містом Гнєзно у Великій Польщі пов'язаний переказ про те, як легендарний князь Лех, вождь племені полян, одного разу побачив на великому дубі гніздо білого орла. «Будемо гніздитися тут!» — вигукнув Лех і наказав заснувати на цьому місці свою столицю, яку назвав Гнєзно («Гніздо»). Так, місто це було першою польською столицею. Зображення білого орла на червоному тлі стало гербом Польщі, а червоний і білий кольори — кольорами державного прапора.

Першим відомим польським князем був Мешко І (960—992) із династії П’ястів. У 966 р. князь Мешко І прийняв християнство від німецьких єпископів за західним обрядом. Він підкорив своїй владі племена, які жили вздовж Вісли, і утворив Польську державу.

Герб Польщі

Герб Литви

Значно збільшив територію Польщі син Мешка І — Болеслав І Хоробрий (992—1025). Він об’єднав під своєю зверхністю всі польські землі, у 1018 р. захопив Чехію і Моравію. У 1000 р. в місті Гнєзно було створено архієпископство. Цим актом польська церква проголосила свою незалежність від німецького архієпископа. У 1025 р. Болеслав І прийняв титул короля.

У 1139 р. польський король Болеслав III Кривоустий розділив свої володіння між синами на чотири князівства: Краківське, Сандомирське, Мазовецьке і Познаньське. Краківське князівство було віддане старшому синові з титулом короля і верховною владою над іншими князями. Поділ держави між синами поклав початок тривалому періоду феодальної роздробленості. Польща втратила майже всі придбання Болеслава I Хороброго й опинилася перед загрозою підкорення. Для боротьби проти своїх сусідів — пруссів мазовецький князь у 1126 р. запросив Тевтонський орден. Підкоривши пруссів, орден швидко перетворився із союзника на загарбника. У 1157 р. імператор Фрідріх І Барбаросса змусив польських князів визнати його зверхність і сплачувати данину. У 1241 р. південні землі Польщі пережили страшну монгольську навалу.

Проте феодальна роздробленість не зупинила господарський розвиток польських земель. У XIII ст. завдяки німецьким і єврейським переселенцям бурхливо розвивалися нові міста. Зміцнення міст, яким надавалося право самоврядування, сприяло розвитку торгівлі й ремесел. Основні зовнішньоторговельні шляхи пролягали через Краків— Торунь—Хелм—Гданськ і Львів—Краків—Вроцлав.

Господарський розвиток сприяв формуванню основних станів польського суспільства. Панівний стан складали магнати — великі землевласники, які домоглися закріплення за собою спадкового землеволодіння, а також шляхта — служива знать. Привілейованим станом суспільства було духовенство, яке володіло значними маєтками і користувалося низкою привілеїв.

У період феодальної роздробленості відбулися значні зміни і в житті селянства. Залежна частина селянства переводилася на фіксований податок (чинш), натуральний або грошовий, що давало їм більшу господарську самостійність.

Прийняття Віслицького статуту. Художник К. Марконі

Господарське піднесення польських земель, постійна зовнішня загроза, етнічна і церковна єдність стали підставою до об’єднання польських земель і зміцнення королівської влади.

Період роздробленості в історії Польщі завершився за правління Владислава Локетека (1306—1333), який спромігся подолати опір князів, міської верхівки й зовнішніх ворогів та об’єднати під своєю владою майже всі польські землі, що не входили до складу сусідніх держав. Після відновлення єдиної Польської держави в 1320 р. Владислава Локетека проголосили королем.

Політику об’єднання Польщі продовжив його син Казимир III Великий (1333—1370). Спочатку ціною територіальних поступок він забезпечив мир із сусідами. До Чехії відійшла Силезія (1348 р.), до Бранденбургу — Західне Помор’я, а до Тевтонського ордену (у 1237 р. об’єднався з Орденом мечоносців) — Східне Помор’я. Для зміцнення внутрішнього становища Казимир III запровадив реформи. Він переділив Польщу на адміністративні одиниці (воєводства, каштелянства), на чолі яких поставив своїх прибічників. Далі король створив загальнопольські органи: королівську канцелярію, центральну скарбницю, суд, військо. Було проведено грошову реформу: введено повноцінну монету — «краківський гріш», що сприяло пожвавленню торгівлі. Казимир III також спробував створити єдиний збірник законів для всієї країни, але цьому завадили суттєві відмінності в житті Великої та Малої Польщі. Зрештою довелося укласти два збірники законів (1346—1347 рр.) — Віслицький і Петрковський. Реформи дозволили зміцнити королівську владу, але її посилення не мало достатньої підтримки в суспільстві. Спертися на міста в боротьбі проти магнатів, як це було в інших європейських державах, польські королі не могли через їхній німецько-єврейський характер. Шляхта, яка ворогувала з магнатами, після здобуття привілеїв у 1374 і 1454 рр. сама стала на шлях обмеження королівської влади.

Для українського народу правління Казимира ІІІ ознаменувалося загарбанням у 1349—1352 рр. Галичини, а в 1366 р. — частини Волині. Галицько-Волинська держава припинила своє існування.

7. Велике князівство Литовське. Перша згадка про Литву датується 1009 роком. На той час Литва не була єдиною державою. Це були окремі язичницькі племена.

У XIII ст. об’єднувач литовських племен Міндовг (помер 1263 р.) утворив єдину державу — Литовське князівство, до складу якого увійшли як литовські, так і слов’янські племена. Утворення Литовського князівства прискорила агресія хрестоносців у Прибалтиці.

У першій половині XIV ст. за князів Вітеня (1293—1316) і Гедиміна (1316—1341) Велике князівство Литовське захопило білоруські і частину українських земель. Гедимін став засновником литовської династії. Він установив династичні зв’язки з Польщею і Тверським князівством. На час його правління припали перші відомості про місто Вільно (Вільнюс), яке згодом стало столицею Великого князівства Литовського.

Завдяки значним територіальним здобуткам Литва перетворилася на велику державу. На всіх землях литовські князі залишали існуючий соціально-політичний лад, говорячи: «Ми нового не вводимо і старого не рушимо».

Великий князь литовський Ольгерд (1345—1377) продовжив політику свого батька. Доручивши братові Кейстуту захищати Литву від нападів німецьких рицарів, Ольгерд розширював свої володіння за рахунок руських князівств. Він продовжував боротьбу за галицько-волинську спадщину, на сході вступив у боротьбу проти Москви, а на південному сході — проти монголів.

Наприкінці 1361 — на початку 1362 р. війська Ольгерда заволоділи Київщиною, у 1362 р. — Чернігово-Сіверщиною і частиною Переяславщини. Важливою була його перемога над монголами на Синіх Водах у 1362 р. Це дало Ольгерду змогу встановити свій контроль над Поділлям.

Отже, унаслідок походів Ольгерда до Великого князівства Литовського було приєднано більшість українських земель.

Прагнення литовських князів об’єднати під своєю владою всі землі Русі наразилися на рішучий опір Московської держави. Литовсько-московська війна 1368—1372 рр. стала початком тривалої боротьби між Литвою (а згодом Річчю Посполитою) та Московією за панування у Східній Європі.

Хрещення Литви. Художник Я. Матейко

8. Кревська унія. Після смерті Ольгерда постало питання про цілісність Великого князівства Литовського. Наприкінці життя власне литовські й білоруські володіння Ольгерд заповів найстаршому сину Ягайлу, який одночасно ставав великим князем. Проте це рішення не влаштовувало молодших синів. Проти Ягайла також виступили полоцький, подільський, волинський і чернігово-сіверський князі. У 1381 р. князь Кейстут, брат Ольгерда, захопив Вільно й усунув Ягайла від влади. Останній втік до Тевтонського ордену і за його підтримки вже наступного року відновив свою владу, полонивши Кейстута та його сина Вітовта. Вітовту пощастило втекти до пруссів.

Тим часом помер угорський король Лайош I Великий, який одночасно був і польським королем. У 1383 р. польські магнати проголосили королевою Польщі його 12-річну доньку Ядвігу, яка була заручена з австрійським герцогом Вільгельмом.

Проте польські магнати, не бажаючи бачити на своєму престолі Вільгельма, запропонували її руку великому князеві Ягайлу. На цей шлюб покладалося багато сподівань.

Польські магнати і католицьке духовенство, знаючи важке становище Ягайла, запросили його на польський престол. Їхньою метою було приєднати литовські землі та поширити на них владу католицької церкви, а також за підтримки Великого князівства Литовського завершити боротьбу проти Тевтонського ордену. У свою чергу, Ягайло прагнув із допомогою Польщі приборкати своїх противників.

Унія — об'єднання, союз.

Грюнвальдська битва. Художник Я. Матейко

У 1385 р. було укладено Кревську унію, згідно з якою Ягайло зобов’язувався прийняти католицтво, охрестити все литовське населення і приєднати до Польщі землі Великого князівства Литовського. У лютому 1386 р. Ягайло прибув до Кракова, хрестився, прийнявши ім’я Владислава, одружився з королевою Ядвігою і став коронованим польським королем.

Проте об’єднання двох держав не відбулося, оскільки проти цього виступив Вітовт, який домігся скасування унії. У 1392 р. Вітовт став великим князем литовським. Однак через його поразку в 1399 р. на річці Ворсклі від монголів у 1401 р. унію довелося відновити.

Безпосереднім наслідком Кревської унії стало те, що об’єднані сили Польщі та Литви спромоглися зламати силу свого основного ворога — Тевтонського ордену (Грюнвальдська битва, 1410 р.).

681 р.

Заснування Першого Болгарського царства ханом Аспарухом

IX — початок X ст.

Утворення Чеської держави

Кінець IX ст.

Вторгнення в Європу угрів

920-ті рр. — 935 р.

Правління в Чехії князя Вацлава

1000 (1001) р.

Коронування Іштвана I

1018 р.

Розгром Першого Болгарського царства Василієм II Болгаробійцею

1333—1370 рр.

Правління польського короля Казимира III Великого

1410 р.

Грюнвальдська битва

1419—1434 рр.

Гуситські війни

Запитання і завдання

1. Які слов'янські держави виникли в результаті Великого розселення слов'ян? 2. Коли і як виникла Великоморавська держава? 3. Які реформи здійснили гусити, захопивши владу? 4. У якому році угорці здобули нову батьківщину? 5. Як утворилася Литовська держава? Назвіть імена найвідоміших литовських князів.

6. Чому болгарського царя Симеона І називають Великим? 7. Як відбувалася християнізація держав Центральної і Східної Європи? 8. З'ясуйте головні причини і наслідки гуситського руху. 9. Які чинники спонукали до об'єднання Польщі та зміцнення королівської влади? Що стримувало зміцнення королівської влади в Польщі? 10. Дайте оцінку діяльності польського короля Казимира ІІІ. Чому його було названо Великим? 11. Як було створене Велике князівство Литовське? Чому Литва стала однією з наймогутніших держав Східної Європи? Якою була мета та наслідки укладення Кревської унії?

12. Складіть таблицю «Утворення нових держав у Центральній та Східній Європі в IX—XI ст.» (у зошиті). 13. Охарактеризуйте діяльність братів Кирила і Мефодія. Яким було значення їхньої діяльності для розвитку слов'янської культури?

14. Як можна оцінити погляди таборитів? Чи можливо на таких принципах побудувати суспільство?